|
|
Скачати 0.82 Mb.
|
Як за часів царату, так і впродовж радянського періоду паростки нашої державності та коріння української культури Російська влада нищила і шалено, і систематично. Для тих, хто ще сліпо вірує в міфи про миролюбне творіння імперії, про «природні» процеси злиття націй, про якусь патологічну відразу українців до своєї мови й культури, про їхнє самоїдство та ностальгічне бажання «слиться в русском море», присвячується. Стор. 1 Історія Українського народу. Початок …….......4 2 Яке наше коріння. Слово за генетикою ………..8 3 Геноцид Українського народу…………..….......10 4 Русифікація України ………………………….…12 4.1 Хронологія русифікації ….…………….….…..17 5 Депортація у Сталінські часи……………….......20 6. Угода про “Взаємний обмін населення у прикордонних районах”……..................................23 7 Операція “Вісла” ………………………………....25 8 Причина появи революціонерів – повстанців….27 8.1 Петлюра Семен Васильвич……………............31 8.2 Коновалець Євген Михайлович……...…....….37 8.3 Шухевич Роман Йосипович………….……......45 8.4 Бандера Степан Андрійович…………….....….50 8.5 Чорновіл В’ячеслав Максимович………...…...55 9 Січові Стрільці……………………………..….….66 10 Українська Повстанська Армія…………..…….77 10.1 Історія створення та бойові дії…………..…..78 11 Бухенвальд: Українці проти НКВД…………...85 12 Історичні передумови проголошення незалежності України……………………………...97 12.1 Питання визнання України міжнародною спільнотою…………………………………….....…101 12.2 Референдум…………………………………....104 12.3 Широке міжнародне визнання України….....108 1 ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ. ПОЧАТОК. На території, що сьогодні становить головним чином Україну, споконвічно жив один і той же народ, тобто та група племен, від яких веде своє походження теперішній український народ. У різні часи він мав тільки різні назви: траки, гети, анти, руси. Дані багатьох досліджень засвідчують, що й скіфи – одна з наших назв. У кінці IX ст. рівень державної організованості племен все ще був низький, частина з них не входила в племінні об'єднання, або охоплювалась ними частково. Існували невеликі держави або напівдержавні племінні княжіння. Київська Русь виникла в 9 столітті в результаті завойовницьких походів варягів і об'єднання під їхньою владою східноєвропейських племен. З прийняття християнства не тільки в церкві, але й в громадських сферах Київської русі було впроваджено так звану староболгарську ( церковну) мову. Проте в побуті народ ніколи її не вживав і продовжував користуватися тією розмовною мовою, початки якої сягають ще до нашої ери. Щоб зрозуміти суть, потрібно бачити різницю між мовою історичних документів, писаних церковною, а потім латинською, з одного боку, і розмовною (побутовою) мовою – з другого. Як свідчать сучасні засоби аналізу, українська розмовна мова – найдавніша серед східноєвропейських мов. На північний схід від українських племен жили предки народів угро-фінської мовної групи (мордва, марійці, фіни, угри, комі, ханти, удмурти). У виникненні держави Київська Русь вони участі не брали. Та деякі князі з київського родоводу згодом поселилися на їхні землі і заснували там багато міст, в тому числі й Москву (1147). Разом з князями на нові землі прибували й люди українського походження. Нерідко це були втікачі від степових орд. У XIII-XIV століттях навколо Москви, Суздалля й Володимира на постійне проживання осіли чимало людей, пов’язаних з татарщиною. Усі ті роди людей, які з давніх давен жили на землях вищезгаданих міст, разом з новоприбулими змішалися і витворився (XIV- XV) новий народ, званий московський, а набагато пізніше – великоруський. Цей народ дуже швидко розширяв кордони своєї держави. Вже Іван ІІІ здобув Новгород Великий, а Іван IV (Грозний) приєднав до Московщини землі Казані й Сибіру. Люди українського походження вливалися у творення московського народу, але не були головним його компонентом. Кровною основою на народження цього народу була переважно людність фінського корення. Вчений світового імені І. Тейлор знав, який народ жив навколо Москви у час її заснування, тому писав:” Москва у XII ст. знаходиться на фінській території, тепер вона становить серце Росії. Населення Росії належить до фінської раси по крові. ” (Происхождение арийцев и доисторический человек. Москва, издание магазина “Книжное дело”, 1897, с. 276). А доказом цих слів є те, що у 1851 році перший археолог імперії Олексій Уваров, син знаного міністра освіти Російської імперії, президента академії наук, графа Сергія Уварова, розкопав на теренах Ростово-Суздальської, Рязанської земель (тепер Московії) 7 тисяч 729 курганів. Усі останки були фінського походження. Ці кургани датували VIII-XVI століття. У 1860-1880 роках російський професор Олександр Богданов підтвердив, що це останки фінських племен. Своєрідне формування московського народу відповідно позначилося і на особливостях виникнення так званої російської мови. Базову роль в її виникненні відіграла церковна мова. Російська увібрала в себе також безліч слів з мов тих народів, які жили на землях Московського князівства. Особливий вплив на неї мала українська мова. Все, що було в мові московського народу і що є тепер в “русской речи” переважно українсько-фінського походження. Тут потрібно підкреслити, що трактування історії московського й українського народів, їх мов почало змінюватися з часів Петра І, який у 1721 році зрікся титулу московського царя і назвав себе російським імператором. Декретом (указом) він проголосив, що Московщина – це “Россия”, яка є продовженням Київської Русі. Насправді ж сама Україна є прямою спадкоємицею Київської Русі, як витвору наших предків, що споконвічно проживали на її теренах. Петро І і його наступники почали розглядати Київську Русь (Україну) , як частину “великой России”, ”единой й неделимой”. Внаслідок таких обставин український народ зрікається своєї давньої назви і починає все частіше вживати ще одну свою давню назву – Україна. Поширена думка, що Україна – це від російського слова “окраина”, тобто пограниччя російського царства. Насправді слово “Україна” знаходимо вперше в Київському літописі під 1187 роком. Тоді у місті Переяславі помер князь Володимир Глібович. Народ шкодував за ним, добрий був князь, і літописець записав :”О нем Україна много постонна”. Пізніше в 1189 – “Україна, в Єрмолаінському списку – “Країна”, а під 1213 – “Україна”, під 1268 “україни”, в 1280 ”Вкраїна”, а в 1282 – “Вкраїниця”. З цих даних випливає, що в XII – XIII століттях Україна не могла бути окраїною, тому що, ще не було Росії. 2 ЯКЕ НАШЕ КОРІННЯ. СЛОВО ЗА ГЕНЕТОКОЮ. У генетичному дослідженні взяли участь люди з різних куточків України. Потім цілий місяць у Британській лабораторії вивчали ДНК, порівнювали їх із ДНК пращурів, різних народів. Досліджував вчений-генетик зі світовим ім'ям - Пітер Форстер з Великобританії. І результат: Пітер Форстер виявив, що в хромосомах наших чоловіків є гени кельтів, варягів, аріїв (аж 50 % ) і арабів (5%). Наведу лише кілька фактів і висновків. Поняття, як слов’янські племена – міф. Зацепив факт про молоко. Більшість дорослих людей у Європі не може пити молоко. За це відповідає окремий ген. А українці можуть — тому вони, певно, пішли від скандинавів, які здатні вживати молоко – каже британець. Арійська цивілізація зародилася на території України. Арії прийшли в Індію з України. Територія України була заселена постійно. Дослідження української ДНК може розповісти історію Європи, Персії. Скіфи були нащадками аріїв. Від аріїв українським козакам дісталися оселедці. Жінки в чотири рази давніші, ніж чоловіки в Україні. Тільки українки є корінними населення тереторії сучасної держави. Виявлено, що їх мітохондрія – незмінна ділянка ДНК - існує понад 20 тисяч років ще до трипільців. Усі жінки мають ДНК народів, які жили в давні часи. Тому що вони обирали завжди переможців у батьки своїх дітей. 3 ГЕНОЦИД УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ. Голодомор 1932–1933 років — масовий, навмисно зорганізований радянською владою голод, що призвів до багатомільйоних людських втрат у сільській місцевості на території Української СРР (землі сучасної України за винятком семи західних областей, Криму і Південної Бессарабії, які тоді не входили до УСРР) та Кубані, переважну більшість населення якої становили українці. Викликаний свідомими і цілеспрямованими заходами вищого керівництва Радянського Союзу і Української СРР на чолі зі Сталіним, розрахованими на придушення українського національно-визвольного руху і фізичного знищення частини українських селян. Спланована конфіскація урожаю зернових та усіх інших продуктів харчування у селян представниками радянської влади впродовж Голодомору 1932-33 років безпосередньо призвела до вбивства селян голодом у мільйонних масштабах, при цьому радянська влада мала значні запаси зерна в резервах та здійснювала його експорт за кордон під час Голодoмору. Попри те, що злочинні дії представників сталінської влади, що спричинили смерть людей голодом, кваліфікувалися згідно з нормами тогочасного радянського кримінального законодавства як вбивство, причини цього масового злочину ніколи в СРСР не розслідувалися та ніхто з можновладців, причетних до злочину, не поніс покарання при тому, що навіть найвище керівництво СРСР, включаючи Сталіна, знало про факти загибелі людей від голоду. Впродовж десятиліть масове вбивство людей штучним голодом не лише навмисно замовчувалося радянською владою, але й взагалі заборонялося про нього будь-де згадувати. У порівнянні, голоду Поволжі 1921-1922 роках та голод під час блокади Ленінграду в роки Другої світової війни висвітлювались в радянських засобах масової інформації та історичній літературі. Бездіяльність радянської прокуратури та інших органів влади стосовно факту злочину масового вбивства людей штучним голодом яскраво демонструє дійсний, а не декларований,— на словах чи на папері,— стан реалізації «радянської законності» у тоталітарній радянській державі. У дослідженнях Джеймса Мейса та Роберта Конквеста автори доводять, що Голодомор відповідає загальноприйнятому визначенню геноциду. 24 країни офіційно визнали Голодомор геноцидом українського народу. Відповідно до соціологічного опитування, проведеного 2010 року, 60 % громадян України вважають Голодомор геноцидом. 2003 року Український парламент назвав, а 2006 — офіційно визнав Голодомор геноцидом українського народу. 2010 року судовим розглядом завершилася кримінальна справа за фактом здійснення злочину геноциду. Винними суд визнав сім вищих керівників СРСР та УСРР, і констатував, що за даними науково-демографічної експертизи загальна кількість людських втрат від Голодомору становить 3 мільйони 941 тисяча осіб. Також за даними слідства було визначено, що втрати українців у частині ненароджених становлять 6 мільйонів 122 тисячі осіб. 4 РУСИФІКАЦІЯ УКРАЇНИ. Поступова русифікація України почалася після Переяславської угоди, зокрема в процесі обмеження й ліквідації української автономії, особливо після перемоги Росії під Полтавою 1709 р. У 1720 р. заборонено друкувати книжки українською мовою, а українські видання церковнослов'янською мовою наказано порівнювати з російськими виданнями, «щоб не було ніякої різниці». Створеному 1734 р. так званому Правлінню гетьманського уряду (його очолював князь Шаховський) наказано було в таємній інструкції провадити політику злиття українців з росіянами також шляхом мішаних шлюбів. Русифікацію України посилено за Катерини II, після скасування гетьманства й зруйнування Запорізької Січі. Другій Малоросійській Колеґії (під проводом П. Рум'янцева-Задунайського) доручено здійснити широку програму русифікації України, встановлюючи російську мову як обов'язкову в школах, як єдину в друкованих книжках тощо. На російську мову викладання перейшла також Києво-Могилянська Академія. В другій половині 18 ст. впроваджено російську мову в діловодство українських консисторій та зобов'язано священиків виголошувати проповіді церковно-слов'янською мовою з російською вимовою. Клопотання Києво-Печерської Лаври 1769 р. про дозвіл друкувати для українського населення абетки українською мовою Священний Синод відхилив. Політика русифікації поступово охоплювала всі ділянки суспільного життя, спершу на Лівобережній Україні, в Києві й на Слобожанщині, а пізніше, після того, як придушено польське повстання 1830—1831, також на Правобережній Україні. Русифікація України посилилася в другій половині 19 ст.: Валуєвський циркуляр 1863 p. та Емський указ 1876 p. загальмували до революції 1905 український літературний процес. Навіть після 1905 залишилися обмеження української мови й літератури, а під час першої світової війни український друк в Україні було практично повністю заборонено. Низку видань було заборонено, діяла військова цензура, що особливо суворою була в окупованій Росією Галичині. Одночасно російська культура й література, що досягла великого розквіту у 19-20 ст., особливо впливали на духовість українських й інших народів, що перебували під політичним чи культурним впливами Росії. Попри на офіційні заходи й заборони, до 1917 русифікація мала вплив майже винятково на міста і промислові центри, куди напливали росіяни й вищі прошарки українського суспільства (інтелігенція, землевласники, духовенство, частина міщанства). Проте частина цих прошарків залишилася під впливом української національної стихії і не втрачала зв'язку з українськими традиціями, мовою й культурою. Головна маса населення українських земель під Росією — селяни (вони становили 95 % всього українського населення), залишилася україномовною і на неї не мали значного впливу ані школа, ані церква, тільки подекуди військова служба. Академік І.Дзюба у своїй книзі «Нагнітання мороку. Від чорносотенців початку ХХ століття до українофобів початку століття ХХІ» доводить, що усі кроки з русифікації України були прописані сто років тому, зокрема і київським цензором Сергієм Щоголєвим. Той ще у 1912 році у своїй книзі «Украинское движение как современный этап южно-русского сепаратизма» давав чіткі рекомендації, як швидко й ефективно провести русифікацію. Щоголєв вказував, що головне правильно — спрямувати шкільну освіту, відівчити молоде покоління від мови й запровадити «меры против периодической печати на украинском языке». Ще один з заповітів Щоголєва — не допускати, щоб Боже слово звучало українською мовою, не дозволяти священикам проповідувати по-українському. Тотальна русифікація здійснювалась російською владою під час окупації Галичини в період Першої світової війни. Зі вступом російських військ до Галичини головнокомандувач армії великий князь Микола Миколайович оголосив маніфест, в якому, зокрема, говорилося: «Хай не буде більше під'яремної Русі! Володіння Володимира Святого, земля Ярослава Осмомисла і князів Данила та Романа, скинувши іго, нехай піднімуть прапор єдиної, нероздільної і великої Росії. Хай здійсниться Промисел Божий, що благословив справу великих збирачів землі російської. Хай допоможе Господь царюючому своєму помазанику, імператору Миколі Олександровичу всія Русі, завершити справу великого князя Івана Калити». Із цього документу випливало, що російські урядовці розглядали Галичину як «исконно русскую землю». Ця думка була чітко озвучена новопризначеним російським генерал-губернатором графом Галичини Олексієм Бобринським. Виступаючи перед представниками громадськості Львова, він заявив, що Східна Галичина й Лемківщина є частинами єдиної Великої Русі і що в цих землях корінне населення завжди було російським. Тому тут устрій повинен грунтуватися на російських засадах. Відповідно, передбачалося запровадження російської мови та права. Про серйозність планів Петрограда щодо Галичини засвідчив візит самого російського царя до Львова весною 1915 р. Русифікація краю набула брутальних форм. Насильницькими методами впроваджувалася російська мова в діловодство й сферу освіти. Для виконання цього завдання з Росії направлялися відповідні кадри — чиновники, вчителі тощо. Планувалося навіть перевести до Львова Варшавський російський університет. |
|
6: Історія української державності: витоки та етапи становлення Навчальна мета: Ознайомити начальницький склад з історією української державності |
12: Історія української державності: витоки та етапи становлення Навчальна мета: Ознайомити начальницький склад з історією української державності |
|
6: Історія української державності: витоки та етапи становлення Навчальна мета: Ознайомити начальницький склад з історією української державності |
ЕТНІЧНА ТА НАЦІОНАЛЬНА СВІДОМІСТЬ В УМОВАХ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ Повага до історії нашої країни разом з усвідомленням культурної самобутності етносів, що її населяють, спільності долі і мети забезпечують... |
|
ЕТНІЧНА ТА НАЦІОНАЛЬНА СВІДОМІСТЬ В УМОВАХ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ Повага до історії нашої країни разом з усвідомленням культурної самобутності етносів, що її населяють, спільності долі і мети забезпечують... |
Лекція Національно-культурне відродження в Україні та його занепад (1917-1939 рр.) Національна революція в Україні призвела до колосального злету національного самоусвідомлення народу, духовного піднесення її інтелігенції,... |
|
№ Історія Української державності. Витоки й етапи становлення Української держави Тема № Історія Української державності. Витоки й етапи становлення Української держави |
За часів відродження української культури необхідним є і знання тих... Органічно розвиваючись, ці культурні набуття сприяли існуванню української нації у її важкі історичні часи, підтримували дух народу... |
|
ПЛАН КОНСПЕК Т Проведення заняття з гуманітарної підготовки Тема: Історія української державності. Витоки й становлення української державнсті |
Лекція Місце проведення: учбовий клас Навчально Тема №14. Історія Української державності. Вимоги і етапи становлення Української держави |