|
|
Скачати 0.52 Mb.
|
IV етап (1264-1323 рр.) - початок поступового занепаду держави. Після смерті Данила Романовича галицькі і волинські землі формально лишились однією державою, але всередині її відбувалося суперництво між Волинню, яку очолювали Василько Романович (до 1269 р., а згодом його син Володимир 1269-1289 рр.) та Галичиною, де князював Лев Данилович (1264-1301 рр.). Розпочався поступовий занепад Галицько-волинської держави. Від неї відходили окремі землі. V етап (1323-1349 рр.) - занепад. Після смерті Андрія Юрійовича і Лева Юрійовича (Лева II) останнім галицько-волинським князем був Юрій II Болеслав, син дочки Юрія I Марії та мазовецького князя Тройдена. Правив він у 1323-1340 рр. і продовжував політику своїх попередників. Юрій ІІ Болеслав зумів врегулювати відносини із Золотою Ордою, Литвою, Тевтонським орденом. Однак напруженими залишилися стосунки і Польщею та Угорщиною, які в 1339 р. домовилися про спільний наступ на Галицько-Волинську державу 16.Правління Данила Галицького та його спадкоємців. Галицько-Волинське князівство розквітнуло за князя Данила Галицького, коли воно охопило велику частину земель колишньої Київської держави, продовжило її державницькі й культурні традиції. Після загибелі свого батька князя Романа малолітній Данило з матір'ю та братом Васильком, рятуючись від бояр, перебував при дворі угорського короля. Пізніше він утвер-дився на Волині й за підтримки феодалів зумів у 1238 р. оволодіти Галичем, а наступного року й Києвом. Під час монголо-татарської навали, щоб зберегти владу й князівство, визнав себе васалом хана, зобов'язавшися сплачувати данину й надавати в розпорядження орди своє військо.Влада Данила значно зросла після його перемоги над коаліцією Угорщини, поляків та галицьких бояр у 1245 р. під Ярославом (тепер місто у Польщі). Данило узяв собі Галичину, а братові Васильку віддав Волинь. Попри це, обидва князівства продовжували існувати як єдине ціле під зверхністю старшого князя Данила. Воєнні успіхи й піднесення Галицько-Волинського князівства не могли не викликати занепокоєння в Орді. Незабаром після перемоги під Ярославом Данила викликали до столиці орди Сараю, де, визнавши зверхність хана, він одержав ярлик на князювання. Завдяки мудрій державній політиці Данило зумів зберегти свою державу від знищення монголо-татарами. Більш того, фактично він перебрав на себе ті виняткові повноваження, які раніше належали київським князям. У 1246 р. він висуває власну кандидатуру (Кирила) на посаду митрополита, що раніше мав право робити лише Великий київський князь.Після смерті князя Данила в 1264 р. з правлінням його наступників почався поступовий занепад Галицько-Волинського князівства. За правління синів Данила — Шварно, Лева і Мстислава — князівство при формальному збереженні єдності фактично розпалося на три частини. Галицько-волинські князі, визнаючи формальну залежність від Золотої Орди, фактично вели самостійну зовнішню політику. Вони підтримували міцні зв'язки з Тевтонським орденом та Литвою і таким чином відстоювали свою незалежність від агресивних зазіхань Польщі та Угорщини, контактували з Австрією, Німеччиною, Польщею, Угорщиною, Римською курією тощо. Єдність Галицько-Волинської держави відновлювалася за правління наступника Лева - князя Юрія І Львовича (1299-1315 pp.). Скориставшись ослабленням Золотої Орди, він зміцнив свою владу. Юрій І, як і його дід, прийняв королівську корону і став називатися «королем Русі і князем Володимирії». Наступником Юрія І стали його сини Андрій та Лев II (1315-1323 pp.). Вони поділили державу на сфери впливу, але правили спільно, й тому її розпаду не відбулося. Князі проводили активну зовнішню політику. У цей час активізується експансія Литви на землі князівства, внаслідок чого було втрачено Дорогочинську і Берестейську землі. Андрій і Лев II налагодили союзницькі відносини з Польщею і Тевтонським орденом, які мали антилитовську спрямованість. Боротьба з Ордою закінчилася для князів трагічно: у битві з військами хана Узбека у 1323 р. вони загинули. Внаслідок цього пряма лінія династії Романовичів урвалася, що призвело до посилення політичного впливу галицького боярства, зростання чвар і усобиць, активізації втручання сусідніх держав. Майже два роки Галицько-Волинська держава залишалася без правителя і лише у 1325 р. внаслідок компромісу між боярством, Польщею, Угорщиною, Литвою, Золотою Ордою новим правителем було обрано племінника Андрія та Лева І! — 14-річного мазовецького князя Юрія II Болеслава (1325-1340 pp.). Новий князь не став маріонеткою бояр і намагався поводити самостійну політику. Проте доба могутності Галицько-Волинської держави залишилася у минулому і розпочався її занепад. Протягом короткого часу Галицько-Волинську державу було поділено між Литвою і Польщею (1349 р.). До Литви відійшла Волинь, до Польщі — Галичина. Молдавське князівство захопило Буковину (Шипинська земля). 17. Боротьба за територіальну спадщину Київської Русі. Литовсько-Руська держава та її еволюція. У 40-х роках ХIV ст. українські землі зазнали розчленування.Після війни 1351–1352 рр. між Польщею і Литвою Галичина залишилась під владою Польщі, а Берестейщина і Волинь перейшли до Литовської держави. Поставши в середині XIII ст., Литовська держава поступово посилила свій вплив і розширила територію. Так, за князя Гедиміна (1316–1341 рр.) вона захоплює значну частину Білорусі, а його сини Ольгерд і Кейстут приєднують Чернігово-Сіверщину (1357–1358 рр.), Поділля (1363 р.), Київщину(1362 р.). Відтепер історія українських земель стає пов’язаною з історією феодальної Литви. Причини:По-перше, руські землі були роз’єднані і значно ослаблені міжусобицями та золотоординською навалою, що поклало початок „проникнення” на початку XIV ст. на Русь без особливих перешкод. По-друге, дії литовців по захопленню українських земель не мали характеру експансії, схожої на завоювання монголів, а тому місцеве населення або зберігало нейтралітет і не чинило опору, або ж підтримувало утвердження литовського правління, яке витісняло золотоординське. В більшості випадків місцеві бояри і князі добровільно визнавали владу Литви (так київський князь Федір у1362 р. добровільно визнав владу Ольгерда). Адже литовська влада була толерантнішою, ніж татарська. По-третє, успішному просуванню Литви на руські землі сприяло ослаблення Орди та її розкол на ворогуючі частини (ханства) внаслідок феодальних усобиць в другій половині XIV ст.; литовські князі при забезпеченні управління завойованими руськими землями дотримувались принципу: „Старого не змінюємо, а нового не запроваджуємо”. Уся повнота влади у Великому князівстві Литовському була зосереджена у руках великого князя. На відміну від Київської Русі, князівства у Литві не мали автономії, і поступово місцеві князі були замінені на литовських намісників. Система прямого взаємозв’язку між військовою службою і землеволодінням давала можливість великому литовському князеві мати значне військо і контролювати фактично всі ресурси держави. Чималу частину Великого князівства Литовського складали східнослов’янські землі, де місцеві феодали, як правило, зберегли свої вотчини. Литовці запозичили попередню структуру управління, військову організацію, судову систему тощо. Хоча необхідно визнати, по-перше, що з XVI ст. на українських землях уже діяли Литовські статути – кодекси середньовічного права Великого князівства. По-друге, попри те, що власне литовські землі становили приблизно лише одну десяту всієї держави, литовці не асимілювалися у східнослов’янському етносі, а навпаки, чимдалі посилювали централістські тенденції. 18. Основні тенденції соц.-економічного,політ. та релігійного життя укр. Земель у складі ВЛК. Наприкінці 14 ст. низка зовн. та внутрішніх обставин змусило литовських і польських феодалів розпочати процес об’єднання 2 держав. Спроби частини польських шляхтичів створити політ. блок з Угорщиною провалились, зростав тиск на Польщу із заходу – з боку Тевтонського ордену. З 1382 р. ВКЛ переживало громадянську війну. 15 серпня 1385 р. – м. Крево – лит. князь Ягайло та польська королева Ядвіга уклали династичний шлюб. Цей союз – початок військ-політ. блоку 2 держав. 1386 р. – Ягайло(Владислав І) став королем Польщі. Умови Кревського договору: 1) ВКЛ зобов’язувалося навернути на католицизму населення Литви; 2) передати Польщі свою казну; 3) сплатити 200 тис. флоринів Вільгельму Австрійському за відмову від руки Ядвіги; 4) навічно приєднати литовські, білоруські та укр. землі до Польщі. В1392 р. опозиціонери домоглися проголошення Вітовта довічним Великим князем Литви, що фактично означало анулювання договору в Креві. Впродовж 1300 – 1400 рр. хрестоносці здійснили понад 70 походів на землі Литви, а литовці 50 вторгнень у володіння ордена. В 1413 р. на сеймі в Городлі Польща і Литва підписали нову унію, за умовами якої білорусько-укр. аристократія ще більше відсторонилася від джерел збагачення та інших адміністративних посад. Новий великий князь литовський Болеслав Ольгердович-Свидригайло з 1430 р. намагався повністю відновити незалежність Литви; вирішив відірвати від Польщі Волинь та Поділля. Незадоволена католицька знать влаштувала 1432 р. палацовий переворот, усунувши Свидригайла від влади. 1 вересня 1435 р. його війська були розгромлені Великим князем Литовським Сигізмундом та польськими військами. 1440 р. новий литовський князь Казимир 4-й визнав Волинське та Київське князівства. Осттаннє проіснувало 12 років, а в Київському почав прави ти воєвода лише в 1470 р. Втрата 1452 р. Волинню, а 1470 р. Київщиною внутрішньої автономії посилила прагнення удільних лит.- руських князів перейти під владу московського царя. У війнах Московського князівства з Литвою 1486-1492 рр. («прикордонна війна») та 1500-1503 рр. головним питанням були територіальні конфлікти між князями. У кожної зі сторін, що прагнули володіти землями колишньої КР ,були свої переваги. Литва приваблювала толерантністю московське православ’я спонукало об’єднатися з одновірцями; Польща пропонувала західну культуру та нові технології державності й ос віти. Але в У. була відсутня конкретна концепція власного розвитку, тому її територія – погляду політичного, соціального та побутового нагадувала мозаїку. 19.Польсько-литовські унії та їх наслідки для укр.народу. В серпні 1385 р. у м. Крево було підписано угоду про об'єднання між Великим князівством Литовським і Польським королівством. Литовський князь Ягайло одружується з польською королівною Ядвигою, переходить в католицьку віру, проголошує католицтво єдиною релігією для населення Литви і стає польським королем. Кревська унія створила реальні передумови для боротьби з тевтонською агресією. Але разом із тим вона забезпечила посилення польської експансії на територію Великого князівства Литовського. Це не могло не викликати відсіч литовських феодалів на чолі з князем Вітовтом. Тому в 1392 р. у м. Острові підписується компромісна угода, за якою Польща визнавала Вітовта довічним правителем Литви. Тим самим фактично було відмінено Кревську унію. Вітовт ліквідує Волинське, Подільське та Київське князівства, тим самим фактично скасувавши колишню автономію українських земель. У 1413 р. було підписано Городельську унію, яка зберігала вплив Польщі над формально незалежним Великим князівством Литовським. Литовські феодали-католики зрівнювалися в правах з польською шляхтою, діставши можливість брати участь у великокняжій раді. Унія посилила дискримінацію православного населення, обмеживши його участь у державному управлінні. В Литві вводився польський взірець адміністративно-територіального поділу, при цьому українські землі роздавалися католицькій церкві. Вже на середину XVI ст. були здійснені перші спроби підписання нової унії. Але реальних результатів сторони домоглися лише в 1569 р. на засіданні об'єднаного сейму у Любліні. Це означало створення держави Річ Посполита. В ній мали бути король, який обирається, сейм, єдина зовнішня політика, загальна скарбниця. Автономія Литви зберігалася лише у питаннях місцевого самоврядування, організації збройних сил і у правничій сфері. Українські землі навіть не входили до литовської автономії, а були віднесені до складу польських воєводств. Люблінська унія 1569 р сприяла посиленню польської соціальної, національної, релігійної, культурної експансії. Визнавалися необмежена панщина і заборона переходу селян в інше місце без дозволу поміщика. Але вона ж возз'єднала українські землі, забезпечила зростання культурно-освітнього руху, знайомство з західноєвропейською культурою. Окрім цього, саме Люблінська унія викликала рух опору, соціальну активність різних верств українського населення в боротьбі за національне виживання. 20. Українські землі під владою Молдавського князівства, Угорщини, Московського князівства, Кримського ханства та Османської імперії БуковинаІз 12 ст. перебувала у складі Галицького князівства. У 13 ст. на буковинських землях виникає окрема Шипинська земля, що визнала зверхність золотої орди. Із середини 13 ст. увійшла до Угорщини. 1359 р. Шипинська земля увійшла до Молдавського князівства як автономія, але протягом століття самостійність була втрачена , а територія розділена на Чернівецьку й Хотинську волості. 1498 р. Молдавія захопила частину Галичини, Покуття. 1514 р. Молдавія визнала зверхність Османської імперії, на землях Буковини створена Хотинська райя.Закарпаття.На початку 11 ст. Закарпаття потрапило під владу Угорщини, володарі якого називали князями русинів. У 1280-1320 рр. його східна частина входила до Галицько-Волинського князівства, проте згодом повернулася до Угорщини. Землі поділені на адміністративно-територіальні одиниці – комітати, очолювані угорськими намісниками. Упродовж 13-15 ст. відбувалося позбавлення українських політичних прав і свобод, закріпачення селянства. 1526 р. унаслідок поразки в битві з турецькою армією Угорщина припинила існування. Східне Закарпаття відійшло до Трансільванії, Західне – до Священої Римської імперії.Московськекнязівство.У 1500 р. під «государеву руку» князі, яким належала більшість земель Чернігово-Сіверщини. У 1503 р. Литва визнає входження до Московської держави Чернігово-Стародубського ( вся Чернігово-Сіверщина увійшла у 1522 р.) і Новгород-Сіверське князівство. Українські землі поділені на повіти, очолювані воєводами, які посіли місце удільних князівств, чиє земельне князівство ліквідувалося. Для захисту краю створювалися захисні оборонні лінії, остроги і сторожеві вежі. Для несення служби влада направляла туди російських переселенців і залучала українців. Московія могла освоювати малозаселені укр. землі – Слобожанщину.УкраїнськеПричорномор’яДо монгольської навали Причорномор’я належало половцям, тюркомовним кочовикам. Після утворення Золотої Орди в середині 14 ст. причорноморські степи увійшли до її безпосередніх володінь, а на їхніх мешканців поширилася назва татари. Середина 15 ст. ознаменувалася розпадом Золотої Орди. 1449 р. за сприяння великого князя Литовського Вітовта Хаджі Гірей проголосив себе незалежним правителем Кримського ханства зі столицею в Бахчисараї. Його влада поширювалася на Крим, пониззя Дніпра, Приазов’я, Прикубань. У1475 р. Туреччина завойовує Кафу(Феодосія), Перекоп і змушує хана Менглі-Гірея розірвати зв’язки з Литвою і стати васалом Османської імперії, що мало трагічні наслідки для України. З 1450-1556 рр. татари здійснили 86 походів. Головною метою був ясир – полонені, яких продавали на невільницьких ринках. 21. Національно-релігійний та культурний рух в Україні в XVI-XVII ст. Братства У XV-XVI ст., як і за часів Київсько Русі, православ'я залишалося синонімом культури. Його роль в українському суспільстві зростала: за відсутністю власної держави церква слугувала для українців єдиним інститутом вираження їхньої самобутності. Однак саме тоді, коли відчувалася потреба в сильній і надихаючій православній церкві, вона поринула у стан глибокого глибокого занепаду. Більше, ніж католицизм і протестанство, православ'я перебувало під покровительством і захистом держави. Потрапивши під владу Литви, українці мали всі підстави для оптимізму щодо власної церкви. Не бажаючи лишати своїх численних православних підданих під верховенством московського митрополита, у 1458 р. великі князі литовські відновили митрополію в Києві. Охоплюючи десять єпископств на Україні та в Білорусії, повернувшись під верховенство константинопольського патріарха. Але, дотримуючись тогочасної практики, великі князі, а згодом і королі польські прибрали собі право покровительства, тобто змогли призначати православних єпископів і навіть самого митрополита. Отож, чимало важливих церковних питань стали вирішуватися мирськими правителями, що належали до іншої, все більш ворожої православ'ю церкви. За таких умов культурний вплив православ'я був вельми обмежений. Завоювання турками Константинополя у 1453 році поглибило і нтелектуальний та культурний застій і позбавило православну церкву найбільш передового й надихаючого взірця. Втративши внутрішні й зовнішні стимули, првославна культура скотилася в обрядовість, обмеженість та занепад.Братства відіграли значну роль у суспільно-політичному та культурному житті, в боротьбі проти політики національного і релігійного утисків, яку проводили шляхетська Польща та католицька церква в Україні і в Білорусі. У 80-х роках 16 ст. широку діяльність розгорнуло Львівське Успенське Ставропігійне братство. Воно придбало друкарню, відкрило школу. Наприкінці 16 – на початку 17 ст. Б. виникли в Рогатині, Красноставі, Городку, Галичі, Перемишлі, Любачеві, Дрогобичі та інших містах. Близько 1615 р. було засновано Київське братство, до якого вступило багато міщан, православних шляхтичів, а також запорізьке військо на чолі з гетьманом П.Сагайдачним. У 1617 р. було створено Луцьке братство. В 2-й пол. 17 – 18 ст. Б. діяли в більшості міст і в деяких селах Галичини, Волині, в багатьох містах Наддніпрянщини. Б. створювалися навколо парафіяльних церков, використовуючи організаційні форми, властиві цехам та іншим міським корпораціям, як світським, так і релігійним. Вони мали свої статути. Витрати Б. покривалися за рахунок внесків його членів, прибутків від нерухомого майна, відсотків від позик. Для Львівського Б. важливим джерелом прибутків була друкарня. Б. дбали про свої патрональні церкви, справляли спільні культові відправи, подавали матеріальну допомогу своїм членам, брали участь у похоронах братчиків, утримували шпиталі. Б. захищали соціальні інтереси ремісничо-торгового населення, боролися проти національного гноблення. Діяльність Б. мала переважно світський характер. З кінця 16 – початку 17 ст. Б. брали активну участь у боротьбі проти посилення польсько-шляхетського гніту, національного та релігійного утисків і набували великого громадсько-політичного і національно-культурного значення. В числі провідних діячів Б. були видатні вчені, письменники, політичні діячі того часу: Ю.Рогатинець, І.Красовський, С.Зизаній, І.Борецький, П.Беринда та ін. |
|
1 Історія як наука. Періодизація історії України. Історичні джерела... Сторія вивчає події,явища,які допускають науковіобгрунтовані уявлення про головні тенденції розвитку людини,суспільства |
Передісторія україни археологічна періодизація ... |
|
1. 1 Еволюція функцій Занадто очевидний розрив між традиційно сформованим змістом монографій, підручників і навчальних видань і тими державними і правовими... |
4. Трипільці: археологічна культура чи цивілізація. Проблема витоків української культури Культура це все що створено людиною, людським суспільством, фіз розумовою працею на благо людини |
|
Екологія як наука та її роль у сучасному суспільстві. Еволюція взаємовідносин людини і природи |
Глобальні проблеми людства. Міжнародні соціальні проблеми реферат українською Процес взаємодії суспільства і природи дійшов такої кількісної і якісної межі коли виник феномен взаємодії всього людського суспільства... |
|
DO11 ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ ЛЮДСЬКОГО КАПІТАЛУ В СВІТІ ТА В УКРАЇНІ У статті робиться історичний екскурс для визначення ролі людського капіталу. Розглядаються негативні фактори розвитку людського капіталу... |
Тема: Кредитування Мета ... |
|
Емоції пронизують життя людини, супроводжують будь-яку її діяльність.... Емоції пронизують життя людини, супроводжують будь-яку її діяльність. Вони – найважливіша сторона людського існування. Багатство... |
Анотація навчальної дисципліни Курс правознавства спрямований на формування та поглиблення уяви сучасної молодої людини, яка здобуває базові знання за будь-яким... |