ЛітератураЗміст і форма в мистецтві: діалектика зв'язку


Скачати 160.95 Kb.
НазваЛітератураЗміст і форма в мистецтві: діалектика зв'язку
Дата07.04.2013
Розмір160.95 Kb.
ТипДокументи
bibl.com.ua > Інформатика > Документи

ЛітератураЗміст і форма в мистецтві: діалектика зв'язку


Розгляд змісту і форми в мистецтві передбачає насамперед розщеплення цілого на складові, що є можливим лише на теоретичному рівні, до того ж не виключає певного редукціонізму і спрощення. Твір мистецтва – це загалом завершена і цілісна система. Коли ж виймається з неї якийсь елемент, то перед нами вже постає інша якість. Про це слід знати і пам'ятати хоча б для того, аби за основу принципу аналізу бралось розуміння цієї єдності: зміст то є форма, яка водночас є і змістом. Сам поділ має більш гносеологічний, аніж онтологічний сенс. За об'єктивну основу поділу цілого на єдності іншого рівня беруться два найважливіші критерії. Ними є форма і зміст. Саме зміст, ідеї, усю безкінечність закладеного в образі художнього мислення мистецтво повинно донести до того, хто його сприйматиме. Як відомо, твору ні про що не буває. В ньому є жива душа, тобто зміст, який випромінює духовну енергію, узагальнюючи поліфункціональ-ність свого впливу. Форма ж конституює зміст, тримає його в собі.

За зміст у мистецтві традиційно прийнято вважати усі ті смислово-інформативні компоненти твору, які виражають собою ідею, проблематику, що відображається, ціннісні орієнтири, тематичні і сюжетні лінії, осмислення явищ дійсності в зображенні. Зміст мистецтва у найширшому розумінні – це вся надматеріальна, духовна інформація в її психологічному, моральному та естетичному сплаві, пропущена через людську свідомість і художньо-перетворювальні засоби. Отже, до змісту належить ідейно-емоційне, смислове, інформативно-ціннісне спрямування у відповідному впливі мистецтва; відбувається воно через розгортання у своїй живій реальності таких чинників, як тема, сюжет, думка в їх образно-чуттєвому явленні.

До форми належать зовнішньо і внутрішньо організовані, логічно пов'язані між собою структури. Зміст реалізує себе в конкретно-чуттєвому, знаково-предметному бутті, де знак репрезентує смислову значущість зображуваного, залишаючись при цьому явищем утвореної нової реальності, вираженням традиції побудови художніх систем, а також культурно-естетичного досвіду.

Зміст і форма взаємодіють між собою, виходять одне з одного. І в цій взаємодії – природа художності. Діалектична роздвоєність у змістові і формі та водночас нерозривність між ними – це загальна закономірність, відзначена передусім у філософії; специфічно проявляється вона й у мистецтві. Фактичне виділення цієї проблематики і започаткування її на загальнофілософському теоретичному рівні починалося з гегелівського вчення про перехід змісту у форму і навпаки. Зафіксовано було увагу і на самостійності цих категорій, що в подальшому набуло виняткового значення для методології естетичних досліджень. За словами Гегеля, «матерія повинна прийняти форму, а форма повинна матеріалізуватися, сповістити собі в матерії тотожність з собою, інакше кажучи, стійкість» . Мистецтво володіє субстанцією форми; форма ж стає одухотвореним живим цілим – саме в цьому складність як для самого мистецтва, так і для пізнання органічності «поетичної форми», тобто форми художньо довершеної.

У мистецтвознавчій і філософській літературі чітко простежується думка про те, що форма – то не є якась оболонка, одяг, зовнішній покрив, які можна зняти чи, навпаки, приєднати. Форма – це обличчя, тіло, жива плоть змісту. Звертаючись до твору, ми безпосередньо сприймаємо ні що інше, як його мову і композицію, тобто матеріально виражене членування і взаєморозташування частин. Ця форма і несе в собі весь зміст, вона є об'єктивним його буттям. Отже, зробимо узагальнюючий висновок про те, що форма – це, по суті, зміст у тому його вигляді, як він проявляється зовні, об'єктивно. Форма внутрішньо з'єднує зміст, адже найелементарніша ідея будується за логікою мислення, в тому числі художнього мислення; вона ж демонструє себе з допомогою засобів (об'єкт) і чуттів сприймання (суб'єкт).

Є внутрішня композиція твору, що передає енергію структурних зв'язків, і є зовнішньо-чуттєва сповіщуваль-на форма усього змісту. А що ж саме стає вирішальним у тому, що ці дві сторони в своїй взаємозумовленості набувають естетичного і художнього значення? Тезу стосовно того, що зміст по відношенню до форми посідає провідне і вирішальне місце, потрібно сприймати як умовну, хоч вона ствердила себе у філософії. Сприймати так не лише тому, що форма – це в певних рівнях структур одночасово і зміст, а зміст – це є реальний рух його у своєму становленні (здійсненні) як форми. Закон нероздільності змісту і форми особливого значення набуває в мистецтві. Саме форма стає його творцем. У ній відбувається містерія перетворень, народжується інший, ніж сама реальність, зміст, знаходять втілення досконалість, художнє чуття і смак майстра. Форма кристалізує в собі стильові ознаки, культурні традиції, упорядковуючи змістовні та ідейні задуми в органічні цілісні єдності. Змістовну тканину твору може підказати й наповнити саме життя, форма ж покликана надати цій реальності іншого – художньо-ціннісного значення.

Форму творить митець. А це означає, що художник бере на себе величезну сміливість – дати життя, не позбавлене субстанційних ознак органічності та природних аналогій, естетичному феномену породженої реальності. Якщо форма, за Гегелем, повинна «сповістити собі в матерії тотожність з собою», тобто бути реально діючою Системою, а не чимось випадковим і нестійким, позбавленим органічності усієї своєї будови, то у такому разі в справжньому творі мистецтва необхідно вбачати константу, яка виявляє здатність завдяки формі утримувати суспільно-наповнену змістом відповідність. У зв'язку з цим постає питання: яким чином досягається в мистецтві те, що позбавляє його зовнішньо привнесених властивостей, оживляє в ньому його власну сутність? Справжня оригінальність як художника, так і художнього твору, доводить Гегель, полягає в тому, що вони «одухотворені розумністю істинного в самому собі змісту». «Лише в тому випадку,– читаємо в «Лекціях з естетики»,– коли художник цілком засвоїв собі цей об'єктивний розум і не порушує його чистоти сторонніми особливостями, взятими ззовні чи з середини,– тільки тоді у втіленому ним предметі він відтворює також і себе самого в своїй істинній суб'єктивності, яка прагне бути лише живим зосередженням завершеного в самому собі художнього твору» 24.

Форма у мистецтві – не лише засіб, з допомогою якого можна досягти перетворення реальної одиничності в художньо узагальнений символ мистецтва, відокремлений від первинної основи. Форма є також способом існування твору мистецтва. В ній утримується межа між рельєфністю структурності, матеріальності твору і того іншого, зовнішнього по відношенню до нього, простору. Поет поставив останню крапку, композитор записав останню ноту, художник додав потрібний тон і завершив твір. Міра і форма стають панівними. На них покладається подальша доля існування твору таким, яким він є. Форма історично рухається разом з життям твору мистецтва в динаміці системи культури, в той же час вона забезпечує статику його субстанційної самототожності. Можуть бути ремінісценції, трактування теми, наслідування твору мистецтва, можуть бути варіації теми, доповнення і зміни, як це нерідко буває в епосі і фольклорі. Та в кожному окремому випадку то вже буде інший твір, константність нової форми. Лише на тему Прометея – цього міфологічного сюжету протистояння світла тьмі і страхові – написано в різних жанрах десятки музичних творів. І кожен з них – це сама в собі суща константа форми і змісту («Прометей» – опера Г. Форе за трагедією Есхіла, «Творіння Прометея» – балет Л. Бетховена,

«Поема вогню» – симфонічна поема О. Скрябіна, «Кав каз» – кантата-симфонія С. Людкевича за однойменним твором Т. Шевченка та ін.). Константа властива не тільки формі в її закристалізованості в органічність, вона притаманна також і надідеї твору, що стає символом нездоланності й абсолюту ідеального, як спокута і страждання в «Прометеї», «ідея Мадонни» в «Сікстинській мадонні» Рафаеля. На цей факт звернув увагу мистецтвознавець Я. Голосовкер, міркування якого викликають цікавість ще й тим, що він наділяє форму в мистецтві по відношенню до природи абсолютним статусом. За його словами, на відміну від «вічності» в природі, яка є процесом творення і зміни діяльності, «вічність» в культурі – то є увічнення чого-небудь у формі, образі, ідеї, тобто в постійності25.

Загальна характеристика видів мистецтва

Сучасна естетична теорія ще не має остаточного погляду на кількість видів мистецтва, що вирізняються. Очевидно, дана точка зору не буде досягнута ніколи, оскільки ця система є відкритою і такою, що постійно розвивається


Система та класифікація видів мистецтва. Проблема відокремлення певних видів мистецтва та з’ясування їх особливостей хвилювала людство з давнини. Багато філософів, діячів культури, митців намагалися розв’язати це питання остаточно. Однак навіть сучасний стан даної проблеми недостатньо однозначний. Визначити вирішення проблеми класифікації видів мистецтва як історичний процес, виявити причини, які зумовили зміну старих (традиційних) видів мистецтва та появу нових, з’ясувати відмінність кожного з них від інших допоможе історичний погляд на ці явища.

Розуміння мистецтва як способу емоційно-образного відтворення дійсності у художніх образах неминуче ставить питання доцільності існування різних видів мистецтва. Перша спроба класифікації видів мистецтва, яку здійснили Платон та Арістотель, не виходила за межі дослідження специфіки окремих видів мистецтва.

Першу цілісну класифікацію запропонував І. Кант, але не у практичній, а у теоретичній площині. Першу систему взаємозв’язку конкретних видів мистецтва дав Г. Гегель у праці «Система окремих мистецтв», в основу якої він поклав співвідношення ідеї та форми, класифікував види мистецтва від скульптури до поезії. У XX ст. Фехнер систематизував види мистецтва з психологічної точки зору, а саме з приводу практичної корисності виду мистецтва. Таким чином він відніс до мистецтва і кулінарію, і парфумерію, тобто види естетичної діяльності, які крім естетичних виконують інші, практичні функції. Як бачимо, джерело багатства мистецтва шукали у різноманітності здібностей суб’єкта, у внутрішній диференціації об’єктивної ідеї, у зміні виражальних творчих прийомів тощо.

Матеріалістичне вирішення проблеми пояснює зумовленість народження та розвитку різних видів мистецтва у різноманітті самої дійсності. Значна кількість видів мистецтва склалася історично як відтворення багатобічності реальної дійсності та індивідуальних особливостей сприйняття її людиною. Отже, відокремлюючи будь-який вид мистецтва, зважають на форму мистецтва, яка склалася історично, її основні функції та класифікаційні одиниці. Види мистецтва — література, образотворче мистецтво (живопис, скульптура, графіка), музика, хореографія, архітектура, театр тощо — мають відношення до мистецтва як особливе до загального. Видові особливості, що є специфічним проявом загального, зберігаються протягом усієї історії розвитку мистецтва, хоча у кожну епоху в певних художніх культурах виявляються по-різному.

У сучасній системі мистецтв існують дві тенденції: тяжіння до синтезу (наприклад, зв’язок архітектури, живопису та скульптури) та збереження незалежності (самостійності) окремих видів мистецтва. Обидві тенденції плідні та сприяють розвитку системи мистецтв. Врешті, на розвиток цієї системи мають вирішальний вплив досягнення сучасного науково-технічного прогресу, без яких була б неможливою поява кіно, голографії, рок-опери тощо.

розсилка новин

Достатньо складним є питання відбору критерію класифікації даної системи. Так, розподіляючи мистецтво за способом сприйняття, одержуємо слухові, зорові та видовищні види мистецтва. Поділ мистецтва за типом відтворення дійсності дає образотворчі та необразотворчі види мистецтва. Визначення специфіки створення художнього образу зумовлює виділення часових, просторових та просторово-часових видів мистецтва (у іншій термінології — статичних, динамічних та статикодинамічних). Залежно від характеру поєднання виражальних засобів у конкретному виді мистецтва відзначають прості, складні та синтетичні види мистецтва.

Усередині кожного виду мистецтва також існує поділ на жанри, стилі, роди тощо. Зберігаючи свої специфічні особливості та внутрішньовидовий поділ, кожний вид мистецтва змінюється під впливом своєрідності часу, культурних вимог, характеру художнього смаку тощо. Усі ці особливості містяться у визначенні стилю. Стиль — сукупність головних ідейно-художніх особливостей творчості майстра, які виявляються у типових для нього темах, ідеях, характерах, конфліктах, а також у різноманітності виражальних засобів, художніх прийомів. Таким чином, доцільно виділяти стиль епохи, стиль художньої школи (або напряму), стиль конкретного виду мистецтва, національний стиль, стиль окремого митця.

Внутрішньовидовий поділ мистецтва та аналіз особливостей кожного його виду містить розділ мистецтвознавства, який називається морфологією мистецтва.

Загальна характеристика видів мистецтва. Сучасна естетична теорія ще не має остаточного погляду на кількість видів мистецтва, що вирізняються. Очевидно, дана точка зору не буде досягнута ніколи, оскільки ця система є відкритою і такою, що постійно розвивається. Слід проаналізувати ті види мистецтва, які найчастіше виділяються у сучасній літературі.

Декоративно-прикладне мистецтво (лат. dесого — прикрашаю) — особлива галузь художньої діяльності, у продуктах якої призначення досягнення практичної мети органічно зливається з формальним рішенням, що має естетичну значущість.

Вислів І. Канта «... у творчості головне — це визначене використання предмета, яке створило мистецтво, та цим, як умовою, естетичні ідеї обмежуються» є справедливим щодо декоративно-побутового мистецтва, тому що тут первинне значення має намір виготовлення речі корисної і в той же час такої, що має естетичну цінність.

Внутрішньовидова класифікація у декоративно-прикладному мистецтві здійснюється за різними принципами: за матеріалом, технологією виготовлення, функцією. Залежно від обраного критерію його поділяють на спеціалізовані галузі: кераміка, текстиль, меблі, посуд тощо.

Цей вид мистецтва — один з найдавніших видів художньої творчості, який розвивається й тепер. Він існує у предметах побуту, які створені за законами краси. Ці речі є не тільки корисними, але й прекрасними, вони мають свій стиль та художній образ, який відтворює їх призначення і несе узагальнену характеристику типу життя й світогляду народу та епохи.

Декоративно-прикладне мистецтво є національним за своєю природою, воно народжується із звичаїв, навичок, вірувань народу та безпосередньо наближається до його виробничої діяльності, його побуту.

У давні часи творіння декоративно-прикладного мистецтва являли собою предмети розкоші (Стародавній Єгипет); красиві та корисні речі (Стародавня Греція); речі, що відрізнялися строгістю виконання (Рим епохи Республіки). Середньовічний аскетизм наклав відбиток на побутове мистецтво, надав йому суто конструктивного, раціонально строгого характеру, утилітарного за спрямованістю. У подальшому розвитку феодального суспільства для побутових речей стає характерним сполучення декору та конструкції.

На одяг, меблі та інші твори побутового мистецтва починають переноситися вертикально-стрілчасті лінії та форми архітектури, речі дедалі більше орнаментуються. За епохи Відродження важливого значення набуває єдність функції та краси. Речі довгий час мають привабливість, індивідуальну неповторність. Це раритетні твори, які зберігають чарівність обдарування та всю унікальність їх творця — митця-ремісника. Розвиток виробництва у наш час все більше нівелює сліди індивідуальності митця з речей, що виробляються у промисловості. Але бурхливий розвиток дизайну саме й починається з приходом у промисловість митця.

Вершиною декоративно-побутового мистецтва є ювелірна справа, яка зберігає свою самостійність і тепер.

Особливий внесок у розвиток жанрів, шкіл декоративно-прикладного мистецтва вносять народні промисли (наприклад, хохломський та жостівський розпис, гжельський фарфор, вологодські мережива, оренбурзькі хустки, грузинська чеканка по міді, сріблу, туркменські килими тощо).

Архітектура. Кожна людина живе у певному предметному середовищі. У створенні його образу, характеру, більше того, у створенні настрою, підтримці психічного та емоційного здоров’я непомітно, але постійно присутній один з найдавніших видів мистецтва — архітектура. М.В. Гоголь архітектуру називав музикою, що застигла у камені. Поет А. Вознесенський, архітектор за фахом, говорив, що архітектура — це розмова з нащадками. Адже, дійсно, твори архітектури, архітектурні пам’ятки можуть багато розповісти про побут, звички, культуру минулого, коли та ким вони були створені. Згадаймо, наприклад, затишні будівлі епохи зрілого класицизму та помпезні споруди 40—50-х років XX ст. у нашій країні. Архітектура, на відміну від багатьох інших видів мистецтва, крім декоративно-побутового призначення, виконує ще й естетичну та практичну функції у житті людини.

Згідно з цим виділяють типи архітектури: суспільна, житлова та виробнича. Даний вид мистецтва створюється для життя, праці та відпочинку людей, тому до архітектурних споруд належить ставити вимоги, які сформулював ще великий Ветрувій: користь, міцність та краса. Проте не всі споруди можуть претендувати на творіння архітектури. Основна маса будівель наших міст та сіл складає те, що можна назвати тільки будівництвом, головне призначення якого — бути пристосованим для використання. Через два-три десятиріччя свого існування вони потребують заміни більш сучасними спорудами. Але це не означає, що й ці будівлі не повинні бути співвіднесеними з вимогами естетики, через те що вони формують смак та настрій людей.

Як вид мистецтва архітектура є статичною, просторовою, художній образ тут створюється необразотворчим засобом, відтворюючи певні ідеї, настрої та прагнення шляхом співвідношення масштабів, мас, форм, кольору, зв’язку з навколишнім пейзажем, тобто за допомогою специфічних виражальних засобів.

1. Соціальна природа та функції мистецтва
Серед форм естетичної діяльності особливе місце займає мистецтво в усьому різновиді своїх форм, видів, типів тощо. Однак мистецтву притаманна специфіка не тільки у межах естетичної діяльності, воно в цілому являє собою унікальний суспільний феномен. "Мистецтво, - пише Ю.М. Лотман, - відтворює принципово новий рівень дійсності, який відрізняється від неї певним збільшенням свободи. Свобода привноситься в ті сфери, які в реальності її не мають. Безальтернативне стає альтернативним… Воно уможливлює не тільки заборонене, але і неможливе. Тому по відношенню до реальності мистецтво виступає як область свободи"1.
Соціальна сутність мистецтва полягає у тому, що художній розвиток суспільства обумовлений природно-історичним процесом, тобто його розвиток виявляє характерні закономірності, що пов'язані з певними періодами становлення людської культури.
Перша з них визначається як закономірність виникнення мистецтва: воно з'явилося як результат естетичних потреб та естетичних здібностей, що розвинулися безпосередньо у межах практичної діяльності людини. Найдавніші пам'ятки, початок художньої діяльності дослідники відносять до епохи палеоліту (приблизно 40-50 тис. років до н. е.). Найбільш давні сліди цієї діяльності являють собою нанесені людською рукою "ознаки", очевидно, імітація "ран". Це перші спроби давньої людини, "позначка" її здатності цілеспрямовано впливати на світ у співвідношенні зі своїми потребами. Деякий магічний ритуал передував трудовому процесу, який у ті далекі часи був представлений в основному мисливством. Нанесене "поранення" не мало характеру символу, це була спроба попереджаючої дії, вона передувала нанесенню справжньої рани твариною. Віра в магічний зв'язок між зображенням і реальністю примушувала первісного "митця" справляти такий ритуал. Магічні реалії становлять не іншу дійсність, а її інобуття. Первісне переконання у тому, що певними діями, зображеннями, словесними формулами можна вплинути на стан реального фізичного об'єкта, зберігаються в існуючих і досі замовах, заклинаннях, виникнення яких поринає у глибоку давнину.
Через деякий час удосконалювалася схожість, "природність" ран, що були нанесені за допомогою знаряддя мисливства (спис, сокира): для цього уявлювану рану покривали вохрою яскраво-червоного кольору. Усі ці дії складали магічну операцію мисливства. Англійський культурознавець Хейзер справедливо відзначає, що, коли митець палеоліту малював на скелі, він зображав реальну тварину. Для нього світ фантазії та мистецтва ще не був самостійним, відокремленим від дійсності, яка сприймалася емпірично. Він ще ні протиставляв, ні розмежовував ці сфери, але бачив в одній пряме продовження іншої.
Стародавні люди полювали, вбивали та з'їдали тварин, сприймаючи людське тіло як продовження тіла тварини. Ця усвідомлена єдність спонукала до пошуків спільної мови між людиною та твариною: вироблявся ритуал перерядження та наслідування повадок, поведінки певної тварини, людина прагнула набрати її вигляду. Ототожнення себе з твариною з часом спричинило зародження тотемізму, в основі якого лежить уявлення пре тотем (тварину, що обожнюється) як родоначальника охоронця первісного колективу. У багатьох первісних культурах зберігся міф про походження племені від злягання жінки з цією твариною. Розповідь легенди супроводжувалась зазвичай священно-обрядовим танком, у якому роль тотема виконував чоловік цього племені. Відтворення своєї історії, хоча б у такій фантастичній формі, стало поштовхом до появи міфів, які дослідники вважають історичним переходом від магічних реалій до мистецтва, оскільки вони сприяли формуванню у людини здібності до творчого уявлення, фантазії, що дало можливість первісній людині вирватися з ситуації "тут і зараз". На думку М.К. Мамардашвілі, "міфічні та релігійні фантазії народжувались не тому, що людина ніби намагалася "заговорити" стихійні та грізні сили природи, а через страх неосвіченості людини, котра не знала законів фізики. Навпаки, міф є організація такого світу, в якому, щоб не трапилось, якраз все зрозуміло і мало сенс…Тобто, міф є спосіб і конструювання людських сил чи самої людини, а не уявлення про світ - правильне чи неправильне… Міф не уявлення, а відновлення і створення людиною себе в бутті, в якому для неї немає природних підстав. І тому на місці відсутніх основ і з'являються визначені "машини" культури, які називаються міфом"1.
Міфи дозволили зробити крок до осягнення світу, спробу його осмислення. Образи міфів здебільшого є фантасмагоричними, містять у собі взаємозв'язок, симбіоз людини і тварини (кентавр, мінотавр, сирени та інші образи, що прийшли до нас уже через розвинену античну міфологію). Але ще у межах міфів вироблялись основні образні та метафоричні засоби майбутнього мистецтва. Міфологія - специфічна для родового суспільства форма вираження ідеологічного синкретизму. Стародавні міфи містять у собі поєднані елементи мистецтва, релігії, донаукові уявлення про природу та суспільство.
Давня людина не знала загальнолюдського значення предметів, а тільки утилітарне. Лише з усвідомленням, наприклад, загальної значущості загостреного кінця списа або стріли з'являється потреба будь-яким чином, якоюсь ознакою для себе та для інших закріпити вдало знайдену форму. Так, з насічок, спочатку хаотичних, неупорядкованих, формується перший орнамент, а утилітарне відношення доповнюється естетичним змістом. У пізніших малюнках тварин уже з'являється зображення списа або стріли, поодиноке зображення малюнка тварини вміщується у конкретну життєву ситуацію (наприклад, тварина у загоні). Закінчується цей процес тим, що на малюнку з'являється й сам мисливець, який є складовою зображеного з життя епізоду. З появою дзеркального "двійника" завершується процес народження мистецтва. З утилітарно-практичного розвинулось духовно-практичне відношення до зображеного, тобто людина починає створювати не "подвійну" реальність, а "іншу" природу. Поступово це відношення розповсюджується й на "натуру" (першу природу), формуючи її естетичне сприйняття.
Друга закономірність у розвитку мистецтва пов'язана з поділом праці на розумову та фізичну. Поява вільного часу (дозвілля) створила умови для відмежування деякої групи людей, які здобули можливість спеціально вдосконалювати свої естетичні та художні потенції. У цьому сенсі йдеться про поділ мистецтва на народне (фольклор) та започаткування професійного. Останнє мало виняткове значення для розвитку системи мистецтва, його форм, видів тощо. Поділ суспільства на класи, що зумовив відображення у мистецтві естетичних ідеалів, симпатій, переваг різних соціальних груп, становить третій важливий закономірний етап у розвитку мистецтва. Естетичні ідеї та потреби панівного класу стають пануючими естетичними ідеями, що не зменшуєцінності різних шарів мистецтва, а, навпаки, сприяє розвитку його історичних форм.
Говорячи про четверту закономірність розвитку мистецтва, слід підкреслити його зв'язок з іншими формами духовного життя суспільства та соціально-економічними умовами. Цей зв'язок відчувається завжди, але не прямо, а опосередковано. Проте справедливим буде твердження про зворотну силу впливу мистецтва на право, політику, мораль тощо, а через них - на економіку. В історії мистецтва були періоди, коли воно вбирало в себе функції інших форм суспільної свідомості внаслідок будь-яких конкретно-історичних причин (наприклад, вітчизняне мистецтво XIX ст., яке замінило собою вільне право, політику, тому, власне, стало "підручником життя").
Остання з закономірностей, що вирізняються, пов'язана з тим, що залежно від конкретно-історичних умов епохи актуалізується той чи інший бік впливу мистецтва на суспільство та людину. Наприклад, для французького мистецтва XVII ст. головним суспільним завданням було виховання людини - громадянина (класицизм), сторіччям пізніше мистецтво Франції було

Схожі:

План 1 Історичні форми і особливості діалектики 2 Діалектичні принципи...
У цих думках сформульовані основи діалектики в сучасному її розумінні. Наприклад, Геракліт вважав, що історично першою формою діалектики...
Перелік питань, які виносяться на іспит ФІЛОСОФІЯ
Діалектика як загальнотеоретичний метод філософського пізнання, її форми та альтернативи
ФОРМА ЗАПИТУ
Посадові особи замовника, уповноважені здійснювати зв'язок з учасниками (прізвище, ім'я, по батькові, посада та адреса, номер телефону...
ФОРМА ОГОЛОШЕННЯ
Посадові особи замовника, уповноважені здійснювати зв'язок з учасниками (прізвище, ім'я, по батькові, посада та адреса, номер телефону...
Лабораторна робота №1
Створити веб-сайт, що складається з 3-х основних сторінок. Доступ до однієї з них повинен надатися після ідентифікації користувача....
ФОРМА ЗВІТУ про результати проведення процедури закупівлі в одного учасника
Посадові особи замовника, уповноважені здійснювати зв'язок з учасниками (прізвище, ім'я, по батькові, посада та адреса, номер телефону...
Лекція 1 Тема: Кінцеві абонентські пристрої. Структура побудови цифрових систем комутації (ЦСК)
Мережі електрозв’язку – це комплекс споруд, які містять кінцеві пристрої, лінії зв’язку і комутаційне обладнання. Кінцеві пристрої...
Н. с в сучасному і широкому сенсі цього слова почала формуватися...
Комунікація, її специфіка і форми в науковій спільноті. Конкуренція в науці. Проблема діалогу в науковому співтоваристві. Наукова...
Уроку
Лінії в образотворчому мистецтві: напружені, спокійні, сумні та веселі. Пряма, крива, ламана лінії
Ніstory of Lviv state college of decorative and applied art by I. Trush
Образотворче мистецтво України, Європи та Америки та сучасні комп'ютерні технології в мистецтві
Додайте кнопку на своєму сайті:
Портал навчання


При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua
Головна сторінка