|
|
Скачати 277.42 Kb.
|
| Миколи Доброго церква Дзвіниця церкви Миколи Доброго. Сучасний вигляд Окремі дослідники історії Києва вважають, що церква в ім’я святителя Миколая існувала у цій місцевості ще до татаро-монгольського нашестя в 1240 році. Але відомо достовірно, як це випливає із універсалу київського полковника Василя Дворецького, що наприкінці XVI століття гетьман війська запорозького Матвій Кушка (Самійло Кішка) із вдячності св. Миколаю за своє визволення із турецького полону, про що оспівується у відомій думі, спорудив власним коштом на його честь дерев’яну церкву на місці колишнього дерев’яного (можливо, Афанасіївського) храму, який згорів і згадки про який після 1555 року не зустрічаються. Він же подарував їй і необхідне церковне начиння та іконостас. У джерелах згадуються її священники о. Симеон (1610 р.) і о. Матфей (1613р.). Проте 17 серпня 1651 року, коли до Києва вдерлося військо литовського гетьмана Януша Радзивілла, церква згоріла. Парафіяни своїм коштом поставили 1682 року на її місці новий дерев’яний 3-престольний 5-банний храм такої ж назви. Але на початку XVIII століття і він згорів від удару блискавки. Нова, цього разу вже мурована церква (разом із дзвіницею) постала тут 1716 року зусиллями священника (пізніше протоєрея) о. Симеона Ширина та інших доброхотів (окремі джерела датою спорудження церкви називають 1705-1706 роки). Вона теж мала 3 престоли, а саме: головний - в ім’я святителя Миколая, бічний південний - в ім’я Покрова Божої Матері і бічний північний - в ім’я св. апостола Андрія Первозванного. Чудовий іконостас для головного вівтаря виготовив чернігівський майстер, сніцар Григорій Петров. Він заповнився не менш чудовими іконами. Чергова велика пожежа, що сталася 1718 року, пошкодила дзвіницю і викликала появу у церковних стінах загрозливих тріщин. Храм, за рішенням міських властей, довелося 1796 (чи 1799) року розібрати, а зазначений вище іконостас, пошкоджений вогнем, перенести до церкви в селі Жуківці. Парафіяни не погодилися із прийнятим ще 1787 року рішенням єпархіальних властей бути приписаними до сусідньої Покровської церкви і за короткий час, за сприяння церковного старости Є.С. Чернова, зібрали між собою 5 тисяч рублів, що до-зволило 15 червня 1800 року здійснити, з благословення митрополита Київського Гавриїла (Банулеска), закладення на місці розібраної церкви мурованого однопрестольного храму. За будівельними роботами наглядали його настоятель священик о. І. Мойсеєнков і ктитори Назарій Сухота та Іаков Могилевець. 13 жовтня 1807 року відбулося, з благословення митрополита Київського Серапіона освячення спорудженої за проектом київського архітектора А.І. Меленського у класичному стилі Добро-Миколаївської церкви, її прикрашав ошатний ампірний портик із колонадою і 2 увінчані хрестами циліндричні вежі, а усередині — іконостас, виготовлений за малюнками автора проекта теж у класичному стилі. Під престол було покладено пам’ятну дошку з відповідним на ній написом, яку виявили під час святкування у 1907 році 100-річного ювілею храму. До його святинь належали стародавні ікони св. Миколая і Божої Матері Одигитрії, писані на межі XVI і XVII століть у візантійському стилі, Тріодь Посна 1640 року київського друку і Требник 1646 року львівського друку. Під час пожежі 1811 року храм зазнав не дуже тяжких втрат: згоріли 2 дерев`яні, вкриті залізом бані, хрест на великій бані, 5 верхніх і 2 нижніх вікна. Про це доповіли владиці Серапіону о. І. Мойсеєнков та архітектор А.І. Меленський. Відновлювальні роботи у церкві тривали майже 20 років. 1855 року вона прикрасилася настінним живописом. Поширеною є думка про те, що при Миколаївській церкві тривалий час, починаючи з 1608 року, існувала богадільня для бідних і немічних людей, яку в народі називали «шпиталем Миколи Доброго (або Милостивого)». Звідси, вочевидь, і походить повна назва храму, про який ідеться, а може її визначив ще сам Самійло Кішка. Дехто пов`язує цю назву із переказом про киянина Добрика, якому св. Миколай допоміг отримати від полоненого половчанина обіцяний ним викуп кіньми за своє звільнення. 1716 року поруч із церквою Миколи Доброго на місці дерев’яної постала мурована дзвіниця, яку в 1781 році перебудував український архітектор І.Г. Григорович-Барський і яку можна бачити ще й сьогодні на вулиці Покровській, 6. Деякі дослідники припускають, що в роботах по її спорудженню брали участь московські майстри, про що побічно засвідчують окремі, характерні саме для московської будівельної школи елементи, як то шатрова баня, «слухи» для дзвонів, гульбище тощо. На другому ярусі дзвіниці існувала тепла церква в ім`я св. Симеона Стовпника. А на першому її ярусі функціонувала церковно-парафіяльна школа, яка вперше згадується у документі, датованому 1691 роком. До пожежі 1811 року у дзвіниці, з дозволу єпархіального начальства, відправляв для своїх парафіян богослужіння й треби протоєрей о. М. Луценко, настоятель Києво-Подільської Христо-Рождественської церкви, яка тоді саме будувалася. Пожежа завдала дзвіниці великої шкоди, особливо її церкві, яка втратила свій іконостас. За відбудовою дзвіниці, для якої у 1814-1815 роках закупили 4 нові дзвони, наглядали священик о. І. Сухобрусов і церковний староста Євфим Вишневський. Малий (теплий) храм у ній в ім’я св. великомучениці Варвари (замість св. Симеона Стовпника) було освячено 10 лютого 1829 року. Упродовж 20 років поспть посаду настоятеля храму обіймав протоєрей о. П. Преображенський, який користувався з боку свої пастви глибокою повагою і любов`ю. За його (та ще церковного старости В.В. Кобця) активної участі сам храм і його парафія постійно перебували у належному стані. 1 липня 1903 року о. П. Преображенський отримав запрошення на посаду кафедрального протоєрея до Київського Софійського собору. Його місце в Добро-Миколаївській церкві зайняв професор Київської духовної академії О.О. Глаголєв, який до цього короткий час обіймав посаду настоятеля Києво-Щекавицької Всіхсвятської церкви. Саме йому довелося вінчати в ній у квітні 1913 року М.О. Булгакова з його нареченою - донькою місцевого чиновника Тетяною Лаппа та відспівувати в лютому 1922 року його матір - Варвару Михайлівну. З часом храм став потребувати ремонту, який і відбувся за гроші церковного старости О.М. Фоломіна, парафіян та доброхотів. Він тривав цілий рік. Освячення оновленого храму здійснив 10 квітня 1886 року кафедральний протоєрей о. П. Лебединцев за участю хору півчих під орудою Корчак-Новицького. За радянської влади церква зазнала такої ж гіркої долі, як і десятки інших культових споруд Києва. 1930 року було репресовано її молодого священика о. Анатолія Жураковського, а 1935 року зруйновано й саму споруду і на вивільненому таким чином майданчику споруджено шкільне приміщення, яке займає сьогодні ліцей № 100 «Поділ» (вулиця Покровська, 4-8). А на другому поверсі відновленої за міські кошти дзвіниці, що дивом збереглася (1963 року її було включено до реєстру архітектурних пам`яток Української РСР) і використовувалася Міністерством культури УРСР під фондосховище Республіканської виставкової зали, відновлено каплицю в ім’я св. великомучениці Варвари. Дзвіниця знаходиться за адресою вул.Покровська, 10. На початку Покровської вулиці, неподалік від перетину її з Андріївським узвозом, стоїть невелика дзвіниця. Вона була споруджена поряд з церквою в ім`я Св. Миколи Доброго, що не збереглася до нашого часу. Назва в ім`я Св. Миколи Доброго, яка належала церкві, після її зруйнування закріпилася за дзвіницею. Нині дзвіниця цегляна, прямокутна в плані, триярусна з шатровим завершенням. На рівні другого ярусу південного фасаду до неї примикає аркада-галерея. Шатер із слуховими вікнами з трикутними фронтонами увінчаний цибулиноподібною маківкою. Судячи з форм шатрового завершення і декору фасадів, храм збудований у традиціях російської архітектури з елементами українського зодчества. Архітектор невідомий, ймовірно, російський майстер, той, що будував на Подолі дзвіницю Індійської церкви. Історія будівництва і функціонування храму Миколи Доброго на Подолі описана в багатьох путівниках, працях і дослідженнях з історії Києва, зокрема М. Сементовського, М. Закревського, К. Шероцького, Ф. Ернста, М. Захарченка й ін. Проте кращою вважається книга, написана у 1892 р. студентом Київської духовної академії Олександром Георгієвським, -"Историко-археологический очерк, писанный на Евгение-Румянцевскую премию о Киево-Подольской церкви Николая Доброго". Книга розпочинається з таких слів: "В нижней части города Киева, на Подоле, у самой подошвы Андреевской горы, стоит храм святого спасителя Христова Николая Доброго. Он находится в Покровском переулке (который до 1812 г. представлял собою часть Гнилой улицы) между бывшими зданиями мужеcкой и женской гимназии (бывшими прежде помещениями магистрата и ремесленной управы)" [13, с. 3-7]. Найбільш ранні історичні відомості про церкву Миколи Доброго знаходимо в універсалі, виданому на ім`я полковника Василя Дворецького у 1660 р. Полковник, віддаючи у вічне володіння храму "пляцы киевских бернардинов, иезуитов и армян", згадує "церковь святого Николая Доброго, которую то церковь небожчик - славной памяти Матфей Кушка, величий гетьман войска Запорожского заложивши, побудував". Отже, фундатором Подільської церкви Миколи Доброго був гетьман Матвій (Самійло) Кушка (Кішка), який жив у кінці XVI - на початку XVII ст. Згідно з легендою, на місці церкви Миколи Доброго ще у ХІ-ХІІ ст. стояла дерев`яна церква. У легенді про чудо, яке сталося з половчанином і Св. Миколаєм у місті Києві, згадується і церква Св. Миколи. Ці події досить детально описані у книзі О. Георгієвського. Нагадаємо легенду зі вставками, які вживав, посилаючись на оригінал, О. Георгієвський. Жив собі у Києві чоловік. Був він богобоязливий і праведний, поклонявся Св. Миколаю. У його будинку цілий рік знаходився полонений половчанин. Одного разу хазяїн сказав своєму бранцю, що за викуп відпустить його до рідної домівки. Половчанин, вислухавши таку милостиву пропозицію, пообіцяв привезти величезний викуп із своєї батьківщини, оскільки тут, у Києві, полонений нічого не мав і заплатити йому нічим. Киянин погодився, але тільки за умови, що той поклянеться в церкві перед іконою Св. Миколая. Після того, як вони порозумілися киянин дав все необхідне своєму бранцю в дорогу, посадив його на коня і відпустив, повторюючи в слід: "Брате половчанин, не мози солгати". Той запевнив у чесності даного ним слова і поїхав на батьківщину, глузуючи з наївності та простодушності свого колишнього хазяїна. У половчанина, мусульманина за вірою, реліквії і вчення християнської моралі не викликали ніякої поваги і святості. Приїхавши на батьківщину, він і думати забув про викуп. Проте "по малых днях" з`являється йому "истинный и незамедленный помощник христиан, архиерей Христов Никола". Половчанин спочатку не впізнав його. Тоді святий звернувся до нього: "Друже, что не везешь по себе искупа? Чего ради медлишь?" Мусульманин страшенно здивувався, але вирішив, що це "простое привидение", забув про нього і "впал в непробудное питие". Та досить скоро явився йому з погрозами святий угодник Миколай і "исторже его с коня, потряс им". Тоді половчанин зрозумів, що це не привид. І від того видіння захворів. Невдовзі він видужав і почав думати про те, як би відвезти в Київ обіцяний викуп, однак одними намірами і обмежився "и впал в питие и скотское житие". Тоді було послано йому третє - найсуворіше попередження. Одного дня половчанин поїхав у поле на загальні збори князів і вельмож половецьких і став серед них на коні зі своєю дружиною. Раптом Св. Миколай "явился невидимо для всех остальных... исторг его с коня... и тряс им... Страшно было смотреть на мучения клятвоприступника". Всі присутні зі страху розбіглися, залишивши половчанина "аки мертва", і поспішили повідомити його родичам. Знайшовши половчанина "едва жива", привезли хворого додому, де він пролежав багато днів, не в змозі навіть розмовляти. З часом він прийшов до пам`яті й, одужавши, розповів "роду своєму" все, що з ним трапилося. Вислухавши детальну сповідь, вони почали вимагати від нього виконати свою обітницю. "Аки не повезешь за себя искупа в Русь киевлянину тому, то и отоди от нас, един погибнешь, да и мы с тобою погибнем!" - говорили вони. Спорядившись у дорогу, половчанин відбув до Киева. Приїхавши у місто, він пішов до церкви Св. Миколи і "видя образ на иконе святого Николы, он пал перед ним на колени и обратился к угоднику Божию с такой молитвою: Не мучи меня, господин Никола!" Із церкви половчанин пішов до будинку свого колишнього господаря і, вручаючи викуп, "рассказал ему все бывшее с ним и святым Николою". Киянин, вражений оповіддю "о прославленном чудеси, пал на колени перед церковью святого Николы, перед образом своего помощника и заступника, многие слезы проливая, хваля милосердие его". Дослідник рукопису "Сказание о чуде над половчанином" Філарет Чернігівський датував його XV ст. Проте він зазначив, що оповіді, записані в рукопису, датуються XI ст. Отже, на думку Філарета Чернігівського, вже в XI ст. у Києві існувала церква Св. Миколи. Л. Похилевич у книзі "Монастыри и церкви г. Киева" пише, що, як відомо, у Києві в домонгольський період існувало багато церков в ім`я Св. Миколи. Він наводить цитату з одного рукопису, датованого XVII ст.: "Теди Добрик (так звали киянина, у якого в полоні був половчанин. - Л. Т.) привел пленника к церкви, которая до сего часу стоит на потоке, под горою в Киеве". Напевно, розмірковує Л. Похилевич, "поток" - це струмок, що протікав з-під Андріївської гори до Самсонівського фонтана, "от чего и улица называлась Доброникольским потоком". Від споруди церкви Св. Миколи, яка існувала над "потоком" у XI ст. і згадується в "чуде над половчанином", не залишилось ніяких слідів. Отже, Л. Похилевич вважає, що вона була дерев`яна і згоріла під час пожежі 1124 р. [50]. За свідченнями літописців, у цьому році "погорело Подолие все и сама гора". На цьому місці наприкінці XVI ст. гетьманом України Самій-лом Кішкою було збудовано церкву Св. Миколи. Самійло Кішка-один із представників давнього роду Кішок, яким належала вся колишня Брацлавщина. Народна пам`ять знає його не лише як героя козацького бунту у турецькій каторзі та визволителя невільників-козаків, а й як видатного українського політика. Він намагався повернути козацтву забрані від нього під час лубенського погрому землі. Отже, відомий український гетьман стає фундатором подільської церкви на честь Миколая Чудотворця [16]. День Св. Миколая на Україні святкується 19 грудня за новим стилем (6 грудня за старим). Немає на нашій землі жодної християнської хати, де не було б на стіні образа спасителя Миколая. Немає душі праведної, яка б не шанувала цього великого святителя. Українці люблять його і звертаються до нього зі своїми потребами, бо серцем чують і знають, що він колись, за свого життя, був добродієм для християн, і сьогодні він може подати нам руку допомоги в нашій біді [36]. Народився Миколай близько 280 р. у м. Патарі в Малій Азії, за часів царювання римського імператора Валеріана. Його батьки, Феофоан та Нонна, були багатими християнами. Миколай вже змалку був набожним, любив бути на самоті в роздумах про Бога. Роздавши свою спадщину бідним людям, Миколай вирушив до Палестини поклонитися святим місцям, після чого повернувся в м. Патар. Єпископом тут був його дядько, який і порадив Миколаєві стати священиком. Своїми молитвами він утихомирював бурю на морі, рятував хворих і без ліку робив добрі справи. За таке доброчесне життя Мико-лай отримав сан архієпископа міста Мир у Лікії, проте носив простий одяг, їв один раз на день, не прагнув до розкоші, пив лише воду, не досипав ночей, молячись. Мав велике і дуже добре серце, і воно було відкрите для всіх, хто з вірою просив його допомоги. У грудні 345 р. великий святитель помер. Тіло його поховане у соборному храмі м. Мир, потім його мощі було перенесено в м. Барі, що на півдні Італії. У Київській Русі свято перенесення мощей святителя Миколая з Мир до Барі встановлено за київського митрополита Іоанна II і київського князя Володимира. У своїх піснях на честь Св. Миколая християни співають: "На висоту чеснот підніс ти себе і славним чудотворцем у Мирах явився, почиваючи тілом у Барі, духом ти всюди одвідуєш вірних своїх і всіх із біди визволяєш, достатньо честь приймаючи, між святителями прославлений угодник Христовий". День Св. Миколая -веселе народне свято, під час якого господарі варили пиво та скликали гостей. А по обіді запрягали найкращі коні в "козирки" і з веселими піснями, вигуками їздили навколо села - "бо треба знати, чи глибокий сніг цього року випав" [34, с 61-64]. |
| 1 Слайд Доброго дня, шановні колеги! Бондаря Анатолія Григоровича та директора школи Крутакова Олега Владиславовича. Завдяки цій співпраці, проста шкільна бібліотека... |
Костел Святого Миколая ( XVIII ст. ), смт Чернівці Собор Святого Миколая був побудований в Чернівцях у румунський період Буковини (1919-1940). Він уособлює на Буковині православну... |
| ПРОГРАМА ДИСЦИПЛІНИ “Географія ” План місцевості. Поняття про план місцевості. Горизонт. Сторони горизонту. Способи орієнтування на місцевості. Призначення та побудова... |
Учбова програма по Загальній Церковній Історії для 2-го класу екстернату Перший період історії Церкви. Його особливості. Становище світу перед приходом Спасителя |
| Про регіональний конкурс з історії України серед учнів одинадцятих... Регіональний конкурс із історії України проводиться як творче змагання учнівської молоді, яка має достатній рівень знань з історії... |
ПОЧАЇВСЬКА ДУХОВНА СЕМІНАРІЯ Розклад екзаменів 1 класу СЗН на 2012-2013 навчальний рік по сесіях Церковно-історичні приклади, які свідчать, що Церква Православна є єдина істинна Церква |
| Урок основна форма організації навчання Дбай про свій зовнішній вигляд. Пам’ятай: привабливий зовнішній вигляд – запорука позитивного іміджу |
Урок №9 ПИСЬМОВИЙ ТВІР-ОПИС МІСЦЕВОСТІ Прочитати заголовки висловлювань. З'ясувати, які з них належать текстам-описам місцевості. Виписати їх |
| 27 листопада пройшла акція “Голодомор 32-33 це геноцид. Пам’ятаємо!” Україні”. Панахиду біля Національного меморіалу жертв голодоморів відправили патріарх Київський та всієї Руси-України Філарет, Патріарх... |
Село Вербляни розташоване в мальовничій місцевості Яворівського району... Вербляни є з 1515 р. В 1649 р спустошили село татари. За польської Речi Посполитоi належали Вербляни до коронних маєтностей яворiвського... |