ЗАТВЕРДЖУЮ
Начальник Жовтневого РВ
ГУ МНС України
в Миколаївській області
підполковник служби
цивільного захисту
О.В. Кльопов
“_____” __________ 2010р.
ПЛАН-КОНСПЕКТ
проведення заняття з гуманітарної підготовки
з особовим складом караулів ПДПЧ-36.
Тема 4.2. Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні».
Навчальна мета: вивчити з особовим складом основні положення Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні».
Час: 1година.
Місце проведення: учбовий клас
Навчально-матеріальне забезпечення: план-конспект
Порядок проведення заняття:
1. Організаційний момент - 5 хв.
перевірка присутніх;
оголошення теми і мети заняття, питань, які мають вивчатися.
2. Контроль знань -5 хв.
перевірка засвоєння раніше пройденого матеріалу.
3. Викладення матеріалу теми - 25 хв.
Питання, які вивчатимуться:
3.1. Історія нашого народу;
3.2. Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні».
Питання та їх короткий зміст
|
Методичні вказівки
|
Складні проблеми становлення української держави випливають з системного перетворенні усього нашого суспільства. Зокрема, намагання політичного істеблішменту центральних структур влади та регіональних еліт забезпечити собі певні місця щодо перерозподілу ресурсів в умовах демократичного транзиту посткомуністичного типу, розпад попередніх структур та слабкість чинних механізмів породжує низку криз, що має назву “синдром модернізації”. Під кризами модернізації мається на увазі кризи легітимності, проникнення, ідентичності, політичної участі та розподілу, що виникають у процесі створення політичних інститутів демократії та маркетизації економіки у поставторитарних та посткомуністичних суспільствах. Криза проникнення – це невідповідність проголошених владою цілей і напрямів соціального розвитку реальній соціально-політичній ситуації, низький рівень практично-політичних можливостей системи державного управління. З точки зору надбань сучасної транзитології, процеси створення політичних інститутів демократії у країнах, що мали до деякого часу лише досвід тоталітарного та авторитарного правління і намагаються подолати тягар попередніх недемократичних режимів, є демократичний транзит. Безумовно демократичний транзит супроводжується кризами й несе у собі усі вище вказані кризи модернізації.Кінцевою економічною метою транзиту називається побудова ринкової економіки, що бурхливо розвивається й спроможна забезпечити зростання життєвих стандартів протягом довгого часу. Перехід до економічних реформ в деяких країнах відрізняє те, що системні зміни повинні торкнутися і фундаментальних правил гри, проникнути в інститути, що визначають форму поводження і спрямовують діяльності організацій. Щоб перехід удався, повинна бути ре структурованою інституціональна основа соціальної системи - задача, колосальна по обсязі і потребуюча чимало часу.
Однієї з найважливіших проблем демократичного транзиту є адекватність нових інституціональних форм змінам у зовнішньому середовищі і їхня усталеність у міру твердження демократичних процедур і норм. Ця проблема має в першу чергу практичне значення-співвідношення інституціональної форми та її реакції на імпульс з середовища є один із факторів єфективності появи режиму консолідованої демократії. Політолог Ф.Шмиттер вважає, що консолідована демократія є “процес перетворення випадкових домовленостей, норм розсудливості й умовних рішень, що виникають у перехідний період, у відношення співробітництва і суперництва, що відбуваються привселюдно, регулярно і добровільно приймаються людьми і групами, що беруть участь у демократичному правлінні. При консолідації демократичний режим гарантує своїм громадянам, що конкуренція за місце у владі або за здійснення політичного впливу буде чесною і передбаченою”. i Це в свою чергу в рамках теорій демократичних транзитів є показником успіху демократизації в країні.
З погляду відомих політологів, що вивчають транзитні процеси до демократії у країнах перш за все Латинської Америки на протязі декількох десятеліть, Г.’Донелла і Ф.Шмиттера, власне політичний транзит від недемократичних режимів розпадається на два етапи. У першому (first transition) транзиті затверджуються лише демократичні уряди, а політичні еліти (старі і нові) апробують нові правила гри, що регулюють масштаби доступу до ресурсів влади і ступінь їхнього впливи на центри прийняття політичних рішень. Першорядної ж задачею “повторного” транзиту(second transition) є твердження демократичного режиму (або демократична консолідація) після кількаразових виборів у представницькі органи політичної влади і виробітки політичним істеблішментом консенсусних правил гри. Цілком зрозуміло, що успіх перетворень залежить від складання консенсусу між регіональними і центральними елітами та вироблення адекватного механізму прийняття політичних / управлінських рішінь.
Є.Бальцерович, говорячи про чотири типи транзиту до стабільної демократичної держави, виділяє ще і п'ятий, де узагальнює особливості посткомуністичних транзитів у країнах Центральної і Східної Європі.1 Польський учений і політичний діяч виділяє такі типи переходів до стабільної демократичної держави :
1) класичний транзит - утвердження демократії в розвинутих капіталістичних країнах між 1860 і 1920 р.;
2) неокласичний транзит - демократизація капіталістичних країн після Другої світової війни (Західна Німеччина, Італія і Японія в 40-е роки, Іспанія і Португалія і деякі країни Латинської Америки у 70-ті роки), Південна Корея і Тайвань у 80- ті роки;
3) ринково - орієнтовані реформи в посткомуністичних країнах ( Східна Німеччина і деякі східні країни після 2 Світової війни, Південна Корея і Тайвань на початку 60-х років, Чилі в 70-ті роки, Туреччина і Мексика в 80-ті роки, Аргентина в 90-ті роки);
4) Азіатський посткомуністичний транзит - Китай наприкінці 70-х років і В'єтнам наприкінці 80-х років.
Він підкреслює присутність таких особливостей посткомуністичних транзитів у країнах Центральної і Східної Європи:
масштаби змін: реформи відбуваються одночасно в економічній, політичній і соціальній сферах суспільства крім того, ряд країн змушені вирішувати проблеми територіального суверенітету і тому проходять етап становлення національної держави одночасно з вище вказаними перетвореннями;
реформи політичної і , що почалися одночасно , економічної сфер призводять до появи певної асиметрії, що породжує насамперед масову демократію (щонайменше, політичний плюралізм) і тільки потім ринковий капіталізм;
у даній групі країн ринково - орієнтовані реформи можливі тільки в умовах політичного плюралізму. У той час як реформи в третьому і четвертому типах транзитів відбувалися при недемократичних режимах;
ненасильницький характер транзиту, маючи на увазі оксамитові революції у Німеччині, Чехії та Угорщині;
відсутність насилля обумовили й останню особливість посткомуністичного транзиту: стара еліта продовжує бути при владі, наслідком чого є поява капіталістичного класу буржуазії з переважною більшістю представників старої еліти ( комуністичної номенклатури).
Остання особливість є дуже важливою для аналізу регіональних засобів подолання кризи проникнення та досягнення режиму консолідованої демократії.
Процес становлення демократичного режиму в Україні зштовхується з проблемами процедурного і структурного характеру. Адекватне співвідношення соціокультурних і політичних чинників приймає вирішальний характер у ситуації переходу до демократії як повсякденності (only game in town). Але, на жаль, соціологічні дослідження показують, що існують і після восьми років незалежної України регіонально різноманітні уявлення про державний устрій, національні цінності, історичні події минулого, що деякою мірою віддаляє перспективу появи інтегрованого політичного товариства, досягнення процедурного консенсусу та подолання кризи проникнення..
Унітаризація державного устрою призупинила після оголошення про свою незалежність деякі тенденції до розпаду територій на більш дрібні утворення, але за недостатністю часу та домінуванням криз проникнення і легітимності не сприяла створенню політичної нації.
Одним із шляхів ефективного перетворювання суспільства і досягнення процедурного консенсусу є створення реальних механізмів взаємодії між верховною владою та регіональними структурами, що можливе лише після подолання кризи проникнення. Показником ефективності дії такого механізму є спроможність місцевого самоврядування вирішувати проблеми особливого розвитку того чи іншого регіону. Законодавча діяльність у цьому напрямку свідчить про деякі намагання еліт досягти процедурного консенсусу. В нашій країні на конституційному рівні проголошено, що “В Україні визнається і гарантується місцеве самоврядування” (ст.7). Крім того, ХІ розділ Конституції цілковито присвячено конституційним основам самоврядування. У законі це поняття” місцеве самоврядування” означене як гарантоване державою право територіальної громади самостійно або під відповідальність органів і посадових осіб місцевого самоврядування розв’язувати проблеми місцевого значення в межах Конституції та законів України.ii У тому ж Законі у статті 4 підкреслюються принципи місцевого самоврядування: народовладдя, законність, гласність, колегіальність, поєднання місцевих і державних інтересів(підкреслено автором), виборність, правова, організаційна та матеріально-фінансова самостійність в межах повноважень, визначених цим та іншими законами, підзвітність та відповідальність пере територіальними громадами їх органів та посадових осіб; державна підтримка та гарантії місцевого самоврядування, судовий захист прав місцевого самоврядування.[4,c.7]. За принципами Європейської хартії, місцеве самоврядування це правова, організаційна та фінансова автономія (стаття 3).
Головною умовою досягнення процедурного консенсусу є поєднання державних і місцевих інтересів, збалансування загальнодержавних і регіональних програм розвитку. Спроможність еліт до такої нелегкої праці по виробленню правил гри у вище вказаних параметрах є також показником якості та кількості владних ресурсів у елітних груп. Невизначеність правил гри або лише їх декларація говорить, на думку автора, про слабкість владних ресурсів у різноманітних елітних груп та корисність криз проникнення та легітимності у таких умовах для деяких груп інтересів.
Безумовно, не тільки криза проникнення є показником недостатньої кількості різноманітних ресурсів у політичної еліти адекватно оцінювати поточну ситуацію в країні, створити стратегічну програму реформ та виробити відповідний алгоритм прийняття та реалізації управлінських і політичних рішень. Ця криза в умовах модернізації суспільства є нормою для будь якої країни, але тривалість, рівень загострення цілком обумовлюється ступенем боротьби різноманітних груп інтересів за ресурси влади і за домінування тих чи інших цінностей у суспільстві, владними повноваженнями політичних еліт та їх спроможності на компроміс та досягнення консенсусу. Тобто розгортання кризи проникнення залежить від вироблення так званих правил гри для еліт. В умовах гри без правил чи правил, що постійно змінюються, це має дуже непередбачені наслідки: з’являються багатоманітні центри прийняття політичних рішень, які спроможні змінювати управлінські рішення центральної влади та мають великий тиск на центральні органи управлінських рішень.
Перш за все, це регіональні еліти та групи інтересів, які відповідно зі своїми нормами та інтересами, впливають за своєю користю на відповідні центри. Це в умовах розпаду економічних та господарчих зв’язків створює своєрідні соціально-економічні анклави або регіони, що мають суто оригінальний статус з певним \колом пільг щодо податків, інвестування та інших. В той же час наслідком появи таких особистих зон є закріплення позицій регіональних еліт на місцевому рівні. В умовах становлення держави дуже важливим питанням є поєднання протилежних начал: державно-централізованого та муніципального, державно-централізованого та регіонального, регіонального та муніципального. Проблеми регіоналізму, на жаль, не привернули ще уваги політиків на рівні загальнодержавного управління., хоча і існує програма сприяння парламентові України, існують правові документи. Як визначає канадський соціолог В.Заславський , регіоналізм “виявляється в незадоволенні, протестах чи навіть у повстаннях найрозвинутіших частин країни проти центрального уряду, який перерозподіляє державний бюджет на користь менш розвинутих регіонів, аби досягти певного вирівнювання розвитку та політичної стабільності”. Безумовно, така політика у багатоетнічних країнах спричиняє протести та створює сприятливі умови для зростання різноманітних рухів, спрямованих на відокремлення.
В таких умовах централізована структура намагається забезпечувати загальнонаціональні потреби та інтереси, але при цьому не припускає спроб утискувати ініціативу й самодіяльність місцевого самоврядування. Державна “вертикаль” цю функцію виконує з допомогою служб центральної ради на місцях та її агентів. Становленню муніципального самоврядування сприяло Магдебурзьке право, яке надавало право магістрату міста відати адміністративно-господарськими, фінансовими, поліцейськими, судовими справами, здійснювати забудову міста та мати свої збройні сили.
Під регіональними структурами розуміють різноманітні політико-адміністративні інституції інфранаціонального рівня, які виконують функцію проміжних ланок між місцевими та загальнодержавними структурами. Вони означають різноманітні юридичні утворення, які охоплюють і землі в Німеччині й централізовані територіальні громади в унітарній державі (регіон у Франції), включаючи різні демографічні та економічні реалії.
Причинами виникнення таких інституцій були пошуки адекватної моделі співвідношення між інтенцією до автономії у певних груп населення, які намагаються створити більш відповідні їх культурним особливостям умови для розвитку та збереженням стимулові до ринкової економіки у розвинутих країнах Європи. Коли внутрішні суперечності цієї держави економічного, соціального чи політичного порядку загострюються, проявляються відцентрові чинники, при цьому з тим більшою силою, що “репресії «психологічні чи фізичні послабшали. Крім минулого чи культури, як додаткове чи основне пояснення на допомогу закликаються географія та економіка: периферійний характер регіонів, слабкий економічний розвиток, “внутрішній колоніалізм”.
Поява та загострення проблеми регіоналізму та адекватного співвідношення між центром та регіоном відбувається в умовах кризи держави-нації, але в державі, що тільки створює єдину політичну спільноту, ця проблема набуває додаткового змісту. Тому в країнах Центральної Європи проводять дуже активну регіональну політику, яка визначається “основою для виправдання державного втручання на регіональному рівні”, тобто як механізм втручання держави до регіональних справ. А для такої країни, як Україна, що відповідно концепції С.Хантінгтона, має ознаки “розколотої країни” у цивілізаційному відношенні, ця проблема є проблемою збереження країни як геополітичного суб'єкту та суб’єкту міжнародного права.iii Тому регіональні структури та процеси прийняття управлінських й політичних рішень на цьому рівні відіграють значну роль щодо створення цілісної політичної нації в Україні. Крім того розуміння проблеми регіоналізму та місцевого самоврядування як другорядних з боку національних структур влади призвело до зростання регіонального дисбалансу у другій половині 90-х років. Державний устрій України, що створюється на даному етапі за вертикальними принципами, відтворює принципи управління та моделі співвідношень між центральною владою та регіональними органами попереднього устрою. Це обмежує свободу дій територіальної громади в реалізації її прав та ініціатив. Чинний механізм побудови місцевих бюджетів( а в країні 11442 територіальні громади), сувора регламентація, що не враховує територіальних, соціально-економічних, соціокультурних та інших особливостей регіонів, фінансово непідкріплені пільги деяким з них, невизначеність щодо питань комунальної власності не дозволяє місцевим органам влади виконувати свої функції у повному обсязі.
В той же час посилюються процеси розширення ЄС і вимоги Європейської Комісії до асоційованих країн-членів щодо питань регіонального розвитку, а також потреби переорієнтації процесів реформування на мікро рівень. Тому головним питанням створення ефективних механізмів дії між центром та регіонами у справі подолання кризи проникнення та досягнення процедурного консенсусу є пошук адекватного типу політики регіонального розвитку з огляду на її загальну економічну та соціальну стратегію, ресурси, інституційну структуру та правову базу.
Таким чином, у вирішені проблем співвідношенні компетенцій центральної влади й регіональних структур необхідно елітам та групам інтересів знайти ту “золоту середину” у збалансуванні державних та місцевих інтересів. Така домовленість сприяла б подоланню кризи проникнення та дозволила б зберегти державу як цілісність, а урахування регіональних відмінностей, що пов'язані з історичним досвідом та культурними особливостями різних частин країни та розвитком інфраструктури громадянського суспільства, дозволили б створити політичну націю та перейти до режиму консолідованої демократії.
|
Необхідні методичні пояснення.
Наприклад: дати під запис,
за плакатом,
навести приклади тощо.
|
4. Закріплення вивченого матеріалу - 5 хв.
Питання для закріплення:
4.1. Історія нашого народу;
4.2. Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні».
5. Підведення підсумків - 5 хв.:
вказати на питання, які вимагають підвищеної уваги;
оголосити оцінки;
відповісти на запитання.
План-конспект склав:
Начальник ПДПЧ-36 Жовтневого РВ
ГУ МНС України в Миколаївській області
капітан служби ц.з. В.В. Ніколайчук
i
ii
iii
|