|
|
Скачати 1.63 Mb.
|
|
Об`єкти інтелектуальної власності Об`єктами права власності завжди є матеріальні предмети – сукупність різного виду майна, а об`єктами права інтелектуальної власності – нематеріальні речі, а саме, ідеї, проекти, рішення, думки, мелодії тощо. Всесвітньою організацією інтелектуальної власності (ВОІВ) рекомендується наступний розподіл об’єктів інтелектуальної власності:
Наведений вище перелік об’єктів не є вичерпним. У широкому розумінні до них можна віднести і інші результати творчої діяльності – технічну документацію, технологічні регламенти, результати наукових досліджень, електронні версії комп’ютерних файлів тощо. Вищим класом творчого пошуку серед об’єктів інтелектуальної власності вважаються винаходи, створення яких максимально сприяє науково-технічному прогресу людства. Маючи світову новизну і докорінно змінюючи матеріальний світ, винаходи удосконалюють виробництво і суттєво поліпшують життя людей. 1.3 Еволюція правової охорони інтелектуальної власності Бурхливий розвиток товарних відносин уже в середні віки призвів до загострення конкуренції між виробниками продукції за ринки збуту. Зрозуміло, що більш якісна і дешевша продукція реалізовувалася набагато успішніше. Здешевлення товарів та покращення їх споживчих властивостей завжди досягалося шляхом зниженням собівартості виробництва, яка, в свою чергу, залежала від різноманітних удосконалень виробничих процесів, використання більш прогресивних технічних рішень, тобто впровадженню у виробництво результатів інтелектуальної праці. В зв’язку з цим у винахідників виникла обґрунтована потреба обмеження можливостей конкурентів використовувати придумані ними нововведення. Іншими словами, винахідник хотів монопольно використовувати власне технічне рішення, при одночасній забороні такого використання для всіх інших. Реалізація такого положення надавало винахідникам цілком заслужені конкурентні переваги і дозволяло отримувати додаткові прибутки. Для прикладу, хімічна обробка насіння пшениці перед засіванням дає можливість підвищити урожай на 30%, зменшуючи, тим самим, собівартість зібраної продукції, а, значить, і ціни на неї. Маючи такі конкурентні переваги, винахідник може швидко стати монополістом певного сегменту ринку сільськогосподарської продукції і диктувати на ньому свої умови. Але, якщо можливість користуватися саме таким способом отримають і інші аграрії, ціни на ринку вирівняються і всі вигоди для винахідника цієї нової технологій зникнуть. Таким чином, виникла потреба у таких законах, які б на державному рівні захищали винахідників від інтелектуального піратства і дозволяли б їм монопольно використовувати свої винаходи протягом певного часу, достатнього для отримання прибутку. Система охорони інтелектуальних продуктів з’явилася понад 700 років тому, а найстаріший випадок охорони винаходу описав історик Філарк, який повідомив, що у грецькій колонії Сібаріус існував звичай, згідно з яким повару, який придумав і виготовив нову страву, надавали виключне право на її приготування протягом наступного року. Система, яка отримала назву системи монарших привілеїв (від лат. privus – особливий та lex – закон), гарантувала авторам право на монопольне використання своїх нововведень. Однак привілеї, які видавалися за гроші або заслуги, не могли влаштувати всіх винахідників, тому що видавалися далеко не всім. Надання привілеїв цілком залежало від волі керівника держави – монарха, неугодним вони не видавалися. Перші з відомих монарших привілеїв були за чималі кошти видані наприкінці 12 сторіччя, у Франції – на способи фарбування сукна та виготовлення шовку, а в Італії – на спосіб будування кораблів. Початком цивілізованих відносин між винахідником та державою - моментом виникненням патентного законодавства - вважають 1494 рік, коли у Венеціанській республіці був прийнятий Закон „Про привілеї”. Насправді у законі уже йшлося не про привілеї, а про патенти (від лат. patero – відкритий, доступний для огляду), які, на відміну від привілеїв, не залежали від волі короля і видавалися кожному винахіднику. Основні принципи цього закону зберегли свою актуальність до наших днів і стали основою для багатьох національних законодавчих актів з питань інтелектуальної власності. Сучасний американський патентознавець В. Норхаус зазначив: "Патентна система — інститут з 500-літньою історією. Найцікавішим є те, що американська патентна система повторює без суттєвих змін Патентний кодекс Венеції". Цим законом передбачалось, що кожен венеціанець, який створив новацію і довів її до практичного застосування, міг зареєструвати своє нововведення і монопольно використовувати його протягом 10 років. Ніхто інший без згоди автора користуватися винаходом не міг. Два перші патенти Венеції отримав Галілео Галілей на спосіб отримання ефірних олій з квітів та спосіб транспортування вантажів річкою. Батьківщиною законів про інтелектуальну власність вважається і Англія, де у 1623 році, вперше у світовій практиці було прийнято патентний закон – “Статут про монополії”, який проголошував, незалежне від волі короля право автора, протягом 14 років монопольно користуватися своїм винаходом. На початку XVШ століття закон змінив “Статут королеви Анни", згідно з яким автору надавалася право на продовження терміну користування своєю новацією ще на 14 років. За порушення авторських прав передбачалася відповідальність. Слід згадати, що нечисленні патенти у різних країнах видавалися волею монархів і до прийняття офіційних патентних законів. Першим у світі патентом на винахід, до речі, виданим за два сторіччя до утворення першого патентного відомства, був патент на виробництво кольорового скла. Його видав у 1449 році англійський король Генріх VI винахіднику Д. Уїтмену. Про серйозність відношення до охорони інтелектуальної власності у США свідчить факт, що першим же конгресом новоутвореної держави у 1790 році був прийнятий Патентний закон (до цього американці керувалися англійськими законами). Однак перший патент США був виданий ще у 1646 році на створення металургійного виробництва. У 1836 році США започаткували патентну систему практично у її нинішньому вигляді, Нумерація американських патентів бере відлік саме з 1836 року. Діючий нині Патентний закон США прийнято у 1952 році. У 1791 році Патентний закон прийнято у Франції. Пізніше подібні закони були прийняті в Саксонії, Пруссії, Данії, Норвегії, інших країнах Європи. На території України в різні часи діяли закони тих держав, до складу яких входили українські землі: Великого князівства Литовського, Речі Посполитої, Російської імперії, Австро-Угорщини. Натомість, виникнення на території України системи авторського і патентного законодавства тісно пов'язане з її перебуванням у складі Російської держави. Патентне право Росії, а разом з ним й України, повторило шлях, який пройшло патентне право інших європейських країн. У XVI сторіччі у Росії, як і у сусідніх державах, діяла система монарших привілеїв, які, щоправда, видавалися не тільки на інтелектуальні продукти. Привілеї засвідчували і монополії на торгівлю, і права на видобуток корисних копалин, і права на виробництво товарів. Широкого розповсюдження дістав різновид російських монарших привілеїв – платні жалувані грамоти на заведення мануфактур та пошук корисних копалин, якими чітко обумовлювались обмежувальні елементи - пізніше зафіксовані у патентних законодавствах різних країн, а саме: терміни дії, територія дії, обсяги виготовлення товарів тощо. Для прикладу, цар Іван Грозний видав жалувану грамоту англійському купцю Грату на право безмитної торгівлі на Білому морі, в той час, як інші торговці мали сплачувати податки з продажу на цій же території аналогічних товарів. “Правила надання привілеїв на відкриття фабрик”, почали діяти в Росії з 1723 року і передбачали привілеї з невизначеними термінами для окремих осіб. Початком патентного права в Росії вважають 1747 рік, коли разом з отриманням привілею на завод фарбників, власники попросили не розголошувати суті технологічного процесу і отримали привілей (а по суті – патент) на спосіб виготовлення фарб – перший російський охоронний документ на винахід. Автори технічних розробок дістали можливість отримувати урядові промислові привілеї, чим скористалося багато відомих винахідників. Так, у 1752 році Михайло Ломоносов одержав 30-річний монарший привілей на виготовлення жіночих прикрас із скла, які користувалися шаленим попитом у дам. У дозвільному документі було сказано: „Дабы он, Ломоносов, яко первый в России тех вещей секрета сыскатель, за понесенный им труд удовольствие иметь мог”. Мав монарші привілеї і інший відомий вчений – Дмитро Менделєєв, який виготовляв алюмінієві прикраси та найкращі в Росії валізи. На зміну “Правилам надання привілеїв на відкриття фабрик”, у 1812 році прийшов перший патентний закон Росії “Про привілеї”, де мова йшла суто про винаходи і який встановлював порядок надання права на винахід: „…привилегия на изобретения и открытия в художествах и ремёслах выдаваемая, есть свидетельство, удостоверяющее в том, что означенное в оной изобретение было предъявлено правительству, яко собственность, принадлежащая лицу, в привилегии наименованному». При цьому, “правительство не ручается ни в точной принадлежности изобретения, ни в успехах онаго”. Привілеї, після формального розгляду заявок Державною радою, надавав міністр внутрішніх справ. Описи винаходів публікувалися. У разі відсутності новизни винаходу, привілей міг бути оскаржений у суді. Привілей на винахід діяв 3,5 – 10 років, за його надання стягувалось мито в розмірі 300 – 1500 рублів. У 1833 році у зв’язку з переходом до системи попередньої експертизи винаходів патентний закон Росії суттєво змінився. Тепер винаходом вважалося нове та корисне вирішення задачі, а на його володільця покладалося зобов’язання обов’язкового його використання. З 1870 року заявки на винаходи почав розглядати спеціальний адміністративний орган, а привілей став документом, що констатував наявність, передбачених законом прав, не у привілейованих осіб, а у будь-кого, хто створив технічне нововведення, тобто феодальний привілей перетворився у капіталістичний патент. Другий патентний закон Росії “Положення про привілеї на винаходи та вдосконалення” був прийнятий у 1896 році, разом з утворенням Комітету з технічних справ, де заявки розглядалися експертами. За цим законом винахід мав належати до галузі промисловості та мати суттєву новизну. Привілеї на винаходи видавалися на підставі перевірочної, а не явочної системи, і діяли до 15 років при умові обов’язкового впровадження. Не підлягали патентуванню наукові відкриття й абстраговані теорії, хімічні, харчові та фармацевтичні речовини. Власник міг видавати ліцензії на використання свого технічного рішення та передавати його у спадщину. За час з 1812 по 1917 роки у Росії було видано 36 тисяч патентів, з яких 30 тисяч – іноземцям. Навіть перший російський привілей на конструкцію пароплава був виданий іноземцю Фултону. Як і в інших країнах, поруч з розвитком законодавства, яке регламентувало права і обов’язки патентовласників винаходів, охорона забезпечувалася промисловим зразкам і товарним знакам. Так російський “Новоторгівельний статут” від 1667 року передбачав охорону товарних знаків. З 1744 року були запроваджені фабричні тавра, якими маркувалися товари (у Росії, на відміну від Європи, історично склалося так, що гарантією для покупця був не стільки сам товарний знак, скільки прізвище купця). Першим законом Російської імперії, який регулював охорону промислових зразків, був закон 1864 року “Про право власності на фабричні рисунки і моделі”, згідно з яким, об'єктом охорони могли бути рисунок або модель, призначені для відтворення у фабричних або ремісницьких виробах, невідомі на момент подання заявки. Для реєстрації промислового зразка необхідно було подати заявку з описом і зазначенням того, що автор вважає новим і на що хоче отримати охорону. На виробах, виготовлених із використанням зареєстрованого промислового зразка, вимагали робити маркування. Термін охорони промислових зразків був визначений у 10 років, а порушників прав власників штрафували. З проголошенням у 1918 році незалежності України, урядом було поставлено завдання підняти промисловість держави і розпочати творчу роботу в усіх галузях. За тих часів охороною промислової власності опікувався Департамент фабрично-заводський Міністерства торгу і промисловості, при якому діяв відділ винаходів, що тимчасово користувався законодавством Російської імперії. Бажаючим отримати охорону винаходу, товарного знаку чи фабричного зразка, слід було подати заяву, опис об'єкту промислової власності і сплатити внесок у розмірі 30 карбованців (1/10 зарплати інженера). Подані заявки розглядав Експертний комітет, який складався із штатних службовців комітету та фахівців окремих галузей. При департаменті діяли бібліотека, архів патентних списків і альбомів. Перший український винахід інженерів П. Грюкталя та Л. Антошевського під назвою “ГрюкАнтоші” був зареєстрований 27.06.1918 на дерев'яну підошву, яка заміняла калоші. Спираючись на документальні свідчення, можна стверджувати, що у 1918 році Україною були зроблені перші кроки на шляху створення національної системи охорони промислової власності. Однак подальші політичні процеси в Європі і в Росії на довгі десятиліття визначили суспільно-політичний, економічний і культурний устрій України. Започаткована система охорони промислової власності, фактично на старті припинила свою діяльність, історія не відвела їй часу на реалізацію багатьох розпочатих справ. У 1919 році ленінським декретом була запроваджена „геніальна” форма захисту винаходів – авторське свідоцтво, при якій держава, начебто брала на себе обов’язки з впровадження винаходів, а насправді, за невеликі гроші, просто позбавляла винахідника всіх прав на його новацію. Головна відмінність авторського свідоцтва від патенту полягала у праві власності на винахід: права на винахід, захищений патентом, належали патентовласнику, а права на винахід, захищений авторським свідоцтвом, – державі. В СРСР будь-який винахідник, в принципі, міг отримати патент на винахід, але з причин майбутніх труднощів з реалізацією своїх прав винахідники майже не користувалися цим (для прикладу, на 50 тисяч авторських свідоцтв, які щорічно видавалися, припадав всього 1 патент). Після розпаду Радянського Союзу, з 1991 року в Росії і в Україні відновлено патентну форму охорони винаходів. Патент знову, як і 90 років тому, став єдиним документом, який засвідчує права патентовласника на винахід. Перший український патент на винахід у новітній історії держави був виданий у 1993 році С. Ященку і називався “Антифрикційний матеріал для поверхонь, що труться”. Авторське право, пов’язане із створенням та використанням творів науки, літератури і мистецтва, так само як і патентне, в Україні практично нічим не відрізнялося від російського. Перший закон з охорони прав авторів літературних творів, з’явився у Росії тільки в першій половині XIX століття у досить своєрідній формі – Цензурному статуті, що містив главу «О сочинителях и издателях книг», яка доповнювалась Положенням про права авторів, що стосувалось літературних творів, зокрема, за автором книги закріплювалось виключне право користуватися своїм виданням протягом усього життя. Майнові авторські права діяли ще 25 років після смерті автора, після чого твір ставав “собственностью публики”, тобто суспільним надбанням. Подальший розвиток законодавства йшов шляхом розширення авторських прав. У 1845 – 1848 роках визнані права на музичну і художню власність, у 1875 році охорону авторських прав збільшено до 50 років, у 1877 році правила про авторські права з Цензурного статуту перенесені до “Зводу законів Російської імперії”. Надалі виникла необхідність посилення ефективності захисту прав авторів, що знайшло відображення у “Положенні про авторське право” 1911 року, в якому було враховано досвід кращих зразків законодавства європейських країн. Закон розкривав основні поняття охорони та захисту авторського права: коло об'єктів правової охорони, терміни дії охорони, правонаступництво, можливі правопорушення і засоби захисту від них, правила та умови видавничих договорів, виключні права авторів. У перші роки радянської влади були прийняті нові нормативні акти з регулювання авторських відносин. У 1925 році почали діяти “Основи авторського права”, як загальносоюзний закон. Наприкінці минулого століття виникла необхідність зближення правового регулювання відносин у сфері авторського права з принципами, характерними для більшості розвинених країн. Саме тому до “Основ цивільного законодавства СРСР” у 1991 році був введений розділ “Авторське право”. Загалом у радянські часи відношення до поняття інтелектуальної власності було досить критичним. Окрім неточності такого поняття, його вживали лише для позначення міжнародного співробітництва, а також результатів творчої діяльності в капіталістичних країнах. Прагнення знайти власний шлях розвитку у цій специфічній сфері, як і більшість пострадянських країн, не обминуло й Україну. Більше 15 років, нехтуючи накопиченим досвідом провідних держав, В Україні намагаються створити свою систему регулювання та управління інтелектуальною власністю. На жаль, існуюча сьогодні система роботи з національною інтелектуальною власністю ще далеко не відповідає міжнародним нормам і стандартам в зв’язку з тим, що політичні та ідеологічні підходи до її створення продовжують домінувати над економічними законами ринкових відносин.
ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ 2.1 Органи Державної охорони інтелектуальної власності в Україні Основний орган будь-якої країни, який формує та реалізує державну політику у сфері інтелектуальної власності називається Патентним відомством. Патентне відомство України представлено Державним департаментом інтелектуальної власності Міністерства освіти і науки (вул. Урицького, 45, м. Київ-35, 03680, тел. (044) 494-06-06, sdip.gov.ua). Однією з традиційних функцій Патентного відомства є надання прав на об'єкти інтелектуальної власності, які підтверджуються охоронними документами. Охорона інтелектуальної власності є неможливою без забезпечення функціонування відповідної державної системи, яка містить дві складові: чинну систему законів щодо сфери інтелектуальної власності та інфраструктуру для реалізації цих законів. Державний департамент інтелектуальної власності України включає кілька установ:
Крім комплексу державних установ та організацій, інтелектуальну власність захищають і громадські організації: „Антипіратський союз України”, „Всеукраїнська асоціація інтелектуальної власності”, „Товариство винахідників та раціоналізаторів України”, „Українська асоціація патентних повірених”, „Всеукраїнське об’єднання суб’єктів авторських і суміжних прав „Оберіг”, „Український музичний альянс”, „Агентство охорони прав виконавців”, „Гільдія кінорежисерів”, „Дім авторів музики в Україні”, „Спілка авторів України” тощо. 2.2 Законодавчі акти і міжнародні угоди, що регулюють правовідносини у сфері інтелектуальної власності Існують дві, взаємопов’язані причини, які спонукають уряди країн розробляти, приймати і удосконалювати закони, спрямовані на охорону об’єктів інтелектуальної власності. Одна з них – необхідність законним чином забезпечити моральні та економічні права авторів на результати їх інтелектуальної діяльності, інша – прагнення стимулювати в рамках держави творчу активність людей, поширення, застосування та заохочення чесної торгівлі інтелектуальними продуктами, що сприяє економічному і соціальному розвитку країн. Наприклад, право на отримання патенту на винахід стимулює вкладання коштів і зосередження інтелектуальних здібностей людських ресурсів в галузі досліджень і розробок; надання патенту стимулює вкладання коштів в промислове застосування інтелектуального продукту - винаходу; офіційна публікація патенту розширює всесвітній фонд патентної інформації, її збереження і передачу наступним поколінням. Сфера суспільних відносин, що складаються у сфері інтелектуальної власності, урегульована величезною кількістю нормативно-правових актів, які поділяються на:
Розвиток виробництва, зростання обсягів світової торгівлі та обміну досягненнями науки і техніки вимагали більш високого ступеня правового регулювання міжнародних відносин у сфері інтелектуальної власності. Завдяки цьому, на початку ХХ століття у світі склалася певна система міжнародних угод у сфері охорони авторських та патентних прав. Сьогодні основою міжнародної системи інтелектуальної власності є 22 угоди, 16 з яких регулюють правовідносини у сфері промислової власності, а 6 – у сфері авторського права. Приведемо найбільш важливі з цих угод, назви яких пояснюють їх призначення.
Адмініструє ці угоди Всесвітня організація інтелектуальної власності (ВОІВ), заснована у 1967 році у Стокгольмі як спеціалізована установа ООН, яка об’єднує майже 180 держав та займається:
На сьогоднішній день Україною ратифіковані 18 угод з 22-х. Переваги від запровадження і дотримання міжнародних домовленостей продемонструємо наступним прикладом. Якщо патентовласник бажає отримати правову охорону в декількох країнах, він повинен отримувати патенти в кожній із них окремо. Однак, завдяки ВОІВ, з цього правила існують і винятки, а саме:
Світова організація торгівлі (СОТ) є міжнародною організацією, яка утворена у 1994 році і діє за 28 угодами. Членами цієї організації є 141 країна, ще близько 30 ведуть переговори щодо вступу до неї. Головна мета СОТ полягає в розробці системи правових норм міжнародної торгівлі та контроль за її дотриманням. Країни-члени СОТ взаємодіють у рамках торгівельної системи, згідно з якою кожна країна-учасник отримує гарантії справедливого відношення до експорту її товарів і послуг на ринки інших країн. При цьому, вона зобов'язується забезпечувати такі ж умови для імпорту на своїх ринках для інших країн-учасників. Справедливе відношення реалізується шляхом застосування, так званого „режиму найбільшого сприяння”, згідно з яким країна забезпечує однакові умови торгівлі всім учасникам, а імпорт не може піддаватися дискримінації на внутрішньому ринку на користь вітчизняних товарів. Окрім застосування такого режиму, більш вільний доступ на внутрішні ринки забезпечується шляхом скасування обмежень на імпорт (квот). Основні правила і принципи СОТ відображені в багатосторонніх торгівельних угодах, якими врегульовані суперечки щодо торгівельної політики. Правова структура СОТ ґрунтується на трьох угодах, які визначають її базові принципи: ГАТТ (товари), ГАТС (послуги) і ТРІПС (інтелектуальна власність). Як бачимо, завдання щодо гармонізації національного законодавства з інтелектуальної власності до міжнародних стандартів, захисту прав власників інтелектуальних продуктів є дуже актуальними та потребують негайного вирішення. СРСР (і Україна в його складі) вступили до ВОІВ з моменту її заснування – у 1967 році. Однак СРСР “Закон про власність” з'явився тільки через довгі 23 роки. Сьогодні ж в Україні сформована певна законодавча база з охорони інтелектуальної власності та відбувається процес поступової гармонізації останньої з діючим європейським законодавством. Низка правових актів України у сфері інтелектуальної власності, які складають основу діючого комплексу законів, включає:
2.3 Інститути авторського, суміжних та патентного прав Інститут авторського та суміжного прав регулює правовідносини, що виникають у зв’язку із створенням творів науки, літератури і мистецтва, створення фонограм, відеограм, передач організацій мовлення. Завдання цього інституту полягає в стимулюванні авторів названих видів інтелектуальної продукції, забезпечення її охорони, порядку використання, одержання винагород та інших пільг, а також сприяння використанню цих творів в інтересах суспільства (охорона авторських прав не повинна перешкоджати ознайомленню з ними та використанню широким загалом). Основними принципами інституту авторських та суміжних прав є:
Інститут патентних прав регулює правовідносини, що виникають у зв’язку із створенням об'єктів промислової власності, а також набуттям, здійсненням та захистом прав на них. Інститут стимулює створення та комерціалізацію об'єктів промислової власності, забезпечує їх охорону та захист. Основні принципи інституту патентних прав є наступними:
Очевидно, що інститут авторського права має ряд суттєвих відмінностей від інституту патентних прав. Якщо в авторському праві предметом охорони є художня форма і слово, то в об’єктах промислової власності – зміст технічних або художньо-конструкторських рішень. Описи об’єктів промислової власності викладені за визначеними правилами, проходять обов’язкову експертизу, а охорона творів науки, літератури та мистецтва передбачає просту реєстрація твору у довільному викладенні автора. Ще однією важливою відмінністю є та обставина, що інститут патентних прав велике значення приділяє авторському пріоритету, що не є характерним для інституту авторських прав. Інститут прав на позначення товарів та послуг покликаний забезпечувати належну індивідуалізацію товарів та послуг, які виробляються різними суб’єктами господарювання і складається з прав на позначення виробників продукції та прав на позначення товарів і послуг. Фірмова назва є комерційним іменем суб’єкту підприємницької діяльності і нерозривно пов’язане з його діловою репутацією. Якщо комерційне ім’я фірми заслужило довіру споживачів, воно не тільки забезпечує власнику додаткові дивіденди, а й неабияку повагу та ринковий імідж. Тому право на фірмове найменування розглядається і як особисте немайнове благо. Знаки для товарів та послуг в якості реклами сприяють просуванню та утриманню останніх на відповідних ринках, а в якості торговельної марки слугують для захисту продукції від підробок. Аналогічні функції виконують зазначення походження товару, які виступають гарантією наявності в товарі неповторних властивостей, зумовлених географічним місцем його виробництва. 3 ТВОРИ НАУКИ, ЛІТЕРАТУРИ І МИСТЕЦТВА Названі в заголовку категорії творів охороняються нормами авторського права, а їх виконання – нормами суміжного права.3.1 Виникнення i здійснення авторського праваАвторське право на твір виникає внаслідок факту його створення і не вимагає реєстрації чи виконання якихось інших формальностей. У переважній більшості країн діє презумпція авторства, яка означає, що, за відсутності доказів іншого, автором вважається особа, зазначена на творі. Пройшовши нескладну процедуру, автор за невеликі гроші може зареєструвати свій твір у державному реєстрі. Аргументом на користь реєстрації є отримання офіційного підтвердження існування твору. Це особливо важливо по відношенню до ненадрукованих, незаписаних, непродемонстрованих і т. п., тобто неоприлюднених творів. Наявність державного свідоцтва, публікація про реєстрацію твору у державних каталогах є свідченням того, що твір захищений авторським правом, i, що всі є попередженими про відповідальність за неправомірне його використання. Сам факт реєстрації часто запобігає спробам незаконного використання твору. Автор може використовувати знак охорони авторського права, який складається з латинської літери “С" в колі, імені автора та року першої публікації твору. Автор твору має виключні права на його використання, які складаються з особистих (немайнових) i майнових прав. Особисті права автора (авторство на твір) діють довічно і не можуть бути передані іншим особам. Майнові права діють протягом життя автора i ще 70 років після його смерті. Після закінчення цього терміну твори стають загальнонаціональним надбанням i можуть вільно використовуватися будь-ким. Автор може надавати дозволи на використання твору іншим особам на підставі авторських договорів. Існує категорія творів, які створюються працівником на роботі, під час виконання своїх службових обов’язків відповідно до трудового контракту, який діє між ним і роботодавцем. У цих випадках, працівнику належать тільки особисті права на твори, майнові ж права належать роботодавцю. За створення службових творів автор отримує заробітну плату, за яку роботодавець по суті викупає у нього майнові права на них. Щоправда, окрім зарплати, працівник за дозволом роботодавця або, якщо це передбачено трудовим контрактом, може отримувати додаткову винагороду. Одним із засобів захисту авторських прав на твір, виконаний в процесі виконання службових обов’язків та гарантією отримання авторської винагороди є авторський договір, за яким здійснюється передача виключного права (одній особі з дозволом або забороною надавати права на твір іншим особам) або невиключного права (будь-якій кількості осіб на використання твору іншими особами). При передачі виключних прав автор позбавляється права використовувати свій твір, при передачі невиключних прав – такі права у автора залишаються. Авторська винагорода визначається у договорі у вигляді відсотків від майбутнього доходу або як фіксована сума. Законодавством передбачено, що сторона, яка винна в неналежному виконанні умов авторського договору, відшкодовує іншій стороні всі збитки, включаючи втрачену вигоду. Можна передбачити, що основна кількість інтелектуальних продуктів, які випускники такого вищого навчального закладу як Івано-Франківський національний технічний університет нафти і газу, будуть створюватись у майбутньому при виконанні своїх службових обов'язків, здебільшого стосуватимуться раціоналізаторських пропозицій, винаходів та наукових творів. Якщо винаходи і раціоналізаторські пропозиції до авторського права не належать (про них мова піде нижче), то яким чином можна запобігти порушенням авторство на наукові твори? В Законі визначено, що самі наукові ідеї, теорії, наукові методи, відкриття тощо, тобто їх суть, не захищаються авторським правом. Натомість, авторським правом захищається форма вираження, втілення зазначених наукових ідей. Іншими словами, захищаються тексти наукових дисертацій, монографій, статей, тез тощо. Виходячи з цього, науковець, який використав наукові або технічні ідеї свого колеги, але втілив їх в іншу словесну форму, тобто виклав своїми словами, фактично не порушив норм авторського права. Виходить і запобігти „запозиченню” ідей майже неможливо. Тому конфлікти, які нерідкі у науковому середовищі щодо незаконного використання колегами наукових теорій, лежать поза межами авторського права, скоріше, в моральній площині. Не охороняються нормами авторського права, насамперед, ті твори, що не мають хоча б однієї з ознак творів науки, літератури чи мистецтва або, якщо автором досягнуто не творчий, а суто технічний результат, а саме:
У суперечливих випадках наявність творчого внеску встановлює експертиза. |
| КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ З КУРСУ «ОСНОВИ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ» України, яка вибрала інноваційний шлях розвитку економіки, підґрунтям якого є інтелектуальна власність. Інтелектуальна власність... |
У країна ЖИТОМИРСЬКА ОБЛАСНА ДЕРЖАВНА АДМІНІСТРАЦІЯ УПРАВЛІННЯ ОСВІТИ І НАУКИ України від 13. 03. 2008 року №168, листа Міністерства освіти і науки України від 26. 09. 08 року №1/9-627 та листа Міністерства... |
| Чернівецька обласна державна адміністрація Департамент освіти і науки, молоді та спорту Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України від 12. 07. 2012 №812 «Про впровадження пілотного проекту «LearnIn – SMART... |
УКРАЇНА ЖИТОМИРСЬКА ОБЛАСНА ДЕРЖАВНА АДМІНІСТРАЦІЯ Управління освіти і науки Відповідно до плану міжнародних та всеукраїнських очно-заочних масових заходів з учнівською та студентською молоддю на 2011 рік (наказ... |
| УКРАЇНА ЖИТОМИРСЬКА ОБЛАСНА ДЕРЖАВНА АДМІНІСТРАЦІЯ Управління освіти і науки Відповідно до плану міжнародних та всеукраїнських очно-заочних масових заходів з учнівською та студентською молоддю на 2011 рік (наказ... |
КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ з дисципліни «Прогнозування соціально-економічних процесів» «Економічна кібернетика» галузі знань 0305 «Економіка і підприємництво», які розроблені Науково-методичною комісією з галузі «Економіка... |
| На виконання листа Міністерства освіти і науки України від 01. 07.... Проведення тематичної ранкової лінійки з нагоди річниці визволення України від фашистських загарбників |
Опорний конспект з дисципліни „Організація торгівлі” Міністерство... Опорний конспект лекцій з дисципліни „Організація торгівлі” для студентів напряму підготовки 030510 денної форми навчання / Укладач... |
| У КРАЇНА БОГОРОДЧАНСЬКА РАЙОННА ДЕРЖАВНА АДМІНІСТРАЦІЯ ІВАНО-ФРАНКІВСЬКОЇ... Міністерства освіти і науки України від 06. 10. 2010 р. №930, наказу Міністерства освіти і науки, молоді і спорту України «Про внесення... |
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ Севастопольської міських державних адміністрацій на виконання листа Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України від 16.... |