1. Економічний зміст категорії "Ефективність національної економіки" та методи її вимірювання
|
|
Скачати 431.89 Kb.
|
|
ПЛАН Вступ 1. Економічний зміст категорії "Ефективність національної економіки" та методи її вимірювання 2. Чинники ефективності національної економіки 3. Аналіз динаміки ефективності економіки України та перспективи її росту Висновки Список використаної літератури Вступ Актуальність теми зумовлена станом сучасних міжнародних економічних відносин, які відзначається процесами глобалізації. Це посилює взаємозалежність і взаємопов’язаність національних економік, на розвиток яких все більше впливають інтеграційні процеси країн з різними економічними можливостями, що позначається на якісних параметрах результатів співробітництва, специфічності умов формування конкурентного середовища. Інтенсифікація міжнародних економічних зв'язків на таких засадах виявила складності у процесах пристосування в єдиному економічному просторі як потужних так і відносно слабких економік. У таких умовах об'єктивною тенденцією стало намагання кожної з країн дистанціонуватися від негативних наслідків і стимулювати позитивні зрушення в межах внутрішнього середовища, що підвищує вимогливість до забезпечення відповідного рівня економічної безпеки держави. У періоди економічних ускладнень завжди посилюється роль урядів. Особливо це стосуєтья керування інтеграційними процесами, що вимагає реалізації виваженої політики, націленої на запобігання "перегріву" чи рецесії власної економіки. Вирішення проблем забезпечення збалансованого розвитку досягається підвищенням конкурентноспроможності на основі забезпечення економічної ефективності та соціально-економічної оптимальності. При цьому в важається що глобалізація, як правило приносить позитивний ефект лише тим країнам, які мають більш потужний конкурентоспроможний потенціал, залишаючи іншим країнам місце аутсайдерів. Це підтверджується досвідом України, відносно швидке залучання якої до світового поділу прані виявило нездатність переважної більшості національних виробників змагатися за зовнішні ринки та утримувати позиції навіть на внутрішньому ринку внаслідок низького рівня ефективності та конкурентноспроможності. Подолання суперечностей економічного розвитку потребує переосмислення існуючої практики міжнародного співробітництва, створення та переорієнтації національної економіки на вирішення власних економічних проблем шляхом інтенсифікації та модернізації підприємств, підвищення продуктивності праці та вичення і впровадження найкращих світових практик, але не бездумно копіюючи, а враховуючи власні національні особливості. Отже, на сьогоднішній день гостро стоїть питання підвищення ефективності національної економіки з метою максимального забезпечення потреб громадян України в товарах та послугах та покращення соціальних стандартів. Головною метою даної роботи є дослідження макроекономічної ефективність національної економіки та фактори, що впливають на неї. Основними завданнями, що випливають з поставленої мети, є:
Предметом даної роботи є макроекономічної ефективність національної економіки України, а об’єктом – національна економіка та її особливості. 1. Економічний зміст категорії "Ефективність національної економіки" та методи її вимірювання Ефективність сьогодні - одна з головних характеристик людської діяльності. Вона є найважливішою категорією економічної науки. Під ефективністю економіки розуміють відношення результатів виробництва до витрат на це виробництво. Під словом «ефективність» не слід розуміти тільки результат, що досягається народним господарством у цілому або окремій галузі, підприємством за той або інший відрізок часу. Цей результат вірніше було б охарактеризувати як ефект, а не ефективність.  Рис. 1.1. Види ефективності виробництва (продуктивності системи) за окремими ознаками. Економічний ефект — це конкретний результат (чи абсолютна величина) ефективності вирішення господарської, технічної чи економічної проблеми. Він може виражатися в грошових та натуральних показниках, наприклад, приростом ВВП, зниженням витрат на виготовлення товарів та послуг. Розвиток суспільства та національної економіки держави передбачає систематичне піднесення ефективності в усіх галузях діяльності людини, яка проявляється за абсолютного та відносного скорочення витрат. Оскільки ефект буває економічним (приріст продукції, прибутку) і соціальним (покращання умов праці, охорона довкілля і здоров'я людини), то виділяють економічну та соціальну ефективність [11,124]. У сучасних умовах господарювання ефективність соціальної діяльності означає недопустимість збільшення обсягів випуску продукції чи одержання прибутку за рахунок погіршення умов праці, завдавання шкоди довкіллю, зниження інших показників життєдіяльності людини. Ефективність соціальної діяльності — це узагальнений, інтегральний показник якості соціального забезпечення, а також це є явище, яке зачіпає безліч різноманітних соціальних факторів, що впливають на загальний добробут людини. Економічна ефективність національної економіки - це стан, при якому неможливо збільшити ступінь задоволення потреб хоча б однієї людини, не погіршуючи при цьому положення іншого члена суспільства. Такий стан називається Парето-ефективністю (по імені італійського економіста В.Парето). Розрізняють наступні показники ефективності національної економіки: валовий внутрішній продукт, чистий національний продукт, валовий національний доход, чистий національний доход, розташовуваний національний доход. Не менш важливим показником розвитку економік є показник заборгованості. Це агрегатний показник, який визначається через порівняння конкретних показників з їх граничними значеннями: - співвідношення зовнішнього боргу і волового внутрішнього продукту (50%); - боргу й експорту товарів і послуг (75%); - приростові боргу й експорту (30%); Валовий внутрішній продукт являє собою валову вартість усіх товарів і послуг, створених протягом визначеного проміжку часу (як правило, це один рік) за винятком проміжного споживання. Валовий внутрішній продукт характеризує вартість створеної усередині країни, як резидентами, так і нерезидентами даної держави. У національній економіці широко використовується система конкретних показників економічної ефективності. Основні з них: продуктивність суспільної праці, ефективність використання основного капіталу й матеріальних ресурсів, трудомісткість, капіталомісткість і матеріалоємність національного продукту й таке інше. При обчисленні цього показника, залежно від потреби, у чисельнику можуть бути й національний продукт, і ВВП, і національний доход. Кількість праці виміряється кількістю відпрацьованого часу (у людино-годинах), або середньостатистичною кількістю зайнятих у національній економіці за рік Продуктивність праці характеризує обсяг продукту, зробленого за одиницю часу або одним працюючим. Ефективність використання основного капіталу (“продуктивність” капіталу), або капіталовіддачу, характеризує обсяг суспільного продукту (П), що припадає на одиницю основного виробничого капіталу (основних виробничих активів). Вона обчислюється, як частка від розподілу зробленої за рік продукції на вартість використаних (або наявних) основних коштів. Складові ефективного використання ресурсів:
Повна зайнятість – це залучення до виробництва всіх придатних ресурсів.
Повний обсяг виробництва означає, що ресурси використовуються так, щоб найповніше задовольнити потреби суспільства. Повний обсяг виробництва потребує наявності двох видів ефективності – розподільної та виробничої. Перед кожним суспільством стоїть проблема розподілу обмежених ресурсів між виробництвом найрізноманітніших продуктів. Скільки землі слід відвести під пшеницю, а скільки під пасовища? Скільки кваліфікованої робочої сили варто залучити у виробництво тракторів, телевізорів, а скільки в перукарні і т.п. Розподільна ефективність означає, що ресурси залучатимуться до виробництва саме тих товарів і послуг, які є найбажаніші і найпотрібніші для суспільства. Повний обсяг виробництва передбачає досягнення виробничої ефективності, тобто використання найсучаснішої технології, яка забезпечує максимальну віддачу від залучених ресурсів. Інакше кажучи товари й послуги виробляють із найнижчими витратами. Оскільки ресурси рідкісні, економіка за повної зайнятості й повного обсягу виробництва не може забезпечити необмеженого випуску товарів та послуг. Саме тому люди мають вибирати, які продукти виробляти, а від яких відмовитися. Отже, перед суспільством виникає проблема вибору, пошуку альтернативних варіантів використання ресурсів. В будь-який момент часу економіка за повної зайнятості і повного обсягу виробництва мусить жертвувати частиною одного продукту, щоб отримати більше іншого продукту. Обмеженність ресурсів не дає змоги одночасно збільшувати виробництво обох продуктів. Для наочності варіанти виробництва двох альтернативних продуктів можна зобразити графічно у вигляді межі виробничих можливостей (МВМ) або кривої трансформації. Предметом вивчення макроекономіки є ефективність функціонування національної економіки.  Результат виробництва, як найважливіший компонент для визначення його ефективності не слід тлумачити однозначно. Йдеться про корисний кінцевий результат. Можна розрізняти:
 Рис. 1.2. Схема формування результатів і ефективності виробництва (продуктивності виробничо-економічної системи) В будь-який момент часу економіка за повної зайнятості і повного обсягу виробництва мусить жертвувати частиною одного продукту, щоб отримати більше іншого продукту. Обмеженність ресурсів не дає змоги одночасно збільшувати виробництво обох продуктів. Необхідно чітко розрізняти національну конкурентоспроможність як єдине, органічне ціле й конкурентоспроможність окремих корпорацій і фірм. Національна конкурентоспроможність визначається безпосередньо наявністю у країні економічного й науково-технічного потенціалу, конкурентоспроможних галузей, виробництв. Звідси випливає, що підвищення конкурентоспроможності національного господарства загалом вимагає створення відповідних соціально-економічних, правових й організаційних умов, включаючи формування конкурентоспроможних систем корпоративного й державного управління. 2.Чинники ефективності національної економіки Класифікація і суттєва характеристика рівень економічної і соціальної ефективності виробництва залежить від численних чинників, що її визначають. У зв'язку з цим для практичного розв'язання завдань управління ефективністю важливого значення набуває класифікація чинників її зростання. Усі чинники доцільно класифікувати за обмеженою кількістю групувальних ознак, що сприяє визначенню головних напрямків і шляхів підвищення ефективності виробництва (продуктивності діяльності підприємства). Класифікація великої різноманітності чинників зростання ефективності (продуктивності) може здійснюватись за трьома ознаками: 1) видами витрат і ресурсів (джерелами підвищення); 2) напрямками розвитку і удосконалення виробництва; 3) місцем реалізації у системі управління виробництвом (рис. 3). Групування чинників за першою ознакою уможливлює досить чітке визначення джерел Підвищення ефективності, зростання продуктивності праці (економія витрат живої праці), зниження фондомісткості (капіталомісткості) і матеріаломісткості продукції, поліпшення використання природних ресурсів. Активне використання перелічених джерел підвищення ефективності виробництва передбачає здійснення комплексу заходів, які за своїм змістом характеризують основні напрямки розвитку і удосконалення виробництва (друга ознака групування чинників). Визначальними напрямками є перш за все прискорення темпів науково-технічного і організаційного прогресу (створення нових і удосконалення існуючих технологій, конструкційних матеріалів, засобів праці і кінцевої продукції; механізація і автоматизація виробничих процесів; запровадження прогресивних методів і форм організації виробництва і праці; побудова і регулювання ринкового механізму господарювання). Практично найбільш важливою слід вважати класифікацію чинників ефективності за місцем реалізації у системі управління виробництвом (третя ознака групування чинників), особливо виокремлення з них двох категорій чинників — внутрішніх (внутрівиробничих) і зовнішніх (народногосподарських), а також поділ сукупності внутрішніх чинників на так звані “тверді чинники” і м’які чинники” [7,108]. Можливі напрямки реалізації внутрішніх і зовнішніх чинників підвищення ефективності виробництва (діяльності підприємства) неоднакові за ступенем дії (впливу), використання і контролю. Тому для практики господарювання важливим є детальне знання масштабів дії, форм контролю і використання найбільш істотних внутрішніх і зовнішніх чинників ефективності на різних рівнях управління економічними системами(виробництвом). Підприємство може і повинно постійно контролювати процес використання внутрішніх чинників шляхом розробки і послідовного здійснення власної програми підвищення ефективності виробництва, а також враховувати вплив на неї зовнішніх чинників — економічної і соціальної політики держави, діяльності національних інституційних організацій, розвитку інфраструктури і структурних змін у суспільстві. • Технологія. Технологічні нововведення, особливо сучасні форми автоматизації і інформаційні технології справляють чи не найбільш істотний вплив на рівень і динаміку ефективності виробництва. За принципом ланцюгової реакції вони викликають суттєві зміни в технічному рівні і продуктивності технологічного устаткування, методах і формах організації трудових процесів, підготовці і кваліфікації кадрів.
Класифікація внутрішніх чинників на "тверді" і "м'які" природно є досить умовною і незвичною, але широко відомою і використовуваною на підприємствах зарубіжних країн. Назви "тверді" і "м'які" чинники запозичені з англійської комп'ютерної термінології, відповідно до якої сам комп'ютер називається "твердим товаром", а програмне (математичне) забезпечення — "м'яким товаром". При цьому "твердими чинниками" позначають такі з них, що можна виміряти і мають фізичні параметри, а "м'якими" ~ ті, які не можна фізично відчути, проте мають неабияке значення для економічного управління виробництвом (наприклад. Інформація, знання і кваліфікація кадрів, методи і системи організації різних процесів тощо).  Рис. 2.1. Інтегрована модель чинників ефективності виробництва (продуктивності діяльності підприємства як виробничо-економічної системи). • Матеріали і енергія. Проблема економії і зменшення споживання сировини, матеріалів, енергії повинна бути під постійним контролем відповідних спеціалістів підприємств з матеріаломістким і енергомістким виробництвом. Нагальне завдання ресурсозбереження на таких підприємствах може позитивно розв'язуватись шляхом запровадження маловідходної та безвідходної технології, збільшення виходу корисної продукції чи енергії з одиниці використовуваного матеріалу, використання дешевих і низькосортних видів сировини, підвищення якості матеріалів за допомогою первинної обробки, заміна імпортних сировини і матеріалів матеріальними ресурсами вітчизняного виробництва, раціоналізації управління виробничими запасами і розвитку ефективних джерел постачання. • Вироби. Самі продукти (вироби), їх якість та дизайн також є важливими чинниками ефективності. Остання повинна корелювати з так званою корисною вартістю, тобто тією сумою, яку покупець готовий заплатити за виріб відповідної якості. Передові підприємства постійно контролюють втілення своєї технічної преваги у конкретних виробах, що користуються великим попитом на .ринку. Проте для досягнення високої продуктивності підприємства просто корисності товару недостатньо. Пропоновані підприємством для продажу вироби повинні появитись на ринку у потрібному місці, у потрібний час і за розсудливою ціною. У зв'язку з цим підприємство мусить слідкувати за тим, щоб не виникало бодай найменших організаційних і економічних бар'єрів між виробництвом і окремими стадіями маркетингу. • Працівники. Основним джерелом і визначальним чинником зростання ефективності виробництва (діяльності підприємства) є працівники — керівники, підприємці, спеціалісти, робітники. Продуктивність їх праці багато де в чому визначається методами, технікою, особистим умінням, знаннями, відношенням до праці та здібністю виконувати ту або іншу роботу. Ділові якості працівників найбільш повно можуть проявлятися в умовах функціонування на підприємстві потужного і гнучкого мотиваційного механізму. Продуктивність праці буде зростати тоді, коли керівництво підприємства матеріально і морально заохочує до використання творчих здібностей усіх категорій працівників, проявляє інтерес до їх особистих проблем життєдіяльності, сприяє створенню і підтриманню благоприємного соціального мікроклімату, у межах своїх повноважень і можливостей підприємства здійснює соціальний захист людей, гарантує їх зайнятість тощо. • Організація і системи. Єдність трудового колективу, раціональність у делегуванні відповідальності і нормах керованості відносяться до принципів доброї організації справ на підприємстві, що забезпечують необхідну спеціалізацію і координацію виробничих і управлінських процесів і, отже, вищий рівень ефективності (продуктивності) діяльності. Однією з причин недостатньої продуктивності підприємства як складної виробничо-економічної системи є занадто жорстка її організаційна структура надмірне відокремлення підрозділів за професійними групами або функціями. Тому система повинна бути динамічною і гнучкою, періодично реорганізованою у відповідності з новими завданнями, що постають перед підприємством при зміні ситуації [7,110]. • Методи роботи. Більш досконалі методи роботи в умовах переважання трудомістких процесів стають достатньо перспективними для зростання продуктивності. Наукова організація роботи у всіх підрозділах підприємства мусить зробити ручну працю більш продуктивною за рахунок удосконалення способів виконання трудових операцій, застосовуваних механізмів та інструментів, організації робочих місць. Для удосконалення методів праці на підприємстві дуже важливим є постійний аналіз трудових операцій і використання робочого часу, систематична атестація робочих місць, узагальнення і використання нагромадженого на інших споріднених підприємствах позитивного досвіду, організація навчання різних категорій працівників прогресивним прийомам праці, усунення непотрібної (зайвої) роботи і виконання корисної з меншими витратами сили, часу і коштів. • Стиль управління. Значний (за деякими оцінками — переважний) внесок у зростання ефективності (продуктивності) виробництва може забезпечувати сучасна добре організована система управління, під контролем якої знаходяться ресурси і результати діяльності підприємства. Складовою частиною такої системи є стиль управління — типовий м’який чинник підвищення ефективності діяльності підприємства. Кожен керівник, підприємець чи менеджер підприємства мусить знати, що абсолютно досконалого стилю управління для усіх випадків не існує. Загальна ефективність діяльності підприємства залежить від того, коли, де, як і по відношенню до кого застосовується відповідний стиль управління. Відомо, що стиль управління, в якому поєднані професійна компетентність, діловитість і висока етика взаємовідносин між людьми, впливає практично на усі види і напрямки діяльності підприємства. Від нього залежить, в якій мірі враховуються зовнішні чинники зростання ефективності виробництва на тому чи іншому підприємстві. Максимально можливого впливу внутрішніх ("твердих" і “м’яких”) чинників на рівень ефективності виробництва можна досягти лише при забезпеченні необхідної комплексності їх використання, узгодженості взаємодії у часі і просторі. Наприклад, можна використовувати найновіші технології і устаткування, але продовжувати застосовувати застарілі форми організації праці або мати на підприємстві недостатньо підготовлені кадри. Зрозуміло, що у такому випадку позитивних зрушень у ефективності виробництва не станеться. На рівень продуктивності кожного окремого підприємства безпосередній чи непрямий вплив справляють зовнішні чинники ефективності виробництва. Проте самі підприємства не можуть активно їх контролювати. Ось чому ці чинники слід знати і вивчати, зрозуміти їх дію (вплив) і приймати до уваги при розробці (плануванні) і здійсненні програм підвищення ефективності виробництва на підприємствах. У зв'язку з цим стає очевидною необхідність суттєвої характеристики і окреслення напрямків дії окремих зовнішніх чинників ефективності (продуктивності). • Державна політика. Здійснювана державою (урядом) економічна і соціальна політика істотно впливає на ефективність суспільного виробництва через: практичну діяльність урядових установ і державних структур; різноманітні види законодавства; фінансові заходи і стимули (податки, тарифи, фінансова підтримка великих науково-технічних і виробничих проектів, фінансування соціальних програм, регулювання процентних ставок для кредитів); установлювані та контрольовані економічні правила і нормативи (регулювання доходів і оплати праці, контроль за цінами, ліцензування зовнішньоекономічної діяльності тощо); створення ринкової, виробничої і соціальної інфраструктури; макроекономічні структурні зміни; програми роздержавлення власності і приватизацію державних підприємств; комерціалізацію організаційних структур невиробничої сфери тощо. Розвиток економіки України, економічні відносини між окремими підприємствами і організаціями, між підприємствами і державою здійснюються зараз рядом визначальних у цій галузі законів (зокрема про підприємства в Україні, про власність, про підприємництво, про оподаткування підприємств, про оплату праці та інші), основні положення яких керівникам і спеціалістам підприємств треба добре знати і спиратися на них у своїй практичній діяльності. • Інституційні механізми. Оскільки ефективність виробництва, як уже зазначалось, залежить від багатьох чинників — внутрішніх і зовнішніх (по відношенню до підприємства), непересічним завданням держави є створення на національному рівні не лише відповідних економічних, соціальних, політичних і законодавчих, але й організаційних умов підвищення продуктивності виробничо-економічних систем. Такі умови зокрема забезпечуються шляхом заснування і постійного функціонування на національному, регіональному чи галузевому рівнях спеціальних інституційних механізмів — організацій (дослідно-впроваджувальних і навчальних центрів, інститутів, асоціацій), діяльність яких зорієнтована на: визначення і розв'язання основних проблем підвищення ефективності (продуктивності) різних виробничо-економічних систем і економіки в цілому; практичну реалізацію стратегії і тактики розвитку народного господарства, здійснюваних на відповідних рівнях управління; підготовки (перепідготовки, підвищення кваліфікації менеджерів і інших кадрів для ринкової економіки. Зараз у світі нараховується біля 150 національних і регіональних центрів, інститутів і асоціацій по продуктивності і управлінню. Зокрема у світовому співтоваристві відомими і визнаними є Японський центр продуктивності. Центр продуктивності ФРН, Канадський центр ринку праці і продуктивності, Американський інститут організації праці і виробництва. В Україні аналогічні функції виконують Інститут стратегічних досліджень, Інститут економіки промисловості, Міжнародний інститут менеджменту. Державна академія управління, Київський державний економічний університет. Світовий досвід доводить більш високу ефективність і надійність стратегії інвестиційної політики, яка основними джерелами інвестицій робить вітчизняний капітал, включаючи той, що перебуває за кордоном, ніж та, при якій ставка робиться на пошук джерел іноземних інвестицій. Отож, наше першочергове завдання - створити в Україні необхідні і достатні умови для використання внутрішніх джерел фінансування потреб господарчого комплексу країни, поєднати фінансову сферу із сферою реальної економіки. Одним із внутрішніх джерел коштів для інвестування в сферу реальної економіки є проведення конструктивної політики скорочення державного споживання. Це одна із суперечностей сучасної ситуації в українській економіці: зростання державного споживання відбувається при одночасному падінні ВВП [9,25]. В цілому саме інвестиційні потоки можуть або повністю знекровити національну економіку, обминаючи її реальний сектор, або запустити дійові механізми економічного розвитку. Тому актуальною є розробка національної інвестиційної програми з виявленням реальних мотиваційних механізмів стосовно конкретних суб’єктів інвестування, визначенням його обґрунтованих обсягів, раціональної структури, напрямків, форм, пріоритетних об’єктів. Але передумова будь-якого заохочення інвестицій в Україні – припинення, а на перших кроках – суттєве обмеження несанкціонованого перетоку капіталу за кордон. У глобальному плані проблема перетоку капіталів може вирішуватися переважно економічними важелями. Справа в тім, що з точки зору інвестора і згідно із світовими нормами, інвестор має право переміщувати свої капітали туди, де їх вигідно вкладати. Тому сукупність заходів щодо оптимізації руху капіталів має поєднувати як ліберальні ринкові, так і адміністративно-державні важелі. Фіскальна та грошово-кредитна політика повинна мати на меті, перш за все, забезпечення стабільної та сприятливої кон’юнктури господарювання у реальному секторі економіки. Відродження платоспроможного сукупного попиту є найефективнішим і найдоступнішим кроком на шляху до оживлення виробництва і нормального руху товарів і грошей на ринку. Грошово-кредитна політика, яка за свою мету має економічну стабілізацію, повинна здійснюватися не в межах вузької і низькоефективної взаємодії: “стискання грошової маси – зменшення відносного бюджетного дефіциту – скорочення попиту – зниження інфляції”. Ми повинні керуватися більш ширшою системою, а саме: “накопичення капіталу – розширення попиту – зростання зайнятості і виробництва – зростання бюджетних доходів – скорочення бюджетного дефіциту – зниження інфляції”. Слід перевернути політику стабілізації і починати з оздоровлення фінансів підприємств і галузей, розв’язання проблем формування і цільового використання інвестиційного потенціалу виробничої сфери, відтворення і накопичення капіталу на новій технічній основі. Кардинальних змін потребує і власне бюджетна політика. Немає сумніву, наприклад, щодо негативного впливу дефіциту держбюджету на економічний розвиток. Нарощування дефіциту бюджету ряд економістів пов’язують не стільки з труднощами ринкової трансформації, скільки з невідповідною економічною політикою. Загальновідомо також, що традиційні методи фінансування дефіциту держбюджету (грошова емісія, внутрішні і зовнішні запозичення) мають певні негативні вади. Дійсно, використання внутрішніх і зовнішніх позик для покриття дефіциту державного бюджету є більш “ринковим” інструментом, ніж додаткова грошова емісія. Проте тривале його застосування за умови збереження незмінними всіх інших параметрів економічної системи (тобто без зростання ВВП, рівня податкових надходжень, інвестицій тощо) призводить лише до механічного стримування грошової маси й сукупного платоспроможного попиту в певних межах, перетворюючи відкриту інфляцію на відкладену. Отже, внутрішні і зовнішні позики не варто розглядати як ефективний інструмент в бюджетній та антиінфляційній політиці держави. Внутрішній та зовнішній борг України стрімко зростає, його обслуговування стає окремою вагомою статтею бюджетних витрат. Особливо парадоксальною в цих умовах виглядає національна податкова політика. Намагаючись вирішити проблему податкового тиску та надмірного адміністративного контролю, господарюючі суб’єкти переносять свої доходи у тіньовий сектор економіки. Результатом цього стає недоотримання державою частини податкових надходжень та намагання компенсувати це знову ж за рахунок введення нових податків та зборів. Маємо ефект зачарованого кола. Кардинально змінити ситуацію можна лише шляхом реформування системи оподаткування. Як інструмент реалізації податкової політики особливого значення набуває Податковий кодекс України – систематизований законодавчий акт, який має забезпечити комплексний підхід до рішення наболілих проблем податкового права. Прийняття єдиного Податкового кодексу дозволить побудувати стабільну, зрозумілу податкову систему, забезпечить збалансованість загальнодержавних та приватних інтересів, допоможе розвитку підприємництва, активізації інвестиційної діяльності. Це єдиний шлях нарощування національного багатства України та добробуту її громадян. Ринки функціонують ефективно лише за умов розвинутої інституціональної інфраструктури. В перехідній економіці її формування повинно бути синхронізованим із масштабами і темпами ринкових реформ, а краще – їх випереджувати. Останнє уможливлюється лише за наявності стратегічних програм і чітко сформульованих в них цілей. Умовою модернізації державних інститутів і ролі держави на етапі проведення глибокого економічного реформування є відмова від надмірної участі владних структур на мікрорівні і зосередження на вирішенні макропроблем: підтримка і захист приватного бізнесу, всіх форм власності, гарантія ринкової конкуренції. Принципово важливого, якщо не ключового значення в сучасних умовах набувають соціальні фактори економічного розвитку. Взагалі людей цікавить не макроекономіка і мікроекономіка, котрі є поняттями досить абстрактними, а економіка країни, де вони живуть. Не макро- і мікроекономічні, не зовнішньоекономічні, і навіть не просто економічні реформи, а, в першу чергу, їх соціальні наслідки. Формуючи політику економічного зростання, важливо розуміти наскільки вона відповідатиме критеріям економічної і соціальної демократії? Основна спрямованість соціальних реформ – забезпечення зростання вагомості і домінуючої ролі доходів від трудової діяльності. Необхідно запровадити систему пріоритетів в економічній політиці, забезпечивши досягнення суттєвих змін в пропорціях доходу на користь заробітної плати, державного бюджету і виробничих інвестицій. Ні проведення реформ заявлених, ні будь-яка їх корекція, ні реформування на принципово інших засадах неможливі, якщо політика не базується на економічному консенсусі. В його основу повинні бути закладені принципи: врахування поточних і перспективних, індивідуальних та суспільних інтересів; рівноправності всіх в умовах розвитку і в отриманні результатів суспільного прогресу; демократичності розвитку із реальною участю людей в прийнятті рішень, що впливають на їх життя. Ідеально, щоб і в перехідних умовах економічний консенсус був суспільно конституйованим, а не кон’юнктурним. Для цього необхідно становлення і конструктивна взаємодія всіх інститутів держави і ринку – усталених, прозорих і зрозумілих у своїй діяльності для населення.
Ключовою фігурою сучасних систем управління розвитком суспільних відносин, зокрема економічними процесами, є людина, її інтелектуальний потенціал. Тому постає проблема ефективного керування цим потенціалом у напрямі гармонійного розвитку світової спільноти. Саме такі підходи втілюються у нові економічні теорії - "раціонального вибору", "справедливості", "раціональної поведінки", "суспільного розвитку" тощо. Інтенсивність пошуку нових форм управління розвитком економіки зростає передусім внаслідок загострення проблем соціально-економічного, екологічного, політичного характеру, які загрожують існуванню людства і розв'язання яких виходить за межі можливостей окремих держав [14,12]. Більшість сучасних глобальних проблем слід вважати наслідком багатовікового невмілого, марнотратного господарювання людства на Землі. Отже, лише зміна людських відносин у планетарному масштабі здатна їх розв'язати. Нині обмеженість багатьох видів природних ресурсів, нерівномірність насичення ними різних територій загострює боротьбу між державами за володіння цими ресурсами і за ринки збуту, спонукає людство до пошуку нових видів ресурсів, необхідних для цивілізованого суспільного розвитку, зумовлює доцільність постановки питань, пов'язаних з раціональним, ощадливим використанням ресурсного потенціалу планети. Отже, йдеться і про управління світовою економікою. Однак більшість ідей і пропозицій щодо керування економічними процесами на світовому рівні має переважно теоретичний і не досить обґрунтований характер. Поки що відсутні такі моделі управління світовою економікою, які б гарантували стабільність світової системи господарювання, забезпечували гнучку координацію економічної політики національних держав, спрямовували їх розвиток на збереження людських цінностей і процвітання людства. При цьому слід констатувати, що керування окремими економічними процесами планетарного рівня набуває дедалі більш інтегрованих, замкнених форм. Проте ці процеси протікають нерівномірно. Найбільші досягнення спостерігаються у сфері управління фінансовими ресурсами, телекомунікаційними, інформаційними потоками. Досягнення у галузі комп'ютерних технологій, електронних розрахунків, кредитних карт, використання супутникового та оптоволоконного зв'язку вже тепер дають змогу миттєво переміщати фінансові ресурси, укладати фінансові угоди, переказувати гроші з одного рахунку на інший незалежно від відстані і державних кордонів. Це, безумовно, можна розглядати як реальні кроки на шляху побудови системи керування економічними процесами на світовому рівні. Однак реальне створення такої системи - надскладна проблема світового масштабу, розв'язання якої потребує часу. Крім того, потрібне суспільне визнання необхідності такої системи. Нині ще немає консенсусу між політиками, економістами, бізнесменами різних країн, які справляють найбільший вплив на розвиток світової економіки. Керування економічними процесами на міжнародному рівні відбувається під значним впливом стихійних факторів та домінуючого тиску групових інтересів найбільш розвинених держав світу. Можна виділити два досить суперечливі напрями у формуванні систем керування економічними процесами у планетарному масштабі. Перший - це розширення світогосподарських економічних зв'язків на базі інтернаціоналізації національних економік та їх інтеграції у світовий економічний простір. Другий - збереження функцій незалежності та самостійності національних економік у світовому економічному просторі. Другий напрям базується на тому, що основу економічних процесів планетарного масштабу становлять національні економіки самостійних держав. При цьому кожна держава, інтегруючись у світовий економічний простір, намагається зберегти внутрішню цілісність і самобутність культури нації, свій економічний потенціал. Одним державам вдається цього досягти, іншим - ні. Все залежить від їхньої адаптованості до процесів, які відбуваються у світовій економіці, здатності передбачити можливі зміни та використати їх у власних інтересах. Всі новостворені держави сформували власну національну економічну політику, яка ґрунтується на принципах ринкової системи господарювання і передбачає їх входження до світового економічного простору як рівноправних партнерів. Однак практична реалізація поставлених завдань виявилася набагато складнішою, ніж передбачали реформатори і політики. Дослідження довели, що глобальні економічні і політичні перетворення останніх десяти років позитивно вплинули на економіку розвинених держав світу, посиливши їхню роль у міжнародному розподілі праці, полегшивши їм доступ до ресурсного потенціалу планети та розширивши ринки збуту продукції і послуг. Водночас постсоціалістичні країни з перехідною економікою змушені були долати складну економічну ситуацію, зумовлену інфляційними, гіперінфляційними і кризовими явищами, внаслідок яких знизився рівень добробуту основної частини населення. Ці країни втратили ринки збуту. В результаті сформувалася концепція економістів і політиків, за якою процеси глобалізації негативно впливають на розвиток національних економік, обмежують економічну та політичну самостійність окремих держав. Не вдаючись у подробиці дискусій, спробуємо викласти свою позицію щодо проблеми глобалізації та форм її впливу на розвиток національних економік. На нинішньому етапі суспільного розвитку глобалізацію слід сприймати як об'єктивний процес. Вона реально існує як наслідок розвитку міжнародних економічних відносин. Активізаторами глобалізації є не тільки прогрес у сфері науки, техніки, технології, а й системи керування ним. |
Схожі:
|
План заняття Економічна демократія. Економічний порядок та свобода... БАЗОВІ ІНСТИТУТИ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ: ДЕМОКРАТІЯ, ЕКОНОМІЧНА СВОБОДА, ЕКОНОМІЧНИЙ ПОРЯДОК |
Питання до іспиту з “Економіки підприємства” Економічна сутність продуктивності праці, методи вимірювання. Чинники підвищення продуктивності праці |
|
Тема: Економічна ефективність. Розподіл, обмін та споживання. Мета Розкрити роль основних суб'єктів економічного процессу; пояснити сутність економічних систем, їх фундаментальні засади; знати, як... |
ТЕМА ЗМІСТ НАВЧАЛЬНОГО МАТЕРІАЛУ Зародження та розвиток фізики як науки. Роль фізичного знання в житті людини й суспільному розвитку. Методи наукового пізнання. Теорія... |
|
Величини та їх вимірювання. Довжина. Одиниці вимірювання довжини. Сантиметр Мета. Познайомити учнів з поняттями: величина, вимірювання величин, одиниця вимірювання (мірка); встановити з учнями загальний |
ФОРМАТ ВЗАЄМОДІЇ ТРАНСНАЦІОНАЛЬНИХ КОРПОРАЦІЙ ТА РЕАЛЬНОГО СЕКТОРУ... У статті досліджено сутність транснаціональних корпорацій, їх характерні риси та позитивні і негативні наслідки транснаціоналізації... |
|
Предмет, методи і завдання курсу «Регіональна економіка» та його зв’язок з іншими дисциплінами Предмет регіональної економіки “захоплює” багато інших галузей економіки і, навпаки, практично усі інші галузі економіки мають справу... |
Корупція живиться економікою, знижуючи її ефективність. Що обумовлює... «перекачування» державних коштів та матеріальних цінностей у комерційні структури; надання пільг для своєї корпоративної групи (політичної,... |
|
Практичні заняття, їх тематика та обсяг Методи дослідження спілкування та міжособистісної взаємодії. Вивчення особистісно-комунікативних властивостей. Методика діагностики... |
Питання до заліку з дисципліни «Історія економіки та економічних вчень» Предмет, методологічні підходи та методи «Історії економіки та економічної думки» |
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua