|
|
Скачати 2.36 Mb.
|
| Тема 9. Україна в перші повоєнні роки (1945-50-і рр. ХХ ст.) План 1. Україна в ООН та міжнародних організаціях. 2. Відбудовчі процеси у господарстві. Голод 1946—1947 рр. 3. Зміни в житті та побуті населення. 4. Відновлення політики радянізації в західних областях України. 5. Партизанські дії УПА. Операція «Вісла». Основні напрями програми відбудови були викладені в законі про п’ятирічний план на 1946—1950 рр., ухваленому в серпні 1946 р. VIII сесією Верховної Ради УРСР. Особлива увага приділялась відродженню важкої промисловості і залізничного транспорту, вугільної промисловості республіки. Обсяг капіталовкладень на п'ятирічку становив понад 65 млрд. карбованців, що перевищувало рівень капіталовкладень у народне господарство Радянського Союзу в першій п'ятирічці. У 1945—1946 рр. Україна одержала устаткування десятків заводів, демонтованих у радянській зоні окупації Німеччини. Почало прибувати й устаткування деяких підприємств, евакуйованих свого часу з України. До кінця 1945 р. було відновлено близько третини довоєнного індустріального виробництва республіки. У перший післявоєнний рік в основному завершилося переведення виробництва на випуск мирної продукції. Промисловий розвиток відбувався в умовах зовнішньої ізоляції, за відсутності внутрішнього ринку засобів виробництва. І все ж таки післявоєнна п'ятирічка була виконана достроково, а промислове виробництво в Україні зросло на 15 % порівняно з 1940 р. Відбудова промисловості відбувалася виключно за рахунок зусиль населення і примусових заходів уряду щодо нього. Знову вводилася примусова трудова повинність. 1947 р. була проведена грошова реформа, що мала на меті примусове вилучення коштів у населення на відбудову промисловості. Ту саму мету мав і примусовий займ, на який трудящі мусили жертвувати щонайменше місячну заробітну плату. Особливі труднощі переживало сільське господарство. Зменшилися посівні площі та поголів'я худоби, знизилася врожайність сільськогосподарських культур і продуктивність тваринництва. Внаслідок великих людських втрат за час війни основною робочою силою на землі стали жінки. Становище ускладнювалося голодом 1946 — 1947 рр., причинами якого був, з одного боку, неврожай 1946 р., а з іншого — політика держави, спрямована на максимальне збереження продовольчих запасів, виконання експортних поставок, що вилилося у проведення продрозкладки в колгоспах і радгоспах. Голодувало близько 3 млн. селян, померло близько 900 тис. На відбудову сільського господарства було виділено лише 7 % капітальних витрат. Тому воно і на початку 1950-х рр. було збитковим. Це зводило нанівець саму ідею з матеріального стимулювання колгоспників. Усе це разом узяте призвело до невиконання планів четвертої п'ятирічки. На початку 1950 р. сільське господарство залишалось с відсталою галуззю. Друга хвиля «радянізації» західних областей Одним із наслідків Другої світової війни для України було визнання міжнародним співтовариством нових кордонів СРСР на заході. Про це була укладена серія міжнародних договорів СРСР з Польщею, Чехословаччиною і Румунією щодо кордонів, якими було визнано входження їх колишніх територій, населених українцями, до складу СРСР та УРСР. Нове розмежування кордонів супроводжувалось переміщенням великої кількості населення. Так, відповідно до підписаної ще під час війни угоди між урядом УРСР та прокомуністичним Польським Комітетом національного визволення, з Галичини, Волині, Рівненщини в Польщу було переселено 1944—1946 рр. майже мільйон осіб переважно польського населення. Цими роками до України з Польщі прибуло 520 тис. українців. Масові переміщення людей супроводжувались насиллям власних структур як з польського, так і з радянського боку. Особливою жорстокістю відзначалась проведена поляками за згодою радянського уряду операція «Вісла» (квітень-травень 1947 р.), яка полягала в насильницькому виселенні українського населення з прикордонних з УРСР територій у західні райони Польщі, конфіскації майна українців, створенні на кордоні з УРСР своєрідної «санітарної зони». У перші повоєнні роки почалося інтенсивне освоєння західного регіону України у промисловому плані. 1945—1946 рр. у Львові стали до ладу заводи електроламповий, інструментальний, сільськогосподарських машин та ін. 1949 р. на території західних областей діяло вже 2500 великих і середніх підприємств. У післявоєнні роки в Західній Україні тривала примусова колективізація, яка була проведена в основному за 1948—1949 рр. До середини 1950 р. 7190 колгоспів об'єднали 98 % селянських господарств. Потім у стислі терміни відбулося укрупнення колгоспів. До кінця 1950 р. їх стало не більше 800. Процес «радянізації» Західної України тривав на тлі братовбивчої війни, яка була спричинена антирадянським опором ОУН—УПА і в якій 1945—1950 рр. загинуло не менше півмільйона людей. Ускладнював ситуацію в регіоні радянський репресивний апарат, який жорстоко переслідував місцевих жителів за підтримку оунівського опору і всіляко намагався їх залякати. За 1946—1949 рр. цим апаратом до Сибіру було заслано близько 500 тис. західних українців та 40 тис. поляків. Крім того, в боях з бандерівськими загонами загинуло 25 тис. радянських військовослужбовців. Але з 1947 р. гострота збройної боротьби почала поступово спадати. На початку 1948 р. частина підрозділів УПА перейшла на територію Польщі, деякі через Чехословаччину прорвались у Західну Німеччину. 1950 р. у бою під Львовом загинув командир УПА Роман Шухевич (псевдонім — Тарас Чупринка). До 1952 р. ОУН — УПА як масова організована сила припинила своє існування. Одним із напрямів радянської політики в Західній Україні була боротьба за ідеологічне панування, де основним конкурентом партійно-державної системи була греко-католицька церква. На Львівському церковному соборі 1946 р., де основною «фігурою» був єпископ Григорій Костельник, що співпрацював з органами безпеки, був винесений вердикт про скасування Брестської церковної унії 1596 р. і розрив стосунків з Ватиканом та приєднання до Російської православної церкви. Греко-католицька церква змушена була діяти нелегально протягом понад 40 років. Суспільно-політичне та культурне життя Суспільно-політичне життя в Україні у повоєнні роки мало надзвичайно суперечливий характер. Морально-політична ситуація в Україні визначалася в повоєнні роки подальшим посиленням культу особи Сталіна, якому приписувалась перемога у війні. Розпочався новий виток репресій проти військових і колишніх військовополонених, проти діячів науки і культури, проти державних працівників. Становище в Україні особливо загострилося у березні 1947 р., коли з ініціативи Сталіна першим секретарем ЦК КП(б)У став Лазар Каганович. Історична дійсність другої половини 1940-х — початку 1950-х рр. характеризується ідеологічними кампаніями, які ставили такі політичні цілі: • «поставити на місце» діячів літератури та мистецтва; • організувати літературну критику з Управлінням пропаганди ЦК ВКП(б); • не допустити «ідеологічно шкідливих» творів; • звинуватити представників української культури в безідейності і націоналізмі. Підтримуючи політику у сфері культури, визначену в постановах ЦК ВКП(б) 1946—1948 рр., ЦК КП(б)У ухвалив постанови «Про перекручення і помилки у висвітленні історії української літератури у «Нарисі історії української літератури» (1946), «Про журнал «Вітчизна» (1946), «Про репертуар драматичних і оперних театрів УРСР і заходи щодо його поліпшення» (1946), «Про стан і заходи щодо поліпшення музичного мистецтва на Україні у зв'язку з рішенням ЦК ВКП(б) «Про оперу «Велика дружба» В. Мураделі» (1948) та ін. Звинувачення діячів української літератури та мистецтва у буржуазному націоналізмі посилились 1947 р., коли першим секретарем ЦК КП(б)У став Л. Каганович. На Республіканській нараді молодих письменників за його участю були піддані різкій критиці твори «Жива вода» Ю. Яновського, «Його покоління» І. Сенченка, «Мандрівка в молодість» М. Рильського за «націоналістичну ідеологію». Пізніше, 1951 р., ідеологічних нападів зазнав В. Сосюра за вірш «Любіть Україну» з аналогічними звинуваченнями. Загальне керівництво цим погромом здійснював секретар ЦК ВКП(б) з ідеології А. Жданов. Наслідки керівництва по-жданівськи виявилися й у сфері гуманітарних наук, зокрема в ухваленій у серпні 1947 р. постанови ЦК КП(б)У «Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії Академії Наук УРСР». Безпідставній критиці були піддані праці, видані у передвоєнні і воєнні роки: «Короткий курс історії України» за редакцією С. Білоусова, К. Гуслистого, М. Петровського, М. Супруненка, Ф. Ястребова, «Нариси історії України» за редакцією К. Гуслистого, Ф. Ястребова. Найбільше дісталося першому тому «Історії України» за редакцією М. Петровського за стандартним звинуваченням у «буржуазному націоналізмі». Ідеологічно боротьба загострювалась у сфері не тільки літератури та гуманітарних наук. Розпочалась критика генетики як буржуазної науки і закриття перспективних напрямів у розвитку біологічної науки. Оголошена 1949 р. кампанія боротьби проти «космополітизму в науці» була спрямована на протиставлення радянської науки західній. За цією партійно-класовою оцінкою не мали права на статус природничих наук генетика, кібернетика, певні розділи хімії. Наведення «ідеологічної чистки в науці» виявилося у забороні чи гальмуванні розвитку наукових шкіл аж до звільнення вчених з роботи. Так, у Харкові звільнений завідувач університетською кафедрою дарвінізму і генетики професор І. Поляков, у сільськогосподарському інституті — професор Л. Делоне; у Київському університеті — завідувачі кафедрами дарвінізму: професор С. Гершензон, генетики і селекції професор М. Гришко та ін. Але незважаючи на утиски і перепони, в українській культурі у повоєнний час виявилася і позитивна тенденція, що стала виразником національної свідомості, національної духовності, творчої активності інтелігенції. В написаних по слідах недавніх подій романах «Прапороносці» О. Гочара, «Чорноморці» В. Кучера, «Київських оповіданнях» Ю. Яновського було художніми засобами розкрито подвиг радянських людей у Великій Вітчизняній війні, створено типовий образ воїна-переможця, воїна-визволителя. В історичних романах «Переяславська рада» Н. Рибака, «Семен Палій», «Гайдамаки» Ю. Мушкетика, «Данило Галицький» А. Хижняка, «Святослав» і «Володимир» С. Скляренка та ін. відтворювались складність і суперечливість історичних умов, в яких боровся український народ за свою свободу. Суперечливі умови існували в галузі освіти. Були відбудовані школи, в яких розпочався навчальний процес. Крім того, протягом першої половини 1950-х рр. було зведено 1300 шкіл на 400 тис. учнівських місць. 1953 р. в республіці здійснено перехід до обов'язкової семирічної освіти. Одночасно посилилася русифікація освіти, відчувалася відірваність української школи від проблем національного виховання. Лише в 30 % шкіл навчання проводилось українською мовою. Знову почали діяти Київський, Харківський і Одеський університети та ще 154 вузи. Була відновлена робота науково-дослідних інститутів, де велися дослідження і розробки в таких галузях науки, як атомна і теоретична фізика, металофізика та ін. Вихід УРСР на міжнародну арену Період післявоєнної відбудови був одним із найбільш активних з огляду участі України у міжнародних відносинах. Але УРСР, залишаючись однією з республік СРСР, не була суб'єктом міжнародного права не мала власної зовнішньої політики. Йшлося не про зовнішню політику України, а про Україну на міжнародній арені. Разом із тим, незважаючи на свої вкрай обмежені можливості, УРСР тією чи іншою мірою була причетна до світової політики, а її дипломати накопичували досвід, якого не мали відтоді, як Москва 1922 р. відібрала зовнішньополітичні повноваження у союзних республік. Сталін, що був зацікавлений в розширенні радянського політичного впливу у світі і зокрема в ООН, зміг виторгувати в цій організації місця не тільки для СРСР, а й для України і Білорусії як республік, що найбільш постраждали під час війни і зробили вагомий внесок у перемогу над фашизмом. Тому 1944 р. був створений наркомат (з 1946 р. міністерство) закордонних справ УРСР, очолений спочатку О. Корнійчуком, а згодом Д. Мануїльським. Важливими проявами присутності УРСР на міжнародній арені стали її участь у заснуванні ООН та прийняття України 1945—1949 рр. до 17 міжнародних організацій. Делегація Української РСР брала участь у роботі Паризької мирної конференції (липень 1946 — лютий 1947 р.), зокрема у підготовці договорів з країнами — колишніми союзниками гітлерівської Німеччини. Але республіка практично не мала власної позиції і виконувала московські директиви. Тема 10. Україна в умовах політичної та економічної лібералізації суспільства (середина 50-х – середина 60-х рр.) Початок лібералізаційних процесів в Україні (1953-1956 рр.) План 1. Внутрішньополітичне становище України у середині 50-х рр. 2. Стан промисловості та сільського господарства. 3. Соціальне та економічне життя населення. 4. XX з'їзд КПРС і початок лібералізації. Реабілітація жертв сталінських репресій. 5. Ставлення в суспільстві до діяльності М. Хрущова. 5 березня 1953 р. не стало Сталіна. Та його смерть ще не означала кінець сталінщини, яка пустила метастази в усі сфери життя суспільства. Люди, заморочені соціальною демагогією, відмежовані "залізною завісою" від зовнішнього світу, вірили Сталіну, він мав шанувальників серед усіх суспільних верств. Систему, яка видавалася Сталіним за соціалізм, характеризували такі основні риси: одержавлення економіки; жорстке централізоване управління та адміністративно-командні методи господарювання; примусова праця, зокрема, фактично дармова праця колгоспників і рабська — мільйонів в'язнів; низький рівень життя населення; відсутність демократії; панування партійно-державної бюрократії; жорстоке придушення інакомислення, масові репресії, тоталітаризм політичної влади, соціальна демагогія. Така система вічно існувати не могла, оскільки була вкрай марнотратною і неефективною, а терористично-репресивні способи керівництва країною — абсолютно нестерпними. Суспільство не можна було вічно тримати у страшному напруженні. Це відчувало і нове керівництво. Постало питання про лібералізацію суспільно-політичного життя. Цей період, від середини 50-х до середини 60-х років, російський письменник Ілля Еренбург назвав "відлигою". Нове керівництво СРСР спробувало реформувати тоталітарну радянську систему, бодай частково подолавши антагонізм між людиною і режимом, суспільством і державою. Хоч насправді основ тоталітаризму ці реформи не зачіпали. Вакуум влади після смерті Сталіна був заповнений так званим "колективним керівництвом" - компромісним союзом найвищих керівників партії та держави. Вже вночі з 5 на 6 березня 1953 р. найближчі соратники Сталіна розпочали розподіл влади, свавільно скоротивши обраний XIX з'їздом партії склад Президії ЦК з 25 до 10 осіб, а з 11 її кандидатів залишивши 4. Наверху нової ієрархії опинився Г. Маленков, обраний Головою Ради Міністрів СРСР. У Секретаріаті ЦК КПРС на першу роль вийшов М. Хрущов. МВС і МДБ об'єднали в одне Міністерство внутрішніх справ, яке очолив Л. Берія. Він же став першим заступником Голови Ради Міністрів СРСР. Берії були підпорядковані охорона Кремля і всіх найвищих керівників держави, прикордонні та внутрішні війська. В перші дні після смерті Сталіна частина цих військ була перекинута до Москви, де вони і залишилися. Складалося враження, що він готує державний переворот. М. Хрущов твердо вирішив усунути Берію з політичної арени і почав шукати для цього спільників. Йому вдалося умовити Маленкова й інших членів "колективного керівництва" арештувати і фізично знищити Берію. Заарештували його 26 червня 1953 р. на спільному засіданні Президії ЦК КПРС і Президії Ради Міністрів СРСР. За однією з версій, автором якої є М. Хрущов, Берію негайно розстріляли в сусідній кімнаті. За іншою — його судили й розстріляли наприкінці грудня 1953 р. Преса сповістила про арешт Берії як буцімто англійського шпигуна та "ворога народу". У Києві були заарештовані й згодом страчені міністр внутрішніх справ УРСР П. Мешик та його перший заступник С. Мільштейн; замінено було більшість начальників обласних управлінь МВС республіки. Влітку 1953 р. сталися значні зміни і в керівництві УРСР. У червні пленум ЦК Компартії України звільнив з посади першого секретаря Л. Мельникова. На його місце призначили О. Кириченка — першого українця на цій посаді з часів створення КП(б)У. У вересні 1953 р. пленум ЦК КПРС обрав першим секретарем ЦК М. Хрущова, що зміцнило його становище в "колективному керівництві". Натомість став підупадати авторитет Г. Маленкова, якого у 1955 р. було звільнено з посади Голови Ради Міністрів. На цю посаду за пропозицією М. Хрущова обрали М. Булганіна. Це ще більше зміцнило становище М. Хрущова у керівництві країною. Поступово серед найвищих партійних і державних керівників у Москві за підтримки М. Хрущова з'явилися вихідці з України — О. Кириченко, Л. Брежнєв, М. Підгорний. Навесні 1953 p., хоч і дуже обережно, було порушення питання про необхідність припинення "політики культу особи", який проголошувався "шкідливим та антимарксистським". Зникло славослів'я на честь Сталіна. У другій половині 1953 р. запрацювали комісії з реабілітації невинно засуджених: живих випускали на волю, мертвим повертали добре ім'я. Але це стосувалося всього кількох тисяч осіб. Тим часом в'язні ГУЛАГу вимагали перегляду їх справ і звільнення. У таборах Воркути, Норильська, Караганди, Контура спалахнули повстання, серед учасників яких було чимало українців, переважно колишніх учасників ОУН—УПА. Повстання були жорстоко придушені, але процес реабілітації набирав сили. Восени 1953 р. відбулася ліквідація органів масових чисток — військових трибуналів військ МВС та Особливої наради МВС. У 1954 р. було створено Комісію Президії ЦК КПРС з розслідування справ часів "великого терору" (1937—1939), а в 1955 р. затверджено положення про прокурорський нагляд, дещо пізніше відмінено постанову ЦВК СРСР про порядок ведення справ "щодо підготовки і здійснення терористичних актів" та про зміни в статтях карно-процесуального кодексу, за якими не дозволялося подавати касаційні скарги у справах про шкідництво, терор і диверсії. У квітні 1954 р. зі складу МВС виділили КДБ СРСР. При цьому штати КДБ значно скорочувалися. Розпочалося розширення прав союзних республік. Уже на початку десталінізації в 1953—1956 pp. відбулися серйозні зміни в Україні. Були припинені ідеологічні кампанії проти інтелігенції, уповільнено процес русифікації, на керівні посади почали висувати місцеві кадри, в тому числі і в західних областях України. Із союзного у республіканське підпорядкування перейшло кілька тисяч підприємств та організацій. Однак ці тенденції національно-державного будівництва не набули подальшого розвитку. СРСР продовжував залишатися унітарною державою, тому найважливіші питання вирішувалися в Москві. Взаємовідносини центру і республіканського керівництва будувалися на засадах бюрократичного централізму, будь-яка політична ініціатива знизу присікалася. Вимагалася безмежна відданість ЦК, найвищому радянському керівництву. Такі стосунки не сприяли формуванню в Україні лідерів, здатних взяти на себе повну відповідальність за національно-державне будівництво. Саме під таким кутом розгорталась діяльність перших секретарів ЦК Компартії України: О. Кириченка (1953—1957), М. Підгорного (1957— 1963), П. Шелеста (1963—1972). Кожний з них був ставлеником тоталітарної системи й діяв у строго визначених межах. Найважливішою справою М. Хрущова було розвінчування культу особи Сталіна. Особливу роль у цьому відіграла його таємна доповідь на XX з'їзді КПРС "Про культ особи та його наслідки". У ній політика Сталіна характеризувалась як хибна, а у багатьох аспектах — злочинна (масові репресії, провокації, тортури під час слідства). Критика Сталіна, хоч була досить різкою та неглибокою, обминала фундаментальні причини сталінського режиму. Виникнення культу пояснювалося ворожим капіталістичним оточенням, гострою класовою боротьбою, негативними рисами характеру самого Сталіна. Особа Сталіна відділялася від системи, яка породила це явище. У доповіді не брався під сумнів жоден з етапів політики партії після 1917 р. Початком сталінського терору визначався 1934 p., що автоматично виключало з переліку злочинів режиму насильницьку колективізацію, голодомор 1933 р. тощо. Жертвами культу особи Хрущов визнав лише комуністів, які чітко дотримувалися офіційної партійної лінії, але і словом не згадав про опозиціонерів і простих громадян. Обійдено увагою в доповіді питання про відповідальність за скоєні злочини всієї правлячої компартійної верхівки. Загалом було зроблено все, щоб на противагу Сталіну возвеличити Леніна, партію, існуючий лад. Хрущов, як видно з його мемуарів, так і не зрозумів, що від Сталіна не можна відцуратися, не відмовившись від системи, яка його породила. У найстрахітливіших злочинах XX ст. винна передусім тоталітарна система, ідеологія марксизму-ленінізму, що створила цю систему. Тому, хоч удар по культу особи був досить відчутний, тоталітаризм утримався, оскільки в СРСР залишалася непорушною ідеологія марксизму-ленінізму. Доповідь Хрущова "Про культ особи та його наслідки" залишалася засекреченою в СРСР до 1989 р. Основні її положення в значно пом'якшеному вигляді були покладені в основу постанови ЦК КПРС від 30 червня 1956 р. "Про подолання культу особи та його наслідків". Однак критика, що прозвучала, справила величезний вплив на політичну і морально-психологічну атмосферу в країні, зробивши першу пробоїну в тоталітарній системі. Активізувалася реабілітація жертв сталінських репресій. За останніми даними наприкінці 50-х років органами КДБ і прокуратури республіки було переглянуто справи майже 5,5 млн осіб, з них реабілітовано 3,2 млн осіб. Поза реабілітацією залишилась більшість жертв репресій 20-х — початку 30-х років і всі, хто був звинувачений у буржуазному націоналізмі. Навіть дозована критика Хрущовим культу особи налякала сталіністів, а тому в першій половині 1957 р. члени Президії ЦК КПРС В. Молотов, Г. Маленков, Л. Каганович, К. Ворошилов, М. Булганін та ін., змовившись, 18 червня 1957 р. на засіданні Президії ЦК раптово порушили питання про зміщення Хрущова з посади. Проте червневий (1957) Пленум ЦК КПРС підтримав Хрущова, виключивши зі складу Президії ЦК Молотова, Маленкова, Кагановича і Шепілова. До складу Президії ЦК увійшли ті, хто підтримав М. Хрущова, зокрема Л. Брежнєв. Іншого вихідця з України — О. Кириченка — було обрано секретарем ЦК КПРС. На посаду першого секретаря ЦК Компартії України у грудні 1957 р. був обраний М. Підгорний — теж з тих, хто підтримав М. Хрущова на червневому (1957) Пленумі ЦК. У березні 1958 р. Хрущов домігся зміщення з посади Голови Ради Міністрів СРСР М. Булганіна й сам обійняв її, залишившись при цьому першим секретарем ЦК КПРС. Відтоді у вищому керівництві ніхто не заважав йому реалізовувати намічене, але й відповідальність за результати покладалась на нього. У суспільно-політичному житті країни Хрущов вирішив поглибити курс на лібералізацію режиму і критику культу особи. На XXII з'їзді КПРС, який відбувся у жовтні 1961 p., була висунута теза, що винуватцем і організатором масових репресій був не тільки Сталін, а й ті, хто оточував його, — В. Молотов, Л. Каганович, Г. Maленков та інші. Тіло Сталіна було винесене з мавзолею. Його численні пам'ятники знищені; перейменовані названі на його честь міста; прізвище зникло з назв вулиць, колгоспів, твори вилучені з масових бібліотек. XXII з'їзд КПРС підтвердив курс на розширення так званої "соціалістичної демократії". Було висунуто положення про переростання диктатури пролетаріату в загальнонародну державу. Але збереження тоталітарної системи, навіть за деякої її лібералізації, вихолощувало реальний зміст "загальнонародної держави". Певні зміни у функціонуванні політичної системи тільки намічалися. Більшу увагу, зокрема і в Україні, зверталось на роль представницьких органів влади, розширення повноважень рад депутатів трудящих. На основі загальносоюзних законодавчих актів Верховна Рада УРСР ухвалила закони про бюджетні права УРСР і місцевих рад, про судоустрій та інші; прийняла кримінальний і кримінально-процесуальний, цивільний та цивільно-процесуальний кодекси. Органи внутрішніх справ дещо поступилися своїми правами щодо охорони громадського порядку добровільним народним дружинам, зросла роль товариських судів за рахунок компетенції народних суддів. На практиці почали використовувати всенародне обговорення проектів законів та інших питань життя республіки й країни. Отримали більше можливостей профспілки, які вже могли виступати із законодавчими ініціативами, їм було передано окремі функції, що раніше належали державним органам, керівництво санаторіями, будинками відпочинку, а з 1962 р. розширено права у сфері соціального страхування. Однак загалом механізм державно-політичного управління діяв по-старому, зберігаючи тоталітарний характер. Відкрита критика політичного режиму не допускалася. Вибори до рад усіх рівнів були формальними, а самі ради не мали реальної влади. Профспілки, комсомол, творчі спілки залишилися придатками державних структур. А головне — посилювався всеохоплюючий диктат партійного апарату. Змінити стару систему Хрущов не зумів, хоч інтуїтивно робив кроки в цьому напрямі. Так, з його ініціативи XXII з'їзд КПРС (1961) вніс до статуту партії пункт про оновлення на кожних чергових виборах складів ЦК та Президії ЦК не менше, ніж на чверть; про можливість бути обраним у керівні партійні органи — від бюро первинної організації до Президії ЦК не більше трьох строків підряд. Це зачепило високопосадових партапаратників за живе. Серед партійного керівництва почало наростати глухе незадоволення. Гнів та обурення номенклатури викликали постанови, відповідно до яких їх позбавляли багатьох привілеїв, дарованих ще за сталінських часів. Зокрема, ліквідація так званих "пакетів" — не афішованих і неоподатковуваних додаткових щомісячних грошових виплат певним категоріям апаратників. Потім надійшло розпорядження різко зменшити кількість службових персональних машин, ліквідувати закриті розподільники тощо. Проти Хрущова почала формуватися нова група змовників, що і спричинило події жовтня 1964 р. Правляча верхівка розуміла, що в умовах критики культу особи і деякої лібералізації режиму народові потрібно дати якісь ідеологічні орієнтири, чимось захопити нові покоління людей. На XXI з'їзді КПРС (січень-лютий 1959 р.) було заявлено, що на рубежі 50—60-х років соціалізм в СРСР переміг повністю й остаточно. Був зроблений висновок, що друга Програма комуністичної партії (1919 p.), яка ставила завдання побудови соціалізму, повністю виконана і назріла потреба в третій програмі. Нова Програма КПРС, яку було прийнято на XXII з'їзді КПРС у 1961 р. та охарактеризовано як програму побудови комунізму, оголошувала, що перехід до комунізму потребує одночасного вирішення трьох взаємопов'язаних завдань: створення матеріально-технічної бази комунізму, розвитку комуністичних суспільних відносин і виховання нової людини. Визначальним серед них вважалося створення матеріально-технічної бази комунізму, а тому в програмі були передбачені конкретні завдання щодо її створення в найближчі 10—20 років. Передбачалося, що до 1980 р. радянське суспільство повинно стати "в основному" комуністичним і перейти до розподілу "за потребами". Утопічність цих завдань багатьом була очевидною ще в 1961 р. Однак комуністичний романтизм і пов'язана з ним соціальна міфологія на початку 60-х років запанували в офіційній ідеології. До реального життя радянських людей ця міфотворчість була дуже далекою. Тоталітарна система виявилася органічно неспроможною щось реально запропонувати суспільству, окрім чергового міфу, а її структури — нездатними до реформування. Для здорових сил суспільства не залишалося нічого іншого, як боротися за ліквідацію тоталітаризму. Україна в другій половині 50-х – середині 60-х рр ХХ ст. План 1. Аграрна та економічна політика у другій половині 50-х — першій половині 60-х рр. XX ст. 2. Нові явища у соціальній сфері. Зрушення у повсякденному житті населення. 3. Науково-технічна революція. 4. Посилення русифікації. «Відлига» в українській літературі та у мистецтві. 5. «Шістдесятництво» в українській культурі. Зародження дисидентського руху в Україні та його особливості. алікувавши страшні рани війни, піднявши з руїн народне господарство. радянські люди створили необхідні умови для подальшого розвитку економіки у масштабах, які перевищували довоєнні. Помітне місце на цьому шляху зайняв XX з'їзд КПРС, де була проголошена програма створення глиною народногосподарського комплексу, що мав охопити усі ланки суспільного виробництва, розподілу та обміну в межах усієї країни. Важливими чинниками виконання цієї економічної програми вважалися; безперервний технічний прогрес, швидке зростання продуктивності праці, подальший розвиток усіх галузей промисловості, підвищення матеріального і культурного рівня життя народу. Передбачалося, що виконання цієї програми забезпечить розв'язання головного економічного завдання СРСР – в історично стислий строк наздогнати і випередити економічно найбільш розвинуті країни світу. 50-ті роки, особливо їх друга половина, виявилися найбільш успішними у розвитку народного господарства як радянської України зокрема, так і СРСР а цілому. Серед економічних реформ М.Хрущова найбільш відомою і суперечливою була радикальна децентралізація управління промисловістю. У відповідності з нею в лютому 1957 р. було ліквідовано більшість галузевих міністерств, а замість них створено територіальні ради народного господарства – раднаргоспи. Внаслідок цього було скорочено 10 загальносоюзних і 15 союзно-республіканських міністерств. Натомість було створено 103 раднаргоспи, в т.ч. 11 – в Україні. Вони об'єднували 2,8 тис. підприємств, що виробляли більшу частину промислової продукції республіки. Найбільшими в Україні були Київський, Харківський і Львівський раднаргоспи. Із створенням цих нових органів управління народним господарством місцева політична еліта вперше дістала можливість тримати під власним контролем розвиток економічного потенціалу республіки, що, безперечно, значно зміцнювало її політичне становище. Економічні новації особливо підвищували авторитет і вплив секретарів обкомів, у руках яких були зосереджені основні важелі управління створеними раднаргоспами. Зрозуміло, що партійні керівники областей, де раднаргоспів не було, намагалися створити їх у своїх регіонах. Як наслідок, в 1960 р. в республіці було сформовано додатково ще три нові ради народного господарства – Кримську, Полтавську і Черкаську. Запроваджуючи радикальні економічні перетворення, М.Хрущов розраховував більше на їх політичні наслідки. Реформа управління промисловістю, посилюючи позиції місцевих господарників, водночас послаблювала владу московської бюрократії. Ці консервативні сили відразу відчули, що втрачають контроль над економікою. Не випадково вже через місяць після прийняття закону про децентралізацію управління була здійснена спроба державного перевороту в СРСР. Здійснивши рішучу заміну галузевого управління промисловістю територіальним, М.Хрущов мав змогу зробити і наступний реформаційний крок – перенести підприємства на господарський розрахунок. Для цього необхідно було запровадити новий господарський механізм, який мав забезпечити максимум самостійності підприємств та активізувати матеріальне заохочення трудівників. Але на цей важливий крок на шляху реформ М.Хрущов так і не наважився. Але економічні наслідки реформ для народного господарства країни в цілому виявилися невтішними. Планова економіка не могла ефективно діяти за директивними вказівками з різних центрів. Тому цілком закономірно, що через декілька років довелося знову повернутися до централізованого управління. Це відбулося спочатку за рахунок створення центральних раднаргоспів у трьох найбільших республіках – Росії, Україні та Казахстані, внаслідок чого кількість раднаргоспів в Україні зменшилася до 7, а згодом виник і єдиний союзний керівний економічний центр – Рада народного господарства СРСР. Вона й стала контролювати виконання планів розвитку промисловості раднаргоспів усіх республік. Такий відвертий відступ від економічних реформ завершився утворенням у 1963 р. Вищої ради народного господарства СРСР, в обов'язок якої входило керівництво усіма органами управління народним господарством країни. 2. Розвиток промисловості Незважаючи на нескінченні організаційні зміни в керівництві народним господарством, економіка республіки за часів Хрущова в цілому розвивалася добре. Темпи розвитку промисловості України перевищували середні по Радянському Союзу. Зокрема, в Україні було збудовано цілу низку великих теплових і гідроелектростанцій (Сімферопольська, Слов'янська, Дніпродзержинська, Каховська, Кременчуцька та ін.). У республіці було освоєно нові вугільні басейни (Львівсько-Волинський і Дніпровський), газові родовища на Полтавщині та Харківщині. Прискореними темпами розвивався Криворізький залізорудний басейн. У 1955 р. став до ладу найбільший у Європі Південний гірничо-збагачувальний комбінат. Були збудовані унікальні за розмірами доменні печі і мартени. Доменний цех металургійного заводу «Криворіжсталь» ім. В.Леніна. Дніпропетровщина, 1955 р. Все це дало змогу Україні за рівнем виробництва металургійної продукції на душу населення випередити високорозвинуті країни світу. Правда, слід визнати, що при цьому якість металу залишалася низькою. Величезний обсяг робіт було здійснено в справі розвитку хімічної промисловості країни. В 1959-1963 рр. в Україні було побудовано 35 нових заводів і понад 250 великих хімічних виробництв. Швидкими темпами в цей період розвивалися Лисичанський і Рубіжанський хімкомбінати, Горлівський азотнотуковий завод. Були збудовані і дали продукцію чотири гіганти «великої хімії» – Роздольський гірничо-хімічний комбінат. Черкаський і Чернігівський заводи хімічних волокон, Дніпропетровський шинний завод. У середині 60-х рр. вони давали п'яту частину всієї валової продукції галузі. Певні здобутки за роки хрущовських реформ мали місце і в машинобудуванні. За цей час фактично було створене вітчизняне автомобілебудування, налагоджене виробництво сучасних машин для гірничорудної промисловості, що дало змогу економічно вигідно видобувати корисні копалини відкритим способом. З 1956 р. у Ворошиловграді (нині – Луганськ) та Харкові розпочали виготовляти тепловози, що дозволило припинити виробництво паровозів і перейти на тепловозну й електровозну тягу. На Харківському авіазаводі було налагоджено серійний випуск першого в світі швидкісного турбореактивного літака Ту-104. У свою чергу Київський авіазавод почав випускати турбогвинтовий лайнер Ан-24. який широко використовувався на внутрішньосоюзних повітряних маршрутах. Стали помітними певні позитивні зрушення й у традиційно відсталих сферах економіки – харчовій і легкій промисловості. Тут стала впроваджуватися нова імпортна техніка, що надходила з країн Ради Економічної Взаємодопомоги. Це дало змогу дещо активізувати ці важливі галузі економіки. Цікаво, що в зазначені роки на підприємствах важкої індустрії вперше за радянські часи у спеціально створених цехах розпочали виробництво товарів широкого вжитку, що великою мірою сприяло зростанню народного добробуту. 3. Аграрна політика наприкінці 50-х - у першій половині 60-х років Найвідчутнішими для пересічних громадян завжди є зміни, що відбуваються в сільському господарстві. Розуміючи, що сільськогосподарський сектор економіки країни перебуває у найкритичнішому стані, М.Хрущов прагнув за будь-яку ціну саме тут домогтися швидких позитивних результатів. На думку тодішнього керівництва країни, таких успіхів в сільському господарстві можна було досягти завдяки освоєнню цілинних і перелогових земель Казахстану, Сибіру, Поволжя. Уралу та Північного Кавказу. Освоєння цілини було проголошене почесною справою комсомолу, за путівками якого до Казахстану на постійну роботу в 1954-1956 рр. з України було відправлено майже 80 тис. юнаків і дівчат. Українські переселенці налагодили в казахських стенах роботу 54-х радгоспів. Найбільший урожай цілинні землі дали в 1956 р., коли на них було зібрано половину заготовленого державою хліба. Але надзвичайно слабким місцем цілинної політики стала величезна збитковість виробництва зерна, яке в кінцевому підсумку виявилося на 20% дорожчим, ніж у середньому по країні. Іншим важливим засобом піднесення сільського господарства М.Хрущов вважав збільшення вирощування кукурудзи. За величезну і навіть надмірну наполегливість у боротьбі за розширення посівів «королеви полів» М.Хрущов отримав у народі прізвисько «Микита-кукурудзяник». Ділові якості сільськогосподарського керівника М.Хрущов визначав за його ставленням до вирощування кукурудзи, а зростання її врожайності ставив у пряму залежність від рівня політичної свідомості виробників. «Якщо в окремих районах країни кукурудза запроваджується формально, колгоспи і радгоспи одержують низькі врожаї, то в цьому винен не клімат, а керівники, – говорив М. Хрущов на XXII з'їзді КПРС. – Там, де кукурудза не родиться, є «компонент», який не сприяє її росту. Цей «компонент» слід шукати в керівництві... Треба замінювати тих працівників, які самі засохли і сушать таку культуру, як кукурудза, не дають їй можливості розгорнутися на всю міць». Однак спроба призвичаїти українське господарство до цієї запозиченої в Америці культури увінчалася лише незначним успіхом. У 1961 р. було зібрано непоганий урожай кукурудзи. Але 1963 р. внаслідок посухи виявився надзвичайно неврожайним у цілому. Щоб зняти гостру проблему з нестачею хліба, стали випікати хліб, який мав значний домішок кукурудзяного борошна. Через свій специфічний смак він не подобався населенню, і його споживали тільки тому, що іншого не було. Того ж року Радянський Союз вперше почав закуповувати і ввозити зерно з-за кордону. «Кукурудзяна епопея» засвідчила, що аграрна політика М.Хрущова часто не враховувала об'єктивних умов і реальних можливостей сільськогосподарського виробництва різних регіонів країни. Якщо з 1950 по 1958 рр. обсяг валової продукції сільського господарства України зріс на 65%, то в 1958-1964 рр. – лише на 3%. Це, зрозуміло, негативно позначилось на соціальній політиці держави, якій М.Хрущов, слід віддати належне, приділяв багато уваги. Послідовно зміцнюючи колгоспи і радгоспи, М.Хрущов водночас розпочав рішучий наступ на індивідуальні селянські господарства. В 1955 р. було прийняте розпорядження про зменшення вдвічі розміру присадибних ділянок, а в 1959 р. – про заборону утримувати худобу в містах і в приміській зоні. Це ще більше ускладнило і без того скрутну продовольчу ситуацію, оскільки невеликі, але дуже ефективні присадибні господарства завжди були надзвичайно важливим джерелом постачання сільськогосподарської продукції населенню. Невдале реформування сільського господарства стало причиною серйозного розладу в стосунках між українським керівництвом і М.Хрущовим. Вважаючи себе великим знавцем сільського господарства, М.Хрущов постійно докоряв керівникам республіки за відсутність господарського інтересу до села, невміння управляти сільськогосподарським виробництвом. Така критика іноді призводила до гострих сутичок між М.Хрущовим і М.Підгорним. І все ж, бажаючи уникнути конфліктів, українська партійна верхівка зуміла швидко перебудуватися і вміло звітувала про високі врожаї, що частіше були не в коморі, а лише на папері. Як правило, до Москви йшли рапорти про успішне виконання і перевиконання покладених на республіку планових завдань. Однак українські лідери відчували, що втратили колишню турботу і підтримку з боку М.Хрущова. В свою чергу, колишньої відданості і прихильності по відношенню до себе з боку республіканської верхівки перестав помічати і М.Хрущов. Рівень життя населення. Стан продовольчого і товарного забезпечення Безперечно, найважливішим наслідком економічних реформ М.Хрущова була активізація соціальної політики, яка охопила майже всі сторони життя населення. На думку фахівців, саме цей напрям діяльності М. Хрущова поруч із ліквідацією сумнозвісного ГУЛАГу (Главного управления исправительно-трудовых лагерей – Головного управління виправно-трудових таборів) став справді історичним за своїм значенням. Для того, щоб мати підтримку трудящих у боротьбі проти своїх політичних опонентів, М.Хрущов намагався «проштовхнути», насамперед, найбільш популярні і конче потрібні для простих людей заходи. Зокрема, вже в перші роки його керівництва було скорочено тривалість робочого дня для підлітків і в передсвяткові та передвихідні дні, збільшено відпустки для вагітних жінок, відмінено плату за навчання, скасовано жорсткий закон, що фактично закріплював робітників за підприємствами, не даючи змоги залишити їх і перейти на інші. Цими рішеннями М.Хрущов відразу здобув симпатії і підтримку широких верств населення. Крім цього, за хрущовських часів була здійснена справжня «пенсійна революція», яка водночас знизила межу пенсійного віку і підвищила розміри пенсій. Середня заробітна плата за 1953-1965 рр. у робітників і службовців зросла на третину, а мінімальна – з 27 до 45 крб. У 1957 р. нарешті були ліквідовані регулярні державні позики, що існували у вигляді розповсюдження облігацій. Вони фактично забирали 10% зарплати трудівників і служили засобом непрямого оподаткування трудящих. Але виплата державного боргу населенню за придбані облігації відкладалася на 20 років. Певні позитивні зміни були здійснені і на селі. Серед найважливіших заходів слід назвати підвищення заготівельних цін на сільськогосподарську продукцію, що одразу дало поштовх до зростання продуктивності праці в сільському господарстві. Восени 1953 р. з колективних господарств було списано всю заборгованість минулих років щодо поставок продукції тваринництва. Замість традиційної оплати праці за так званим залишковим принципом (по закінченню господарського року), поступово запроваджувалося грошове і натуральне авансування. В березні 1956 р. було прийнято рішення про щомісячне авансування сільських трудівників і додаткову оплату праці в колгоспах. Внаслідок цього в 1958 р. грошові фонди на авансування мали вже більше 80% сільських господарств республіки, а понад 500 колгоспів запровадили гарантовану оплату трудоднів. Цього ж року колгоспники України, нарешті, отримали паспорти. У відповідності 3 постановою ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР «Про розвиток житлового будівництва в СРСР» (липень 1957 р.) ставилося завдання забезпечити кожну радянську сім'ю окремою квартирою. Для цього в кожному великому місті створювалися високопродуктивні домобудівні комбінати. їх силами в містах і селищах України за 10 років було споруджено понад 3 млн. квартир. Хоча ці п'ятиповерхові будинки згодом отримали в народі принизливу назву «хрущоби», їх спорудження відчутно зрушило з місця розв'язання гострої житлової проблеми. Влітку 1953 р. в СРСР за ініціативою М.Хрущова булл прийнята спеціальна програма розвитку легкої і харчової промисловості, яка створила передумови для виведення галузей з кризового стану. В Україні виконання цього плану стало досить швидко давати позитивні результати: в магазинах помітно побільшало продуктів, почались закупки деяких товарів за кордоном. У багатьох сім'ях з'явилися товари, про які не можна було навіть мріяти у сталінську добу: телевізори, магнітофони, холодильники, пральні машини. Перші успіхи у розвитку сільського господарства дали можливість людям збільшити асортимент продуктів харчування. Якщо раніше раціон середньої радянської сім'ї, як правило, складався з таких основних продуктів, як хліб і картопля, то за часів М.Хрущова він розширився до більш-менш регулярного споживання овочів і м'яса, В магазинах з'явилися навіть такі екзотичні для тих часів делікатеси, як цитрусові. Але після того, як реформи в сільському господарстві вичерпали себе, в Україні знову виникла надзвичайно гостра продуктова проблема. Особливо вона посилилася після посухи 1963 р., коли з'явилися серйозні перебої з хлібобулочними та м'ясо-молочними виробами і різко зросли піни на основні продукти харчування. Ці негативні явища викликали відверте невдоволення трудящих керівництвом країни, внаслідок чого М.Хрущов швидко втратив завойовані раніше авторитет і підтримку народу. Оцінюючи економічну політику М.Хрущова, слід зазначити, що поруч із безумовними позитивними зрушеннями, які вдалося досягти, проведені ним економічні і соціальні перетворення часто відзначалися помітними поспішністю, непродуманістю і непослідовністю. Його самовпевнене переконання, що «ми за два-три роки вирішимо будь-яку проблему», стало крилатою фразою, яка увійшла майже в кожну його доповідь чи виступ. Хрущовське десятиліття було періодом постійних пропагандистських обіцянок, більшість з яких, на жаль, так і залишилися на папері. Як приклад можна навести популістський заклик «у найближчі роки» наздогнати й випередити США по виробництву м'яса, масла і молока на душу населення чи програму побудови за 20 років матеріально-технічної бази комунізму. Усе це згодом стало серйозною підставою для звинувачення М.Хрущова в «суб'єктивізмі і волюнтаризмі». |
|
Тернопільський міський центр з нарахування і виплати допомог Режим роботи: з 00 год до 17. 15 год., п’ятниця з 00 год до 16. 00 год. Обідня перерва з 13. 00 год до 14. 00 год |
Згідно з вимогами ISO 9001 ... |
|
Уроку Поглиблене вивчення : 3 год на тиждень. 1 семестр – 48 год. 2 семестр – 57 год. Усього 105 год |
ПРОГРАМА З ГЕОМЕТРИ ДЛЯ 7 КЛАСУ (54 год. І семестр 16 год, 1 год... Геометричні фігури. Точка, пряма, відрізок, промінь, кут та їх властивості. Вимірювання відрізків і кутів. Бісектриса кута. Відстань... |
|
Методичні рекомендації та орієнтовне календарно-тематичне планування з історії Варіант А. Редакція 2005 р., є чинною у 2014/2015 навчальному році: скорочення із 35 год до 31 год за рахунок трьох годин резерву... |
КАЛЕНДАРНО-ТЕМАТИЧНИЙ ПЛАН (2 год на тиждень, усього 70 год, резервний час 8 год) Номер уроку Найпростіші задачі на побудову перерізів куба, прямокутного паралелепіпеда, піраміди |
|
КАЛЕНДАРНО-ТЕМАТИЧНИЙ ПЛАН (2 год на тиждень, усього 70 год, резервний час 8 год) Номер уроку Найпростіші задачі на побудову перерізів куба, прямокутного паралелепіпеда, піраміди |
Шановні колеги! Пропонуємо вам варіант ущільненого календарно-тематичного... Пропонуємо вам варіант ущільненого календарно-тематичного планування із всесвітньої історії (62 год., 2 год на тиждень) та історії... |
|
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ Дисципліна «Редакторська майстерність» входить до нормативної частини робочого навчального плану – циклу професійної та практичної... |
Робоча навчальна програма для студентів спеціальності 060100 "Правознавство" Київ 2008 Навчальна дисципліна „Юридична деонтологія” викладається студентам І курсу юридичного факультету у 1 семестрі. Загальний обсяг викладання... |