|
|
Скачати 0.98 Mb.
|
|
ТЕМА 7 Військово-політичні, тоталітарні режими в українських землях 20-ті – середина 40-х років ХХ ст. 1. Встановлення комуністичного політичного режиму в Україні в 20-х – 30-х роках ХХ ст.: соціально-економічні перетворення Захопивши владу в Україні, більшовики встановили диктатуру пролетаріату і почали побудову комуністичного суспільства. Докорінної зміни зазнали усі сторони людського життя: суспільно-політична, соціально-економічна і духовна. До соціально-економічних перетворень у цей час можна віднести: 1) НЕП; 2) політику індустріалізації; 3) насильницьку колективізацію в Україні. 1. НЕП – це одна з форм перехідного періоду від капіталізму до комунізму, яка будується на ринкових елементах економіки. НЕП була прийнята на Х-му з’їзді РКП (б) в Москві у березні 1921р. Вона проводилась до зими 1927-1928 рр. Серед причин НЕПу були: 1) криза радянської влади кінця 1920-1921 рр.; 2) економічна криза через банкрутство попередньої політики «воєнного комунізму»; 3) внутрішньополітична криза більшовицької влади; 4) міжнародна ізоляція Радянської Росії. НЕП варто розглядати з точки зору перетворень в окремих галузях економіки: А) НЕП в сільському господарстві: - замість продрозкладки було запроваджено продподаток; - продподаток був вдвічі менший за продрозкладку; - ліквідація кругової поруки серед селян; - запровадження прогресивної школи оподаткування. Б) НЕП в промисловості: - продаж у приватну власність дрібних й частково-середніх промислових підприємств; - створення великих державних монополій (трести) і переведення їх на господарський розрахунок; - створення Держплану; - відміна загальної трудової повинності і перехід на добровільну працю; - залучення іноземного капіталу в економіку країни у формі концесій та змішаних акціонерних товариств. В) НЕП в торгівлі: - дозвіл приватної торгівлі; - відкриття ринків, ярмарків тощо; - відкриття у великих містах торгівельних бірж. Г) НЕП в фінансовій сфері: - запровадження твердої грошової одиниці – червонця, який був забезпечений золотовалютними запасами і товарною масою; - запровадження 80-ти видів податків до державної скарбниці; - запровадження необхідних платежів (комунальні, транспортні, поштові тощо). Отже, НЕП сприяла подоланню, як економічної так і політичної кризи. За короткий термін вдалося відновити народне господарство. Це відбулося паралельно з підвищенням життєвого рівня населення. Згортання НЕПу взимку 1927-1928 рр. було об’єктивно обумовлене неможливістю поєднати дві несумісні основи: -в економіці – РИНКОВІ відносини; -в політиці – КЛАСОВО-ІДЕОЛОГІЧНІ підходи комуністичної влади, формування адміністративно-командної системи. 2. Політика індустріалізації. Індустріалізація – це система заходів спрямованих на прискорений розвиток перш за все важкої промисловості з метою технічного переозброєння СРСР і зміцнення його обороноздатності. Причинами політики індустріалізації були: 1) потреба в технічній модернізації економіки СРСР; 2) необхідність зміцнення оборони країни; 3) створення матеріально-технічної бази самодостатньої економіки СРСР в умовах капіталістичного оточення; 4) потреба у формуванні технічної бази кооперації села; 5) прагнення змінити соціально-класову структуру СРСР у бік збільшення чисельності пролетаріату. Політика індустріалізації була ухвалена грудневим 1925 р. ХІV з’їздом ВКП (б). Її метою було перетворення СРСР з аграрної в аграрно-індустріальну країну. Політика індуcтріалізації ділилась на декілька етапів, цими етапами виступали так званні п’ятирічки: І етап: 1926 р. – жовтень 1928 р. – це початок індустріалізації і підготовка до форсованої індустріалізації. Цей етап характеризувався значним зростанням капіталовкладень в реконструкцію і будівництво промислових підприємств; ІІ етап: жовтень 1928 р. – 1932 р. (перша п’ятирічка). У цей час форсовано розвивається важка промисловість, надзвичайно високими темпами відбувається розвиток промисловості (20-22% на рік). Перехід до форсованої індустріалізації було здійснено наприкінці 1929 р. Основні капіталовкладення першої п’ятирічки спрямовувалися в металургію, машинобудування та енергетику. Наприклад, 1931 р. відкрито ХТЗ, а 1932 р. введено в дію Дніпрогес. Перша п’ятирічка не була виконана; ІІІ етап: 1933-1937 рр. (друга п’ятирічка). У цей період продовжується реалізація попереднього плану розвитку і форсована індустріалізація. Однак зменшувалися темпи розвитку економіки (13-14% на рік). Під час п’ятирічки радянське керівництво широко запроваджувало позаекономічні методи стимулювання праці (соціалістичне змагання, займи тощо). Це мало до повної міри компенсувати зниження темпів економічного зростання; ІV етап: 1938-1941 рр. (третя п’ятирічка). Вона характеризувалась суттєвим спадом в економіці, який почався з 1937 р. Економіка не могла витримати таких темпів, до того ж бракувало коштів на модернізацію й будівництво нових підприємств. Економічну кризу поглибили і політичні прорахунки сталінського керівництва, його відверті злочинні дії (масові репресії міністрів, директорів фабрик та заводів, інженерів, робітників, селян, творчої інтелігенції, військових; насадження в країні атмосфери страху і доносів тощо) Значення політики індустріалізації полягає в тому, що країна з аграрної перетворилася на аграрно-індустріальну. СРСР в основному забезпечував себе необхідною промисловою продукцією. У такий спосіб він унезалежнював себе від продукції капіталістичних країн. Було ліквідовано безробіття. Водночас, індустріалізація мала і негативні прояви: зниження життєвого рівня людей, зростання інфляцій, карткова система, хронічний брак коштів на індустріалізацію, структурний дисбаланс в промисловості на користь підприємств групи А. 3. Насильницька колективізація розпочалася у 1927 р. після відповідного рішення ХV-го з’їзду ВКП (б). Причинами колективізації можна вважати такі: 1) нестача хліба в країні в умовах форсованої індустріалізації; 2) в умовах тоталітарної держави колгоспами було легше керувати, ніж самостійними селянськими господарствами; 3) ідеологічно-класовий підхід комуністичної влади до розв’язання соціально-економічних питань передбачав поступову ліквідацію селянина-власника, як дрібного буржуя в селі. Політика колективізації поділена на декілька етапів, вони співпадають з п’ятирічками: І етап – перша п’ятирічка. Згідно з планами радянського керівництва колективізація мала б закінчитися у серпні 1932 р., а 1929 р. став роком «суцільної колективізації». У 1932 р. комуністична влада видала закон про охорону державної власності, яким переслідувалися селяни, що підбирали на колгоспних ланах колоски. ЦК КП(б)У розгорнула соціалістичне змагання по достроковій колективізації українського села. Її планували завершити восени 1930 р. На кінець п’ятирічки в Україні було колективізовано 70 % селянських господарств. ІІ етап – друга п’ятирічка. У цей період було завершено колективізацію в Україні, яка сягала понад 90% селянських господарств. У 1935 р. було ухвалено «Статут колгоспів», а також проведено реорганізацію організаційно-господарської структури колгоспів. Колективізація супроводжувалася пограбуванням селян, насильницьким вилученням коштів, знищенням селян як класу Наслідки насильницької колективізації в Україні були жахливими. Переважна більшість українського селянства була проти колгоспів, вона вороже поставилася до колективізації, чинила опір, бойкотувала запис до колгоспів. Заможних селян піддавали репресіям. Радянська влада знищила селянина-господаря, перетворивши його на залежного від держави робітника-жебрака. Було знищено багатовіковий уклад селянського життя в Україні. Сільське господарство збанкрутувало і було відкинуте назад на десятки років. За рахунок села фінансувалась індустріалізація. Більшовикам вдалося реалізувати план форсованої колективізації тому, що вони вдалися до репресій, насильницьких методів і голодомору. Прямим наслідком насильницької колективізації став голодомор в Україні 1932-1933 рр., що є геноцидом українського народу. 2. Складання та розвиток тоталітарних принципів організації державного і суспільно життя в УРСР в 20-х – 30-х рр. ХХ ст. «Українізація» На початку 20-х років, коли НЕП заспокоїла селянство, компартія розпочала кампанію, спрямовану на розширення підтримки з боку неросійських народів, щоб завоювати їхню прихильність. На ХП з’їзді РКП(б) у квітні 1923 р. керівництво партії почало політику «коренізації», яка передбачала: 1) залучення представників корінної національності до партії та державного апарату; 2) застосування національних мов у партійній роботі, адміністрації, освіті, пресі; З) підтримка державою культурного і соціального розвитку інших народів. Що стосується зовнішніх чинників, то коренізація мала на меті створити у світового співтовариства враження, що партійно-державне керівництво піклується про національні меншини, забезпечуючи гармонійний і вільний розвиток радянських республік. Український варіант цієї політики увійшов в історію під назвою «українізації». Що спонукало більшовицьке керівництво до такого повороту? Можна погодитись з тими істориками, які вважають, що це була вимушена, компромісна політика. Українізація була спробою опанувати українським національним відродженням і спрямувати цей процес в русло соціалістичного будівництва. Цю тезу можна підтвердити висловами діячів, які у вирішенні національного питання займали діаметрально протилежні позиції. Нарком освіти України О. Шумський вважав, що «зростання української культури й української інтелігенції йде швидким темпом, що коли ми не візьмемо цього руху, він може піти мимо нас». З ним повністю погоджувався Й. Сталін. Але справа в тому, що після «взяття в свої руки» національного руху О. Шумський та його прибічники прагнули розвивати й поглиблювати національне відродження, а Сталін, який проголошував, що в перспективі нації зіллються, хотів його вихолостити і згорнути. На початку 20-х років компартія залишалася значною мірою чужим тілом в українському суспільстві і спиралась, передусім, на неукраїнські елементи. У 1922 р. з 55 тис. членів партії 54% становили росіяни, 23% – українці, 14% – євреї. В урядовому апараті українці становили 35%. Щоб втримати владу, необхідно було надати партії та уряду більш національного характеру. Українізація мала і зовнішню мету. Вона покликана була продемонструвати українцям за Збручем, що лише в Радянській Україні вони можуть задовольнити свої національні прагнення. Крім того, нову політику РКП(б) викликали стабілізація капіталістичної системи і крах сподівань на пролетарську революцію в Європі. Таким чином, з боку більшовиків українізація була лише тимчасовим тактичним маневром. Насправді російські та українські комуністи не хотіли реального відродження української культури, мови та історії, бо це підняло б національну свідомість народу і неминуче потягнуло б за собою питання про незалежність України. Треба відзначити, що українізація зустріла сильний опір насамперед серед неукраїнської або обрусілої верхівки КП(б)У. Але незабаром найупертіші супротивники українізації були відкликані з України. До керівництва республікою прийшли нові люди, такі, як Влас Чубар, Лазар Каганович, Олександр Шумський, Микола Скрипник. Після цього українізація пішла успішніше. У партії її опорою були такі старі більшовики як М. Скрипник. З ентузіазмом вітала нову політику українська інтелігенція. До процесу українізації приєдналися діячі науки та культури, що за прикладом М. Грушевського повернулися з еміграції, вихідці з Галичини, які повірили у здійснення своїх мрій про Українську державу. З 1925 р. відбувалась посилена українізація партії та державного апарату. Державні службовці мали складати екзамен з української мови. Частка українців у КП(б)У зросла з 23% у 1922 р. до 60% у 1933 р. У ЦК КП(б)У українці в І924 р. становили 16%, у 1930 р. – 43%. Але першими секретарями (у 1925-1934 рр. генеральними) ЦК КП(б)У обирались з санкції центрального партійного керівництва тільки не українці – німець С. Квірінг, єврей Л. Каганович, поляк С. Косіор. Кампанія українізації охопила всі царини життя України. Найбільший вплив вона справила на освіту. Ради приділяли велику увагу ліквідації неписьменності. Якщо під час революції письменними були 40% міського населення і 10 % сільського, то вже через 10 років відповідно 50% і 15%. Освіта велася українською мовою, це означало і поширення українізації серед молоді країни. Така увага до освіти пояснюється трьома чинниками: 1) з ідеологічної точки зору, щоб слугувати зразком нового ладу, радянське суспільство мало бути освіченим; 2) освічене населення збільшувало виробничий потенціал і міць держави; З) освіта давала можливість прищеплювати молоді радянські цінності. Рушійною силою українізації системи освіти був Микола Скрипник – голова комісаріату освіти з 1927 по 1933 рр. Він домігся того, що в 1929 р. 80 % загальноосвітніх шкіл, понад 60% технікумів, 30% вузів вели викладання українською мовою. 97% українських дітей навчалися рідною мовою. На шляху українізації були труднощі. По-перше, нестача кваліфікованих кадрів. Програма українізації вимагала 100 тис. вчителів із знанням української мови, а їх було всього 45 тис. Щоб подолати цю проблему, Скрипник вирішив звернутися до галичан, але в Москві не дали на це згоди, можливо, через те, що радянську владу лякала висока національна свідомість галичан. По-друге, не вистачало підручників. По-третє, росіяни (а це більшість викладачів вузів) відмовлялися користуватися «селянською мовою». Та, незважаючи на все це, в вузах стали переважати українські студенти. Відродження переживала українська преса, яку в свій час жорстоко душив царський режим. Якщо в 1922 р. республіка мала не більше десятка україномовних газет і журналів, то в 1933 р. з 426 газет 373 були українськими і половина всіх книжок друкувалася українською мовою. Робилися спроби українізувати армію – з цією метою в Харкові було створено Школу червоних старшин. Почався процес дерусифікації міст, якому сприяв масовий наплив до них українського селянства, спричинений колективізацією та індустріалізацією. Політика українізації позитивно вплинула на робітничий клас. На початку 1927 р. українською мовою володіло 60 % робітників республіки. Змінився етнічний склад міського населення. У 1933 р. в Харкові проживало українців 50%, у Луганську – 31%, Дніпропетровську – 48 %. До середини З0-х років українці переважали в усіх великих містах. Українізація спонукала їх зберегти українську мову і не переходити на російську. Завдяки українізації українська мова перестала бути романтичною, мало зрозумілою. Вона перетворилася на основний засіб спілкування й самовираження суспільства. Українізація супроводжувалась створенням сприятливих умов для розвитку національних меншин. У 1924 р. утворилася Молдавська автономна республіка у складі України. У 1924-1925 рр. утворилися 7 німецьких, 4 болгарських, 1 польський та 1 єврейський автономний район. Функціонувало 954 сільради національних меншин. Працювали сотні шкіл з німецькою, болгарською, єврейською, польською, татарською, чеською, вірменською та іншими мовами навчання. В республіці були відкриті національні театри, вузи. Але поряд з успіхами українізації зростав і опір їй, який чинили частина партійного керівництва, російська бюрократична верхівка трестів і синдикатів, російське міщанство і пролетаріат, Червона Армія, ієрархія Руської православної церкви. І вже в другій половині 20-х років українізація зазнає перших ударів. А остаточно вона була згорнута на початку 30-х років. Наприкінці 20-х – на початку 30-х років українізація стала тим підґрунтям, на якому формувався міф про «націоналізм» та «націонал-ухильництво». Це було пов’язано з тим, що політика коренізації в Україні вийшла за рамки командно-адміністративної системи. І з цими «крайнощами» велася боротьба під гаслом боротьби з буржуазним націоналізмом. Справа в тому, що серед українських комуністів були такі, які вважали, що Україна повинна йти до комунізму власним шляхом. Вони гаряче відстоювали українізацію і прагнули розширення самостійності республіки. Але керівництво ВКП(б) не збиралося іти так далеко назустріч інтересам українського народу, що штовхало свідомих більшовиків до опозиції. Ідейними виразниками її в 20-тї роки стали Микола Хвильовий, Олександр Шумський і Михайло Волобуєв. М. Хвильовий (справжнє прізвище Фітільов) народився в Тростянці. Під час громадянської війни приєднався до більшовиків, після війни стає популярним радянським письменником, однак переконується, що теорія не відповідає практиці більшовиків в національному питанні. В одному із виступів він заявив, що для вільного розвитку українській культурі необхідно звільнитися від російського впливу і переорієнтуватися на європейські традиції. Цю ідею письменник полемічно загострив у гаслах «Геть від Москви!» і «Дайош Європу!», Хвильовий насамперед звертався до молодих авторів, які шукали собі взірці літературної творчості. Виступ письменника започаткував літературні дискусії 1925-1927 рр., які з подачі партійного керівництва переросли у гостру критику «хвильовизму». Ідеї Хвильового знайшли підтримку не лише в літературних колах, але й у самій Компартії України. Комісар освіти Олександр Шумський виступив з власною критикою Москви. У 1921-1926 рр. як нарком освіти він відповідав за українізацію і вважав, що внаслідок опору зрусифікованої бюрократії вона здійснюється надто повільними темпами. Шумський вважав, що партійне та державне керівництво слід доручити корінним українцям. Він звинуватив Л. Кагановича в прагненні дискредитувати українських більшовиків і запропонував Сталіну замінити його на посаді генерального секретаря ЦК КП(б)У Власом Чубарем. У відповідь Каганович організував кампанію критики наркома освіти. Його звинуватили з захисті «націоналістичного ухилу Хвильового», штучному прискоренні українізації та інших гріхах. Його було знято з поста наркома і в 1927 р. вислано за межі України. Якщо Шумський прагнув до розширення суверенних прав українського народу в політичній сфері, то Михайло Волобуєв обстоював економічну самостійність республіки. У статтях, вміщених у часописі «Більшовик України» у 1928 р., він доводив, що в економіці СРСР Україна перебуває на становищі колонії, як і при царському режимі. Волобуєв підкреслював, що українська економіка може успішно розвиватись, спираючись на власний потенціал, може інтегруватись у світову економіку без посередництва російської. «Волобуєвщина», так як і «шумськізм» і «хвильовизм» була оголошення проявом «націонал-ухильництва». Під тиском критичної кампанії Хвильовий, Шумський і Волобуєв відмовились від своїх поглядів і визнали свої помилки. Але це не врятувало їх від переслідувань. У 1933 р. Хвильовий покінчить життя самогубством, протестуючи проти знищення інших українських літераторів. Того ж року був заарештований Шумський і таємно вбитий у 1946 р. Волобуєва в 1934 р. було засуджено на п’ять років сталінських таборів. У 1957 р. він домігся реабілітації, викладав економічні дисципліни в Ростові-на-Дону і Донецьку. «Націонал-ухильництво» в Україні було одним із перших проявів національного комунізму – течії в міжнародному комуністичному русі. Її представники намагалися поєднати комунізм з національно-визвольним рухом. Таким чином, на початку 20-х років Радянська Україна не мала самостійності. У зв’язку зі входженням до складу СРСР Україна на довгий час перетворилася на колонію нової комуністичної влади Кремля. Зведення нової економічної політики дало змогу до середини 20-х років відбудувати народне господарство й досягти певних успіхів в його розвитку. Запроваджена українізація привела до росту національної свідомості, розвитку культури, освіти. Це була невдала спроба відродження України на комуністичних засадах. Стало очевидним, що в кінці 20-х років в українські землі наступає тоталітарний режим. |
|
Етнополітика як наука. Предмет та об'єкт етнополітики Етнополітичні реалії на українських землях в останній період існування Російської імперії (початок XX ст.) |
ПЕРЕЛІК ЗАПИТАНЬ ДЛЯ ПІДГОТОВКИ ДО ІСПИТУ Кочівники, державогенез на українських землях в І тис до н е. – І тис н е. Анти |
|
Тарас Андрусяк ІСТОРІЯ ПОЛІТИЧНИХ ТА ПРАВОВИХ ВЧЕНЬ АНТИЧНОГО РИМУ 35 ПОЛІТИЧНІ ТА ПРАВОВІ ІДЕЇ ХРИСТИЯНСТВА 43 ПОЛІТИЧНІ ТА ПРАВОВІ ВЧЕННЯ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ 50 ПОЛІТИЧНІ ТА ПРАВОВІ ВЧЕННЯ... |
Порядок проведення Всеукраїнської військово-патріотичної спортивної... Міністерства освіти і науки України “Питання підготовки та проведення Всеукраїнської військово-патріотичної спортивної гри “Зірниця”... |
|
Керівництво користувача Зміст Режими та управління в системі 3 Режими... «Карта» режим роботи з картою. Вікно карти є головним вікном системи. Використовується для пошуку об'єктів, планування маршрутів,... |
Ткацтво є однією з найважливіших складових національної культури... Про прадавність цього виду господарської діяльності свідчать як архаїчне приладдя ("прядки", "верстати", "кросна" і т.ін.), так і... |
|
Нова програма з історії України (7 клас) містить суттєві зміни порівняно... Науковий обіг, а згодом — у шкільні підручники на українських землях, непідконтрольних Росії. У силу політичних та ідеологічних причин... |
Лекція Соціально-політичні та комбіновані небезпеки При соціально-політичних конфліктах виникають соціально-політичні небезпеки. Конфлікт – це зіткнення двох чи декількох різноспрямованих... |
|
Архітектурна традиція на теренах України пройшла довгий історичний... Херсонес коло сучасного Севастополя, Феодосія, Пантікапей (сучасна Керч), Фанагорія напроти Керчі, Тамань, Танаїс коло сучасного... |
Модуль ІІ Охарактеризуйте перші державні утворення на сучасних українських... Катіарів, тресніїв, каралтаїв, назви яких походили від синів предтечі цього народу – царя Таргітая. Як свідчить Геродот, на території... |