1.2 Творчий спадок письменника
Романи
Де ти був, Адаме? (Wo warst du, Adam?, 1951)
І не промовив жодного слова… (Und sagte kein einziges Wort, 1953)
Більярд о пів на десяту (Billard um halbzehn, 1959)
Груповий портрет з дамою (Gruppenbild mit Dame, 1971)
Дбайлива облога (Fürsorgliche Belagerung, 1979)
Солдатська спадщина (Das Vermächtnis, 1985)
Повісті
Поїзд точно за розкладом (Der Zug war pünktlich, 1949)
Хліб ранніх років (Das Brot der frühen Jahre, 1955)
Очима клоуна (Ansichten eines Clowns, 1963)
Втрачена честь Катаріни Блум (Die verlorene Ehre der Katharina Blum, 1974)
Що станеться із хлопчиком, або Яка-небудь справа по книжковій частині (Was soll aus dem Jungen bloss werden? oder: Irgend was mit Büchern, 1981)
Оповідання
Мандрівник, коли ти прийдеш у Спа… (Wanderer, kommst du nach Spa, 1950)
Самовільна відлучка (Entfernung von der Truppe, 1964)
Кінець одного відрядження (Das Ende einer Dienstfahrt, 196
Компаративний аналіз оповідання Генріха Белля «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа…»
2.1 Бесіда за змістом твору
— Як ви розумієте назву твору? Скільки разів ці слова повторюються в тексті? (Ця фраза своїм корінням сягає глибокої давнини — це початок давньогрецького двовірша-епітафії про битву у Фермопільській ущелині, де, захищаючи батьківщину, загинули воїни царя Леоніда: «Подорожній, коли ти прийдеш у Спарту, повідай там, що ми всі полягли тут, бо так велів закон».
Його автором був Симонід Кеоський. У Німеччині вірш відомий у перекладі Фрідріха Шиллера.)
Що ви знаєте про спартанське виховання? (Спартанське виховання це насамперед надзвичайно високий рівень патріотичного, духовного й фізичного гарту юних жителів Спарти. Про мужність, волю та витримку, що гартувалися в спартанських школах, і досі живуть легенди. Воїн-патріот, здатний щомиті стати на захист вітчизни, — ось хто був ідеалом спартанців. Спартанці, які полягли під Фермопілами, гинули не марно: їхня смерть стала прекрасною легендою, символом патріотичного служіння Вітчизні.)
Що ж хотів сказати письменник заголовком оповідання? (Лицемірна німецька імперія, пускаючи пил в очі молоді, ототожнювала себе з гармонійною, осяяною славою античністю, але додала до неї відкриту теорію расизму, зневагу до людей, культ грубої сили та грабіжництва.)
Хто ж такий юний герой, де він вчився, чи довго перебував на фронті?
На що перетворився дім знань?
Як герой «впізнає» істинну суть речей?
Які гімназії були у Барндорері? Чи вони відрізнялись? («Гімназія Фрідріха Великого, гімназія Альберта і може, краще було б цього не казати, але остання, третя, звалася гімназія Адольфа Гітлера».)
Що пригадує юнак з того безнадійного життя, яке скінчилося «лишень три місяці» тому? (З болем — урок малювання, приємні спогади про шкільного сторожа Білгелера.)
Яким бачить себе головний герой?
Прочитайте рядки, в яких момент впізнавання в оповіданні збігається з моментом усвідомлення того, що з героєм сталося.
Чому фраза обривається? У чому суть підтексту? Чи є в творі ще одна обірвана фраза? (Фраза не відповідає тій жахливій загарбницькій війні, що її вела фашистська Німеччина. Солдат розуміє, що в шкільному календарі проти його прізвища буде написано: «Пішов зі школи ца фронт і поліг за...» Але він не знав за що (та й чи була у героя його Спарта?). Проте вже напевно знав, що не за те, про що йому тлумачиш протягом останніх років.)
2.2 Контраст шкiльної iлюзiї та воєнної дiйсностi (за оповiданням Генрiха Белля "Подорожнiй, коли ти прийдеш у Спа...")
Жодна вiйна в iсторiї людства не зачiпала стiлькох людей, не зламувала стiлькох долей, як Друга свiтова. На її рахунку мiльйони загиблих, мiльйони сирiт, бездомних, зневiрених... I мiльйони ж людей вона змусила переглянути свої iдеали.
Останнє особливо стосується тих, хто воював на боцi нацiонально-соцiалiстичної Нiмеччини. Серед них був i нiмецький письменник Генрiх Белль, що у своїх творах передав особистi враження. Бiльшiсть його творiв побудованi саме як уривки бiографiй героїв, що, взятi разом, створюють розгорнуту розповiдь про страшну долю його поколiння. Зазвичай це оповiдання невеликi за обсягом, викладенi стилiстично просто, майже документально. Хоча Белль писав i романи, популярнiсть йому принесли саме твори малого жанру. Сюжетно вони рiзнi, хронологiчно оповiдання охоплюють i моменти з передiсторiї вiйни, вiйну, повоєннi часи, але навiть там, де подiї вiдбуваються "до" або "пiсля", вiйна лишається провiдною тематикою. На думку Белля, вона безглузда, майже абсурдна. Це добре видно в одному з найкращих його оповiдань: "Подорожнiй, коли ти прийдеш у Спа..." Незавершений заголовок оповiдання - натяк на незавершенiсть буття людини на вiйнi. За сюжетом учорашнiй школяр опиняється в госпiталi, випадково розташованому в гiмназiї, де вiн навчався. Пройшло лише три мiсяцi, але вiн довго не може впiзнати мiсце, де проведено багато рокiв, лише незакiнчений напис на дошцi переконує його, що це саме та гiмназiя: надто багато змiнилося за цей короткий термiн в його свiтосприй няттi. "Он вiн, ще й досi там, той вислiв, який нам звелiли тодi написати, в тiм безнадiйнiм життi, яке скiнчилось всього три мiсяцi тому". Життя героя оповiдання нiби розпалося на нерiвнi частини: на далекi, сповненi мрiй часи, коли вiйна здавалася йому романтичною, i на жорстоку дiйснiсть, у якiй вiн залишився калiкою, без майбутнього, розчарованою людиною, що не розумiє що i чому з нею вiдбувається. Вiн пригадує колишнi думки: "Як на мене, в гарматах є щось шляхетне, навiть коли вони стрiляють. Така врочиста луна, достоту як у тiй вiйнi, про яку пишуть у книжках з малюнками...". Але це - все що залишилося вiд старих мрiй. Вiн ще пам'ятає про бажання бути героєм, але вже нiби дивується йому. "В шкiльному календарi, - думає вiн, - проти мого прiзвища буде написано: "Пiшов зi школи на фронт i полiг за..." i зупиняє сам себе, зрозумiвши, що не знає "за що". I почесний напис на дошцi, оздобленiй золотим залiзним хрестом та уквiтчанiй лаврами, вже зовсiм його не приваблює: "Адже й на дошцi полеглих не було нiчого особливого, нiчого прикметного, вона була така сама, як скрiзь..." Отже, навiть єдина мрiя, що була здатною втiлитися у життя - мрiя про героїчну загибель - втрачає для нього сенс. В оповiданнi немає жодного рядка, що свiдчив би про наявнiсть у цього молодика якихось iдеалiв. Годi й казати, вiн що тим бiльше не розумiв злочинностi цiєї вiйни. Навiть з пропагандистських гасел вiн не запам'ятав нiчого, крiм абстрактних уявлень про романтичнiсть i героїчнiсть вiйни, спростованих одначе жорсткою реальнiстю. Вiн втрачає все, до того ж даремно.Перед молодиком могли розкритися будь-якi життєвi шляхи, як у кожного на початку самостiйного життя. Вiйна перекреслила цi можливостi, так само, як i наївнi мрiї. "Все тут було таке далеке менi та байдуже, неначе мене принесли до якогось музею мiста мертвих, у свiт, глибоко чужий для мене i нецiкавий". Йому вже не цiкаве минуле, а дiйснiсть зводиться до чекання вироку лiкарiв, який остаточно позбавить його сподiвань на краще: пiсля операцiї вiн залишається без обох рук i правої ноги. I тiло, i душу, i долю вiйна калiчить, перетворюючи на жахливий обрубок... Але його трагедiя, його спустошенiсть - це спустошенiсть цiлого поколiння тих, хто, залишившись живими, заздрять мертвим. "Я був один iз решти, був живий, живi, напевне, й становили "решту", - пiдкреслює письменник словами героя оповiдання. В оповiданнi згадується назва мiста, прiзвище сторожа з гiмназiї, що став пожежником, але нiде не можна знайти iм'я цього нещасного хлопця. I не випадково вiн лишається безiменним: його анонiмнiсть - зайвий натяк на те, що його доля - це доля будь-якої "маленької людини" тих часiв. До подiбної ситуацiї мiг потрапити будь-хто, схожих вiдчуттiв зазнавали мiльйони таких само молодих ошуканих хлопцiв з таким саме незавершеним життям. Ця спустошенiсть i безнадiйнiсть чи не страшнiшi за зовнiшнi прояви жахiв вiйни: кров, смерть, вбивства. Гiркий смуток, душевний бiль вiдчути легко. I забувається навiть, що герой оповiдання був мимовiльним учасником великого злочину проти людства - вiн сприймається, як ще одна жертва. Але схожими вiдчуттями сповненi твори й деяких iнших письменникiв, присвяченi вiйнi, не обов'язково саме Другiй свiтовiй: достатньо згадати про "втрачену генерацiю", до якої належали герої Ремарка, або героїв вже не нiмецького - американського письменника Хемiнгуея. Вiйна - трагедiя навiть для переможцiв, навiть, коли вона є справедливою.
Змальовуючи емоцiйний стан героя (знайомий самому письменниковi), Белль агiтує проти вiйни та воєнщини не менш переконливо, нiж тi митцi, що зосереджують увагу на зовнiшнiх сюжетних подiях, або закликають вiдкритим текстом. Проти будь-якої вiйни. Проти вiйни взагалi.
2.3 СИМВОЛІЧНА КОЛОРИСТИКА
Слід звернути увагу на те, що світ за межами гімназії і в самій гімназії має різні кольори. За стінами він червоно-чорний. Можливо це є символічним, адже відповідає нацистській символіці, що містить перважно ці тони (з вкрапленнями білого). «Все небо було червоне, й по ньому врочисто пливли чорні, густі хмари диму». У гімназії ж, не зважаючи на те, що вона зараз перетворилась на шпиталь, не зважаючи на те, що тут повно портретів німецьких правителів, переважно диктаторів, від Фрідріха Великого до Гітлера, та бюстів римських імператорів, діяльність яких була зовсім не гуманною, — не зважаючи на весь цей дух тиранії, тут все ж є місце різнобарв'ю: «зелені стіни», «чорні гачки», «рожеве, з червонястим полиском фото в брунатній рамі», «макет Парфенону із жовтого гіпсу», «портрет Старого Фріца в небесно-блакитній уніформі» тощо. Тут ми знайдемо всі кольори веселки, і це, напевне, не дивно для світу дитини. Вчувається думка автора, який хоче підкреслити піднесеність світу дитини над трагічними обставинами, тоталітарною ідеологією, іншими складнощами недосконалої дійсності. Світ дитини — кольоровий, він майорить всіми відтінками веселки, навіть в умовах війни. Ось така життєствердна позиція автора.
2.4 Значення архітектурних деталей приміщення
— Якого символічного значення набувають архітектурні деталі приміщення?
Сходи, коридори — це шлях «пізнання; причому з кожним витком герой наближається до трагічної розв'язки, до усвідомлення своєї приреченості.
— Що є кульмінацією цього підйому?Де саме просинається пам'ять героя, де він подумки повернувся до дитинства?
Це зал малювання. Він викликає і негативні спогади («ненавидів ці уроки понад усе»), і «позитивні» (збігав до комірки Біргелера, в якій «пахло теплим молоком, пилом і дешевим... тютюном», у якій він намагався стати дорослим (таємно палив) і залишався дитиною (пив тепле молоко),
2.5 Наскрізні мотиви оповідання
Чим більший художник, тим тонше співвідносяться його морально-естетична позиція і засоби втілення її в художньому творі, тим непомітніші «шви» між формою і змістом цього твору, єдність яких і обумовлює вірогідність і переконливість впливу на внутрішній світ читача художньої дійсності.
Невелике за обсягом оповідання Белля, у якому немає нічого зайвого, справедливо відносять до шедеврів саме тому, що в ньому є досконала гармонія форми і змісту, що взаємозбагачують один одного. Тому, при розгляді вчителем чи викладачем оповідання Белля, одним з найважливіших завдань є виявлення морально-естетичної позиції письменника з урахуванням єдності формальних і змістових аспектів твору. При цьому в процесі аналізу прилучення до світу, створеному в творі Белля, має відбуватися шляхом збагнення своєрідності дійсності, побаченої (і тільки потім утіленої) «очима Белля». Для цього необхідно визначити основні мотиви твору, зрозуміти, чому для їхнього розкриття використано відповідні образотворчі засоби. Особливе значення в цьому випадку мають наскрізні мотиви, що пронизують його художню тканину і є сюжетотвірними. Такий підхід у сполренні з аналізом образу головного героя оповідання може забезпечити цілісне збагнення даного твору.
Зупинимося на одному з наскрізних мотивів оповідання Белля «Подорожній...», який, як уявляється, для розуміння морально-естетичної позиції письменника є ключовим.
Умовно, виходячи з тексту оповідання, назву цього мотиву можна сформулювати як «мертві - решта». Причому Белль визначає його саме так: «мертві — решта», а не «мертві - живі», як можна було б припустити, логічно розвиваючи першу частину цієї формули. Причина, ймовірно, у тім, що абстрактні поняття життя і смерті Белль конкретизує стосовно до міста, будинку і людини, основним художнім образом оповідання, і ця конкретизація вимагає саме такого («мертві — решта») формулювання для позначення його провідного мотиву.
Насамперед, необхідно відзначити, що опозиція «мертві — решта» — це протиставлення взаємовиключних понять. Разом з тим, ці поняття не можуть існувати одне без одного, адже тільки в зіставленні зі своїм контекстним антиподом кожне з них набуває свого справжнього значення. Таким чином, уже на самому початку твору, коли невидимий оповідачеві «хтось» розділяє знову прибулих на «мерців» і «решту», ця опозиція знаходить своє втілення. Це протиставлення ґрунтується на порушенні традиційної логіки побудови опозиції: адже з погляду формальної логіки вона має бути іншою «мертві—живі». Як стане ясно з подальшого розгляду тексту, авторська трансформація формально-логічної опозиції не випадкова і пов'язана з трагедією героя.
На початку оповідання герой усвідомлює, що «я ще не був мерцем, я належав до інших». Тут варто звернути увагу на два моменти. По-перше, «ще», тобто можливість смерті герой відчуває як цілком реальний результат, можливість переходу героя зі світу «решти» у світ «мерців» сприймається як конкретність. По-друге, приналежність до «решти» - це аж ніяк не приналежність до світу живих, оскільки в кошмарі палаючого міста саме поняття «життя», схоже, зникає. У всякому разі, самим героєм як реальність воно не сприймається. У тому стані, у якому знаходиться герой, синонімом поняття «життя» цілком може виступати «біль», оскільки саме фізичні страждання, від яких герой кричить «з насолодою» (адже на якусь мить лемент послаблює біль), і відрізняють «мерців» від «решти» — адже «мертвим не боляче»...
Далі по ходу оповідання першу частину опозиції «мертві — решта» розкрито за допомогою нових образів—«мертвого міста» (але ж це місто — рідне для героя оповідання) і «мертвого будинку» (відповідно, мова йде про рідну гімназію героя, яку він залишив три місяці тому і в якій учився протягом восьми років, тобто велику частину свого свідомого життя).
Місто горить, і можна, ймовірно, говорити про те, що місто вмирає, і незабаром на його місці залишиться попелище, іншими словами — місто це вже «мертве». Тому епітет «мертвий» стосовно характеристики міста набуває узагальнено-ірреального значення: умираюче місто стає узагальненим образом знищення життя війною. Той факт, що це агонізуюче місто - рідне для героя оповідання, який, належав до «решти», повідомляє особливу трагічність образу «мертвого міста». Адже в безжалісному вогні гинуть не просто стіни, будинки і вулиці, у ньому зникає саме життя героя, його минуле, у чомусь — він сам...
Не менш трагічний образ «мертвого будинку» -гімназії, перетвореної війною на госпіталь.
Упізнання героєм своєї рідної гімназії - це спроба «оживити» «мертвий будинок». Це упізнання нагадує гру із самим собою, тільки перемога в ній не приносить герою радості. Більше того, його ніби страшить ця гра, він боїться цього упізнання, висуваючи все нові й нові умови, виконання кожної з яких зовні має запевнити його в тому, що він справді опинився в рідній гімназії, а насправді віддаляє момент остаточного упізнання. «Серце в мені не озивалося», - відзначає герой, а тут йдеться про те, що накопичення пізнаваних реальних деталей робить ще більш нереальною саму ситуацію, у якій опинився герой, сповитий по руках і ногах, яких у нього вже немає, однак відчуття болю залишається. Останнім доказом, кульмінацією упізнавання рідної гімназії стає побачена героєм у малювальному залі звичайна класна дошка, на якій був написаний «той вислів, який нам звеліли тоді написати, в тім безнадійному житті, яке скінчилося всього три місяці тому: «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа...». Цей незакінчений (і, як з'ясується пізніше, незакінчений назавжди) рядок і став останнім доказом того, що «мертвий будинок», у якому опинився герой, — це його рідна гімназія, тому що «...навряд щоб по інших школах писали на дошках моєю рукою». Необоротність упізнаного викликає жах у душі героя, тому що всі його попередні спроби сховатися від правди виявилися безглузді: «ідентичність власного письма я вже ніяк не міг узяти під сумнів». Тут ми маємо справу з грою слів і грою змістів: тривіальний вираз «моя рука» щодо почерку людини має в цьому випадку глибоко трагічне звучання, оскільки мова йде про «руку», оригінальність якої у визначенні почерку незаперечна, але якої - як частини тіла — у героя вже немає, тому і недописаній цій фразі призначено залишитися незакінче-ною назавжди — знищена війною рука її вже ніколи не зможе закінчити...
Таким чином, і «мертве місто», і «мертвий будинок» мертві насамперед тому, що в них немає і не може бути справжнього життя, тобто те життя, що робило їх живими раніше, вже зруйноване, чи перебуває в стадії незво-ротного руйнування, коли питання остаточної смерті — це справа часу.
«Мертвим» протипоставлена «решта». У першу чергу - це герой оповідання, від імені якого ведеться розповідь. Герой поранений, як ми можемо догадатися вже на початку оповідання, серйозно, але не мертвий. Традиційно на війні поранення — порівняно зі смертю — вважалося вдачею, адже саме жита збережене. Однак Белль проводить свого героя страшною дорогою пізнавання повної правди про те, що значить його поранення, і правда ця виявляється воістину жахливою.
Як ми довідаємося у фіналі оповідання, жорстоке поранення перетворило героя в безпомічного каліку: у нього немає обох рук і правої ноги. У цьому випадку трагізм збільшується тим, що оповідач — юнак, майже хлопчик, який усього лише три місяці тому був одним з багатьох учнів тієї самої гімназії, що перетворена зараз у «мертвий будинок» - госпіталь. «Подвійне пізнавання» - рідної гімназії і правди про своє поранення - не тільки не вносить заспокоєння в душу героя, навпаки, саме це пізнавання остаточно розкриває перед ним весь жах його нинішнього становища, усю його безнадійність.
Герой, однак, як уже відзначалося, не «мертвий». Фізично він живий, і, з огляду на вік героя, його існування може протривати ще дуже довго. Питання тільки в тому, яким воно може бути, це життя? Життя людини, перетвореної війною в обрубок, на який «з жахом» дивляться люди, начебто б уже звиклі до страждань і кошмарів війни. Що може принести воно, це жита, тому, кому пощастило (чи доречно тут це слово?) вціліти у вогні боїв?
Розкриття героєм остаточної правди про те, на що він перетворився в результаті поранення, настільки ж остаточно роз'яснює, яке значення вкладає Белль у поняття «решта», опозиційне поняттю «мертві». «Решта» —це ті, хто вижив. Як вижив і яким вижив — це в кожного своє: від того, на що перетворено героя оповідання, до, цілком можливо, абсолютної відсутності слідів війни у фізичному вигляді людини, адже були ж і такі, хто пройшов війну від першого до останнього дня без єдиної подряпини. Але, за Беллем, жах війни саме в тому і полягає, що вона не може пройти безслідно для людини, навіть якщо і не залишила слідів на її тілі. «Невизнання» рідного «мертвого міста» і рідного «мертвого будинку» — це теж слід війни, і він не менш страшний, чим рани. Не менш страшний для душі. От чому ті, хто пройшов війну, — це, за Беллем, не в повному сенсі живі люди, а просто «решта», якщо можна так висловитися, «немертві».
Тут слід звернутися до зовсім чітко проведеної письменником паралелі з «Апокаліпсисом»: «У ті дні люди будуть шукати смерті, але не знайдуть її; побажають умерти, але смерть утече від них». Як відомо, для показу того, що принесуть людям «останні часи», використано саме таку їхню характеристику — час, що настане, буде настільки страшним, що «живі будуть заздрити мертвим», тому що саме життя буде страшніше за смерть. Фінал оповідання Белля переконує нас у тому, що для героя твору це біблійне пророцтво стало тим, що відтепер визначає його ставлення до життя, тому що його власне становище справді таке, що смерть могла б стати бажаним порятунком від усіх тих мук, що на нього очікують. От і виходить, що збереження життя в плані фізичному виявилося страшним випро-бовранням для душі людської, душі незміцнілої, такої, що ще не пізнала саме себе в цьому світі, але вже приреченої на трагізм існування.
Фінал оповідання ще раз пояснює нам, чому формально логічну опозицію «мертві — живі» Белль на самому початку твору трансформує по-своєму: «мертві — решта». На думку письменника, в умовах війни залишитися по-справжньому живою людиною не вдається нікому. Але якщо з «мертвими» усе ясно - на них очікує «пам'ятник загиблому воїну» із залізним хрестом і написом, то як бути з тими, хто і вмерти не вмер, і живим бути не може, а просто «решта»?..
Що очікує на тих, хто вже ніколи не зможе дописати на шкільній дошці начебто звичайну (але, що має в художній тканині твору найглибший зміст) фразу з древньої історії, із тих часів, коли не було війни: «Подорожній, коли прийдеш у Спа...»?
2.6 МОТИВ СМЕРТІ
Оповідання починається з недвозначної і страшної фрази: «Мерців сіоди, є там мерці?». Слово «мерці» повторюється тричі вже на самому початку тексту, тим самим підсилюючи і утверджуючи панівну атмосферу твору — смерть. Далі ми бачимо одного з солдатів, який щойно спілкувався з оповідачем, а потім помер; приміщення, де опинився головний герой і в якому він не хоче впізнавати гімназію, в якій вчився 8 років, асоціюється у нього з «містом мертвих»; сам оповідач, угледівши табличку з іменами полеглих (мабуть, колишніх учнів гімназії) не сумнівається в тому, що і його ім'я буде на тій табличці, прикрашеній лавровим вінком.
Всі ці деталі дають зрозуміти читачеві, що надії вижити у тих, хто тут перебуває, немає. Своєрідним символом-підтвердженням цієї думки є слова одного з поранених: «Нічого галасувати, в них нема води, ти ж бачиш». Людині, яка трохи знається на медицині, відомо, що перед смертю приречений відчуває жагучу спрагу — це симптом агонії і близького кінця. В такому стані хворому багато пити не можна, води йому не дають. Крім цього, згадаймо, що вода — це символ життя. Якого тут нема. Немає води, немає життя, нічого галасувати...
МОТИВ ВТРАЧЕНОГО МАЙБУТНЬОГО
Цей мотив відчувається вже в назві — вона обірвана на півслові. Далі ми дізнаємося, що саме такий вислів — «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа...» — написав сам герой оповідання, причому різними шрифтами — сім разів. Таким чином, це символізує обірваність життя не тільки самого оповідача (недарма, упізнавши напис, він згадує те «безнадійне життя, яке скінчилося всього три місяці тому»), а й багатьох його однолітків — різні шрифти символізують різні долі. Зрозуміло також, що у підлітка, який втратив обидві руки і ногу, і не може бути радісного майбутнього. До того ж він зовсім не розуміє, заради чого, заради якої такої мети його так скалічено. Уявляючи своє прізвище на дошці полеглих, він намагається придумати можливий підпис під нею: «Пішов зі школи на фронт і поліг за...». Як бачимо, і ця фраза не може бути закінченою, бо, по-перше, він не розуміє, «за що», а по-друге, ця фраза так само обірвана, як і «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа...» — обірвана, як саме життя; не має продовження, як і майбутнє героя та інших його однолітків, чиї імена вже є, або згодом з'являться на жалобній дошці. Важливим у реалізації мотиву втраченого майбутнього нам здається й міркування про те, що світ школи, який зазвичай викликає у людини приємні спогади і теплі відчуття, для нашого героя тепер чужий і байдужий: «Все тут було таке далеке мені та байдуже, неначе мене принесли до якогось музею міста мертвих, у світ, глибоко чужий для мене й нецікавий, який чомусь пізнавали мої очі, але самі тільки очі...». Війна встигла за три місяці переродити, скалічити, спустошити його настільки, що жодної емоції — ні приємної, ні поганої — рідні стіни у нього не викликають: повне стирання емоційного світу. Він намагається переконати себе в тому, що це не його школа. Чому? Бо 8 років, проведених тут, були, напевне, щасливими. Але цей світ зруйновано назавжди. І йому боляче повертатися туди, де йому було добре, адже тут вже — «місто мертвих», цвинтар його майбутнього. Тільки найсміливіші і найсильніші можуть повертатися туди, де колись були щасливі, коли це щастя вже минуло.
Нам здається, що постійне згадування, напружені міркування щодо того, чи це є справді гімназія, в якій вчився герой, теж своєрідно ілюструють мотив пере-рваності долі, втраченого майбутнього — думки оповідача весь час перериваються, він час від часу відволікається, а потім знову повертається до них. І до кінця оповідання читач боїться, що поранений герой так і не зможе знайти відповіді — не встигне, помре. Автор не називає нам його імені, тим самим підкреслюючи, що йдеться не про поодинокий випадок, не про окрему людину, якийсь трагічний виняток — йдеться про ціле покоління, у якого війна відібрала майбутнє.
МОТИВ НАДІЇ
Він є навіть у цьому жорсткому тексті. По-перше, це хрест, який колись висів над дверима у залі малювання (гімназія колись звалася школою святого Хоми). Герой згадує, що коли гімназія стала нацистською, хрест постійно намагалися зафарбувати, але він весь час проступав крізь фарбу: «свіжий темно-жовтий слід від нього, такий виразний, що його було, мабуть, ще краще видно, ніж сам той старий, маленький, благенький хрест, який вони зняли». Хрест — традиційний символ віри. І те, що його зараз краще видно, ніж колись, свідчить про те, що потреба у вірі і моральних законах, які вона проголошує, зараз ще відчутніша і гостріша.
По-друге, ми не стаємо свідками смерті героя. Тому у нас залишається крихітна надія на те, що він виживе. Ось і лікар довго-довго дивиться на нього (певне, міркуючи, чи є сенс боротися за це життя) і зрештою насмілюється оперувати. Останнє слово, сказане героєм у цьому оповіданні, звучить як зойк і проймає до сліз: упізнавши у помічникові ліїсаря, у людині у формі пожежника — сторожа Біргелера, в кімнаті якого він колись на перервах пив молоко і курив похапцем цигарки, — дитина, що хоче скидатися на дорослого, він тихо сказав: «Молока...» У цей момент герой згадав про своє єство — він ще, по суті, дитина, яку війна жахливо скалічила. Але вона жива!
МОТИВ ЗАСУДЖЕННЯ ФАШИЗМУ
Ц ей мотив пронизує весь художній простір оповідання. Але явний вирок нацизму вчувається і в думках героя: «Тепер я чув, як десь били важкі гармати... Гармати били впевнено і розмірено, і я думав: любі гармати! Я знаю, що це підло, але я так думав...». Били ворожі гармати. Герой з радістю прислухається до того, як руйнується його рідний Бендорф. Зрозуміти це, як не дивно, можна: він очікує на кінець війни, загибель системи — нехай загине місто, нехай на всіх них чекає смерть, нехай вони програють цю кляту війну, але нарешті припиниться цей жах. І вдруге герой демонструє своє неприйняття нацизму вже зовсім на підсвідомому, а значить однозначно правдивому і непідробному рівні — згадуючи, скільки в Бендорфі гімназій, він думає: «В Бендорфі три класичні гімназії: гімназія Фрідрі-ха Великого, гімназія Альберта і — може, краще було б цього й не казати, — але остання, третя, звалася гімназія Адольфа Лтлера». Чому краще було б не казати? Бо героєві зрозуміло, що ім'ям расового фанатика з манією володаря світу не можна назвати заклад, де росте молодь, формується майбутнє нації. Адже саме це ім'я перекреслює будь-яке майбутнє. Дитинство і нацизм — речі несумісні. На історичному рівні ця аксіома знаходить своє підтвердження в абсурдній організації гітлерюгенд, в якій дітей вчили забути про те, що вони діти, а
нав'язували безжальну поведінку слуг Третього Рейху.
2.7 Роль деталей і символів
у розкритті ідеї творуГ.Белля «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа...», 11 клас
Одне з головних завдань учителя-філолога — виховувати уважного, вдумливого читача, використовуючи різні методи, види і прийоми роботи. Вдале і вміле їх поєднання сприяє підвищенню зацікавленості учнів. Під час опрацювання будь-якого тексту надзвичайно важливо звертати увагу на художні деталі, які завжди несуть глибоке смислове навантаження.
Новелу Г.Белля можна порівняти з оповіданнями АЧехова, в яких художні смисли переміщені в підтекст. Автори розмовляють з читачем натяками й символічними деталями, що, безумовно, розвиває у читача вміння мислити самостійно, формувати культуру власних думок і почуттів. Такі твори не дають готових відповідей, а спонукають особистість до духовної та інтелектуальної незалежності.
М.Зощенко заражував: «Від деталі залежить багато, якщо не все». Отже, звернімося до тексту новели Г.Белля та оглянемо твори мистецтва в шко-лі-гімназії, на яких герой твору зупинявся подумки п'ять (!) разів.
На перший погляд, нічого незвичного: «Старомодні гачки для одягу,... двері з емальованими табличками, на яких стояло: 6-А й 6-Б, між тими дверима висіла... Фейєрбахова «Медея»... «Хлопчик, що виймає терня» — фото в брунатній рамі; колона і вузький фріз Парфенону... із жовтавого гіпсу макет... грецький гопліт, до п'ят озброєний, строкатий і грізний, схожий на розлюченого півня. ...На сходовій клітці, на стіні, пофарбованій у жовтий колір, пишалися всі вони, один за одним — від великого курфюрста до Гітлера,... портрет Старого Фріца; ...взірці арійської породи: нордичний капітан, ... жіноча модель...; таблиця з іменами полеглих з великим золотим Залізним хрестом угорі; троє погрудь -Цезар, Цицерон і Марк Аврелій, рядочком, один біля одного, — чудові копії, всі жовті...; Гермесова колона, ...мармиза Зевса, ...у золотій рамі вуса і кінчик носа Ніцше — другу половину портрета було заліплено папером із написом «Легкахірургія»; ...краєвид Того, великий і яскравий..., на першому плані картини... в'язка бананів; слід від хреста, який «...вони потім зняли, але на тому місці на стіні лишився свіжий темно-жовтий слід від нього... і, як приглянутися пильніше, можна було розгледіти нерівний слід на правому кінці поперечки, там, де роками висіла букова галузка...»
Спробуємо розшифрувати ці деталі.
1. «Медея» — героїня давньогрецької міфології, яку вважають символом помсти. Дочка царя Колхіди Еета була наділена даром чаклунства. Закохавшись у Ясона, допомогла аргонавтам здобути золоте руно. Медея втікла разом із коханим, а щоб затримати свого батька, який їх переслідував, вбила рідного брата й розкидала шматки його тіла. З часом Ясон закохався у Креусу, дочку коринфського царя Креонта, й вирішив одружитися з нею. З помсти Медея вбила суперницю, її батька Креонта, а також своїх дітей від Ясона.
Висновок. Образ Медеї згадано недарма. Гітлер втлумачував, що німецький народ має помститися за поразку у Першій світовій війні переможцям: Англії, Франції, Росії; зміцнити, підняти авторитет нації, розчавлений виплатою репарацій (у 1921 р. Антанта оголосила Німеччині суму в 132 млрд золотих марок, а в 1923 р. за несплату репарацій Франція відібрала м.Рур). Картина символізує ідею тотальної помсти.
2. «Хлопчик, що виймає терня» — бронзова статуя V ст. до н. е. За легендою, присвячена спартанському хлопчику, який виграв змагання з бігу, незважаючи на гостре терня з аканти у нозі.
Висновок. Юнаків виховували за спартанськими звичаями. У Спаріі з семирічного віку хлопчаків забирали від батьків, виховували усіх разом, дотримуючись суворої дисципліни. Особливу увагу звертали на слухняність, хоробрість, витривалість та фізичну підготовку. Ці принципи були запозичені й для виховання майбутніх «володарів світу». Для німецьких юнаків влаштовували табори, у яких їх навчали орієнтуватись на місцевості по карті, виконувати накази командирів, маскуватись, розпалювати багаття, виконувати фізичні вправи. Це мало знадобитися їм на війні, про яку діти співали, йдучи маршем, а відтак і мріяли.
3 . Грецький гопліт — представник важкоозброєної піхоти — головної сили афінського війська. До цього
війська входили люди середнього достатку, які могли купити собі обладунок.
Висновок. Економічні успіхи 30-х років дали змогу Німеччині створити потужні збройні сили. Була відновлена загальна військова повинність, кількість дивізій збільшилась до 51 у 1935 р. (у 1931 р. було 10). Студенти і школярі мали вступати до молодіжної фашистської організації «Гітлер-югенд», яка виховувала у молодих німців патріотизм, військову дисципліну, безмежну відданість фюрерові. Гітлер неодноразово зазначав: «У житті кожного покоління має бути хоча б одна війна».
О браз гопліта відповідав ідеям фашизму.
4. Портрет великого курфюрста.
К урфюрсти —князі, за якими було закріплено право вибирати імператора зі свого середовища. Фрідріх Вільгельм Бранденбурзький (1620-1688). заклав основи пруського абсолютизму бранден-бурзько- пруської могутності.
Організатор постійної потужної армії.
5. Портрет Старого Фріца.
Старий Фріц — пруський кайзер Фрідріх II (1712—1786) на прізвисько Великий. Досяг найвищого абсолютизму, використовував наймоіутнішу найману армію для численних загарбницьких війн.
6. Портрет Гітлера.
Адольф Гітлер (1889—1945). Голова фашистської Націонал-соціалістичної партії з 1921 р. З 1934 р. об'єднав посаду канцлера та президента Німеччини. Йому було присвоєно пожиттєве почесне звання «фюрер» (лідер). Ставши повним диктатором, Гітлер проголосив народження III Рейху, що став наступником Священної Римської імперії та Німецької імперії 1871—1918 рр. У 1935 р. була створена потужна армія, відновлена загальна військова повинність. Політика була спрямована на реалізацію головної мети — підготовку до нової світової війни, у ході якої Німеччина не тільки здійснила б реванш, але й встановила б світове панування.
Висновок. Дітей виховували на імперській історії Стародавнюю Риму, Німеччини, провідною ідеєю якої був нацизм — різновид політичної ідеології, за якою у Німеччині було проголошено право істинних арійців на всесвітнє панування. Послідовником правління Курфюрста та Старого Фріца виголосив себе Гітлер.
7. Портрети «взірцевих арійців».
У гітлерівській Німеччині процвітав шовінізм — агресивна форма націоналізму, що сповідує винятковість, протиставлення інтересів однієї нації іншим. Почерцнувши ці ідеї з різних расових теорій, гітлерівці оголосили одні народи вищою расою, інші — нижчою. Німці нібито належать до вищої, творчої раси — арійської, тоб^о благородної, євреї (на противагу біблійному твердженню, у якому Бог визнає їх Своїми дітьми, благословенними між усіма іншими) та слов'яни — до нижчої і є, за концепцією нацистських ідеологів, покидьками історії. Расизм доповнювався соціал-дарвінізмом, за яким вчення Дарвіна про закони природи переносилось на розвиток людського суспільства. У 1935 р. ухвалили Нюрнберзькі закони, за якими німці не мали права брати шлюб з неарійцями під загрозою ув'язнення.Висновок. Дітям нав'язували думку особливості та винятковості німецької нації.
8 . Троє погрудь — Цезаря, Цицерона і Марка Аврелія.
 
Гай Юлій Цезар (100 р. до н.е. — 44 р. до н.е.) — римський полководець. Майже все життя провів у військових походах. Нерідко спав на простому похідному ліжку, загорнувшись у солдатський плащ. Підкорив Галлію (Францію), Єгипет, Понтійське царство, Іспанію. Після кожної перемоги влаштовував найрізноманітніші видовища: і битву гладіаторів, і театральні вистави, і перегони в цирку, і змагання атлетів, і морські бої.
Марк Тулій Цицерон (106—43 рр.) — римський адвокат, який славився своїми сміливими судовими промовами. Нерідко виступав проти людей, які мали підтримку імператора. У 75 р. Цицерон займав високу посаду в Сицилії і здобр популярність завдяки демократичним промовам та різним обіцянкам, які давав народові.
Марк Аврелій (161—180 рр.) — римський імператор. Жив скромно, прагнув до пунктуального виконання своїх обов'язків. Сенаторська традиція виголосила його «найкращим імператором». У Римі він влаштовував видовища для плебсу, розподіляв хліб, роздавав гроші. Римська армія була цілком боєздатною, а сам Марк Аврелій — неабияким полководцем. Його армія зайняла Вірменію, а потім Месопотамію. В руках римлян опинишся Селевкія і Ктесіфон. Римські війська перейшли навіть Тигр і вдерлися в межі Мідії.
Висновок. У дитинстві Гітлер був здібним учнем, багато читав, виявляв особливий інтерес до німецької історії та міфології. Значний вплив на формування світогляду юнака мав вчитель історії Л.Петч.
Очевидно, ставши керманичем Німеччини, Гітлер копіював видатних римлян, які були для нього взірцями.
Про це свідчать такі факти.
З початком Першої світової війни, у 1914 р., Гітлер добровільно пішов на фронт, хоча за станом здоров'я міг уникнути мобілізації. За всіма свідченнями, він був сміливим солдатом: у грудні 1914 р. нагороджений Залізним хрестом другого рівня; у серпні 1918 р. — Залізним хрестом першого рівня; дослужився до звання єфрейтора.
Після війни Гітлер вступив до партії, багато виступав перед публікою, ретельно готував промови, які вводили слухачів у стан екстазу. Як і Цицерон та Цезар, обіцяв майже цілковиту ліквідацію безробіття, стабільні заробітки, соціальні гарантії: дешевий відпочинок, туризм, відвідини театрів, концертів тощо. Престижу влади сприяли також проведені влітку 1936 р. в Берліні Олімпійські ігри.
 9. Гермесова колона (інакше — герма) — символ бога
Гермеса у вигляді стовпового стержня з витонченої роботи головою. На таких колонах, встановлених на шляхах з Афін, було вказано відстані.
Г  ермес — багатозначний бог. Син Зевса й Майї. Покровитель подорожуючих (завдяки гермам), бог скотарства, торгівлі, сну (у руці мав жезл для того, щоб присипляти). Хитрий бог шахраїв та крадіїв знаходив вихід з будь-якої ситуації; також — бог красномовства та мислення, тобто — бог-покровитель шкіл і палестр (гімназій для хлопчиків у Давній Греції).
10. «Мармиза Зевса».
Зевс — головний бог у давньогрецькій міфології: кинув у Тартар свого батька титана Кроноса, став володарем людей і світу.
11. Макет Парфенону.
П  арфенон — храм Афіни на Акрополі в Афінах. Афіна — богиня війни й перемоги, а також богиня мудрості.
Висновок. У гітлерівський гімназії не було нічого випадкового. Всі елементи культури підкреслювали тотожність з гармонійною, осяяною славою античністю, водночас спотворивши спартанську патріотичну систему виховання, додавши до неї відкриту теорію расизму та шовінізму, просякнуту зневагою до людей, культ грубої сили, грабіжництва і поневолення інших народів.
Образ Зевса-верховенця — образ самого фюрера. Образ Парфенону — образ III Рейху, непереможної, агресивної фашистської Німеччини.
1 2. Портрет Ніцше.
Фрідріх Нщше (1844—1900) — німецький філософ XIX ст., передбачив популярність своїх ідей. Він писав у листі, датованому 1887 р.: «У надзвичайнії! ди вовижності та ризикованості моїх думок полягає причина того, що лише з часом — і, напевне, не раніше 1901 року — мої думки взагалі будуть почуті». Згідно з наведеним пророцтвом, його ідеї про «надлюдину» буж використані ідеологами німецького нацизму. Ніцше наділив цього індивіда зневажливою жорстокістю до «слабких», байдужістю до тих, хто страждає. Ця «надлюдина» спроможна сягнути вершини досконалості й сили, вона зухвало підносилась не лише над світом, а й над моральними та релігійними нормами.
Висновок. Концепція, безумовно, містила антигуманний заряд, але філософ не міг собі уявити, як її спотворить гітлерівський режим. Саме таких «надлюдей» виховувала з молоді фашистська Німеччина. -
13. Краєвид Того.
Того — держава в Західній Африці. Наприкінці XIX ст. — поч. XX ст. територія Того разом із частиною території сучасної Гани стала колонією Німеччини. Після Першої світової війни Англія та Франція отримали мандат на управління країною.
Висновок. Цей краєвид мав би спонукати до відновлення втрачених позицій. Того — це доказ міці, права на поневолення народів. Імперські ідеї мали стати сутністю мислення кожного німця.
14. Слід від хреста.
З приходом фашистів до влади закрили більшість римо-католицьких шкіл, діти вчились у державних, у яких виховували дух арійства. У 1935 р. нацисти реорганізували протестантську церкву, примушували вірних проводити пронацистські церемонії під час релігійних служб. Нацисти спиралася на ідеї Ніцше, які із захопленням сприймали юні солдати вермахту: «Бога немає, він помер», або «Християнство сприяє погіршенню людської природи і зрештою спричиняє деградацію європейської цивілізації», або «Я ненавиджу християнство... як не знищене та ганебне тавро на всьому людстві».
Зрозуміло, що Бог не потрібен для виховання жорстокості, агресії, бажання помсти.
15. «Перевита камінним лавровим вінком таблиця з іменами полеглих, з великим золотим. .Залізним хрестом угорі»
Золотий хрест — нагорода за мужність, хоробрість у Німеччині.
Лавровий вінок — нагорода переможцям у Стародавньому Римі.
Герой згадує, якщо це його гімназія, то й його ім'я стоятиме там, укарбоване в камінь. Він упевнений, що буде багато імен «на тій таблиці полеглих, яку мабуть тут приб'ють згодом, оздобивши її ще більшим золотим Залізним хрестом і вквітчають ще більшим лавровим вінком...» Та ось тільки він не вирішив, який надпис продовжить фразу: «Пішов зі школи на фронт і поліг за... та я ще не знав за що». А, може, вже не знав, бо зневірився, почав розуміти безглуздість того, що відбувається?!
Йому, цьому маленькому солдатові, значно важче, ніж тим трьомстам античним героям на чолі з царем Леонідом, що загинули під Фермопілами, захищаючи батьківщину від персів у далекому 480 р. до н.е. Вони знали, за що гинуть, і могли завершити своє діяння, і слова, що оповіїцають про це, теж завершені.
Висновок. У німецькій гімназії за часів Гітлера все мало форму цілеспрямованої відкритої або прихованої пропаганди: і слова, і предмети, що оточували учнів.
Це вкорочене псевдоантичне «виховання» породило «такий куценький, білий, ...неначе химерний, тендітний кокон», із якого, за законами природи, мав би вилетіти прекрасний метелик, а з'явився обрубок, каліка, майже потвора без обох рук, правої ноги та майбутнього...
* * *
Що робити, коли ти не хочеш війни, Коли ти молодий, і безгрішна душа, Коли грізний тиран грає в ігри брудні, Ну а ти в його грі лиш звичайний пішак?
Що робити, коли ти вже ворогом став, І у тебе самого вже є вороги, Що робити, коли ти, знесилений, впав, Бо так довго ішов крізь вогонь і сніги?
Що робити, коли ти не хочеш убить, А лиш руку подати людині в біді, Коли кулі швидкі за одну якусь мить Три кінцівки одразу одірвуть тобі?
Що робити, коли ти на ношах лежиш, І у тілі скаліченім є ще душа, Коли напис читаєш на дошці й мовчиш: «Подорожній, коли ти прийдеш у Ст...»
* * * Дмитро Леонов, 11-В кл
Позаду ще один день війни,
Попереду — перемога.
Спи, солдате, хай сняться сни,
В яких немає тривоги.
Спи та пригадуй друзів своїх,
Яких щоденно втрачаєш.
Сон — це остання із втіх,
Інших ти вже не маєш.
Важкою ціною здобув ти цей сон,
Бо бив ворогів нещадно.
А пам 'ятаєш, сідав у вагон,
У формі своїй парадній.
Потяг той відправлявся на фронт,
Туди, де гримлять гармати,
І залишався позаду перон,
Та мати, що йшла проводжати...
А зараз навколо лиш темний шпиталь,
На диво знайома школа.
її ти пригадуєш — в серці жаль
Ж жага молока простого.
Олександр Горчинський, 11-В кл.
|