2. Міжнародні конфлікти в сучасному суспільстві
2.1. Поняття та причини міжнародного конфлікту
Значне місце в конфліктології займають дослідження міжнародних конфліктів. Особливо багато праць з цієї тематики появилося в роки “холодної війни”. Саме в цей час утворилися “силові центри” сучасного світу, що переслідували свої геополітичні цілі й знаходилися тривалий час у стані перманентного конфлікту.
Міжнародні конфлікти, будучи традиційно дестабілізуючими факторами світової політики, в умовах зміни політичної структури світу змінили й природу сучасних конфліктів. Виявлення їхніх специфічних рис важливо для осмислення світового розвитку й пошуку найбільш адекватних способів урегулювання сучасного конфлікту. Проблематика сучасного міжнародного конфлікту знайшла своє відображення в працях таких зарубіжних дослідників міжнародних взаємин, як Дж.Бертон, К.Боулдинг, А.Рапопорт, М.Дойч, Л.Козер, М.Лебедєва, Д.Фельдман та ін. Радянські вчені, які проблемам внутрісистемних соціальних конфліктів не приділяли належної увагу, так чи інакше досліджували міжнародні конфлікти. У 70-і роки з’явилася праця Е.Позднякова, що розглядала міжнародний конфлікт як зіткнення різних політичних, економічних, воєнно-стратегічних і інших інтересів держав. Вивченню міжнародного конфлікту як самостійного об’єкта наукового аналізу були присвячені монографія Н.Дороніної, праці Л.Нечипоренко, С.Тюшкевича, Д.Проектора й інших дослідників. На Заході були розроблені приблизно в цей же час концепція „стратегії керування конфліктом” і концепція „стратегії деескалації конфлікту”, що одержали досить широке поширення. Після закінчення „холодної війни” увага до проблематики міжнародних конфліктів не слабшала. Для цього існували (й існують зараз) серйозні підстави: активізувалися спроби окремих країн заходу включити у сферу свого впливу колишні республіки СРСР, не припиняються локальні конфлікти на Близькому Сході й т.д. Характерною рисою сучасних досліджень став їх комплексний, міждисциплінарний характер. Значне місце дослідники стали приділяти прогнозуванню й попередженню міжнародних конфліктів.
Поняття „міжнародного конфлікту” є і сьогодні досить дискусійним. Не тільки методологічна, але й політична позиція дослідників змушує їх по-різному відповідати на це, здавалося б, просте питання. У найбільш загальному змісті міжнародним конфліктом вважають відносно відкриту для сприйняття соціально-політичну взаємодію двох або більше організованих елементів системи міжнародних відносин, що у своїх діях мають певні переваги при виборі політичних альтернатив. Учасник конфлікту (держава) ставить мету, що вважає досяжною для себе, але не для супротивника (тобто мети учасників). Учасники конфлікту мобілізують усю енергію для досягнення цієї мети й представляють „супротивника” як якийсь бар’єр на даному шляху. Учасники конфлікту розглядають один одного як джерело погрози/шкоди своїм інтересам і/або цілям.
На думку Д.Фельдмана1, серед визначень поняття „міжнародний конфлікт” широке визнання й поширення має формулювання американського вченого К.Райта, який „у широкому змісті” визначає міжнародний конфлікт як відношення між державами, що може існувати на всіх рівнях і в різних ступенях. Він вказує на чотири стадії конфлікту: 1) усвідомлення несумісності; 2) ріст напруженості; 3) тиск без застосування військової сили; 4) війна. Конфлікт у вузькому змісті вчений відносить до ситуацій, у яких країни починають дії одна проти одної. При цьому, як правило, дослідник підкреслює тісний взаємозв’язок конфлікту та співробітництва. „У контексті конфлікту мир, обмежена й тотальна війна взаємозалежні. Дружні, союзницькі відносини й співробітництво зовсім не виключають певної ворожості, а досягнення мирних відносин можуть трансформуватися в причини воєнних дій”.
У такому „контексті” міжнародний конфлікт розуміється як елемент механізму саморегуляції системи міжнародних відносин, робляться спроби розкрити взаємозв’язок „конструктивних” і „деструктивних” наслідків міжнародного конфлікту. З цією точкою зору не слід змішувати розуміння конфлікту як сутності політики на світовій арені й всієї системи міжнародних відносин. Відповідно до цього вважається, що „сутність світової політики − конфлікт і його регулювання групами людей, які не визнають загальної ролі верховної влади”. Учені, що дотримуються такого розуміння конфлікту, як правило, акцентують увагу на ролі насильства, нерідко вбачаючи в ньому основний зміст міжнародного конфлікту: „міжнародний конфлікт, з цього погляду, є організоване насильство між групами, що розглядають себе як чужі один одному в культурному або в політичних відносинах (або в тім і в іншому) і є або етнічними групами, або державами”. Не дивно, що при такому розумінні міжнародного конфлікту мир у відносинах на світовій арені трактується як стан, „де конфлікт одержує ненасильницьке розв’язання”.
В останні роки за рубежем відзначається зниження інтересу до пошуку універсального визначення поняття міжнародного конфлікту. Разом з тим, конкретизуючи поняття міжнародного конфлікту, деякі дослідники прагнуть указати на його зв’язок з тією або іншою соціальною спільністю, виводячи його або із конкретно-історичної соціальної взаємодії, або з психологічного стану в групах. Важливо місце при цьому приділяється поняттю “влада” .
Розрізняють три основні підходи до вивчення міжнародних конфліктів: стратегічні дослідження, дослідження конфліктів і дослідження миру. Їх поєднує прагнення осмислити роль даного соціального феномена у функціонуванні міжнародної системи, у відносинах між її різними складовими частинами та сформулювати на цій основі висновки, що мають практичне значення. У той же час між ними існують і розходження, що стосуються методологічних підстав і змісту досліджень, характеру їхнього зв’язку з практикою міжнародних відносин.
Стратегічні дослідження − пов’язують аналіз міжнародних конфліктів зі спрямованістю на рішення практичних завдань, спрямованих на забезпечення національних інтересів і безпеки держави, а також на створення сприятливих умов для перемоги в можливій війні. Вони здійснюються в рамках парадигми політичного реалізму з її пріоритетом державно-центричної моделі міжнародних відносин і силових методів у досягненні цілей. Представники стратегічних досліджень часто зводять міжнародний конфлікт до одного з його видів − збройного зіткнення держав. З цього погляду, конфлікт починається тоді, „коли одна або інша сторона починає розглядати протиріччя у військових термінах”.
Центральною задачею стратегічних досліджень є спроба визначити найбільш адекватну поведінку держави в конфліктній ситуації, здатну впливати на супротивника, контролювати його, нав’язувати свою волю. Поява ядерної зброї додає новий імпульс стратегічним дослідженням: якщо раніш війна розглядалася як, хоча й крайній, але все-таки „нормальний” засіб досягнення політичних цілей, то руйнівна сила ядерної зброї породила парадоксальну, з погляду традиційних підходів, ситуацію. З одного боку, держава, що володіє ним, отримала нові можливості для проведення своєї зовнішньої політики. А з іншого боку, надлишок сили, що дає ядерна зброя, зробив абсурдною всяку думку про його застосування, про перспективи прямого зіткнення між його власниками. Саме тому головний акцент робиться не на військових, а на політичних аспектах ядерних озброєнь, на стратегії не збройного конфлікту, а ляканні супротивника.
Після закінчення „холодної війни” і розвалу Радянського Союзу одержують розвиток і інші підходи і, зокрема, ті, котрі знаходять застосування в рамках такого напряму, як „дослідження конфліктів”.
Дослідження конфліктів ставлять у центр уваги питання, пов’язані насамперед зі з’ясуванням походження й особливостей різновидів міжнародних конфліктів.
У питанні про походження міжнародних конфліктів виділяють дві позиції. У рамках однієї міжнародні конфлікти пов’язуються з причинами, що обумовлені характером структури міжнародної системи. Прихильники другої схильні виводити міжнародні конфлікти з контексту, тобто внутрішнього середовища системи міждержавних відносин.
Й.Галтунг, запропонувавши „структурну теорію агресії”, причиною міжнародних конфліктів називає розбалансування критеріїв, що дозволяють судити про місце, яке займає певна держава в міжнародній системі, коли її високе положення в цій системі, відповідно до одних критеріїв, супроводжується недостатнім або непропорційно низьким положенням в іншому відношенні (наприклад, фінансова міць такої держави, як Кувейт, дисонує з його незначною політичною вагою; демографічний, ресурсний, науково-технічний і виробничий потенціал України знаходиться в явному протиріччі з характерною для неї сьогодні економічною ситуацією і, відповідно з тим місцем, що вона займає в системі міждержавних відносин).
До структурних уявлень про походження міжнародних конфліктів відносять і погляди, що панували в радянській літературі, на їхній характер і природу. Походження конфліктів розглядалося як наслідок неоднорідності глобальної міжнародної системи з властивим їй поділом на світову капіталістичну систему, світовий соціалізм і країни, що розвиваються. Причини ж конфліктів, їх основне джерело виводилося з агресивної природи імперіалізму.
Ті автори, що бачать походження міжнародних конфліктів у особливостях взаємодії між державною системою й її внутрішнім середовищем, найбільш сприятливим для збройних конфліктів уважають міжнародний контекст, що характеризується розмиванням або ж різкою зміною в співвідношенні сил. У тому й іншому випадку держави втрачають уявлення про їхнє взаємне положення в міжнародній ієрархії і намагаються покінчити з подвійністю.
Зазначені підходи тісно пов’язані один з одним і містять ряд загальних ідей. Їх поєднує, наприклад, явна прихильність до державно-центричної моделі міжнародної системи з усіма наслідками, що звідси випливають, головним з яких є зведення всього різноманіття міжнародних конфліктів до міждержавних протиріч, криз і збройних зіткнень.
Третім напрямом аналізу міжнародних конфліктів є „дослідження миру”. Власне кажучи, у рамках названого напряму („автономність” якого, як і тих, що були розглянуті вище, носить відносний характер) мова йде про широкий комплекс питань, пов’язаних з пошуками врегулювання міжнародних конфліктів. У розгляді цієї проблематики можуть бути виділені три основних підходи. Один з них пов’язують з традиціями американської школи „Conflict Resolution”, другий ґрунтується на баченні, властивому європейському напряму „Peace Research”, третій наголошує на процесі міжнародних переговорів.
Дослідники зазначають, що значну роль у розвитку першого підходу продовжує грати створений у 1955 році при Мічиганському університеті „Journal of Conflict Resolution”. Його прихильники приділяють центральне місце аналізові питань, що відносяться до механізмів розв’язання й контролю конфліктів і пошуків на цій основі шляхів переходу від конфронтації до співробітництва. Велике значення надається розробці математичних і ігрових методів вивчення соціального конфлікту. Одна з поширених позицій полягає в тому, що конфлікти є універсальним феноменом, властивим усім сферам громадського життя. Це означає, що вони не можуть бути усунуті − у тому числі і з області міжнародних відносин. Тому мова повинна йти про такий аналіз конфліктів, що дозволив би керувати ними з метою знайти загальну користь для кожного з учасників.
Представники цього підходу мають на увазі такі способи розв’язання соціальних конфліктів взагалі, а значить, і міжнародних конфліктів:
угода в результаті збігу думки всіх сторін;
угода відповідно до законодавчої або моральної волі зовнішньої сили;
угода, нав’язана однією зі сторін конфлікту;
ситуація, коли застарілий конфлікт утрачає свою актуальність і зникає сам собою.
Вони розглядають мир не просто як відсутність війни, але насамперед як законність і справедливість у відносинах між державами. Окремі автори навіть уважають, що мир − це не проста відсутність прямого насильства, але й відсутність будь-яких форм насильства, у тому числі і тих, котрі виникають зі структурних примусів. Інші мир розглядають не тільки як цінність, але й як мету, досягнення якої передбачає активні дії його прихильників. Засоби таких дій можуть бути різними − деякі з авторів не виключають навіть тимчасового використання сили, збільшуючи тим самим внутрішню суперечливість цього підходу.
Розходження між розглянутими напрямами, зрозуміло, носить значною мірою умовний характер. Це доводить як тісне співробітництво їхніх представників у дослідженні походження, природи і способів урегулювання конфліктів, так і те, що обидва напрями найважливішим засобом урегулювання конфліктів уважають переговори. Як відзначають фахівці, розробка проблем миру (Peace Research) сприяла формуванню уявлення про переговори як засобом розв’язання міжнародних конфліктів і досягнення миру, обумовила нові тенденції у теорії і практиці переговорів. На думку П.Циганкова, ці тенденції зводяться до таких:
по-перше, міжнародні переговори стають основною формою взаємодії держав, активно впливаючи на подальше зменшення ролі військового фактора;
по-друге, росте обсяг і кількість переговорів, їхнім об’єктом стають усі нові області міжнародної взаємодії (екологія, соціально-політичні процеси, науково-технічне співробітництво і т.п.);
по-третє, зростає переговорна роль міжнародних організацій;
по-четверте, у сферу переговорів залучаються фахівці, що не мають дипломатичного досвіду, але їхня участь потрібна через компетенцію в галузі складних науково-технічних і економічних проблем, що необхідна при аналізі нових сфер взаємодії між державами;
по-п’яте, виникає необхідність корінного перегляду процесу керування переговорами: виділення найбільш важливих проблем для вищого державного керівництва; визначення сфери компетенції різних робочих рівнів; розробки системи делегування відповідальності; підвищення координуючої ролі дипломатичних служб.
Розробка проблеми міжнародних переговорів, збагачуючись новими висновками, усе більш помітно виходить за рамки конфліктології. Сьогодні переговори стають постійним, тривалим і універсальним інструментом міжнародних відносин, що викликає необхідність у виробленні прикладної „переговорної стратегії”. Така стратегія, на думку фахівців, припускає: а) визначення діючих осіб; б) класифікацію, відповідно до підходящих критеріїв, їхніх характеристик; в) виявлення ієрархії цінностей у тім порядку, у якому її уявляють собі сторони; г) аналіз відносин між цілями, які хочуть досягти, і засобами, якими розташовує визначена сторона в тих областях, де вона має можливість діяти.
В аналізі міжнародних переговорів намітилися спроби цілісного, системного підходу, розуміння їх як процесу спільного ухвалення рішення − на відміну від інших видів взаємодії (наприклад, консультацій, дискусій, що не обов’язково вимагають спільного прийняття рішень), прагнення виділити їхні окремі фази (структуру) з метою перебування специфіки дій учасників на кожній з них. Разом з тим було би помилкою думати, що сьогодні вже існує якась загальна теорія переговорів, частиною якої була би теорія міжнародних переговорів. Скоріше можна говорити лише про існування визначених теоретичних основ аналізу і ведення переговорів. І не тільки тому, що переговори не займають самостійного місця в рішенні міжнародних проблем. Вони не являють собою цілі, а є лише одним з інструментів її досягнення.
Особливості міжнародних конфліктів2
Суб’єкти міжнародного конфлікту: коаліції держав, окремі держави, а також партії, організації і рухи, що борютьcя за запобігання, завершення і розв’язання різних видів конфліктів, пов’язаних з реалізацією владних функцій.
Важливою характеристикою суб’єктів конфлікту є сила (здатність одного суб’єкта конфлікту змусити або переконати іншого суб’єкта конфлікту зробити те, що в іншій ситуації він робити не став би, інакше кажучи, сила суб’єкта конфлікту означає здатність до примусу). На думку Г.Моргентау, можна виділити дев’ять факторів сили: географічне положення; природні ресурси; промислові можливості; військовий потенціал; населення; національний характер; національну мораль ступінь підтримки населення; якість дипломатії; якість уряду. Р.Клайм уважає, що сила держави визначається видимою силою (міцністю) держави, критичної маси, що складається з кількості населення і території, економічного потенціалу, військового потенціалу, стратегічної мети, національної волі. Ураховуючи зазначені показники за певною формулою, на думку дослідника, можна дати кількісну оцінку міцності країни (квантифікацію сили держави) через систему показників (змінних) кожного з елементів сили.
Другою важливою характеристикою суб’єкта конфлікту є його положення (позиції суб’єкта конфлікту в загальній системі відносин). Позиції суб’єктів конфлікту визначаються його силою, підтримкою з боку інших суб’єктів міжнародних відносин, умовами реалізації потенціалу суб’єктів конфлікту.
Конфліктні відносини в системі міжнародного конфлікту за своїм характером поділяються на союзні, партнерства, протиборства і ворожі. Вони представляють систему економічних, соціальних, політичних, науково-технічних, культурних, моральних, соціально-психологічних, воєнно-стратегічних і інших зв’язків і взаємодій між державами, націями і національностями, політичними, суспільними, релігійними й іншими організаціями усередині держав, груп держав, міжнародними організаціями міжурядового і суспільного характеру. Для конфлікту властиві відносини протиборства і ворожості.
Зв’язки і взаємодії суб’єктів конфлікту з метою аналізу групують у наступні сфери відносин: політичні, військові, економічні, соціальні й екологічні. Досліджувати конкретні конфлікти можна тільки розглядаючи їх у тісному взаємозв’язку з усією сукупністю відносин як частину визначеної системи взаємодій, що підпорядковується загальним закономірностям відносин, але в той же час що володіє й власними системними характеристиками.
Фахівці зазначають, що конфлікт навіть у ході світових воєн не охоплюють усієї сукупності відносин різного рівня. Вони виникають на окремих ділянках цих відносин, де виникають вузли протиріч. У цих вузлах можна виявити безпосередніх і непрямих учасників конфлікту. Сукупність відносин у вузлах протиріч між їхніми суб’єктами складають конфліктну ситуацію. Вона характеризується відкритим зіткненням, усвідомлюваним учасниками як конфлікт. Сам же конфлікт відбувається при спробі сторін опанувати об’єктом конфлікту.
Об’єкт міжнародного конфлікту − інтерес, що оспорюється суб’єктами конфлікту і виражається в обґрунтованому або помилковому праві на щось.
Фази конфлікту. Фази (етапи, ступені) розвитку конфлікту мають реальний і детермінований характер, тобто кожний з них характеризується визначеним набором дій і протидій суб’єктів конфлікту. Перша фаза конфлікту формується на основі визначених об’єктивних і суб’єктивних протиріч державних, воєнно-стратегічних, економічних, соціальних і екологічних інтересів суб’єктів міжнародного конфлікту й відносин, що випливають з них, виражених у відносно гострій (конфліктній) формі.
Друга фаза складається в суб’єктивному визначенні безпосередніми сторонами, що беруть участь у конфлікті, своїх інтересів, цілей, стратегії і способів боротьби для розв’язання об’єктивних і суб’єктивних протиріч з урахуванням свого потенціалу і можливостей застосування мирних і немирних засобів, використання союзників і зобов’язань, оцінки ситуації всередині і поза соціальною системою суб’єктів.
Третя фаза характеризується переходом до насильницьких засобів у дозволі політичних, міждержавних, економічних, соціальних і навіть екологічних протиріч.
Четверта фаза полягає в наростанні боротьби до найбільш гострого рівня аж до кризи, що може охопити відносини безпосередніх учасників.
П’ята фаза означає перехід до насильницьких дій, у тому числі із застосуванням військової сили.
|