На перший погляд, що може бути спільного між однією з ділянок, а навіть підділянок, лінгвістики етнонімікою як частиною ономастики в загальному, науки про


НазваНа перший погляд, що може бути спільного між однією з ділянок, а навіть підділянок, лінгвістики етнонімікою як частиною ономастики в загальному, науки про
Сторінка3/40
Дата14.03.2013
Розмір4.36 Mb.
ТипДокументи
bibl.com.ua > Право > Документи
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   40

Зміна етноніма, образно висловлюючись, схожа на те, якби у когось виникла забаганка чи потреба змінити своє питоме прізвище. Нелегко це зробити, щоб усі довкола прийняли цю зміну. А що вже казати про свідому зміну національного імені! У житті народу це акт величезного значення і з далекосяжними наслідками. До слова, в китайській мові форма терміна “революція” — “ге мін” — означає “зміна імені”. Справді, зміна імені в українців стала не лише великою духовною революцією, вона також радикально змінила політичний образ Східної Європи.

В історії російського народу, а згодом і українського, пройшла свідома зміна етнонімів. “Давне історичне ім’я України “Русь” і назва української держави Х—XII ст. “Київська Русь” стали джерелом палкого і затяжного спору між українськими і московськими істориками, який продовжується до нашого часу. Головними питаннями цього спору є: який народ і чию культуру являє собою “Київська Русь”, хто перейняв “київську спадщину” і продовжує в наш час її культурно-історичні традиції?

Здавалось би, відповідь на таке питання дуже проста: вона дана вже у самій назві Київської держави. Якщо Київ був і залишається українською столицею і є символом України, то “Київська Русь” була українською державою, а українці — її спадкоємці і продовжувачі за нашого часу. Але в дійсності боротьба за київську спадщину привела до парадоксальних наслідків: українці не тільки втратили свою державу, а й саме ім’я давньої України “Русь” було присвоєне північним переможцем — Москвою. Назвавши себе Росією або Великою Руссю, Московія тим самим стверджувала себе спадкоємцем і продовжувачем Київської Руси, цим стверджувала і своє право на “собирание земель русских”. У супроводі цієї маскаради і творилася Російська імперія. Незважаючи на те, що Московське царство являло і в національно-етнічному, і в культурно-історичному відношенні відмінну від Київської Руси формацію, північне плем’я московитів пригадало свою колишню державну приналежність до “руських” підданих і, посилаючись на династичні зв’язки своїх князів з київською династією, привласнило назву “Русь” і для новопосталої держави”[22].

Трагічні історичні події, пережиті українським народом унаслідок втрати політичної незалежності, наклали зловісну печать на все його життя, зокрема і на етнонім. Як заявив Михайло Грушевський: “Ми є народ, у якого вкрали назву”. Необхідно було змінити етнонім. Свідома зміна етноніма у народу, як свідчить історія, — явище рідкісне і завжди зумовлене дуже складними політично-культурними причинами. Таким унікальним, а в європейській історії останнього півтисячоліття зовсім винятковим, явищем є зміна етноніма в українців і росіян.

На відміну від нас, українців, росіяни зробили це без історичного примусу, добровільно і, можна б сказати, з радістю. Власне кажучи, вони здавна чигали на наш старий етнонім, здавна прагнули змінити історичну семантику нашого етноніма і присвоїли його з великим задоволенням, слушно доцінюючи величезне політичне значення цього явища. “Московщина присвоїла собі нашу давню назву, загарбала нам наше давнє, політичне, державне ім’я — і то навіть загарбала нам його цілком свідомо, з політичним планом”[23].

Процес зміни етноніма в українців і росіян розпочався по-справжньому близько двохсот років тому і відбувався упродовж новітніх часів. Стосовно українців цей процес закінчився аж після Другої світової війни, хоча, слід сказати, до остаточного його завершення, мабуть, ще далеко[24]. За окреслений період Московія, або Московське государство, перейменувалася в Російську імперію (республіку, федерацію), або просто в Росію, а етнотопонім або хоронім “Русь” — в Україну. Відповідно змінилися етноніми: з крестіян-московитян вийшли русскіє, а з русинів — українці. Треба підкреслити, що “протягом багатьох століть етнічна субстанція українців не мінялася, а формальна зміна етноніма цілком не торкнулася фактичного етнічного змісту поняття”[25].

Московські панівні кола, виплекані на монголо-татарських державних традиціях, завжди розуміли силу магії слів та значення хороніма. “Питання про самоназвання держави є питання про її міжнародний престиж і оберіг від зовнішньополітичних зазіхань”[26]. Європейців не раз дивувала незрозуміла затятість, з якою вони прискіпливо чіплялися до найменшої формальної помилки в титулуванні, до найдрібнішої неточності в політичній термінології. Насправді за нібито формалістичним ставленням до титулів, термінів, політичних формул і т. д. ховалося перейняте із древнього азіатського Сходу глибоке розуміння ваги мови в суспільному житті.

“Люди живуть не тільки в об’єктивному світі і не тільки у світі громадської діяльності, — твердить знаменитий американський мовознавець Едуард Сепір, — вони значною мірою перебувають під впливом тієї конкретної мови, яка стала засобом вислову для цього суспільства”[27]. І це також стосується історичних понять.

Навмисно плутаючи найдавніші етнічні назви українського народу — руский і руський з русским (через два “с”)[28], російські великодержавні шовіністи зараховують історію українського народу, його культуру до своєї, створюючи видимість свого 1000-літнього існування і навіть 1000-літнього хрещення Росії, якої, як далі побачимо, навіть за назвою не існувало. Аналогічні спроби робили польські асимілятори, про що також йдеться далі. “Погляди польських і московських учених і публіцистів годилися між собою в одному кличі: Нема ніякої України, нема ніяких українців, є тільки Польща і Россія, тільки польська і російська нація”[29].

Словесна облуда, свідоме змішування понять і термінів здавна були улюбленим методом ідеологів російського імперіалізму.

Яскравим прикладом такого змішування термінів і понять є питання зміни російського етноніма. За допомогою зміни етноніма російські урядові кола і вчені намагалися довести, що княжа держава Русь зі столицею в Києві була російською (московською) державою. Мета таких тверджень — довести, що нема окремого українського й білоруського народів, а існує тільки один російський народ, отже, українська та білоруська мови — це лише діалекти російської.

“Наука мусить нарешті освоїтися з тим фактом, що досі багато її тез про стару Русь побудовано на більш або менш зручнім жонглюванні словами “Русь”, “руський”[30]. Наповнена міфологемами російська історіографія виникла і функціонує як невід’ємна частина державної імперської ідеології. Ядром російської історіографії є концепція генеалогічної безперервності панівного в Москві князівського роду. На її підставі в XIX ст. виникли такі кабінетні, позаісторичні терміни, як “Київська Русь”, “Володимирська Русь”, “Московська Русь”, що походять за назвами центрів влади. В середньовіччі цих термінів не знали. “Поняття “Київська Русь” виникло в російській науці як елемент загальних уявлень про історичну долю Росії, — як необхідна ланка в періодизації її буття. Статус терміна як інструменту, фактично забутий, і він (термін) непомітно перетворився у щось значно більше, цілком самостійне, керуючи поза тим нашими уявленнями”[31]. Коли офіційну тричленну формулу або “три кити”: православіє, самодержавіє, народність (насправді: цезаропапізм, деспотизм, шовінізм) замінила доктрина марксизму-ленінізму, догми т. зв. “звичайної схеми російської історіографії” не лише не втратили силу, а набрали характеру священного писання. Не можна тут принагідно не відзначити надзвичайно пікантний і промовистий факт, що написана К. Марксом праця “Secret diplomatic history XVIII century” (“Секретна дипломатія XVIII сторіччя”), в якій класик піддав аналізові російську історію, ніколи не поширювалася і не перекладалася в марксистській країні. Посилання на цю працю основоположника марксизму владою, що називалася марксистською, було негласно заборонене. І це в державі, де жодна історична робота, жодна стаття не могла появитися без посилання на класиків марксизму. Насправді ідеологія нібито марксизму маскувала російський великодержавний шовінізм. “Прийшовши до влади більшевики, хоч і сповідували віру в історичні закономірності і неминучість краху будь-яких імперій, тим не менше самі вирішили вступити у двобій з історією, насильно відтворили імперію під новою вивіскою і дахом, зробивши в результаті заручниками свого експерименту чимало народів та націй, включно з російським. Те, що відбулося на початку 1990 х рр. у СССР, можна розглядати як реванш, взятий історією у революційно-інтернаціональної політичної партії, і свідченням того, що “обвал” Російської імперії 1917 р. зовсім не був випадковим”[32].

Через школу, вузи та інші засоби тотального контролю над ідеологічним життям суспільства імперська термінологія прищеплювалася цілим поколінням росіян, українців та білорусів. Не зайве тут додати, що в російських (радянських) школах на території України виховувалися громадяни чужої державності, а часто-густо національні перевертні. Це були не школи, а казарми яничарів. Історія, яка вивчалася в російських (радянських) школах, була ідеологічною трутизною. Вона калічила українські юнацькі душі, не давала їм ні розуміти, ні аналізувати долю власного народу. Драконівська цензура пильно стежила за всіма публікаціями, не допускаючи найменшого відхилення від офіційних термінів, — зосібно це стосується історичної термінології періоду Київської Русі.

Ті українські підрадянські історики, які не прийняли російської етнонімічної термінології, були брутально репресовані, а твори позарадянських істориків як єретичні були заборонені. Відомо, якого тотального фізичного винищення, засудження та депортації зазнали чільні представники української історичної науки. І не тільки історичної науки. За словами режисера Юрія Іллєнка, справжня еліта українського народу, його генофонд постійно відстрілювався, висилався до Сибіру, морився у тюрмах, витіснявся на вигнання (часто добровільне), переслідувався усіма видами цензури. Йому не давали можливості додумати до кінця ні жодної серйозної і оригінальної думки. Не дозволяли жодного самостійного вчинку, включно до заборони думати рідною мовою. Народ сторіччями перетворювали в байдужий до всього, крім годівниці, натовп.

Зарубіжні дослідники, в тому числі навіть деякі діаспорні, часто, на жаль, не розуміють ролі та значення у реальних умовах Східної Європи етнонімічної термінології. Показовою є відсторонена позиція І. Лисяка-Рудницького: “Словесна полеміка проти терміна “Київська Росія” не приноситиме користі, і, правдоподібно, не буде продуктивною”[33]. Насправді проблема етнонімічної термінології в умовах Східної Європи є не лише щоденною практикою десятків мільйонів, а й гострою проблемою національної ідентичності. “Найкращі представники української науки добре бачили усю вагу роз’яснювання цієї справи і все присвячували їй багато уваги”[34]. З. Кузеля, розглядаючи терміни Русь, Україна, Малоросія, ствердив: “Питання про цю термінологію творить вихідний пункт у всій схемі української історії”[35]. Зрештою невипадково всі курси історії України, так чи інакше, починаються зі з’ясування у часі і просторі назв, під якими йшли історичною дорогою український і російський народи.

За допомогою маніпуляцій етнонімами “русскій”, “руський”, “русин” ідеологи “Вєлікой Россії” намагаються позбавити українців права на спадщину Київської Русі, показати їх у вигляді етнічної збиранини, без історичних коренів і без традицій. Маніпуляції з іменами відомі здавна. Наприклад, у Стародавньому Єгипті під час спеціального ритуалу розбивали керамічні вироби з написаними на них назвами народів-ворогів, накликаючи у такий спосіб їм загибель. Для досягнення аналогічної мети в новіші часи вдаються просто до заборони власних етнічних назв, до заборони власної мови.

Разом із назвою, із коротеньким словом “Русь” московські правителі хотіли відібрати багатовікову культурну спадщину наших предків, їхні політичні надбання. Як слушно ствердив проф. О. Огоновський, від українського народу московський імперіалізм “присвоїв собі народну назву “Русь”, користується його стародавньою літературою і голосить світові, що Русь-Україна єсть настоящою Россією”[36]. Такої ж думки дотримувався і видатний славіст О. Брюкнер, який у своїй “Історії Росії” зазначив: “Виплеканий монгольськими ханами примітивний народ з мізерним, орієнтального характеру культурним надбанням раптом перетворився у старовинний з багатющою спадщиною європейський народ”[37].

Таким чином, московські правителі, перейнявши наш старий етнонім, досягли мімікричного ефекту, тобто уподібнення чогось одного до іншого.

Привласнення росіянами нашого етноніма, незважаючи на його перекручену фонетично форму, внесло цілковитий хаос у розуміння історії Східної Європи, “неясність й баламуцтво”[38], сильно затерло, зокрема для західних дослідників, межі між двома — українською і російською — історико-культурними спадщинами. За незначними винятками, на Заході під впливом офіційної термінології ці межі, по суті, не розрізняють. Західні історики, мовознавці, літературознавці, мистецтвознавці, археологи нерозбірливо приписують росіянам усе наше минуле[39]. Через етнонімічну мімікрію розпливчасті ці межі і в писаннях “вітчизняних” дослідників. Досить сказати, що, наприклад, у шкільному підручнику “Історія СРСР”, виданому в Україні, українські діти вичитують, як то “російські” (!) князі Олег RROR:6 ERROR:6 R:6 �вж історії, — як дуже влучно зазначає у своїй праці “Нові обрії стародавньої України” доктор Олександра Копач, — міняються назви мешканців і території України, а це впливає на неясність і плутанину, чого ми й самі зазнаємо на собі зі зміною стародавньої назви “Русь” на “Україна”[42].

Темою пропонованої розвідки є спроба коротко висвітлити питання, чому і як відбувався у реальному житті процес етнонімічної мімікрії у росіян, а оскільки цей процес невіддільний від процесу зміни етноніма в українців, то розглядатимемо їх у сукупності, в тій їхній нерозривній взаємозумовленості, у якій вони насправді разом виступають в історії. Слід зауважити, що характер теми вимагає густого цитування розмаїтих джерел. Рясне цитування зумовлене ще й тією обставиною, що за останніх шість десятиліть не з’явилося жодної окремої книжкової публікації, присвяченої цій темі. Винятком є дрогобицьке репринтне видання роботи С. Шелухина “Україна — назва нашої землі з найдавніших часів”, що вперше появилася 1936 р. в Празі. Найпізнішою за часом є публікація С. Боярича “Чому ми називаємося українці: з чого й як повстала, що означає та відколи існує наша національна назва”. Побачила вона світ у Львові ще на початку далекого 1939 р. На Наддніпрянщині, при всіх режимах, цензура не дозволяла порушувати це особливе для Росії питання. Етнонімічна проблема через причини, про які йдеться далі, там не лише замовчувалась, її категорично заборонялося обговорювати. Як наслідок, навіть у великих наукових книгозбірнях Києва, Харкова, Одеси, не кажучи вже про менші культурні центри, україномовний читач не знайде більшості цитованих тут розвідок та статей про національне ім’я українського народу. Зокрема, це праці Богдана Барвінського, Льонгина Цегельського, Миколи Андрусяка, Окуня-Бережанського інших українських дослідників проблем національної етнонімії. Праці вказаних авторів за комуністичного режиму (як і за царського) були суворо заборонені та засекречені. Щоб урівноважити аргументацію у дискусії, переконати сучасного читача в об’єктивності розгляду, не менш часто наводяться цитати з авторитетних російських праць і публікацій, які допомагають розкрити історико-політичну сутність етновизначальних термінів.

[1] Бромлей Ю. В., Подольный Р. Г. Человечество — это народы.— М.: Мысль, 1990.— С. 17.

[2] Сміт Ентоні. Національна ідентичність.— К.: Основи, 1994.— С.30.

[3] Этнонимы.— М.: Наука, 1970.— С. 5.

[4] Этнонимы.— М.: Наука, 1970.— С. 3.

[5] Украинский сепаратизм в России. Идеология национального раскола: Прилож. к ж. “Москва”: Сборник.— М., 1998.— С. 251.

[6] Шелухин С. Україна — назва нашої землі з найдавніших часів.— Прага, 1936.— С. 88.

[7] Дюрозель Ж.-Б. Історія дипломатії від 1919 року до наших днів.— К.: Основи, 1995.— С. 727.

[8] Франко І. Зібрання творів: У 50 т.— К.: Наук. думка, 1986.— Т. 45.— С. 284.

[9] Білокінь С. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР (1917–1941 рр.): Джерелознавче дослідження.— К., 1999.— С. 184.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   40

Схожі:

Тема: Встановлення зв’язків між таблицями
У реляційних базах дані таблиці зв'язуються між собою за допомогою співпадаючих значень ключових полів. Ключовим полем може бути...
Готовий перший елемент квантового комп'ютера
Королівському суспільстві Великобританії в Лондоні австралійські вчені заявили про створення першого елемента, що може бути використаний...
Авторський договір може бути змінений тільки за взаємною згодою сторін....
В авторському договорі може бути передбачена умова про його конфіденційність, за якою сторона зобов'язується не розголошувати інформацію...
Інтерактивні технології кооперативного навчання
Це може відбуватися одразу після організаційного викладу викладачем навчального матеріалу, на початку нового заняття замість опитування,...
Методично-бібліографічний відділ
З недавніх пір реклама стала не тільки невід’ємною частиною професійної діяльності, але й засобом для залучення читачів, розкриття...
Тема: «Сюжет в живописі. Біблійна тема.»
Навчити висловлювати власне естетичне ставлення до творів мистецтва, помічати непомітні, на перший погляд, речі
І. Альтернативні тести (1-8)
Чи є серед філософських систем такі, які не можна визначити ані як матеріалістичні, ані як ідеалістичні? Немає. Філософія може бути...
«Цікаві події, що взято сюжетом цієї хроніки, відбулися 194… року в Орані»
Оран, на перший погляд, місто звичайне, така собі французька префектура на алжирському узбережжі
ХМЕЛЬНИЦЬКА ОБЛАСТЬ НОВОУШИЦЬКА РАЙОННА РАДА ШОСТЕ СКЛИКАННЯ
Податкового кодексу України, пункту 21 частини 1 статті 43 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», частиною 2, 4 статті...
СТРУКТУРА МП З ЗАГАЛЬНОЮ ШИНОЮ ЗВ’ЯЗКУ З ВИКОРИСТАННЯМ МОСТІВ Материнські плати: чіпсети
Чіпсет є сполучною ланкою між усіма компонентами МП і визначає, який процесор підтримується, яка пам'ять може бути використана і...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Портал навчання


При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua
Головна сторінка