|
|
Скачати 1.28 Mb.
|
|
Тема № 2. Загальна характеристика конституцій та інших джерел державного (конституційного) права зарубіжних країн Перелік питань до самостійної роботи: Поняття конституції, її сутність та зміст. Способи прийняття, зміни та скасування конституцій в зарубіжних країнах. Види конституцій та їх класифікація. Конституційний нагляд за рубежем: його об’єкти, види та органи. Особливості конституцій:
Скласти порівняльну характеристику конституцій США, Великобританії, Франції, ФРН, Італії, Японії, Росії за основними критеріями існуючої класифікації для конституцій.
Методичні вказівки. Розгляд теми доцільно розпочати з визначення поняття „конституція”. Також доцільно підкреслити, що в сучасній науці державного (конституційного) права термін „конституція” застосовується в двох основних значеннях: конституція фактична та конституція юридична. Студентам необхідно дати визначення фактичної та юридичної конституції, а також охарактеризувати її основні юридичні властивості: основний закон держави; вища юридична сила; прийняття та зміна в ускладненому порядку; особливий об’єкт регулювання. Визначаючи сутність конституції слід підкреслити, що з цього приводу у представників різних юридичних шкіл єдина точка зору відсутня. Школа природного права бачить в ній свого роду суспільний договір, нормативісти - вищу, основну норму, інституціоналісти - статут не лише держави а й корпоративної організації суспільства в цілому, марксизм-ленінізм - продукт класової боротьби та закріплення її результатів. В сучасній науці прийнято розглядати суть конституції як юридичного та ідеологічного документів. Щодо змісту конституції, тут слід підкреслити, що в наш час в світі нараховується більше ста діючих конституцій, які відрізняються між собою за часом прийняття, структурою, змістом. Кожна, з нині діючих конституцій, має свої специфічні індивідуальні риси. В них знайшли відображення спеціальні, національні політичні історичні регіональні та інші особливості відповідної країни. Одночасно конституціям притаманні спільні, співпадаючі риси: проголошення гасла народного суверенітету; проголошення та встановлення демократичних свобод громадян та підданих; визначення принципів організації системи вищих органів влади та порядок діяльності складових її підсистем. В сучасній науці конституційного права неодноразово робились і робляться спроби класифікувати конституції зарубіжних країн за різними ознаками. На наш погляд, студентам на семінарському занятті слід виділити наступні види класифікацій: за структурою (кодифіковані; не кодифіковані; і комбіновані); за юридичними ознаками (інструментальні та соціальні); за формою (писані та неписані); за порядком прийняття (даровані; прийняті представницьким органом, схвалені на референдумі); за періодом дії (постійні та тимчасові). Розкриваючи дану проблему, студенти мають можливість розглянути різні варіанти прийняття та внесення змін до конституцій. Інститут конституційного контролю (нагляду) – один з найважливіших інститутів демократичної держави який виник 1803 році в США. Його правильне функціонування забезпечує дотримання основного закону та підтримує необхідну стабільність. Студентам необхідно визначити функції конституційного контролю, його об’єкти та суб’єкти. В сучасній світовій практиці виділяють два основних види здійснення конституційного контролю – децентралізований ( американський) та централізований (європейський). Студентам слід засвоїти, що конституційний контроль класифікується за різними підставами. За часом здійснення розрізняють попередній та подальший конституційний контроль; за формою конституційний контроль може бути абстрактним або конкретним; за змістом конституційний контроль може бути формальним або матеріальним; за обов’язковістю проведення конституційний контроль може бути обов’язковим або факультативним; за характером правових наслідків вирізняють консультативний та ухвальний конституційний контроль. Важливим при розгляді теми є визначення студентами та курсантами компетенції органів конституційного контролю, а також порядку розгляду ними та вирішення конкретних справ. Щодо останнього питання, то доцільним буде запропонувати студентам самостійно підготувати реферати, кращі з яких будуть розглянуті на семінарському занятті, перелік країн зазначених в плані, може бути розширеним за ініціативою студентів. Література: основна [ 1, 9, ]; додаткова [ 35, 43, 56, 88, 89, 110, 113, 102 ] Тема № 3. Основи правового статусу особи в зарубіжних країнах Перелік питань до самостійної роботи: Державно-правовий статус особи та його елементи в зарубіжних країнах. Особа, суспільство і держава. Державно-правовий статус інших категорій осіб (іноземців, біпатридів, апатридів, біженців) та види спеціальних режимів по відношенню до них. Громадянство (підданство) в зарубіжних країнах. Способи набуття громадянства. Вихід, втрата та позбавлення громадянства. Принципи конституційного статусу особи. Конституційні права, свободи та обов’язки їх класифікація. Гарантії прав і свобод в зарубіжних країнах; їх види; порядок здійснення і захисту прав і свобод громадян в зарубіжних державах. Методичні вказівки Студенти повинні усвідомити, що регулювання правового статусу людини складає таку різницю державного (конституційного) права, яка має виключне, якщо не вирішальне значення. Адже загально відомо, що влада існує та дає результати лише при умові, що її зобов’язуючі вимоги відносно узгоджуються, співпадають з реальною поведінкою людей. Державно-правовий статус особи - це реальне юридично оформлене становище людини в її взаємовідносинах з державою та іншими суб’єктами. Зміст державно – правового статусу особи визначається громадянством; правосуб’єктністю; принципами державно-правового регулювання статусу особи; правами, свободами, обов’язками та заборонаи, з якими пов’язана юридично значима поведінка людей; гарантіями прав і свобод людини. Громадянство встановлює стійкий правовий зв’язок людини зі своєю державою, який зумовлює їх взаємні права та обов’язки згідно з національним правом країни і міжнародним правом. Громадянство офіційно визнає правову належність особи до певної держави, звідси і виникає обов’язок держави забезпечувати й охороняти права кожного громадянина, як на національній території, так і за її межами. У свою чергу, громадянин зобов’язаний додержуватись законів держави і виконувати обов’язки, встановленні державою. Також студенти повинні розглянути основні способи набуття громадянства, які існують на сьогодні в світовій державній практиці – філіація, натуралізація, оптація, репатріація, а також способи втрати громадянства. Досить цікавим і актуальним для сьогодення буде висвітлення проблем правового статусу іноземців, осіб, які мають подвійне громадянство (біпатридів), осіб без громадянства (апатридів), а також біженців. Слід сказати про те, що правовий статус особи залежить від принципових підходів держави до своїх громадян чи підданих. Відмінності в принципах державно-правового регулювання статусу особи зумовлюються особливостями політичного режиму тієї чи іншої країни, її національними традиціями, рівнем культурного розвитку суспільства та іншими обставинами. Принцип правового регулювання статусу особи - це нормативна формула яка узагальнює юридичну практику, погляди та поведінку більшості людей, політиків, держави, її органів та чиновників до прав, свобод і обов’язків людини. Далеко не завжди ці принципи відображені в статтях законів, в більшості випадків вони якби розуміються. Примусове ставлення держави та суспільства до прав людини знаходить своє відображення в політичних заявах, державній практиці, філософській та правовій літературі. Розбіжності в принципах регулювання правового статусу особи доцільно розглядати за допомогою методу антитези (протиставлення) двох альтернативних за своїм характером принципів. Першу альтернативну пару утворюють принцип юридичної рівності людей перед законом державою та протилежний йому принцип правової диференціації. Другу альтернативну пару складають загальнодозвільний принцип („дозволено все, що не заборонено законом”) та дозвільний принцип („дозволено те що дозволено владою, законом”). Третя альтернативна пара: принцип юридичного балансу індивідуальних та спільних (державних) інтересів і принцип домінування суспільства та держави над особою. Правовий статус особи міститься в правах і свободах, якими людина реально користується. Права та свободи, які відомі юридичній практиці багаточисельні та різнорідні, тому досить важливе значення має їх класифікація та систематизація. Наука конституційного (державного) права знає багато класифікацій прав і свобод. По способу здійснення та захисту права і свободи поділяються на фундаментальні та змінні; по складу суб’єктів того або іншого права чи свободи, їх можна поділити на права людини та права громадянина; по способу здійснення права і свободи можна класифікувати на колективні та індивідуальні. Крім того, слід зауважити, що в кожній країні еволюція людської свободи та її правове оформлення проходить декілька основних стадій. Відповідно до цих стадій права і свободи поділяються на права і свободи першого, другого та третього покоління. Найбільш розповсюдженою на сьогодні є класифікація прав і свобод в залежності від сфер, в яких вони застосовуються, і за цією ознакою слід виділити особисті права і свободи, а також соціально-економічні та культурні права і свободи. На цю класифікацію студентам слід звернути особливу увагу під час проведення семінарського заняття. Гарантії конституційних прав і свобод громадян залежать від рівня демократії, розвитку економіки, правової культури суспільства, від ступеня незаконності судової влади та багатьох інших факторів. Ці гарантії прийнято поділяти на економічні, політичні та юридичні. В країнах ринкової економіки (в тому числі соціально-орієнтованої) економічним та політичним гарантіям в конституційному праві приділяється незначна увага, акцент робиться на детальну розробку юридичних гарантій. Основною соціально-економічною гарантією прав і свобод громадян вважається право на власність, що дає можливість людині незалежно здійснювати свої права, свободу вибору занять; існування соціальної держави; масовий характер „середнього класу”. Політичні гарантії прав пов'язують з різними формами здійснення влади народу, особливо з регулярними виборами, проведенням референдумів, розподілом влад, багатопартійністю, свободою опозиції, з участю громадян в управлінні. На юридичні гарантії конституційних прав і свобод студентам і курсантам під час самопідготовки необхідно звернути особливу увагу. Найважливішою юридичною гарантією є існування правової держави. В новітніх конституціях говориться про основні засоби юридичного захисту прав і свобод. Розрізняють самозахист (звернення до суду та безпосередні дії, наприклад, необхідна оборона), захист держави та міжнародний захист. Ці моменти вимагають деталізації під час самопідготовки. Конституції та закони передбачають різні способи здійснення основних прав і свобод: явочний порядок, загальний порядок, дозвільний порядок, реєстраційний порядок та режим судових санкцій. Явочний порядок не передбачає ніяких звернень до органів держави, можна безпосередньо реалізувати свої права (проводити збори в закритих приміщеннях, опублікувати статті з критикою влади тощо). Загальний характер передбачає завчасне, у встановлений законом строк, інформацію державних органів про намір здійснити те, чи інше право. Реєстраційний порядок передбачає, що здійснення конституційного права можливе лише після реєстрації, видачі ліцензії (наприклад, свобода підприємницької діяльності). Для деяких конституційних прав встановлюється дозвільний порядок. Вони можуть реалізовуватись лише після отримання дозволу відповідних органів держави чи місцевого самоврядування (вуличні демонстрації). Режим судових санкцій застосовується при явочному порядку. Своїм конституційним правом можна користуватися вільно, але у випадках зловживання ним, при порушенні закону наступає судова відповідальність. Детального вивчення в ході самостійної роботи включає питання про форми та порядок здійснення судового захисту конституційних прав і свобод, а також про діяльність омбудсменів в зарубіжних країнах. Література: основна [ 2, 3, 14 ]; додаткова [ 6, 41, 52, 63, 66, 81, 92 ] Тема № 4. Форми держави в зарубіжних країнах. Перелік питань до самостійної роботи: Загальна характеристика форми держави в зарубіжних країнах. Класифікація та види форм держави в зарубіжних країнах. Форми державного правління в зарубіжних країнах: а) монархія (абсолютна, дуалістична, парламентська); б) республіка (парламентська, президентська); в) особливі форми правління. Форми державного устрою в зарубіжних країнах: а) унітарна держава; б) федерація; в) інші форми державного устрою. Автономія в зарубіжних країнах: сутність та ознаки; спільні та відмінні риси автономного устрою різних країн (обласна автономія в Італії, Автономія Аландських островів в Фінляндії, Автономія Гренландії і Ферерських островів в Данії, Автономні регіони в Індії, Автономія в Іспанії). Методичні вказівки Під формою держави ми розуміємо сукупність зовнішніх ознак, які зумовлюються її змістом. В науці конституційного (державного) права розрізняють дві основні форми держави – форма державного правління та форму державного устрою. Під формою правління розуміють структуру, правове становище та співвідношення вищих органів державної влади. Розбіжність між двома основними існуючими формами правління – монархією і республікою – залежить від того хто стоїть на чолі держави – монарх чи президент (виборний глава держави чи спадковий). Якщо глава держави виборний та змінний то це республіка, якщо спадковий, то це монархія. Існуючі в наш час форми правління в більшості свідчать про історичні традиції, чим про конкретний характер самої держави. Основні якісні особливості сучасної держави, такі як демократизм чи реакційність, централізація чи децентралізація не знаходиться в прямій залежності від форми правління. Однак, форма правління має досить суттєве значення. Вона істотно впливає на структуру державного апарату та існуючі між його окремими ланками взаємовідносини. Студентам доцільно дати визначення монархії та визначити основні характерні ознаки абсолютної парламентської та дуалістичної монархії. При характеристиці республіканської форми правління треба засвоїти такі характерні особливості, які притаманні президентській та парламентській республікам, визначити їх позитивні сторони. Щодо змішаних форм правління, то слід відзначити що вони сполучають у собі елементи як президентських так і парламентських республік. Серед особливих форм правління слід виділити монархію з республіканськими елементами (виборну монархію), колективну монархію та республіку з монархічними елементами (пожиттєве президентство). До певної міри сюди ще можна віднести і такі особливі форми правління як правління військової хунти, правління політичної організації, правління політичного лідера та теократичну (клерикальну) республіку. Питання про форму державного устрою це фактично питання про те, як організована територія даної держави, з яких частин вона складається і яке їх правове становище. В це питання входить проблема співвідношення та взаємозв’язку між різними органами (адміністративними, муніципальними, суб’єктами федерації), які існують в територіальних структурах цієї держави, з централізованими органами державної влади. В державному (конституційному) праві виділяють дві основні форми державного устрою – унітарну та федеративну, що зовсім не виключає змішаних форм державного устрою. Студенти повинні охарактеризувати обидві ці форми та визначити їх основні характерні ознаки. Основну увагу доцільно приділити федеративній формі державного устрою, оскільки, вона досить складна і в кожному окремому випадку має унікальні специфічні особливості. Необхідно мати на увазі, що в федеративних державах існує декілька принципів розмежування компетенції між суб’єктами та суб’єктами федерації. Серед них принцип „дуалістичного” федералізму, принцип двох виключних сфер компетенції та тричленна система розмежування компетенції. Крім того слід звернути увагу на питання, що стосуються організації органів влади та управління суб’єктів федерації, та на деякі аспекти їх функціонування. В першу чергу це стосується аспектів їх фінансування. Серед інших форм політично-територіального устрою слід розглянути регіоналістську державу, конфедерацію, унію та співдружність. Що стосується автономних утворень в зарубіжних державах, то в широкому розумінні цього слова – автономія в державному (конституційному) праві означає надання певній частині держави (Аландські острови в Фінляндії), кільком частинам (двом округам, заселеним в основному гагаузами, в Молдові), всім однопорядковим одиницям (областям в Італії), всім різнопорядковим адміністративно-територіальним одиницям (в Японії) внутрішнього самоуправління, самостійності у вирішенні місцевих питань. Іноді таку автономію називають обласною, маючи на увазі не лише одиниці обласного рівня, але й інші (як в Японії). В більшості випадків під автономією розуміють особливі політико-територіальні одиниці, які створюються з урахуванням національного складу, культури, традицій, побуту компактно проживаючого в них населення (Корсіка у Франції, Північна Ірландія у Великобританії). Саме на автономію такого роду треба звернути основну увагу в ході самостійної роботи. В залежності від компактного, або розрізненого проживання етнічних або інших спільнот, а також від інших обставин, в зарубіжній літературі використовують три характеристики (види) автономії: персональна, корпоративна та територіальна. Персональна автономія створюється коли певні етнічні групи або національні меншини проживають розрізнено (Австрія, Угорщина) і створюють свої об’єднання, які в основному займаються питаннями культури, побуту, але можуть брати участь в політичному житті шляхом представництва (з правом дорадчого голосу) при деяких центральних органах держави. Таку автономію ще називають культурно-національною. Корпоративна автономія пов’язана з існуванням лінгвістичних спільнот, для яких інколи резервується певна кількість місць в державному апараті, а держслужбовці, які працюють в цьому районі повинні знати мову та побут місцевого населення, що живе невеликими групами поряд з представниками інших народностей. Судовий процес, викладання в школі здійснюється на місцевій мові. Таку форму автономії мають деякі зареєстровані племена в Індії. Територіальна автономія може базуватися або етнічних ознаках, або на особливостях культури, традицій, побуту населення певної території. Такі автономії створюються лише у випадку компактного проживання етнічних або інших груп, які мають певні особливості. В залежності від обсягу повноважень існує дві форми етнотериторіальної автономії: політична (її ще називають державною, законодавчою) та адміністративна. Політична автономія має деякі ознаки державності. Вона (її органи) наділені законодавчими повноваженнями з місцевих питань (перелік їх, як правило міститься в конституції – наприклад, Італії). Іноді їй належить також право участі у вирішенні деяких загальнодержавних питань, якщо вони зачіпають інтереси автономних утворень (Азорські острови та інші автономії Португалії). В політичних автономіях створюється місцевий парламент, іноді двопалатний. Політична автономія утворює свої органи місцевої виконавчої влади, але на відміну від суб’єктів федерації, які мають іноді власну судову систему, автономні утворення своїх судів не мають. Деякі автономії навіть мають власну конституцію та громадянство (Аландські острови у Фінляндії). Різні форми політичної автономії існують у Великобританії (Північна Ірландія та Шотландія), Франції (Корсіка), Італії (20 автономних областей), Іспанії (17 автономій), Данії (острів Гренландія), Нідерландах (острів Аруба) тощо. Адміністративна автономія не має права видавати свої власні закони, хоча її представницькі органи видають нормативні акти в межах своїх повноважень. В адміністративних автономіях судочинство здійснюється на місцевій мові. На ній же видаються газети, викладають в школі, ведеться діловодство тощо. Адміністративна автономія менш розповсюджена, ніж політична: Великобританія (Уельс), Індія, Сербія (Воєводіна), Китай (більше ста) тощо. В деяких країнах використовується культурно-національна автономія (Швеція, Норвегія, Угорщина, Австрія тощо), існують напівавтономні утворення (для народності марунів, нащадків рабів-втікачів, на Ямайці). В окремих країнах Африки існує міждержавна „кочова автономія” для кочових племен таурнів. Література: основна [ 2, 3, 14, ]; додаткова [ 8, 15, 16, 22, 35, 70, 73, 76, 117] |
|||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
|
ЗАТВЕРДЖУЮ |
ЗАТВЕРДЖУЮ |
|
ЗАТВЕРДЖУЮ |
ЗАТВЕРДЖУЮ |
|
ЗАТВЕРДЖУЮ |
ЗАТВЕРДЖУЮ |
|
ЗАТВЕРДЖУЮ |
ЗАТВЕРДЖУЮ |
|
ЗАТВЕРДЖУЮ |
ЗАТВЕРДЖУЮ |