П. С. Дудик Комунікативно- стилістичні якості мовлення

1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   51

Мовностильова самобутність художнього стилю простежується в художніх текстах.

1. 
   Над чорною землею прокинувся світ. Не ясним, сонячним оком глянув він на неї після похмурої дощової ночі, а повіяв туманом, дихнув важкою парою. Закурилася земля, задиміла; пішов дощ, дрібний та тихий, мов крізь сито засіяв; стрепенулися темні ліси і, розправляючись, підставляли своє загоріле листя під дрібні дощові краплі; зраділа зелена трава і підняла свої гострі листочки вгору (Панас Мирний).
   

Цей уривок засвідчує, що найхарактернішими ознаками художнього стилю є вживання метафор, епітетів, інших тропів, синонімів, неоднотипних синтаксичних конструкцій. Про світ, ліси, траву, дощ, землю мовиться як про живі істоти: світ прокинувся, ліси стрепенулися, трава зраділа, пішов дощ, закурилася земля, задиміла, сонячним оком, похмурої ночі і т. д.

2. 
   Я маю жаль до неба, бо хмари, що проходять по ньому, не лишають там жодного сліду: воно знов стає ясним й блакитним.
   

Жаль маю до землі, бо тіні, що вкривають їі, пересунуться на інше місце, і, де було тьмяно і сумно, знов ляже золото сонця.

З жалем дивлюсь на воду: мов дзеркало, одбиває вона красу світа, і коли невдоволена навіть, — ламле всі лінії й фарби і творить своє.

І маю жаль я до осінньої рослини: кожна брунька ховає в собі надію життя і дасть нові пагони.

• 
  Тоді як я...
  

Тоді як попіл надій моїх нерухомою хмарою завис наді мною, тоді як сонце щастя не зжене з душі тіней, як дзеркало душі моєї померкло, потьмарилось, не одбива нічого, тоді як те, що облетіло і стало голим, не розів’ється знову.

І чом не живу я, вища істота, як те мертве небо, як нежива земля, як вода, як рослина?

Спитати?

• 
  Не хочу... Втомився... (М. Коцюбинський).
  

У цьому уривку переважає загальновживана роз- мовно-побутова лексика. Наявні в тексті метафори, епітети — звичайні і в той же час незвичні: маю жаль до неба (до землі, до осінньої рослини), небо ясне, блакитне; краса світу, брунька ховає в собі надію життя, попіл надій, нерухома хмара, сонце щастя, дзеркало душі, нежива земля і под. Уривок художньо особливий: це поетична проза. У ньому все напрочуд просте і водночас словесно, розумово й почуттєво ідеальне, вражаюче. Цей текст — винятково досконалий мовно- художній витвір письменника. Уривок хвилює, захоплює, зачаровує словом і думкою, наснажує бажанням творити.

Рідна мати моя, ти ночей недоспала І водила мене у поля край села,

І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала І рушник вишиваний на щастя дала... (А. Малишко). Усі ці художні уривки позначені певними спільними ознаками: звичною лексикою (третій — поетично- пісенний, римований), простою структурою речень, індивідуальною неповторністю, своєрідним віршованим розміром, тональністю, довершеністю, досконалістю, словесною зрілістю, красою звучання.

Художній стиль мовлення відрізняється від усіх інших стилів своєю особливою емоційністю, тематичним обширом, багатством і розмаїттям мовних засобів, якими витворюється його мовленнєва самобутність.

Художньо-образне відтворення навколишнього життя і людини в ньому не повинно бути менш точним чи менш імовірним, ніж нехудожнє, необразне (наприклад, наукове). Відмінність між ними полягає у своєрідних способах і засобах зображення (наприклад, науковець викладає факти, як правило, в прямих вимірах, а письменник — у словесно-художніх образах, сповнених не тільки змісту, а й виразної почуттєвості, експресії, емоційності). У художньому творі теж потрібна точність. Без неї не створити типізованого і водночас індивідуального образу, пейзажних картин тощо. Художня, зображувальна, мистецька точність у доборі й використанні метафор, епітетів, синекдох, синонімів тощо — це вияв справді художнього мислення і його художньо-мовленнєвого втілення, відтворення.

Мовна своєрідність художнього стилю найповніше виявляється в мові поезії. Поезія завжди посідала виняткове місце в словесно-художній творчості народу. Поетичне мовлення здебільшого мелодійне, афористичне, ідейно й тематично визначене, на когось або на щось зорієнтоване, етичне й естетичне, ліричне, здебільшого інтимне, водночас соціально вагоме, легко сприймува- не, воно налаштовує мовця на прилучення до красивого й досконалого в житті.

У художньому стилі можуть бути використані будь- яке слово, мовний вираз, здатні стати матеріалом для створення художнього образу, пейзажного малюнку тощо. Однак письменник повинен уникати постійних стилістичних фігур, художнього стандарту. Митець завжди має в своєму мовно-художньому арсеналі певною мірою неповторні засоби, напр.: На подвір’ї, пориваючись угору, непокоївся стіжок соломи; розсипати сміх по всьому подвір’ю; Назбирує сміх на товсті губи; По щелепах потекла посмішка (М. Стельмах). У художніх творах наявні різні засоби і форми літературної мови — від офіційно-ділових мовних форм, виразів до просторіччя, жаргонізмів і діалектизмів. Водночас нестиліс- тично, отож і нехудожньо, надміру наповнювати ними власне художній текст. Мова художньої літератури певною мірою різностильова, хоча й має відносну своєрідну замкненість, стабільність.

Недопустимою в художньому, як і в кожному іншому, стилі є нестилістичність, тобто функціонально не- вмотивована заміна одних слів чи граматичних форм іншими. У творах кожного з жанрів відчутна інтуїція, індивідуальна проникливість письменника у доборі найбільш вдалих мовних засобів, варіантних форм художньої оповіді, а найчастіше — в знаходженні таких мовних одиниць, які несуть у собі не тільки смислову значеннєвість, а й не менш потрібну для художнього мислення емоційність, експресивність, виразність.

Створюючи писемний художній текст, письменник своєрідно проектує його інтонаційний малюнок, формує синтаксичну структуру кожної художньої фрази з орієнтацією на те, як вимовить її читач і як сприйме слухач. Без такого ритміко-інтонаційного оформлення художнього тексту не сприймалися б в усій своїй красі картинки природи, позитивна ритміка праці, а також такий стан людини, за якого непривітність, тужливість на душі поступається місцем радощам, бажанням за найскладніших життєвих ситуацій усе ж прямувати до них, сповнюватись і жити ними.

Кожен письменник повинен дбати про змістову природність,-актуальність, художньо-мовленнєву досконалість, різноманітність твору, тобто про всі його позитивні матеріальні складники.

Публіцистичний стиль мови і мовлення

Лінгвістично і в той час вичерпно осмислити публіцистичний стиль мови і мовлення непросто, бо лексично й граматично він неоднорідний. Цей стиль різножанровий, через що й розлогий стилістично, і водночас за багатьма визначальними ознаками помітно індивідуальний. Мовлення у виявах публіцистичного стилю — це мовлення засобів масової інформації: радіо, телебачення, преси тощо.

Публіцистичний стиль представлений багатьма підстилями (жанрами), кожен з яких внутрішньо неоднорідний, мовленнєво своєрідний. Наприклад, мовне оформлення передової газетної статті багато в чому не збігається з тим, що становить мовленнєву сутність ювілейної промови чи мітингового виступу або ж звичайного допи- су-інформації до газети чи репортажу, звіту, інтерв’ю, фейлетону, есе, повідомлення, реклами тощо.

У мові немає таких слів, словосполучень, структур речення, яких не можна було б використати залежно від комунікативної потреби в публіцистичному стилі, тому Публіцистичне мовлення вважається всеосяжним.

Публіцистичне мовлення найповніше, найкомпакт- ніше й найпоказовіше реалізується в писемній формі — у газетах, в іншій суспільно-політичній літературі. Менш повно воно виявляється в усній формі. В обох формах публіцистики спільного значно більше, ніж особливого, індивідуального. їм притаманна трафаретність висловлювання, тобто вживання специфічно-стилетвір- них слів, словосполучень і речень найрізноманітнішої будови. Обидві форми публіцистичного стилю (писемна й усна) мають своєю метою висвітлення актуальних суспільно-політичних та інших проблем сучасності. Справжній творець публіцистичного слова прагне досягти мовленнєво-стилістичної майстерності, щоб постійно висловлюватись у засобах масової інформації найбільш логічно, образно, емоційно.

Терміни «журналіст» і «публіцист», «журналістика» і «публіцистика» близькі за значенням і вживаються як синонімічні. Щоправда, термін «журналістика» певною мірою семантично ширший, він охоплює більше понять і професійно-практичних дій, вживається, зокрема, в таких сполученнях слів, як інститут журналістики, студенти-журналісти, викладачі журналістики (а не публіцистики), професія журналіста (а не публіциста). Наявні й інші менш важливі розмежування цих понять-термінів.

Однією з центральних мовних проблем і об’єктом аналізу журналістики (й публіцистики) є виявлення комплексу власне мовних явищ, які становлять основний зміст публіцистичного стилю. Як і всі інші стилі, публіцистичний стиль позначений своєрідними стиле- твірними особливостями.

Лексичні, фразеологічні особливості. У цьому стилі широко використовується суспільно-політична, економічна, юридична, культурно-освітня лексика, в певних межах — і філософська, технічна, сільськогосподарська тощо. Добір кожної з груп лексики визначається тематикою публіцистичного висловлювання. Наприклад, газетний жанр подекуди характеризує пишномовність вислову, навіть патетичність, піднесеність, запал, ентузіазм, схвильованість та ін. Журналісти у багатьох мовленнєвих ситуаціях уникають буденних, емоційно нейтральних слів і словосполучень, вдаючись до лексем, які виражають почуттєвість, експресію: замість хлібороби вживають творці високих врожаїв, замість селяни — трудівники полів і под. Простежується помірковане використання слів іншомовного походження: геноцид, ксенофобія, консенсус, реципієнт, статус, статут, диференціація та ін. Залежно від жанрової належності газетного і, ширше, публіцистичного тексту використовуються слова й словосполучення в тропеїчному, переважно метафоричному, значенні, чим вагомо посилюється образність написаного. Також і фразеологізми у публіцистичному мовленні в його різних жанрах вживаються неоднаково: найбільше їх у жанрах, споріднених із художніми текстами (нариси, оповідання, байки, есе, меншою мірою — фейлетони, гуморески, епіграми тощо);

\ Граматичні, переважно синтаксичні, особливості. У більшості жанрів публіцистики вживаються слова з найрізноманітнішими словотвірними афіксами — префіксами й суфіксами: безаварійний, безапеляційний, безатомний, безбарвний, безбережний, безбілетний, безбожний, безболісний, безбоязний, безверхий, безвигідний, безвиїзний, безвинний, безвиразний, безвихідний, безвідлучний, безвідмовний та ін. Зафіксовано приблизно 350 іменникових суфіксів, понад 50 прикметникових, майже 20 дієслівних, 10 дієприкметникових: нога — ніжка, ніженька, ножище; ліс — лісис- шість, лісівник, лісівництво, лісівницький, лісівничий, лісковий, лісний, лісник, лісників, лісниківна, лісникувати, лісництво, лісниця, ліснйчий, лісничиха, лісни- чівка, лісовий, лісовик, лісовиків, лісовичка, лісовище, лісисько, лісище та ін. У публіцистичному мовленні використовуються всі паралельні форми того самого слова: синові й сину, журналістові й журналісту, Степанові й Степану (хоча природною є форма з -ові, -еві, -єві); червоний — червоніший і більш червоний, найчервоніший і найбільш червоний (форми більш червоніший, самий червоний — ненормативні). Незмірно розгалуженою є структура речень. Нелітературно сконструйовані форми речень будь-якої структури, крім поодиноких, стилістично вмотивованих, випадків, практично не допускаються.

Писемне й усне публіцистичне мовлення зорієнтоване на передавання масової інформації, тому за ним закріпилось синонімічне найменування мовлення засобів масової інформації (мовлення ЗМІ). Цей термін означає те саме (чи майже те саме), що й терміни «мова журналістики» і «мова публіцистики». Термін «мова преси» охоплює все надруковане чи написане від руки в межах публіцистичного стилю. Терміни «мова телебачення» і «мова радіо» позначають суттєво інші жанрові різновиди публіцистичного стилю, — ті, що використовуються в засобах масової інформації. Тексти, які звучать по телебаченню і радіо, зазвичай готують наперед. Значно рідше мовлення телебачення і радіо буває спонтанним, тобто непідготовленим (прямі діалоги або монологічні виступи дикторів, запрошених осіб тощо).

Публіцистичне мовлення в обох формах (писемній і усній) і в усіх жанрах характеризується такою визначальною функціональною ознакою, як інформативність — насиченість сказаного комунікативно доцільним змістом. Це розповіді про умови й факти матеріального й духовного життя народу, оповіді про все нове й важливе в суспільному та родинному житті.

Багатогранність суспільного життя зумовлює розвиток публіцистики, журналістики, їх теоретичне й практичне збагачення, висвітлення в засобах масової інформації усього суттєвого, важливого і актуального для всіх чи більшості реципієнтів незалежно від їхньої професії, віку, статі та ін.

Всесвітня, зокрема й українська, публіцистика в наш час — це дуже розгалужена система літературно- мовної творчості багатьох журналістів.

Стилетвірні засоби публіцистики в її писемній формі найповніше представлені в своєрідних особливостях мовлення газет і журналів переважно суспільно-політичного змісту. Газети — це періодичні, переважно щоденні, друковані на великих аркушах паперу видання, які містять різноманітні матеріали про поточні події суспільно-політичного, культурного та економічного життя. Словотвірне поле слова «газета» досить широке: газетка, газетний, газетник, газетниця, газетяр, газетярка, газетярство, газетярський. Журнал — періодичне друковане видання у вигляді книги або зошита для систематичних записів про що-небудь; книги для обліку відвідувань та успішності учнів.

Публіцистичне мовлення різноаспектне, багатожанрове. В ньому вже сформувались такі найважливіші жанри, різновиди публікацій:

• 
  —статті. Це різні за обсягом і тематичною зорі- єнтованістю публікації, переважно з найбільш актуальних проблем життя;
  

-—замітки. Так називають стислі журналістські повідомлення про щоденні, важливі майже для всіх (Що саме відбулося? Де? Коли? і под.) новини. Вони належать до найдавнішого й найпоширенішого публіцистичного жанру;

• 
  звіти. У них досить повно розповідається про певну подію (події), про позитивне й негативне в одній із сфер життя, пропонуються способи поліпшення стану справ (звіти державних установ, партійних і профспілкових організацій, конференцій, симпозіумів, семінарів, виробничих зібрань, нарад та ін.);
  
• 
  інтерв’ю. Підготовлювана (підготовлена) до друку розмова, дискусія журналістів з політичним, громадським чи будь-яким іншим діячем, здебільшого з досить відомою особою, з певної соціально важливої професії, проблеми, події. Типова мовна форма інтерв’ю — діалогічна (питання — відповідь);
  
• 
  репортажі. Без цього жанру не обходяться жодна газета, суспільно-політичний журнал чи радіо, телебачення. Репортажі містять оперативну, динамічну, точну, неоднакову за емоційністю інформацію про щось важливе в державі, світі;
  
• 
  кореспонденції. Ці публікації інформують про що-небудь нове, виробничо й політично важливе в житті. У них популяризується передовий досвід або ж ідеться про певні суттєві недоліки, визначаються шляхи їх усунення;
  
• 
  рецензії. Вони містять критичний аналіз, оцінку художнього, наукового та інших творів. Цей жанр поєднує в собі точність і логіку висловлювання, може ускладнюватись чи доповнюватись елементами художньої образності;
  
• 
  огляди. В них дається оцінка певних фактів у деяких сферах життя (міжнародний огляд, економічний огляд, спортивний огляд, кіноогляд та ін.);
  
• 
  есе. Це наукові, критичні та інші оповіді, які позначені вишуканістю форми;
  
• 
  листи. Найчастіше так називають публіцистичні тексти, які містять повідомлення про що-небудь; ними мовці писемно спілкуються на відстані. Розрізняють такі види листів: відкритий лист, лист-послання, лист без адреси, звернення (державного діяча тощо), заява, привітання;
  
• 
  нариси . У формах цього жанру на документальній основі узагальнено описуються важливі соціально- політичні події, центром яких є людина, її характер, поведінка. Для цього використовують деякі засоби художнього мовлення (тропи, особливо метафори, тощо). Нариси мають підвиди: нариси-замальовки, нариси портретні, проблемні, подорожні, пейзажні та ін.;
  
• 
  реклами . Ними у формі плакатів, оголошень тощо популяризуються певні твори, видовища, послуги з метою привернути до них увагу слухачів або читачів;
  
• 
  сатиричні жанри . Це переважно фейлетони, памфлети (гостровикривальні оповіді, в яких ідеться про найбільш суспільно негативні чи навіть небезпечні явища), байки (сатиричні чи гумористичні розповіді алегоричного змісту), гуморески, епіграми (ритмічно завершені частини сатиричного вірша або окремий вірш не більш як із 14 рядків), пародії (в них автор сатирично чи гумористично наслідує творчу манеру, мовлення інших осіб, навмисно перебільшуючи реальні якості того, хто став об’єктом пародіювання, яке здебільшого призводить до комізму), сатиричні афоризми (стислі, дотепні й зручні для запам’ятовування оповіді глибокого змісту);
  

До інших жанрів журналістики належать портретні зображення (фото), пейзажі, натюрморти (найчастіше — зображення дичини, риби, предметів побуту, квітів, фруктів тощо), фотозамітки (знімки з коментарем), фоторепортажі, фотонариси та ін.

Публіцистичне мовлення виразно своєрідне передусім своєю лексикою і синтаксичною будовою, що пояснюється комунікативною зорієнтованістю публіцистичних текстів: у газетах, у громадсько-політичних журналах, у виступах по радіо і телебаченню вкрай важливо висловлюватись точно і образно, щоб якнайбільше впливати на читачів і слухачів (глядачів), на їхню розумову і почуттєву сфери, на мислення, свідомість. Висловлюватися публіцистично — писемно чи усно — означає торкатися здебільшого справ життєво важливих, не суто індивідуальних, а громадських, колективних і актуальних.

Конфесійний стиль мови і мовлення

Мовлення в межах конфесійного (лат. сої^еБвіо — визнання, сповідь) стилю, або конфесійне мовлення, обслуговує культово-професійні потреби священнослужителів — дияконів, священиків, єпископів, інших духовних осіб, а також (меншою мірою) парафіян, тих, хто вірить у Бога.

Розумово-мовленнєву основу конфесійного СТИЛЮ становить Біблія (грец. ЬіЬІіа — книги) — найпоширеніша у всьому світі книга. В ній зібрано різні за часом написання, мовою і змістом твори. Християни та іудеї (частково) визнають Біблію книгою священною.

^Найповніше конфесійний стиль виявляється у бо- гослужінні. Завдяки цьому його первісна форма — писемна — стала й усною. По-особливому і меншою мірою цей стиль реалізується в проповідях.

Стилетвірні особливості конфесійного стилю, як і всіх інших стилів, бувають лексичними і граматичними.

Лексичні особливості. Лексика конфесійного стилю тематично спеціальна, стандартна, лепто незвична, особлива, чітко відмежована від лексики інших стилів. Це передусім такі стилістеми-найменування:

• 
  центральні, основоположні Бог, Ісус (Ісус Хрис- тос), Дух Святий, Богородиця, Матір Божа, ангел, апостол, пророк;
  
• 
  назви служителів релігії: патріарх, митрополит, єпископ, архієрей, архімандрит, протоієрей, піп, священик, дяк, диякон, монах, пастор, ксьондз, чернець, святий, священнослужитель, чудотворець, духовенство, триєдиний, чоловіколюбний, Богочоловік, праведник та ін.;
  
• 
  назви таїнств, елементів християнської обрядовості: хрещення, миропомазання, покаяння (сповідь), причастя, вінчання, Різдво, Великдень, Пасха (Великдень ), Трійця, Благовіщення, Покрова, Стрітення Господнє, Спас, або Преображення, Різдво Богородиці;
  
• 
  назви постів — Різдвяний піст, (Пилипівка), Петрівка, Спасівка;
  
• 
  назви різних конфесійних реалій, понять — літургія, вівтар, престол, храм, церква, ікона, молитва, кадило, гріх, піст, провидіння, триєдиний, абат, автокефалія, акафіст, алілуя, амінь, антихрист, архієрейський собор, благодать, благочинний, блюзнірство, Ватикан, відлучення, відспівування, вікарій, віротерпимість, Вульгата, гомілетика, декалог, дзвін церковний, душа, екзегетика, екстремізм релігійний, екуменічний рух, енцикліка, есхатологія, євангелічні церкви, єктенія, єпархія, єпитимія, єресь, жертвоприношення, ігумен, ієрей, інок, інтронізація, кадило, канонізація, каплиця, катехізис, католикос, клір, клірос, конклав та ін.
  
• 
  деякі поняття-назви неправославних релігій: індульгенція, кірха, конгрегація, Аллах, костьол (костел ), курія, маца, мечеть, нунцій, халіф, целібат, Ягве (Яхве, Єгова) і т. ін.
  

Серед конфесійної лексики немало старослов'янізмів: агнеиь. взивати, воздати, возсідатй, ректи, сотворити, сотворения, уповати, упованіє та ін.

Отже, для цього стилю характерним е: вживання Г «поважних» слів і висловів, за якими здавна закріпилось церковно-релігійне значення; велика кількість своєрідних абстрактних найменувань; широке використання у православ’ї церковнослов’янізмів і лексем, запозичених із Біблії, зокрема в її українському перекладі.

Граматичні(морфологічні, синтаксичні) особливостіТПоширені серед них такі:

• 
  переважання розповідних, до того ж стандартно- стійких. здебільшого синтаксично повних, простих і складних речень найрізноманітнішої будови: як він наближався до сходу з гори Оливної, то весь натовп учнів, радіючи, почав гучним голосом Бога хвалити за всі чуда, що бачили...;
  
• 
  синтаксична схожість початкових структур, часто з тим самим службовим словом: А як молитися, то...; А ти, коли молишся...; А як молитися...
  

Мовлення конфесійного стилю урочисте, йому притаманні інверсія, велика сконцентрованість маркованих одиниць, висока і водночас своєрідна ритмомелодика, елементи прощальності тощо.

Цими та іншими, часто подібними, засобами в поєднанні із «священною» лексикою створюється поважність, навіть святковість вислову, напр.: В церкві не було нікого: ні біля престолу, ні перед царськими воротами в храмі вірних, ні в темному притворі. Листки шувару хрумтіли сиро під ногами, й пахло млісною вогкістю боліт під теплий ранок. Реєнтий Падаличка стріпнув гіллячки зі свого крилоса, обточив краще май при образі святої Варвари. Дияконськими дверми пройшов іконостас і вернувся знову до престолу здовж стіни, й тоді в сутінках, за вівтарем, наткнувся лицем на босі ноги, що гойднулися в'яло в повітрі. Відступив під стіну, протягнув перед собою руки й налапав знову ноги. Були студені, ціпкі, й це був отець Зданович... (Степан Тудор).

У мові культових творів багато тропів (епітетів, порівнянь, метафор, алегорій, символів, слів із переносним значенням тощо).

На таких розумово-почуттєвих засадах і сформувався своєрідний релігійно-християнський стиль писемного й усного висловлювання, сповненого певних ритуалів, усталених зразків на лексичному й синтаксичному рівнях мовлення.

У дорадянський час навіть вітання у буденні, а ще^ більше в святкові дні (крім святкових типу Христос воскрес! — Воістину воскрес!) велося також і в релігій-; них, конфесійних формах: Слава Ісусу! — Навіки сла\ ва!; З Божим днем Вас'; 3 Богом! (під час прощання);/ Мир дому сьому і всім живущим у ньому (казав свяще-Ч ник, входячи до помешкання селян) та ін.

Суттєві ознаки кпнфегі^^пгп^тдтттп ге пгчтптгттгчшу сформувалися за часів Київської Русі. Досить активно українське конфесійне мовлення розвивалось у XVI—XVII ст. Його використання'в Україні майже повністю припинилось із забороною викладання старою українською мовою в Києво-Могилянській академії (1753). З того часу (крім, частково, 1918—1928) і аж до проголошення незалежної української держави конфесійний стиль українською мовою майже не реалізовувався, отже, й не розвивався.

Нині в Україні конфесійна лексика набуває поширення. Збереглися й основні особливості класичного релігійного мовлення.

Епістолярний стиль мови і мовлення

Цей стиль суттєво й своєрідно відрізняється від усіх інших стилів. Епістолярне мовлення має тільки писемну форму вияву, хоча тексти цього стилю (приватні листи, записки, щоденникові записи, мемуари і под.) можуть бути прочитані і вголос. «Усна» форма епістолярного мовлення є тільки особливим відтворенням мовлення писемного. У мовленні в межах епістолярного стилю виокремлюють різні жанри. Найпоширеніший з-поміж них — це приватні листи . Слово «лист» — омонімне. Зазвичай листом називають писаний текст, призначений для повідомлення про що-небудь; це спілкування з кимось на відстані, писане звертання до особи або осіб. Друге омонімне значення слова «лист» (однозвучна лексема) — це орган повітряного живлення і газообміну рослин у вигляді тонкої, зазвичай зеленої пластинки. Синонімом до слова «лист» у значенні писемного звертання однієї особи до іншої може бути й слово послання. Напр.: «Послання козаків до турецького султана»; Вона відповідала на численні послання Бальзака коротким листом (Н. Рибак); В часи Великої Вітчизняної війни вірші-послання були дуже популярні (3 журналу). Послання у формі листів у XVIII — на початку XIX ст. називали словом епістола. Нині цей термін як жанр літератури майже вийшов з ужитку.

Приватне листування має переважно побутовий характер. Адресант (автор листа) зазвичай розповідає (від першої особи) про певні події і своє ставлення до них, про свій життєвий досвід, інтереси, етичні переконання, естетичні смаки (свої і чужі) тощо. Важливо виявляти в листі небайдужість, писати зацікавлено, навіть позитивно інтригуюче, бо від змістовності й емоційності листа найчастіше залежить емоційність сприймання його адресатом (одержувачем). Беззмістовність, сухість приватного листа іноді теж викликає емоційність, але здебільшого негативну.

Зразком епістолярного стилю є приватний лист, напр.:

15 листопада 1839. Петербург.

Микито, рідний брате!

Минуло вже більш як півтора року, а я до тебе не написав ні півсловечка. Вибачай, голубе сизий, так трапилось. Скажу щиру правду...; я так собі думав — що ж, що я напишу письмо, хіба їм буде легше? Твого лиха не возьму на себе, а свого тобі не оддам. Так що ж з тих писем? Папір збавлять та й годі. Воно, бач, і так і не так, а все-таки лучше, коли получиш, прочитаєш хоч одне слово рідне. Серце ніби засміється, коли знаєш, що там діється. Так отаке-то, мій голубе, нудно мені стало, що я не знаю, що у вас робиться. Та й ти таки не без того, щоб не згадав свого брата Тараса, школяра, — бо вже дуже давно, як ми з тобою бачились, та що ж робити ма(є)ш, коли Бог не хоче, потерпим ще трохи, а там, коли живі та здорові будем, — то, може, і побачимось...

Добраніч.

Твій рідний брат.

Тарас Шевченко.

Ще, письмо, котре найдеш у моєму письмі запечатане. Оддай Івану Станіславовичу Димовському і поклонись йому од мене та попроси, щоб він написав до мене що-небудь, та вкупі і пришліть, як я вам посилаю, оставайся здоров.

Не забудь же, зараз напиши письмо — та по-своєму.

1839, ноябр 15-дня, С. Петербург.

(Т. Шевченко. Повне зібр. творів: У 6-ти т. — К.: 1964. — Т. 6. — С. 9—10).

Текст листа пройнятий тугою за рідним краєм, ніжністю до рідних, спогадами про минуле. Стиль викладу невимушений, природний. Емоційність розповіді досягається й добором мовних засобів: семантикою і структурою речень, їх оповідністю, насиченістю (скажу щиру правду; я так собі думаю; все-таки лучше; Бог так хоче; живі та здорові будем і под.), народними звертаннями (рідний брате, голубе сизий, мій голубе). Деякі слова й форми слів (письмо, лучше, найдеш, будем та ін.) з погляду сучасного сприймання ненормативні, але лист написано в часи активного формування норм сучасної української літературної мови, коли такі слова були звичними.

Розглянутий лист Т. Шевченка є зразком родин- но-побутового листування. Існують також інші жанри (різновиди) листування, серед яких розрізняють листування інтимно-товариське і листування приватно-ділове. Інтимно-товариське листування найповніше виявляється в листах закоханих, найближчих і близьких родичів, друзів, колег, товари-

шів. Зміст такого листування — це зазвичай розповідь, обмін думками.з питань, потреб, фактів, подій, які хвилюють або становлять певний інтерес для адресанта й адресата чи тільки для одного з них. Кожен такий лист позначений неповторністю, суто особистісним і своєрідним мовленням, стилем автора.

Листування приватно-ділове відрізняється від інтимно-товариського, однак адресується не офіційній особі, а особі, близькій адресантові за професією, за спільністю інтересів тощо. Приватно-діловий лист є загалом особистісним, але в ньому, крім індивідуального, наявне громадське. На такий лист не передбачається накладання резолюції адміністративної особи.

Прикладом приватно-ділового листа є лист українського вченого Агатангела Кримського (1871 — 1942):

13.11.1894 р.

До І. Франка.

Перш усього пам’ятайте, що я Вас дуже люблю, а через те зробити Вам якусь послугу — мені самому любо. Отож давайте мені скільки хочете поручень, — я їх охоче сповнятиму, аби міг. Іноді справді я не можу швидко справуватись, бо живу на кондиції, не в городі, а під городом, — тим-то я й спізняюсь. Але чи раніше, чи пізніше, я все робитиму, що Вам треба буде (...)

Фотографію свою охоче шлю й дуже-дуже радий одержати Вашу.

Бувайте здорові!

Щиро Ваш люблячий

А. Кримський

(А. Ю. Кримський. Твори: В 5-ти т. — K., 1973. — Т. 5. — Кн. 1, —С. 138).

Висловлене в тексті листа почуття, суто особистісне (Я Вас дуже люблю) пов’язане з певними справами, йдеться про домовленість допомагати один одному.

Лист доповнено двома завершувальними дописками — ніби прощальними формами, які різні за обсягом і сповнені окремого змісту. Потреба в них з’явилась уже після написання листа. Для цього вживається спеціальне позначення P.S. (лат. post scriptum — букв, після написаного). Дописок може бути дві і більше. Наприклад, процитований вище лист А. Кримського до українського письменника Івана Франка (1856—1916) має таке завершення:

P.S. Коли в Вас є не дуже давно друковані які-не- будь етнографічні праці на польській мові або другій (не пізніше од 1892 р.), то повідомте мене: я тепер веду в «Этнографическом обозрении», в відділі рецензій, галицький і восточний огляд, — то й написав би рецензію.

P.S. Чи не знаєте, що таке з «Зорею»? Здається, цензура її заборонила.

Питання про епістолярний стиль як стиль окремий і протиставний іншим стилям певною мірою дискусійне. Не всі лінгвісти-стилісти (стилістологи) беззастережно послуговуються цим терміном. Наприклад, на думку Д. Розенталя, «не може в наш час претендувати на самостійне існування і так званий епістолярний стиль, жанри якого пов’язані або з розмовним мовленням (приватний лист побутового змісту), або з мовленням офіційним (офіційне листування між установами) чи публіцистичним (відкритий лист до редакції) і т. д.». Варто, однак, зауважити, що «офіційне листування між установами» — це не мемуарний жанр епістолярного стилю, бо мемуарами прийнято називати написане у формі спогадів про події минулого, в яких автор брав участь — як очевидець, свідок чи безпосередній учасник.

У мовознавстві немає єдиного погляду щодо терміна «епістолярний стиль». Не виокремлюють епістолярного стилю сучасні українські мовознавці І. Чередниченко, О. Пономарів, М. Пентилюк та ін. Деякі науковці (О. Булах та ін.) вважають за доцільне вести мову про епістолярний жанр (а не про стиль), оскільки для стилю начебто не вистачає виразних диференційних (роз- різнювальних) ознак. Насправді таких специфічних стилетвірних особливостей, ознак достатньо для того, щоб вважати епістолярний стиль мови й мовлення окремим стилем.

Лексичні, граматичні й орфографічні особливості. Епістолярному стилю мови (й мовлення), який найвиразніше виявляється в приватному листуванні (родинно-побутовому, інтимно-товариському й приватно-діловому), властиві переважно такі розрізню- вальні й визначальні ознаки:

а) зверху зліва вказують дату написання листа, напр.: 3.01.2001 (усталеної форми немає); на початку чи в кінці листа інколи зазначають місце його написання; завершують лист підписом (на розсуд автора);

б) лист починають звертанням до адресата, яке може бути офіційним, напівофіційним, дружнім тощо. Характер його залежить від стосунків між тим, хто пише листа, і тим, кому лист адресується. Найбільш звичними є такі звертання: друже, друже мій, брате, братику, матусю, матінко рідненька, тату, любий друже, добродію мій, пані та ін. Звертання пишуть з великої літери, після них ставлять знак оклику. Звертання найчастіше виражаються власною (Іване, Марійко) або загальною (синочку, сестричко, кохана) назвою. Дуже часто звертання може поширюватись пояснювальним словом (іменником, прикметником чи дієсловом), яке вказує на ставлення адресанта до адресата (Милий друже!, Здоро- ва(і) була(и), матусю!, Найдорожча моя! та ін.). Листа починають також словами, що вказують на час написання листа (Добридень!, Добрий день!, Доброго вечора Вам!). Форма прощавання в листі теж залежить від взаємин його автора з адресатом (До побачення, Прощавай, Привіт, Пиши, Цілую, Кохаю, Чекаю, До зустрічі, До скорої зустрічі та ін.). Після цих слів ставлять знак оклику або крапку. У доборі лексики, у вживанні великої чи малої літери, розділових знаків тощо виявляється особистість автора. Має значення також те, коли, кому, з якою метою пишеться приватний лист;

в) займенники ти, ви у звертаннях до однієї особи пишуть з великої літери, засвідчуючи цим власну вихованість, одну з ознак індивідуальної мовленнєвої культури;

г) щоб спонукати адресата до певної дії, поведінки, використовують відповідні слова і словосполучення: скажи, зроби це, напиши мені, спитай його, шлю вітання, надсилай листа, листа одержав, кланяйся нашим, цілую (Тебе, Вас) на ін.;

ґ) усі назви адресата можуть повторюватись, ускладнюватись афіксами (особливо суфіксами), набуваючи певної позитивної чи негативної оцінки (здрібніло-пест- ливої, голубливої, прихильної чи, навпаки, зневажливої, осудливої тощо): батечку, таточку, сестричко, дідусю, голубонько, серденько, любий, кохана, рідненький, дорогенький, дорогесенький; бабище, дідугане; зраднику, боговідступнику, непатріоте і под.;

д) синтаксис листа залежить від індивідуальності його автора. Наприклад, листи Т. Шевченка насичені поетичними висловами, рядками віршів, народних пісень, простотою фрази, її народними ознаками. У листах Лесі Українки простежується тональність, ліризм, семантична прозорість і зрозумілість тексту. Легка іронія чи жарт додають щирості, але не принижують гідності іншої особи. Форма викладу тексту, побудова речень залежать і від того, кому адресовано лист.

Створюючи тексти епістолярного стилю, мовці послуговуються всенародною мовою, використовують е пі с - толяризми — особливі слова і сполучення слів, синтаксичні конструкції, які й репрезентують неповторну мовленнєву індивідуальність цього стилю. Мова з епістолярними ознаками обслуговує специфічне заочно-писемне спілкування однієї особи з іншою (іншими) в найрізноманітніших сферах життя — виробничій, професійній, а найбільше — в побутовій, щоденній, ситуативній.

Епістолярне мовлення в своєму типовому вияві — монологічне, проте природними елементами епістолярного тексту можуть стати і діалоги, почуті або прочитані автором, а потім відтворені в листі.

Отже, епістолярне мовлення, як і розмовно-побутове, наукове тощо, неоднорідне за своїм змістом і граматичною будовою (бо завжди має неповторного творця), зорієнтоване на виконання суто індивідуальної комунікативно-стилістичної функції.

Стилістика експресивних різновидів мовлення

Мовлення людини — одна з визначальних складових її Я, тому природним є те, що кожен мовець намагається (свідомо чи інтуїтивно) висловлюватися стилістично — правильно і точно, образно, етично й естетично. Однак за багатьох життєво-мовленнєвих ситуацій мовлення буває спонтанним, наперед не продуманим, а тому й недосконалим.

Мовлення в межах кожного стилю літературної мови супроводжується певною експресією (лат. ехрезБІо — вираження). Експресивними є виражальні засоби мови, наділені почуттєвістю, емоційністю. Вони надають висловлюванню певного колориту, тональності. У мисле- но-почуттєвій сфері мовця виявляється його ставлення до адресата мовлення. Залежно від мети і життєвої ситуації мовлення буває емоційно нейтральним або урочистим, офіційним, фамільярним, інтимно-ласкавим, гумористичним (жартівливим), сатиричним (в’їдливим, ущипливим, дошкульним) або й саркастичним, тобто вкрай злобливим, глузливим, глумливим тощо.

Почуттєво (емоційно) нейтральне мовлення. Це найзвичніший (звичайний) різновид мовлення. За стильовими ознаками таким є переважно мовлення розмовно-побутове, яке реалізується здебільшого за щоденних невимушених домашніх умов. Учасники розмови розуміють один одного з півслова чи напівнатяку. Таке мовлення обмежено супроводжується жестами, мімічними рухами тощо.

Урочистий різновид мовлення. Його мета — передати велич подій, осіб, викликати до них глибокі позитивні почуття. Урочистість зумовлюється позитивним у житті, яке усвідомлюється колективно або індивідуально. Приклади урочистого мовлення (про важливі події в житті країни, героїчні чи видатні подвиги, вчинки осіб) трапляються в публіцистичному стилі, а також у наукових, художньо-літературних текстах тощо. Урочистою є інформація в газетах, по радіо чи телебаченню про присвоєння певним видатним особам державної нагороди і почесного звання «Герой України», про прийняття Верховною Радою Конституції України, схвалення нею державного бюджету на наступний рік та ін.

Офіційний різновид мовлення. Таке мовлення стримане, ділове, притаманне переважно писемній формі офіційно-ділового стилю. Зразком цього мовлення є текст Конституції України: Стаття

1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   51

При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua