|
|
Скачати 4.92 Mb.
|
IV. СЕРЕДНЬОВІЧНА ЄВРОПЕЙСЬКА КУЛЬТУРА 1. Поняття “середні віки” і “середньовічна культура”. 2. Роль релігії і церкви в середньовічному суспільстві. 3. Рицарська культура. 4. Народна селянська культура. Міська культура. 5. Художні стилі в західноєвропейському середньовічному мистецтві. 6. Візантійська культура. 1. Поняття “середні віки” і “середньовічна культура” Термін “середні віки” виник в Італії у XIV-XVI ст. в колі істориків і літераторів, передових людей свого часу. Вони схилялися перед культурою Стародавньої Греції і Стародавнього Риму, намагалися відродити її. “Середніми віками” вони назвали час між античністю і своєю епохою. Надалі в науці закріпився розподіл історії на стародавню, середньовічну і нову. Середні віки в сучасній періодизації всесвітньої історії охоплюють час від краху Західної Римської імперії в V ст. н.е. до епохи Великих географічних відкриттів (рубіж XV-XVI ст.), причому повне панування саме середньовічного типу культури в Європі пов'язують не з усім періодом, а з V-XIII ст. Потім в Італії зароджується перехідна культурна епоха - Відродження, яка охоплює кінець середньовіччя і початок Нового часу. Оцінка середніх віків у науці змінювалася. Гуманісти епохи Відродження (які якраз ввели цей термін) і просвітники XVIII ст. (Дідро, Вольтер, Монтеск'є) називали їх “темними віками”, писали про глибокий занепад культури. На противагу їм романтики XIX ст. у наукових і, особливо, в художніх творах ідеалізували середньовіччя, були схильні бачити в ньому втілення вищої моралі. Сучасні вчені переважно уникають крайнощів. Визнається, що в порівнянні з античністю виявилися загубленими багато досягнень культури, але в той же час у сферу культурного розвитку були залучені нові народи, зародилися національні культури. Формування середньовічного типу культури на території колишньої Римської імперії відбувалося різними шляхами. Східна Римська імперія зберегла свою державність і єдність. Візантія протягом усього середньовіччя залишалася великою і впливовою державою, візантійська культура стала прямим продовженням античної. Але в 1453 р. після завоювання турками-османцями її історія уривається. Соціально-економічний лад середньовіччя в Західній Європі схематично можна змалювати таким чином. На руїнах Західної Римської імперії виник ряд часом дуже великих (як, наприклад, імперія франків часів Карла Великого), але неміцних ранньофеодальних монархій. Основа економіки - сільське господарство. Спочатку всі землі належали королю. Він розподіляв їх між своїми васалами - феодалами (феод - назва наділу), які служили в його війську. Феодали, в свою чергу, наділяли землею селян, які виконували повинності (панщина, оброк). Встановлювалися складні взаємовідносини між кріпосними селянами та панами, і всередині класу феодалів (принцип “васал мого васала - не мій васал”). Кожний феодал хотів розширити свої володіння, війни велися практично безперервно. У результаті королівська влада втрачала свої позиції, що вело до роздробленості. Пригноблені селяни не припиняли боротьбу в різних формах - від втечі в міста до великих селянських воєн і повстань. Самостійні міські комуни стають опорою королівської влади. З'являється новий клас - міська буржуазія (слово утворене від французького - міський житель, громадянин). Виділяють такі основні періоди історії середніх віків: - раннє середньовіччя (кінець V ст. - середина XI ст.); - феодальна роздробленість (XI-XII ст.); - централізація держав під королівською владою (XIII-XV ст.). 2. Роль релігії і церкви в середньовічному суспільстві Для середньовічної культури характерні дві ключові відмінні ознаки: корпоративність і домінуюча роль релігії та Церкви. Середньовічне суспільство, як організм з клітин, складалося з безлічі станів (корпорацій). Людина по народженні належала до одного з них і практично не мала можливості змінити своє соціальне становище. З кожним станом було пов'язано своє коло політичних і майнових прав та обов'язків, наявність привілеїв або їх відсутність, специфічний уклад життя, навіть характер одягу. Існувала сувора корпоративна ієрархія: два вищих стани (духовенство, феодали-землевласники), потім купці, ремісники, селяни (останні у Франції були об'єднані в “третій стан”). Чітку формулу вивів на рубежі X - XI ст. єпископ французького міста Лана Адальберон: “.. одні моляться, інші воюють, треті працюють...”. Кожний стан був носієм відповідного типу культури. Могутнім об'єднуючим чинником у таких умовах виступали релігія і церква. Визначальна роль християнської релігії і церкви у всіх галузях суспільного і культурного життя складала принципову особливість європейської середньовічної культури. Церква підпорядкувала собі політику, мораль, науку, освіту і мистецтво. Весь світогляд людини середніх віків був теологічним (від грецького “теос” - бог). Чим же можна пояснити таке виняткове становище релігії в середньовічному суспільстві? Одну з відповідей на це питання дає сам зміст християнського віровчення. Воно виникло в процесі боротьби і взаємного впливу безлічі філософських і релігійних течій. Якщо говорити про початкове християнство, то однією з головних ідей, які забезпечили значне поширення нової релігії, була ідея рівності людей - рівності як гріховних істот перед всемогутнім і всемилостивим Богом - але все-таки рівності. Християнство, яке виникло в колоніях Стародавнього Риму, в середовищі рабів і вільновідпущеників, з самого початку не було релігією одного народу, воно мало наднаціональний характер. Як релігійне вчення християнство базується на трьох головних ідеях: - ідеї гріховності усього людського роду, зараженого первородним гріхом Адама і Єви; - ідеї порятунку, який необхідно заслужити кожній людині; - ідеї спокутування всіх людей перед Богом, на шлях якого стало людство завдяки стражданням і добровільній жертві Ісуса Христа, який з'єднав в собі як божественну, так і людську природу. У ранньому християнстві дуже сильною була віра в швидке друге пришестя Ісуса Христа, Страшний суд і кінець грішного світу. Однак час ішов, нічого подібного не відбувалося, і на місце цієї ідеї в середні віки приходить ідея втіхи – потойбічної нагороди (відплати) за добрі або погані вчинки, тобто раю і пекла. Основи офіційного церковного світогляду середніх віків були закладені на рубежі IV-V ст. у працях Августина, згодом зарахованого до лику святих. Він розробив вчення про “Божественну благодать”, згідно з яким церква є посередником між Богом і людьми (“єдинорятуюча роль церкви”). Тільки церква залучає людей до Бога. Як хранительниця “Божої благодаті”, вона може дати людині спокутування гріхів. Згідно з Августином, весь хід історії передбачається божественним промислом, тому людина не спроможна його змінити і грішно навіть намагатися це зробити. Треба смиренно приймати як багатство, так і бідність, вони - наслідок первородного гріха Адама і Єви. Цей же гріх спотворив людський розум, відтоді людина повинна шукати собі опору у вірі. Звідси - постулат: “Вірую, щоб розуміти”, який проголошує пріоритет віри над розумом. На кінець античності християнство являло розвинену світоглядну систему. Був вироблений “символ віри” - короткий виклад основних догматів християнської церкви. До нього увійшли догмат про “триєдиність Бога”, який єдиний і, разом з тим, складається з трьох осіб - Бога-отця, Бога-сина і Бога-духа Святого, догмат про воскресіння Христа та інші. Перші християнські общини відрізнялися демократизмом, однак досить швидко служителі культу - духовенство, або клір (від грецького “клер” - жереб, оскільки спочатку їх вибирали за жеребом) перетворюється на сувору ієрархічну організацію. Спочатку найвище становище в клірі займали єпископи. Римський єпископ став домагатися визнання за ним першості серед всього духовенства християнської церкви. У кінці IV- на початку V ст. він привласнив собі виняткове право іменуватися Папою і поступово одержав владу над всіма іншими єпископами Західної Римської імперії. Християнська церква стала іменуватися католицькою, що означає всесвітня, вселенська. Ще в останні сторіччя існування Римської імперії християнство з релігії пригноблених перетворюється в державну релігію. Папа оголосив себе “намісником Христа на Землі”. На ту ж роль претендував патріарх Константинопольський. У церкви виявилося два організаційних центри. У 1054 р. Папа римський і патріарх Константинопольський наклали один на одного прокляття. При спільній релігії церква розкололася на західну - римсько-католицьку і східну - православну. В умовах краху Західної Римської імперії, швидкого утворення і такого ж швидкого розпаду “варварських” королівств, постійного перекроєння кордонів, феодальної роздробленості церква виявилася найбільш організованою силою, своєрідним островом “порядку в безпорядці”. Мабуть, найбільш стабільною державою Європи була Папська область - середня Італія, яка перейшла у VIII ст. під безпосереднє управління римських пап (існувала до XIX ст.). Саме для обгрунтування права на владу в цій державі була створена легенда про “Константинів дар”: ніби римський імператор Константин, переносячи столицю у Візантію, своїм наступником у Римі залишив Папу. Політичний вплив папства поширювався на всю Європу. Дуже довго тільки Папа призначав єпископів у всі країни. Церква широко використовувала систему покарань (в тому числі стосовно правителів): “відлучення”, яке ставило людину поза церквою, “анафема” - урочисте публічне прокляття, “інтердикт” - заборона відправляти культ на цілій території та інші. Обрання Папи з XI ст. стало проходити на особливих зборах кардиналів (від латинського “головний”, найвища після Папи Римського духовна особа в католицькій церкві) без найменшої можливості втручання світської влади. Приблизно третина всіх орних земель в Європі належала церкві, всі держави виплачували “десятину” (десяту частину податків, які збиралися) на її користь. У католицькій церкві до Х ст. встановився звичай безшлюбності (целібату) духовенства. Цей звичай тісно пов'язав стани феодалів і духовенства: в сім'ях феодалів старший син звичайно успадковував земельну власність, а другий ставав священиком. Особливу роль у поширенні впливу церкви відігравали монастирі. Вони виникли в III ст. в Єгипті і являли собою спочатку поселення самітників (від грецького “монах” - самітник). Монастирі в Європі стають і великими землевласниками, і центрами багатогалузевих господарств, і укріпленими фортецями, і осередками культурного життя. Перший чернечий орден організував Бенедикт Нурсійський в VI ст. Надалі орден бенедиктинців об'єднував до двох тисяч монастирів. У XII ст. у зв'язку з серією великих народних виступів виникає нова течія в чернецтві. Франціск Асізський в Італії і Домінік в Іспанії майже одночасно виступають з проповіддю бідності, відмови від власності, поваги до простої праці. Головним для священика вони вважали не урочисте богослужіння, а проповідь в мандрівках серед простих людей. Такі погляди дістали дуже широку підтримку. Рим офіційно визнав францісканців і домініканців - ордени жебракуючих ченців-проповідників. Треба врахувати ще одну причину впливовості церкви, особливо в ранньому середньовіччі. Це - загальний культурний занепад, виродження античної культури, які настали після V ст. Руйнувалися політичні, культурні зв'язки, більшість населення стала аграрною. Письменність перетворюється на рідкість. На зміну класичної приходить вульгарна (народна) латина. У таких умовах саме церква виступає охоронцем античної культурної спадщини. Священики виявляються найбільш освіченими людьми. Адже і серед правителів тоді письменні люди були відносною рідкістю. Наприклад, Карл Великий - творець величезної імперії, герой переказів і легенд - поважав освіченість, знав латину, грецьку, цікавився літературою. Але... писати він не вмів. Його біограф розповідає, що імператор возив “на постелі під подушкою дощечки і листочки, щоб у вільний час привчити руку виводити букви. Але мало мав успіху”. При монастирях організовувалися скрипторії - спеціальні майстерні для переписування книг. Рукописні книги виготовлялися з пергаменту - особливим чином обробленої телячої або овечої шкіри. Для виготовлення однієї Біблії великого формату було потрібно 300 овечих шкур, на її виконання йшло 2-3 роки. Коштували такі книги, природно, неймовірно дорого. При монастирях же звичайно існували бібліотеки. Крім Біблії, переписувалися книги християнських богословів, житія святих, уцілілі античні твори (без такого переписування до нас ці твори просто не дійшли б). Тут же складаються хроніки - описи поточних подій за роками. Школи протягом раннього середньовіччя відкривалися тільки при церквах і монастирях. Поступово складається шкільна програма. Вона не мінялася потім віками. До неї входили “сім вільних мистецтв”: три вступні дисципліни - “тривіум” - граматика, риторика (оволодіння ораторським мистецтвом), діалектика (тобто формальна логіка); чотири дисципліни вищого циклу - “квадріум” - арифметика, геометрія, астрономія, музика. 3. Рицарська культура Образ середньовіччя часто асоціюється з колоритною фігурою озброєного рицаря в обладунку. Рицарі - професійні воїни - являли собою корпорацію, членів якої об'єднували спосіб життя, морально-етичні цінності, особистісні ідеали. Рицарська культура складається у феодальному середовищі. Сам стан феодалів був неоднорідним. Нечисленну еліту феодального класу утворювали найбільші землевласники - носії гучних титулів. Ці найродовитіші і найблагородніші рицарі стояли на чолі своїх дружин, часом справжніх армій. Рицарі нижчі за рангом служили в цих дружинах зі своїми загонами, з'являючись на перший поклик володаря. На нижніх рівнях рицарської ієрархії стояли безземельні рицарі, все надбання яких містилось у військовій виучці і зброї. Багато хто з них мандрував, примикаючи до загонів тих або інших ватажків, стаючи найманцем, а нерідко і просто промишляв розбоєм. Військова справа була прерогативою феодалів, і вони робили все, щоб максимально не допустити участі в битвах “грубих мужиків”. Часто заборонялися носіння зброї і верхова їзда “базарним торговцям, селянам, ремісникам і чиновникам”. Бували випадки, коли рицарі відмовлялися брати участь у битвах разом з простолюдинами і взагалі з піхотою. Згідно з поширеними в рицарському середовищі уявленнями, справжній рицар повинен був походити із знатного роду. Поважаючий себе рицар посилався для підтвердження свого благородного походження на гіллясте генеалогічне дерево, мав фамільний герб і родовий девіз. Приналежність до стану передавалася спадково, в рідких випадках в рицарі посвячували за виняткові військові подвиги. Суворість правил стала порушуватися з розвитком міст - цей привілей стали все частіше купувати. У різних країнах існували схожі системи виховання рицарів. Хлопчика вчили верховій їзді, володінню зброєю - насамперед мечем і списом, а також боротьбі і плаванню. Він ставав пажем, потім зброєносцем при рицарі. Лише після цього юнак удостоювався честі пройти через обряд посвячення в рицарі. Існувала і спеціальна література, присвячена рицарським “мистецтвам”. Майбутнього рицаря навчали, крім іншого, і прийомам полювання. Воно вважалося другим після війни заняттям, гідним рицаря. У рицарів вироблявся особливий тип психології. Ідеальний рицар зобов'язаний мати безліч достоїнств. Він мав бути зовні красивим і привабливим. Тому спеціальна увага приділялася поставі, одягу, прикрасам. Обладунок і кінська збруя, особливо парадні, були справжніми витворами мистецтва. Від рицаря вимагалася фізична сила, інакше він просто не зміг би носити обладунок, який важив до 60-80 кг. Обладунки починають втрачати свою роль тільки з винаходом вогнепальної зброї. Від рицаря очікувалося, що він буде постійно піклуватися про свою славу. Свою доблесть треба було весь час підтверджувати, і багато рицарів були в постійному пошуку можливостей для цього. “Раз тут війна, я тут залишуся”, - говорить рицар в одній з балад поетеси Марії Французької. Нічого незвичайного не було в тому, щоб помірятися силою з незнайомим суперником, якщо той хоч чим-небудь викликав незадоволення. Організовувалися спеціальні рицарські турніри. У XI-XIII ст. виробилися правила рицарських двобоїв. Так, їх учасники повинні були користуватися однаковою зброєю. Частіше за все спочатку суперники мчали один на одного зі списом наперевіс. Якщо списи ламалися, бралися за меч, потім за булаву. Турнірна зброя була тупою, і рицарі старалися лише вибити суперника з сідла. При проведенні турніру після численних індивідуальних поєдинків, які могли продовжуватися декілька днів, влаштовували головне змагання - імітацію битви двох загонів. Рицарські поєдинки стали складовою частиною битв в нескінченних феодальних війнах. Такий поєдинок відбувався перед боєм, єдиноборство завершувалося смертю одного з рицарів. Якщо поєдинок не проводився, то вважалося, що бій почато “не за правилами”. Серед рицарства була розвинена станова солідарність. Історія знає немало прикладів істинно рицарської поведінки. Під час війни між франками і сарацинами один з кращих рицарів Карла Великого на ім'я Ожьє викликав на поєдинок рицаря сарацин. Коли ж Ожьє хитрістю взяли в полон, його противник, не схвалюючи таких прийомів, сам здався франкам, щоб ті могли обміняти на нього Ожьє. Під час однієї з битв у ході хрестових походів Річард Левове Серце виявився без коня. Його суперник Сайф-ад-Дін послав йому двох бойових коней. У тому ж році Річард посвятив сина свого суперника в рицарське достоїнство. Вищим виявом рицарської войовничості, агресивного прагнення феодалів до захоплення нових земель, підтриманим католицькою церквою, стали хрестові походи на Схід під прапором захисту християн і християнських святинь від мусульман. У 1096 р. відбувся перший з них, а в 1270 р. - останній. Під час їх проведення виникають особливі військово-релігійні організації - рицарські ордени. У 1113 р. був заснований орден іоанітів, або госпітальєрів (їх першою резиденцією був будинок-госпіталь Св. Іоанна для прочан). В Єрусалимі, поблизу храму знаходився центр ордену тамплієрів, або храмовників. Управляв орденом великий магістр, який підкорявся особисто Папі римському. Вступаючи в орден, рицарі давали обітниці цнотливості і слухняності. Вони носили чернечі плащі (у госпітальєрів - червоний з білим хрестом, у храмовників - білий з червоним) поверх рицарських лат. В агресії проти слов'янських народів головну роль відігравав Тевтонський орден. Рицарський кодекс знайшов відображення в рицарській літературі. Її вершиною вважається світська лірична поезія трубадурів народною мовою, яка виникла на півдні Франції (Лангедок). Вони створюють культ Прекрасної Дами, служачи якій, рицар повинен дотримуватися правил “куртуазії”. “Куртуазія”, крім військової доблесті, вимагала уміння поводитися у світському товаристві, підтримувати розмову, співати. Був розроблений особливий ритуал залицяння до панянок. Навіть в любовній ліриці, в описі почуттів рицаря до пані частіше за все використовується характерна станова термінологія: присяга, служіння, дарування, сеньйор, васал. По всій Європі розвивається і жанр рицарського роману. Для його сюжету були обов'язкові ідеальне “рицарське” кохання, військові подвиги в ім'я особистої слави, небезпечні пригоди. Романи широко відображали побут і вдачі свого часу. У той же час в них вже помітний інтерес до окремої людської особи. Найбільш популярні сюжети - про рицарів “Круглого стола”, про легендарного короля бриттів Артура, рицаря Ланселота, Трістана та Ізольду. Багато в чому завдяки літературі в нашій свідомості досі живе романтичний образ благородного середньовічного рицаря. |
| Гуревич П. С. Философия культуры. М., 1994. Каган М. С. Философия... ТЕМА КУЛЬТУРОЛОГІЯ ЯК НАУКОВА ДИСЦИПЛІНА ТА ЇЇ КАТЕГОРІЇ. СУТНІСТЬ КУЛЬТУРИ ТА ЇЇ ГЕНЕЗА |
1. Культурологія як наука. Етапи становлення Своїм завданням культурологія вважає дослідження всіх процесів взаємодії людини зі світом природи, світом соціуму і світом фізичного... |
| 1. Культурологія як наука. Етапи становлення Своїм завданням культурологія вважає дослідження всіх процесів взаємодії людини зі світом природи, світом соціуму і світом фізичного... |
ТЕМА Культурологія як наукова дисципліна Основні етапи розвитку культурологічного знання. Становлення культурології як самостійної наукової дисципліни |
| ПЛАН: Становлення культурології як самостійної галузі гуманітарного... Горбатов А. Основные школы и концепции культурологии: Учеб пособие. Кемерово, 2000 |
Дизайн: культурологія та естетика Ми, як в хлібі насущному, маємо потребу в художнику, що уособлює загальний дух народу. Якщо не помиляюся, найголовніше це єдність,... |