Л. В. Чернявська Теорія та історія публіцистики


Скачати 1.44 Mb.
Назва Л. В. Чернявська Теорія та історія публіцистики
Сторінка 9/11
Дата 19.03.2013
Розмір 1.44 Mb.
Тип Документи
bibl.com.ua > Журналістика > Документи
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

Есеїстика В. Медведя

В.Медвідь – автор безсюжетних текстів, темою яких є село, що вироджується. Він представляє в українській літературі манеру потоку свідомості із використанням житомирської говірки, є «ідеологом і некоронованим патріархом», як зазначає Н. Зборовська, «мітологічного письма, власне орієнтованого на традиційний національно-романтичний міт» [9, 35]. Дослідниця вказує, що В. Медвідь «пропонує прихід митця-філософа з його текстом мітологійного марення» [9, 35]. В цьому ракурсі постає завдання нової школи міфології. На противагу «франківсько-львівській» постмодерній літературі утворюється асоціація «Нова література» (1994), представниками якої стали Є. Пашковський, В. Медвідь, В. Рубан, С. Квіт та ін. Отже, цікаво простежити, яким чином художньо-естетична позиція письменника відбивається в художніх текстах та публіцистиці.

Таке протиставлення художніх концепцій, яке запропонувала Н. Зборовська, дозволяє в нашому дослідження виявити його правильність або хибність на прикладі публіцистичної творчості. При чому протиставлення відбувається в нашому випадку щодо таких постатей як Ю. Андрухович, Т. Прохасько та В. Медвідь.

Публіцистика В. Медведя в нашому дослідженні представлена більшою мірою 1990-ми роками. Це публікації в журналах «Сучасність», «Українські проблеми», «Золоті ворота». Про есеїстику В. Медведя його ідейно-естетичний однодумець і учасник «Нової літератури» С. Квіт говорить: «Медвідь культивує саме жанр есе» [10, 135]. Від кінця 80-х років В’ячеслав Медвідь включається в активну есеїстичну боротьбу на сторінках газети “Слово”, друкується головним чином в журналах “Авжеж”, “Українські проблеми”, “Золоті ворота” та “Сучасність”. Найбільш цікавою, на його думку, є публікація «Філософія страху, або ж Проклятий народ: щоденники», проте розгляд публіцистики В. Медведя варто розпочати з окремих публікацій.

Цікавим у сенсі індивідуальної історії як варіанта цілісної національної історії є есе «Із “Книги Мавра”», яке побудоване на спогаді про випадок із життя оповідача (саме таку наративну роль обирає автор для свого твору із метою інтимізації оповіді, використання елементів репортажної техніки), що стався десь у 1963-му році і співвідносний із сьогоденням, яке оповідач коментує. Твір відзначається нагромадженням деталей матеріально-побутового світу, які характеризують духовну атмосферу суспільства, часто пропущену через емоційний стан героя-оповідача, наприклад: «…Десь за хвилю-другу обсіє з тебе потоками загазованого повітря той дух, заради якого злочинцем прокрадався в чужий двір, зітре в тобі образ стін з облушпеною штукатуркою, сміттєвих баків, обчімхнутих вишеньок, на яких жодній ягідці не вдається достигнути, прогнутої од сидіння металевої огорожки, за якою жовтіє купчина бруднуватого піску, на якому розкидано дитячі поламані іграшки…» [16, 111]. Твір характеризується величезними реченнями, які відтворюють манеру потоку свідомості, що використовується автором в художніх творах. Як свідчить С. Квіт, «елементи т.зв. “потоку свідомості” з’явилися автентичним шляхом, через власне експериментаторство» [10, 134]. Цим підкреслюється традиційність його прозового стилю, а проаналізований нами публіцистичний твір підкреслює специфіку індивідуального художнього стилю автора.

В. Медвідь дотримується національної літературної традиції, належить до нового покоління письменників неотрадиціоналістів (В. Медвідь, В. Портяк, В. Габор, Є. Пашковський). Н. Зборовська так характеризує літературну творчість традиціоналістів: «Наша літературна традиція оберігає етично-естетичні цінності українського патріархального селянського світу. У її межах трагедійна естетика народжується з теми “погибелі однієї з останніх сирітсько-селянських цивілізацій” (Є. Пашковський), якою є Україна. А тому духовність “селянської” нації творить своєрідний ідеальний простір цієї літератури» [9, 145]. Отже, його текст «Із “Книги Мавра”» становить собою монолог із ознаками традиційної для української літератури поетичності письма, манери, притаманної його художній творчості. Основними прийомами є споглядання (автор спостерігає, коментує побачене), уведення деталі екстер’єру (зображення двору в дитинстві, двору сучасного).

Есе «Із “Книги Мавра”» презентує ту творчу манеру, коли кожен образ стає мовленнєво-світоглядним символом, а відтворюваний світ стає шляхом пошуку істини. Серед образів, поданих у творі, є образ старої жінки, в якої автор питає дорогу, що стає символом самотності, відмирання; образ спогад дитинства – образ житомирського двору, на якому хлопчаки грали у м’яча, символізує чистоту, дитячу природність і відчуженість «селянської» душі від «міської»; образ жінки, що збираючись в дорогу до дочки, говорить до хати («Квіточко, квітунечко, - до квітки , - чого ж це ти тут виросла, чому так на мене позиркуєш»; «Ти, павуцяро малий, я ж тебе не зачіпаю тамо під сволоком, - до павука, - то гляди мою хатку», - геть, як то мама колись, покидаючи хату щоб їхати до дочки, цілувала замочка й примовляла – замочку, стережи мою хатку» [16, 113]), стає символом ідеалізації селянського світу, справжності, поетичності народного буття.

Одним з основних образів твору є образ міста, що втілює жорстокий, прагматичний світ. Це місце мертвотне, брудне: «Смітники та архітектурні чари живуть укупі, лише у людській візії мовби порізнені – обиватель праздниково рушає в оперу або на гостину, перед тим – а опісля то вже напевне – справивши нужду, викинувши сміття в цистерну або сміттєпровід» [16, 115]. Навіть здобутки міської цивілізації, як-от, опера або обладнання будинків сміттєпроводами і системою каналізації та водопроводу, стають для оповідача елементами руйнування духовної культури, переваги тіла над душею, натомість світ природи втілює глибинно-сущий спокій, природний світолад: «Бо це – осінь, і лише ти вгадуєш ту днину, таку погоду, коли кленове й каштанове листя, набубнявіле од дощів, жилаве, аж сік з нього пирскає, ще й гадки не має про всохлість і порох, - воно безсоромно розвинене і ще живе, аніж було при гілках; воно обдаровує таким запахом, духом таким, такою барвою, мовби нутром усього живого» [16, 118].

Картина світу, витворена автором, є символом випробувань сучасної людини, яку порятувати може «хіба-що гра з текстами й то за умови, коли їх буде оживлено і насичено здогадом» [16, 122]. Тут знову проступає важливість історичної пам’яті, автор робить посилання на історичний випадок із Якимовським і Касим-беком, який детальніше розглянуто в есе «Галерник і наглядач».

Є у В. Медведя тексти, присвячені різних творчим особистостям. Так, «Меморандум Віктора Шакули» подає розгляд творчої особистості поета, автор стверджує високодуховність творчості митця: «Такі тексти – вже свідомо і в елітарному вияві – заховують напруженість, яка годна являти культуру, вже позаструктурований її зміст на сформованість, культуру, яка згукується до нас “очищеним”, космічним єством з давнини, за зразок чого можемо брати народно-поетичний та писемний епос» [17, 75]. Цікавим у тексті є мотив гри, що перегукується з есе «Із “Книги Мавра”», в якому «гра з життям» стає «твоєю перевагою і продиктовує – на противагу тій необачності – всемогутність здогаду» [16, 122]. Гра як елемент людської сутності пов’язана з міфом, як вказує С. Квіт, вона «найчастіше є там, де більше архаїки» [10, 30]. Тому для В. Медведя гра є варіантом відтворення реальності як справжньої, так і віртуальної (мистецької): «Нам судилася інакша гра – на межі нез’ясованості межи мистецькою грою та грою з життям» [17, 74]. Гра вивищує людину понад матеріальним світом, вона долає тілесність, підносячи свято, даруючи свободу. Саме ці смисли вкладено у поняття гри в публіцистиці В. Медведя.

Інше есе, присвячене письменнику, - «З іменням іншої самотності», опубліковане в журналі «Українські проблеми» (1995) в рубриці «Антологія українського есею». Текст побудований таким чином, що читач не одразу розуміє про якого ж автора йде мова. Відомо, що це хтось із сучасних живих класиків. В. Медвідь говорить і про літературу нещирості періоду тоталітаризму й про сучасні спроби накреслити хибний для української літератури шлях («Нас повсякчас приноровлюють до клоунського одіжжю, вділяючи нам найпочесніші місця на карнавалі» [15, 101] – натяк на карнавальну прозу, адептом якої є Ю. Андрухович). Письменник окреслює образ перевертнів, що «приступаються до нас Лисами Микитами, перековують голоси, аби примовляти ріднішою мовою, і ми зчаста, одурені, отворяємо свої двері і свої душі» [15, 101]. Автор підкреслює свою повагу до досвіду письменника, окреслюючи власну позицію: «Я той, що й тепер, виказуючи хоч трохи правди про Вас і про себе, що, зізнаючись у синівському сентименті до Вас, той, кому хочеться дошукатися гіркого меду істини» [15, 102]. Проте автор не може дозволити собі як звичайного славослів’я, так і виказувати критичні зауваження. Важливим для нього є інше – постать письменника не може бути однозначною, а кожна інтерпретація письменницької творчості є лише варіантом його творчої долі. Критикові варто бути щирим і послуговуватись бажанням дошукатись істини.

Встановити ім’я письменника, про якого пише В. Медвідь, стає можливим через алюзію до творів живого класика: «Вони [літературознавці] – продовжують карати Вашими творами наших дітей, що наважуються висловити свій погляд на них; вони – що понаписували купу книжок на тему “краси вірності”, вчиняють вендету за своє упослідження» [15, 102]. Таким чином, есе побудоване як метафора, загадка, відгадкою якої є творча особистість Олеся Гончара у всій своїй неоднозначності, протиріччях, навіть одіозності.

Есеїстична публікація «Аки обри. Доба приниження. Філософія страху, або Проклятий нарід» презентує окремі думки автора, що виникають у нього в період 1980-1990 років. Ця публікація була розміщена на сторінках журналу «Українські проблеми» і друкувалася протягом трьох номерів. Вона була подана під рубрикою «Філософія» і відбиває філософію буття української нації зазначеного періоду. Публікація розпочинається вступним словом автора, в якому автор пояснює назву твору, детально розшифровуючи міфологему «Яки обри», смисл понять «філософія страху» та «проклятий нарід». Спроба створення буттєпису Українця спонукає автора до вибору форми твору. Текст есе складається із кількох розділів, а кожен розділ містить здавалося б розрізнені думки, об’єднані спільною тематикою. Така штрихова манера нагромадження афоризмів створює ефект динамізму, філософської насиченості. Мозаїка думок стає версією окреслення автентичного індивіда, спробою універсальної його ідентифікації, основним засобом якої є мова.

Аналізуючи основну проблематику праці слід відзначити напрямки, що повсякчас виявляються не лише у творі, а й в цілому в публіцистиці В. Медведя, а після виходу есе «Яки обри…» публіцистичний дискурс, започаткований ним, переходить у художню творчість, зокрема, за свідченням С. Квіта, активно виявляється вже в романі «Кров по соломі». Отже, це:

- тема історичної пам’яті, яку коротко можна визначити словами самого автора: «Галерник і наглядач прикуті до однієї галери часу; хто виявить милосердя до кого, ось питання не лише ХХ століття» [14,4-5, 100];

- тема літератури мистецтва і власної творчості («Вартість і коштовність письменницького існування у самих митях, а не купах написаних книжок; справжнє рідко коли потрапляє на сторінки; найцікавіше ми створюємо, ходячи, думаючи; сівши писати, кладемо на папір лише хирляві тіні того» [14,4-5, 86]);

- тема жінки, сучасне переосмислення цього образу, жінка як берегиня власного роду («Що з родом коїться, коли вмирає мати; падлюче все вилізло, й настає хаос, безлад» [14,3, 27]);

- вади й комплекси української нації – коротко «Філософія страху або проклятий нарід» [14,4-5, 102];

- вимирання села.

В творі присутні ті образи, що зустрічаються в інших як публіцистичних («Каже наш один Микита» - есе «З іменням іншої самотності»), так і художніх творах («Петро Прокопчук і на цьому весіллі доказав мені ту історію; хтось там мав щось до сусідської дівчинки, причинуватої; а потім утік; це його зловили, й, мабуть, у тюрмі зара» [14,1, 88] – художній текст «Реставрація церков»).

Публіцистична творчість українських письменників 1990 - початку 2000-х років відзначається есеїстичністю мислення, тяжінням до філософського осмислення й розв’язання важливих проблем суспільного буття: духовність, національне світовідчуття, причини соціальних проблем. Ці твори органічно поєднують змістово-структурні особливості власне публіцистики і художнього осмислення дійсності, про останнє свідчать ті специфічні особливості індивідуального стилю письменників, притаманні їх художній творчості.
Висновки

Публіцистика як вид творчості тісно пов’язана з літературою, вона виникла на позначення «риторичного» моменту в літературі. Історично склалось, що перші зразки писемної художньої літератури були більшою мірою публіцистикою, бо були покликані формувати суспільну ідеологію. Публіцист має справу передусім з суспільною психологією, яка майже ніколи не вдовольняється науково-аналітичними побудовами і прагне міфу. Література завжди твориться сучасником для сучасників, і тому гостро актуальні проблеми наявні в найсуб’єктивнішому і найфантастичнішому творі. Письменницька публіцистика є оригінальним явищем творчості, бо поєднує риси публіцистичності (актуальність, злободенність проблематики) і художності (використання художньо-поетичних структур). Тому цікавим є розгляд змістових домінант публіцистики українських письменників 1990 – початку 2000-х років, жанрової характеристики їх творів, а також вияву авторського «Я». Вибір авторів – Ю. Андрухович, О. Забужко, Є. Кононенко, В. Медвідь, Т. Прохасько – зумовлений потребою представити різноманітні за своїми художньо-естетичними поглядами угруповання, де публіцистика постає в контексті художньої творчості письменників.

Аналіз публіцистичних творів письменників показав, що активно розроблюваними темами є:

- питання мови, національної політики, соціальної зумовленості проблематики цього кола;

- проблеми глобалізації, української самобутності, автентичності, філософське осягнення буття українця;

- проблеми сучасного українського мистецтва, письменницька громадянська і естетична позиції, сучасна літературна ситуація;

- стосунки історії з сучасністю, міфологеми минулого в сучасному житті українців;

- ґендерна проблематика;

- проблеми державотворення, які уповільнюються через активне функціонування соціокультурних і ґендерних міфів, успадкованих Україною від Радянського Союзу.

Слід відзначити, що сучасний письменницький публіцистичний дискурс характеризується есеїстичністю мислення, де яскрава авторська особистість сміливо, щиро, майстерно відбираючи інформацію інтерпретує сучасність. Відповідно, есе як жанр постає найбільш прийнятною формою вираження авторської позиції, де превалюють роздуми, письменницькі рефлексії, їх палітра варіюється від карнавалізму Ю. Андруховича, інтелектуалізму О. Забужко до природності буття Т. Прохаська і «ґрунтівства» В. Медведя. Есеїстика, отже, це ще один рівень синкретичності публіцистичного твору, але з переважанням не науково-інформативного, а художньо-філософського спрямування.

Мозаїка письменницького світовідчуття, уявлення про світолад формує цільний образ України, «портрет доби» 1990 – початку 2000-х. Публіцистика Ю. Андруховича відбиває світогляд, світовідчуття української спільноти, фіксує певний духовний стан сучасного суспільства, водночас, висловлені автором думки мають чітко особистісне спрямування, являють собою «інтимні» рефлексії письменника. Співзвучно до сучасної епохи О. Забужко у «Хроніках від Фортінбраса» робить спробу «продовжити», «поглибити», «витончити» «духовну ситуацію дев’яностих», підтвердивши задекларований жанр. Предметом зображення в есеїстиці Т. Прохаська є природність життя як такого, соціальні виміри речей – асоціації до нього. В публіцистиці В. Медведя мова йде про одну з найважливіших українських проблем – філософію власної історії.
Література

1. Андрухович Ю. Диявол ховається в сирі. – К.: Критика, 2006. – 318 с.

2. Анкета критиків: краща книжка 2000-го р. // Слово і час. – 2001. – № 6. – С.34-51.

3. Ботанова К. Куди ходить Фортінбрас // Критика. – 2000. – № 9. – С.22-23.

4. Гаек И. Литература факта // Вопросы литературы. – 1965. – № 12. – С.2-16.

5. Галич В., Назарець В., Васильєв Є. Теорія літератури: Підручник. – К.: Правда Ярославичів, 2001. – 488 с.

6. Энштейн М.Н. На перекрестке образа и понятий: эссеизм в культуре Нового времени // Красная книга культуры. – 1994. – С. 131-147.

7. Забужко О. Хроніки від Фортінбраса. Вибрана есеїстка 90-х. – К.: Факт, 2001. – 340 с.

8. Заверталюк Н. Про специфіку публіцистики письменників: захист перед захистом // Слово і час. – 1992. – № 7. – 69-73.

9. Зборовська Н. Феміністичні роздуми. На карнавалі мертвих поцілунків. – К.: Літопис, 1999. – 336 с.

10. Квіт С. Основи герменевтики. – К.: Вид. дім «КМ Академія», 2003. – 192 с.

11. Краткий словарь литературоведческих терминов. – М.: Наука, 1987. – 274 с.

12. Куприяновский П. Проблемы изучения художественно-документальной литературы // О художественно-документальной литературе. – Иваново: Иван.гос.педин-т, 1972. – С.56-71.

13. Лейдерман Н. К вопросу о художественности в документальном повествовании // Художественно-документальные жанры. – Иваново: Иван.гос.пед.ин-т, 1970. – С.12-23.

14. Медвідь В. Аки обри. Доба приниження. Філософія страху, або Проклятий нарід // Українські проблеми. – 1994. – № 3. – С.25-32; № 4-5. – С.97-110; 1995. – №1. – С.81-101.

15. Медвідь В. З іменням іншої самотності // Українські проблеми. – 1995. – № 2. – С.98-103.

16. Медвідь В. Із «Книги Мавра» // Сучасність. – 1995. – № 2. – С.111-122.

17. Медвідь В. Меморандум Віктора Шакули // Українські проблеми. – №3. – С.74-75.

18. Пропп В. Исторические корни волшебной сказки. – М.: Лабиринт, 1986. – 512 с.

19. Прохасько Т. FМ «Галичина». – Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2001. – 52 с.

20. Словарь литературоведческих терминов. – М.: Наука, 1984. – 346 с.

21. Словник символів / Укл. Потапенко І., Дмитренко М. та ін.. – К.: Редакція часопису „Народознавство”, 1997. – 156 с.

22. Соболь О. Постмодерн і майбутнє філософії. – К.: Наукова думка, 1997. – 187 с.

23. Ткаченко А. Мистецтво слова (Вступ до літературознавства). – К.: Правда Ярославичів, 1997. – 448 с.

24. Цвайг Г. Развитие жанров художественно-документальной литературы // Художественно-документальные жанры. – Иваново: Иван.гос.пед.ин-т, 1970. – С. 61-78.

25. Черепахов М. Проблемы теории лобалізацій. – М.: Наука, 1971. – 191 с.

26. Яцимірська М. Мова засобів масової інформації кінця ХХ століття // Актуальні проблеми журналістики. Збірник наукових праць. – Ужгород, 2001. – С.485-490.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

Схожі:

ТЕОРІЯ ТА ІСТОРІЯ СОЦІАЛЬНИХ КОМУНІКАЦІЙ Питання до курсового екзамену
Місце напряму “Соціальні комунікації” в системі наукових досліджень. Історія виникнення галузі науки та навчальної дисципліни
ТЕОРІЯ ТА ІСТОРІЯ СОЦІАЛЬНИХ КОМУНІКАЦІЙ
Дописемні комунікації: звичаї, традиції, фольклор, мистецтво, їхня роль та призначення
Відомі українські математики
Діапазон наукової творчості Остроградського надзвичайно широкий: диференціальне та інтегральне числення, алгебра, теорія чисел, диференціальна...
МЕТОДОЛОГІЯ ЮРИДИЧНОЇ НАУКИ. ФІЛОСОФІЯ ПРАВА. ТЕОРІЯ ТА ІСТОРІЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА
П. С. Пацурківський Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, Чернівці
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ МІЖНАРОДНИЙГУМАНІТАРНИЙУНІВЕРСИТЕТ...
Україні, а також виходячи з необхідності закріплення ідеї пріоритету права в юридичній діяльності вивчення навчальної дисципліни...
Мазурок [3], Т. Панюк [6], Т. Ружеловіч [4], Г. Чепурко [7], Ю. Чернявська...
ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ СИСТЕМИ ІНФРАСТРУКТУРНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЗАЙНЯТОСТІ
Історія держави і права України Теорія права та держави

С. В. Копилова, Т. А. Чернявська
У курсу напрямів підготовки: 130102 Соціальна робота, 010105 Соціальна педагогіка
2. Етику почали розглядати як науку що вивчає мораль Метою етики
Емпірична, або описова етика. Нормативна етика як зведення вимог, теорія морального виховання, або педагогічна етика, Професійна...
Спеціальність “Економіка підприємства”, “Фінанси”,“Облік і аудит”,“маркетинг”
Основи економічних знань ” належить до гуманітарних при підготовці фахівців економічного профілю. Курс посідає важливе місце у навчальному...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Портал навчання


При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua
Головна сторінка