|
|
Скачати 1.44 Mb.
|
|
Питання для самоконтролю:
Висвітлення проблем української національної ідеї в ЗМІ
Будь-яка держава-нація об’єднана певною ідеєю, має консолідуючий стрижень, таким стрижнем є національна ідея. Кожна суспільна формація утворює певну ідеологію, на основі якої розробляються важливі для життєдіяльності суспільства завдання, програми, законодавча база тощо. Україна після розпаду СРСР обрала шлях незалежності, тому першими кроками молодої держави стали спроби вироблення пріоритетів нового шляху – незалежна держава, демократичні перетворення, впровадження ринкових інструментів господарювання. Концепція національної ідеї державотворення передбачає основні концепти громадянського суспільства – влада закону, культура та етика підприємництва, ідея державотворення. Двохсотлітня історія України без державності, а, отже, збереження й плекання національної культури, ментальності, мови світочами українського народу, не наблизила Україну після проголошення незалежності до пошуку консолідуючої ідеї націєтворення. Більш того, як із сумною іронією відзначив Т. Балда, «історичні пошуки національної ідеї стають на порядку денному, як правило, у зв’язку із загостренням державотворчих питань (у Німеччині під час подолання політичної роздробленості, в Італії – при вирішенні питання суспільної єдності, національного визволення), - в Україні питання пошуку – традиційне» [1, 194]. Дослідниця А. Євграфова окреслила ряд завдань, які постають перед дослідником феномену національної ідеї в Україні: «По-перше, потрібно чітко окреслити саме поняття національної ідеї. По-друге, є необхідність хоча б з науковою метою диференціювати те поняття, тобто «розкласти» його на відповідні складові. По-третє, вивчити, осмислити й оцінити внесок учених, які так чи інакше займалися цією проблемою. По-четверте, проаналізувати продукт сучасних ЗМІ, щоб зробити аргументовані висновки щодо реального їх впливу на формування й утвердження національної ідеї як такої» [6, 5]. Ці завдання нам видаються слушними й сьогодні, адже запропоновані науковцями варіанти не вичерпали проблеми української національної ідеї, її визначення, складових, перспективи тощо. Слід згадати й той факт, коли на початку ХХІ століття чинний тоді президент Л. Кучма, підбиваючи підсумки років незалежності України, констатував, що національна ідея не спрацювала, тим самим виявивши своє нерозуміння поняття національної ідеї, роблячи помилкові підміни понять національної ідеї та руху національного відродження. Саме національний рух 1990-х виявив себе нежиттєздатним і таким, що втратив перспективу. Тому слід окреслити характерні риси національної ідеї:
Всі ці елементи об’єднані у визначенні, яке наводить А. Євграфова: «Українська національна ідея – теоретичний вираз своєї самобутності та індивідуальності, власної самоцінності, права на самовизначення та самостійний розвиток, на національну незалежність» [6, 5]. Основним «ініціатором» державотворення в будь-якому суспільстві є еліта. Проте еліта у державі за своїм визначенням неоднорідна: – будь-яка держава підтримує існування офіційної еліти, вищих та середніх ешелонів влади та підтримуючих владу; – у стабільній державі функціонує також суттєво незалежна від офіціозу духовна еліта, яка у кризові моменти починає трансформуватися в глобалізаційно–опозиційно, протиставлену офіційній еліті силу. Характеризуючи культурологічну ситуацію в Україні часів Радянського Союзу, О. Гуцуляк вказує на наявність прошарку людей, що оберігали національну культуру, чинили спротив тоталітарній дійсності: «Функцію носіїв феномена “обережительство” в умовах радянської дійсності поклала на себе українська інтелігенція, переважно селянського походження, для якої селянин як носій національної самоідентичності і звитяжного духу не є істотою нижчою від представника партійно-державної номенклатури чи зденаціоналізованого “трудящого”. Український інтелігент, після розчарування у соціалістичній реальності, знайшов для себе як інтелектуала ідеальну нішу “всевидющого ока” і носія месіанської ролі “обережителя духовності”. Звідси постала потреба у своїх авторитетах, у своїх ”священних текстах”» [5, 84-85]. Такими текстами, на думку автора, стали художні та публіцистичні твори О. Гончара, В. Симоненка, Г. Тютюнника, В. Земляка, В. Стуса, Л. Костенко, Є. Гуцала, Б. Харчука, П. Загребельного, В. Шевчука та інших. С.ди ж слід залучити й діяльність українських діячів діаспори. Зокрема, фундаторами української національної ідеї Т. Балда називає Є. Маланюка, Т. Осьмачку, В. Барку, О. Лятуринську, Яра Славутича, Ю. Шевельова та багатьох інших, чия діяльність була пов’язана із газетою «Свобода», що була одним із речників українського національного духу у США. Саме ці тексти мають становити Книгу національного буття, бо є втіленням філософської інтерпретації (або герменевтики) ідеї нації, втіленням національної свідомості. Іншим мірилом державної політики є ставлення до людини, адже держава повинна дбати про людину «як найвищу суспільну цінність». Як зазначає М. Пірен: «Джерелом найбільшого багатства у світі є людина з її знаннями, тобто психологічно і фізично здорова людина зі знаннями, освітою, культурою». Тому напрямок виховання людини, яка ідентифікує себе із певною нацією-державою, мовою, традиціями, культурою може стати частиною утворення, яке іменує себе народом. Головними дійовими особами в розвитку держави є вчителі, науковці, висококваліфіковані державні службовці, інженери. Отже, «саме вони і нація-держава можуть забезпечити Україні успішну мобілізацію того, що є найважливішим, динамічне економічне, політичне, духовне й культурне піднесення та відродження» [7, 7]. Таким чином, визначаючи авторів обговорення проблеми національної ідеї в ЗМІ, відзначимо наявність «публіцистичного» автора. Маємо на увазі окреслення автора світоглядної публіцистики М. Титаренко – «публіцист, дописувач, оглядач, аналітик (часто – позаштатний дописувач), письменник, мислитель, світоч». У матеріалі-роздумі «Що вважати національною ідеєю?» автори С. Біляцький та Н. Ярова зазначають, що «головною національною цінністю України, головним її ресурсом є інтелект нації. Вже у найближчі десятиліття на першому плані історичної сцени опиняться ті країни, ті народи, які забезпечать собі високий рівень освіченості, духовності, майстерності і усіх її проявах, виховують у собі нестримну потребу творчого пошуку» [2, 180]. Ця філософсько-публіцистична рефлексія двох економістів опублікована в рубриці «Рефлексії» спеціалізованого наукового журналу «Соціальна психологія» покликана звернути увагу науковців, висловлюючись образно «публіцистів суспільства», на проблеми становлення в Україні поняття національної ідеї: «У будь-якому суспільстві (точніше – у будь-якій культурі) існує певна угода, своєрідний консенсус. Його ще називають національною ідеєю. …Коли програмові цілі суспільства формулюються в моральних поняттях, а не в конкретних цифрах, то це не дозволяє затиснути людські волі в єдиний кулак, але зате відкриває простір для творчості індивідів та їх самодіяльних об’єднань» [2, 181]. Автори підкреслюють «статус» національної ідеї, як основа духовного, ідейного об’єднання, вона не може підмінятись поняттями, що презентують економічну позицію країни, як «добробут» (як заявив свого часу прем’єр В. Янукович «Національна ідея – це добробут»), «продуктивність праці» тощо.
Д. Павличко окреслює українську національну ідею як «творця, захисника, відновлювача і будівничого державності народу, його дух свободи, вищий рівень самоусвідомлення, ознаку інтелектуальної зрілості, його здатність впливати на формування позитивного для себе політичного міжнародного клімату» [7, 26]. Публіцист звертається до історії українського народу, простежуючи щаблі становлення ідеї нації. Він говорить про поняття свободи. Україна на сьогодні може пишатись порівняно з іншими країнами колишнього СРСР станом свободи слова. Про це свідчать і оптимістичні хроніки наведені в «Журналісті України» (2009. - №3), де за дослідженням міжнародної правозахисної організації Freedom House в списку найбільших порушників прав людини у світі серед 10 країн та суперечливих територій «засвітились» Туркменіста та Узбекистан. В цих країнах відбувається тотальний державний контроль за щоденним життям громадян. Трохи, але не набагато кращою є ситуація ще в 11 країнах та суперечливих територіях, серед яких названа Білорусь. Проте, за спостереженнями, маємо досить викривлене розуміння свободи: «Якщо стрижнем національної ідеї є свобода, то, власне, свобода повинна бути динамічним, живим рушієм політики, що могла б творити з усіх громадян України модерну націю, підносити її до рівня розвинених демократичних держав, але без упослідження, а з вивищенням нації корінної. А чим є національна свобода, як не творенням насамперед найнеобхідніших засад для духовного життя народу. А в нас за роки незалежності кількість україномовної преси зменшилась, а кількість російськомовної збільшилась у п’ять разів. 80 відсотків друкованих засобів масової інформації в Україні зареєстровані як російськомовні або двомовні видання, більшість з них фінансується з Росії. Подібна ситуація і на телебаченні» [7, 30-31]. Це спостереження ще раз підтверджує неможливість консолідації українського суспільства через панування проросійського і відверто антиукраїнського медіапродукту. Можемо констатувати своєрідний принцип «антиукраїнського насильства», відповідь і відсіч якому може дати світоглядна публіцистика. Слід оминути етап роз’яснень і коментувань медіанасильства медіаекологією. Як альтернатива «журналістики для всіх» вона має право на існування, проте, як відзначив В. Мостовий на конференції з питань журналістської етики щодо можливості виховати морального журналіста в неморальному суспільстві: в лікарні мають вилікуватись першими лікарі, отже, це стосується й журналістів. Говорячи про потребу формування національної ідентичності та державної ідеології як стрижня існування незалежної держави, В. Зливков констатує той факт, що українське телебачення не лише не сприяє консолідації української нації, але й активно впроваджує модно-масові зразки глобалізаційної ідеї нівеляції національного, а це суперечить національним інтересам України. Як, наприклад, і суперечить діяльність Савіка Шустера в його програмі «Свобода із Савіком Шустером». Поведінка цього шоумена є не лише прикладом відсутності професійної етики, самолюбування, самозахопленням, але й підтримкою антидержавницьких, антиукраїнських настроїв в суспільстві. Можемо зробити висновок, що українське телебачення не є «українським» за своєю суттю (згадаймо й продуковані концепти «Наше кіно», під вивіскою яких виходять романтизовані фільми про російських бандюків чи сльозливі російські історії кохання, до речі, більшість цих «кіно шедеврів» є класичними прикладами екранного насильства): ані змістом, ані формою – на що вказує відсутність української мови та реалій українського життя на телеекранах. Хочеться процитувати наведений Д. Павличком канадський закон щодо засобів масової інформації, який наголошує: радіомовлення і телебачення має бути «у власності й під контролем канадців», має служити «збереженню, збагаченню й зміцненню культурного, політичного, соціального та економічного ладу Канади… поширенню канадського погляду на навколишній світ за допомогою різноманітних програм, що відображають канадську позицію, думки, ідеї, цінність та художню творчість» [7, 31]. На жаль, ми не маємо підтримки національної культури українською владою. Д. Павличко аналізує політичне обличчя України, її європейський вибір. Публіцист формулює основне завдання української ідеї: «Створити націю, об’єднану не лише історичною пам’яттю, мовою і культурою, а й залученням кожного громадянина до реалізації своїх здібностей, до конкретної праці на будівництві демократичного суспільства і національної держави» [7, 37]. Завершення твору Д.Павличка «Українська національна ідея» оптимістичне, пронизане вірою у втілення української національної ідеї. Це завершення відповідає завданню світоглядної публіцистики – давати надію, здійснюючи пошук істини. Й.Лось називає два всеукраїнських видання в яких можна зустріти зразки націєтворчої світоглядної публіцистики – «Українське слово» та «День». Ми погоджуємось із вибором львівського дослідника і пропонуємо простежити націєтворчий потенціал світоглядної публіцистики цих видань. Газета «День» - всеукраїнська щоденна газета, що видається з вересня 1996 року. На сьогодні вона є прикладом української якісної преси, на сторінках якої порушуються актуальні проблеми українського суспільства, зокрема, проблеми державотворення, національної української ідеї. Успішність цього видання визначається також особистістю головного редактора – Лариси Івшиної. Аналізуючи її матеріали за останній рік, відзначимо такі характерні риси видання, яким воно завдячує своєму головному редактору. По-перше, це увага до питань української культури, що сприяє позитивному іміджу газети й України не тільки у власній державі, але й за кордоном. По-друге, сприяння формуванню сучасної української еліти, культивування в суспільстві високоморальних цінностей. По-третє, культивування свободи людини і її вибору, зокрема, свободи вибору слів журналіста. В газеті «День» (№46, 19 березня 2009 року) вміщено матеріал О. Савицького, Н. Білоусової «Національна ідея та національний капітал: чи може бути одне без іншого?». В ньому говориться про нагальну потребу кристалізації національної ідеї, а, отже, національної стратегії, що б могла сприяти побудові сильної економіки. Публікація містить коментарі та думки спеціалістів, відзначається добором цікавих фактів, що творять чітку і вдалу аргументацію. Відзначаючи тенденцію «катастрофізму» щодо висвітлення українського буття Ю. Романюк говорить про потребу «масованого, енергійного і безперервного впливу мас-медіа на утвердження позитивних прикладів все державного і місцевого життя є невідворотною і найбільш актуальною» [10, с.18]. Аналізований матеріал є прикладом саме такого позитивного погляду на перспективу і перспективність української економіки.
Поряд із всеукраїнськими виданнями, слід простежити націєтворчий потенціал регіональної журналістики. У Запорізькому регіоні в постколоніальний період зросла кількість газет, але якість лишилася майже незмінною. Так, «Запорізька правда» продовжує працювати в фарватері вимог обласної ради та облвиконкому. Російськомовна газета «Индустриальное Запорожье» час від часу змінює хазяїнів, але чесно служить кожному з них (зараз цей «незалежний орган» оспівує дії «Запоріжсталі» та «Індустріалбанку»). Колишній «Комсомолець Запоріжжя» (орган обкому ВЛКСМ) змінив ім’я – тепер це “МИГ” і має всі ознаки таблоїдної преси, як більшість друкованих ЗМІ Запоріжжя: “Наше время”, “Суббота плюс”. Частина регіональних друкованих ЗМІ, такі як “Мрія”, “Верже”, “Бабушка”, “Дедушка” – просто “жовті”. Популярними в регіоні є відверто антидержавні, антиукраїнські часописи “Выбор”, “Товарищ”, “Зеркало Запорожья”, а також преса партій Наталії Вітренко, партії Політики Путіна. Функціонування засобів масової інформації в умовах залежності від капіталу, влади породило ряд проблем, що потребують негайного рішення. Перш за все це потреба становлення в Україні якісної преси, яка б володіла усіма тими ознаками, на які було вказано ще у 1997 році (повнота і всебічність висвітлення подій, їх глибока інтерпретація, гідність в оформленні та стилі, неупередженість, відсутність сенсаційності та провінціалізму) [9, 33]. Проте на сьогодні доводиться говорити лише про прорахунки і втрати української преси. Поглянувши на ринок друкованих видань Запорізького краю, серця козацтва, можемо констатувати наявність лише однієї україномовної газети і однієї українсько-російської. Мова суспільства є його віддзеркаленням, мова відгукується на потреби суспільства і відображає національний образ світу, про який говорив Г. Гачев [4], або, вже ближче до журналістики, відображає, зі слів Г. Солганика, релігійно-міфологічну, філософську, наукову, художню, публіцистичну картину світу. Г. Солганик стверджує, що для кожної епохи є характерною створення публіцистичної картини світу, яка пов’язана з соціальними інтересами суспільства, а тому є перш за все соціальною [12]. На тематику та стилістику журналістського твору впливає дуже багато факторів: вид ЗМК (радіо, телебачення, газета чи мультимедійне електронне видання), цільова аудиторія, на яку розраховано видання, тип видання, система постійно діючих рубрик, навіть верстка і особливості поліграфії, – тобто і макроструктура сегментного поділу інформаційного ринку, і внутрішня структурованість конкретного інформаційного продукту. Тому реалізація однієї й тієї ж тематики буде не однаковою, скажімо, у спеціалізованому виданні, у межах окремої постійної рубрики загальноспрямованої преси чи у виданні, де подібна інформація не є профілюючою, з’являючись лише у вигляді окремих матеріалів. Різниця полягатиме не лише в обсягах матеріалу, його жанрових особливостях, а також і в загальній обізнаності журналіста в проблематиці, стилістиці текстуального вирішення кожного конкретного матеріалу. «Запорізька правда» має статус газети Обласної ради та Обласної державної адміністрації, що зумовлює тематику і жанрову специфіку видання, однак при цьому зберігається загальна домінанта саме соціальної інформації, крізь призму якої й подається та оцінюється часто культурна, політична, економічна, екологічна та інші типи інформації. Проте видання має чітку стратегічну мету – інформувати мешканців міста та області про роботу державних органів влади. При чому твориться стабільний позитивний імідж їх роботи в окресленні активної позиції влади щодо розвитку регіону в усіх сферах, в дотримані чіткої націєтворчої, державотворчої стратегії. Прикладами висвітлення таких значущих подій можна вважати значну кількість матеріалів – близько 60%, а з останніх подій – святкування Дня міста, проведення виставки-ярмарку «Хортицькі джерела» (6 жовтня 2007 року), свята бойових мистецтв «Спас» («Столиця бойових мистецтв “Спас” зустрічає ХІ міжнародний фестиваль» - 4 жовтня 2007 року). Соціально-оціночний підхід у висвітленні різноманітних подій засвідчує використання таких типів аргументації як констатація та інтерпретація. Останній тип аргументації саме дозволяє говорити про авторську позицію – свідка і коментатора подій, що дає можливість підкреслити високий творчий потенціал журналістів видання, які працюючи в умовах замовлення влади не забувають про високе соціальне замовлення суспільства. В цьому плані варто відзначити роботу журналістів Г. Кліковки, О. Грівцової та інших. Статус обласного видання вимагає висвітлення як подій міста, так і області. Це значно розширює межі аудиторії і в той же час розпорошує увагу суб’єкта. Проте значний інтерес для творення публіцистичної картини світу має адресат як об’єкт зображення. Це пошук людини типової, що як має загальні риси серед решти реальних людей, так і зберігає індивідуальні прикмети. Показовими в цьому плані є матеріали Н. Кузьменко «До великих родин держава не прихильна?» (16 жовтня 2007 року) про багатодітну родину Атипових із хутора Димитровського Пологівського району; О. Кудрі «Я цілую кожне слово» (13 жовтня 2007 року) про українського поета В. Чубенка. Журналістський твір є не лише життєподібним, а перш за все є частиною нашого життя. Цікавим феноменом є позиція толерантності газети з приводу болючих проблем в суспільстві, зокрема, щодо проблеми української мови в нашому регіоні. Не секрет, що ЗМІ, як регіональні, так і загальнонаціональні, активно працюють на зросійщення аудиторії; україномовний глядач, слухач, читач сьогодні почувається ніби в гето–пеклі, ще зображеному Лесею Українкою, де почуваєшся похованим живцем, бо ти (україномовний) виявляється не існуєш. Хочеш говорити українською – будь ласка. Але з ким і де? Хочеш навчати дитину музиці, малюванню і т.п. українською мовою, вибачте, на українську мову немає попиту. Тому дуже дивно прозвучав матеріал про двомовність нашого регіону «У нас дві рідні мови» (4 жовтня 2007 року). Так само як здивувало російськомовне привітання О. Кальцева. Зрозуміло, що він не українець, то може краще рідною мовою вітати, жартували ж брати Капранови з приводу того, скільки мов треба знати мешканцю України: три (українська, російська, англійська), а чи може більше? [3]. Будь-які висновки з приводу публіцистичної національної картини світу можливі лише на загальному рівні, бо соціальна картина українського суспільства, представлена в газеті «Запорізька правда», є лише одним з її фрагментів, який не претендує на остаточність, універсальність. Отже, ознаками цієї картини є створення позитивного іміджу влади в системі глобалізацій та державотворчих дій, пошук позитивного образу, позитивного героя за будь-яких умов, а отже, певне викривлення дійсності. Наступною рисою слід назвати толерантність, яка межує із намаганням применшити існуючі проблеми або перевести їх у інше русло. «Запорізька правда» засвідчує той факт, яким може бути сьогодні україномовне видання в Запоріжжі. Той невтішний факт стану україномовної преси завдячує своїм існуванням владі, яка ще досі сама не дійшла висновків, що ж таки є національною ідеєю в Україні. Першого січня 1991 року вийшло перше число першої незалежної газети регіону «Запорізька Січ». Редакція зазначала, що «материалы по желанию автора публикуются на русском или украинском языках». У номері українською мовою були дві куценькі інформації, анекдот і пісня Андрія Бісітова «Запорізька», яка починалася словами: «Де ж ти ділась, українська моя рідна мова?» Упродовж часу боротьби за незалежність і наступні два роки газета відзначалася відверто державницькою позицією, патріотизмом. Та з приходом на посаду головного редактора Костянтина Сушка часопис змінив букву у назві: «Запорозька Січ», запровадив четверговий номер «Перекур» і став рупором мера. Сьогодні часопис Запорізької міської ради «Запорозька Січ» і «Перекур» працюють на імідж міського голови Євгена Карташова. Газета виходить тричі на тиждень загальним обсягом 40 сторінок. Це універсальне видання, в котрому можна знайти не тільки новини регіону, аналітичні матеріали і розслідування журналістів, але й офіційні документи, що набувають чинності після опублікування в газеті, а саме: нормативні акти, рішення міськради і міськвиконкому. Видання відповідає потребам широкої аудиторії. Саме з цією газетою понад десятиліття пов’язав свою працю журналіст Пилип Юрик. Єдиною дійсно незалежною та державницькою українською газетою в Запорізькій області була «Просто» Юрія Василенка, яка проіснувала трохи менше двох років і збанкрутувала. На сьогодні серед запорізьких публіцистів, які не приховують свого патріотизму, виокремлюються Юрій Василенко, Пилип Юрик, Леонід Сосницький (Романовичов), Володимир Москаленко. |
| ТЕОРІЯ ТА ІСТОРІЯ СОЦІАЛЬНИХ КОМУНІКАЦІЙ Питання до курсового екзамену Місце напряму “Соціальні комунікації” в системі наукових досліджень. Історія виникнення галузі науки та навчальної дисципліни |
ТЕОРІЯ ТА ІСТОРІЯ СОЦІАЛЬНИХ КОМУНІКАЦІЙ Дописемні комунікації: звичаї, традиції, фольклор, мистецтво, їхня роль та призначення |
| Відомі українські математики Діапазон наукової творчості Остроградського надзвичайно широкий: диференціальне та інтегральне числення, алгебра, теорія чисел, диференціальна... |
МЕТОДОЛОГІЯ ЮРИДИЧНОЇ НАУКИ. ФІЛОСОФІЯ ПРАВА. ТЕОРІЯ ТА ІСТОРІЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА П. С. Пацурківський Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, Чернівці |
| МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ МІЖНАРОДНИЙГУМАНІТАРНИЙУНІВЕРСИТЕТ... Україні, а також виходячи з необхідності закріплення ідеї пріоритету права в юридичній діяльності вивчення навчальної дисципліни... |
Мазурок [3], Т. Панюк [6], Т. Ружеловіч [4], Г. Чепурко [7], Ю. Чернявська... ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ СИСТЕМИ ІНФРАСТРУКТУРНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЗАЙНЯТОСТІ |
| Історія держави і права України Теорія права та держави |
С. В. Копилова, Т. А. Чернявська У курсу напрямів підготовки: 130102 Соціальна робота, 010105 Соціальна педагогіка |
| 2. Етику почали розглядати як науку що вивчає мораль Метою етики Емпірична, або описова етика. Нормативна етика як зведення вимог, теорія морального виховання, або педагогічна етика, Професійна... |
Спеціальність “Економіка підприємства”, “Фінанси”,“Облік і аудит”,“маркетинг” Основи економічних знань ” належить до гуманітарних при підготовці фахівців економічного профілю. Курс посідає важливе місце у навчальному... |