ISBN 966 – 610 – 060 – 6 ББК 63. 3(4УКР)я73


НазваISBN 966 – 610 – 060 – 6 ББК 63. 3(4УКР)я73
Сторінка1/26
Дата14.03.2013
Розмір3.71 Mb.
ТипДокументи
bibl.com.ua > Історія > Документи
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   26

http://zakon.at.ua/

МВС України

Національний університет внутрішніх справ

Володимир Греченко

Олександр Ярмиш


УКРАЇНА
у добу «раннього» тоталітаризму


(20-ті роки ХХ ст.)

Видавництво

Національного університету внутрішніх справ

Харків 2001


ББК 63.3(4УКР)я73

Г81

Рекомендовано до друку

редакційно-видавничою радою

Національного університету внутрішніх справ

23.03.2001 р.




Рецензенти: д-р іст. наук, проф. М.Ф. Дмитроченко; д-р юрид. наук, проф. В.О. Румянцев



Г81

Греченко В.А., Ярмиш О.Н.

Україна у добу «раннього» тоталітаризму (20-ті роки ХХ ст.): Монографія. – Харків: Вид-во НУВС, 2001. – 276 с.


У монографії розглядаються питання формування тоталітарного режиму в Україні протягом 20-х років ХХ століття. З нових методологічних позицій, з залученням архівних матеріалів, періодичної преси, новітніх досягнень історичної науки висвітлюються проблеми непу, політичної боротьби в 20-ті роки, трансформації більшовицької партії від урядової до державної, роль репресивних органів у політичній системі радянської держави.

Монографія розрахована на фахівців, викладачів та студентів,а також усіх, хто цікавиться політичною історією України.

ISBN 966 – 610 – 060 – 6


ББК 63.3(4УКР)я73



© Греченко В.А., Ярмиш О.Н., 2001

© Національний університет внутрішніх справ, 2001

Історія того, що є – це історія того,

що було і того, що буде.
Ж.Бернарден де Сент-Пьєр

Передмова

Досвід розвитку незалежної України за останнє десятиліття показує, що для того, щоб правильно визначити її перспективи, необхідно виявити та засвоїти уроки минулого, зважити кожен етап вітчизняної історії, зробити з цього відповідні висновки.

Одна з найскладніших та драматичних сторінок нашої політичної історії – 20-ті роки ХХ століття. Саме в цей період почала формуватися політична та економічна структура країни, її ідеологічне «обличчя», які протягом семи десятиріч визначали долю країни та мільйонів її громадян. У цей же час було закладено перші цеглини у монумент радянського тоталітаризму, який став своєрідним негативним феноменом ХХ століття. Генеза тоталітаризму тісно пов’язана з усіма основними соціально-політичними процесами, що відбувалися в цей час в країні, в тому числі з початком та еволюцією непу, створенням величезної фактично унітарної держави – СРСР, ідейно-політичною боротьбою всередині самої правлячої партії, перетворенні її у складову тоталітарного режиму, формуванні командно-адмініс­тра­тив­ної системи.

Нові підходи до дослідження вказаного періоду з’явилися ще наприкінці 80-х років. Взагалі період 1988-1991 був піком інтересу до цього етапу вітчизняної історії, коли з’явилася значна кількість праць, де багато питань історії 20-х років було переосмислено, розроблено з нових методологічних позицій. Разом з тим, в умовах існування СРСР (хоч і в стадії агонії) багато публікацій мали сенсаційно-кон’юн­ктурний характер, звертаючи основну увагу на діяльність Сталіна, а не на хибність комуністичної системи в цілому.

З проголошенням незалежності України інтерес до цього періоду значно зменшився, хоча тематика продовжує розроблятися.

В історичній літературі значного поширення набуло визначення цього етапу історії СРСР та України як такого, що пов’язаний, перш за все, з формуванням сталінізму. Західні історики та політологи уже кілька десятиліть використовують поняття «сталінізм» як у широ­кому, філософському трактується, так і в локально-буденному. У пер­шому випадку сталінізм розуміється як тоталітарний різновид соціалізму, а в другому – як синонім особистого диктаторства і тиранії.1

Юрій Шаповал – автор кількох монографій, присвячених вказаному періоду, вважає, що поняття «сталінізм» слід використовувати насамперед з метою «узагальнення вирішальних ознак діяльності Сталіна як керівника. У цьому плані слід визнавати також наявність ленінізму, хрущовізму, брежнєвізму».2 На наш погляд, раціональність цієї думки полягає в тому, що вона дозволяє виявити те особливе, що характеризує даний історичний період, його відмінність від попереднього, врахувати особистий фактор та його вплив на політичний розвиток країни.

Все ж, як нам здається, точнішим буде використання загальноприйнятої політологічної термінології, особливо щодо періоду 20-х років. Адже тут мова йде не лише про сталінізм, але й про ленінізм, про витоки, передумови, суть та особливості формування радянського тоталітарного режиму.

Думається, правильно зазначає у своїй книзі «Масовий терор як засіб державного управління в СРСР (1917-1941 роки)» Сергій Білокінь, коли пише, що «один з міфів, який введено в обіг спільними зусиллями, саме й полягав у тому, щоб усі злочини режиму персоніфікувати в одній–єдиній особі».1

Разом з тим, на наш погляд, несправедливими є дорікання С.Білоконя на адресу Ю.Шаповала, який ніби-то «не наважився сказати про злочинність системи, самої ідеології».2 Навіть з тієї цитати, яку наводить С.Білокінь з роботи Ю.Шаповала, видно, що останній не оголошує винуватцем усіх злочинів та проблем лише Сталіна.3 Роботи Ю.Шаповала, присвячені діяльності ВЧК-ГПУ, та й інші свідчать про те, що він прекрасно розуміє і злочинність системи, і самої ідеології.

По-новому підійшов до визначення назви періоду 20-х років відомий дослідник цього етапу С.Кульчицький. Він назвав свою монографію, що вийшла друком 1996 року, «Комунізм в Україні: перше десятиріччя (1919-1928)». Термін «комунізм», як відомо, має багато значень, в тому числі політичний лад, теорія, партія, і тому використана назва в достатній мірі об’єктивно відбиває ті процеси, які відбувалися в цей час в Україні.

Автори даної роботи використали як узагальнюючу назву періоду «ранній тоталітаризм», вважаючи, як це вже вказувалося вище, що термін «тоталітаризм» об’єднує вплив та роль в історії цього періоду не лише Сталіна, але й Леніна, Троцького, Зінов’єва, Каменєва, Бухаріна та комуністичних намісників в Україні, зокрема Е.Квірінга та Л.Кагановича, відбиває еволюцію комуністичної системи в цілому.

Історію радянського тоталітаризму (саме такий термін здається нам найбільш вдалим, оскільки поєднує загальне (тоталітаризм) з особливим (радянський) можна умовно розділити на три періоди: ранній тоталітаризм, початок якого ми відносимо до завершення громадянської війни і національно-визвольних змагань в Україні та початку непу (1921 р.), а закінчення зв’язуємо з роком «великого перелому», фіаско непу, утвердженням режиму особистої влади Сталіна (1929р.). Доба зрілого тоталітаризму – з кінця 1929 р. – 1953 р., а пізнього – 1953-1991 роки.

У перебудовні часи вийшла дуже значна кількість публікацій, присвячених різним аспектам генези тоталітаризму в Україні та СРСР. Серед них слід назвати роботи Ю.Борисова, Г.Бордюгова та В.Козлова, М.Васецького, Д.Волкогонова, О.Лаціса, Р.Медве­дєва та ін.1 Більшість цих робіт, висновків та узагальнень, зроблених їх авторами, не втратили свого значення і до нинішнього часу.

У 90-ті роки дослідження періоду продовжувалися. У цей час побачили світ роботи І.Біласа, О.Бриндака, С.Білоконя, Г.Касья­нова, С.Кульчицького, В.Семененка, Ю.Шаповала, В.Чен­цова та ін.2 Цей період історіографії відзначається, перш за все, тим, що провідна роль у висвітленні історії 20-х років стала належати вітчизняним науковцям. Розбудова незалежної України актуалізувала дослідження, пов’язані із специфікою розвитку України в 20-ті роки, дала можливість неупереджено, із залученням недоступних раніше радянських та закордонних джерел, по-новому висвітлити проблеми діяльності українських політичних партій на початку 20-х років, витоків та суті націонал-комунізму, діяльності репресивних органів і т.д. Вказані роботи різні за рівнем наукових узагальнень та охопленням проблем, джерельною базою. Проте кожна з них – певний доробок у дослідженні непростого, сповненого драматизму періоду.

Не прагнучи «обійняти безмежне», автори зосередили свою увагу на основних, найсуттєвіших аспектах розвитку України в 20-ті роки.
РОЗДІЛ 1.
Неп: від дебюту до ендшпілю

В результаті громадянської війни українські землі опинилися у складі різних держав. Основна їх частина входила до складу Української СРР (площа 452 тис. км2, населення 25,5 млн чол.).

Східна частина України, яка стала радянською, змогла відтворити свою історичну назву (Україна) і формально також і державність. Ця державність була досить умовною, оскільки політичні питання вирішувала Москва.

Після закінчення громадянської війни економіка України знаходилася в надзвичайно скрутному стані. Загальні збитки народного господарства республіки досягали 10 млрд. золотих карбованців, промислове виробництво скоротилось в 9 разів порівняно з 1913 р., а в деяких галузях ще більше. Так, виробництво сталі становило лише 1,7% довоєнного рівня, машинобудівної промисловості – 4%. З 57 домен працювала лише одна невелика.

В тяжкому стані знаходилось сільське господарство. Посівна площа зернових культур скоротилась порівняно з довоєнною на 30%, виробництво технічних культур зменшилося на 75-90%.

Сумну картину являло собою народне господарство Харківщини – одного з основних економічних районів України. Через гострий нестаток палива зупинились такі великі заводи, як паровозобудівний, «Електросила» (колишній ВЕК), канатний. Не вистачало основних продуктів і товарів, без яких неможливо було обійтись: хліба, солі, сірників, мила.

Крім того, загострилась політична ситуація. Селянин не був зацікавлений у продрозкладці, яка забирала у нього всі надлишки сільськогосподарської продукції. Звідси – зменшення посівних площ і урожайності, бо який сенс вирощувати більше потрібного для прожиття і посіву, якщо все, що залишалося зверх цього, забиралося владою.

Селяни почали вирощувати зернові лише у тій кількості, яка була достатньою для задоволення власних потреб. Це значно погіршило продовольче становище в містах. У промислових центрах України денний пайок на одну людину скоротився до 100 г. хліба. У таких умовах більшовицька влада вдалася до застосування сили, складання «чорних списків», до яких нерідко зараховувались цілі села, системи заложників, каральних акцій проти селян, товарних блокад.

Це призвело до зустрічного збройного опору селянства. Особливо великого розмаху селянські повстання набули у Полтавській, Кременчуцькій, Катеринославській, Донецькій губерніях. У цій боротьбі брала участь більша частина населення сіл, за винятком бідняцько-наймитської. За деякими даними, лише у великих повстанських загонах налічувалося понад 100 тис. осіб. При цьому слід відзначити, що цей рух, крім політико-економічного, мав й певне ідеологічне забарвлення, яке протистояло більшовицькій системі поглядів. Селянські виступи проходили, головним чином, під анархістськими гаслами і, частково, національно-визвольними. Звернення до анархізму, з його відмовою від держави, було цілком зрозумілим, адже саме в державі, її органах, які силою забирали у селян їх добро, повстанці вбачали головне зло. Проте слід відзначити, що повстанський рух нерідко зливався з відкритим бандитизмом, що мало соціально-психо­ло­гічне підгрунтя. При цьому давалися взнаки особлива ментальність (суспільна свідомість), яка склалася історично, в умовах 250-річного перебування українських земель у складі царської Росії. В її основі – низький рівень політичної культури, відсутність демократичних традицій, соціальна ненависть до привілейованих верств, крайня радикалізація мас, які прагнули вирішувати свої нагальні потреби лише силою. Значний вплив на розвиток такого менталітету справили кількарічна світова та громадянська війни, де багатомільйонні маси звикали до щоденного насильства, вбивств, збройної боротьби.

Таким чином, застосування згубної економічної політики призвело не лише до економічних складнощів, але й до загальнополітичної кризи, військового протистояння.

Соціально-політичне та економічне становище республіки ще більше ускладнилося в результаті голоду 1921-1923 рр. на Півдні України.

Причини голоду були, по-перше, в руйнівній для сільського господарства республіки політиці «воєнного комунізму», яка проводилася до березня 1921 р. (а її деякі методи залишилися до осені 1921 р.); по-друге, в залежності України від московського центру, який в умовах посухи на півдні республіки проводив політику не в інтересах українського населення; по-третє, в загальній розрусі сільського господарства після семирічних воєн; по-четверте, суттєвим фактором голоду була посуха 1921 р. в основних хлібовиробних районах України. У 1921 р. в УСРР було зібрано лише 27,7% урожаю 1916 р.

Рівень врожайності в п’яти найбільш страждаючих від голоду губерніях – Донецькій, Запорізькій, Катеринославській, Миколаївській, Одеській – ніяк не міг забезпечити мінімальне харчування жителів. Наприклад, на Миколаївщині зібрали до 84 кг жита з гектару, пшениці – по 95, вівса – по 50, тобто кількість висіяного зерна перевищувала намолот.1

Незважаючи на це, 5 травня 1921 р. радянська влада ввела економічну блокаду Запорізької й Полтавської губерній. На нараді у Москві 16 травня це рішення сформулювали як «повне огородження».2 Частини особливого призначення блокували більшість маршрутів, не допускаючи виїзду голодуючих жителів за продовольством. Більше того, всі спроби місцевого населення вивезти дітей до родичів в інші губернії, а також завезти з інших районів владою заборонялись.1

30 липня 1921 р. керівництво КП(б)У оприлюднює лист «До всіх членів партії», де багато уваги приділяється голоду в Поволжі і лише мимохідь згадується про «неврожай» в Україні. На цій підставі у категоричній формі пропонується усім членам партії докласти усіх зусиль до повного виконання продподатку. Це було пов’язано з тим, що Раднарком РРФСР зняв повністю продподаток з 9 губерній Поволжя, тому майже 1.3 млн т. хліба тепер повинна була додатково здавати Україна.2 Найбільший податок було покладено на селянство Запорізької губернії – 240 тис.3 (розплата за підтримку махновщини).

У разі саботажу хлібозаготівель цілими селами та волостями дозволялося також масовий військовий постій за рахунок селян, які чинили опір, та їх економічна блокада (заборона торгівлі). Невиконання продпоставки окремими селянами каралося штрафом від 1/5 до 1/10 розміру цього податку або арештом строком до двох тижнів. Коли ці засоби не давали результату, злісні порушники, які відмовлялися від виконання податку або приховували чи здавали неякісні продукти, навіть в неурожайних губерніях відправлялися на примусові роботи строком на 1 місяць або позбавлялися волі з конфіскацією майна. При оскарженні громадянами адміністративних стягнень їх застосування не припинялося до розгляду у президіях виконкомів. У випадках невиконання адміністративних стягнень повітовим та губернським продовольчим комісарам дозволялося віддавати неплатників до суду революційних трибуналів. Ця міра застосовувалась насамперед у місцевостях, де оголошувався військовий стан.4

Проте, не звертаючи уваги на реальне становище, московський центр вимагав збільшити вивіз хліба, у тому числі з уражених посухою південних губерній. Нереальність хлібозаготівельних планів призвела до збереження розкладкового методу заготівель. Формування державного хлібного фонду фактично здійснювалося шляхом позаекономічного примусу. Це призвело до зростання кількості голодуючих, яка склала весною 1922 р. 5,6 млн осіб або 25% населення республіки.

Для голодуючих в Поволжі була прийнята закордонна допомога, щодо України вона не застосовувалась. В цій ситуації центральний московський уряд, а за його вказівками – партійно-державний апарат республіки, змогли вирішити лише питання про забезпечення мінімальної, фактично напівголодної норми споживання для робітників та армії в Україні, біженців з Поволжя. Але про голодуючих українських селян держава не потурбувалася. Газетам було заборонено висвітлювати становище у південних губерніях України.

Лише у січні 1922 р. було дозволено прийняти допомогу від міжнародних організацій і писати про голод.

Проте ситуація залишалася складною. У 1922 р. в Україні було засіяно на 2,7 млн десятин менше, ніж у попередньому році. Проте центральний уряд зобов’язав українських керівників розпочати перерваний війною експорт хліба, аби отримати іноземну валюту. Це стимулювало другу хвилю голоду взимку 1922-1923 рр. Як експорт хліба, так і поставки в Росію призвели до того, що голод у південних губерніях протримався протягом всього 1922 р. і продовжувався у першій половині 1923 р.

Голод призвів до різкого падіння антибільшовицького повстанського руху. В умовах голоду політична активність селян істотно знизилася, і, як наслідок, соціальна база повстанських загонів – зменшилася, вони зазнавали поразок. Як справедливо зазначає відомий український історик С.В.Кульчицький, голод виявився фактором, який ефективніше, ніж каральні експедиції, втихомирював повстанців. Збагнувши це, центральний уряд допоміг природному катаклізму справитися з «куркульським бандитизмом», конфіскуючи злиденні продовольчі запаси навіть у селян південних губерній. У 1921 р. в Україні було вперше запроваджено терор голодом.

Перші начерки нової економічної політики з’явилися ще 18 лютого 1921 р. у вигляді «Проекту постанови ЦК про заміну розкладки натуральним податком», який було надіслано в партійні комітети губерній та національних республік. В ньому пропонувалося ще до початку посівної кампанії визначити загальну суму податку і середній відсоток обкладення ним посівних площ, щоб селяни завчасно знали, скільки зерна треба буде віддати державі. У разі оплати податку селяни мали використовувати залишок врожаю на власний розсуд, в тому числі збувати хліб «у місцевому господарському обороті» (тобто на місцевих ринках).

Цей документ обговорювався на пленумі ЦК КП(б)У 27 лютого 1921 р. за участю всіх секретарів губкомів та голів губвиконкомів. В результаті була прийнята хитромудра постанова, яка в цілому негативно оцінювала проект центрального керівництва. Заміна продрозкладки податком у всеросійському масштабі вважалася недоцільною, а на Україні – неприйнятною. Проте було введене і застереження: у випадку здійснення проекту в Росії впроваджувати його і в Україні.

Але на Х з’їзді РКП(б) (березень 1921 р.) перехід до продподатку вже не зустрів заперечень, і згодом надзвичайна сесія ВУЦВК прийняла закон про заміну розкладки податком, а Раднарком УСРР видав декрет про норми і розмір податку.

Неп як система
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   26

Схожі:

ББК 67. 9(4УКР)ЗООя73 Ф89
Затверджено Міністерством науки і освіти України (лист від 3 червня 2002 р за №14/18. 2-1154)
А. М. Колодій доктор юридичних наук, професор
...
КОМЕНТАР
Н34 Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України. 4-те вид., переробл та доповн. / За ред. М. І. Мельника, М. І. Хавро-нюка....
КОДЕКС УКРАЇНИ
Тертишніков В. І. Т 35 Цивільний процесуальний кодекс України: Науково-прак­тичний коментар. Харків: Видавець СПД ФО Вапнярчук Н....
ISBN 5-7773-0026-Х ББК 65. 28я7 © Черевко Г. В.,, Ящив М. I., 1995 Від
Допущено Міністерством сільського господарства і продовольства України як навчальний посібник для студентів сільськогосподарських...
ББК 67. 9 (4УКР) 400. 5я43 В 41
України; М. Ф. Рибачук, доктор філософських наук, професор; В.І. Співак, заслужений юрист України; Л. А. Татарні-кова, заслужений...
Книга розрахована на викладачів, наукових працівників, аспірантів...
К 65 Конституційно-правові засади становлення української державності / В. Я. Тацій, Ю. М. Тодика, О. Г. Данильян та ін
Patrologiae cursus completus. Series Graeca I-CLXI (Paris : J. P. Migne, 1857—66). —
Л. Звонська]. — Львів : Свічадо, 2006. — 307 с. — (Джерела християнського Сходу. Золотий вік патристики ІV— V ст.; №14). — Переклад...
2015 УДК ББК

Екологічна група ПЕЧЕНIГИ
Згідно Розпорядження Кабінету Міністрів України від 10 квітня 2008 р. N 610-р «Деякі питання розпорядження земельними лісовими ділянками»...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Портал навчання


При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua
Головна сторінка