радіо. Перша радіостанція в Україні почала діяти в Харкові в 1924 р. Інтенсивно радіофікувалися села. В 1928 р. в них налічувалося вже 40,5 тис. радіотрансляційних точок.
Досить цікавим у питанні про стосунки Сталіна з українськими митцями є епізод, пов’язаний з його зустріччю з українськими письменниками 12 лютого 1929 р. Зустріч відбулася на прохання гостей з України. Збереглася її невиправлена стенограма.
Значна частина зустрічі виявилася присвяченою питанню про п’єсу М.Булгакова «Дні Турбіних». Ситуація була досить гострою. Частина письменників прямо таки вимагала пояснити, чому цей спектакль йде в театрі. Сталін їм роз’яснює, що на відміну від «Бігу» поставлена п’єса є корисною більшовикам. Гості здивовані: антирадянські обидві. У «Днях Турбіних» вони вбачають і антиукраїнську спрямованість, і великодержавний російський націоналізм. Хтось з місця кричить генсеку: чому Булгаков малює російське офіцерство інтелігентами, а коли справа торкається українських командирів, то вони зображені бандитами. Сталін досить різко заперечує гостям, але і згоджується з ними у оцінці «Днів Турбіних». Це, за його словами, «антирадянська річ, і Булгаков не наш».1
Очевидно, що настрої українських письменників з приводу п’єси Булгакова були добре відомі у Москві, оскільки ще напередодні їх зустрічі зі Сталіним у газеті «Правда» була опублікована стаття завідуючого підвідділом преси Агітпропу ЦК ВКП(б) П.Керженцева в якій він писав: «Наш найзначніший театр (МХАТ-1) продовжує ставити п’єсу, яка викривляє український революційний рух і ображає українців. І керівництво і Наркомпрос РСФСР не відчувають, якої шкоди завдають цим взаємостосункам з Україною».2
Сталін усе ж пішов назустріч вимогам українських літераторів, п’єсу було знято з репертуару, але стенограма свідчить про роздратування вождя нерозумінням його політичної лінії і вимог до літераторів. Сталін підкреслив, що такі письменники як Вс.Іванов та Б.Лавреньов не комуністи, але обидва своїми творами «принесли набагато більше користі, ніж 10-20 чи 100 комуністів-письменників, які «годують» читачів, але виходить ні к чорту: не вміють писати, нехудожньо».3 Сталін роз’яснює свою позицію у листі до письменника В.Н.Білль-Білоцерковського: «Чому так часто ставлять на сцені п’єси Булгакова? Тому, мабуть, що своїх п‘єс, придатних для постановки, не вистачає. На безриб’ї навіть «Дні Турбіних» – риба. Звичайно, дуже легко «критикувати» і вимагати заборони стосовно непролетарської літератури. Але найлегше не можна вважати найкращим. Справа не у забороні, а в тому, щоб крок за кроком виживати зі сцени стару і нову непролетарську макулатуру шляхом змагання, шляхом створення справжніх, цікавих, художніх п’єс радянського характеру, які можуть її замінити».1
Таким чином, Сталін дав українським літераторам певний урок. Він вказав їм (правда, непрямо), що вони не вміють писати, і твори двох обдарованих письменників-некомуністів дорівнюють творам 100 «невмілих» письменників-комуністів, які не вміють писати «так як треба». А треба було «класово свідомо» і високохудожньо, та оскільки другого не вистачало, то це викликало роздратування Сталіна. Він хотів, щоб скоріше була викинута «непролетарська макулатура» з театрів та літератури, але новий лад не викликав високого натхнення у радянських літераторів, і їм важко було змагатися з досягненнями «непролетарської макулатури».
З 1923 р. в країні почала проводитись політика коренiзацiї, яка була спрямована на підготовку, виховання й висування кадрів корінної національності, врахування національних факторів при формуванні державного апарату, організацію мережі шкіл, закладів культури, видання газет, журналів та книг мовами корінних національностей.
У постанові ЦК РКП(б) «Про практичні заходи по втіленню в життя резолюції ХІІ з’їзду партії в національному питанні» (червень 1923 р.) вказувалося, що основними завданнями коренізації є «вирощування і розвиток з пролетарських і напівпролетарських елементів місцевого населення молодих комуністичних організацій національних республік і областей, всемірне сприяння цим організаціям стати на ноги, одержати дійсно комуністичне виховання, згуртувати хоч би нечисленні спочатку, але справжні інтернаціоналістські комуністичні кадри».2
Як вважає Г.Г.Єфіменко, «коренізація була не метою, а лише засобом встановлення тісного контакту з українськими масами, наближення державного апарату до мас. Завданням коренізації на території України у кадрових питаннях була не «українізація», а «більшовизація» державного й партійного апарату». І далі: «За допомогою політики коренізації влада намагалася боротися з так званим «місцевим націоналізмом», який компартійна верхівка завжди вважала основною небезпекою в національному питанні. Саме зважаючи на цю небезпеку, ЦК РКП(б) і розпочав політику коренізації. Необхідно було перехопити ініціативу, позбавити головних козирів прихильників українського національного відродження».3
На наш погляд, це – слушні думки, особливо ті, що стосуються поєднання більшовизації та українізації. Щодо «перехоплення ініціативи», то, як нам здається, це не зовсім вдалий вираз, бо після перемоги у громадянській війні більшовики вже міцно тримали владу і давати кому-небудь ініціативу не збиралися, та її реально ніхто і не міг би в тих умовах виявити. Мова йшла про розширення власної соціальної бази за рахунок національних кадрів, а також про певну лібералізацію, що відбувалася в умовах непу. Коренізація була елементом непу і його важливим фактором.
Коренізація була викликана прагненням більшовиків заручитися підтримкою місцевого (корінного) населення, спробою спрямувати національне Відродження в соціалістичне русло. Нова національна політика мала на меті продемонструвати переваги соціалізму українцям у Польщі та ін. країнах, показати приклад розв’язання національного питання колоніальним народам.
У середині 20-х рр. 80% населення республіки складали українці, а 20% – представники інших національностей. Тому політика коренiзацiї здійснювалась за двома напрямками: українізація та створення необхідних політичних, соціальних і економічних умов для культурного розвитку національних меншостей. В зазначений період із 3702 відповідальних працівників губернського, окружного і районного масштабу українською мовою володіли лише 797 чол. Ще меншим був процент українців серед відповідальних працівників республіканського рівня.
Практичними кроками в напрямку українізації стали декрети ВУЦВК від 27 липня і 1 серпня 1923 р., в яких проголошувалась рівність мов і у зв’язку з цим необхідність надання допомоги в розвитку української мови, щоб піднести її до рівня російської.
Певна увага приділялась вивченню української мови молоддю, фахівцями, які після закінчення навчальних закладів повинні були прийти на виробництво та в державні установи. Одними з перших перейшли на викладання українською мовою Київський медичний інститут, хімічний, механічний та інженерно-будівельний факультети Київського політехнічного інституту. Однак здійснення українізації вищої школи ускладнювалося через відсутність необхідної кількості підручників і недостатню розробку української наукової термінології, особливо з природничих дисциплін.
Перші підсумки українізації освіти були підведені у 1924 р. у доповіді заступника наркома освіти Я.П.Ряппо, який відзначив перехід до «якісного боку освіти, поліпшення її внутрішнього змісту». Українізація, як вважав доповідач, саме й відносилася до якісного боку освіти. Дані, які навів Я.Ряппо, свідчили, що відсоток українських шкіл у Харківській, Одеській, Чернігівській та Катеринославській губерніях був нижчим, ніж відсоток українського населення. Наприклад, у Харківській губернії відсоток українського населення складав 79,2%, а українських шкіл – 29,1%.1 Практично не було українізовано школу у Донецькій губернії. Навпаки, тут робилися спроби не допустити українізації. Щоб перевести Сталінський (Донецький) гірничий інститут з української на російську мову викладання, господарські органи підпорядкували його Вищій Раді Народного Господарства (ВРНГ) у Москві.1 Середній відсоток українських шкіл по Україні виявився нижче такого відсотка корінного населення на 11,2%.2
Українізація закладів професійної освіти мала деякі особливості порівняно з відповідним процесом у загальноосвітніх школах. У вже згадуваній нами доповіді Я.Ряппа це пояснювалося тим, що навчальні заклади профосвіти розташовані в містах, де населення розмовляє російською мовою, а також тим, що вчительство профосвіти зрусифіковано. Найменші досягнення були у школах індустріально-технічних, медичних, а найпомітніші – в сільськогосподарських та педагогічних навчальних закладах.
Дерусифікація навчальних закладів наштовхувалася на проблему визначення мови навчання. М.О.Скрипник зробив великий внесок у підвищення ролі української мови в УСРР. Його важливим доробком стала теорія двомовності, або теорія «мішаної говірки». Згідно з нею діти українців, які говорили мішаною українсько-російською мовою, основою якої є мова українська, мали начатися нею, а діти росіян, – відповідно, російською. Оскільки перших було 1 млн 300 тис., а других – лише 200 тис., то завдяки цій теорії значно збільшувалася кількість українських шкіл, що в майбутньому мало сприяти розвитку української культури.3
Одним з перших заходів щодо українізації навчального процесу в закладах професійної освіти було запровадження українознавчих курсів: мови, літератури, історії, економічної географії України. До навчальних планів інститутів народної освіти (ІНО) було введено курси українознавства. Вони викладались як система дисциплін, що містила, окрім української мови, історію, географію, літературу, краєзнавство, господарський побут (етнографію) України.
Успішній українізації педагогічних вузів сприяло, зокрема, те, що студенти цих закладів підтримували національну політику органів влади. Наприклад, у Ніжинському інституті народної освіти у грудні 1923 р. було організовано студентську комісію з українізації, яка підготувала декларацію, де висувалася вимога «всьому свідомому пролетарському студентству негайно приступити до проведення українізації».4
Оскільки українізація установ та підприємств значною мірою залежала від наявності кваліфікованих фахівців, за ініціативою наркома освіти з 1925 р. в усіх ВНЗ було введено обов’язковий випускний іспит з української мови. До складу екзаменаційних комісій входили, як правило, керівники вузів, представники окружних комісій з українізації та викладачі української мови. Студентам пропонувалося в усній або письмовій формі показати загальні знання з української мови, а також уміння користуватися фаховою термінологією. Якщо випускник успішно виконував завдання, йому видавалося посвідчення про першу категорію з української мови. Студенти, які не виявили достатніх знань, мусили пройти повторні випробування.
Проте інколи деякі керівники вузів ігнорували це розпорядження і іспити або взагалі не проводилися, або відбувалися суто формально. За зрив українізації було оголошено сувору догану ректорам Харківських технічного та сільськогосподарського, Донецького вугільного, Дніпропетровського гірничого інститутів, Луганського сільськогосподарського технікуму.1
Питання про українізацію обговорювалося на пленумі ЦК КП(б)У в квітні 1925 р. З доповіддю виступив нарком освіти О.Шумський. Він відзначив, що залишаються ще два завдання з національного питання: «вирощування й зміцнення партійних кадрів з місцевих людей» і «наближення радянської влади у національних республіках до трудящих цих республік щодо мови і культури». Шумський підкреслив, що «в поняття українізації вкладається вивчення української мови й культури, а не перетворення будь-кого в українську національність».2
У дебатах на доповідь Шумського деякі учасники пленуму (К.Гулий) дорікали йому за те, що він надто захоплюється українізацією, вимагає її непомірних темпів, скочується на старі укапістські, боротьбистські позиції в цьому питанні. Однак переважна більшість виступаючих (В.Чубар, К.Кіркіж, В.Затонський) відзначали правильну постанову Шумським основних питань і критику недоліків у справі українізації. В.Чубар, зокрема наголосив, що необхідно переборювати настрої проти українізації. К.Кіркіж заявив: «Я думаю, у всіх моментах, висунутих Шумським, немає нічого страшного. Але я повинен відзначити, що ми досі недостатньо уваги приділяли цьому питанню».3
Проте непослідовність і половинчастість партійних рішень з питань українізації не могли не позначитись на результатах цієї політики. Коли восени 1929 р. М.Скрипник приїхав до Сталіно, там була тільки одна українська трудова школа. В російських школах української мови не вивчали, а в українських викладали не тільки російську, а й есперанто, яке Скрипник називав «латиною пролетаріату». Коли ж його секретар звернувся до представника бюро есперантистів мовою есперанто, той відповів по-російському, тому що не знав есперанто.4
Мали місце відверті виступи проти проведення українізації. Ще у 1927 р. В.Ваганянин, який називав російську мову міжнаціональною, виступив проти нав’язування російсько-українським робітникам і селянам «мови галицько-української інтелігенції» (так Ваганянин називав очищену від русизмів українську мову). Він писав: «Мова не є щось відокремлене від культури, а це її складова частина. Народні маси Радянської України розвивали свою мову і свою культуру під впливом і пліч-о-пліч з великоросійським пролетаріатом. Боюсь, що якраз це і злякало націоналістичну інтелігенцію, яка, не маючи інших шляхів відірвати трудящі маси України від пролетаріату Великоросії свідомо чи несвідомо вдається до останнього засобу – мовної відокремленості».1
Подібні настрої були і серед частини професури та студентства. Журнал «Більшовик України» відзначав, що «частина професорів бере лінію на дискредитацію української мови, а тому, читаючи лекцію, такий професор навмисно калічить українські слова, щоб розвести руками і сказати студентам: «Ну ось, ви самі бачите, що нічого не виходить, давайте краще перейдемо на культурнішу мову».2 У Харківському інституті інженерів транспорту група студентів порушила перед деканом клопотання, щоб українська мова як предмет викладалась… російською мовою.3
Багато що залежало від позиції «авангарду» суспільства – членів КП(б)У. Але навіть М.Бухарін змушений був констатувати на ХІІ з’їзді РКП(б), що «на Україні склад партії російсько-єврейський» і «головна наше завдання полягає в роботі серед українців, і саме тому дуже часто на Україні частина наших товаришів з такою енергією, з такою люттю бореться проти українського націоналізму. Їм для правильної політики слід було б перевчитися».4
Проте поступово становище змінювалося на краще. Найбільші зрушення відбулися у видавничій справі. Якщо 1 лютого 1923 р. в Україні з 65 газет українською мовою виходило 13, то на 1 жовтня 1924 р. – вже 23. В книговидавничій справі тираж друкованої продукції українською мовою досяг 70% загального тиражу книг, виданих у республіці. У 1924 р. з 5 млн підручників українською мовою було видано 4 млн., що дозволило перевести 12 тис. шкіл на навчання українською мовою. В 1927 р. шкіл з рідною мовою навчання стало 78%, технікумів – 39%. Майже 75% місцевих державних установ і організацій, від 30 до 60% республіканських наркоматів і відомств розпочали діловодство українською мовою. Однак в той же час українізація партійного, профспілкового і комсомольського апаратів відбувалася повільно.
Для практичного керівництва політикою українізації була створена комісія по українізації на чолі з В.П.Затонським, куди ввійшли також В.Я.Чубар, М.О.Скрипник, О.Я.Шумський та iн.
Українізація не означала примусової денаціоналізації меншин. Для того, щоб її проведення не завдало шкоди представникам інших національностей, які проживали компактно, під керівництвом Комісії у справах нацменшостей ВУЦВК (1924-1930) відбулося національне районування території республіки. У 1923-1925 рр. було організовано 12 національних районів (німецьких, болгарських, російських і польських), а також національні сільради: 167 російських, 153 німецькі, 115 польських, 86 єврейських, 27 грецьких, 24 болгарських. У 1924 р. утворилась Молдавська Автономна СРР у складі УСРР. В цей час в республіці працювало 566 шкіл з німецькою мовою навчання, 342 – з єврейською, 31 – з татарською та ін. Цим створювались умови для національно-культурного відродження всіх народів України.
Разом з тим у першій половині 20-х років у місцях компактного проживання національних меншостей траплялися випадки недостатньої уваги, а подекуди й прямого ігнорування з боку місцевого керівництва культурних потреб населення інших національностей. У Пришибському німецькому національному району Мелітопольського округу інспектура народної освіти, яка перевіряла використання коштів на ліквідацію неписьменності, виявила, що внаслідок високого рівня письменності німецького населення з 17 виділених ставок вчителів лікнепу використовується лише 2. В той же час «по останньому району… не було прийнято до уваги неграмотне доросле населення (понад 4000 чол. інших національностей, крім німецької)». Подібні факти були наслідками як негараздів у взаєминах між німецьким та російським і українським населенням району в попередні роки, так і «неприпустимо халатного ставлення з боку райвиконкомів до справи ліквідації неписьменності».
Найскладнішим було становище з ліквідацією неписьменності греків і малочисельних національних меншостей: татар, вірмен, ассірійців та ін. Перші, як греко-елліни, так і греко-татари, не мали власної письменної традиції. Створення її потребувало тривалого часу й вирішення цілої низки наукових, освітніх та суто технічних проблем. Решта, що являла собою здебільшого невеликі частини більш значних етносів, які різними шляхами потрапили на терени України, через відсутність учительських кадрів та учбової літератури також була позбавлена можливості навчитися грамоті рідною мовою.1
У 1929 р. у Маріуполі працювало 25 еллінських шкіл. Тоді ж функціонувало 16 татарських шкіл і робилися спроби створити літературну мову й писемність для урумів на основі кримьско-татарської мови, якою спілкувалися між собою румеї та уруми у Приазов’ї. Для урумської писемності спробували використати латинський алфавіт. Для румеїв місцеві грецькі мовознавці спростили грецьку графіку. Крім сільських грецьких шкіл у Маріуполі працював грецький технікум та грецький театр.2
Як справедливо відзначає Ю. Шаповал, «ставлення Сталіна до політики «коренізації» вже у 20-ті роки можна вважати амбівалентним, адже вона стимулювала національну самосвідомість великих та малих народів, а тим самим їх прагнення до суверенітету, що дедалі більше суперечило сталінському розумінню національно-державного будівництва. Саме Україні судилося стати одним з перших політичних полігонів, де випробувалися сталінські підходи, що логічно випливали із «подвійної бухгалтерії».1
Цікаве пояснення позиції Сталіна в період здійснення політики коренізації дає С.Кульчицький. Він пише: «… Доки Сталін боровся за владу, він був кращим другом національних республік. У боротьбі зі своїми супротивниками він відчував крайню потребу в підтримці найбільшої радянської республіки – УСРР та найбільш чисельної, після російської, республіканської партійної організації – КП(б)У».2
З кінця 20-х рр. політика українізації почала гальмуватися, що пояснювалося офіційною владою небезпекою «націонал-ухильництва» і націоналізму.
Одним з суттєвих важелів тоталітарної системи була партійно-радянська преса. На неї правлячий режим покладав досить істотні функції: бути організатором соціалістичного будівництва, «бойовою зброєю» у боротьбі з політичними супротивниками, вихователем у дусі комуністичної ідеології. Тому керівництво компартії завжди надавало великого значення безпосередньому, «партійному» керівництву пресою. В.Ленін ще у 1905 р. писав, що «літературна справа повинна стати частиною загальнопролетарської справи, «колесиком та гвинтиком одного-єдиного, великого соціал-демократичного механізму…». Літературна справа повинна стати складовою частиною організованої, планомірної, об’єднаної соціал-демократичної партійної роботи».3
Ці вказівки неодноразово фіксувалися в рішеннях компартійних з’їздів та конференцій. VІІІ з’їзд РКП(б) (1919 р.) в резолюції «Про партійну та радянську пресу» відзначив, що «… без добре поставленої преси неможливе здорове, міцне партійне і радянське будівництво…».4 Питання посилення партійного керівництва пресою та покрашення її роботи розглядалися на ХІ ХІІ, ХІІІ з’їздах РКП(б).5 Про необхідність підвищення ролі преси у боротьбі з «ворожими» течіями говорилося у рішеннях ХІІІ і ХІV конференцій РКП(б), ХІV з’їзду ВКП(б). У резолюції ХІV конференції РКП(б) (1925 р.) «Про партійне будівництво», наприклад, відзначалося, що «з метою посилення роботи по ідейно-більшовицькому вихованню партійних мас і пролетарських верств, які до них примикають» необхідно продовжити роз’яснювальну пропаганду. Особливе значення у цьому плані надавалося пресі.6
При цьому мова ніколи не йшла про свободу преси. Коли у 1921 р. один з партійних працівників м. Пермі Г.Мясников виступив за свободу преси – «від монархістів до анархістів включно», В.І.Ленін йому рішуче заперечив, відзначивши, що для більшовиків це було б рівнозначним самогубству. 7
Для того, щоб здійснювати систематичне керівництво пресою в ЦК РКП(б) у 1921 р. при агітаційно-пропагандистському відділі створюється підвідділ преси. Такі ж підвідділи створюються при всіх губкомах. Для інструктування місцевих видань організується випуск журналу «Красная печать», на Україні – «Червона преса». Центральними республіканськими органами, які висловлювали офіційну точку зору були газети «Комуніст» – орган ЦК КП(б)У, «Вісті ВУЦВК», «Пролетарий» – орган Всеукраїнської ради профспілок, «Радянське село» – орган ЦК КП(б)У та ін. У 1921-1922 рр. на ряді фабрик і заводів почали випускати стінні газети, а в кінці відбудовного періоду на великих підприємствах – багатотиражки. Мережа газет в Україні була досить значною. На 1 березня 1926 р. в республіці виходило 83 газети, загальним накладом більш як 1 млн примірників1. Крім того, в республіці поширювались центральні газети «Правда», «Известия», «Беднота», журнал «Большевик».
У 1926-1927 роках ЦК ВКП(б), Оргбюро ЦК і ЦКК прийняли 11 постанов, у яких розглядалися питання діяльності преси, її основні завдання.2 Наприклад, у постанові ЦК ВКП(б) «Про покрашення парткерівництва пресою» (3 жовтня 1927 р.) відзначалося, що «зростаюче значення преси висуває необхідність подальшого посилення парткерівництва пресою». Досить симптоматичними були недоліки у роботі преси, на які вказував ЦК ВКП(б). Основним з ним було домінування питань «господарсько-фінансового характеру над питаннями ідеологічного змісту преси». Серед заходів щодо покрашення парткерівництва вказувалося регулярне скликання редакторів газет для інструктування їх про проведення партійних рішень. Постанова вимагала також посилити керівництво відділами бібліографії та критики в газетах та журналах, перетворивши їх у знаряддя боротьби проти ідеологічно чужої літератури.3
В іншій постанові ЦК ВКП(б) «Про постанову відділів партжиття в газетах» (24 грудня 1926 р.) відзначалося, що «відділи партжиття ще в дуже малому ступені використовуються парткомітетами для проведення своїх директив і для висвітлення своєї роботи. Керівні статті з питань політики та будівництва партії даються звичайно лише у зв’язку з кампаніями».4
Удосконаленню роботи преси як важливого знаряддя з утвердження власної диктатури значну увагу приділяли і місцеві парторгани. Ці питання неодноразово розглядалися на пленумах ЦК КП(б)У, засіданнях Політбюро, Оргбюро та Секретаріату ЦК КП(б)У. Лише за 1926-1927 роки питання, пов’язані з роботою преси, тричі обговорювалися на пленумах ЦК КП(б)У та систематично ставились на засіданнях Політбюро та Оргбюро ЦК.1 Лише за 1927 р. на Секретаріаті ЦК КП(б)У було розглянуто більше 30 питань, присвячених різним аспектам діяльності преси.2 Наприклад, у постанові Оргбюро ЦК КП(б)У від 14 серпня 1926 р. «Про стан періодичної преси в Україні та зміцнення кадрів працівників редакцій» відзначалося, що багато газет не вміють ставити проблеми перед широкими масами, захоплюються іноземною інформацією на шкоду висвітленню місцевого матеріалу. У зв’язку з цим постанова пропонувала всім окружним парторганам посилити ідеологічне та організаційне керівництво пресою, включаючи роботу місцевої преси в плани роботи окружкомів, встановити тісний зв’язок редакцій з контрольними комісіями, використовуючи їх матеріали, рішучіше висвітлювати усі явища, які йдуть урозріз з політикою партії. Передбачалося також зміцнення складу редакторів газет.3
Актуальні питання діяльності української преси постійно контролювалися відділом преси ЦК КП(б)У. За період з липня 1926 р. по липень 1927 р. тут були заслухані доповіді про роботу 8 окружних газет і прийняті рішення з інших питань діяльності преси.4
Для посилення контролю над діяльністю преси систематично проводились всесоюзні та республіканські наради редакторів газет.5
Однією з найпоширеніших та найоперативніших форм контролю за пресою були огляди газет та журналів, які вміщувались у «Правді», «Комуністі», «Красной печати» і «Червоній пресі». Діяльність місцевої преси контролювалася губкомами та окружкомами компартії. Так, наприклад, за перше півріччя 1926 р. питання про діяльність преси заслуховувались на засіданнях Сталінського окружкому – 4 рази, Первомайського – 5 разів, Катеринославського – 3 рази, Коростеньського – 3 рази.6 А всього по 14 найважливіших округах протягом року (з липня 1926 р. по серпень 1927 р.) було заслухано на засіданнях бюро та секретаріатів окружкомів КП(б)У 109 питань, пов’язаних з діяльністю преси. Серед них організаційні питання займали 29,4%, господарські – 22%, а питання політичного та ідеологічного керівництва – 33%.7
Як справедливо відзначає Богдан Кравченко, слабким місцем українського книгодрукування було «надвиробництво агітаційної та соціально-політичної літератури й нестача наукових праць». До весни 1924 р. не було видано жодного українського підручника для вищої освіти.1 Поліпшення випуску наукової літератури відбулося лише наприкінці 20-х років, коли внаслідок зростання промисловості збільшилась потреба в технічній літературі. У період між 1927 і 1929 роками частина технічної літератури українською мовою підскочила з 25% загальної її кількості (332 назви) до 50% загальної її кількості (785 назв).2
Головну увагу на сторінках преси приділялось успіхам соціалістичного будівництва, пропаганді рішень партійних органів, боротьбі з опозицією. У видавничій діяльності взагалі домінуючу роль відігравали публікації творів Маркса, Енгельса та Леніна. Масовими тиражами видавалися ленінські праці у вигляді бібліотечок «Шлях до Леніна», «Бібліотечка ленінізму», «Ленінський призов» та ін. Поступово формувався образ Леніна як непогрішимого вождя, ідеальної людини і т.д.
Якщо у 20-х роках в матеріалах преси ще можна знайти інформацію про платформи опозиції в ВКП(б), про кількість безробітних в республіці, тобто присутні певні елементи гласності, то у 30-ті роки ситуація істотно змінюється. Політична, економічна інформація суворо дозується, дійсність лакується. Основу матеріалів складають успіхи у соціалістичному будівництві, покрашення матеріального добробуту радянських людей під гаслом «жить стало лучше, жить стало веселей». Тон критичних матеріалів, спрямованих проти «шкідників», «ворогів народу», «троцькістів» стає викривально-зловісним, з апеляцією до найгірших почуттів людей.
Велике місце займає пропаганда культу особи Сталіна. Кожен день з сторінок практично кожної газети на читача дивився його портрет, статті були перенасичені цитатами з його виступів, творів. «Товариш Сталін сказав, вказав, підкреслив, дав завдання» – ось були альфа і омега передових редакційних статей, заміток, нарисів, інформацій. Газети ставали «сухими офіціозами», і цікавість викликали лише різноманітність позитивних епітетів на честь Сталіна і негативних – на адресу «ворогів народу».
Одним з важливих елементів в тотальній системі контролю за особистістю та суспільством була політична цензура. Створена у 1918 р. радянська цензура (Революційний трибунал друку), крім охорони військових таємниць, повинна була займатися виявленням «злочинів і вчинків проти народу, здійснених шляхом використання друку». До них серед іншого відносилися будь-які повідомлення неправдивих або викривлених відомостей про явища суспільного життя3. У 1921 р. Раднарком РСФРР затвердив «Положення про політичний контроль». Сама назва свідчить про його завдання. На його основі служба військової цензури ліквідовувалась і створювались відділи, відділення й пункти політичного контролю при секретно-оперативних підрозділах центрального і місцевих органів надзвичайних комісій. У повітах політконтроль здійснювали безпосередньо уповноважені надзвичайних комісій1. У 1922 р. створюється Головне управління у справах літератури і видавництва (ГОЛОВЛІТ). В Інструкції Головліту місцевим органам прямо вказується, що радянська цензура повинна здійснювати контроль за будь-якою інформацією з точки зору військової, політичної, ідеологічної. Одним з головних завдань було «недопущення до друку статей, які мають ворожий характер щодо комуністичної партії та радянської влади», та «вилучення з статей найбільш гострих місць (фактів, цифр, характеристик), що компрометують радянську владу і комуністичну партію»2. Ясно, що така інструкція передбачала використання політичної цензури як одного з засобів ствердження моноідеологічного інформаційного простору, лакування дійсності, викривлення об’єктивної інформації, недопущення критики на адресу офіційної влади.
Працівники політконтролю вели контроль за друкарнями, книжковими складами, магазинами, переглядали всі друковані видання, топографічні карти, фотографії, кінострічки, поштові марки, що вивозились за кордон і ввозились в республіку, здійснювали нагляд за театрами, кінематографом, цирком та іншими видовищними підприємствами3. Керівництво органів ДПУ у своїх інструкціях орієнтувало місцеві органи на пріоритетність «чекістських» методів (тобто адміністративних, репресивних, через агентуру) перед агітаційно-пропагандистськими4.
З утворенням СРСР всі питання, пов’язані з цензурою, вирішувало союзне керівництво, доводячи на місця лише офіційну точку зору. У 1930 р. була проведена реорганізація Головлітів у всіх союзних республіках. Їх функції розширювались, створювався інститут уповноважених Головліту при всіх державних і громадських видавництвах, радіотрансляційних мережах, телеграфних агентствах, поштамтах і митницях5.
Таким чином, протягом 20-х років поступово сформувалася структура органів політичної цензури, яка опиралася на відповідні підрозділи наркомату освіти та політичної поліції (ДПУ). Грунтуючись на рішеннях вищого політичного керівництва країни і республіки, вони, незважаючи на певну розпорошеність, здійснювали цільний контроль за найрізноманітнішими сферами духовного життя суспільства1.
Розділ 4.
Політичні партії в Україні
на початку 20-х років:
Від множини до однини
Політична система України початку 20-х років може бути охарактеризована формально як багатопартійна, оскільки на її території діяли понад 20 політичних партій та організацій. Однак всі партії, окрім КП(б)У – філіалу РКП(б), в Україні реальної влади не мали і користувались незначним впливом. На початку 1921 р. КП(б)У налічувала в своїх лавах понад 75 тис. комуністів.
В цей час в Україні ще продовжували діяти загальноросійські соціалістичні партії – меншовики, есери, бундівці. Проте під тиском правлячої партії комуністів, з урахуванням незначної підтримки мас почався процес ліквідації цих партій.
Вже у березні 1920 р. відбувся процес над київськими меншовиками – членами Центрального Бюро. Основною його причиною було те, що більшовики не могли пробачити РСДРП не співробітництва з денікінцями в профспілках, а самого існування незалежних профспілок під керівництвом РСДРП. Ця подія була наслідком дій меншовиків у період боротьби з А.Денікіним. У травні 1919 р., у зв’язку з наступом Денікіна Головний комітет (Головком) РСДРП в Україні проголосив мобілізацію членів РСДРП до Червоної Армії. Така акція призвела до посилення внутріпартійних розходжень. Права частина партії вважала такий курс невірним, закликаючи до «боротьби з антидержавним рухом більшовиків». У відповідь інтернаціоналісти, які мали у багатьох комітетах більшість, не зупинялися на виключенні окремих фракцій правих меншовиків – і навіть всієї Одеської організації – з РСДРП. Але, підтримавши Радянську владу на фронті, в тилу меншовики всіляко підкреслювали свою опозиційність більшовицькому урядові. Така «умовна» підтримка меншовиками Раднаркому, через свою небезпеку для останнього, вилилася незабаром у репресії уряду проти соціал-демократів.1
ЦК меншовиків у тезах «Про політичне становище і завдання соціал-демократії» (серпень 1921 р.) стверджував, що нова економічна політика має половинчастий характер і не може дати значних результатів у відновленні народного господарства. Економічна програма, викладена в тезах, пропонувала денаціоналізувати всі дрібні, середні та частину крупних підприємств, радгоспи, здати в оренду приватним особам, відмовитися від державної монополії зовнішньої торгівлі.
Центральною вимогою політичної платформи меншовиків було гасло «вільно вибраних Рад». Практично це гасло означало повернення до коаліції, а значить ліквідацію домінування більшовиків. Лідер меншовиків Ю.Мартов висловлювався досить відверто і визначено: «Диктатура у більшовицькому сенсі, поєднана з безправ’ям «буржуїв» однаково згубна для розвитку виробництва і в соціалістичному, і в капіталістичному напрямках. Необхідно надати майновим класам достатній простір для мирної боротьби за вплив на хід справ у державі та за вплив на народні маси».1 Це була дуже виважена й слушна думка, але більшовицький менталітет не міг її сприйняти. Тому КП(б)У проводила щодо меншовиків не тільки ідейно-політичну боротьбу, але й застосовувала відверто репресивні заходи. У рішеннях ІV конференції КП(б)У (березень 1920 р.) відверто та категорично підкреслювалося, що з подібними партіями «…необхідна сама рішуча боротьба аж до їх повного придушення».2
Особливо активно силові методи застосовувались у профспілковому русі, де вплив меншовиків був традиційно значним. Як вказує О.Мовчан, при реалізації завдання «очищення» профспілок від меншовиків, частіше переважали репресивні заходи, ніж агітаційні.3
У серпні 1920 р. ВУНК (ЧК) провела арешти серед лідерів меншовицького руху, заарештувавши всіх делегатів Всеукраїнської конференції РСДРП та документи партії, які потім використовувались для репресій проти соціал-демократів. Репресивні заходи було застосовано до всіх делегатів конференції. Ряд правих меншовиків (Кучин-Оранський, Чижевський, Коробков, Астров та ін.) були засуджені до ув’язнення у концтаборах «до закінчення громадянської війни». Ліві меншовики (Абрамович, Авербах, Бер (Гуревич) та ін.) були примусово вислані до Грузії, де при владі все ще знаходились грузинські меншовики.4 З матеріалів мандатної комісії конференції стало відомо, що в цей час в Україні нараховувалося всього 1318 членів партії, з яких 80% були представниками інтелігенції, а 20% – з робітників.5
«Плідно» використавши захоплені матеріали конференції, ЧК організувала акції по ліквідації меншовицьких організацій в інших містах – Києві, Катеринославі, Чернігові, Полтаві, Одесі, Миколаєві. Було заарештовано сотні меншовиків, яких кинули до в’язниць. Центральний орган більшовиків України – газета «Комуніст» – із знущальною іронією опублікувала статті «Некролог по РСДРП (у рамці)», «Кінець меншовизму на Україні», де пафосно повідомлялося, що меншовизму в Україні більше не існує.1
Проте меншовики продовжували свою діяльність. Уже 6 вересня 1920 р. відбулися нелегальні збори меншовиків Харкова, які відновили діяльність Головного комітету партії меншовиків в Україні, а також зв’язки з місцевими організаціями меншовиків. Були випущені листівки з протестом проти арештів делегатів Всеукраїнської конференції. Але тепер меншовики все більше переходили від напівлегальної до підпільної роботи.2
Меншовики намагалися організувати спротив діяльності партії більшовиків. Через свої друковані органи, усну агітацію вони прагнули викрити помилки, недоліки та зловживання більшовиків. Та з 1921 р. умови їх діяльності значно погіршилися. Відсутність коштів, позбавлення можливості мати легальні друковані органи, звуження соціальної бази – все це ускладнювало, обмежувало і знижувало рівень політичної діяльності партії. До того ж посилилися репресії з боку влади.
У циркулярі ЦК КП(б)У, виданому на початку 1921 р., вказувалося: «Неухильно роз’яснювати безпринципність і контрреволюційність партій меншовиків, есерів, вказуючи, що єдиним вірним представником волі пролетаріату є комуністична партія»3 (курсив наш – Авт.). Це означало посилення боротьби проти політичних опонентів.
У 1922 р. партія фактично працює у напівлегальному положенні. Найпоширенішими методами боротьби влади з РСДРП були: перешкоди та звільнення з роботи за партійну належність; перешкоди у проведенні лекцій, відкритих зборів, бесід, заборона існування легальної періодичної преси.4
У 1923 р. діяльність меншовиків в Україні дещо активізувалась, що було пов’язане з кризою непу та страйками, волинками та заворушеннями серед робітників. Головком меншовиків України намагався скористатися святкуванням 1 Травня для пропаганди своїх поглядів та критики політики більшовиків. З цією метою була випущена відповідна листівка. Меншовики організували виступи своїх пропагандистів на робітничих зборах у ряді міст Донбасу, Одесі, Харкові, Києві.5 Відповіддю був новий оберт репресій та посилення агітаційно-масової роботи серед робітництва з боку керівних діячів КП(б)У, партійних органів. Сам неп був основним аргументом на користь більшовиків. Якщо вірити офіційним даним, опублікованим у більшовицькій пресі, під час виборів до місцевих Рад Києва, Харкова та деяких інших центрів за меншовиків проголосувало лише близько 1% виборців (жовтень 1922 р.).1
Усі ці фактори стимулювали рух по ліквідації партії. 24 травня 1923 р. у центральній та місцевій пресі було оприлюднено заяву 18 меншовиків Катеринослава, в якій говорилося про вихід їх із партії і ліквідацію місцевої організації.2
Після цього почалася ланцюгова реакція ліквідації меншовицьких організацій. У червні 1923 р. заявили про ліквідацію своїх організацій меншовики Кривого Рогу, в серпні – Олександрівська, Бердянська, Бахмуту, у вересні – Донбасу, в жовтні – Києва, Одеси, Харкова. У жовтні 1923 р. було створено Всеукраїнське бюро по ліквідації меншовицьких організацій, яке у наступному місяці опублікувало «Декларацію колишніх членів РСДРП (меншовиків) на Україні», в якій визнавалась «історична правота лінії РКП(б) і ІІІ Інтернаціоналу» і вказувалась необхідність розпуску всіх організацій меншовиків в Україні та вступу їх членів до КП(б)У.3
Документи свідчать, що керівництво партії більшовиків активно сприяло ліквідації меншовицької партії. 4 червня 1923 р. до всіх губкомів було надіслано циркуляр за підписом Секретаря ЦК РКП(б) В.Молотова із грифом «цілком таємно» за назвою «Про заходи боротьби з меншовизмом». У ньому ставилося завдання «вирвати з корінням меншовизм у робітничому класі, остаточно дезорганізувати і розбити партію меншовиків». З цією метою вимагалося вилучити, звільнити меншовиків з апарату профспілок, державних та господарських організацій, усувати їх від лекторської, викладацької роботи у вузах та інших навчальних закладах. Комуністів зобов’язували у вирішенні цих питань мати тісні зв’язки з ДПУ.4
Процес ліквідації меншовицьких організації повинен був завершити Всеукраїнський з’їзд колишніх меншовиків, який відбувся 1-3 лютого 1924 р. у Харкові. 45 делегатів представляли 700 колишніх меншовиків. У рішеннях з’їзду підкреслювалося, що «треба поховати те, що давно вже вмерло само». З’їзд постановив: «Розпустити всі організації меншовиків в Україні, ліквідувати Головний комітет меншовиків України», а колишнім членам РСДРП вступати до Компартії.5
Проте в Україні залишалися праві групи меншовиків, які не прийняли рішення з’їзду та закликали до продовження діяльності. Проти них ДПУ застосувало репресивні заходи і протягом 1924 р. ліквідувало ці організації.
Іншим об’єктом політичних репресій з боку більшовиків була партія есерів. Есери, на відміну від більшовиків, не підтримували ідеї диктатури пролетаріату, а, згідно з рішенням Всеукраїнського комітету есерів від 13 травня 1920 р., протиставляли їй гасло «диктатури всього трудящого народу»1, що з точки зору політичної практики було ще більшою абстракцією і абсурдом, ніж більшовицька «диктатура пролетаріату». У національному питанні есери України виступали за встановлення федерації з Росією з подальшим об’єднанням в єдине ціле обох держав.2
У серпні – вересня 1920 р. ВУНК була проведена масова акція щодо арештів серед есерів.3
Есери намагалися скористатися політичною кризою, яка настала у Радянській державі після громадянської війни. Вони вважали, що неп створює сприятливі умови для лібералізації політичного режиму.
У 1921 р. у журналі «Революційна Росія» був опублікований підготовлений лідером есерів Черновим проект їх економічної програми. У ньому пропонувалося, щоб соціалізовані підприємства та галузі промисловості керувалися колегіями з представників робітників та технічного персоналу від профспілок, кооперативів чи їх підприємств і галузей, які використовують продукцію даного підприємства чи галузі промисловості. У таку колегію повинні були входити й представники «держави, як суспільства в цілому». Керівники соціалізованих підприємств та викладачі вищих технічних навчальних закладів, на думку Чернова, утворюють корпорацію, яка висуває кандидатів на заміщення відповідальних посад на підприємствах. Представники колегій, кооперативів, профспілок і корпорацій утворюють Вищу раду народного господарства. Усі робітники соціалізованого підприємства з метою підвищення трудової дисципліни та зацікавленості повинні отримувати долю його прибутку.
Таким чином, держава в есерівському проекті ставала лише одним з представників у органах керівництва економікою. При цьому соціалізації підлягали не всі галузі промисловості. Пропонувалося соціалізувати залізниці, копальні, шахти, металургійні підприємства, нафтові розробки, горілчану та цукрову промисловість. Значна частина підприємств, які виробляють предмети споживання, – фабрики добрив, аптеки, млини – повинні були передаватись споживчим товариствам і кооперативам із збереженням за державою лише права на долю в прибутках. Інші підприємства пропонувалося денаціоналізувати і передати в руки приватних підприємців. Поряд з державними і кооперативними банками есери передбачали дозволити і діяльність «установ приватного кредиту». Звичайно, що такі пропозиції були радикальнішими, ніж нова економічна політика більшовиків, в них було чимало раціональних пропозицій. Але в програмі були й пропозиції, які показували певну ідейну спорідненість есерів та більшовиків. Зокрема, для проведення «суспільно необхідних робіт крупного масштабу» автор проекту пропонував впровадити: «1) щорічний призов на піврічний строк громадян призовного трудового віку… з зарахуванням після відбуття цього терміну в трудовий запас; 2) короткострокові, однакові для всіх, періодичні призови за окремими категоріями… запасних трудової армії…; 3) надзвичайні мобілізації для екстрених робіт». Ці пропозиції дуже схожі на ті, що впроваджувались більшовиками (загальна трудова повинність, трудові армії) під час «воєнного комунізму» та пропонувались Л.Троцьким як засіб здійснення економічної політики (мілітаризація і т.п.).
Разом з тим в коментарях до програми вказувалося, що виробничий процес може бути відновлений лише при узгоджених зусиллях усіх елементів, які беруть у ньому участь, тобто держави, робітників і колишніх власників, керуючих та техніків. У рішеннях Х Ради партії есерів (лютий 1921 р.) було сказано, що «процес відновлення виробничих сил в Росії можливий лише на основі співробітництва держави з вітчизняними та іноземними підприємцями».1
Ліві есери, які прагнули у липні 1922 р. об’єднатися з есерами-максималістами під гаслом «Влада Радам, а не партіям!» також сформулювали свій проект економічних перетворень. Запропонована ними економічна програма передбачала зменшення промислового виробництва до розмірів обсягу сільськогосподарського ринку, зменшення кредитування промисловості, з тим, щоб кошти, які від цього звільняються, спрямувати у сільське господарства, відновлення «вільної кооперації», свободу торгівлі із закордоном. У політичній сфері пропонувалося відновити «повновладні Ради рівноправних трудових селян і робітників, свободу слова, друку, зборів».
Звичайно, що такі гасла не могли подобатись більшовикам. Їх лідер В.І.Ленін вказував щодо есерів та меншовиків «що вони проводили політику прямого непрямого союзу з експлуататорськими класами».2 Тому більшовики повели принципово нову лінію – лінію на остаточну ліквідацію своїх політичних опонентів як політичних інституцій.
11 березня 1921 р. було проведено новий тур репресій проти меншовиків та есерів. ВУНК здійснила арешти у Харкові, Полтаві, Катеринославі, Одесі, Юзівці, Маріуполі.3
З 22 по 29 травня 1921 р. в Харкові проходив судовий процес по викриттю УПСР, яка ще 7 лютого 1920 р. офіційно відмовилася від збройної боротьби проти Радянської влади. Одночасно відбувся показовий суд у Києві над 5 діячами ЦК та 3 членами УПСР.4 Їх звільнення восени свідчило про прагнення більшовицької влади продемонструвати свою силу, показати «хто у домі хазяїн», «вказати на місце» іншим політичним партіям, діяльність яких де-юре і де-факто робилася злочинною, оскільки не співпадала з більшовицькою. У цьому аспекті доля окремих особистостей розглядалася крізь призму політики «батога та пряника». Деяким з авторитетних представників інтелігенції, що емігрували, навіть було запропоновано повернутися і стати до роботи за умови виходу із своїх партій, засудження їх діяльності та визнання правильності лінії більшовицької партії.
Протягом 1921-1922 років соціалісти-революціонери в Україні, перебуваючи під невпинним наглядом ЧК та більшовицької партії, в умовах напівлегальності проводили партійну роботу, в т. ч. підтримку страйкового руху робітників та виступів селян. Проте саме з 1921 р. більшовики починають активно витісняти есерів з політичного життя країни, використовуючи прийом комбінування різних форм впливу.1 У липні 1921 р. у Москві відбулася Всеросійська нарада завідуючих агітпропвідділами, де з доповіддю «Про боротьбу з дрібнобуржуазними партіями» виступив О.Ярославський. Пропагандистським органам доручалося «посилити ідеологічну кампанію по дискредитації меншовиків та есерів». При ЦК КП(б)У була створена комісія для боротьби з дрібнобуржуазними партіями, яку очолив В.Затонський.2
ЦК РКП(б) на пропозицію Ф.Дзержинського, яку рішуче підтримав В.Ленін, прийняв принципове рішення про проведення показового судового процесу проти лідерів партії соціалістів-революціонерів.3 Процес відбувся у червні-серпні 1922 р. у Москві. На лаві підсудних опинилися 34 члени ЦК та інші керівні діячі партії есерів. Головою трибуналу був Г.Пятаков. 12 підсудних було засуджено до смертної кари, а інших до різних термінів ув’язнення (від 2 до 10 років).4
Після процесу почався вихід рядових есерів з партії. Цей вихід стимулювався офіційною владою, яка сприяла проведенню так званого «з’їзду колишніх есерів», який відбувся 18-20 березня 1923 р. в Москві. Природно, що такий «з’їзд» визнав остаточний розпад партії і закликав колишніх есерів вступити в РКП(б).
Більшовики досить вміло застосовували прийом маніпулювання свідомістю мас в умовах масованої ідеологічної обробки. ЧК, в свою чергу, застосовувало такі форми впливу: арешти активістів та лідерів партії; нагляд за всіма проявами діяльності ПСР в Україні; агентурна розвідка; розклад есерівської партії через роботу провокаторів. Есери намагалися чинити посильний опір – проводили контрагітаційні кампанії, використовували досвід конспіративної роботи. Перехід соціалістів-революціонерів в підпілля мав два наслідки. Позитивний – есери захистили на якийсь час організації партії від розгромів, та негативний – працюючи нелегально, ПСР втрачала підтримку мас. Проти ПСР більшовики найбільше, ніж до інших політичних супротивників, застосовували сили каральних органів держави.5 У 1923 р. були остаточно ліквідовані всі есерівські організації в Україні.
Ще весною 1919 р. відбувся розкол Бунду. Ліві течії пішли на зближення з радянською владою, хоча і прагнули обособлення єврейських робітників.
Поступовий перехід бундівців на позиції радянської влади багато в чому був зумовлений ілюзіями про можливість її демократизації шляхом участі в роботі її органів, перебуванням в лавах КП(б)У.
Проте більшовики неоднозначно, а часом і відверто негативно ставилися до об’єднання з лівим Бундом, до організаційного оформлення їх взаємин. Зокрема, ІІІ з’їзд КП(б)У в резолюції «Про ставлення до дрібнобуржуазних партій» висловився за можливість узгоджених дій з лівим Бундом. Але разом з тим, були визнані «невигідними будь-які кроки щодо організаційного зближення і об’єднання з цією організацією».
18 серпня 1919 р. на засіданні Оргбюро ЦК КП(б)У було прийнято постанову «Про злиття Комфарбанду з КПУ», яка передбачала розпуск Єврейського Комуністичного Робітничого Союзу в Україні як самостійної політичної організації. При ЦК і губкомах більшовицької партії утворювались єврейські комуністичні секції, куди входили колишні комфарбандівці. Керівництво їх діяльністю здійснювало Головне бюро при ЦК КП(б)У.
Проте виникли певні розходження між ЦК КП(б)У та місцевими парткомами більшовиків, з одного боку, і єврейських комуністичних секцій – з іншого. Перші намагалися здійснювати керівництво всіма сферами громадсько-політичного життя, не приділяючи належної уваги особливостям становища і запитів національних меншин. Другі ж, перебільшуючи значення їх специфіки, претендували на виняткове представництво інтересів свого народу.
15 квітня 1920 р. ЦК КП(б)У приймає постанову про розпуск національних секцій і заміну відповідними відділами агітації та пропаганди при губкомах партії. Починаючи з червня 1920 р. розгорнули роботу Єввідділ при ЦК КП(б)У та його підрозділи на місцях. Проте відсутність чіткого визначення прав і обов’язків єввідділів, постійні конфлікти між партійними комітетами і ними з даних питань створювали кризову ситуацію в цих національних підрозділах.1
У квітні 1921 р. у складі КП(б)У було відновлено національні секції. Їм доводилось вести досить гостру конкурентну боротьбу з місцевими організаціями Єврейської комуністичної партії (Поалей-Ціону), утвореної в серпні 1919 р.
Євсекції при комітетах КП(б)У згідно з інструкцією ЦК РКП(б) про входження Бунду в партію, прийнятої після його ХІІІ Всеросійської надзвичайної конференції (березень 1921 р.), брали участь в роботі центральної і місцевої комісій, роз’яснювали доцільність такого злиття з бундівцями, влаштовували найактивніших з них на роботу. В Україні цей процес завершився наприкінці травня 1921 р., і переважну більшість членів Бунду було прийнято до лав РКП(б).1
29 березня 1921 р. Політбюро ЦК КП(б)У прийняло постанову «Про вступ Бунду в КП(б)У». В результаті була створена спеціальна комісія для реалізації цього рішення. Після відповідної перереєстрації протягом 1921 р. частина бундівців в Україні була прийнята до КП(б)У. Права частина Бунду на чолі з Абрамовичем емігрувала за кордон. В 1924 р. залишки бундівських організацій саморозпустилися.
Проте боротьба з єврейськими організаціями продовжувалась. У 1923-1924 рр. з ними активно боролося ДПУ. Як писав заступник голови ДПУ УСРР К.Карлсон, «ми знімали актив сіоністських угрупувань, саджали у в’язниці найсильнішу частину організації, висилали найактивніших осіб». Він вказував, що в Україні нараховувалось у 1925 р. 9 сіоністських угрупувань, причому на обліку в ДПУ знаходилось 1528 осіб. Першим заходом боротьби з сіонізмом вказувалось «продовження застосування репресивних заходів до найбільш серйозного й дорослого активу сіоністських угрупувань».2
Серед партій національно-демократичного спрямування намагалися продовжувати свою діяльність Українська партія соціал-революціонерів (УПСР) та Українська партія соціалістів-федералістів (УПСФ).
На початку 1920 р. УПСР визнала радянську владу і легалізувалась. Однак її лідери взяли участь у виступах отаманів проти більшовиків. Частина есерів (М.Грушевський, М.Христюк та ін.) емігрували, але за кордоном вони саморозпустилися. В серпні 1920 р. члени ЦК УПСР Голубович, Петренко, Лизановський, Частник, Ярослав та ін. були заарештовані. В травні 1921 р. в Києві проти них організували політичний процес, і керівного центру УПСР не стало.
Після падіння УНР колишні лідери УПСФ утворили в Україні «Братство української державності», яке виступало проти радянської влади. У 1921-1925 рр. частина українських соціал-демократів та есерів була ліквідована разом з організаціями «Волинська повстанська армія», «Всеукраїнський повстанком», «Братство української державності».
Після закінчення громадянської війни Радянська влада організувала безпосередні репресії проти партії анархістів. 25 листопада 1920 р. Центральне управління надзвичайних комісій України дало вказівку всім головам губернських надзвичайних комісій провести обшуки та арешти махновців і анархістів усіх напрямків.3 Таким чином у в’язницю було кинуто майже всіх членів секретаріату Конфедерації «Набат».
Були також ліквідовані Київська асоціація анархістів, полтавські та роменські групи «Набат» та асоціації анархістів, розгромлені анархістські групи Харкова.1 У лютому 1921 р. була проведена ще одна масова операція проти Конфедерацій «Набат», у результаті чого ЧК вдалося розгромити більшість її місцевих організацій. У цей же час в Одесі ліквідували групи всіх напрямків, учасників яких звинуватили у підготовці терористичних актів проти радянської влади. За аналогічним звинуваченням були заарештовані члени Анархічного союзу молоді на Волині.2
У березні 1921 р. ЦК РКП(б) оприлюднив циркулярний лист, в якому відзначалося, що під прапором анархізму прикриваються «контрреволюційні тенденції свого руху. Тому ЦК РКП(б) підтримує лінію органів радянської влади, котрі… вживають заходів для значного обмеження діяльності цих груп».3
Така політика більшовиків призвела до того, що вже на початку 1921 р. анархістський рух став фраґментарним і локальним. Діяли тільки окремі, нечисленні, слабко зв’язані між собою групи. У Донбасі (Юзівка, Луганськ, Горлівка) місцеві анархісти шляхом пропаганди та агітації прагнули оволодіти фабзавкомами і поставити їх на чолі підприємств. У Волинській, Подільській, Харківській та Миколаївській губерніях анархісти обмежувались лише пропагандою своїх поглядів на різних зборах робітників та селян, з’їздах комнезамів, безпартійних конференціях.4
Але репресії були посилені, і до кінця 1921 р. анархістський рух в Україні було ліквідовано остаточно. Влітку 1921 р. у Жмеринці було розстріляно 40 анархістів, в Одесі теж значна їх група.5 За даними М.Мельгунова, тільки в Києві, Харкові, Одесі та Катеринославі було розстріляно в цей час понад 5 тис. анархістів.6 Таким чином, анархістський рух в Україні зазнав поразки. М.А.Боровик вважає, що «не вина більшовиків, що анархізм на тривалий час зник з арени суспільного життя в нашій країні. Вони лише прискорили об’єктивно закономірний процес».7 На наш погляд, перша частина твердження потребує деякого уточнення. Чи можна вважати, що «не було вини більшовиків у цьому процесі»? Після наведених фактів – навряд чи. Більшовики виступили потужним суб’єктивним фактором у процесі «виведення» анархізму з політичної арени, а щодо об’єктивного фактору, – то тут точку зору М.А.Боровика можна цілком підтримати.
Ще одна група партій належала до союзників більшовиків у громадянській війні. До них відносились Українська комуністична партія (боротьбистів) і Українська партія лівих соціал-революціонерів (борбистів).
Боротьбисти сформувалися з лівого крила УПСР, їх лідерами були Г.Гринько, В.Блакитний, П.Любченко.
Борбисти (від назви органу партії «Борьба») та їх лідери В.Качинський, М.Алексєєв, Є.Терлецький декларативно визнавали радянську владу, але заперечували диктатуру пролетаріату, протиставляючи їй «диктатуру трудящих», «диктатуру трудових класів». Борбисти вважали, що робітничий клас може відігравати свою авангардну роль лише на етапі соціалістичної революції і не здатний керувати здійсненням економічної політики, протиставляли місто селу.
Обидві ці партії пропонували формувати ради на багатопартійній основі і були проти повного підкорення України Москві. Разом з більшовиками вони брали участь у виборній кампанії в радах по загальним спискам.
На визначення тактики КП(б)У до цих партій впливало декілька факторів. По-перше, більшовики України виходили з того переконання, що тільки вони виступають дійсними виразниками волі «революційних трудящих мас». По-друге, головні принципи цієї тактики розроблялися вузьким колом керівних працівників КП(б)У, що призводило до суб’єктивізму і однобічності рішень. Резолюції з цих питань часто приймались незначною кількістю голосів. По-третє, для КП(б)У, як і інших національних компартій, було характерне ігнорування, нігілізм по відношенню до національного питання і дрібнобуржуазних національних партій. По-четверте, в аналізі співвідношення політичних сил, соціально-політичного становища більшовики нерідко припускалися грубих помилок, що відбивалося і на їх тактиці щодо інших партій.
Спочатку керівництво КП(б)У не визнавало ніяких компромісів і угод з будь-якими іншими політичними партіями. Резолюція ІІІ з’їзду КП(б)У [березень 1919 р.] забороняла призначати на відповідальні пости в радах навіть представників лівих дрібнобуржуазних партій. Це рішення не враховувало реального співвідношення політичних сил, ігнорувало вплив цих партій на українське село.
Ця позиція не отримала підтримки в ЦК РКП(б), який виявився в той час далекогляднішим і толерантнішим. Під його впливом ЦК КП(б)У став на деякий час на шлях спільних дій з лівими течіями українських соціал-демократів та есерів. Період боротьби з денікінцями став часом найчастішого і плідного співробітництва організацій КП(б)У та боротьбистів.
Більшовики вимагали від борбистів разом вести рішучу боротьбу проти груп ліво-народницького блоку. Всі ці програмно–тактичні заходи повинні були вирішуватися у українському масштабі на підставі угоди між двома партіями. Вони брали на себе обов'язки дотримуватися щирих співробітницьких стосунків у революційній роботі та уникати міжпартійних суперечок.1
Борбисти висловили свою підтримку радянській владі на засіданні Ради, яка відбулася у Харкові наприкінці квітня – початку травня 1920 р. Під час засідань Ради були також розглянуті повідомлення з місць. В них відзначалося, що зв'язок партійного центру з місцевими організаціями майже відсутній. Це створювало негативну ситуацію, коли кожна окрема низова ланка мала «свою програму і свою тактику».2 Про такий стан речей яскраво свідчить той факт, що у Харкові та більшості повітів губернії борбисти підтримували більшовиків, а в Ізюмському повіті борбисти вели протилежну лінію, «яку можна характеризувати, як цькування». Аби уникнути суперечок керівництво харківських борбистів звернулося до місцевого губкому КП(б)У з ідеєю – скликати спільне засідання президії, щоб з'ясувати цілий перелік розходжень. Губком борбистів вважав, що таке засідання вкрай необхідне, через дію багатьох факторів, які дуже утруднювали роботу.3
Більшовики мали своє бачення подальшого розвитку подій. ЦК КП(б)У надіслав всім губкомам таємний циркуляр, де роз’яснювалась політика партії більшовиків по відношенню до борбистів. У ньому підкреслювалось, що КП(б)У – єдина партія в Україні, якої об'єднує робітників та найбідніші елементи селянства, а з плином часу партія борбистів переросла у контрреволюційну силу. Цьому сприяв той факт, що одночасно зі злиттям боротьбистської партії з КП(б)У, роль організаційного центру контрреволюції взяла на себе партія українських лівих соціалістів-революціонерів (борбистів). Більшовики підкреслювали, що їх ставлення до борбистів було терпляче, а представники цієї партії «були допущені в апарати радянської влади».4
Більшовики нарікали, що борбисти активно проявляли себе у Києві, де виступали під гаслами «Вільної влади трудових Рад на місцях» та «Боротьби з диктатурою комуністичних партій». Всі ці дії спонукали КП(б)У: 1) Поставити: усіма місцевими організаціями КП(б)У питання про обмеження впливу цієї партії та про виключення її представників з апарату влади на місцях, а також із уряду (залежно від політики борбистів); 2) Зовсім припинити фінансування партії лівих соціалістів – революціонерів, як з рахунків коштів центру, так і з коштів губернських, повітових ревкомів та виконкомів; 3) Партія більшовиків через своїх членів повинна розкривати куркульську сутність борбистів; 4) 3 метою одержання постійної інформації про діяльність цієї партії, матеріали про дії борбистів слід було надсилати до ЦК КП(б)У.1 Цей документ був розроблений на Бюро ЦК КП(б)У. Більшовики переходили до рішучих дій нейтралізації діяльності УПЛСР (борбистів), але засобами ідеологічними та організаційними. У той же час більшовики намагалися усунути з політичної арени всіх інших політичних супротивників, але у 1920 р. більшовики ще не мали можливості втілити ідею однопартійності у життя. Через це вони були змушені вести таку політику, яка б припускала наявність політичних союзників. Перед більшовиками поставало завдання у 1920 р. не знищення, а, спочатку, об'єднання з комуністично орієнтованими партіями, серед яких закономірно були боротьбисти та борбисти.
Важливою політичною подією в Україні навесні 1920 р. стали вибори до Рад, в яких тоді взяли участь фактично всі політичні сили, які існували легально. Об’єднання партій комуністичної орієнтації в політичні блоки давало надію на перемогу цих сил на виборах. Тому борбисти, як і боротьбисти, уклали угоду з союзниками про співпрацю на виборах до Рад.
10 березня 1920 р. |