Здобутки дипломатії гетьманату Павла Скоропадського


Скачати 352.69 Kb.
НазваЗдобутки дипломатії гетьманату Павла Скоропадського
Дата17.03.2013
Розмір352.69 Kb.
ТипДиплом
bibl.com.ua > Історія > Диплом






Здобутки дипломатії гетьманату Павла Скоропадського

У статті аналізуються окремі аспекти зовнішньополітичної діяльності уряду Павла Скоропадського. Висвітлюється історія встановлення дипломатичних зв’язків Української Держави з іншими країнами, визнання її світовим співтовариством.

З приходом до влади гетьмана Павла Скоропадського й утвердженням Української Держави розпочався новий етап в історії української дипломатії. Її головні орієнтири були традиційними і, власне, не відрізнялися від зовнішньополітичного курсу Центральної ради: домагатися міжнародного визнання, розв’язати проблему соборності українських земель, встановити і зміцнювати дипломатичні, військові, політичні, економічні та культурні зв’язки з Центральними державами, нейтральними та новими насамперед сусідніми державами, які постали на землях постімперської Росії.

Історія Української Держави гетьмана П. Скоропадського, окремі її аспекти зовнішньополітичної діяльності різною мірою представлені як у роботах, створених в еміграції, так і в працях українських істориків останніх років.

Історіографи-мемуаристи В. Андрієвський, Д. Дорошенко, І. Мазепа, П. Христюк, М. Шаповал[1] та інші фактично започаткували опис перших кроків Української держави на міжнародному рівні, проте з різних позицій і під різними кутами зору.

Радянська історіографія взагалі не визнавала терміна „Українська революція”, а події 1917-1921 рр. розцінювала як контрреволюційну боротьбу буржуазно-націоналістичних урядів проти радянської влади та світової революції. Отже, внесок радянських дослідників в історіографію Української Держави ознаменувався стандартними ідеологічними штампами, універсальною конфронтаційною лексикою, а також постійним нагадуванням про маріонеткову залежність гетьмана П. Скоропадського від країн Четверного союзу.

Українська Держава, перебуваючи в міжнародній ізоляції, розв’язувала проблему прориву блокади та встановлення дипломатичних зв’язків з країнами як близького, так і далекого зарубіжжя. Предметно досліджено ці проблеми в роботах сучасних українських науковців Д. Вєдєнєєва, Т. Заруди, Н. Кривець, Р. Пирога, В. Солдатенка, В. Соловйової та інших.

П. Скоропадський, його уряд та зовнішньополітичне відомство згідно з міжнародно-правовою практикою підтвердили й прийняли на себе всі укладені угоди і зобов’язання попереднього керівництва України. Вже у перших заявах і деклараціях П. Скоропадський наголошував, що його Українська Держава є миролюбивою і щиро прагне розвивати дружні стосунки з іншими країнами для визнання її світовим співтовариством - важливої умови незалежності та вільного суспільно-економічного розвитку.

Геополітичне становище України на перехресті інтересів могутніх світових сил: блоку Центральних держав на чолі з Німеччиною, більшовицької Росії та зростаючої уваги до неї з боку країн Антанти - вимагали утворення і розбудови потужного зовнішньополітичного відомства та його дипломатичних структур. Вже 3 травня у сформованому кабінеті міністрів Федора Лизогуба було створено міністерство закордонних справ. Його очолив 36-літній виходець із старовинного чернігівського козацького роду Дмитро Дорошенко - патріотично настроєна, високоосвічена людина (освіту здобув у Київському, Петербурзькому і Варшавському університетах), у роки світової війни - генерал-губернатор Галичини й Буковини. Заступником міністра став Олександр Палтов. Новий міністр залишив у складі відомства чимало дипломатів часів Центральної ради, які зарекомендували себе добрими фахівцями та патріотами України. Так, Департамент іноземних зносин очолив колишній посол у Відні А. Яковлєв, його заступником став колишній посол у Туреччині М. Левитський, інші посади зайняли К. Лоський, В. Оренчук, І. Мірний. У червні 1918 р. у складі міністерства створено Раду міністерства у складі О. Шульгина, М. Славинського, О. Карпінського, І. Красківського та О. Ейхельмана, а також апарат радників міністра, до якого увійшли А. Галіп, Є. Лукасевич, М. Ткаченко.

Одним із визначних дипломатів був буковинець Артем Галіп, згодом заступник міністра закордонних справ. „Як засвідчують документи,

А.  Галіп в цей час був досить впливовим політиком, до думки якого прислухалися і Міністр закордонних справ і Прем’ єр-міністр, - відзначають П. Брицький і О. Добржанський. - Він послідовно відстоював думку про єдність всіх українських земель та про приєднання Криму до Української Держави. Під час обговорення цього питання 16 травня 1918 р. в Міністерстві закордонних справ під головуванням М. Василенка А. Галіп спростував положення III Універсалу УЦР про неналежність Криму до УНР”. Зауважимо, що саме за гетьманату Крим був офіційно включений до складу України[2].

Законом від 14 червня 1918 р. були затверджені штати посольств Української Держави 1-го і 2-го розрядів, а 21 червня ухвалена постанова про дипломатичні представництва. У першу чергу були затверджені й укомплектовані досвідченими кадрами посольства в Німеччині, Австро- Угорщині, Болгарії й Туреччині, які продовжували утримувати статус посольств 1-го розряду.

Це було пов’язано з тим, що провідним напрямом зовнішньої політики гетьманату від самого початку його діяльності були стосунки з державами Центрального блоку насамперед з Німеччиною, які базувалися на умовах Брестської мирної угоди від 9 лютого 1918 р. - єдиного міжнародного правового акту України, що зумовив її вихід на світову арену як суб’єкта міжнародної політики. „Відносини до Німеччини, - відзначав тодішній міністр закордонних справ Д. Дорошенко, - були влітку 1918 р. основним питанням не тільки нашої закордонної політики, але й питанням самого нашого існування як держави. Цей стан залежності від Німеччини був утворений фактом присутності на українській території кількасот тисячної німецької і австро-угорської армій”[3].

Слід додати ще один важливий фактор, який потужно впливав на вказані відносини з Німеччиною. Зовнішньополітичний курс Української Держави був регламентований умовами Берестейської мирної угоди. Її безумовне дотримання було однією з умов, яке поставило перед П. Скоропадським німецьке командування. Чимало вітчизняних істориків висвітлюють прихід гетьмана до влади в Україні як акцію виключно німецько-австрійських окупаційних військ.

Проте на наш погляд, не слід вважати гетьмана П. Скоропадського, як і Українську Державу маріонеткою в руках Німеччини чи Австро- Угорщини. Опираючись на положення Брестських угод та допомогу Німеччини, Україна примусила уряд більшовицької Росії після очищення українських земель від своїх військ піти на мирні переговори щодо державних кордонів, встановлювала і розвивала відносини з країнами чи самостійними утвореннями на теренах колишньої Російської імперії, насамперед Доном і Кубанню, домагалася визнання України нейтральними державами.

Для України зосередження уваги і дипломатичних зусиль на відносинах з Німеччиною було вигідним не лише тому, що вона була могутньою і впливовою та лідером блоку Центральних держав, а ще й тому, що вона не мала з нею спільного кордону й не мала претензій на якусь її територію. Мало того, Київ і Берлін об’єднувало прагнення не допустити створення сильної Польщі, яка могла збільшитися коштом українських земель, передусім Волині і Галичини.

Від перших днів державотворчої діяльності гетьман П. Скоропадський на відміну від голови Центральної ради М. Грушевського, встановив і підтримував тісні стосунки з представниками Німеччини у Києві - послом бароном Альфонсом Муммом фон Шварценштайном, головнокомандувачем німецькими військами в Україні, досвідченим воєначальником, 70-літнім генерал-фельдмаршалом Германом фон Ейхгорном та його начальником штабу генералом Вільгельмом Гренером. У сфері зовнішньої політики України вони зійшлися з П. Скоропадським на умовах, що його уряд дотримуватиметься незалежності від Росії, підтримуватиме тісні політичні та економічні стосунки на засадах Брестських угод. Треба додати, що міністерство закордонних справ Німеччини цілком позитивно ставилося до самостійності України. Завдяки цьому 2 червня 1918 р. Німеччина офіційно визнала Українську Державу, а 24 липня ратифікувала Брестський мирний договір.

Документи німецьких архівів стверджують, що зовнішньополітичне відомство Німеччини заявляло гетьманові, що буде підтримувати його доти, доки він рухатиметься по шляху незалежності України. Воно категорично заперечувало спробам деяких впливових діячів вважати гетьмана маріонеткою Німеччини й усіляко підтримувало його авторитет і престиж. Коли німецький військовий аташе полковник Штольценберг висловив на зустрічі із журналістами негативне ставлення до гетьмана П. Скоропадського, він був негайно відкликаний до Берліна. Вже 2 травня посол Мумм повідомив П. Скоропадського про визнання його уряду дефакто, а 2 червня Українська Держава визнана де-юре[4].

Визнання України де-юре Берліном, а згодом і Віднем не було звичайним дипломатичним формальним актом. Це означало, що дві великі держави прагнуть надати гетьманському режимові стабільність і запевняють П. Скоропадського, що усіляко його підтримуватимуть. Водночас вони декларували надання українцям самостійності у вирішенні проблем державного будівництва та ін. Проте особливо у перший період існування гетьманату, представники Німеччини в Україні, особливо військовики, намагалися втручатися у внутрішні справи держави і болісно реагували на недотримання угод про поставки, зокрема хліба та недоброзичливе ставлення до армії з боку українського селянства. П. Скоропадський, щоправда, зумів певною мірою чіткіше, ніж Центральна рада визначити правовий статус німецької адміністрації та війська. Але у наказі генерала-фельдмаршала Ейхгорна від 22 травня поряд з декларативною заявою, що головним завданням війська є військова й економічна допомога Україні, дозволялося придушення збройних антинімецьких і антиурядових заколотів та підтримання порядку.

Між іншим, посол Мумм звертав увагу на помилкове, на його погляд, призначення міністром закордонних справ Д. Дорошенка, а також губернаторами деяких провінцій - росіян. Загалом німців усе більше турбували проросійські настрої в Українській державі, що на керівних посадах перебували, головним чином, росіяни і майже весь генералітет та офіцерство українського війська були російськими.

Цю точку зору відбивав великий меморандум генерала-фельдмаршала Ейхгорна, оприлюднений 17 червня 1918 р., у якому було визначено стратегічний напрям зовнішньої політики Німеччини на Сході, й місце у ній України. Перш за все він наголошував, що Німеччині підтримувати незалежну й сильну Україну вигідно не лише економічно. Тим самим вона забезпечує себе з боку Росії. Крім того, підкреслював Ейхгорн, Німеччина може за допомогою України розв’язати глобальне завдання: маючи до неї доступ через Литву, вона може осягнути райони Кавказу, Азії, Індії. Ейхгорн наказував військам усіляко підтримувати гетьманську владу в Україні. Він наголошував: „Існування Української держави тісно пов’язане з особистістю гетьмана. Вона або вистоє, або впаде разом з ним”. Щодо можливого українсько-російського зближення, Німеччина мала ужити всіх заходів, щоб його не допустити. „Чим більше Україна віддалиться від Росії шляхом встановлення порядку, тим скоріше у свідомості людей, які орієнтуються на Велику Росію, розвинеться українська національна свідомість”, - наголошував фельдмаршал[5].

Генерал-фельдмаршал Ейхгорн постійно демонстрував прихильне ставлення до ідеї відбудови самостійної України, з повагою і пошаною ставився він і до гетьмана та його уряду[6]. Д. Дорошенко згадував, як на урочистому прийомі в честь П. Скоропадського 8 червня 1918 р. Ейхгорн заявляв: „Німецькі війська прийшли сюди, виконуючи наказ нашого верховного провідника. З великою радістю прийшли ми на цей заклик, бо діло йде про те, щоб дати допомогу народові, котрий прагне увільнитися від своїх гнобителів. Нам судилося прекрасне й благородне завдання бути першою опорою молодої держави на початку її державного будівництва. Прийде той час, коли Українська Держава, підтримана патріотичним самовідреченням своїх громадян і керуючись урядом, який утворився на народних підвалинах, піде на чолі своїх сусідніх народів під оглядом добробуту та дійсної цивілізації”[7].

Можна припустити, що саме за його прихильне ставлення до України, й з метою зруйнувати її дружні стосунки з Німеччиною, 30 липня 1918 р. російський лівоесерівський терорист, кронштадтський матрос Борис Донськой вбив Ейхгорна. Проте розрахунки Бойової організації російських есерів не виправдалися. У відповідь на заяви співчуття гетьмана П. Скоропадського, Берлін завірив, що відкидає причетність українців до теракту, і що трагічна подія не вплине на українсько-німецькі стосунки.

Німецькі війська в Україні очолив командувач 8-ї армії генерал Гюнтер фон Кірбах. Він дотримувався попереднього курсу у взаєминах зі П. Скоропадським. Треба відзначити, що у зв’язку із складним становищем на Західному фронті, Берлін і Верховне командування поступово втрачали інтерес до українських проблем, за винятком контролю за дотриманням економічних угод. Це дало змогу гетьманові втілити низку заходів, зокрема з військового будівництва - створити структури вісьмох армійських корпусів, укомплектованих генералітетом, старшинським і підстаршинським складом та заснувати кілька військових навчальних закладів.

Аналізуючи діяльність гетьмана у площині зовнішньої політики, О. Павлюк і В. Сідак зауважують: „П. Скоропадський намагався використати силу і вплив Німеччини, що їх остання все ще зберігала на сході Європи, для зміцнення української державності та її захисту від можливої зовнішньої агресії”. Такого ж висновку дотримується О. Лупандін, який теж вважає, що гетьман П. Скоропадський прагнув за допомогою Німеччини, чиї війська знаходилися на території України, швидше стати на власні ноги, а потім вийти з-під її опіки і, добувши повну свободу дій у внутрішній та зовнішній сферах, якнайшвидше позбавитися присутності на українській землі окупаційних військ[8].

Важливу роль у встановленні й розвитку стосунків з блоком Центральних держав і насамперед з Німеччиною, відігравало зовнішньополітичне відомство Української держави та його дипломатичні структури. У спадок від Центральної ради міністрові Д. Дорошенку дісталися посольства у Німеччині, Австро-Угорщині, Болгарії та Туреччині. Рада Міністрів гетьманату, за поданням Д. Дорошенка, підтвердила їх функціонування, але суттєво оновила їх склад.

Так посла Олександра Севрюка у Берліні замінив набагато досвідченіший барон Федір Штейнгель. Німець за походженням, він народився і виріс на Волині, освіту здобув у Київському університеті, був послом 1-ї Державної думи Росії від м. Києва, членом Товариства українських поступовців. У своїх спогадах Д. Дорошенко згадував його теплими словами, характеризував його як щирого патріота, який громадсько-політичною діяльністю засвідчив свою прихильність українській національній справі та виявив визначні моральні якості. На високій відповідальній посаді Ф. Штейнгель з перших днів перетворив українське посольство у Берліні на помітний осередок дипломатичного життя німецької столиці, який приваблював представників інших, зокрема, нейтральних держав. В апараті посольства плідно працювали недавній російський дипломат О. Іванов, а також молоді фахівці І. Товстоліс,

В.  Ланін, В. Козловський, торговельний агент М. Страдомський та інші[9].

Варто зауважити, що міністр Д. Дорошенко вимагав від працівників посольства у Берліні гідно репрезентувати не лише Українську Державу, а й особисту національну свідомість, наполегливо працювати й відстоювати інтереси держави, ,,оскільки дехто з них використовував ліберальне ставлення посла в особистих інтересах”. З прикрістю писав Д. Дорошенко, що про деяких дипломатів говорили як про „росіян з українського посольства”.

Проте енергійний і досвідчений посол зумів організувати діяльність представництва на належному рівні, піднести його престиж. Ф.Штейнгель встановив тісні стосунки з міністром закордонних справ Кюльманом, мав зустрічі з канцлером, контакти з впливовими особами при імператорському дворі та уряді. Він здобув авторитет і повагу дипломатичного корпусу різних країн у Берліні, що позитивно вплинуло на встановлення дружніх відносин з європейськими державами, зокрема з такими як Іспанія і Голландія, було зроблено вагомий внесок у зближення України з низкою нейтральних країн.

Найбільш проблематичними були стосунки українських дипломатів, як і уряду, з німецьким вищим командуванням у питаннях військового будівництва. Німеччина з власних міркувань категорично виступала проти формування Збройних сил Української держави. Гетьман П. Скоропадський згадував, як генерал Гренер намагався переконувати його: „Нащо Вам армія? Ми знаходимося тут, нічого, що б зашкодило Вашому урядові не дозволимо, а відносно Ваших північних кордонів Ви можете бути спокійними: ми не допустимо більшовиків”. Приблизно такими аргументами німецьке командування в Україні мотивувало відмову повернути їй захоплений Чорноморський флот і берегові укріплення[10].

Переконавшись, що проблему військового будівництва з німецьким командуванням у Києві розв’язати не вдасться, гетьман поставив завдання перед міністерством закордонних справ перенести центр ваги українсько- німецьких переговорів з цього питання до Берліна. Після цього українське посольство на чолі з бароном Штейнгелем розгорнуло активну роботу з підготовки візитів спочатку глави уряду Ф. Лизогуба, а потім - П. Скоропадського. Отже, завдяки дипломатичним заходам рівень українсько-німецьких стосунків суттєво підвищився і найважливіші питання українське керівництво розв’язувало безпосередньо у Берліні на найвищому рівні.

У серпні з офіційним візитом у Німеччині побував прем’єр-міністр Ф. Лизогуб, який домовився про надання Німеччиною кредиту, подальшого розвитку взаємної торгівлі й підтримки України в територіальних проблемах з сусідніми державами. Щоправда, переговори про розгортання збройних сил не досягли успіху. На наш погляд, Берлін не допускав створення значної військової сили в Україні, вважаючи її наявність у руках гетьмана загрозою для власних планів на Сході.

Внаслідок активної діяльності керівництва зовнішньополітичних відомств Української держави і Німеччини на початок вересня був підготовлений візит гетьмана П. Скоропадського до Берліна і його зустріч та переговори з імператором Вільгельмом Другим та рейхсканцлером Г. Гертлінгом. Це була перша в історії української державності подібна дипломатична акція. Прибувши до столиці Німеччини 4 вересня, П. Скоропадський прийняв усі належні протокольні почесті як глава держави й провів низку переговорів з вищим керівництвом. Тоді ж імператор нагородив гетьмана України орденом Великого Хреста Червоного Орла. Пізніше гетьман писав у спогадах, що вони обговорили найважливіші проблеми України: державні кордони, майбутнє Криму і Чорноморського флоту, підтримку Німеччиною державотворчих зусиль його уряду. За участю фактичного Верховного головнокомандувача генерала піхоти Еріха Людендорфа, було досягнуто кілька угод з військових питань, зокрема будівництва української армії. Загалом під час візиту 4-18 вересня 1918 р. П.Скоропадський успішно розв’язав низку проблем: погодив лінію українсько-російського кордону (зауважимо, що німецькі війська окупували частину російської території, що прилягала до України, зокрема Дон), визнання Криму автономною частиною Української держави, виділення Україні частини Чорноморського флоту: лінкора, крейсера, 11 есмінців, кількох підводних човнів тощо[11].

Водночас залишалося чимало зовнішньополітичних насамперед територіальних проблем, неврегульованих через непоступливу позицію Австро-Угорщини. Незважаючи на підтримку гетьмана німецькою стороною й активну діяльність міністра Кюльмана та посла Мумма, які обстоювали обов’язкове виконання Брестської угоди щодо Холмщини, Відень порушив домовленості про її передання Україні, мало того, відмовлявся ратифікувати Брестський договір Центральних держав з Україною, тому угода про автономію Галичини й Буковини не була реалізована.

Берлін не підтримав вимоги Української держави на переговорах з більшовицькою Росією долучити до її складу суміжні території, заселені переважно українцями на північному кордоні. Взагалі німці виступали проти будь-яких операцій українських військ проти Росії з цією метою й пропонували розв’язувати ці проблеми шляхом переговорів безпосередньо з Москвою.

У зв’язку з цим, заслуговує на увагу ставлення німецької сторони до більшовицької Росії, яке було досить шанобливим впродовж 1918 р. і суттєво впливало на ситуацію в Україні та українсько-німецькі відносини. Безперечно, Берліну була вигідніша Росія на чолі з В. Леніним, пов’язана з ним Брестською мирною угодою та іншими таємними домовленостями, ніж біла Росія А. Денікіна і О. Колчака - союзників Антанти, з якою Німеччина все ще знаходилася у стані війни. Уряди ж України - Центральна рада чи П. Скоропадський - дотримувалися відверто антибільшовицької зовнішньої політики і перебували у жорсткому або збройному протистоянні з Москвою.

Отже, політика німців в Україні полягала в тому, щоб утримувати в ній певну рівновагу сил, про що свідчило їх досить прихильне ставлення до діяльності делегації більшовицької Росії Х. Раковського на переговорах з українцями; майже неприховане вороже ставлення до тисяч офіцерів і генералітету колишньої царської армії у Києві, які залучалися гетьманом П. Скоропадським до формування кадрової української армії; вимоги німецьких представників сформувати у столиці лівий уряд України, укомплектований національно свідомими українцями і звільнити арештованих провідників Українського національного союзу на чолі з  С.Петлюрою.

Надзвичайно важливе місце в українсько-німецьких відносинах посідали торговельно-економічні стосунки, які базувалися на Брестських угодах та економічному договорі Центральної ради від 23 квітня 1918 р. Враховуючи його значення для обох держав, П. Скоропадський та його уряд прийняли зобов’язання попередньої влади у повному обсязі. 10 серпня було підписано новий протокол, який продовжив термін дії договору до 30 червня 1919 р. Він передбачав, що Україна експортуватиме до Центральних держав майже 35% свого врожаю хліба і металопродукції, вироблених 20% спирту і 10% цукру, а також іншу сільськогосподарську продукцію, зокрема, 11 млн пудів м’яса. Так, у вересні 1918 р. з 69 млн пудів зібраного збіжжя підлягало експортові 24,2 млн. Центральні ж держави мали забезпечити Україну, передусім, вугіллям - 9 млн пудів, майже 5 тис. т нафтопродуктів щомісячно та устаткуванням для промисловості. Україна отримувала також кредит на суму 1 млрд німецьких марок[12].

Таким чином, Німеччина найбільше з усіх держав Центрального блоку була зацікавлена в існуванні й розвитку Української Держави гетьмана П. Скоропадського, оскільки була тісно пов’язана з нею військово- політичними та вигідними економічними угодами. Водночас забезпечення в Україні миру і спокою, міцної й авторитетної влади, були необхідні для суспільно-економічного життя українського населення. Як наголошують сучасні вітчизняні історики Ю. Павленко і Ю. Храмов, „інтереси Німеччини та гетьманського уряду, як і всього населення України, за винятком радикально-соціалістичних сил, повністю збігалися. Тому ця успішна співпраця П. Скоропадського з німецьким командуванням заслуговує не на осуд, а на цілком схвальну оцінку”[13]. На наш погляд, такої ж оцінки заслуговує й діяльність української дипломатії доби гетьманату.

Але існування і розвиток Української Держави залежали не лише від її стосунків з Німеччиною чи Центральними державами. Впродовж усього 1918 р. радикально змінювалася геополітична ситуація навколо України і співвідношення трьох основних сил: Центральних держав, більшовицької

Росії та Антанти, які радикально впливали на внутрішнє становище в державі та на її зовнішньополітичну орієнтацію. Коли восени 1918 р. стало очевидним, що блок Центральних держав програє війну, а Антанта активізувала зацікавленість проблемами у Східній Європі насамперед на території постімперської Росії, дипломатія Української Держави шукала можливості зав’язати стосунки з Антантою.

Треба додати, що гетьман П. Скоропадський вважав шкідливим поділ українського суспільства на „антантофілів” і „германофілів” і постійно наголошував, що у зовнішній політиці треба керуватися перш за все інтересами держави. „Я завжди вважав необхідним, - писав він у спогадах,

вичленити себе із числа германофілів та із числа прихильників союзників, залишаючись щиро доброзичливим і до тих, і до інших. Я впевнений, що лиш таким шляхом ми можемо заслужити повагу до себе інших держав”[14].

Повстання Директорії у середині листопада 1918 р., поразка гетьманського війська в умовах позиції нейтралітету і поспішної евакуації німецької та австрійської армій, призвели до падіння гетьманату, відмови П. Скоропадського від влади, а отже, до закінчення дипломатичних і економічних українсько-німецьких відносин.

У загальній зовнішньополітичній орієнтації Української Держави гетьмана П. Скоропадського на блок Центральних держав, після Німеччини важливе місце посідала Австро-Угорщина, підпис якої теж стояв під Брестським мирним договором, що визначав їх взаємини і зобов’язання. Однак, як наголошують О. Павлюк і В. Сідак, „відносини Української Держави з Австро-Угорщиною розвивалися набагато складніше. Для багатонаціональної монархії Габсбургів розпад Російської імперії створював небезпечний прецедент. Крім того, Відень уникав передачі Україні Холмщини й Підляшшя, що було обумовлено мирним договором у Бресті, та відмовлявся виконати таємні положення Брестського миру щодо розмежування у Східній Галичині”[15].

Австро-угорський вектор зовнішньої політики Української держави потребував чималих зусиль вітчизняної дипломатії у боротьбі, передусім, за соборність України, де інтереси держав перетиналися. „Створення великої, сильної України, - відзначав Д. Дорошенко, - не лежало в австрійському інтересі: це означало б для неї перспективу втратити Східну Галичину й Буковину, або в усякім разі мати у себе серйозну українську іреденту. З другого боку у виборі між Україною і Польщею австрійська політика рішучо ставала на бік Польщі. Одначе грізна ситуація - перспектива голоду і внутрішнього розвалу - примушували Австрію йти на мир і не тільки визнати самостійну Україну, але ще й погодитись на таємний договір про поділ Галичини”[16].

Отже, відносини з Віднем з огляду розв’язання проблем соборності України, стали важливим напрямом зовнішньої політики і спонукали Київ скерувати на нього потужні сили дипломатії. Посольство із статусом першого розряду очолив відомий громадсько-політичний діяч, ідеолог відродження української державної самостійності, визначний історик і публіцист В’ячеслав Липинський. Уродженець Волині, він навчався у Київському та Женевському університетах, був добре обізнаний з проблемами Польщі та західноукраїнського регіону, був державником за ідеологічними поглядами, якнайбільше підходив на посаду посла у країні, з якою відносини були дуже складними й вимагали високопрофесійних і до кінця відданих українській справі дипломатів.

Тому спеціальною постановою Ради Міністрів про тимчасові дипломатичні представництва від 21 червня 1918 р. В. Липинський був призначений українським послом у Австро-Угорщині і невдовзі виїхав до Відня, де вручив міністрові закордонних справ Буріанові вірчу грамоту1.

Враховуючи важливість і значний обсяг завдань, посольство було укомплектовано відомими громадсько-політичними діячами і професійними дипломатами, а також одним із найчисленніших у відомстві Д.Дорошенка. Радником посольства став князь Іван Токаржевський- Карашевич, який закінчив університет у Швейцарії і володів багатьма мовами (згодом був послом УНР у Туреччині). Активний діяч Союзу визволення України, який діяв у Відні у роки Першої світової війни, Андрій Жук отримав завдання опікуватися українцями - військовополоненими і біженцями на землях Габсбурзької імперії. Інші відповідальні посади у посольстві займали Володимир Полетика, Михайло Біленький, молодий талановитий дипломат Станіслав Ванькович, який володів мовами головних європейських країн, тощо .

Одним із найважливіших доручень, яке отримав посол В. Липинський від гетьмана П. Скоропадського, було домагатися ратифікації Австро- Угорщиною Брестського мирного договору з Україною й обмінятися ратифікаційними грамотами не лише з Віднем, а й з Німеччиною, Болгарією і Туреччиною. Отже, посольство розгорнуло активну дипломатичну діяльність у цьому напрямку, а його працівники зав’язали контакти з офіційними представниками і дипломатами вказаних країн.

Нерозв’язані питання про майбутній статус Східної Галичини та Буковини і належність Холмщини, на яку, згідно з домовленостями у Бресті, претендувала Україна, а тепер за підтримки Австро-Угорщини висловила претензії й Польща, у червні - липні 1918 р. спричинили між Києвом і Віднем перші серйозні суперечності. 15 липня посол В. Липинський обмінявся ратифікаційними грамотами з Болгарією. Він вручив радникові болгарського посольства Джебарову грамоту за підписом П. Скоропадського й отримав болгарську - царя Фердинанда. 24 липня відбувся обмін грамотами з німецьким представником у Відні, який передав документ державної ваги за підписом імператора Вільгельма Другого. Пізніше була прийнята ратифікаційна грамота Туреччини, підписана султаном Магометом V.

Проте Австро-Угорщина не лише відмовилася від ратифікації Брестського договору, а й розгорнула активну дипломатичну діяльність щодо його перегляду. Вже у травні 1918 р. її міністерство закордонних справ розпочало таємні переговори з німецькою дипломатичною службою з метою спільно розв’язати питання про українсько-польський кордон, який залишав би Холмщину Польщі. Зауважмо, що у Бресті було визначено юридичне право України на Холмщину і Підляшшя, але остаточно встановити майбутній українсько-польський кордон планувалося здійснити змішаною комісією. Отже, для підтримки поляків Відень дипломатичними заходами розгорнув тиск на Україну з метою перегляду кордону, щоб задовольнити польську вимогу - встановити його по лінії Західного Бугу.

Але німецька сторона пропозиції Відня не підтримала. Міністр закордонних справ Кюльман, як і посол у Києві Мумм, твердо дотримувалися позиції - у жодному разі не допускати посилення Польщі й ослаблення гетьмана П. Скоропадського. Вони були, безперечно, незадоволені виступом польської делегації на конференції в Спа у середині серпня 1918 р., яка виставила ультимативні вимоги щодо кордонів на заході, передачі Холмської області під суверенітет Польщі, укладення німецько-польської військової конвенції тощо1.

Треба додати, що Австро-Угорщина ще у Бресті негативно ставилася до вимог України приєднати етнічні українські землі, захоплені в різні часи Польщею, посилаючись на декларації великих держав, зокрема президента США В. Вільсона, про право націй на самовизначення. Вона пішла на поступки: визнала права України на Холмщину й українського населення західного регіону на утворення автономного коронного краю - лише під тиском Німеччини та загрозою голоду в країні.

Оскільки договір між Україною та Австро-Угорщиною від 8 лютого. був таємним, а його текст майже невідомий, варто подати його основні положення. Насамперед сторони заявляли, що „обидві держави перейняті думкою жити віднині у взаємних приязних і миролюбних відносинах”. Виходячи з цієї преамбули, вони брали на себе відповідні зобов’язання: „Уповноважений Австро-Угорщини приймає до відома, що українське правительство готове утворити закони, які забезпечують права поляків, німців і жидів на Україні. Уповноважені України з свого боку беруть до відома рішення цісарського королівського Правительства дати українському народові в Австрії ще далі йдучі забезпечення його національного і культурного розвитку, ніж ті, які він має на основі діючих законів. Цісарське королівське Правительство не пізніше 20 липня 1918 р. має предложити Рейхсратові проект закону, котрий убмовлює відділення в більшості заселеної українцями східної частини Галичини від цього коронного краю і сполучення разом із Буковиною в один коронний край”.

Договір підписали від австро-угорської сторони Ернст фон Зайдлер, міністр закордонних справ граф Оттокар Чернін, а від української - Олександр Севрюк, Микола Любинський і Микола Левитський[17].

Коли поляки, які мали досить сильні позиції в Австро-Угорщині і вплив на її зовнішню політику, довідалися про зміст угоди, вони розгорнули активну діяльність з метою не допустити її реалізації. На польських землях відбулися широкомасштабні акції протесту. У Варшаві виникла урядова криза. На вулицях Кракова були вивішені траурні чорні прапори, а у Львові польські газети помістили повідомлення про угоду в чорній рамці. Польська преса поширювала виступи провідних національних політичних діячів із заявами про новий, „четвертий поділ Польщі”.

Особливо болісно сприймало польське суспільство угоду на повернення Україні її старовинних етнічних земель Холмщини й Підляшшя. У травні 1918 р. уряд Австро-Угорщини, реагуючи на вимоги поляків, звернувся до Берліна з проханням натиснути на Україну щодо встановлення кордону на Бузі і змусити її відмовитися від претензій на вказану територію. Довідавшись про ці акції, Міністерство закордонних справ України вручило спеціальні ноти у Відні - графові Буріанові, а в Києві - послові Форгачу. У них наголошувалося, що до укладання договору у Бресті Холмщина була окупована німецькими й австро-угорськими військами. Згодом український уряд скерував туди своїх комісарів (губернаторів) зі своїм апаратом. Якщо на німецькій частині українська влада була встановлена без перешкод, і представництво Києва приступило до виконання своїх функцій, то на австрійській, з прикрістю писав Д. Дорошенко, українців не допустили. Крім того, грубо порушуючи договір, австрійці на окупованій території Холмщини оголосили статус-кво на користь Польщі: дозволили проведення виборів до Польської Регентської Ради з обранням винятково поляків, населенню видають паспорти підданих Польщі, заборонено повертатися на батьківські землі Холмщини воєнним біженцям й ці території посилено заселяються поляками. Глава українського зовнішньополітичного відомства наполягав дотримуватися положень та зобов’язань відповідно до Брестських угод[18].

Не маючи вагомих підстав для анулювання досягнутих і закріплених Брестським договором домовленостей, вже 10 червня 1918 р. міністр граф Буріан надіслав вказівки до своїх дипломатичних представництв у Берліні, Софії, Царгороді вжити заходів і вплинути на відповідні структури цих держав з тим, щоб вони утрималися від ратифікації Брестських угод. Свої вимоги він обгрунтував тим, що Українська Держава не виконує взятих на себе зобов’язань щодо поставок хліба і відверто заявив, що „Австрія вважає себе звільненою від обов’язку додержувати Берестейську умову в її цілості, себто щодо Холмщини й до розділу Галичини” .

Але Німеччина, Болгарія і Туреччина не підтримали пропозиції австрійської сторони, що викликало дипломатичні скандали й суперечності між країнами блоку. Помітну роль у цьому відіграли зусилля української дипломатії. Варто відзначити активну діяльність українського посла у Відні В. Липинського, який докладав великих зусиль у захисті інтересів Української Держави, незважаючи на постійні нападки з австрійської сторони. Коли він підписав протокол про обмін ратифікаційних актів з представником Болгарії М. Джебаровим, це стало причиною серйозних суперечностей і скандалів між Віднем і Софією, які погасила термінова ратифікація договору Німеччиною.

Позиція цих держав, у першу чергу, безумовно, Німеччини, базувалася на їх незацікавленні за рахунок України посилювати майбутню Польщу. Водночас Німеччина не бажала і загострення відносин між Україною та Австро-Угорщиною. Отже, її дипломати у Києві за вказівкою міністра Кюльмана почали схиляти П. Скоропадського до анулювання таємного договору.

Проте на переговорах з Форгачом у Києві гетьман П. Скоропадський і міністр Д. Дорошенко твердо відстоювали положення Брестського мирного договору щодо Холмщини і Підляшшя. Дійшло до того, що 4 липня граф Форгач зробив заяву про скасування Австро-Угорщиною договору від 8 лютого 1918 р., причому послався на те, що він був підписаний за інших обставин і з урядом, якого вже не існує. Коли на наступній зустрічі з Форгачом 6 липня П. Скоропадський висловив протест діям уряду Австро- Угорщини, посол наголосив, що будь-яка дискусія з цього питання буде сприйматися у Відні як втручання у внутрішні справи його держави.

Уряд П. Скоропадського намагався уладнати взаємини з Австро- Угорщиною, причому діяв досить рішуче й наполегливо. Між іншим, Відень від самого початку приходу гетьмана П. Скоропадського до влади ставився до нього з пересторогою. Він дуже болісно відреагував на титул „Гетьман усієї України”, який номінально поширював його владу також на українські землі у складі Габсбурзької монархії.

У листах до Києва В. Липинський пропонував урядові і Міністерству закордонних справ рішучіше відстоювати право на українські землі й вимагати ратифікації та виконання Віднем Брестських угод. Він пропонував не лише висловлювати ноти протесту, а й погрожувати припиненням поставок хліба й навіть відкликанням посольства з Відня, тобто розривом дипломатичних відносин. Посол наголошував, що ці заходи зашкодять Австро-Угорщині більше, ніж Україні[19].

24 липня В. Липинський вручив графові Буріану ноту з протестом проти анулювання договору. У її кінцевій частині український посол заявив: „Правительство Української Держави через моє посередництво висловлює тверду лінію, що його бажання, аби Берестейський мир був якнайшвидше ратифікований в Австро-Угорській монархії і щоб були допущені українські адміністративні власті в зайнятій Ц. (цісарськими - авт.) і К. (королівськими - авт.) військами частині Холмської землі, - буде сповнене і що тим самим буде дана реальна підстава для дальшого приятельського співжиття обох держав і їх народів”. Але австрійський міністр відмовився приймати ноту. У відповідь В. Липинський демонстративно цього ж дня у німецькому посольстві обмінявся ратифікаційними грамотами між Україною й Німеччиною, проти чого рішуче виступав Відень.

Під час офіційного візиту до Берліна голова уряду України Ф. Лизогуб теж обговорював проблему Холмщини й вручив німецькому урядові меморіал про відмову керівництва Австро-Угорщини ратифікувати Брестські угоди та вимоги відступити від них у питанні українсько- польського кордону з тим, щоб передати українську Холмщину Польщі. Україна, наголошувалося в меморіалі, не може відмовитися від своїх етнічних старовинних земель, права на які закріплені договором, уже ратифікованим Німеччиною, Болгарією і Туреччиною. Київ пропонував негайно скликати спеціальну комісію з представників країн, що підписали договір для остаточного затвердження українсько-польського кордону і допуску української адміністрації та православного духовенства на Холмщину. Гетьман П. Скоропадський, зазначалося в меморіалі, рішуче обстоює право України на свої етнічні землі, тим більше, що це визнали Центральні держави у Бресті[20].

Рішучі заходи й активність уряду Української Держави, Міністерства закордонних справ і посла у Відні В. Липинського все ж вплинули на позицію Відня. 5 жовтня 1918 р. міністр закордонних справ граф Буріан звернувся до прем’єрів Австрії - Гусарека та Угорщини - Векерле - з пропозицією все ж таки ратифікувати Брестські угоди. Але Польська Регентська Рада, яка в ті часи активно займалася проблемою відновлення незалежної Польщі, а також парламентська репрезентація та інші пропольські структури виступили з рішучим протестом, заявляючи, що цей крок буде катастрофою для молодої країни. І підготовлений для підпису імператора Карла проект було поховано.

У середині жовтня 1918 р. Австро-Угорська імперія вступила у фазу розпаду. Її військові частини у Холмщині розкладалися й самочинно, як це було в українському місті Володимирі-Волинському, передавали владу полякам. Часто польські збройні формування захоплювали територію зони німецької окупації, підпорядкованої українському губернаторові О. Скоропис-Йолтуховському. 5 листопада П. Скоропадський звернувся до німецького командування в Києві з проханням розмістити свої війська у Холмщині і насамперед у Холмі. Д. Дорошенко терміново виїхав до Берліна й заключив угоду, згідно з якою дві німецькі дивізії мали замінити евакуйовані австрійські військові частини. Але військово-політична ситуація у Німеччині й Україні, що склалася в листопаді-грудні 1918 р., не дала змоги утримати Холмщину. Вона назавжди залишилася у складі Речі Посполитої.

Таким чином, стосунки між Українською Державою і Австро- Угорщиною складалися досить неоднозначно і зводилися практично до розв’язання територіальної проблеми у боротьбі за соборність України. Меншою мірою вони торкалися взаємин з австрійським військовим контингентом у південному регіоні України - Східної армії під командуванням генерала піхоти Альфреда Крауса, який, до речі, у листопаді 1918 р. без погодження з Віднем евакуював армію з України, за що був підданий нещадній критиці партією війни. Відзначимо, що конфліктів вдавалося уникнути лише в контактах, які підтримувалися з метою реалізації українською й австрійською сторонами економічної угоди.

У жовтні 1918 р., внаслідок воєнної катастрофи на італійському фронті та бурхливого піднесення національно-визвольного руху, виявилися всі ознаки розпаду Австро-Угорської імперії. Передбачаючи утворення на її землях нових незалежних держав, міністр Д. Дорошенко зустрівся з В. Липинським у Берліні. Дипломати провели 25 жовтня важливі консультації щодо перспектив діяльності посольства у Відні та створення на його базі надзвичайних представництв у Празі й Будапешті. Після цього до Праги виїхав В. Полетика, де було створено місію, що працювала згодом у Чехословаччині. Засновником місії у Будапешті став І. Токаржевський- Карашевич. Вона в січні 1919 р. стала досить потужним і важливим українським дипломатичним представництвом в Угорщині.

З інших країн блоку Центральних держав, пов’язаних Брестським мирним договором, без усяких проблем складалися відносини з Болгарією. Насамперед обидві слов’янські країни не мали якихось взаємних претензій. Їх народи поєднувала православна віра, подібність традицій і культури. Тон взаєминам задавали глави держав - гетьман П. Скоропадський і цар М. Фердинанд, які демонстрували приязне ставлення один до одного, прагнення дружніх взаємовідносин між країнами. У першому зверненні до гетьмана цар Болгарії наголошував, що його народ і уряд прихильно і з розумінням ставляться до України та відносяться до її зусиль щодо здобуття незалежності і розв’яння проблеми соборності.

Визначальну роль відігравало призначення болгарським послом у Києві Івана Шишманова, учня великого українського вченого Михайла Драгоманова, одруженого з його донькою. Він не раз відвідував Україну, мав чимало друзів і був прекрасно інформований про суспільно-політичну ситуацію та проблеми національно-державного будівництва. Аналізуючи українсько-болгарські відносини, Д. Дорошенко підкреслював, що згадані обставини суттєво спричинилися до встановлення дуже добрих відносин з Болгарією і позитивного розв’язання низки складних проблем, зокрема ратифікації Брестського мирного договору.

Зважаючи на важливість міжнародних зв’язків Української Держави та її прагнення стати рівноправним членом світового співтовариства, її посольство в Болгарії було досить потужним і кваліфікованим. Воно мало статус 1-го розряду, а уповноважений представник був у ранзі міністра- резидента. На цю посаду був призначений колишній міністр закордонних справ Олександр Шульгин. Радниками, секретарями, аташе стали досвідчені громадсько-політичні і дипломатичні діячі Федір Шульга, Василь Драгомирецький, Петро Сікора, Дмитро Шелудько, Микола Лаврик. Військовим аташе призначено генерала-значкового Бориса Бобровського. Всього в штаті посольства нараховувалося десять працівників[21].

Дуже корисною для українського посольства стала подорож із Києва до Софії у липні 1918 р. О. Шульгин з дипломатами мали важливі зустрічі у Львові з визначними галицькими політичними діячами, керівниками української репрезентації в австрійському парламенті Костем Левицьким і Євгеном Петрушевичем, митрополитом греко-католицької церкви Андреєм Шептицьким. У Відні вони відвідали українське посольство, провели переговори з українськими та болгарськими дипломатами, стали учасниками важливого акту - обміну ратифікаційними грамотами між В. Липинським і болгарським послом у Відні М. Джебаровим.

Від перших днів перебування в Софії українські дипломати виявили велику активність: провели низку зустрічей і переговорів з болгарськими діячами зовнішньополітичного і військового відомств, взяли участь у офіційних прийомах, зокрема, на честь короля Фердинанда й австро- угорського імператора Карла Першого. О. Шульгин 7 вересня урочисто вручив главі держави вірчі грамоти. Цей акт відбувся у надзвичайно щирій обстановці з обох сторін в присутності царевича Бориса, прем’єр-міністра та інших високих посадовців. Про це красномовно свідчила промова, яку король закінчив словами: „Передайте Його Світлості Ясновельможному пану Гетьману і всьому українському народові від мене і всього болгарського народу найсердечніше поздоровлення! У Вашій особі я з великою радістю вітаю першого українського міністра при моєму дворі”.

Усі заходи українських дипломатів, доповідав посол Києву, скеровані на зміцнення стосунків між Україною і Болгарією та встановлення відносин з дипломатичними представництвами інших країн, у першу чергу нейтральних, зустрічали з болгарської сторони розуміння і підтримку[22].

Архівні документи свідчать про певні труднощі у діяльності посольства насамперед через відсутність регулярного і надійного радіотелеграфного і поштового зв’язку з Києвом. Спроба встановити радіотелеграфний зв’язок з використанням станції в Одесі натрапила на спротив австрійських військових окупаційних властей, хоча вказана радіостанція була готова забезпечити зв’язок, без якого нормально функціонувати посольству було складно. Тому, доповідав О. Шульгин, останню інформацію з України доводилося отримувати від болгарського посла в Києві І. Шишманова та з німецьких засобів масової інформації[23].

Одним із помітних напрямів діяльності українського посольства було сприяння розвиткові економічних відносин у руслі Брестського мирного договору, суттєве збільшення товарообігу між державами, у чому Болгарія була дуже зацікавлена. Але Німеччина та особливо Австро-Угорщина намагалися спрямувати головний потік українського експорту харчових продуктів до себе й твердо контролювали поставки з України. За цих умов дипломати обох країн намагалися уникнути перепон з боку великих держав через прямі зв’язки з підприємцями. Щоправда, торгово-економічні зв’язки практично не набули систематичного характеру і помітних масштабів.

Від підписання Брестських угод і до кінця 1918 р. добросусідські й дружні стосунки Україна підтримувала з Туреччиною. Дипломатичні зв’язки між ними були встановлені ще за Центральної ради, коли у Константинополі було засновано посольство на чолі з Миколою Левитським. Молодого талановитого дипломата, що відзначився на переговорах у Бресті, Д. Дорошенко відкликав до Києва для праці у міністерстві й призначив на його місце Олександра Кістяковського. Проте він не зміг виїхати через різні причини і послом до Туреччини було призначено недавнього губернського комісара Київщини Михайла Суковкина[24].

У зв’язку з тим, що виїзд українського дипломатичного представництва до Туреччини затримувався, обмін ратифікаційними грамотами між державами відбувся 22 серпня 1918 р. у Відні. Цей акт здійснили

В.  Липинський та посол Туреччини в Австро-Угорщині Гусейн-Гільмі- Паша. Українське надзвичайне посольство у повному складі прибуло до турецької столиці 1 листопада. До нього, крім посла, належали: радник Л.Кобилянський, секретарі - В. Тєнішев, полковник Г. Стеблін- Кашенський і сотник М. Любимський, аташе - полковники О. Хоруженко і Ф. Пономаренко, військовий аташе полковник Генштабу В. Василіїв та капітан 1-го рангу О. Зарудний[25].

Незважаючи на дуже складну ситуацію у країні (вихід з війни та присутність у Золотому Розі військових кораблів Антанти), згадував Л. Кобилянський, турецький султан Магомет П’ятий прийняв українців з великими почестями. Він тепло привітав посла М. Суковкина, потім особисто кожного з членів представництва, заявивши, що „дуже радий був пізнати нас і бажає нам доброго життя в своїй державі”.

Щоправда, дипломатичні стосунки між Українською Державою і Туреччиною тривали короткий час. Вже у грудні 1918 р. гетьман

П. Скоропадський і останній султан Оттаманської імперії втратили владу. Але встановлені добросусідські взаємини надовго залишили позитивний слід, зокрема, коли під натиском військ більшовицької Росії 1920 р. евакуйовані з Криму антирадянські військові формування та біженці з України знайшли у Туреччині тимчасовий притулок.

Отже, діяльність української дипломатичної служби в добу Української держави гетьмана П. Скоропадського зробила вагомий вклад у розвиток міждержавних стосунків у пріоритетному і найбільш важливому напрямі зовнішньополітичного курсу країни на той час - у бік Центральних держав на чолі з Німеччиною. Саме з Берліном зусиллями уряду, міністерства закордонних справ та дипломатичних представництв склалися тісні контакти та ділове співробітництво. Україна досягла певного успіху у використанні могутності й впливу Німеччини для розв’язання важливих проблем державного будівництва: міжнародного визнання, забезпечення незалежності, захисту справедливо погоджених кордонів з урахуванням соборності етнічних українських земель. Слід вважати, на наш погляд, успіхом української дипломатії встановлення дружніх відносин з Болгарією й Туреччиною. Проте внаслідок несприятливих обставин та непоступливості Відня у територіальних питаннях не склалися відносини з Австро-Угорщиною, хоча українська дипломатія докладала великих зусиль і виявляла винахідливість у розв’язанні складних завдань.
[1] Андрієвський В. З минулого [У 3 т.]. - Берлін: Українське слово, 1923. - Т. 2: Від Гетьмана до Директорії. - Ч. 1: Гетьман. - 262 с.; Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле. 1914-1920. - Мюнхен, 1969. - 467 с.; Мазепа І. Україна в огні й бурі революції, 19171921 [Спогади]. - Прага: Пробоєм, 1942. - Т. 1: Центральна Рада. Гетьманщина. Директорія. - 210 с.; ХристюкП. Замітки і матеріали до історії української революції, 1917-1920 рр. [У 4 т.].

2)                   Відень: Укр. соціол. ін-т, 1921-1922. - Т. 1. - 152 с.; Т. 2J - 204 с.; Т. 3. - 160 с.; Т. 4. - 192 с.; Шаповал М. Гетьманщина і Директорія: Спогади. - Нью-Йорк, 1958. - 126 с.

[2] Вєдєнєєв Д.В. Дипломатична служба Української держави 1917-1923 роки. - К.: Національна академія СБУ, 2007. - 261 с.; Заруда Т.В. Зовнішньополітична діяльність уряду Української Держави, 1918 рік: Автореф. дис. ... канд. іст. наук / Київ. держ. ун-т. - К., 1995. -

2)    с.; Кривець Н.В. Українсько-німецькі відносини: політика, дипломатія, економіка. 19181933 рр. - К.: Ін-т історії України НАН України, 2008. - 322 с.; ПирігР.Я. Гетьманат Павла Скоропадського: між Німеччиною і Росією. - К.: Ін-т історії України НАН України, 2008. - 209 с.; Солдатенко В. Зовнішньополітичний курс гетьманської держави Павла Скоропадського // Україна дипломатична. Науковий щорічник. - К., 2004. - Вип. IV. - C. 336354; Соловйова В.В. Дипломатична діяльність українських національних урядів 1917-1921 рр.

3  К.; Донецьк: Ін-т історії України НАН України, 2006. - 394 с.

Черн2івці: Золоті літаври, 2007. - С. 206-207.

[4] Федюшин О. Украинская революция. 1917-1918. - М.: ЦЕНТРПОЛИГРАФ, 2007. - С. 173-174.

[5] Див.: Федюшин О. Украинская революция.1917-1918. - М., 2007. - С. 185.

[6] Центральний державний архів вищих органів влади і управління України (далі - ЦДАВО України), ф. 4547, оп. 1, спр. 1, арк. 152-153.

[7] ДорошенкоД. Історія України 1917-1923. - К.: Темпора, 2002. - Т. 2. - С. 132.

[8] Павлюк О., Сідак В. Дипломатія незалежних українських урядів (1917-1920) // Нариси з історії дипломатії України. - К.: Альтернативи, 2001. - С. 320.

[9] Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє-минуле (1914-1920). В 4-х ч. Галицька руїна. Доба Центральної Ради. Доба Гетьманщини. Доба Директорії. - 2-е вид. - Мюнхен: Українське вид-во, 1969. - С. 467.

[10] Скоропадський П. Спогади. Кінець 1917 - грудень 1918 рр. - К.; Філадельфія: Ін-т української археографії та джерелознавства НАН України, 1995. - С. 179.

[11] Див.: Павлюк О., Сідак В. Дипломатія незалежних українських урядів (1917-1920) // Нариси з історії дипломатії України. - К.: Альтернативи, 2001. - С. 328-329.

[12] Див.: Дорошенко Д. Історія України 1917-1923. - К.: Темпора, 2002. - Т. 2. - Додат. 1.

[13] Павленко Ю., Храмов Ю. Українська державність у 1917-1919 рр. - К.: Манускрипт,

-            - С. 140.

[14] Див.: Скоропадський П. Спогади. Кінець 1917 - грудень 1918 рр. - К.; Філадельфія, 1995.

  1. С. 192.

[15] Див.: Павлюк О., Сідак В. Дипломатія незалежних українських урядів (1917-1920) // Нариси з історії дипломатії України. - К.: Альтернативи, 2001. - С. 330.

[16] Див.: Дорошенко Д. Історія України 1917-1923. - К.: Темпора, 2002. - Т. 2. - С. 131.

[17] Див.: Дорошенко Д. Історія України 1917-1923. - К.: Темпора, 2002. - Т. 2. - С. 216.

[18] Липинський В. З епістолярної спадщини. - К., 1996. - С. 85.

[19] Осташко Т. В’ячеслав Липинський - історик, політик, дипломат // Україна дипломатична: науковий щорічник. - К., 2002. - Вип. 3. - С. 656-659.

[20] Держалюк М.С. Українсько-австро-угорські відносини. 1918 // Міжнародні зв’язки України: Наукові пошуки і знахідки. - К., 1993. - Вип. 3. - С. 15-21.

[21] ЦДАВО України, ф. 3766, оп. 1, спр. 22, арк. 34.

[22] Там само, арк. 10.

[23] Там само, арк. 51.

[24] Там само, ф. 3696, оп. 1, спр. 69, арк. 97.

[25] Там само, спр. 22, арк. 3.

Схожі:

Українська держава Павла Скоропадського
Навчальна: Розкрити обставини приходу до влади Павла Скоропадського, ознайомити учнів з гетьманською державою, його реформами у внутрішній...
Навколо його імені тривалий час точаться дискусії в українській історіографії...
Сьогодні постала потреба об’єктивного висвітлення життя і діяльності Павла Скоропадського як у контексті загальноукраїнської історії,...
Організаційний комітет Міжнародного хорового конкурсу-фестивалю імені Павла Муравського
...
Павла Табакова «Мій світ»
Весна. Кохання. Париж… На концерті Павла Табакова у підтримку щойно виданого альбому «Мій світ» пануватиме вишуканий настрій. Це...
Дипломатії
Українська Держава і державні утворення, що виникли на теренах постімперської Росії
Програма Першого Міжнародного хорового конкурсу-фестивалю імені Павла Муравського
Міжнародному хоровому конкурсу-фестивалю імені Павла Муравського (природний амфітеатр; окрема програма)
36. Активізація наступу російського царизму на автономні права України....
Активізація наступу російського царизму на автономні права України. Гетьманування І. Скоропадського та П. Полуботка. Малоросійська...
Творчі здобутки студентів напряму «Маркетинг» у 2010 році

ДИПЛОМАТІЯ ТА ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА УКРАЇНИ
України, а також озброїти студентів ґрунтовним знанням кращих традицій вітчизняної дипломатії, закласти підвалини для успішної майбутньої...
Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні»
...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Портал навчання


При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua
Головна сторінка