|
|
Скачати 3.04 Mb.
|
|
Тема № 3. Розвиток політичної думки в Україні План лекції:
Приступаючи до розгляду першого питання - пам'ятки політичної думки Київської Русі, доцільно звернути увагу на те, що найважливішими передумовами формування політичної думки на українських теренах були такі:
На початковому етапі своєї еволюції (X—XIII ст.) — українська політична думка розвивалась у різноманітних виявах - в художній літературі, історичних творах, публіцистиці, правових документах, релігійних проповідях тощо). Політичні ідеї, що вперше були сформульовані у творах державних діячів, церковних ієрархів, літописців Київської Русі, стосувалися питань виникнення української державності, її суспільно-політичного устрою, відносин влади церкви, влади та особистості, місця Русі серед інших народів і держав світу та інших проблем. Найбільш відомими серед цих творів були:
У цих творах було порушено такі політичні проблеми: забезпечення незалежності та єдності Русі; утвердження рівноправного статусу Київської Русі серед інших країн світу; закріплення норм права і християнської моралі в суспільних та міжособистісних стосунках; дотримання присяги та норм права князями; верховенство світської влади над церковною; обґрунтування ідеї соціальної відповідальності влади перед народом (захист простих людей від утисків, сваволі привілейованих груп населення та княжої адміністрації); засудження князівських міжусобиць, селянських і міських заворушень як чинників, що дестабілізували становище всередині країни і полегшували ЇЇ загарбання іноземними завойовниками. Працюючи над другим питанням щодо сутності вітчизняних політичних доктрин в Галицько-Волинській державі та Литовсько-Польській державі у XIV - першій половині XVII століття, слід звернути увагу на тому, що початок цього етапу розвитку української політичної думки збігся в часі з утратою Україною національної незалежності й переходом під владу іноземних держав - Золотої Орди, Великого князівства Литовського та Польщі. Становище тимчасово стабілізувалося лише з Люблінською унією 1569 р., за умовами якої більша частина України увійшла до складу Польського королівства. Розвиток української політичної думки за цих умов значно загальмувався. Певною мірою пам'ятками політичної думки в Україні можна вважати Судебник 1468 р. (прийнятий за Казимира IV) і три Литовські статути - 1529 р. (за Сигізмунда І Старого), 1566 р. (за Сигізмунда II Августа) і 1588 р. (за Сигізмунда III). У цих документах поряд із правовими ідеями викладено й певні політичні погляди щодо централізації держави, зміцнення королівської влади тощо. Але практично до середини XVI ст. скільки-небудь помітних і яскравих виявів пожвавлення політичної думки не спостерігалося. Від середини XVI ст. українська політична думка розвивалась у двох напрямах: гострополітичному, або полемічному, представником якого був Станіслав Оріховський(1513-1566) - у його творчості виявилися ідеї морального консерватизму (традиціоналізму) та шанування закону (легізму). Основна праця - "Напучення королю польському Сигізмунду", де підкреслюються такі положення: пріоритетність закону перед будь-яким рішенням монарха чи інших осіб; роль моралі та освіченості монарха в управлінні державою; необхідність врахування політичною елітою досягнень науки про керівництво суспільством і принципи справедливості. "Король вибирається задля держави, а не держава задля короля існує..."; закон, коли він є душею і розумом держави, є більшим за короля"; "...король є вустами, очима й вухами закону” - радив Оріховський королю. Фактично, Оріховський уперше в українській політичній думці сформулював демократичні принципи правової держави (задовго до виникнення самої концепції правової держави): верховенство права в суспільному та державному житті, зв'язаність законами дій державної влади тощо.
Визначними політичними мислителями в Україні наприкінці XVI - в першій половині XVII ст. були також Х.Філарет, І.Вишенський (1560-1620). П.Могила (1597-1647). Х.Філарет (основна праця — "Апокрисис") будував свою концепцію у вигляді антитези поглядам польського єзуїта П. Скарги, викладеним у праці "Синод брестський" (1597). Концепція Філарета випливала з таких положень: захист у релігійній формі ідеї рівності людей незалежно від соціального статусу; обов'язковий елемент суспільного клімату — релігійна толерантність, свобода совісті; необхідність дотримання прав народу його володарями; право народу на захист порушених свобод (у тому числі збройний); заперечення абсолютної влади королів, магнатів і папи римського; підпорядкованість дій феодалів суду підданих. Х.Філарет одним із перших українських мислителів, які перебували в річищі гуманістичної та раціоналістичної традицій, запропонував та обґрунтував ідеї суспільного договору і природного права, обмеження влади законом тощо. Проблема співвідношення релігії та політики, влади духовної та світської займала центральне місце в політичних концепціях І.Вишенського та П.Могили. І.Вишенський, базуючись на ідеї рівності, висловив думку про необхідність соборного правління християнської церкви людьми духовного сану та мирянами: стверджував рівноправність церков і необхідність підпорядкування їх лише Богові; відкинув як абсолютно безпідставну, необґрунтовану і невиправдану доктрину католицького універсалізму та абсолютного централізму папи римського; піддав гострій критиці дії світської влади, що порушували ідеали раннього християнства; велику роль відводив правосуддю, зокрема судовому захистові громадянських прав і свобод у разі їх порушення з можновладцями. Продовжуючи аргументацію І.Вишенського, П.Могила обстоював ідею верховенства церкви над державою, що об'єктивно сприяло вмотивуванню незалежного від влади папи римського і польського короля існування Української православної церкви та збереженню ідентичності українського народу. Погляди П.Могили на співвідношення впливів церкви й держави в суспільному житті поділяли багато його сучасників і набули значного поширення з утвердженням російського впливу на українських теренах у XVII—XVIII ст. Працюючи над третім питанням щодо сутності української політичної думки козацько-гетьманської доби у другій половині XVII - кінці XVIII століття, - необхідно уяснити, що цей період її еволюції характерний насамперед посиленою увагою до осмислення проблем міжнародних союзів і міждержавних об'єднань України з Польщею, Росією, Османською імперією, Кримським ханством та іншими суб'єктами тогочасної міжнародної політики, визначенням політичного статусу українського народу і створенням перших конституційно-правових документів. Розв'язання порушених проблем було запропоноване на державному рівні Б.Хмельницьким (1595—1657) у "Березневих статтях" 1654 р. та І.Виговським (7-1658) і Ю.Немиричем (1612—1659) у „Гадяцькому трактаті" 1658 р. У першому випадку йшлося про встановлення міждержавного (передусім воєнного) союзу з Росією, у другому - про створення федералістського об'єднання Польщі, Великого князівства Литовського та України. Обидва політико-правові документи не були повністю реалізовані: у першому випадку - через свідоме порушення Росією умов укладеної угоди, у другому - через відсутність соціальної бази. Продовжувачами ідей П.Могили у першій чверті XVIII ст. виступив Ф.Прокопович (1682—1736) і С.Яворський (1658-1722). Каменем спотикання в накреслених ними концепціях було ставлення до реформ Петра І. Ф.Прокопович, поділяючи ідеї Петра І, виступив на захист повного підпорядкування Української церкви Російській державі та за встановлення абсолютистсько-монархічної форми правління - царського самодержавства. С.Яворський, навпаки, засуджував російський "цезарепапізм" і прагнув обґрунтувати самостійність існування церковної влади та її пріоритетність щодо влади світського монарха. Величезне значення для розвою української політичної думки мав документ, розроблений групою козацьких старшин на чолі з П.Орликом (1672-1742), і відомий як "Конституція П.Орлика" (1710). Хоча ця "Конституція" не мала юридичної сили, оскільки не набрала чинності в Україні, її поява свідчила про спорідненість української політико-правової традиції з західноєвропейською. Перша конституційна пам'ятка Європи нового часу містила низку демократичних і прогресивних ідей: умотивовувала національно-державну незалежність України; закріплювала права та свободи козаків та інших соціальних груп українського суспільства; передбачала обмеження влади правом; забезпечувала поділ державної влади, гарантувала спадковість українських козацьких традицій демократизму, рівності й справедливості. Підсумком розвитку української політичної думки за попередні два століття слід вважати погляди Г. Сковороди (1722-1794). Його політична концепція містить такі базові положення: нищівну критику існуючого суспільного ладу з позицій раннього християнства, синтезованого з просвітницькою ідеологією; майбутню форму правління (в ідеалі) — демократичну республіку, де буде забезпечено соціальну рівність усіх громадян; способи досягнення окресленого суспільного ідеалу - просвітницькі; самопізнання, самовдосконалення, вияви "загальної любові, "доброї волі", "доброчесності" тощо, поширення освіти в народі, плекання моральних традицій. Опановуючи четверте питання теми щодо особливостей політичної думки України у XIX – на початку XX століття, - доцільно з’ясувати - вони визначалися тим, що Україна розвивалася в соціальному середовищі, в якому зникали давні спадково-майнові ознаки, поступово руйнувався сільський традиційний спосіб життя і замість аграрного поставало масове індустріальне суспільство. Україна впродовж ХІХ-ХХ ст. перебувала майже виключно в російській (з 1922 р. радянській) сфері впливу. Тому українська політична думка згаданого періоду зазнавала щонайперше впливів таких російських інтелектуально-політичних течій, як декабризм, панславізм, народництво, більшовизм і лише опосередковано - західноєвропейських течій, зокрема лібералізму, консерватизму, націоналізму тощо. З огляду на розмаїття ідей розвиток української політичної думки XIX—XX ст. не був суцільним потоком, а являв собою кілька паралельних і окремих, хоча взаємопов'язаних та взаємозалежних напрямів, а саме:
• ворожість до кріпацтва й самодержавства: • думки щодо демократизації суспільного та державного життя, конституційного перевлаштування імперії; • створення демократичної панслов'янської федерації. Подальший розвиток демократичного народництва пов'язаний із прагненням його чільних представників зблизити соціальне й національне питання та розв'язати їх у перебігові соціальної революції, яка водночас мала би бути національною за характером і рушійними силами. Органічне поєднання національно-федеральних, демократичних і соціалістичних (не марксистських) ідей дає підстави визначати демократичне народництво як специфічно український різновид соціалізму - український соціалізм. Поява Кирило-Мефодіївського братства (1846) свідчила про кристалізацію народницько-демократичного руху в Україні та про широке осмислення власне українських проблем у контексті політичного буття всього слов'янського світу. Лідерами цієї організації були М.Костомаров (1817-1885), П.Куліш (1819-1897) і Т.Шевченко (1814-1861). Один із братчиків Г. Андрузький вперше в новітній історії України запропонував конституційний проект організації суспільно-політичного устрою майбутньої України, що ґрунтувався б на засадах демократизації та федералізації Росії ("Начерки конституції республіки"). Програма діяльності кирило-мефодіївців спиралася на ідеї соціального месіанізму, панславізму, федералізму, християнського світогляду, егалітаризму. Новим елементом у цій програмі була поява романтичного націоналізму (патріотизму). Основою національного відродження братчики вважали визволення селянських мас ("народу") від кріпацтва, метою була проголошена українська демократична республіка у складі федерації слов'янських народів. Ієрархія завдань уявлялася такою: знищення кріпацтва й самодержавства в Російській імперії; демократизація суспільного життя; побудова слов'янської спілки християнських республік; поширення християнського суспільного ладу на весь світ як наслідок здійснення слов'янами своєї християнської місії. У концентрованому виразі ці погляди було висловлено у праці "Закон Божий (Книга буття українського народу)", написаній М.Костомаровим, та в численних поетичних творах Т.Шевченка. Загалом, ідеологія кирило-мефодіївців була синтезом романтичного етнографізму і культурництва з традиціями козацької державності та західноєвропейськими ідеями демократії, першими носіями яких в Україні XIX ст. були російські декабристи. Кирило-Мефодіївська програма стала платформою українського національно-визвольного руху на кілька наступних десятиліть (до 1917 р. включно). М.Драгоманов (основні праці - "Переднє слово до "Громади", 1878; "Шевченко, українофіли і соціалізм". 1879; "Історична Польща і великоруська демократія", 1881-1882; "Вольний Союз (Вільна Спілка)", 1884; "Лібералізм і земство в Росії", 1889; "Чудацькі думки про українську національну справу", 1891; "Листи на Наддніпрянську Україну", 1893). Суть його програми полягала в забезпеченні національних інтересів України через конституційно-правову реорганізацію Росії; федералізацію Росії та Австро-Угорщини; надання твердих гарантій конституційним правам громадян; надання права самоврядування для окремих регіонів і національностей та забезпечення вільного розвитку української культури. Провідною для Драгоманова була думка про те, що "не народи існують для держав, а держави для народів". Народницько-демократичну традицію України кінця XIX — початку XX ст. характеризували два виразні складники: 1) прагнення до громадянської та національної свободи; 2) ідеалізація народу й вимоги соціальної справедливості. Водночас демократично-народницька течія отримала й певне наукове обґрунтування. Особливою оригінальністю відзначалися наукові розробки, що їх нарівні з М.Грушевським здійснювали в міжвоєнний час (1918—1939 рр.) Р. Лащенко (1878-1929; основні праці - "Лекції з історії українського права", 1923; "Автономний статут демократичної Української республіки") та С.Шелухін (1864-1939; основні праці - "Монархія чи республіка?"; "Україна"; "Право України на свою державність"; "Шляхи до української соборності"), де обґрунтовувалися можливість і доцільність федеративного чи конфедеративного об'єднання з тими країнами, з якими Україна мала й підтримувала історичні зв'язки, зокрема з Литвою та Білоруссю (М.Грушевський), Росією (Р.Лащенко), Чехією, Сербією, Хорватією, Словенією, Словаччиною (С.Шелухін). Стрижневими у світоглядній платформі вчених-народників були такі засади: народоправство (демократизм); ідея безкласовості української нації; розуміння народу як територіальної (а не етнічної) одиниці; пріоритет прав народу над правами держави. Позиції демократичного народництва помітно ослабли у 20—30-х рр. XX ст. Це було викликано появою досить потужних альтернативних рухів - інтегрального націоналізму, націонал-комунізму та націонал-демократії.
Серед помітних діячів української діаспори виразну прихильність до ідей лібералізму зберіг хіба що один І. Лисяк-Рудницький (1919-1984). За винятком кількох концептуальних праць Б.Кістяківського ("Держава правова і соціалістична", "Соціальні науки і право"), жоден із цих мислителів не залишив спеціально присвяченої проблемам лібералізму праці. Центральними в системі координат українського лібералізму були такі погляди: • існування демократичної держави можливе лише за умови політичної свободи (М.Драгоманов), де остання тлумачиться як сукупність конституційно закріплених прав громадин; • домінантною цінністю у співвідношенні "людина — суспільство — держава" є людина незалежно від соціального статусу конкретної особистості; • в системі політико-економічних категорій центральною є категорія приватної власності на засоби виробництва (М.Туган-Барановський); • визнання верховенства права в суспільному житті, взаємозалежності права та свободи, необхідності поєднання соціальної та правової ідей (Б.Кістяківський); • пріоритет загальнолюдських цінностей над соціально-класовими чи національними, необхідність раціонального влаштування суспільного життя (на цьому ґрунті постало вчення В.Вернадського про ноосферу як сферу людського розуму); • децентралізація держави як засіб обмеження державної влади та надання гарантій існуванню місцевого самоврядування (М.Драгоманов); • популяризація етичних засад політичної діяльності, пов'язаності політики та моралі (М.Драгоманов: "Чисте діло потребує чистих засобів"). Більшість українських лібералів вірила в можливість здійснення національних прагнень українського народу та захисту конституційних принципів у межах оновленої та демократизованої федеративної Росії. У першій половині 90-х рр. XX ст. в Україні було здійснено спробу рецепції ліберального світогляду. На цьому етапі його носіями стало майже 10 політичних партій (ЛПУ, ЛДПУ,НДП та ін.).
Науковий фундамент під націонал-демократичні ідеї підвели С.Дністрянський (1870-1936; основні праці - "Загальна наука права і політики"; "Погляд на теорії права і держави", 1925; "Нова держава", 1923; "Нові проекти української конституції", 1920), В.Старосольський (1878-1942; основні праці - "Теорія нації", 1922; "Держава і політичне право", 1924; "Суспільно-політичні рухи та їх носії"), О.Бочковський (1885-1939; основні праці - "Боротьба народів за національне визволення", 1932; "Народження нації", 1939; "Життя нації", 1939), С.Рудницький (1877-1937; основні праці - "Українська справа зі становища політичної географії", 1923; "До основ українського націоналізму", 1923), О.Ейхельман (1854-1943; основні праці - "Меморандум уряду УНР", 1921; "Проект Конституції основних державних законів УНР", 1921), О.Лотоцький (1870-'*): основні праці - "Українські джерела церковного права", 1931; "Схід і Захід у проблемі української культури", 1939), Л.Яковлів (1872-1955; основні праці - "Українське право", Основи Конституції УНР", 1935). С.Дністрянський і О.Ейхельман зробили спробу підготувати проекти конституцій для України, врахувавши притаманні, на їхню думку, українському народові національно-державні та етнопсихологічні традиції. Окрім того, представник націонал-демократичного напряму обґрунтовували концепцію федерації, яку намагалися поєднати з постулатом про право народів на самовизначення. Базовими для націонал-демократичного напряму були засади: • інтерес нації та держави - найвищий критерій історичної оцінки в разі домінування суверенності нації над суверенністю держави (за винятком позиції О.Ейхельмана); • обґрунтування права українського народу на самовизначення в межах власної етнічної території; • ідеї демократичного політичного режиму і республіканської форми правління як основи політичного ладу української нації; • визнання національної ідеї та психології основою буття й сутності нації. Спадкоємцями національно-державницьких ідей (і певною мірою - несоціалістичних елементів демократичного народництва) виступають представники сучасних правоцентристських партій України (Рух). Консерватизм. В Україні він набув ще меншого поширення, ніж лібералізм, і впродовж тривалого часу залишався екзотичним свідченням існування нетривких, монархічних традицій. Безпосередня його поява була викликана необхідністю захисту національних традицій, що опинилися в небезпеці внаслідок впливу русифікації (в підросійській Україні) та полонізації (в Галичині). Однією з перших пам'яток консервативної думки в Україні була "Історія Русів" (1818-1822 рр.) - полемічна праця з виразним антиросійським спрямуванням. У XIX ст. до консервативної течії української політичної думки належали: Г.Галаган (1819-1888), Г.Милорадович (1839-1905). В.Горленко (1853-1907), П.Куліш (1819-1897), М.Гарасевич (1763-1836), Д.Зубрицький (1777-1862), І.Могильницький (1771-1831), Й.Лозинський (1807-1889), Й.Левицький (1801-1860) та ін. На галицьких теренах особливо помітний внесок у розвиток консервативного напряму зробила "Руська трійця" — М.Шашкевич (1811-1843), І.Вагилевич (1811-1866) та Я.Головацький (1814—1888 Кристалізація ідейного підґрунтя українського консерватизму була спричинена існуванням в Україні Гетьманату П.Скоропадського (1918), необхідністю мотивування політико-правових підстав цього режиму й доведення правонаступництва монархічно-гетьманських традицій в українському політичному середовищі. Найбільшим і найвпливовішим представником українського консерватизму і водночас найоригінальнішим українським політичним мислителем після М.Драгоманова був В.Липинський (основні праці - "Україна на переломі", 1657—1659; "Замітки до історії українського державного будівництва в XVII столітті", 1920, "Релігія і церква в історії України", 1925; "Листи до братів-хліборобів. Про ідею і організацію українського монархізму", 1926). Провідними цінностями політичної філософії В.Липинського були держава і нація. "Ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її не збудуємо, і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути", - таким було політичне кредо мислителя. Ототожнивши поняття "нація" та "держава", В.Липинський ідеал майбутньої Української держави убачав у незалежній трудовій і легітимній (правовій) монархії зі спадковою гетьманською владою — монархії англійського взірця. Основною умовою реалізації ідеї української державності В.Липинський вважав єдність - релігійну, регіональну, політичну, національну, організаційну. Досягнення цієї єдності мислитель вбачав у єдності всіх громадян України, незалежно від національної, конфесійної чи соціально-класової ознак, та залученні до творення Української держави не тільки народних мас, а й еліти. Політична програма будувалася на таких засадах: гарантії прав і свобод особистості; стабільний державний правопорядок; поділ державної влади; забезпечення права приватної власності на землю і проведення аграрної реформи, що зупинила б пролетаризацію селянства й забезпечила стабільну соціальну опору державній владі; об'єднання всіх українських земель в одній державі (ідея соборності): відмова від будь-яких зовнішньополітичних орієнтацій, орієнтація на власні сили; організація української еліти, яка пропагувала б культ держави і навколо якої мали б згуртуватися всі верстви українського суспільства; християнська етика - ірраціональний чинник, що має сприяти процесові державотворення. Відсутність української державності та поразку національної революції 1917-1920 рр. В.Липинський розглядав як закономірні результати хибного курсу, неправильної державної стратегії та браку об'єднавчої національної ідеї. Після другої світової війни консервативний напрям не набув значного поширення та великої суспільної ваги навіть в еміграції. У 90-х рр. XX ст. наявні спроби деяких сучасних політичних партій України, насамперед правого та правоцентристського спрямування, використати консервативну традицію української політичної думки для обґрунтування своїх ідеологічних позицій.
Теоретичним підґрунтям українського націонал-комунізму стали гостро полемічні та публіцистичні твори В.Шахрая (1888-1919; "Революція на Україні", 1918), С.Мазлаха та В.Шахрая ("До хвилі. Що діється на Вкраїні і з Україною?", 1919), М.Хвильового (1893-1933; "Камо грядеши", "Думки проти течії"; "Україна чи Малоросія?"; "Апологети писаризму"). Політичну концепцію націонал-комуністів складали економічні дослідження М.Волобуєва, Г.Гринька, С.Діманштейна і В.Доброгаєва про колоніальний статус української економіки в системі народногосподарського комплексу СРСР та історичні праці М.Равича-Черкаського і М.Яворського, в яких обґрунтовувалися ідеї "двокорінності" КП(б)У та потреби незалежного розвитку української радянської державності. Націонал-комуністичні ідеї набули „другого дихання" на ранньому етапі дисидентського руху в Україні (60-ті рр.); їх обстоювали тоді І.Дзюба, Л.Плющ, М.Руденко та ін. Націонал-комунізмом був пройнятий один із перших програмних документів українського дисидентства - праця І.Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?" (1965), в якій викривалися відхилення радянської національної політики в Україні від ленінських принципів і закликалося відновити ці принципи. Надалі націонал-комуністичні ідеї поширення не набули. Концепція "загірної комуни" (М.Хвильовий) з українським "обличчям" виявилась утопічною й нежиттєздатною. Інтегральний націоналізм, як модерний напрям політичної думки та ідеологічна підстава організованого (чинного) націоналістичного руху проминув у своїй еволюції три стадії: 1) ранню, або романтичну, пов'язану майже виключно з ім'ям М.Міхновського (1873-1924); 2) класичну, або власне інтегральну, яку уособлювали Д.Донцов (1883-1973), С.Бандера (1906-1959), Я.Стецько (1912-1986); 3) сучасну, що не має виразного ідеологічного обличчя, уособлюється діяльністю декількох політичних угруповань (УНА - УНСО), які так чи інакше намагаються ревізувати ідеологічні постулати своїх попередників. Романтичний націоналізм М.Міхновського (основні праці — "Самостійна Україна", 1900; "Програма" та "10 заповідей УНП", 1906; "Основний закон "Самостійної України" спілки народу українського", 1905) виник у формі соціал-самостійництва - суміші незалежницьких ідей та віри в соціалістичний лад як єдино можливий для України устрій. Запеклим ворогом України М.Міхновський називав Росію, закликав до безкомпромісної боротьби з нею; він одним із перших висунув гасло "Україна для українців", яке стало невід'ємною ознакою українського інтегрального націоналізму. Завершуючи вивчення теми на п’ятому питанні щодо політичних вчень українських мислителів ХХ століття, треба привернути увагу на тому, що роки української незалежності (після 1991 р.) отримали досить потужне філософсько-політичне осмислення. Аналізом соціально-економічної та політичної ситуації займалися українські фахівці всіх напрямів суспільствознавства, а також політичні лідери, урядові функціонери та найвищі державні керівники. Представники однієї орієнтації Д.Видрін і Д.Табачник ("Україна на порозі XXI ст. Політичний аналіз", 1995), В.Гриньов ("Нова Україна, якою я її бачу", 1995), А.Деркач, С.Веретєнников та А.Єрмолаєв ("Бесконечно длящееся настоящее. Украина: четыре года пути", 1995), критикуючи націонал-лібералізм, пропонують обрати за основу державної стратегії ліво- центристську ідеологію, складовими якої мають стати такі положення: формування авторитарного режиму в межах президентського правління; федералізація України; формування єдиного Євразійського союзу й подальше зближення з Росією та іншими країнами СНД; засудження розвалу СРСР; збереження монопольних позицій державного сектора в національній економіці та створення "згори" соціально орієнтованої моделі ринкової економіки. Виразники протилежної орієнтації - Є.Бистрицький, О.Дергачов, С.Макєєв, В.Полохало, М.Томенко - віддають пріоритет розв'язанню проблеми формування в Україні громадянського суспільства ("Політологія посткомунізму: політологічний аналіз посткомуністичних суспільств", 1995; "Українська державність у XX столітті: історико-політологічний аналіз", 1996; "Демони миру та боги війни. Соціальні конфлікти посткомуністичної доби", 1997). Так, зокрема, М.Томенко (основна праця - "Українська перспектива: історико-політологічні підстави сучасної державної стратегії", 1995) виступив за синтез кращих (національних і світових) здобутків соціал-демократії, лібералізму та консерватизму у вигляді українського соціального лібералізму (або "сучасного українського традиціоналізму") та утворення руху "нової демократії", ідеологічна платформа якої має спиратися на такі засади: пріоритет прав особистості; верховенство права в суспільному житті; поділ державної влади; механізм ухвалення рішень - консенсус між рідними групами суспільства; правові гарантії діяльності політичної опозиції. Зі здобуттям незалежності України активно розвивається національна школа політології, основні інтелектуальні сили якої зосереджені в провідних навчальних закладах, наукових установах та громадських об'єднаннях (Інститут держави і права, Інститут національних відносин і політології, Українська академія політичних наук, Асоціація молодих українських політологів і політиків. Українська асоціація політологів, Асоціація політичних психологів та ін.). Зусилля сучасної вітчизняної політології спрямовані на відродження національної та утвердження загальнолюдської політичної культури; формування національної демократичної доктрини, створення концепції широкої політичної просвіти й системи політологічної освіти в Україні; публікацію першоджерел національної політичної думки, відродження забутих імен визначних вітчизняних політичних мислителів, а також переклад і видання праць сучасних закордонних політологів; налагодження дійових контактів та спільної роботи з провідними центрами світової науки га освіти. |
|
ЕКЗАМЕНАЦІЙНІ ПИТАННЯ З ПОЛІТОЛОГІЇ Етапи становлення політичної науки. Місце політології в системі суспільних наук |
Перелік питань для модульного контролю знань (ІІ рівень) З ПОЛІТОЛОГІЇ Місце політології в системі наук про суспільство: взаємозв'язок та взаємозалежність |
|
І. Предмет і метод політології. Тема Політика як суспільне нвкще (2 год.) Сутність політики: основні теоретичні підходи (субстанціональний, інституціональний, соціологічний, телеологічний, конфліктний і... |
2 Предмет політології, закони категорії Політика є регулятором суспільних відносин, реалізуючись шляхом їх орієнтування, спрямування розвитку в багатьох галузях або в... |
|
Предмет політології Об'єктом політико-філософських досліджень античних мислителів, наприклад Платона та Арістотеля, була саме держава у нерозривній єдності... |
Тема практичного заняття Мета і завдання заняття: визначення об’єкту та предмету політології як науки, характеристики основних етапів її розвитку, аналіз... |
|
Програма курсу Професійна педагогіка наука і навчальний предмет Профпедагогіка як галузь педагогічної науки, її методологія. Предмет профпедагогіки та предмет навчального курсу. Основні категорії... |
Програма курсу Професійна педагогіка наука і навчальний предмет Профпедагогіка як галузь педагогічної науки, її методологія. Предмет профпедагогіки та предмет навчального курсу. Основні категорії... |
|
1. Місце політології в системі наук про суспільство: взаємозв'язок та взаємозалежність Місце політології в системі наук про суспільство: взаємозв'язок та взаємозалежність |
ПЕРЕЛІК ОРІЄНТОВНИХ ПИТАНЬ ДЛЯ ПІДГОТОВКИ ДО СЕМЕСТРОВОГО ЕКЗАМЕНУ З ПСИХОЛОГІЇ Загальне поняття про психологію, її предмет та завдання психологія як наука і навчальний предмет, її значення |