Предмет політології

Скачати 3.04 Mb.

Назва	Предмет політології
Сторінка	7/17
Дата	21.03.2013
Розмір	3.04 Mb.
Тип	Документи

bibl.com.ua > Філософія > Документи

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 ... 17

Тема № 7. Політичні партії. Виборчі системи.

План лекції:

Політичні партії: сутність, структура, функції та роль у розвитку демократії.
Типологія партій та партійних систем.
Особливості сучасної партійної системи України. Виконання українськими партіями політичних функцій.
Вибори як інститут демократії. Типи виборчих систем.
Виборчий процес: чинники та критерії демократичності. Контроль за результатами голосування і підрахунком голосів.
Теорії та практика активності й абсентеїзму.

Приступаючи до розгляду першого питання - сутність, структура, функції та роль політичних партій у розвитку демократії, слід звернути увагу на тому, що політика - це специфічний спосіб взаємодії держави і суспільства, з'єднуючою ланкою між ними виступають політичні партії і суспільно-політичні рухи. Будучи елементом громадянського суспільства, вони дозволяють йому ефективно впливати на політику держави.

Політична партія — це організована група громадян, що виражає інтереси тих чи інших соціальних верств і прагне до реалізації своєї мети шляхом боротьби за державну владу і її використання.

Що відрізняє партію від інших суспільно-політичних організацій і груп тиску?

1. Організаційна оформленість: стійкі внутрішньопартійні відносини і наявність розгалуженої структури на загальнонаціональному, регіональному і місцевому рівнях (виборні центральні органи і сітка регіональних відділень).

2.Відкрита налаштованість на владу.

3.Пошук масової опори: безпосередньо активних членів і виборців. Це вимагає від партій проведення агітаційної роботи, пропаганди своїх доктрин.

4.Ідеологічність партійних доктрин. Правда, у сучасній практиці поширений феномен електоральних партій, в яких ідеологія виступає на задній план, а головними функціями стає висування кандидатів: мобілізація виборців на підтримку кандидата. Але в будь-якому випадку партія пропонує своїм послідовникам певну систему орієнтацій стосовно стратегії розвитку суспільства.

5.Наявність програмної мети — певного проекту розвитку суспільства.

Найбільш поширеними є такі підходи до розуміння сутності партій:

•Класовий. Становлення партій пов'язується з виділенням великих соціальних груп (класів), а самі партії визначаються як найбільш активна та організована частина класу, що виражає його інтереси. Цей погляд на партію отримав обґрунтування у роботах К.Маркса, Ф.Енгельса і В.Леніна. Нині цей підхід зустрічає все більше критики, що пов'язано з розмиванням самих класів;

•Ідеологічний. Становлення партій пов'язується з виділенням груп, основаних не стільки на спільності соціально-економічного становища, скільки на спільності поглядів. Сама ж партія, як писав Б.Констан, є групою людей, які визнають одну і ту ж політичну доктрину.

•Інституціональний. Партія розуміється ях організація, діюча в системі держави (М.Дюверже).

•Функціонально-прагматичний. Становлення партій (які розуміються як групи людей, що ставлять перед собою завдання приходу до влади) пов'язується з метою завоювання влади; саме даний підхід домінує у сучасній політології.

Партії покликані виражати і захищати специфічні інтереси певних груп і верств суспільства. В цьому розумінні партійні утворення існували уже в Стародавньому світі. Зокрема, про них згадує Аристотель, який виділяє серед громадян Афінської держави партії жителів гори, рівнини і узбережжя. Аналогічні угруповання існували і в Римі, де вперше виникає сам термін "партія" (в перекладі з латинської - «частина») - частина якоїсь великої спільноти. Для всіх партій вказаного періоду були характерні такі риси: нечисленність, нестійкість (будь-яка зміна ситуації вела до розпаду групи), організаційна неоформленість, слабкий зв'язок з масами (угруповання носили елітарний характер).

Суттєвий вплив партій на політику став відчуватися лише з І-ої чверті 19 ст.

У цей час формуються перші масові партії в таких країнах, як США (1828 p. - Демократична партія, 1854 р. - Республіканська партія) і Великобританія (1850 - ліберальна партія, 1867 р. - Консервативна партія). В інших країнах партії з'являються пізніше. Загальною тенденцією розвитку партій у Європі і США було формування спочатку буржуазних і лише потім робітничих партій.

Інакша ситуація складалася в Російській імперії. Тут першою виникає робітнича партія (РСДРП). Вона була утворена у і 1898 р. Буржуазні партії з'являються лише після царського маніфесту від 17 жовтня 1905 p., що легалізував громадські організації.

Посиленню ролі партій у політичному процесі в XIX-XX ст. сприяло декілька причин:

• формування елементів демократизму у сфері суспільного управління: тільки система, що допускає різні думки (ідеологічний плюралізм), могла стати основою для політичних партій;

• усвідомлення великими соціальними групами (буржуазія, пролетаріат, селянство, інтелігенція, жителі колоній, нації) спільності своїх внутрішніх інтересів і бажання їх реалізувати;

• розширення виборчих прав громадян, оформлення політичного плюралізму, необхідність проведення виборчих кампаній і агітації за конкретних кандидатів.

З XIX ст. проявилися й основні способи формування партій.

Партії можуть виникнути:

• з електоральних структур: асоціацій з реєстрації виборців (Ліберальна і Консервативна партії Великобританії), комітетів на підтримку конкурентних кандидатів (Республіканська і Демократична партії США);

• з парламентських фракцій;

• з ініціативи суспільних організацій: профспілок, екологічних, молодіжних рухів

Значущість партій для політичного життя розкривається у їх функціях:

• активізація і інтеграція великих суспільних верств:

• артикуляція, тобто перетворення розмитих думок людей у конкретні пакети вимог і їх озвучення та агрегація інтересів, тобто погодження вимог певних верств населення, їх оформлення у політичні програми;

• політична соціалізація і формування суспільної думки;

• розробка політичної ідеології і програм розвитку суспільства;

• рекрутування у політичну еліту і висування лідерів;

• мобілізація виборців на виборах;

• участь у боротьбі за державну владу через вибори;

• здійснення державного управління з приходом до влади або контроль за

діяльністю влади;

• рекрутування нових членів партії.

У найбільш загальному вигляді до прав партій відносять:

• право висувати кандидатів на виборні посади;

• право на критику уряду;

• право вільно поширювати інформацію про свою діяльність;

• право на свободу внутрішньопартійного життя;

• право на державні дотації і компенсації у період виборчих кампаній;

• право на володіння майном.

Найбільш загальними обов'язками партій є:

• обов'язок визнавати легальність існуючого ладу;

• обов'язок дотримуватись правил, що регламентують діяльність партій.

У структурному плані партія є складним організмом, що складається з таких компонентів:

• вищий лідер і штаб, які виконують керівну роль: приймають важливі рішення; концентрують у своїх руках всю інформацію про діяльність партій; маніпулюють свідомістю і поведінкою партійних мас;

• бюрократичний апарат, що здійснює зв'язки між вище і нижчестоящими партійними структурами і виконує накази керівництва.

• активні члени партії, що беруть участь у її житті і сприяють реалізації партійної програми, пропагують її ідеї, але не входять д складу бюрократії;

• пасивні члени партії, які, входячи до її складу, практично не беруть участі у житті організації, не сприяють реалізації партійної програми;

• соціальна база партії, тобто ті верстви населення, які орієнтуються на неї і можуть підтримувати її у фінансовому плані. Частина соціальної бази партії, яка не тільки підтримує ЇЇ програму, але й постійно голосує за неї на виборах, називається електоратом даної партії.

Вивчаючи друге питання - типологія партій та партійних систем, зазначимо, що залежно від соціальної бази розрізняють:

• партії моносередовищні, що складаються виключно з представників якихось окремих груп, верств, класів (наприклад, партії жіночі, націоналістичні, робітничі, буржуазні);

• партії проміжні, які включають у себе представників кількох соціальних груп, верств, класів;

• партії універсальні, які об'єднують все суспільство незалежно від наявності групових і класових перешкод;

• корпоративні партії, що виражають більш вузькі групові інтереси (окремих верств бізнесу, робітничого класу тощо).

Відомі й інші типології політичних партій. Найпопулярніша з них була розроблена М.Дюверже, який звернув увагу на особливості інфраструктури партії і характер членства. Значною мірою спираючись на його порівняльний аналіз партій, політологи виділяють такі їх типи:

1.Прямі і непрямі партії. У перших (більшість соціалістичних і комуністичних партій) індивід безпосередньо пов'язаний з партійною спільнотою, платить внески, бере участь у зборах місцевої організації; в інших (британські лейбористи) індивід входить у партію як учасник іншої організації (профспілки, кооперативу).

2. Партії зі слабкою і сильною структурою. Статути перших партій не регламентують принципи реалізації первинних осередків і способи їх інтеграції (більшість консервативних партій). В іншому випадку — структура базових елементів чітко регламентована. За цим принципом побудовано більшість соціалістичних, комуністичних, християнсько-демократичних партій.

3.Централізовані і децентралізовані. У централізованих партіях всі рішення приймаються центральним керівництвом, компетенція низових організацій суттєво обмежена (британська Консервативна партія), децентралізовані партії, навпаки, передбачають більш широкі повноваження місцевих організацій і навіть допускають наявність фракцій у власних рядах. Високий рівень децентралізації характерний і для демократів, і для республіканців у США. Для них притаманне більш терпиме ставлення до прояву різних поглядів у своїх рядах, а регіональні організації незалежні від національних партійних комітетів при організації виборів членів Конгресу.

4."М'які" і "жорсткі" партії. Подібна типологія відноситься до парламентських партій і характеризує, наскільки депутат може діяти незалежно від партійної парламентської фракції.

Залежно від організаційної структури, кількості і характеру членства партії можуть бути поділені на такі:

1. Кадрові партії, які є об'єднанням невеликої за кількістю групи значних людей (політтехнологів, фінансистів, популярних особистостей) навколо конкретних політиків, для такого типу партій характерне вільне членство (немає системи реєстрації членів), відсутність регулярних внесків і нестабільність складу. Активність кадрових партій проявляється переважно під час виборів і направлена на організацію підтримки виборцями своїх кандидатів.

2. Масові партії відрізняються від кадрових набагато більшою кількістю членів; більш високим ступенем організованості; наявністю певної партійної дисципліни й ідеології; фіксованим членством. Це партії, що працюють на постійній основі, мають розгалужений управлінський апарат і численну мережу місцевих організацій, партія орієнтується на рекрутування нових членів, вирішуючи тим самим фінансові (внески) і політичні проблеми, демонструючи під час виборів свою незалежність від грошових мішків.

3.Відкриті і закриті партії. Подібний поділ акцентує увагу на різних способах рекрутування нових членів: у перших - вступ нічим не регламентується, у других - передбачається дотримання певних умов і формальностей: рекомендації, анкети, кінцеві рішення місцевого підрозділу партії. У минулому жорстка регламентація прийому була характерна для КПРС, інших комуністичних і соціалістичних партій, але сьогодні, коли партії зіткнулися з проблемами звуження своєї соціальної бази, більшість партій стали відкритими.

За ступенем причетності індивіда до партії М.Дюверже запропонував розрізняти тоталітарні і спеціалізовані партії. У перших (фашистські партії, КПРС) партійність стає своєрідним способом життя, все життя людини ставиться на службу партії, сама ж вона виходить за межі власне політичної сфери і поширює свій вплив на сімейне життя і дозвілля індивіда. Тоталітарні партії завжди носять закритий характер, забороняють фракційність. Спеціалізовані партії не передбачають такого ступеня злиття індивіда з партією. В них можливі різноманітні погляди, які оформлені у фракції і течії.

Залежно від місця, яке займає партія в політичній системі, виділяють:

Правлячі партії - партії, що отримали в результаті виборів у законодавчий орган країни право формувати уряд і реалізувати політичну програму розвитку суспільства відповідно до своїх завдань. Правлячих партій може бути одна або декілька ( в цьому випадку вони об'єднані в коаліцію).

Опозиційні партії - партії, що потерпіли поразку на виборах, або такі, які не допускалися до виборів правлячим режимом і через це зосередили свою діяльність на критиці офіційного урядового курсу і на розробці альтернативних програм.

Залежно від ставлення до ідеології і її спрямування виділяють:

•ідейно-політичні, які будуються на базі ідеології: комуністичні, соціалістичні, соціал-демократичні, ліберальні, консервативні, фашистські;

•проблемно орієнтовані партії, сконцентровані навколо однієї проблеми або групи проблем (партії "зелених", жіночі партії);

•електоральні партії висувають цілий набір завдань, орієнтованих на широкі маси населення.

За певними критеріями можна класифікувати і політичні партії в Україні, такими критеріями можуть бути: ставлення до державного суверенітету, соціально-економічні пріоритети, ідейно-політичні засади тощо. За ідейно-політичним спрямуванням в Україні можна вирізнити такі типи партій: національно-радикальні, націонал-демократичні, загальнодемократичні, соціалістичного спрямування, національних меншин.

Партії виступають носіями різних ідеологій. Політична ідеологія - це система поглядів, теорій, доктрин, що виражають інтереси і владні прагнення певних соціальних груп. Ідеологія містить у собі три компоненти:

•пояснення існуючої дійсності (що слушно, а що ні);

•система цінностей (того, до чого слід прагнути, чому надається особливе значення);

•уявлення про мету і тактику їх досягнення. Ідеологічна доктрина відіграє суттєву роль в інтеграції самих партій, згуртовуючи навколо них людей зі спільними поглядами на дійсність і політичними намірами, нарешті, ідеологія - це і канал зв'язку між партією і масами її прибічників.

Найбільш значущі ідеології, що поділяються сучасними партіями, такі: консервативна, ліберальна, соціал-демократична і комуністична.

В основі консерватизму лежить ідея недосконалості людської природи, що служить обґрунтуванням невідворотності соціальної нерівності і ієрархічності суспільних відносин; потреби у підтримці моралі, релігії, традиції як регуляторів поведінки людини; розуміння соціального порядку як наслідування моделям влади, що встановилися, і традиційним зразкам взаємовідносин; потреба у сильній державі, функція якої - захист власності і життя громадян, традиційних соціокультурних норм, в цілому - соціального порядку і законності; пряма демократія недосконала; якостями лідера наділяються далеко не всі, тому тільки окремі можуть взяти на себе відповідальність щодо керівництва іншими.

У порівнянні з іншими ідеологіями консерватизм на перше місце ставить соціальний порядок, надаючи перевагу йому перед свободою і рівністю. Не заперечуючи можливості соціальних змін, консерватори вважають, що вони можуть бути успішними, якщо будуть досягати цього еволюційним, а не революційним шляхом.

У лібералізм, як політичній ідеології, на першому місці стоїть принцип індивідуалізму: автономність особистості, вільний прояв особистої ініціативи. Лібералізм включає в себе такі принципи: індивідуальна свобода, коріння якої лежать поза політикою — в приватному житті, в підприємництві; конституційний порядок, який закріплює і гарантує свободи особистості; народний суверенітет: уряд формується зі згоди народу, а кожен громадянин має право впливати на прийняття політичних рішень.

У межах теорії лібералізму отримали розвиток ідеї правової держави і поділу влади. Одночасно є прибічники і більш радикальних варіантів лібералізму:

Лібертаріанство, яке включає в себе установку на „нульову державу" (обмеження дій держави, які можуть принести шкоду ринку) і виступає за розширення вільної конкуренції. Держава повинна охороняти лише фундаментальні права людини, віддавати перевагу рівності можливостей перед соціальною рівністю.

Лібертаризм, що виходить з ідеї терпимості і надання повної свободи індивідам у виборі стилів життя і моделей поведінки. З їх точки зору, будь-яка дія допустима, якщо вона не приносить шкоди іншим. У США ці ідеї відстоює Лібертаристська партія.

Соціал-демократична ідеологія стверджує цінності свободи, справедливості (рівності) і солідарності. Досягнення цих цінностей здійснюється через еволюційне перетворення капіталістичного суспільства у новий стан - демократичний соціалізм, шлях до якого лежить через ствердження: політичної демократії, яка передбачає розвиток правової держави, інститутів громадянського суспільства, місцевого самоуправління; економічної демократії, яка передбачає співучасть робітників в управлінні підприємствами, співіснування форм власності; та соціальної демократії, тобто тенденції вирівнювання добробуту і статусів людей через механізм перерозподілу доходів на користь малозабезпечених верств населення.

Партії у взаємодії одна з одною, а також із відповідним середовищем утворюють партійну систему, що визначається як сукупність зв 'язків і відносин між партіями, які претендують на володіння владою в країні.

Залежно від кількості партій, що реально претендують на владу, виділяють такі типи партійних систем:

Однопартійні системи виключають можливість існування якихось інших партій і передбачають злиття партійного і державного керівництва. Подібна модель характерна для тоталітарних і частково авторитарних режимів.

"Уявна" багатопартійність (квазібагатопартійність). Це означає, що реальна влада зосереджена в руках однієї партії при формальному дозволі діяльності інших партій.

Біпартизм або двопартійна система (США, Великобританія). Для неї характерна наявність двох партій, постійних лідерів виборчих кампаній, з якими не в стані конкурувати інші партії. Партія, що перемогла на виборах (наприклад, президентських у США і парламентських у Британії), отримує право формувати свій кабінет міністрів. При цьому можливе виникнення ситуації (таке часто спостерігається у США), коли виконавчу владу виражає одна партія, а парламентську більшість виражено іншою партією. Самі американці розглядають цю ситуацію як додатковий поділ влади,

Система "двох з половиною партій". Від попередньої вона відрізняється тим, що одна з двох провідних партій країни, перемігши на виборах, може сформувати уряд, лише блокуючись з третьою, менш сильною партією. Така модель існує в Німеччині.

Багатопартійні системи з обсягом чотирьох і більше партій.

Залежно від характеру суперництва між партіями багатопартійні системи, в свою чергу, поділяються на такі:

• помірно багатопартійні системи (Бельгія, Нідерланди), які відрізняються від інших орієнтованістю всіх існуючих партій на співробітництво, невеликими ідеологічними відмінностями між партіями;

• поляризовані багатопартійні системи, для яких характерно значне ідеологічне розмежування між партіями за шкалою "ліві — праві", відсутність сильних центристських партій а також прагнення до укладення недовговічних партійних союзів, які дозволяють формувати уряд;

• атомізовані системи (Болівія. Малайзія), які передбачають наявність значної кількості слабо пов'язаних між собою і з населенням партій (від тридцяти до двохсот), ізольованість партій від влади і відсутність у них важелів впливу на владу.

Крім того, залежно від характеру союзів, що укладаються між партіями, багатопартійність може бути:

• Блоковою, коли близькі за ідеологією партії об'єднуються в блоки і йдуть на вибори зі спільними кандидатами і спільною програмою.

• Коаліційною, близької до поляризованої багатопартійності. Ні одна з партій не має більшості в парламенті, достатньої для того, щоб самостійно впливати на склад кабінету міністрів, що формується. Тільки союз з іншим партійними фракціями дозволяє сформувати коаліційний уряд.

Залежно від реальної політичної ваги партії і кількості депутатських місць, отриманих нею на виборах, прийнято виділяти такі партійні системи:

•системи, засновані на партіях з мажоритарним покликанням (при рівних можливостях, які створюються державою для усіх партій, населення протягом довгого часу віддає перевагу лише одній партії);

•система з домінуючою партією, яка намагається набрати не менше 30% голосів на виборах, але вимушена шукати союзників для формування уряду;

•система, що опирається на коаліцію міноритарних партій, яка функціонує, як і коаліційна багатопартійність.

У демократичних країнах домінують дво- і багатопартійні системи. Увагу політологів притягує питання про переваги і недоліки кожної з системи.

З одного боку, багатопартійна система відображає широкий політичний спектр суспільства, демонструє реальні відносини змагальності, але з іншого — для неї притаманні суттєві мінуси:

• призводить до надмірної сегментації електорального поля під час виборів. Велика кількість партій і блоків, що беруть участь у виборах, ще не є гарантією більш широкого представництва інтересів різних груп у парламенті. Так, наприклад, результати виборів до Верховної Ради показують зворотну залежність: чим більше партій і блоків було подано для голосування, тим менша їх кількість зуміла перебороти виборчий поріг, необхідний для отримання депутатських місць;

• надмірна фрагментація політичних сил у парламенті ускладнює проблему формування стабільного і ефективного кабінету міністрів;

• сприяє появі феномену "безвідповідальної опозиції”: не маючи можливості прийти в законодавчий орган, дрібні партії можуть роздавати популістські обіцянки, знаючи, що відповідати за них не прийдеться. Тим самим подібні партії сприяють радикалізації настроїв у суспільстві.

У свою чергу двопартійна система забезпечує велику стійкість політичного життя: стабільний однопартійний уряд, домінування протягом довгого часу єдиного політичного курсу.

Завершуючи вивчення теми на третьому питанні - особливості сучасної партійної системи України; виконання українськими партіями політичних функцій, необхідно згадати, що у роки комуністичного режиму у нашій країні була одна – комуністична партія – керуюча і спрямовуюча сила радянського народу, як відмічалося в Конституції СРСР. Той партійний монополізм і партапаратний бюрократизм привів нашу країну до глибокої соціально-економічної кризи.

Деяка демократизація суспільно-політичного життя в кінці 80-х - на початку 90-х років ХХ століття і особливо проголошення України незалежної держави сприяли становленню у нашій країні сучасної багатопартійності.

В цьому процесі вітчизняні політологи виділяють три етапи.

Допартійний етап (з весни 1988р. до весни 1990р.), коли виникають політизовані й політичні організації, що своєю діяльністю підготували умови і дали поштовх процесові творення партій. Розпочався він зі створення в березні 1988 року Української Гельсінської спілки (УГС), яка першою заявила про необхідність побудови самостійної української держави. У тому ж році виникли Демократичний союз та Народна спілка сприяння перебудові. Політичне життя активізувалося після опублікування 16 лютого 1989 року у газеті „Літературна Україна” проекту програми сприяння перебудові Народного Руху України (НРУ). У вересні 1989 року в м. Києві відбувся установчий з’їзд НРУ як політизованого громадського об’єднання, у жовтні заявила про себе нечисленна, але надрадикальна Українська національна партія.

Етап початкової багатопартійності (кінець 1990р. – до подій 19-24 серпня 1991р.). Започаткував його установчий з’їзд Союзу трудящих України за перебудову, що відбувався 24 лютого 1990 року. У квітні того ж року було засновано партію Державна самостійність України (ДСУ), Український християнсько-демократичний фронт реформувався в Українську християнсько-демократичну партію (УХДП), Українська Гельсінська спілка – в Українську республіканську партію (УРП). У травні відбувся установчий з’їзд Об’єднаної соціал-демократичної партії України (ОСДПУ), а через місяць заявила про себе Українська селянська демократична партія (УСДП) та Українська народно-демократична партія (УНДП).

Восени 1990 року політичний спектр України розширили Селянський Союз України, Народна партія України, Ліберально-демократична партія України. У грудні 1990 року члени КПРС, які утворювали демократичну платформу в тодішній КПУ, утворили партію демократичного відродження України (ПДВУ), тоді ж відбувся установчий з’їзд Демократичної партії України (ДПУ).

Посткомуністичний етап (від серпневих подій 1991р. до виборів до Верховної Ради України у березні 1994р.) відзначається принципово новими політичними і соціально-економічними умовами. Після серпневих подій 1991 року КПРС та її регіональне відновлення в Україні КПУ були заборонені. 24 серпня 1991 року було проголошено незалежність України, що уможливило демократичні перетворення в ній. Процес творення партій отримав нові можливості й стимули. У вересні 1991 року відбувся установчий з’їзд Ліберальної партії України (ЛПУ), у жовтні – установчий з’їзд Соціалістичної партії України (СПУ). На основі Української міжпартійної асамблеї було створено Українську Національну Асамблею (УНА).

У 1992 році в Києві було створено Українську консервативну республіканську партію (УКРП), Християнсько-демократичну партію України (ХДПУ). Внаслідок об’єднання Української національної та Української народно-демократичної партії утворилася Українська національна консервативна партія (УНКП). Активно виникали нові партії в 1993-1994 рр., серед яких Народний Рух України (НРУ), Комуністична партія України (КПУ).

Багатопартійність в Україні стала фактом. З формуванням багатопартійності процес творення нових партій не припиняється. Так, якщо на час виборів до Верховної Ради в березні 1998 року в Україні було 52 політичні партії, то на початку 2001 року їх уже налічувалося 110, відбуваються типові для багатопартійності міжпартійна та внутріпартійна боротьба, розколи в партіях, об’єднання партій, утворення міжпартійних блоків.

Багатопартійність в Україні відтворює весь ідейно-політичний спектр партій, який існує у світі. Так, за ідеологічним спрямуванням в Україні діють комуністичні, соціал-демократичні, ліберально-демократичні, консервативні, християнські, націоналістичні партії. За політичним спрямуванням – ліві, центристські, праві. Отже, багатопартійність в Україні стала реальністю і в певній мірі виводить її на шлях сучасного демократичного цивілізованого розвитку.

Однак варто прийняти до уваги, що не дивлячись на таку велику кількість політичних партій у нашій країні (понад 110) членами їх є всього 2% дорослого населення. Політичні партії України ще не стали центрами, де акумулюються потенціал суспільства, не стали справжнім елементом системи влади. Жодна з вищезгаданих партій не має достатнього впливу у загальнонаціональному вимірі. Перехід тоталітарної однопартійності до цивілізованої багатопартійності в Україні відбувається через „дрібнопартійність”.

Однак є підстави стверджувати, що нині українська багатопартійність є передмовою утворення партійної системи, що сприятиме утвердженню міцної, стабільної, демократичної системи влади в державі.

Партії як суспільний інститут, конкуруючи між собою, шукаючи нових рішень і підтримки нових прихильників, розвиваються, в тому числі і шляхом об’єднання на основі кількох партійних структур („Партія Регіонів”). Змінюються їхні організаційні форми, внутрішньопартійне життя, характер зв’язків з масами, методи діяльності. Сприяючи розвитку плюралізму і демократії в суспільстві, партії також демократизуються. Взаємодіючи між собою, вони, залежно від влади (участі або неучасті в ній), утворюють різні типи партійних систем. Сучасне плюралістичне, демократичне суспільство, що формувалось як багатопартійне, демонструє свою життєздатність.

Приступаючи до розгляду четвертого питання - вибори як інститут демократії; типи виборчих систем, слід звернути увагу на тому, що виборча система є важливою складовою політичного режиму. З одного боку, вона встановлює правила формування органів влади, а з іншого — здійснює безпосередній вплив на електоральний процес. Нарешті, виборча система є одним з факторів, що визначають конфігурацію партійної системи у країні.

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 ... 17

Схожі:

ЕКЗАМЕНАЦІЙНІ ПИТАННЯ З ПОЛІТОЛОГІЇ Етапи становлення політичної науки. Місце політології в системі суспільних наук	Перелік питань для модульного контролю знань (ІІ рівень) З ПОЛІТОЛОГІЇ Місце політології в системі наук про суспільство: взаємозв'язок та взаємозалежність
І. Предмет і метод політології. Тема Політика як суспільне нвкще (2 год.) Сутність політики: основні теоретичні підходи (субстанціональний, інституціональний, соціологічний, телеологічний, конфліктний і...	2 Предмет політології, закони категорії Політика є регулятором суспільних відносин, реалізуючись шляхом їх орієнтування, спрямування розвитку в багатьох галузях або в...
Предмет політології Об'єктом політико-філософських досліджень античних мислителів, наприклад Платона та Арістотеля, була саме держава у нерозривній єдності...	Тема практичного заняття Мета і завдання заняття: визначення об’єкту та предмету політології як науки, характеристики основних етапів її розвитку, аналіз...
Програма курсу Професійна педагогіка наука і навчальний предмет Профпедагогіка як галузь педагогічної науки, її методологія. Предмет профпедагогіки та предмет навчального курсу. Основні категорії...	Програма курсу Професійна педагогіка наука і навчальний предмет Профпедагогіка як галузь педагогічної науки, її методологія. Предмет профпедагогіки та предмет навчального курсу. Основні категорії...
1. Місце політології в системі наук про суспільство: взаємозв'язок та взаємозалежність Місце політології в системі наук про суспільство: взаємозв'язок та взаємозалежність	ПЕРЕЛІК ОРІЄНТОВНИХ ПИТАНЬ ДЛЯ ПІДГОТОВКИ ДО СЕМЕСТРОВОГО ЕКЗАМЕНУ З ПСИХОЛОГІЇ Загальне поняття про психологію, її предмет та завдання психологія як наука і навчальний предмет, її значення

Додайте кнопку на своєму сайті:
Портал навчання