Мільйони років тому
Свого сучасного вигляду р. Молочна з усіма своїми притоками набувала протягом тривалих і найрізноманітніших змін земної кори. Постійні піднімання та опускання земної поверхні спричиняли безперервний розвиток та зміни ландшафтів нашого краю. Під час цих змін моря, лимани, протоки та інші водні території набували різного вигляду та положення відносно суходолу: то вода наступає, затоплюючи величезні території, то навпаки, відступає, звільняючи місце для розвитку наземної флори та фауни. І так тривало мільйони років...
Приблизно 5 млн. років тому, наприкінці міоценової епохи внаслідок опускання суші, морські води затопили величезні простори - територію сучасної Румунії, Болгарії, України, Чорного та Азовського морів. Тут сформувався новий, так званий Меотичний басейн з морською флорою і фауною. Меотичний - це тому, що територію Чорного та Азовського морів давньогрецький історик Геродот називав "Меотидою".
Та Меотида проіснувала не довго. 1.5 – 5 млн. років тому (ранній пліоцен) в ході чергового підняття суші на місці Меотиди сформувалося вже значно менше за розмірами озеро-море. Берег цього вже понтійського озера-моря був, навіть, значно північніше описуваної території, тому даних щодо ранньопліоценових річкових долин майже немає. Але 2,5 млн. років тому (середній пліоцен), коли Чорноморський басейн, який включав у себе і басейн Азовського моря, перетворився на кіммерійський, закладається нова мережа річок та річкових долин. Про це красномовно свідчать відклади дельти досить великої річки між верхів'ям сучасної долини Молочної та Приазовським блоком Українського кристалічного щита. Клімат у цей час теплішає. Територія знову перебудовується. Того ж часу між річками Дніпро та Молочна існувала мережа мілководних річок.
На зміну кіммерійському приходить менш солоний та більш теплий куяльницький басейн. Ще після настання у верхньому пліоцені деякого похолодання клімату та після великого припливу прісних вод з суші, відбулося деяке опріснення куяльницького басейну.
Десь 2 млн. р. тому (пізній пліоцен) у загальних рисах майже сформувалась сучасна річкова мережа. У долині р. Молочної між Мелітополем та північною частиною Молочного лиману морських куяльницьких відкладів немає. Це зумовлено глибоким урізом русла пра-Молочної за куяльницького часу в материнські породи. Про існування пра-Молочної за куяльницького часу свідчить і знахідка у геологічних відкладах прісноводних молюсків.
Отож, остаточне формування річкової мережі відбулося вже у пізньому пліоцені (близько 2 млн. років тому). Ті часи характеризувалися розманітністю тваринного та рослинного світів. Тому і приваблювали "молочні води", крім тварин, ще й давніх людей, про що свідчать археологічні знахідки вдовж течії ріки стоянок стародавніх епох, зокрема на Кам'яній Могилі у Мелітопольському районі.
Про тих, кого бачила
наша річка
Протягом всієї історії господарського освоєння регіону р. Молочна привертала увагу людини. Матеріали археологічних розкопок біля Кам'яної Могили свідчать про те, що 10 тис. років тому долину ріки заселяли різні народи, які інтенсивно використовували її ресурси.
Основними видами господарської діяльності в початковий період освоєння території були полювання, рибний лов і збирання. На стоянках первісної людини археологами були виявлені кістки коня, кабана, зубра, оленя, зайця. Можливо, були і мамонти, що використовувались як об'єкт полювання. Свідчення цього знайдені в с. Вознесенка Мелітопольського району Запорізької області.
Формування річки відбувалося під значним впливом різноманітних природних умов. Кордони між відкритими степовими просторами і річковими долинами були важливими ландшафтними межами, що перешкоджали "виходу людини з данної території".
Перехід до виробничого господарства сприяв розвитку у басейні Молочної скотарства, що засвідчують численні кістки великої рогатої худоби, а згодом і кози. Розвиток скотарства в регіоні пов'язаний з поширенням ґрунтів важкого механічного складу, який заважав поширенню землеробства. З огляду на особливості природних умов і ступінь розвитку продуктивних сил, ймовірно, протягом декількох тисячоліть у долині ріки Молочної і її притоків розташувались поселення, а прилягаюча територія використовувалася під пасовища. Розвитку скотарства сприяло приручення коня.
На початку І тисячоліття до н. е. населення степової зони переходить до кочових форм господарства. Свідчення про виділення кочівників із середовища землеробських народів зустрічається у древніх авторів. Так, Євстафій у своїх "Коментариях к "Землеописанию" Дионисия" пише: «Говорят также, что … скифы, прежде всего, когда-то питались хлебом и занимались земледелием, но потом, переменив образ жизни, сделались кочевниками».
В період панування скіфів з’явилося перше письмове згадування про ріку Молочну. При всіх розбіжностях у тлумаченнях античних джерел більшість дослідників пов'язує ріку Молочну з рікою Геррос Геродота. Як відзначає античний автор, Геррос – Молочна була кордоном між двома групами скіфських племен. На сході були землі, де жили скіфи-кочівники, а на заході – царські скіфи. Про останніх свідчать розкопки Мелітопольського кургану. Таким чином, як вважає Б.А. Рибаков, басейн ріки Молочної був місцем мешкання власне скіфів, про які Геродот писав: «…не земледельцы ведь они, а кочевники».
Сармати, які прийшли на зміну скіфам, також вели кочовий спосіб життя. Однак на зимівлю, як і скіфи, вони зупинялися в долинах річок. Експедиція Інституту історії матеріальної культури в 1949 році виявила у нижній течії річок північно-західного Приазов'я 40 поселень скіфсько-сарматської епохи, які були поселенням зимівників.
Після виникнення кочівництва переважним процесом у приазовському регіоні був процес осідання кочівників. Його розвитку перешкоджала часта зміна кочових народів у Приазов'ї. З кінця IV століття, моменту вторгнення гунів, що поклали початок багатовіковому пануванню тюркських народів у регіоні, до початку XIII століття тут перемінилося багато народів: готи, авари, хазари, печеніги, половці та ін.
Долина ріки Молочної і її притоків, які служили місцем зимівлі кочівників, а прилягаючі рівнини – місцем весняних та літніх кочовищ.
Початок осідання припадає на першу половину XIII століття, коли ця територія увійшла до складу одного з улусів Золотої Орди. Подальше осідання відбувається з середини XV століття, після виникнення Кримського ханства.
Географічне розташування північно–західного Приазов'я між основною територією Ханства – Кримом і Росією, визначило характер заселення Молочної і її господарського використання. Басейн ріки Молочної, як і вся материкова територія Кримського ханства, використовувався як літні пасовища і кочівництва ногайців. У середині XVІІІ століття басейн ріки Молочної входить до території кочівництв Єдичкульської орди. Ногайці були розсіяні в степу біля колодязів і уздовж рік по аулах.
Характер ведення господарства визначав регіональні особливості впливу людини на природні комплекси. Найбільш інтенсивному впливу людини піддавалися ґрунти і рослинність. Разом з тим, рухливий спосіб життя населення, що визначався низькою заселенністю території і рівнем розвитку продуктивних сил, не сприяв закріпленню тих чи інших змін у структурі природних комплексів.
Активна політика Російської імперії на півдні обумовила приєднання Кримського ханства до Росії. Про це було написано у маніфесті від 8 квітня 1783 року «О принятии полуострова Крымского, острова Тамана и всей Кубанской стороны под Российскую державу». З цього часу почався новий етап у заселенні й освоєнні басейну ріки Молочної.
У 1784 році була утворена Таврійська область. Басейн ріки повністю перейшов до Мелітопольського повіту. Однак, у 1796 році область ліквідується, її землі входять до складу утвореної Новоросійської губернії, а басейн Молочної переходить до Маріупольського повіту. У 1802 році після смерті Павла І відновлюється колишній адміністративно – територіальний розподіл, але вже з Таврійською губернією.
Важливим рубежем в історії ріки Молочної став 1842 рік, коли з території Мелітопольського повіту був виділений Бердянський повіт. Границя між ними пройшла по балці Куркулакській – річці Чингул – річці Молочній –Молочному лиману.
Коли за Дон відійшли ногайці, після приєднання Кримського ханства до Росії, в басейні ріки Молочної, як і в багатьох інших приєднаних територіях, не стало постійного населення. Царський уряд, прагнучи до найшвидшого освоєння краю, роздавав землі як переселенцям з інших областей Росії, так і іноземцям, що обумовило різноманітний етнічний склад населення. Найбільш могутнім і постійним був переселенський потік із внутрішніх губерній імперії. При цьому він не був однорідним у соціальному відношенні.
У північній і східній частинах басейну, а потім і на лівобережжі Молочної, селилися державні селяни. Першими в регіоні оселилися вихідці з Полтавської і Чернігівської губерній, які заснували село Токмак і слободу Покровську (Чернігівку). У ХІХ столітті сюди починають переселятися селяни із сусідніх селищ. Так, у 1814 році жителями с. Тимошівки була заснована Новоолександрівка (Мелітополь).
У нижній течії ріки Молочної були відведені землі для поселення сектантів. У 1802 році на правому березі почали розселятися духобори з Новоросійської, Тамбовської й інших губерній. Ними були засновані села Богданівка (Старобогданівка), Троїцьке, Спаське, Терпіння, Тамбовка. У 1841-45 рр. за розкольницьку діяльність духобори були вислані в Закавказзя.
У 20-их роках в Приазов'я переселяються представники ще однієї секти -молокани. Одне з поселень молокан – Астраханка, яке було засноване на притоці р. Молочної - р. Арабці.
Кілька ділянок у нижній течії Молочної були виділені для поміщиків. Так, ще наприкінці ХVIII століття ділянка "Овечий брід" була віддана генерал–майору Висоцькому. На початку ХІХ століття на правому березі Молочної з'являються володіння підполковника Гранобарського (с. Молочне) і титулованої радниці Полонської (с. Олександрівка), а ділянка Висоцького переходить таємній радниці Столипиній (с. Мордвинівка).
Незважаючи на землеробські традиції росіян і українців, на початковому етапі освоєння території провідну роль у господарстві грало скотарство. Це було пов'язано з наявністю великих вільних земель і широким поширенням думки про неможливість розвитку землеробства в новоросійських степах. У "Географічному описі Російської імперії" кінця XVIII століття відзначалося, що таврійський степ “до землеробства малоздатний”, а в 1807 році визнавалося, що "хліборобство не може стільки приносити користі, скільки скотарство і рибальство".
У 90–тих роках XVIII століття в Приазов'я повертаються ногайці. На схід від р. Молочної і південь від р. Юшанли були виділені землі для Єдисанської орди. Спочатку ногайці продовжували вести напівкочовий спосіб життя, а зупиняючись на зимівлю в річкових долинах, вони продовжували жити в кибитках. Але уряд наполягав, щоб ногайці перейшли до осілого життя. Після цього на Молочній і її притоках виникли аули: Єдинохта 1-а і 2-а (с. Констянтинівка), Баурдакі Эсебей 1-й (с. Вознесенка), Буркут 1-й (с. Тихонівка), Буркут 2-й (с. Оленівка), Акнокас (с. Новопилипівка) і Аккермен (с. Промінь).
Традиційно ногайці займалися скотарством, але разом з тим розвивалися і інші галузі. Ще в 1795 році правитель Таврійської області відзначав, що в ногайських ордах по річці Молочній "хліборобство в найкращому стані". Це підтверджується і даними врожайності за 1794 рік, коли в ногайців врожай яриці і ячменя склав сам-3, а проса сам-6, у той час як на іншій території повіту не повернули навіть насіння. У 1860 році в силу багатьох причин практично всі ногайці емігрували до Туреччини.
З 1804 року починається інтенсивна іноземна колонізація басейну Молочної менонітами і німцями. Менонітам для поселення була виділена ділянка на лівому березі, яка обмежена річками Токмак і Юшанли. Перші одинадцять колоній були засновані уздовж Молочної. Далі почали освоюватися притоки Молочної і р. Токмак. Усього менонітами було влаштовано 8 колоній уздовж р. Токмак, 21 – по р. Курошани і її притоках і 16 по р. Юшанли і її притоках. Меноніти з перших років перебування на молочних водах постійно розширювали свої землеволодіння. Після відходу ногайців землі, що належали їм, на південь від Юшанли також придбали меноніти, улаштувавши тут свої хутори. Особливо інтенсивно процес улаштування хуторів відбувався після скасування кріпосного права.
Правий берег Молочної вище духоборчих колоній був відданий для поселення німців. І в цьому випадку природний фактор зробив вирішальне значення при організації колоній. П'ять колоній були улаштовані німцями уздовж ріки Молочної, одна на р. Чингул і дві в балці Куркулацькій.
Поступове заселення краю, ріст цін на зерно і землю, розширення хлібної торгівлі, розвиток транспортної мережі й інші фактори обумовили підвищення ролі землеробства в структурі місцевого господарства. Якщо ще на початку століття територія визнавалася непридатною для землеробства, то вже наприкінці першої половини ХІХ століття материкова частина Таврійської губернії була визнана як "дуже родюча", де "перше місце займало хліборобство".
У першій половині ХІХ століття пануючими у регіоні були три системи землеробства. Залежна система землеробства історично була першою, що визначалося наявністю великих площ вільних земель. В міру заселення краю і збільшення площі орних угідь на зміну залежної прийшла переложна система землеробства. Найбільш прогресивна система землеробства – парова - була прийнята в менонітів. При цьому пар меноніти чотири рази зорювали, вносячи по 1200 – 2400 пудів гною на десятину безпосередньо перед оранкою. Однак, загальний рівень агротехніки залишався низьким. Цей факт неодноразово підкреслювали навіть офіційні джерела. 1864 рік - «на выгоды плодопеременного полеводства, правильную обработку и удобрение вообще обращается мало внимания». 1875 рік – відзначається поширення «почти первобытной системы обработки полей». Поширення на початку ХХ століття орендних відносин не поліпшило положення. Як відзначав Таврійський губернатор у 1907 році «являясь лишь кратковременными пользователями землею арендаторы рассчитывают исключительно на природное ее плодородие, которое, однако, как свидетельствует о том понижение урожаев, отказывается покровительствовать дальнейшему применению согласной с духом арендования хищнической системы полевого хозяйства, вредящей общим экономическим интересам края».
Ріст поголів'я з одночасним зростанням площі оброблюваних земель визначив збільшення навантаження на пасовищні угіддя, що підсилило вплив скотарства на ґрунтово–рослинний покрив і тваринний світ степу. До середини ХІХ століття пасовища в багатьох місцях представляли досить похмуре видовище, були покриті «весною полынью, молочаями, другими малоприятными травами, дающими дурной корм скоту и летом совершенно вытоптанными».
Антропогенна трансформація ландшафтних комплексів у межах оброблюваних земель, хоча і відрізнялася за характером і інтенсивністю, однак приводила до тих же результатів, що і на пасовищах.
Скорочення термінів перебування ділянок під перелогом приводило до того, що степова рослинність вже не поверталася до свого минулого стану. Цьому ж сприяло і збільшення чисельності гризунів, пов'язане з розвитком скотарства, що використовувало поклади і перелоги як пасовища.
Розташування орних угідь у прирічкових, схилових і балкових урочищах обумовило посилення ґрунтової ерозії, що викликала замулення рік, струмків і джерел. Інженер Єльський писав у доповідній записці: «Вследствие вспашки полей эти ключи, имевшие выход на обрывистых берегах речек, ныне совершенно заглушены наносами глин, уносимой с полей дождевыми водами, осаждающими эти наносы на берегах».
Позбавлений рослинності, розпушений ґрунт піддавався значній вітровій ерозії. Прямим наслідком цього стала часта поява курних бур. Навесні 1892 року у Бердянському повіті (на території якого розташовувався майже весь басейн р. Молочної) було видуто до 100 тис. десятин і засипано до 47 тис. десятин посівів, що склало понад 29% посівної площі. От як описує курну буру 1892 року в Приазов'ї С. П. Попруженко, очевидцем якої він був: "Сухий сильний східний вітер впродовж декількох днів рвав землю і гнав маси піску і пилу. Посіви, що пожовкли від сухого вітру, підрізувалися під корінь, як серпом, але і корені не могли зберегтися. Земля була знесена до 18 см глибини. Канали засипані до 1,5 м".
Зміна характеру поверхні вплинула на характер зволоження території. Лишаючи степову поверхню рослинного покриву, оранка привела до того, що талі води погано просочувалися в ґрунт, тому що остання не встигала розмерзтися. Внаслідок цього відбулося збільшення поверхневого стоку у весняний період.
У результаті зміни характеру земель змінився і гідрологічний режим р. Молочної. Літній і осінній рівень паводків понизився, весняний же став багатоводним і короткочасним. У 1909 році повінь на Молочній була настільки значною, що місцева газета відзначала "тільки люди похилого віку в деталях можуть пригадати подібне явище в історії Мелітополя". У 1912 році була наступна повінь, під час якої були затоплені прирічкові частини сел Терпіння (50 дворів), Тамбовки, Семенівки. У Мелітополі водою була затоплена Ярмаркова площа і прибережні вулиці.
Заміна трансформованих скотарством природних комплексів на сільськогосподарські угіддя вплинула на фауну тварин регіону. Зменшилася чисельність диких тварин, а деякі зникли зовсім, наприклад тарпани. Поряд з цим різко зросла чисельність шкідників сільського господарства - сарани, ховрашків, жука довгоносика, куськи хлібної й ін. Причому широке поширення двох останніх видів збігається з початком періоду панування землеробства.
Погіршення стану природного середовища обумовило необхідність більш раціонального та обдуманого використання природних ресурсів. Необхідність таких мір неодноразово підкреслювалася ще на початку ХІХ століття. Вказувалися й основні напрямки діяльності: поліпшення агротехніки, лісо– і гідромеліорації. "Доти, поки сільські господарства не будуть використовувати удосконалені землеробські знаряддя, - відзначалося в 1876 році, для більш глибокої оранки землі і будуть продовжувати виснажувати землю постійними посівами, залишаючи її майже без усякого добрива, не можна очікувати в середній складності навіть і посереднього врожаю". Раціональним також вважалося введення більш різноманітної хлібної культури, правильної сівозміни.
Незважаючи на справедливість і правильність запропонованих заходів, їхня часткова реалізація відзначається (за винятком земельних наділів менонітів) лише наприкінці ХІХ століття в зв'язку з діяльністю земств, у яких в 1894 році була введена посада повітового агронома. Поширення агротехнічних знань серед населення, введення правильної агротехніки і широке впровадження добрив, у тому числі і мінеральних, були основними напрямками роботи земств, велике значення яких було відзначено в офіційних матеріалах: “Під впливом мір агротехнічної допомоги впроваджуються правильні сівозміни не тільки на зразкових полях у землевлаштованих селян, але і сусідніми хуторянами й отрубниками. Мінеральні добрива до введення агрономічної допомоги мало були відомі місцевому селянському населенню. Ефективність проведених заходів привела до підвищення врожайності у багатьох місцях”.
Поряд з введенням правильної агротехніки, значна боротьба велася зі шкідниками сільського господарства, результати якої щорічно відбивалися в звітах губернатора. Так, у звіті за 1884 рік відзначалося, що в Бердянському повіті знищено 1563830 ховрашків. Більш успішно велася боротьба із сараною, поява якої в масовій кількості наприкінці ХІХ століття значно зменшилося.
Уже перші поселенці зіштовхнулися з проблемою нестачі води, що і визначило розвиток зрошення. Так, німці зрошували суспільний сад на березі р. Молочної в колонії Нассау (нині село Виноградне Токмацького району). Меноніти, створюючи каскади ставків по притоках Молочної, зрошували самотоком сінокісні угіддя в їхніх долинах. Освоєння краю гостро поставило питання забезпечення господарств водою. З цією метою в 1865 році було вирішено організувати експедицію для дослідження найкращих способів постачання водою степової частини Кримського півострова і північних повітів Таврійської губернії, а також вибору місць і способів заліснення.
Основними формами гідромеліорації було створення артезіанських колодязів і будівництво гребель на степових балках для створення ставків. Однак, в силу соціально-економічних і технічних причин ця діяльність не одержала належного поширення і не принесла очікуваних результатів. Як правило, водоймища на ріках і в балках мали незначні розміри і побудовані без дотримання гідротехнічних вимог досить часто не давали потрібного ефекту. Інженер Лазов, який керував водними роботами в Таврійській губернії, після знайомства зі станом штучних водойм, писав: «поселяне небрежно обращаются со своими водохранилищами, не усаживают деревьями их берегов, не спускают к осени воду… От этого бассейны нередко или вовсе исчезают от прорыва гребель или же в них загнивает вода, разводятся насекомые, лягушки и т.п., через что они принимают вид болот, вредно действуют на здоровье людей и скота».
Як відзначалося вище, крім гідромеліоративних заходів значна роль у поліпшенні природного середовища приділялася лісомеліорації. «Приняв во внимание, - писав таврійський губернатор у звіті за 1874 рік, - что местности лесные меньше всего страдают от засух… нельзя не прийти к убеждению, что в обязательность лесоразведения, обязательность для каждого землевладельца засадить известное количество десятин лесом и обязательный уход за ним была бы такою мерою, которая хотя и не в очень близком будущем, но принесла бы несомненную пользу для края и предотвратила бы частые засухи и последствия засух - частые неурожаи».
Найбільший розмах лісорозведення був у менонітів, де кожен хазяїн зобов'язаний був засадити 0,5 десятин лісовими деревами. Лісові плантації менонітів були розділені на 5 ділянок, в яких нараховувалися 34 лісові плантації.
Ногайці, мешканці степу, також зайнялися лісорозведенням. При аулі Єдинохта (сучасне с. Костянтинівка) ногаєць Алі–Паша мав плантацію лісових і фруктових дерев, що займала три десятини (більш 3 га). У 1845 році була заснована Бердянська лісова дача, а в 1846 – розпочате лісорозведення. 45% площ і лісництва займали в'яз і берест, 17% - дуб, 13% - ясен, 8% - акація, 3,5% - шовковиця і 13,5 % - інші породи.
При всій позитивності степового лісорозведення воно мало і негативні наслідки – поширення шкідників деревних порід. У господарських планах Бердянської лісової дачі досить часто зустрічаються вказівки про боротьбу з комахами, основними з яких були златогуска, непарний шовкопряд, попелиця та ін.
Серед заходів, що до раціонального природокористування, були введені обмеження на строки полювання. Указами 1827 і 1829 років з 1 березня по 30 червня був заборонений відстріл диких птахів за винятком хижих. Однак, неврожаї нерідко визначали скасування цих мір, як це було в 1834, 1835, 1849 роках.
Незважаючи на всю правильність заходів раціонального природокористування, відсутність погодженості між меліоративними заходами і недостатній обсяг проведених робіт, обумовили невиконання поставлених завдань, оскільки, як відзначалося в огляді проведених меліоративних робіт, вони «долгие годы не выходили из пределов случайных, разрозненных начинаний, не только лишенных общего плана и системы, но и крайне слабо связанных между собою».
|