|
|
Скачати 356.28 Kb.
|
| Case History LH01 Maria Senyszyn, b. 1925 in the small village of Mykhailivka, Korosten' district, Zhytomyr region (only a few miles from the old Polish-Soviet border), one of five children of middle peasants with 7-8 desiatynas of arable land. The village had a standard seven-year school (semyrichka) and a komnezam (acronym for komitet nezamozhnykh selian — committee of non-wealthy peasants), the Ukrainian counterpart to the Russian kombed (committee of the village poor) of the Civil War period but which in Ukraine continued to exist until April 1933. The head of the komnezam was usually the most powerful figure in the village after the head of the village council, with which until mid-1925 the komnezam had shared the functions of state power. Narrator's father refused to join the collective farm, which he equated with Satan, but urged his sons to join because they were young and had to live somehow. In 1931 or 1932 activists — aktyvisty — members of the aktyv, which was the collective of active supporters of the Soviet system and Communist Party, upon which the authorities called to carry out officially-sanctioned policies. The village aktyv usually consisted of local and collective-farm officials, the head of the komnezam (committee of non-wealthy peasants), Party and Komsomol members, and the village schoolteacher came to the house in the middle of the night ostensibly searching for weapons and jailed the father for 3-4 days. Narrator relates a number of incidents of cannibalism and describes the general fear of cannibalism pervasive at the time. Many, but not all, of the top local officials were Russians. Narrator gives information on the existence of seksoty (short for sekretni sotrudnyky — secret collaborators.) Seksoty were recruited by the political police to inform on their neighbors and associates, usually against their will. Also known as informers (donoshchyky) in the village, speaks at length on anti-religious campaigns and the purges of the late 1930s, and describes relations with Polish peasants and German colonists in the area. Питання: Будь паска подайте Ваше ім'я і прізвище. Відповідь: Марія Сенишин. Пит.: Де Ви народилися? Від.: Село Михайлівна, Коростенський район, Житомирська область. Пит.: Коли Ви народилися? Від.: В 1925-му році. Пит.: Де Ви жили при кінці 20-их років і на початку 30-их? Там в селі? Від.: Так. Пит.: Чим займалися Ваші батьки. Від.: Господаркою. Пит.: Господаркою? А скільки землі було в Вашої родини? Від.: Ні, я не пригадую. Мені здається сім чи вісім десятин. Але це вже було ніби то добре. Бо як добра земля, добре обробляли —їм уже добре вистачало. Пит.: Ну, а що Ви чули про революцію і громадянську війну у Вашій околиці? Чи старші люди про ці справи говорили, чи? Від.: Так, говорили. Але це вже так як мені, то вже не давалося нічого такого знати. Так як ось в школі у нас був учитель. Він мене ще вчив у першій клясі — Герасимович — я його пам'ятаю. Він мав сина Женю. То він ще мене в першій клясі тільки вчив. Але його відразу забрали. Пізніше сина забрали. Бо це він (таке говорили,) що він був, як в нас церква була (правда в нашому селі церкви не було, три кілометра, чотири — десь так). То він хором диригував., ніби-то диригентом був. Отже, його відразу, ніхто не знає де його поділи. Пит.: За церкву? Від.: За таке, шо він щось знав, за таке — я думаю. Він приходив до нас. Мій батько говорив з ним — ми нічого не чули, вони завше закривалися. Він говорив — які то в нас образи були, що то ціла була Ісуса Христа — як в обракінця. То він все розказував. Але нам не давали, бо батько боявся, і мати. Бо дитині не вірили, бо хтось може сказати — батьків можуть відразу забрати. Пит.: Чи хто-небудь із Вашої родини брав участь у громадянській війні, по тій чи другій стороні? Від.: Я не знаю. Я знаю, шо мій батько був при війську — але довго не був. Я знаю, шо він хворовитий, хворий був. Пит.: А при якому війську? Від.: Хворий, то йому додому. Пит.: Червоному, чи не знаєте? Від.: Я не знаю. Пит.: Яке було Ваше наставлення до совєтської влади? Вас особисто, значить, в школі — як були зовсім ще маленькі? Як Ви на те все дивилися? Від.: Як ми були в школі? Я знаю, шо мій батько все це, вже дуже не любили вони. Вони проти того були. Але нас у школі, як учили, то вчили — що це нема раю ніде такого по світі, Совєтський Союз. І ми, ті, як малі були і вірили. Шо це, ніби, ніде такого немає добра, як комунізм, що так не можна було образів мати, або викинути треба. Треба було Сталіна, Леніна почепити — так багато людей, так і робило. Дехто викинув, дехто ні. У нас усе в одній кімнаті, в кухні було. Бо якби хтось прийшов, та: — О, ви до школи ходите, а ви маєте ікони. — Але ми мали — багато повикидали, але ми мали. І ще що, як батьки хотіли щось сказати — це не було безпечно. Як ми щось вдома робили — таке навіть, маленьке — таке ось як у нас було трошки жита чи пшениці — треба було його зробити, або що. То мене завши наставили в вікно, щоб я дивилася — щоб ніхто не йшов. Або пригадую, як уже це вже ліпше було, ще тоді як батько жив, як ми свинку маленьку мали, чи що. Треба було її зарізати, це ніхто, щоб не знав. А вже, бо як хтось докаже — бо тоді накладали нам. Треба здати було молоко. І ми не мали. Хоч ви навіть одну корову мали — треба було 120 літрів здати молока. Я точно не знаю скільки кілограм треба було м'яса — чи 32, чи так. Я не пам'ятаю так того, але що ми так здавали. І в нас нікого не було. Братів потім до війська забрали пізніше, мама хвора — тільки сестра й я. Нам ніхто нічого не помагав, тільки з города жили. Пит.: Коли, можна сказати, що Ваше наставлення змінилося, до совєтської влади? Що Вас розчарувало? Від.: Це вже в 29-му році, як я бачила, що вже вивозили — все забирали, виганяли із хат. Тоді ще нас не чипали, нашу родину. Тільки тоді до того дійшло, що нам сказали, що треба в колгосп записатися. Батько сказав: "Ні!" Я не скажу точно який рік був — чи 31-ий, чи 32-ий, чи який. Тоді як то я Тобі казала, що в нас уночі прийшли в 12-ій годині постукали, відкрили і дали: — Мы будем оружие искать! — Батько каже, що ми не маємо зброї. Але батько вже знав, що це прийшли забирати все. Ми не мали доброго замка до комори. Мій батько послав першого брата там тримати комору, щоб вони не відчинили. Відчинили без ключа! Вони відбили там двері — все забрали, все переглянули. Моя сестра до школи ходила, я ще не ходила до школи. То вони все — папери порозкидали, щось шукали і батька до в'язниці забрали. Але батько був тоді три чи чотири дні в в'язниці, батько хворий був. Тоді — уже знаю який то точно рік був — батько прийшов. Тоді в нас, тоді казали пленум, на такі збори, я пригадую. І батько каже до старшого — ніби до мого брата — сина: — Ти йди на пленум. Почуєш, як там будуть плескати й „ура" казати. Він то ненавидів. І як він прийшов, він каже: — Знаєте що, діти? Вас є п'ятеро і всі молоді. Запишітися до колгоспу, бо Вам треба жити. Але маму і мене не записуйте до сатани. Він називав то „сатана." То в нас так забрали: ми мали один будинок, другий будинок, такий що в ньому коні стояли, корови, вівці, все подвір'я було величезне. І якби ми не пішли до колгоспу — то нам ще хату відрізали б. Тільки нам оставили б два чи три, чи одну кімнату. Те що комори, там далі — то все забрали. Це хто до колгоспу не пішов. Уже брат пішов і за нас (нас п'ятеро було всіх,) записав. Маму, тата — ні. Іще, і другий тоді пленум був і мій брат пішов. Точно була 12-та година коли він прийшов. І кажем: — Що там було? — О, то обговорювали, щоб всі люди йшли до колгоспу. Тих куркулів треба знищити, все забрати! — Батько помер, ще то запитався. І той, це вже ніби то батько помер після того як у нас все забрали. Він вже не міг витримать. Але він казав: — Діти! Ви молоді, Вам треба жити. Пит.: А скільки років було Вашому батькові? Від.: Сорок дев'ять. І вже нам прийшлося дуже тяжко. О, я ще таке одне пригадую. У нас там одні мали в Канаді сестру. І вона прислала — вони писали до неї, ще тоді можна було, — прислала там муки трошки, чи що. То я знаю, шо мій батько пішов. Я не знаю, за що він, як він купив. І то всім мама потрошки хлібу тоді давала. А в мене брат був, він тепер уже має так — 66 років. Він тоді мав 15 років, бо як батько помер — він мав 16. І йому дали трошки, а він кричить — хоче хліба! І то знаєш то, як уже ліс був. Як у лісі оце таке росте, вже оце таким ліс, деревом. То ми такі зародки рвали — то сушили. Бо то дехто жолудів мав. Знаєш жолудь гіркий, що свині їдять? То так само його розтирали. Або ті, бо ж весною, то вже ті дерева — його сушили, терли, й так пекли. Або полови, як була. То я знаю, що мама таких коржиків напекла. То ти потім затвердження дістав, ти можеш і так померти скоро. Так, що люди в нас страшно пережили! О, ще одне пригадую. Я з сестрою, як ішла — може я загубила колись, такий кусочок. Ми не знали, що то є. Кажу — О, дивись — що то є? Камінчик? Ні, то від дерева. — А то був кусочок хліба. То я знаю, що ми з сестрою ще билися за той кусочок хліба. Іще що — оце що як нам у школі говорили. Пізніше, як уже війна була, як я уже приїхала до Німеччини. І я думаю: — My gash, нам казали, що ніде нема в світі такого! — Я вже тоді взнала — як німці живуть, що вони все для себе мають. Ми нічого такого не мали. О, іще перед війною. Як війна була, то я знаю старі люди говорили (але дуже тихо, так — тихо) — Якщо не буде переміни, то вже далі жити не можна! — То це вже перед 30-им роком, в 29-му році. Я знаю, що казали: — Уже далі жити не можна, бо якщо не буде, кажуть, переміни... — І тоді війна. Так, бо думалося, що буде ліпше. А воно ліпше і не ліпше. Бо потім німці погано зробили. Якби вони поступили трошки ліпше з людьми. А то пізніше все забрали, так само не добре було. Пит.: А так, до колективізації — чи Ваша родина мала що до діла з совєтською адміністрацією в селі? Чи з партійною групою? Від.: Нічого. Нічого не мала. Пит.: А чи пригадуєте собі — які люди брали участь у тому всьому — в уряді, в партії? Від.: Переважно такі — багато були, що поприїжджали. Переважно. Або росіяни, бо по-російському говорили. Або шукали, як приїхали такі росіяни. Або що — то вони такі були бідні, бідні. Як нам казали — що не хотіли робити, що таке. То вони тоді, ж от таких людей ліпших розкуркулили і забрали — то вони те майно брали. Шафу, чи стола, чи хліб. Чи в ту хату пішли жити. То ставали — вони нічого за партію не знали, але їм ото говорили і вони то робили, що їм говорили. А так то, такі люди — то ні. Але ті, що перші до колгоспу пішли, то ж прийшов 37-ий рік — вони вже знали добре, шо то війна мала бути. Росіяни кажуть, що ні. Ми жили, то ми жили коло границі. У нас з однієї сторони мазури були — такі, таке поселення. А з другої сторони німців багато було. А зпівночі і з півдня — багато українців було. То так — мазури, це поляки. Або німець. І ж вони були однієї національності — їх у Казахстан забрали всіх. Бо то ми товаришували, до школи ходили всі разом. Або — вже як жінка була українка (або росіянка) — а він був поляк, чи німець — забрали! Але як наоборот — як чоловік був українець, а жінка німка чи полька — то їх не чіпали. То їх усіх забрали. Отже, вони вже предвижували що то, це вже перед війною цею другою світовою. А вони казали: — Ми нічого не знали! — Чого ж вони так чистку в нас зробили вже? То цих людей, шо перші пішли до колгоспу і були такими бригадирами — то їх у 31-му, 38-му роках так само забрали. Навіть невинних людей. Навіть, так як мій батько хрещенний (моєї хрещенної мами). Він старенький був, він тільки добре колись, тяжко працював. І мали хліб — і до хліба. То й його забрали. Пит.: То можна сказати, що відколи пам'ятаєте — то було багато чужих у уряді? Від: Так. Переважно голова колгоспу обов'язково приїжджий був, голова колгоспу. Голова сільради, то так — то міг бути свій, міг свій. Але голова колгоспу завше був у нас, переважно, був росіянин. Він говорив по-українському дещо. Один тільки був, то це я його знаю — був Учаніков, то цей по-російському говорив. Тоді Козлов був, останній був Берников. Всі по-російському говорили — так більш-менш такою — ломана мова російська і українська. Але то переважно росіяни були, переважно. Навіть шофера. Останній раз то був росіянин, що одного шофера мали в колгоспі, і то росіянин. Пит.: А раніше жалували про сиріт і безпритульних. Від.: О, це ці шо з голоду батьки повмирали. Пит.: А це вже пізніше, значить? Від.: Це вже пізніше, як уже голодівка — вже діти лишилися, то їх забрали. І їх виховали росіяни, як вони хотіли. То як дитина вже пішла — що вони говотили і вони вірили. Пит.: Чи Ваш батько мав які небудь клопоти з Чека, або пізніше з ГПУ? Від.: Бачиш, я не знаю хто то був. Але як ми ще мали господарку. Як вже сіно, конюшина, знаєш — як вже в копиці, як вже все зробили. Тут робите такі blok-и, чи як? А тоді ми складали і везли додому. Отже, до нас прийшов колгосп таки і все хотіли забрати. І забрали. І батько казав: — Я то не подарую! — Він думав, і він щось скаже (то він думав,) шо то йому поможе. Ось же мій батько поїхав до Бердичева, до прокурора. Тут як кажуть — до lawyer-а, чи як? Чи до судді? Пит.: Так. Від.: У нас казали прокурор, я пригадую. І щоби позволив, щоб нам віддали то, щоб ми забрали. Тато поїхав до Бердичева і привіз, і привіз документ, шо підписали — щоб вони у нас не забирали. Але це було все, ніби сміх — вони й так то забрали. Тоді нас усіх називали (як ми десь ішли,) кажуть: — О, то прокурорава донька, або син. Як нам щось, або як нам треба було щось допомогти, або щось зробити — вони нам нічого не давали. О, іще — як у нас уже забрали (тоді як я казала) все вичистили уночі! Тоді як ти хотів змолоти, як ми мали десятеро чи п'ятеро, кілька кіл пшениці чи жита — ти не можеш усе товкти. Така, була ступа. І то товкли. Такі не жорна, жорна — то треба було, то тяжко було. То така маленька, так стояла — може твої батьки знають. І тоді так товклося, то тяжко. Треба — то там собі муку зробиш, або крупи, або що. Отже, як ти хотів щось ізмолоти, ми хотіли щось ізмолоти — муку. Ми мусили йти в сільради, щоб голова сільради підписав нам — що нам у млині (знаєш, там де мелють) що нам змелють. Ось як ми пішли, нам не дали і ми не могли піти шоб нам змололи. Так, що ми ще щастя мали — бо ми завши город мали і картопля дуже уродила. Але тієї картоплі так дуже багато не було, щоб на цілий рік було. Пит.: А яка була школа у Вашому селі? Від.: Оце, тож як я вже пам'ятаю — то тоді була семирічка. Пит.: Семирічка, скільки...? Від.: Сім клясів. Пит.: А скільки вчителів було? Пригадуєте? Від.: Чотири кляс — це кожний є вчитель. Один вчить кожну клясу. А тоді п'ята, шоста і сьома то вчили так — кожний вчитель мав свої предмети. Чекайте, скільки було — один, два, три, чотири, здається п'ятеро вчителів. Бо це так: фізика, математика, алгебра (ніби то математика) і геометрія — один вчитель. А тоді — зоологія (це в 7-мій клясі,) в шостій — ботаніка, а тоді зоологія йде. Так як тут кажуть biology — це другий. Один вчитель учив, це є директор школи. В нас тільки один вчитель мусив бути комуніст. Пит.: Один? Від.: Один мусив бути, він директор школи. Це був — oh, boy — а на ім'я не знаю. Знаю, шо мій вчитель був Віктор Вигівський — це наш, моєї кляси був. Директор (але цілої семирічки) був той — Яків Федорів. Фісун — Яків Фісун. Фісун писався — а Яків називався. Він був комуніст, він мусив бути — я так думаю. Але він був українець, він по-українському говорив. Не знаю як він дійсно був, може він — був росіянин, але він по-українському говорив. То він викладав конституцію і географію. А другий мав ще в нас — я німецьку брала вдома. Ото в нас дехто німецьку, дехто англійську брав, дехто французьку. Але там, де я була, то ми німецьку брали. Але шо тих учителів потім всіх забрали, як уже війна почалася. Це ще я до війни. Так, що всіх забрали! Ні одного не лишилося. Але вчителі переважно всі по-українському говорили. Бо в нас, там де я до школи ходила — в нас все на українській мові було. Тільки три рази на тиждень ми мали російську граматику, російська граматика була чотири рази, а література три — на тиждень. А решта — так як алгебра, геометрія, оце і так як в менших клясах — це все було на українській мові. |
| Anonymous female narrator, b. 1916, Korchivka, Cherniakhiv district,... Від.: Мав 13 дітей, вісім десятин. Це такий був фармер. Але мій тато наймав в других |
Anonymous male narrator b. 1918 in a village of 529 families and... Бід.: На Україні, Київщина, Корсун'щина. Славне місто Корсунь, де Богдан Хмельницький зробив велику поразку князеві Потоцькому |
| Odarka Okopna, b. February 2, 1919 in Vovkivtsi, a khutir in Romny... А прийшов голод, їсти не було що позабирали все, то вже в 1932-му році, я не пам'ятаю якого дня, але в грудні місяці, то за той місяць... |
Anatoly Bohdanovych Yuryniak, b. 1902 in Khmel'nyts'kyi. Narrator's... Від.: Мій батько був учитель. Потім він оженився на селянці і господарство мав. Ну, то знаєте, що в церковно-приходських школах учительська... |
| And police pushed out from these lines children and obvious-looking... Від.: Так, він скінчив інститут у Києві й поступив на паровозоремонтний завод і працював на залізниці |
Anonymous female narrator, b. May 7, 1904, one of five children,... |
| Kyrylo Shtan’ko, b. March 29, 1913, Shtan’kiv khutir, Romny district,... ... |
Розгорнутий план-конспект уроку англійської мови для Пізнайка, мультимедійний проектор, презентація «My School», ксерокопії сторінок із журналу, плакат “At School” із журналу, картки... |
| Anonymous male narrator, b. 1909 in Illintsi, a district seat in... Від.: Про революцію я не пам'ятаю, бо ще тоді був молодий. Про револіюцію, але тільки я пам'ятаю за голод на Україні, який був |
Anonymous female narrator, b. 1908 in Chorbivka, a village of 300... Від.: Я не скажу вам; я знаю, що 300 дворів було. А ось людей, я не скажу Вам, не знаю |