Anonymous female narrator, b. May 7, 1904, one of five children, in a largely Cossack village of about 500 households in Velyka Bahachs'ka district, Poltava


Скачати 285.67 Kb.
НазваAnonymous female narrator, b. May 7, 1904, one of five children, in a largely Cossack village of about 500 households in Velyka Bahachs'ka district, Poltava
Сторінка1/3
Дата24.04.2013
Розмір285.67 Kb.
ТипДокументи
bibl.com.ua > Право > Документи
  1   2   3
Case History LH13
Anonymous female narrator, b. May 7, 1904, one of five children, in a largely Cossack village of about 500 households in Velyka Bahachs'ka district, Poltava region. Before the Revolution, she lived on her maternal grandfather's farm of 40 desiatynas (108 acres). At that time: "Of course, Ukrainians were oppressed, just like under tne Soviets." The revolution occurred "because the poor people were very oppressed... It could not have been otherwise. There had to be a revolution. Only not like when the Bolsheviks came. Those Russians wanted an 'indivisible' (Russia), and 'indivisible' is all the same whether it's Red or White — it's still 'indivisible'... But if Ukraine had remained independent, things would have been different. Bolshevism came from Moscow, but in Ukraine there were people who had great faith in it, thinking that 'Aha, we will get land, we will get everything.' Because that was the orientation, land to the peasants and factories to the workers. But it didn't work out like that. It turned out that everything belonged to the state." Later, "Then came NEP. Under NEP it was better. For those who were not, so to speak, enlightened politically. Well, they gave a little bread, they gave the land, the gave a little to live on, and one could live. But they arrested those who wanted an independent Ukraine. My husband was arrested in '29 when the SVU (Spilka vyzvolennia Ukayiny, Union for the Liberation of Ukraine, an alleged conspiracy involving Ukrainian churchmen and scholars in a nationalistic terrorist plot against the state and the center of a show-trial in the spring of 1930) appeared. And I remained. My son was five years old, and my daughter was eight. No, she was eight months, still a baby in my arms. Collectivization had already started. Dekulakization had started, and the exiling of people to Siberia. But in '29 one could still live. You could make ends meet if you weren't engaged in politics. But for those who were, it was dangerous." After the revolution, the family kept 6 desiatynas (about 16 acres). During NEP, "everything was done in Ukrainian." People supported the Ukrainian church except for the wealthy, who continued to adhere to Russian Orthodoxy. Even in the 1930s, the village administration consisted of local Ukrainians, with more newcomers, including "foreigners" (Russians and Jews) sent in over time. The local aktyv and komnezam consisted of poor people "who didn't even have a potato." Dekulakization and collectivization was carried out under the direction of a plenipotentiary who came from Russia in 1930: "In the fall of 1930 they called a meeting every evening, every evening: to the collective farm. But people avoided joining, they didn't want to join. Everything had already been taken, their livestock and goods. Well, then people were silent. And they said, 'Well, that's it — a new serfdom.' And others said, 'No, it's not serfdom — it's only what is.' So the poor joined the collective farm very rapidly, and those who were about to be dekulakized joined very quickly."

Narrator's husband was a deacon ordained by the Ukrainian Autocephalous Orthodox Church and was one of the thousands arrested in 1929 and shot in connection with the SVU. The top of the church was removed, and the building made into a palace of culture. Narrator and her mother were expelled from the collective farm as class enemies and their house was seized in the spring of 1933. They had no food but did manage to sell their horse. Otherwise they had no food, "not even a potato." During the famine, "there was a crop, and they took it away somewhere." Narrator was able to sell hidden treasures (a cross, silver coins, etc.) to the torgsin and trade embroidery to soldiers for bread. Narrator's son was able to catch fish. In a very moving passage, narrator states that when her children had become swollen from starvation, she took a rope and was leaving her house to hang herself but was dissuaded by her son. That evening, narrator's mother returned from the torgsin, and the family survived. At this time human sausages began to appear in the marketplaces. Then, at the end of May and early June, people began to dig up unripe potatoes. Narrator's mother died in 1933 going to see narrator's aunt, who was imprisoned in Lubny. Another aunt died with her husband and four children. A cousin, who later died of starvation, was tempted to eat her dead child's liver but did not do so. Whole streets died out. Narrator emphasizes that all through this period, from the beginning of collectivization, there was no drought, and the crops were normal. After the famine there were many homeless children. Narrator also relates incidents she heard about from others.
Питаня: Скажіть в якому році Ви народилися?

Від.: В 1904-му, сьомого травня.

Пит.: А в якому місці? Район?

Від.: Сказати село?

Пит.: Не треба, як не хочете.

Від.: Великобагачанський. Полтавська область.

Пит.: Чи Ви щось пригадуєте про порядки до революції?

Від.: До революції? Трошки, трошки пригадую. Звичайно, що українці були пригнічені. Так само, як і за совєтів. Я з четвертого року, то як революція вибухла, було мені 14 років. Ну то, що я можу сказати? Тоді, до революції, то можна було жити, хто заможніші, хто хоч трохи землі мав. Поміщикам то, звичайно, жилося — розгулювали. Я скажу, що зробили революцію пани, поміщики. Чому? Тому, що був бідний народ дуже пригнічений і тому виникла революція. Іначе не можна було. Революція мусила бути. Тільки не така, як сталася, що більшовики прийшли. Ну, а що ті росіяни хотіли „недилимой," то „недилимой" їм однаково — чи червона, чи біла, аби „недилима." Хай вони тут не дуже кричать, що вони... їм аби недилима. А якби в той час Україна була самостійна, то воно б було іначе. Більшовізм прийшов з Москви. В Україні, то так, що люди, може, дуже повірили, що: — Ага, оце нам і земля, оце нам усе. Бо така була орієнтація, що земля селянам, а заводи робочим. А вийшло не так. Вийшло все державне.

По революції, так від 22-го року, стало, ніби, поліпшуватися. Ну, село, я скажу, що село не так бідувало, бо село. А в місті тяжко було із продуктами. Я в місті не жила, не знаю. Але кажуть, що тяжко було з продуктами, з усім. А на селі тільки, звичайно, не стало ні гасу, ні солі, то тяжко було. Але огород був, хліб був, картопля була. Це я скажу — ті роки. Потім прийшов НЕП. За НЕПу було краще. Хто не був, ну як би сказати, хто не був обізнаний з політичного боку. Ну, от, мов, дали трошки хліба, дали землю, дали трошки жита, то й можна жити. Ну, а хто хотів самостійної України, то заарештовували. Мого чоловіка заарештували в 29-ім році, як виникло СВУ. І я осталася. Синові було п'ять років, а оця Андрієва мама, то вона мала вісім місяців, вона в мене осталася на руках. Ну, то це в 29-ім році. Уже починалася колективізація.

Починалося, що вже розкуркулювали, на Сибір вивозили. Але до 29-го року, то ще можна було жити. Приблизно так, я ж кажу, хто не був заанґажований в політиці. А хто був, для того було небезпечно.

Пит.: А що закидали Вашому чоловікові?

Від.: А моєму чоловікові закидали самостійність України.

Пит.: Він був у Петлюри?

Від.: Він не був у Петлюри. Його рідний дядько був у Петлюри. І він тоді в 19-му чи 20-му році еміґрірував тоді, як Петлюра відступив. Як Петлюра відступив, то рідний дядько, чоловіка брат, відступив теж. І був закордоном. Довго він мовчав, не чути було, а потім став переписуватися. Ну то його за того дядька. Мій чоловік був дияконом, мав середню освіту.

Пит.: В селі був?

Від.: Так. Мав середню освіту, перше вчителював. А тоді, як в 21-ім році воскресла Українська Автокефальна Православна Церква, то він пішов на священослугу. Був висвячений дияконом. Ще не був висвячений в священники. І на тому пості його забрали. То багато було причин, політичних. І він у Полтаві сидів, а потім я їздила декілька разів, а один раз поїхала з дітьми то вже його не було. То мені сказав допитувач, такий Літвінов: —Пішов етапом на Харків, а ми не знаємо де в Харкові.

Неправду казали. Бо вони ще в Полтаві розстріляли.

Як виникло СВУ, то декого судили в Харкові, а тисячі порозстрілювала "тройка", без суду, без нічого. Оце, що до моєї родини.

Пит.: Чи можна запитати, скільки землі було в Вас?

Від.: У нас? До революції, чи по революції?

Пит.: У Вашої родини до революції.

Від.: До революції, то я жила в маминого тата, в дідуся свого. Ну, то воно, воно скомпліковано. Дідусь мій мав велику господарку. Господарка була на пополам — дідуся і племінників. У нього осталося двоє племінників і дідусь ними опікувався. То було 40 десятин. Але ті 40 десятин було на пополам, то 20 десятин було. Велика господарка була. Це було до революції. Я в дідуся й бабусі виховувалася. Вони так хотіли, щоб я осталася. А мій тато працював на залізниці. Спершу старшим робочим, а пізніше майстром. Тато з селянської родини. Теж були господарі. Тільки я жила в свого дідуся — маминого тата. Мій тато вмер у 20-ім році. Чи в 22-ім, з тифу помер. Тільки його призначили в майстра, то він не багато попрацював і вмер. Тиф тоді страшно ходив у нас. То як тато помер, то мама повернулася в село до свого тата, до мого дідуся, на ту господарку.

Тоді, після революції, наділили нам шість десятин землі. А те відійшло. І ліси, і луги — все відійшло. Самого тільки дали поля.

Пит.: А кому віддали решту.

Від.: Луг і ліси пішли в державу, а поле дали малоземельним. У кого землі не було, тому дали. А як увели НЕП, я ж Вам казала попереду, то люди: — Ага, це, ніби, й нічого.

Землю відібрали, але осталося, ми ж на шість десятин жили.

А нас було п'ятеро дівчат, я найстарша, то ми працювали добре.

Я ходила в школу, я маю семилітку. В нашім селі — початкова три кілометри від нас була, вища початкова, то я туди ходила чотири зими. Так, що й отаку освіту мала. З нашого села я одна. І хлопців, мабуть, мало ходило. Не ходили. Мій чоловік раніше ходив у цю, то вона тоді звалася, казали міністерська на неї, казали міське або вище початкове училище. То була уніформа така сіра. Сірі шинелі, сірі тужурки, сірі кашкети. Така була уніформа. І самі хлопці ходили. По революції, то приймали вже й дівчат. В революцію вже приймали дівчат, у 17-18-ім. У 17-му, 18-му, й 20-му то я ходила. А у 22-му то вже заміж вийшла.

Пит.: А як у Вас революція виглядала.

Від.: Знаєте, як на селі? Те раділо, те плакало. У нас на селі, у нас у селі ні вбивств, ні грабежів, я не буду казати, не було. По містах то всього було, по містах. А у нас на селі, то не було того, спокійно було. Ті, що бідні, то раділи. Думали: — От багаті пропали.

А воно ж, як більші пани, поміщики, то вони зарані десь гроші в банки поза кордоном поклали і повтікали. Де мудріші. А ті, що полишалися, то їх порозстрілювали, позамучували. Маєтки позабирали. А на селах люди безграмотні були. Ну, може, як кажу Вам, як оце мій чоловік та ще кілька хлопців були грамотніші ще за того часу. То як революція прийшла, то бідні дуже раділи — землю дадуть. А більших землевласників не так від разу, може, деяких порозстрілювали, а деякі ще пооставалися, землю повідбирали, і вони пожили до 30-их років. А пізніше їх також. Вже мій дідусь помер, все забрали, землю забрали, худоби ще трохи забрали, але ще такого не було як у 30-их роках. А ми господарили за НЕПу. А в 29-ім році, мій чоловік не господарив, він до того абсолютно не мав нічого. А в 29-ім році забрали мого чоловіка, а в 30-их роках — то вже колгоспи. А за НЕПу люди жили. Не дивилися, чи радянська власть, чи яка, а дають жити, то й жили. І багатоземельні жили. І таки знову жили добре, робили. Робили й жили добре. А тоді — позносили — ніде нічого не осталося. Знаю такі родини, що всі погинули на Сибірі.

Пит.: Як була революція, чи були такі люди, що хотіли самостійної України.

Від.: Були, але не так багато, я вам скажу. Були, але я не можу Вам дуже того сказати. Були такі вийнятки, що хотіли. В нашім селі були такі, що як з Петлюрою пішли, то так чи вони згинули, чи вони закордоном, я не знаю. А мого чоловіка дядько то був у Чехословаччині. І ми, як ми попали в Німеччину, то ми зустрілися з ним. Я знала адресу. Не мала, а так якось в голові в мене осталася та адреса. І тут така адреса, я не знаю, як вона найшла та картка дядька. То була адреса: Поджебради, Ляжне, Прага й прізвище, і все. І дядько присилав листи в Берлін. Ми були в Берліні. Оце, що в мене осталося з чоловікових листів, бо я їх всіх знищила, як чоловіка забрали. Його забирали, пускали, а тоді, як забрали, то вже не пустили.

Пит.: А як у Вас було з церквами в селі? Чи в Вас було двоє церков, чи була тільки одна українська?

Від.: Одна була в селі церква. То верх знесли, а з того зробили культбуд.

А в другім селі, в Устивиці, це де я в школу ходила, гарна церква була святого Михайла архистратига. Я часто в тій церкві була, бо як до школи ходила, то хоч вже революція була, а священик до нас приходив декілька разів у школу. То так із тієї церкви настоятель. То в мене була така товаришка Наталка, то ми з нею, тітка, мого тата сестра рідна, вона такі роки мала, як я маю, то ми з нею, як ідемо з школи, а церква відчинена, то ми заходимо. А то й спеціяльно ходили, і як у школу ходили, ходили у церкву. То священик каже: — Дуже бажано було б, щоб приходили в церкву. — До всіх каже.

А ми ж учні з другого села, за три кілометра, то ходили. Вона на хуторі так жила, трошки за залізницею. Наше село до залізниці лежало, а через залізницю хутір Ткаченків. То я любила. Гарна була церква! Гарний хор, гарно правили. П'ятикупольна, гарна. Ой, така гарна!

Пане Леонід, як я якось вже пізніше попала туди, вже з колгоспу. Як я ще ходила, то ще правилося, за НЕПу в нас ще правилося і правилося по-українському. Бачите, як вони підішли? Хто буде туди ходити і хто буде правити? А тоді все духовенство забрали. І як я пішла, так колись вже пізніше, щось мені треба було піти в Устивицю, я часто туди ходила, бо як я там чотири роки була, то я там, як вдома була. Пізніше у мене там сестра замужем. Я дивлюся: а то ізорано, нема містини, де була церква. Я отерпла. Я стала — на мені все подубло. Отаку велич, отаку святиню змести! Ну, кажу Вам, зарівняно і поорано. А то багато місцевості коло церкви було, і дерево було, такий простір великий. Все зоране, вигладжене.

Пит.: А як був ще НЕП, то люди підтримували українську церкву?

Від.: Підтримували! Деякі наші, ті, що багатші, то вони трошки помилялися. Вони були віддані цареві, монарху. А були такі; що вони дуже підтримували. У нас в селі ані одна душа не сказала, що це не наша церква, що не добре те, що по-україньскому. Ходили всі. І ще, сказав б, дуже ходили, більше любили, бо на українській мові правилося, все зрозуміло. Кожна людина зрозуміє, як правиться служба Божа. Любили! Я в хор ходила. І дівчиною, і заміжня була, то я ходила в хор. У Миргороді то всі церкви перейшли на православну автокефальну церкву, а одна така церква — собор була, там був один священик. І не пустив, мій же чоловік був тоді дияконом, то вони їздили з єпископом, де ще не зукраїнізували церков. То мій чоловік розказував, що замкнув сам оцей священик і не пустив, каже: — Це самосвяти. — Нікого не пустив у церкву. І так вона осталася. А там жили такі заможні люди. У них землю повідбирали, але вони жили ще на місці, і підтримували російську церкву. І так вона осталася. Так той собор остався. А тих п'ятеро церквов було у Миргороді, то майже всі перейшли, а тільки одна не перейшла. У нас, в Устивиці, такі Яреськи село, Сорочинці — околишні села, то я не чула, щоб був якийсь спротив. Ото тільки одна церква — собор.

Пит.: Хто в Вас був єпископом?

Від.: А знаєте, що я забула. Мені то так прикро, забула прізвище. Може хтось знав, але я не знаю; мало вже, мабуть, осталося з тих років. Хтось знав, але я просто забула. От, забула. Та я Вам скажу, що я ж тоді молода була, що мені 20 було років, чи скільки, то забула. І оце мене заставило думати: хто в нас тоді єпископом був? Кажеться, був Григорій. Не оцей Григорій, що тут, ні.
  1   2   3

Схожі:

Anonymous female narrator, b. December 19, 1917, in Velyka Bahachka...

Anonymous female narrator, b. 1920 in Velyka Bahachka district, Poltava...
Від.: Ми не мали так землі, бо він увесь час службовець був, мали звичайно, але скільки я не знаю, їх називали дворяни, ну, й більше...
Anonymous male narrator, b. 1915, in a village of 1000 households...
Від.: До революції батько мав вісім десятин і після революції мав неповних п'ять
Anonymous female narrator, b. January 2, 1907, in Lokhvytsia, a district...
Пит.: Цей свідок зізнає анонімно. Будь ласка, скажіть в якому році Ви народилися
Anonymous female narrator, b. July 10, 1910, in Sakhnovshchyna, a...
Питання: Цей свідок зізнає анонімно. Будь ласка, скажіть, в якому році Ви народилися
Anonymous female narrator, b. 1908 in Chorbivka, a village of 300...
Від.: Я не скажу вам; я знаю, що 300 дворів було. А ось людей, я не скажу Вам, не знаю
Anonymous female narrator, b. 1918, in the village of Andriivka,...
Від.: Дуже велике село; двоє церков було, дві сільради, три школи. Це дуже велике, я не знаю скільки, але дуже велике село
Anonymous female narrator, b. 1926 in the village of Novi Stupky,...
Уже від їжі померли, бо то вже було запізно давати. Я пам'ятаю, що після голоду багато людей потім довго лежало, бо не було кому...
Anonymous female narrator, b. 1916, Korchivka, Cherniakhiv district,...
Від.: Мав 13 дітей, вісім десятин. Це такий був фармер. Але мій тато наймав в других
Anonymous male narrator, b. 1910, on the outskirts of the town of...
Від.: Отже, родина мого батька, включаючи батька й матір, складалася з 10-ти осіб. У мене було троє братів, я четвертий, і четверо...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Портал навчання


При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua
Головна сторінка