ЗАТВЕРДЖУЮ
Начальник ПДПЧ-16
Центрального району
капітан внутрішньої служби
М.В. Іщенко
«_____» _____________ 2007р.
ПЛАН-КОНСПЕКТ
проведення заняття по гуманітарній підготовці
з співробітниками 1-го караулу ПДПЧ-16
Тема 17: Внесок українського народу в перемогу у Великій вітчизняній війні (1941-1945рр.).
Навчальна мета: Ознайомити молодший та рядовий начальницький склад з напрямком економічного розвитку в сучасних умовах.
Час: 45 хвилин
Місце проведення: учбовий клас.
Навчально-матеріальне забезпечення: план-конспект.
Література: В І Д К Р И Т И Й Л И С Т Президенту України В. Ющенку, Голові Верховної Ради України В. Литвину, Прем’єр-міністру України Ю. Тимошенко
Порядок проведення заняття:
1. Організаційний момент - __5____ хв.
перевірка присутніх;
оголошення теми і мети заняття, питань, які мають вивчатися.
2. Контроль знань - ___10____ хв.
перевірка засвоєння раніше пройденого матеріалу.
3. Викладення матеріалу теми - ___25___ хв.
Питання, які вивчатимуться:
3.1. Внесок українського народу перемогу у Великій Вітчизняній війні (1941-1945 рр.)
Питання та їх короткий зміст
|
Методичні вказівки
|
60-річчя Перемоги Радянського Союзу над фашистською Німеччиною український народ зустрічає як одне з найголовніших і найдорожчих національних свят. З не меншим душевним піднесенням, почуттям глибокої вдячності поколінню героїв Великої Вітчизняної війни відзначать славну річницю народи Росії, Білорусії, інших незалежних держав, що утворилися на пострадянському просторі, все людство. І це цілком природно. У тій війні вирішувалася доля не лише СРСР як держави, а й усіх народів колишньої нашої спільної Батьківщини, вирішувалася доля світової цивілізації, прогресу і демократії.
Велика Вітчизняна війна радянського народу 1941 – 1945 рр. була невід’ємною складовою частиною Другої світової війни, що охопила 61 країну, 80% населення планети, а радянсько-німецький фронт – її найважливішим, вирішальним фронтом. Тут, у грандіозних битвах під Москвою і Сталінградом, на Курській дузі, за ліквідацію блокади Ленінграда, за визволення Києва, Криму – на всіх фронтах Великої Вітчизняної вермахт втратив убитими, пораненими і полоненими 10 млн. солдатів і офіцерів з 13,6 млн. своїх загальних втрат у другій світовій війні, три чверті авіації, більшу частину танків і артилерії. Саме тут було розгромлено більшість військових з’єднань фашистської коаліції – 607 дивізій.
Для радянських людей минула війна стала воістину народною, священною, як співається у широковідомій пісні воєнних літ. На захист Батьківщини піднялися всі – від малого до старого, воєдино злилися армія і народ, фронт і тил. В ім’я Перемоги над знавіснілим ворогом наші люди відмовляли собі в найнеобхіднішому, свідомо йшли на жертви. Понад 27 млн. життів кращих своїх синів і дочок приніс радянський народ на вівтар Перемоги.
Гідний внесок у розгром німецько-фашистських претендентів на світове панування зробив і наш український народ. І даремно деякі вітчизняні історики і політики силкуються нині подати справу так, ніби минула війна не була для українського народу ні Великою, ні Вітчизняною, а “сутичкою між двома тоталітарними режимами”, в якій Україні відводилася роль об’єкта і жертви. Говорити так – значить грішити проти правди історії, не поважати ні свою державу, ні свій народ.
На землю України Друга світова війна прийшла восени 1939 року. О 4-й год. ранку 17 вересня війська новоствореного Українського фронту під командуванням командарма I рангу С.К.Тимошенка (у 1937 – 1940 рр. – командуючий військами Київського особливого військового округу) перейшли радянсько-польський кордон. Не вдаючись до детального розгляду існуючих оцінок, часом протилежних, походу Червоної Армії у Західну Україну в 1939 році, лише наголошу на тому, що об’єктивно він мав визвольний характер, створив сприятливі умови для возз’єднання Наддністрянської та Наддніпрянської України. Рішення Народних Зборів Західної України (депутатом їх був і я) про возз’єднання краю з Українською РСР, прийняте 27 жовтня 1939 року, а згодом відповідні рішення Верховних Рад СРСР і УРСР стали торжеством історичної справедливості.
Дехто з істориків і політиків називає вересень 1939 р. кривавим. Однак, якщо брати до уваги кількість жертв бойових дій, то перемогу було здобуто малою кров’ю – втрати радянської і польської армій були невеликими. Якщо ж ідеться про незаконні репресивні заходи, застосовані новою владою до значної частини мирного населення краю, то це справді мало місце і заслуговує осуду. Та все ж не це головне. За великим рахунком, то був воістину золотий вересень, історичний крок на шляху до консолідації української нації.
Наступним кроком на цьому шляху стало возз’єднання з Радянською Україною в червні 1940 р. загарбаних Румунією ще у 1918 – 1919 рр. Північної Буковини і трьох повітів Бессарабії (Хотинщина, Аккерманщина й Ізмаїльщина).
У результаті територія УРСР зросла до 565 тис. кв. км і населення – на 8,8 млн. чол., її кордони істотно просунулися на захід, що мало, зокрема, велике стратегічне значення.
Мирні соціалістичні перетворення в нових областях УРСР тривали, проте, недовго. З початком віроломного нападу німецько-фашистських загарбників на Радянський Союз 22 червня 1941 р. Україна виявилася центральною ділянкою європейського театру воєнних дій. Олександр Довженко занотував тоді у своєму щоденнику, що навколо України точиться добра половина усієї світової війни.
Згідно з планом “Барбаросса” в нашу республіку вторглися 57 дивізій і 13 корпусів групи армій “Південь”. Їм протистояли 80 дивізій Київського й Одеського військових округів, перетворених з початком війни на Південно-Західний і Південний фронти. Концентрація в Україні такого численного угруповання радянських військ, які переважали агресора і за кількістю бойової техніки (правда, танків, літаків, стрілецької зброї новітніх зразків було обмаль), випливала з настанови Й.В.Сталіна про те, що в разі війни саме південно-західний регіон СРСР буде головним напрямом удару німецької армії. Адже частка України в загальносоюзному видобутку вугілля становила 50,5%, залізної руди – 67,6, у виплавленні чавуну – 64,7, сталі – 48,9%. Верховодів третього рейху приваблювали і чорноземи України.
На плечі бійців і офіцерів діючої армії, які героїчно, зазнаючи величезних втрат у живій силі й техніці, стримували фашистську навалу, лягли величезні випробування. Для багатьох перший бій виявився останнім, а багато хто, отримавши кілька поранень, знову і знову поверталися в стрій, пройшли війну від початку і до кінця. Усього за роки війни червоноармійську форму одягли понад 7 млн. жителів України, що становило 23% особового складу Збройних Сил СРСР. З них більше половини не повернулися з війни.
Початок війни виявився для Червоної Армії несприятливим. Вже першого дня гітлерівські агресори розбомбили 66 аеродромів у смузі дій Південно-Західного фронту і вивели з ладу 579 літаків. А всього за перших три тижні бойових дій радянські війська на території України втратили 850 тис. чоловік, 3,5 тис літаків, 6 тис. танків, 9,5 тис. гармат. Ворог захопив Луцьк, Львів, Чернівці, Ровно, Станіслав, Тернопіль, Проскурів, Житомир і вийшов на підступи до Києва й Одеси.
Потрясіння радянських людей, викликане швидким просуванням німецько-фашистських загарбників і незліченними втратами Червоної Армії, було величезним. Та наш волелюбний народ мало-помалу приходив до тями, збирав сили для відсічі. Агресора було надовго зупинено під Києвом (оборона столиці тривала з 11 липня до 26 вересня 1941 р.) і Одесою (місто оборонялося з 5 серпня до 16 жовтня 1941 р.).
На кістках солдатів – героїв і страждальців 1941 – 1942 рр. створювався фундамент Перемоги. Гідно поводилося і мирне населення. Трудівники радянського тилу в усій своїй діяльності керувалися патріотичним закликом: “Все – для фронту, все – для перемоги!”. Патріотичні почуття українського народу виразив з надзвичайною художньою силою на самому початку війни Микола Бажан:
В нас клятва єдина і воля єдина,Єдиний в нас клич і порив:Ніколи, ніколи не буде ВкраїнаРабою німецьких катів!
Протягом перших трьох місяців війни 2,5 млн. жителів республіки влилися в Червону Армію, з них понад 200 тис. добровольцями. Виявом справжнього патріотизму став масовий добровільний вступ до лав народного ополчення (за неповними даними, у 12 областях УРСР до ополчення записалося 1,3 млн. чол.), винищувальних батальйонів (уже на початок липня 1941 р. їх було створено понад 650 із загальною чисельністю майже 160 тис. бійців), які разом з регулярними частинами Червоної Армії прийняли на себе удар агресора. 2 млн. чол. цивільного населення споруджували оборонні укріплення. З добровільних внесків громадян створювався фонд оборони. Народне господарство поставляло фронту у значних обсягах озброєння, боєприпаси, техніку, обозно-речове майно. Було розгорнуто 158 евакогоспіталів на 56,2 тис. ліжок.
Перебудову всього життя українського народу на воєнний лад очолила Комуністична партія України. При цьому КП(б)У керувалася директивою ЦК ВКП(б) і Раднаркому СРСР від 29 червня 1941 р. та виступом по радіо Голови Державного Комітету Оборони Й.В.Сталіна від 3 липня 1941 р. У цих програмних документах ставилися такі конкретні завдання, як всебічне зміцнення діючої армії, забезпечення виконання воєнно-мобілізаційних планів, подання всебічної допомоги фронтові, перебазування продуктивних сил із районів, яким реально загрожувала окупація, на схід, організація партизанської і підпільної боротьби з ворогом на окупованій території.
Розв’язувати ці завдання доводилося у надзвичайно важких умовах, що дедалі погіршувалися внаслідок швидкого наступу гітлерівських військ. Українська партійна організація змушена була перегруповувати свої сили. Понад 236 тис. комуністів республіки, або 42,9 % усього складу КП(б)У, по мобілізації й добровільно пішли в Червону Армію, головним чином на фронт. Членами військових рад фронтів і армій, на інші відповідальні пости в діючу армію були направлені перший секретар ЦК КП(б)У М.С.Хрущов, другий секретар ЦК М.О.Бурмистенко (загинув у бою 20 вересня 1941 р.), Голова Раднаркому УРСР Л.Р.Корнієць, багато інших керівних партійних і радянських працівників республіканського, обласного, районного рівня.
Невдалий для Червоної Армії початок війни серйозно ускладнив роботу партійних комітетів, органів Радянської влади. Аж до середини 1944 р. не скликалися Пленуми Центрального Комітету КП(б)У, сесії Верховної Ради УРСР. Що ж до Політбюро ЦК КП(б)У, Президії Верховної Ради і Ради Народних Комісарів УРСР, то вони не припиняли своєї діяльності. Осягаючи з висоти десятиліть фактори Перемоги, ми повинні віддати належне величезним організаційним зусиллям ЦК КП(б)У і уряду УРСР, які у стислі терміни зуміли перебудувати народне господарство на воєнний лад, евакуювати перед загрозою окупації на схід майже 550 промислових підприємств, майно і худобу тисяч колгоспів, радгоспів, МТС, десятки наукових і навчальних закладів, осередків культури, історичні цінності, майже 3,5 млн. кваліфікованих робітників і спеціалістів, науковців, митців. У складі трудових колективів евакуювалися понад 76,5 тис. комуністів.
Із залишенням 22 липня 1942 р. радянськими військами м.Свердловська Ворошиловградської області вся територія України виявилася окупованою ворогом. З усіх регіонів, захоплених Німеччиною та її сателітами в період Другої світової війни, чи не найбільше постраждала Україна, ставши жертвою небаченого в її історії кривавого терору, грабіжницького розбою, нещадної експлуатації населення. За час окупації населення України скоротилося майже на 14 млн. чоловік. Зокрема, гітлерівці знищили близько 3,9 млн. мирних жителів, а 2,4 млн. чол., переважно молоді, вивезли на каторжні роботи до рейху. Окупанти зруйнували тисячі міст і сіл, 419 тис. виробничих об’єктів, до Німеччини вивезли понад 330 тис. найцінніших творів мистецтва, історичних реліквій, колекцій.
Та український народ не скорився. Незважаючи на вкрай жорстокі репресивні заходи окупантів, на всій території України розгорнувся масштабний рух Опору. Це була справді всенародна боротьба за визволення. У роки війни в республіці діяли 60 партизанських з’єднань, дивізій, бригад (287 полків, батальйонів і загонів) та 1993 партизанські загони, розвідувально-диверсійні групи, в яких налічувалося понад 501 тис. командно-політичного та рядового складу партизанів. Крім того, у складі підпільних комітетів, організацій та груп налічувалося понад 103 тис. підпільників. В інших формах антифашистського опору (допомога партизанам і підпільникам, участь у саботажних акціях щодо заходів окупаційної адміністрації тощо) брали участь 1,4 млн. громадян України. Таким чином, загальна кількість учасників антифашистського руху на окупованій території України становила більш як 2 млн. чоловік.
Німецьке командування змушене було тримати в тилу для боротьби з радянськими партизанами значну частину своїх військ, але здолати “регулярний другий фронт” так і не змогло. За даними Українського штабу партизанського руху, партизанами республіки в період 1941 – 1944 рр. було вбито і поранено більш як 468 тис. солдатів і офіцерів противника, підірвано майже 5 тис. ешелонів і 61 бронепоїзд, розбито і пошкоджено понад 5 тис. паровозів і майже 52 тис. вагонів, платформ, цистерн, знищено і пошкоджено 211 літаків, 1566 танків і бронемашини, 820 гармат і мінометів, 264 кулемети, майже 1800 автоматів і гвинтівок, 13,5 тис. автомашин, 1444 трактори, потоплено 29 катерів, 22 пароплави, 54 баржі, підірвано, зруйновано і спалено велику кількість залізничних і шосейних мостів, промислових підприємств, електростанцій, складів, розгромлено 411 гарнізонів, комендатур, кущів поліції, 56 штабів, захоплено з боєм 139 районних центрів, селищ міського типу, залізничних станцій.
В пам’яті народній назавжди закарбувалися подвиги партизанів з’єднань С.А.Ковпака, О.Ф.Федорова, О.М.Сабурова, С.Ф.Малікова та інших. “Партизани, – писав Олександр Довженко, – наша слава, наша гордість. Партизани – це ті сини України, перед якими зніматимуть шапки цілі століття, якими будуть пишатися цілі покоління і будуть складати про них билини і пісні. Це безсмертний символ вічності нашого дорогого і чесного народу”.
Ці слова можна віднести і на адресу підпільних партійних та комсомольських організацій. Створенням партійного підпілля, як і партизанського руху, з самого початку війни безпосередньо керували члени Політбюро ЦК КП(б)У М.С.Хрущов, М.О.Бурмистенко, М.С.Гречуха, Л.Р.Корнієць, Д.С.Коротченко. Було сформовано 23 підпільних обкоми, 685 міськкомів і райкомів КП(б)У, 4,3 тис. підпільних організацій і груп. Усього для організації підпільної і партизанської боротьби на окупованій території України було залишено понад 40 тис. комуністів.
У надзвичайно важких умовах окупаційного режиму далеко на всі підпільні комітети й організації змогли налагодити свою діяльність, уникнути провалів, сотні підпільників опинилися в катівнях гестапо й загинули. І все ж комуністами-підпільниками було зроблено дуже багато по розгортанню всенародної боротьби проти німецько-фашистських загарбників. Велику наполегливість у цій справі виявили, зокрема, підпільні обкоми КП(б)У: Чернігівський на чолі з М.М.Попудренком, а потім О.Ф.Федоровим, Дніпропетровський (секретарі М.І.Сташков і Д.Г.Садовниченко), Харківський (І.І.Бакулін), Сталінський (С.М.Щетинін), Київський підпільний міськком та ряд інших.
Під керівництвом партійних органів і ЦК ЛКСМУ комплектувалося комсомольське підпілля. Було утворено 9 підпільних обкомів, 213 міськкомів і райкомів, 286 первинних організацій ЛКСМУ. Для підпільної роботи в містах і селах республіки було виділено близько 3 тис. комсомольців.
Підпільна комсомольська організація “Молода гвардія” в Краснодоні, “Партизанська іскра” – на Миколаївщині, “За Радянську Україну”, створена з ініціативи 16-річної Майї Самсики, – в Запорізькій області, під керівництвом Сави Матекіна – в Донецьку, Якова Батюка – у Ніжині, Ніни Сосніної – в Малині, Івана Бугайченка – в Потіївці, Лялі Убийвовк – у Полтаві, Олександра Зубарева – у Харкові та багато інших мужньо боролися з ворогом, зривали економічні, політичні та воєнні заходи окупантів.
На жаль, сучасна молодь або не знає про їхню діяльність, або знає у спотвореному вигляді. Візьмемо, наприклад, легендарну підпільну комсомольську організацію “Молода гвардія”. Не припиняються спроби фальсифікувати її історію. Одна з останніх – публікація в газеті “Літературна Україна” (2004, 5 лютого) статті Володимира Покотила “Фадєєв і правда. Із записок українського націоналіста”. У чому ж В.Покотило вбачає правду? За його версією, краснодонське молодіжне підпілля створила одна з бандерівських похідних груп на чолі з Євгеном Стахівим. “Стахів, – пише В.Покотило, – напористий розумний ватаг з цієї групи – осів серед краснодонців, відшукав норовистих сміливців і створив з них повстанський осередок з гаслом: “Україна без Сталіна і Гітлера”.
Із спростуванням у тій же газеті (2004, 18 березня) виступила літературознавець, професор Київського національного університету ім. Тараса Шевченка Наталя Костенко, дочка Василя Костенка, який очолював комсомол України з 1943 по 1947 рр. і був безпосередньо причетний до увічнення пам’яті героїв-молодогвардійців. Газета, вмістивши згодом ще кілька відгуків на підтримку цієї версії, зайняла досить лукаву позицію: “єдину правду можна було б виловити тільки з німецьких та московських архівів”. Хоч відомо, що німці, тікаючи з Краснодона, спалили всі архіви. Мабуть, тому отакі “дослідники” і дозволяють собі так вільно перекручувати історичні факти.
Намагання вчорашніх і сьогоднішніх націонал-радикалів привласнити героїчні діяння молодогвардійців – не що інше, як політичне мародерство, обкрадання мертвих, розраховане на те, що свідків уже не залишилось. Та вони помилились. Є народна пам’ять про героїв, є і свідки. Питання про створення і діяльність підпільної комсомольської організації “Молода гвардія” було глибоко вивчено і подвиг її у боротьбі з окупантами високо оцінено нашою державою ще у вересні 1943 року.
З огляду на окупацію ворогом усієї території республіки перед ЦК ВКП(б) і ЦК КП(б)У на повний зріст постало питання про те, як за нових умов здійснювати керівництво і подання всебічної допомоги (кадрами, зброєю, літературою, засобами зв’язку, одягом, продовольством тощо) партизанським формуванням і підпільним організаціям. Оскільки більшість членів ЦК КП(б)У та його постійно діючих органів – Політбюро, Оргбюро, Секретаріату вибули в діючу армію або дістали призначення на відповідальні пости в східних районах СРСР, Політбюро ЦК ВКП(б) 2 жовтня 1942 р. утворило надзвичайний тимчасовий керівний колегіальний орган під назвою “нелегальний ЦК КП(б)У” у складі 17 чоловік. Завдання НЦК, вказувалося в рішенні Політбюро, – “очолити партизанський рух на Україні і перетворити його на всенародний рух проти німецьких окупантів”. Нелегальний ЦК також взяв на себе керівництво підпільними партійними комітетами. Діяльність НЦК КП(б)У аж до його розпуску 29 червня 1943 р. ефективно сприяла розгортанню всенародної боротьби проти окупантів, що, в свою чергу, наблизило визволення України Червоною Армією.
III
Вже у грудні 1942 р. радянські війська вибили гітлерівських загарбників з деяких місцевостей Ворошиловградської області. Завершилося визволення території УРСР 8 жовтня 1944 р. Наприкінці того ж місяця Червона Армія звільнила від гітлерівських окупантів Закарпатську Україну, а в листопаді з’їзд Народних Комітетів Закарпаття прийняв рішення про возз’єднання краю з Радянською Україною. Незабаром після закінчення війни уряди СРСР і Чехословаччини юридично оформили акт возз’єднання Закарпатської України з УРСР двостороннім договором.
Слід наголосити на тому, що Державний Комітет Оборони і Ставка Верховного Головнокомандування, усвідомлюючи всю важливість визволення України від окупації, спланували і провели тут ряд масштабних наступальних операцій Червоної Армії, в результаті яких ворога було вигнано з величезної території, позбавлено стратегічно важливих районів. Особливе місце за складністю і унікальністю в історії другої світової війни посідає форсування Дніпра та подолання гірських масивів Карпат. У 1943 – 1944 рр. на українській території зосереджувалася майже половина частин діючої Червоної Армії. В боях за Україну брали участь шість фронтів, Чорноморський флот, три флотилії. Мільйони солдатів та офіцерів билися за Україну в 30 загальновійськових, 6 танкових, 7 повітряних арміях, 8 кавалерійських корпусах. Із 10 гвардійських армій 8 діяли на українських фронтах. Бойовими діями військ по визволенню України керували такі видатні воєначальники, як Г.К.Жуков, О.М.Василевський, М.Ф.Ватутін, І.С.Конєв, Р.Я.Малиновський, К.С.Москаленко, І.Ю.Петров, К.К.Рокоссовський, П.С.Рибалко, Ф.І.Толбухін, І.Д.Черняховський, І.В.Чуйков та інші.
Вогненним смерчем пронеслася війна по українській землі. У руїнах лежали тисячі міст і сіл, 262 населених пункти були знищені разом з населенням. Ще тривала війна, а вже розгорнулася величезна робота, спрямована на відродження народного господарства республіки. Нині не прийнято говорити про патріотичне піднесення, соціалістичне змагання, новаторські почини і рухи – усе це, мовляв, робилося не з ініціативи народу, а за вказівкою партії. Але хіба можна було примусити мільйони людей працювати, незважаючи на нестачу їжі, одягу, житла, тепла, з такою самовіддачею, як вони працювали протягом усієї війни? На жаль, в літературі останнього десятиріччя надто багато уваги зосереджується на викритті так званих білих плям історії Великої Вітчизняної війни і менше пишеться про героїзм і мужність народу, який віддавав усі сили захистові, а потім відродженню Вітчизни. Всіляко замовчується той історичного значення факт, що в роки суворих випробувань на чолі народу стояла Комуністична партія. Комуністи зразково виконували покладені на них завдання на фронті і в тилу, знаходячись на найбільш складних, відповідальних, небезпечних ділянках. Проте за останні роки не опубліковано жодного дослідження про роль ВКП(б) та її найбільшої республіканської організації – КП(б)У в досягненні Перемоги у Великій Вітчизняній війні. Якщо й виходили статті про роль партії, то в них, як правило, дійсність перекручувалась, внесок партії в Перемогу принижувався, а то й взагалі заперечувався. А правда була такою, що єдиним привілеєм для комуністів на фронті було підніматися першими в атаку на ворога. Сотні тисяч членів Комуністичної партії загинули на фронтах, у партизанських загонах, підпільних організаціях. І про це мусять знати сучасні і прийдешні покоління.
Перемога у війні – це Перемога трудівників радянського тилу, у тому числі трудящих України, евакуйованих у складі своїх підприємств, закладів науки, освіти, культури у східні райони СРСР. В найтяжчих умовах, часто одержуючи з фронтів повідомлення про загибель рідних і близьких, самовіддано працювали робітники, колгоспники, інтелігенція. Єдність фронту і тилу стала органічною сутністю воюючої країни, виразником прагнення народу якомога швидше спільними зусиллями завершити війну.
Нікому не спростувати того факту, що джерелом нашої сили у боротьбі з фашизмом були соціалістична економіка, що являла собою єдиний загальносоюзний народногосподарський комплекс, морально-політична єдність радянського суспільства, непохитна дружба народів Союзу РСР. У той важкий час народи, об’єднані в Радянському Союзі, були справді однією великою сім’єю. Перемога над ворогом – це перемога дружби народів-братів, які за законами і почуттям єдиної родини захищали й визволяли міста і села України, як свій рідний дім.
Зосереджуючи в даній статті увагу в основному на питаннях участі українського народу у Великій Вітчизняній війні, маємо водночас наголосити, що свобода України виборювалася на всьому радянсько-німецькому фронті – від Заполяр’я до Чорного моря, кувалася самовідданою працею трудівників усього радянського тилу. Доречно підмічено: Перемога була одна на всіх. На всіх радянських людей.
Завдяки могутності Радянського Союзу, дипломатичним зусиллям вищого політичного керівництва СРСР Україна вийшла з війни в новій якості – вона стала соборною державою в результаті возз’єднання всіх своїх етнічних земель і суб’єктом міжнародного права. Лідери країн Антигітлерівської коаліції, враховуючи значну роль УРСР у другій світовій війні, надали їй можливість бути країною-фундатором Організації Об’єднаних Націй, членом ряду інших міжнародних організацій.
Понад 10 млн. життів приніс український народ на вівтар визволення від німецько-фашистських загарбників. Поряд зі старшим поколінням відважно боронила рідну землю молодь. З мільйона комсомольців України, що пішли на фронт, більше половини загинули смертю хоробрих. За видатні бойові подвиги в період війни Ленінська Комуністична Спілка Молоді України була нагороджена орденом Червоного Прапора. За участь у Великій Вітчизняній війні понад 2,5 млн. українців нагороджені орденами і медалями, понад 2 тис. удостоєні звання Героя Радянського Союзу, тричі Героєм Радянського Союзу став І.М.Кожедуб, двічі Героями – 32 патріоти, у тому числі О.Г.Молодчий, Д.Б.Глінка, П.А.Таран, М.З.Бондаренко, А.К.Недбайло та ін.
Щоб об’єктивно оцінити внесок українського народу в Перемогу над ворогом в роки Великої Вітчизняної війни, необхідно серйозно проаналізувати діяльність Української повстанської армії, інших збройних формувань ОУН. Гостра полеміка в суспільстві довкола ролі ОУН – УПА робить надзвичайно актуальним аргументоване, підтверджене документами висвітлення цієї проблеми. Зважений і неупереджений підхід дозволить перевести цю проблему з політичної в наукову площину, а об’єктивне висвітлення сприятиме примиренню і взаєморозумінню, встановленню нормальних стосунків у суспільстві, зміцненню зв’язків між минулим, сучасним і майбутнім, дозволить реабілітувати тих учасників націоналістичних збройних формувань, які дійсно боролися проти гітлерівських загарбників і гинули в цій боротьбі як герої, і піддати осуду тих, хто зі зброєю в руках боровся проти Червоної Армії, як, наприклад, дивізія СС “Галичина” в битві під Бродами влітку 1944 р.
В радянській історіографії міцно вкоренилася дещо суб’єктивістська тенденція стосовно проблем, пов’язаних з відкриттям другого фронту, наданням союзниками матеріальної допомоги СРСР. Ми повинні віддавати належне всім членам антигітлерівської коаліції. Не викликає сумніву, однак, що без могутнього “першого фронту на сході” відкриття “другого фронту на заході” було б неможливим. Другий фронт до кінця війни так і залишився другим фронтом. Загальні втрати ворога на радянсько-німецькому фронті загалом у 4 рази, а за кількістю вбитих і поранених – у 6 разів перевищували ті, яких він зазнав на західноєвропейському і середземноморському театрах воєнних дій.
Довгий час випадала з поля зору вітчизняних дослідників бойова співдружність військових формувань різних країн, які об’єдналися у боротьбі проти фашизму. Лише останнім часом, наприклад, оприлюднено документи про операції військово-повітряних сил СРСР та США під кодовою назвою “Френтік”, пов’язані з бомбардуванням військово-промислових об’єктів Німеччини та її сателітів, що здійснювалися в 1944 – 1945 рр. з аеродромів, розташованих у Полтавській області. Таких виявів дружби народів антигітлерівської коаліції, скріплених кров’ю в боях проти спільного ворога, немало, і про них мають знати сучасні покоління.
Нинішній ювілей Перемоги – це нагода сказати добрі слова про українців далекого зарубіжжя. У воєнні і перші повоєнні роки ми одержували не тільки моральну підтримку, а й матеріальну допомогу від українців Канади, США, Австралії та інших країн. Понад 445 тис. доларів було зібрано Товариством канадських українців на допомогу Радянському Союзу, з них понад 170 тис. для евакуйованих з України і поранених в госпіталях Києва, Львова, Чернівців. Понад 300 тис. доларів було зібрано на придбання подарунків для дітей-сиріт України, які було доставлено радянським пароплавом “Россия” з Нью-Йорка до українського чорноморського порту Одеса. Знедолені війною діти-сироти в різних містах України отримували подарунки від членів делегації Товариства об’єднаних українських канадців і Ліги американських українців у складі Василя Тереся, Михайла Ракочого і Петра Кравчука. Ці добродійні акції завжди пам’ятатиме український народ.
* * *
Священним обов’язком повоєнних поколінь є збереження нашим суспільством історичної пам’яті, створення глибоко правдивих наукового і художнього літописів безсмертного подвигу народів. Час уже приступити до підготовки повноцінного, на основі широкого кола архівних джерел наукового дослідження “Україна в роки Другої світової війни”. У цій справі надзвичайно важливим є збір спогадів учасників війни, до якого необхідно залучити школярів і студентів.
Необхідно надати державного статусу патріотичному вихованню молоді, для чого насамперед опрацювати відповідну національну програму з урахуванням історичного досвіду, в тому числі і радянської доби. Потрібно здійснити перегляд навчальних програм і посібників з історії України періоду Великої Вітчизняної війни, маючи на меті усунути перекручення фактів й необ’єктивність оцінок. Відновлення неправомірно знищених і створення нових музеїв бойової і трудової слави, встановлення прізвищ загиблих у боях за Батьківщину – усе це також буде реальним внеском у виконання Закону України “Про увічнення Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941 – 1945 рр.”.
“Ніхто не забутий, ніщо не забуте” – цей всенародний заклик-клятва, що зазвучав одразу після закінчення війни, ось уже більш як піввіку живе в наукових працях і художніх творах, меморіалах, обелісках і пам’ятних знаках. Вийшло в світ багатотомне видання “Книга Пам’яті”. Понад 28 тис. братських і поодиноких могил, близько 50 тис. пам’ятників, споруджених вдячними нащадками, – вічне свідчення того, якою ціною було здобуто Перемогу. Проте заспокоюватися рано. До того часу, поки не буде з почестями похований останній захисник Вітчизни, не відзначені всі пам’ятні місця ратних і трудових звершень радянських людей, не відновлено всю правду історії, ми не зможемо сказати, що зробили все для увічнення подвигу народу в роки Великої Вітчизняної війни.
|
|
4. Закріплення вивченого матеріалу - ___20____ хв.
Питання для закріплення:
4.1. Внесок українського народу перемогу у Великій Вітчизняній війні (1941-1945 рр.)
5. Підведення підсумків - ___5___ хв.:
вказати на питання, які вимагають підвищеної уваги;
оголосити оцінки;
відповісти на запитання.
План-конспект склав:
Заступник начальника ПДПЧ-16
капітан вн. служби О.В. Марченко
|