ЗАТВЕРДЖУЮ
Начальник ПДПЧ-16
Центрального району
майор внутрішньої служби
О.П. Македонський
«_____» _____________ 2007р.
ПЛАН-КОНСПЕКТ
проведення заняття по гуманітарній підготовці
з співробітниками 1-го та 3-го караулу ПДПЧ-16
Тема № 20 Основні міжнародні та національні політико-правові документи з прав людини.
Навчальна мета: Ознайомлення особового складу з основними міжнародними та національними політико-правовими документами з прав людини.
Час - одна академічна година (45 хвилин)
.
Місце проведення – учбовий клас
Навчально-матеріальне забезпечення: плакати
Література: О.В.Філонов, В.М.Субботін, В.В.Пашутін, І.Я.Тодоров „Основи демократії” Навчальний посібник.
Порядок проведення заняття :
(Перед початком занять) – Провести інформування слухачів з громадсько-політичних, міжнародних та правових питань, про діяльність МНС України, стан дисципліни та роботу, що проводиться щодо її зміцнення. – 10 хв.
Примітка: також можливо ознайомити особовий склад з останніми документами, які надійшли в підрозділ з МНС, УМНС для широкого ознайомлення працівників.
Організаційний момент - 2 хв. :
перевірка присутніх ;
оголошення теми і мети заняття, питання , які вивчатимуся.
2. Контроль знань - 3 хв. :
перевірка засвоєння раніше пройденого матеріалу.
Викладення матеріалу теми - 25 хв. (якщо на тему відведено 1 год.)
Питання , які вивчатимуся :
1.Визнання прав людини у сучасному розумінні
2.Права людини-основа світу
3.Проблеми реалізації прав людини в Україні та світі
4.Основні міжнародні та національні політико-правові документи з прав людини.
Питання та їх короткий зміст
|
Методичні вказівки
|
Права людини-це визначені, нормативно структурні властивості й особливості буття особистості., що виражають її свободу і є невід’ємними і необхідними способами й умовами її життя, взаємовідносин із суспільством, державою, іншими індивідами.
Права людини невідчужувані. Ніхто не може позбавити людину її природних прав-права на життя, на особисту недоторканність, вільний вибір способів своєї життєдіяльності, свободу совісті, думки, переконань, автономію у сфері особистого життя та інших прав. Сучасний світ не можна уявити без прав людини, що ґрунтуються на принципах свободи, рівності, справедливості, які мають універсальний характер. Реалізація прав людини є головним обов‘язком сучасної держави, незалежно від того, записані вони в законі чи юридично не зафіксовані. Це критерії для оцінки законодавства, політики держави.
З прийняттям на п‘ятій сесії Верховної Ради України Конституції-Основного Закону незалежної України - було закладено якісно новий фундамент для розвитку, забезпечення прав людини в нашій державі. Згідно зі ст..3 Основного Закону, тепер саме права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
Серед усіх прав та свобод, які визнано і закріплено за кожною людиною, окреме місце посідають такі природні права, як право на життя та здоров‘я, адже всі інші права мають вторинне значення та не мають сенсу, якщо не створено законодавчого механізму, який би належним чином закріплював, забезпечував, охороняв та захищав вказані права кожної особи. Ст.27 Конституції України закріпила за кожною Людиною право на життя і, відповідно, за державою-обов‘язок щодо захисту життя людини. Але нестабільність криміногенної ситуації в Україні, іноді неспроможність державних органів вжити реальних заходів для захисту життя та здоров‘я, прав, свобод і законних інтересів та багато інших чинників створюють у нашій державі сприятливі умови для злочинних посягань на життя людини.
Тому, враховуючи вказані чинники, а також те, що в розвинутому суспільстві кожна особа повинна мати максимум можливостей для захисту порушених прав, держава на конституційному рівні закріпила право кожної людини на самостійний захист свого життя і здоров‘я, життя і здоров‘я інших людей від протиправних посягань. Це положення підкріплюються цілою низкою відповідних статей та принципів Основного Закону нашої держави, які надають кожній особі можливість уникнути небезпеки для власного життя та здоров‘я різними засобами в разі посягань на ці блага та вжити заходів проти правопорушника.
Права людини є категорією, яка постійно розвивається, змінюються її зміст, юридичне наповнення та формулювання.
Міжнародне право і законодавча практика демократичних держав передбачають певні обмеження прав і свобод тією мірою, якою це необхідно з метою захисту основ конституційного ладу, моральності, здоров‘я, прав і законних інтересів інших осіб, забезпечення оборони і безпеки держави. Тема
Права, свободи та обов’язки людини і громадянина.
Права, свободи та обов’язки людини і громадянина.Основні міжнародні та національні політико-правові документи з прав людини. Державна політика забезпечення гендерної рівності в українському суспільстві
Права людини — це універсальна категорія, що характеризує захищену законом міру можливої поведінки людей, спрямованої на задоволення потреб та інтересів людини шляхом користування елементарними, найважливішими благами та умовами безпечного, вільного існування особистості у суспільстві. Права людини характеризують обсяг благ та умов, що забезпечують її вільний розвиток і визначаються суспільним становищем людини (становищем у системі матеріального виробництва та суспільного споживання).
Права і свободи людини — це грандіозний і складний комплекс природних і рукотворних умов, необхідних для нормального функціонування індивідуума як творця, працівника, людини і громадянина. Вони надають суспільному життю ту чи іншу якість, роблять його або повноцінним та комфортним, або бідним і тяжким для його учасників. Права людини — це складова людської гідності і сутність феномена гуманізму.
«Право — це моральна якість, надана людині, що справедливо наділяє її певним особливим привілеєм здійснювати якусь специфічну дію, — вважав Г.Гроцій. — Права людини є природженими, хоча вони іноді належать до таких речей, як обслуговування земель, і називаються реальними правами на противагу суто персональним правам».
Права людини існують скрізь, де є соціум і передусім держава. Вони є об’єктивними, але можуть бути усвідомлені чи не усвідомлені членами соціуму. Права і свободи тісно взаємопов’язані, нерозривні і породжують одне одного. Визнання і реалізація їх людиною невіддільні від виконання нею своїх обов’язків. Об’єктивні умови і фактори, без яких не може бути нормального функціонування людини і суспільства, створюються, підтримуються і вдосконалюються самою людиною і колективами людей.
Інститут прав і свобод людини складався протягом тисячоліть з урахуванням історичного досвіду, національних і культурних традицій, а також релігійних вірувань майже всіх народів світу. Специфіка цих прав і свобод полягає в тому, що, здобувши визнання, вони не зникають і не відмирають, як деякі інші явища життя, а навпаки розширюються і стають багатшими за своїм змістом.
В історії політико-правової думки, в юридичній практиці, звичаєвому праві різних народів склалися чотири основні підходи:
1. Ліберальна (європейська) концепція прав людини базується на ідеї природних, невідчужуваних прав людини та обгрунтовує необхідність конституційного визначення таких умов, які сприяли б вільному розвитку особи. Філософською основою цієї концепції є вчення про свободу як про природний стан людини та вищу соціальну цінність самого життя.
2. Колективістські концепції прав людини (марксистська, расистські тощо) засновані на визнанні пріоритету колективу (суспільства, класу, раси, нації тощо) стосовно особи, а також на обґрунтуванні обмеженості прав людини суспільними інтересами.
3. Ісламська (мусульманська) концепція пов’язана з традиційним мусульманським правом. Вона суттєво відрізняється від європейської концепції, а її головна особливість полягає в тому, що іслам визнає джерелом прав і свобод лише шаріат.
4. Традиційні підходи до визначення статусу людини полягають у звичаєвому праві окремих племен, а їхня особливість обумовлена особливістю звичаєвого права, яке є груповим правом: воно діє в рамках малих соціальних груп (плем’я, клан, рід, сім’я); характерною для нього є колективна відповідальність за порушення звичаєво-правових приписів, а реалізація суб’єктивних прав здійснюється колективно.
Чинна Конституція України встановила новий конституційний статус людини і громадянина на основі положень сучасної ліберальної концепції прав людини згідно із загальновизнаними світовим співтовариством нормами в галузі прав людини. Її принципова відмінність від старих радянських підходів до визначення конституційного статусу особи полягає:
1) у відмові від класового підходу в закріпленні правового статусу особи;
2) у визнанні суб’єктом прав і свобод людини і громадянина;
3) у визнанні суб’єктом прав і свобод індивідуально кожної конкретної людини, у відмові від пріоритету інтересів колективного суб’єкта у вигляді «народу», «трудящих», «робітничого класу» тощо;
4) у відмові від пріоритету інтересів держави над інтересами особи.
Частина 2 ст. 3 Конституції України ствердила, що права і свободи людини та їхні гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Насамперед держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав та свобод людини — її головний обов’язок. Під правами людини як фундаментальною цінністю правової демократичної державності розуміються правові можливості, надбання, що визнаються невід’ємними від особи, необхідними для її існування й гармонійного розвитку, мають бути загальними й рівними для кожного і повинні забезпечуватись та захищатися державою в обсязі міжнародних стандартів.
Питання прав і свобод людини нині — найважливіша проблема внутрішньої та зовнішньої політики усіх держав світової співдружності. Саме стан справ у сфері забезпечення прав і свобод особи, їх практичної реалізації є тим критерієм, за яким оцінюється рівень демократичного розвитку будь-якої держави й суспільства в цілому.
Перелік прав людини, який зафіксовано в міжнародно-правових документах та в національному законодавстві, — це результат історичного утвердження загальнолюдських еталонів і стандартів, які в наш час стали нормами суспільного життя.
Прийняті міжнародним співтовариством принципи і стандарти в галузі прав людини встановлюють верховенство загальнолюдських цінностей над усіма іншими. Вони значно впливають як на формування національного законодавства в цілому, так і на окремі його інститути. Основоположні міжнародні документи в названій сфері втілили в собі найпрогресивніші ідеї, розроблені людством протягом багатьох століть. У них в юридичній формі закріплені головні гарантії гідного існування людини, захисту її прав і свобод. Головна ідея цих актів — установлення й реалізація прав людини у відносинах з державною владою. Основними з них є: Загальна декларація прав людини (1948 р.), Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (1966р.), Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права (1966 р.), Європейська конвенція про захист прав і основних свобод людини з протоколами (1950 р.), Європейський соціальний статут (1961 р.), Підсумковий акт Наради з питань безпеки та співробітництва у Європі (1975 р.), Підсумковий документ Віденської зустрічі представників держав — учасниць Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі (1989 р.), Документ Копенгагенської наради-конференції з людського виміру НБСЄ (1990 р.), Європейська соціальна хартія (переглянута) (1996 р.), Європейська конвенція про громадянство (1997 р.) та інші.
Права людини є наріжним каменем мандата та програми Організації Об’єднаних Націй. Повага до прав людини — це один з пріоритетів Статуту ООН. У вступі до цього Статуту йдеться про те, що ООН була створена: «... для утвердження віри у фундаментальні права людини, гідність та цінність особи, у рівні права жінок та чоловіків і створення умов для обстоювання правосуддя та поваги до обов’язків, які закладені в угодах та інших джерелах міжнародного права, та заохочення соціального прогресу і кращих життєвих стандартів на тлі більшої свободи».
З моменту набуття чинності Статуту ООН міжнародна турбота про права людини стала частиною міжнародного права, визначеного законом. Статут визначає мету ООН — сприяти правам та фундаментальним свободам людини для всіх, незалежно від раси, статі, мови, релігії, та поваги до них. Генеральна Асамблея ООН, однією з функцій якої є допомога в реалізації прав та фундаментальних свобод людини, прийняла Всесвітню декларацію прав людини, яка стала початком відліку законодавчих зусиль міжнародної спільноти у цій галузі. Після 1950-х років чимало міжнародних конвенцій підтримало Загальну декларацію прав людини. Найвизначнішими з них є Міжнародний пакт про громадянські та політичні права і Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права. Ці два пакти або конвенції, разом із Загальною декларацією прав людини, складають Міжнародний Білль про права людини. Вони були схвалені резолюціями Генеральної Асамблеї ООН у 1966 р. з метою надання юридичної сили правам людини, зафіксованим у Загальній декларації.
Права людини — невід’ємна частина миру та безпеки, економічного розвитку та соціальної рівності. Саме тому життя людини та людський розвиток є основою кожної місії та програми ООН, а її права — основою миру та розвитку, вони зміцнюють верховенство права та утверджують повну, безперешкодну свободу особистої та суспільної творчості.
Система прав та свобод людини і громадянина, що гарантується Конституцією України, розроблена з урахуванням відповідних міжнародно-правових стандартів. Це закономірно для України як для суб’єкта міжнародного і європейського співтовариства і, зокрема, члена Ради Європи.
Основними видами прав і свобод людини й громадянина, передбаченими Конституцією, є такі: громадянські (особисті, фізичні), політичні, економічні, соціальні й культурні (духовні, гуманітарні). Усі названі види прав і свобод — права й свободи особи в політичній, економічній, соціальній, культурній (духовній) сферах і в суспільстві та державі в цілому. Насамперед вони являють собою межі та форми можливого, дозволеного та гарантованого для особи Конституцією і законами України. Тобто це певні види благ (політичних, економічних, соціальних, духовних тощо), які визнає за особою або надає особі, гарантує й охороняє держава, а також їх міра (міри), обсяг.
Пріоритетним видом прав і свобод людини й громадянина є громадянські права, які вважаються природними, тобто такими, що їх має або повинна мати кожна людина, незалежно від громадянства, з часу народження чи від початку життя. Ці права і свободи держава не надає людині, а визнає їх за нею.
Найважливіше з громадянських (природних) прав — це право на життя. Кожна людина, як зазначається в Конституції України, має невід’ємне право на життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений його. Гарантом цього права є насамперед держава, а також і сама особа. Обов’язок держави, йдеться в Конституції, — захищати життя людини. Також Конституція визнає право кожного захищати своє життя і здоров’я, життя й здоров’я інших людей від протиправних посягань. Кожен має право на повагу до його гідності. Це означає насамперед, що ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському та такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню. Жодна людина без вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам (ст. 28).
Не менш багатогранним за своїм змістом є й право на свободу та особисту недоторканність (ст. 29). Воно означає, що ніхто не може бути заарештованим або триматися під вартою без умотивованого рішення суду, і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом. У разі нагальної необхідності запобігти злочинові чи припинити його уповноважені на те законом органи можуть застосувати тримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний захід, обґрунтованість якого протягом 72 годин має бути перевірена судом. Затримана особа негайно звільняється, якщо протягом цього часу з моменту затримання їй не вручено вмотивованого рішення суду про тримання під вартою. Кожному заарештованому чи затриманому має бути невідкладно повідомлено про мотиви арешту чи затримання, роз’яснено його права та надано можливість з моменту затримання захищати себе особисто та користуватися правовою допомогою захисника. Кожний затриманий має право у будь-який час оскаржити в суді своє затримання. Про арешт чи затримання людини має бути негайно повідомлено її родичів.
У ст. 30 зазначається, що кожному громадянинові гарантується недоторканність житла: не допускається проникнення в нього чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку без умотивованого рішення суду. Водночас Конституція допускає обмеження цього права. У невідкладних випадках, пов’язаних із врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у скоєнні злочину, можливий інший, встановлений законом порядок проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку (ст. 30).
Конституцією гарантується кожному таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції. Щодо обмеження цього права, у ній зазначається, що винятки можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбачених законом, з метою запобігання злочину чи з’ясування істини під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо.
Конституція оголошує неприпустимим втручання в особисте та сімейне життя людини. Ніхто не може зазнавати, йдеться в Основному Законі, втручання в її особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України (ст. 32). Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. Також кожний громадянин має право ознайомитися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, які не є державною або іншою, захищеною законом таємницею. Ці права надійно гарантуються. Зокрема, в Конституції зазначається, що кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім’ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації (ст. 32). Саме на забезпечення особистих прав і свобод орієнтована здебільшого діяльність органів внутрішніх справ, що відображено у ст.1 Закону України «Про міліцію».
Гендерна політика — це комплексна цілеспрямована діяльність держави, міжнародних та недержавних організацій щодо інтегрування гендерного підходу для ліквідації усіх форм дискримінації за ознакою статі в суспільстві. Таким чином вона є не просто окремим напрямом державної політики, а інтегруючим компонентом усіх складових напрямів політики держави.
Рівність можливостей жінок та чоловіків — система юридичних та інших гарантій, які надають певним категоріям громадян для реалізації на практиці принципу рівних прав.
Гендерна рівність — правовий принцип, який включає в себе як законодавче закріплення рівних прав суб’єктів, незалежно від статі, так і систему юридичних та інших гарантій щодо реалізації цієї рівноправності
Серед вимог, які висуваються перед нашою країною для просування у кандидати до вступу в Європейський Союз, однією з основних є вимога забезпечення гендерної рівності та дотримання прав чоловіків і жінок, оскільки відповідно до Амстердамського протоколу 1997 р. гендерна рівність є фундаментальним принципом ЄС. Цей принцип, відповідно, знаходить відображення у європейському та національному законодавстві та системі політичних заходів, які отримали назву «політика позитивних дій».
Гендерна політика в країнах ЄС має декілька етапів розвитку: від політики поліпшення становища жінок та політики в інтересах жінок до політики забезпечення рівних прав та можливостей. На початку 90-х років ХХ ст. в ЄС було створено першу мережу експертів з питань залучення жінок до процесу прийняття рішень, яка здійснювала моніторинг цих процесів у країнах Євросоюзу. На 1996-2000 рр. було прийнято Програму дій. Декларації, підписані 1992 р. в Афінах та 1999 р. у Парижі, також підкреслюють значення гендерного питання. Країни, які хочуть вступити до ЄС, повинні запроваджувати законодавство ЄС стосовно рівних можливостей та працювати в напрямі вирівнювання гендерного балансу в країнах.
Окрім структур ЄС, важливе значення мають також інституції та діяльність Ради Європи, яка об’єднує абсолютну більшість країн континенту і членом якої з 1996 р. є й Україна, а також Організації з безпеки та співробітництва в Європі. Рада Європи займається розробкою засад гендерної політики вже понад 25 років. Так, після трьох десятиліть існування Ради Європи як перший інституційний механізм щодо гендерної рівності був створений Комітет із статусу жінок (1979-1981), який у 1981 р. було названо Комітетом з питань рівності жінок та чоловіків (1981-1986). Нині у складі Ради Європи діє Керівний комітет з питань рівноправності між жінками та чоловіками. З 1992 р. він працює у системі Директорії з прав людини. Саме в Раді Європи виникло поняття «паритетної демократії». Важливу роль у формуванні гендерної політики відіграють конференції, які проводяться Радою Європи на рівні міністрів з різних аспектів гендерної проблематики (1986 р.,1989 р., 1993 р.,1997 р., 2003 р.). Країни — члени Ради Європи, в тому числі й Україна, погодилися взяти на себе зобов’язання щодо посилення гендерної рівноправності, що підтверджується міжнародними, національними та секторними угодами. В їх рішеннях підкреслюється, що гендерна рівноправність пов’язана з фундаментальними уявленнями про якість соціальної справедливості, права людини та природу демократії. Крім того, залучення обох статей до формування політики дає змогу формувати ефективнішу політику, яка більше відповідає потребам структурованого громадянського суспільства.
Група фахівців Ради Європи розробила стратегічний документ для надання практичної допомоги у формуванні та розвитку гендерної політики на міжнародному, регіональному та національному рівнях, який отримав назву «комплексний підхід (gender mainstreaming)». Комплексний підхід є однією зі стратегій подолання нерівності статей у суспільстві. Він означає (ре)організацію, покращання, розвиток та оцінку політичних процесів у такий спосіб, що перспектива гендерної рівності інкорпорована в усі щаблі політики на всіх рівнях та стадіях тими суб’єктами політики, які зазвичай втягнуті у процес прийняття рішень.
Верховна Рада України 8 вересня 2005 р. прийняла Закон України № 2866-ІV «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» (далі — Закон), який спрямований на забезпечення рівних прав, свобод жінок і чоловіків та створення умов для їх реалізації в усіх сферах життя суспільства, а також утвердження державних гарантій щодо формування паритетних відносин між жінками і чоловіками як умови сталого розвитку громадянського суспільства.
За оцінками експертів Ради Європи, Закон — це спроба запровадження відповідних міжнародних стандартів міжстатевої рівності і має стати правовою базою забезпечення гарантованих Конституцією рівних прав і рівного статусу чоловіків і жінок. Крім того, він є втіленням та конкретизацією пропозицій Ради Європи, які викладені у звіті «Комплексний підхід до проблеми рівності між жінками і чоловіками: концептуальні рамки, методологія і приклади позитивного досвіду».
Закон формулює основні засади державної політики щодо забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків (ст. 3), яка спрямована на реалізацію принципів: рівності незалежно від раси, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних та інших ознак; рівних прав і свобод та створення рівних можливостей для жінок і чоловіків; однакового правового та соціального захисту жінок і чоловіків. Основною метою впровадження державної політики визначено створення умов для охорони праці та здоров’я жінок і чоловіків; правовий захист, матеріальну та моральну підтримку материнства, батьківства і дитинства.
Законом передбачається проведення гендерно-правової експертизи проектів нормативно-правових актів (ст.4) з обов’язковим урахуванням принципу забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків, порядок проведення якої визначатиме Кабінет Міністрів України. Має змінитися й державна статистична звітність, в якій повинні відображатися показники становища жінок і чоловіків у всіх сферах життя суспільства (ст. 5).
За Законом не вважаються дискримінаційними: спеціальний захист жінок під час вагітності, народження дитини та догляду за нею; обов’язкова військова служба для чоловіків, передбачена законодавством; різниця у пенсійному віці для жінок і чоловіків, установлена законодавством; особливі вимоги щодо охорони праці жінок, пов’язані із охороною їхнього здоров’я.
Законом передбачено створення спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків, на якого покладено широке коло функцій, у тому числі й участь у формуванні та реалізації державної політики щодо забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків; координація заходів міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, спрямованих на впровадження гендерної рівності; проведення інформаційно-роз’яснювальної роботи та просвітницьких заходів з питань забезпечення гендерної рівності; розроблення заходів, спрямованих на реалізацію забезпечення рівності прав та можливостей жінок і чоловіків у всіх сферах життя суспільства тощо.
Окремий розділ закону присвячено забезпеченню рівних прав та можливостей жінок і чоловіків у громадсько-політичній (ст.15-16), соціально-економічній сфері (ст.17-20), у сфері освіти (ст.21).
Нагляд і контроль за забезпеченням рівних прав та можливостей жінок і чоловіків у межах своїх повноважень здійснюють Верховна Рада України (ст.8), Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, на якого покладено парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина (ст. 9), Кабінет Міністрів України (ст.10), виборчі комісії (ст.15). Особи, винні у порушенні вимог законодавства про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків, несуть адміністративну або кримінальну відповідальність згідно з законодавством України (ст. 24).
З прийняттям Закону «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» Україна прозвітувала перед європейським та світовим співтовариством про те, що на законодавчому рівні розроблено та прийнято механізм, який гарантуватиме подолання дискримінації за ознакою статі в суспільстві, адже це є важливою вимогою з боку ЄС до країн-кандидатів, які намагаються просуватися до Європи. І тоді виникне нагальна потреба вчитися «антидискримінаційній поведінці», яка базується на принципах поваги, а не опіки.
Таким чином, щоб заяви про європейський вибір України не були черговою декларацією, а реальним політичним та правовим орієнтиром для державного та суспільного розвитку, в тому числі й у галузі формування гендерної політики в Україні, необхідним є здійснення системи політико-правових та організаційних заходів, серед яких можна виокремити: розробку та прийняття концептуального забезпечення формування та розвитку гендерної політики в Україні з дотриманням європейських стандартів у цій сфері, перш за все шляхом інтегрування гендерної політики в усі галузі життя; проведення змін у нормативно-правовому забезпеченні здійснення гендерної політики в Україні, у тому числі шляхом приведення чинного законодавства у відповідність до Закону України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків»; проведення інституційних змін у координуванні процесами розробки та впровадження гендерної політики в Україні; розповсюдження стратегічних європейських документів щодо гендерної рівності; впровадження у навчальні програми підготовки та перепідготовки кадрів органів державного управління вивчення основних принципів європейської політики досягнення гендерної рівності; проведення семінарів та конференцій з питань гармонізації європейського та українського національного законодавства щодо гендерної рівності; проведення соціологічних, правових та політологічних досліджень із зазначених вище питань.
|
|
4. Закріплення вивченого матеріалу 3 - хв.
5. Підбиття підсумків - 2 хв. :
вказати на питання, які вимагають підвищеної уваги ;
оголосити оцінки ( якщо проводилося опитування або тестування);
відповісти на запитання.
План конспект склав:
Начальник 3-го караулу ПДПЧ-16
ст. лейтенант вн. служби Р.О. Галькевич
|