ДПТНЗ
«Козятинське міжрегіональне вище професійне училище
залізничного транспорту»
М етодичні рекомендації
Щодо
заходів відзначення
партизанської слави в Козятинському МВПУЗТ
Укладач:
спеціаліст вищої категорії, викладач-методист історії
Іванова О.Г.
Методичні рекомендації щодо проведення заходів відзначення партизанської слави в Козятинському МВПУЗТ.
В даному посібнику використані різні види заходів, які можна використовувати як на уроках суспільних і гуманітарних дисциплін, так і позаурочний час. Рекомендовано викладачам суспільних і гуманітарних дисциплін, класним керівникам, майстрам в\н, вихователям гуртожитків, бібліотекарям тощо.
Укладач: Іванова О.Г., голова методичної комісії суспільних дисциплін Козятинського МВПУЗТ, спеціаліст вищої категорії, викладач методист історії.
Вступ
Партизани — диверсійно-терористичні загони, які боролись методами партизанської війни проти військ Німеччини та її союзників на окупованих Вермахтом територіях СРСР у 1941—1944 роках.
Зародження партизанського руху припадає на літо 1941 року. За вказівкою командування Червоної Армії та керівництва партійних органів, після відступу радянських військ на окупованих територіях залишався актив для розгортання партизанської боротьби. Проте практичне формування партизанських загонів супроводжувалося значними труднощами. На початку війни партизанські загони діяли хаотично, були малочисельними та неорганізованими, погано озброєними, не мали засобів зв’язку та необхідних матеріально-технічних засобів.
Зважаючи на наявність значних проблем з організацією народного опору на окупованих територіях, радянське керівництво намагалось підняти населення на боротьбу із загарбниками. Вже 29 червня 1941 року у директивах з питань боротьби проти фашистської навали вказувалося: “На зайнятих ворогом територіях створювати партизанські загони і диверсійні групи для боротьби з частинами ворожих військ, для розпалювання партизанської війни… У захоплених районах створювати нестерпні умови для ворога, переслідувати і знищувати його, зривати всі його заходи”.
Одним з головних завдань, що вирішувало радянське керівництво в той час, було створення системи централізованого керівництва партизанським рухом. З цією метою 30 травня 1942 року при Ставці Верховного Головнокомандування був створений Центральний штаб партизанського руху (ЦШПР) на чолі П. К. Пономаренком. В червні 1942 року був створений Український штаб партизанського руху (УШПР), керівником якого був призначений Т. А. Строкач.
Водночас для забезпечення взаємодії партизан з регулярними військами при військових радах низки фронтів і армій були створені представництва партизанських організацій. Крім того, важливу роль в організації партизанського руху було відведено радянському підпіллю.
Радянський партизанський рух був головним чином організований та повністю контролювався органами ВКП(б) та НКВС. Головною метою руху було перешкодження закріплення німецької армії на завойованих територіях СРСР, руйнування всіма засобами тилу супротивника. Основними бойовими діями радянських партизанів було впровадження тактики «спаленої землі», диверсії на ворожих комунікаціях та терор проти окупаційних військ.
По всій території України було створено партизанські загони. Найбільш з них діяли на Поліссі, Волині, в Карпатах під командою С.Ковпака, О.Сабурова та П.Вершигори.
І. Перегляд художнього фільму «Партизани в степах України»
2 2 червня 1941 року Німеччина напала на Радянський Союз. На територію України почали наступ 57 дивізій і 13 корпусів групи армій «Південь». Київ та інші міста країни зазнали жорстоких бомбардувань. Німецькі з’єднання швидко просувались у глиб радянської території, створюючи нечувані в історії оточення – котли. Як показали події літа 1941 року, Червона Армія не була готова дати відсіч агресору.
Лише з другої половини 1942 року, особливо після поразки німців під Сталінградом (нині Волгоград), Червоній Армії пощастило переломити хід війни і перейти до контрнаступу. По всій території України було створено партизанські загони.
 
Над художнім фільмом «Партизани в степах України» працювали: режисер Ігор Савченко, сценарист Ігор Савченко, оператор Юрій Екельчик, музику до фільму написав композитор Сергій Прокофьєв, Моріц Уманський і Катерина Юкельсон працювали над художнім оформленням. Фільм було знято на Київській і Ашхабадській кіностудіях в нелегких умовах. Прем’єра кінострічки відбулася 2 березня 1943 році. Прекрасна акторська гра була настільки правдивою, що по-справжньому піднімала дух солдат, партизанів і усього українського народу на бротьбу з фашистським катом. Не можливо відмітити Миколу Боголюбова, Наталлю Ужвій, Володимира Балашова, Антона Дунайського, Ларису Ємельянцеву, Івана Клюквіна та багатьох інших.
ІІ. Година спілкування. «Ми пам’ятаємо їх живими».
 Олександр Мухін повний Кавалер орденів Слави, народився в далекому 1898 році, був членом партії з 1918 року, за національністю росіянин, з вищою освітою, учасник Громадянської війни 1918-1920 рр.. Разом з дружиною Олександрою Іванівною працювали в м. Вінниці з 1920-1931 рр. та у Вінницькій області з 1933-1938 рр. В 1940 р. був призначений заступником голови Київського міськвиконкому. З 22 червня 1941 р. бере активну участь в обороні Києва, з 1 липня 1941 р. командир бойової групи загону “Перемога або смерть” під командуванням С. П. Осєчкіна. 26 вересня 1941 р. за розпорядженням Ради партизанського руху України відряджений на підпільну діяльність в місто Козятин організовувати підпільний осередок на залізничному вузлу. Влаштувався на посаду директора інкубаторної станції. Явочна квартира належала матері та доньці Зелінським за адресою Леніна №51, на куту вулиці Тельмана. Господиня тримала корову і люди часто, без особливої підозри, приходили купувати молоко. Саме господарі цієї квартири були основним зв’язковими даної організації, до основного складу котрої входило 26 залізничників та 36 активістів. Про існування та діяльність організації в обласному архіві та музеї зберігаються спогади, свідчення вище згадуваного керівника, де вказано, що підпільники запобігали вивезенню молоді, худоби, зернових до Німеччини, визволяли з ешелонів військовополонених, лікували їх, переховували з подальшим працевлаштуванням…Підпільники добували розвіддані, організовували диверсії на залізниці, в селах району та за його межами. Ними були вбиті найжорстокіші офіцери, коменданти, поліцаї, старости…
 А ктивіст підпілля Іван Григорович Підгородинський (справжнє прізвище Ярош Павло Арсеньович) разом з іншими товаришами-патріотами, з-під носа поліцаїв, вивезли на Махаринці, непомітно відчепивши від ешелону, вагон з молоддю для відправки до Німеччини, зумівши ще й вчасно повернути пусті вагони на місце. Ця диверсія фашистами так і не була розкрита. Та коли були виведені з ладу 5 паротягів і платформ, 45 вагонів, 9 танків, зіпсовано 500 т. жому, 70 т. вугілля, виведене з ладу поворотне коло у паровозному депо, окупаційній владі стало ясно, що діє організаційне угрупування…Гестапівці, поліцаї, жандарми лютували, хапаючи та арештовуючи десятками і сотнями залізничників, жорстоко допитували, катували або ж відправляли у невідомому напрямку. За доносом були арештовані український шеф паровозного депо Іван Іванович Сєрбін, болгарин за національністю, котрий пройшов шлях від кочегара, машиніста і до начальника депо та входив до членів підпільної організації. Арештований був і Григорій Михайлович Кондрацький, спеціаліст - електромеханік дистанції сигналізації і зв’язку, звільнений з полону командир. 31 січня 1942 р. в холодний, зимовий день, патріотів-залізничників було привселюдно страчено через повішення на центральній площі міста. Свідками цього жахливого видовища було зігнане силоміць населення з окремних сіл та міста, в тому числі, вагітна другою дитиною дружина Сєрбіна. Сьогодні на цьому місці встановлено обеліск. Комсомолець Іванов, Грогуль та ще ряд товаришів були розстріляні. Щоб помститися за товаришів підполковник Микола Сідлецький убив німецького начальника депо, за що теж був розстріляний. Та ніякі тортури, знущання та показові страти не зламали патріотичний дух у залізничників. За період діяльності підпільники передали партизанам 40 кг медикаментів, знищили 3 автомашини зі зброєю, завдяки їхній діяльності було призупинене знищення замінованого при відступі фашистами паровозного депо, вокзалу, водогінної башти, залізничних блок-постів та інших споруд стратегічного призначення. Щоб запобігти цій диверсії підпільники підірвали 2 вагони з вибухівкою, перемістивши їх на околицю залізничної станції в ніч визволення Козятина I Танковою Армією під орудою Михайла Юхимовича Катукова 28 грудня 1943р. Під час виконання завдання загинув підпільник Лев Михайлович Кармазін, його друг Павло Мусійович Маковєцкий, присипало стіною, заваленого від вибуху будинку його 5-річного сина Володимира. Усіх трьох поховано в одній могилі 1 січня 1944р.
ІІІ. Конференція на тему: «Партизани та підпільники нашого краю».
З перших днів окупації патріотично налаштоване населення Козятина та краю намагалося чинити усе можливе, щоб звільнитися з-під гніту фашизму. По всім на той час трьом районам Козятинщини організовувались підпільні антифашистські організації, осередки, котрі очолювали бувші офіцери-оточенці Червоної Армії. До них вступали, іноді не знаючи одне-одного, сотні патріотів. В місті Козятині з жовтня 1941 р. по грудень 1943 р. активно функціонувала у взаємодії з підпільними організаціями обласного центру Вінниці “Україна” та “Сєрго”, налагоджуючи тісний контакт з сільськими та районними організаціями , міське антифашистське угрупування “Залізничник”на чолі з Поповим Іваном Мстиславовичем (підпільне прізвище Доля Анатолій Іванович).
 
ІV. Перегляд періодичної преси.
V. Театралізована вистава на тему: «В тилу ворога».
Ведучий 1. 18 липня 1941 року Центральний Комітет (ЦК) Всесоюзної Комуністичної партії більшовиків ВКП(б) прийняв постанову “Про організацію боротьби в тилу германських військ”.
Одним з головних завдань, що вирішувало радянське керівництво в той час, було створення системи централізованого керівництва партизанським рухом. З цією метою 30 травня 1942 року при Ставці Верховного Головнокомандування був створений Центральний штаб партизанського руху (ЦШПР) на чолі з П. К. Пономаренком. Водночас для забезпечення взаємодії партизан з регулярними військами при військових радах низки фронтів і армій були створені представництва партизанських організацій. Крім того, важливу роль в організації партизанського руху було відведено радянському підпіллю.
Ведучий 2. В червні 1942 року був створений Український штаб партизанського руху (УШПР), керівником якого був призначений Т. А. Строкач.
Т .А. Строкач. Під час Другої світової війни мене як кадрового чекіста, сталінське керівництво направляє з НКВС керувати новоствореним в Москві «радянським партизанським рухом».
В грудні 1942 р. мені було присвоєно звання комісара держбезпеки III рангу, в лютому 1943 р. — звання генерал-полковника. У 1942—1945 роках начальник Українського штабу (радянського) партизанського руху; 1945—1946 заступник наркома (з березня 1946 міністра), 1946—1956 міністр внутрішніх справ УРСР (у 1953 році у період між смертю Сталіна та арештом Берія — понижений до поста начальника УНКВС по Львівській області); 1956—1957 — заступник міністра внутрішніх справ СРСР.
У 1957 році звільнений у відставку за офіційним формуювванням «через хворобу».
В едучий 1. За свідченням підлеглих по службі Сталін цінував Строкача, часто йому телефонував, присилав подарунки. Строкач був довіреною людиною М. С. Хрущова в час, коли той був 1-им секретарем ЦК КП(б)У і особливо в період боротьби Хрущова проти впливу Л. П. Берія — у внутрішній боротьбі за владу між керуючими групами НКВС і КПРС в СРСР в повоєнний час 1945—1953.
Помер Т.А.Строкач 15 серпня 1963 року. Похований в Києві на Байковому кладовищі.
Ведучий 2. Серед інших важливих завдань було налагодження зв’язку з партизанами та забезпечення партизанських формувань підготовленими фахівцями, озброєнням та матеріально-технічними запасами. Для цього у розпорядження УШПР були виділені радіовузли, шпиталі, зброя, транспортні літаки тощо.
Ведучий 1. Почала діяти спеціальна школа, в якій готували командирів, комісарів, радистів, підривників, розвідників, медпрацівників та інших фахівців для партизанських формувань. Протягом близько 3 місяців майбутні партизани вивчали приймально-передавальну радіоапаратуру, опановували роботу на телеграфному ключі, шифрувальну справу, вітчизняну і німецьку стрілецьку зброю, мінно-підривну справу та інші необхідні у ворожому тилу питання. Заняття у школі тривали по 12-14 годин на добу. Пізніше, крім школи, за наказом ЦШПР в багатьох містах країни були створені курси радистів, підривників та командирів загонів.
Ведучий 2. Особлива увага приділялася налагодженню радіозв’язку між партизанськими загонами й УШПР (з 714 зареєстрованих у штабі партизанських загонів зв’язок підтримувався тільки з 21), організації партизанської розвідки, формуванню нових партизанських загонів на базі підготовлених кадрів.
Всього протягом 1942-1945 років навчання у спецшколі УШПР пройшло 569 радистів і шифрувальників. Саме без досвідчених радистів неможливо було б оперативно і кваліфіковано керувати боротьбою, отримувати цінну розвідувальну інформацію, необхідну для перемоги над ворогом.
Ведучий 1. Враховуючи нерівномірність розгортання партизанського руху, 11 листопада 1942 року Державний Комітет Оборони прийняв спеціальну постанову “Про партизанський рух на Україні”, в якій особлива увага зверталась на розвиток партизанського руху у правобережних областях республіки, де проходили надзвичайно важливі залізничні та шосейні шляхи, створення обласних оперативних груп, покращення організації зв’язку, підготовку партизанських кадрів, матеріально-технічне забезпечення партизан.
О . Сабуров. У жовтні 1941 я очолив радянський партизанський загін. З березня 1942 до квітня 1944 командував партизанським з'єднанням, що діяло у Сумській, Житомирській, Волинській та Рівненській областях. За особистим розпорядженням Йосипа Сталіна у 1942 року я увійшов до складу нелегального ЦК КП(б)У. З листопада 1942 року — начальник штабу з керівництва партизанського руху Житомирської області, був членом Житомирського обласного комітету КП(б)У.
На виконання урядової постанови партизанський загін під моїм командуванням восени 1942 р. здійснив рейд з Брянських лісів на Правобережну Україну. Відстань у кількасот кілометрів партизани подолали протягом місяця, форсувавши при цьому Десну, Дніпро і Прип’ять. Тільки в дні рейду наш загін розгромив фашистські гарнізони в 6 райцентрах, зруйнував 29 залізничних і шосейних мостів, провів роз’яснювальну роботу серед населення, внаслідок чого чисельність з’єднання наприкінці рейду зросла.
Ведучий 2. Згодом сабуровці спільно з партизанами загону С. Ковпака, загонами з Житомирської і Рівненської областей та білоруськими партизанами утворили в Поліссі вільний від фашистів край, який охоплював 14 районів з населенням 200 тис. чоловік.
С .Ковпак. Я був учасником Другої світової війни з вересня 1941. Органами НКВС СРСР залишений у німецькому тилу для організації диверсійних операцій — командир Путівльського партизанського загону, а потім — об'єднання партизанських загонів Сумської області.
8 вересня 1941 для боротьби в тилу ворога в Спадщанський ліс Сумської області вийшли Путивльский партизанський загін під моїм командуванням і загін під командуванням С.Руднєва.
С .Руднєв. Під спільним командуванням з С.Ковпаком 12 червня 1943 році ми розпочали «Карпатський рейд». Тоді із с. Милошевичі Лельчицького району Поліської області БРСР виступило в Карпатський рейд з'єднання сумських партизан на чолі с С.Ковпаком у кількості 2 тис. бійців.
У бою біля селища Делятин (Станіславська, нині Івано-Франківська область) німці силами спеціально вишколених альпійських дивізій розгромили з'єднання Ковпака, що складалося в основному з цивільних осіб. Було вбито біля 800 осіб. Рештки партизанської дивізії, розділившись на кілька груп, вирішили повертатися на Полісся, до своїх. В одній із груп з Карпатського рейду неушкодженим повернувся і сам Ковпак.
Ведучий 1. Завдяки вжитим заходам та всенародній боротьбі з фашистськими загарбниками в середині Великої Вітчизняної війни партизани стали високоорганізованим, територіально розгалуженим, чисельним, ефективним та потужним угрупованням народних месників.
Під час війни в тилу ворога діяло понад 6200 партизанських загонів та підпільних груп, в яких воювало більше ніж 1 млн. осіб – представників усіх народів Радянського Союзу, з них на території України – понад 500 тисяч (60 партизанських з’єднань, 1993 загони і диверсійно-розвідувальні групи).
Висновок
Отже, головні удари партизани завдавали по комунікаціях противника, перешкоджаючи перекиданню військ та бойової техніки противника, виводили з ладу важливі об’єкти інфраструктури, знищували представників керівництва окупаційної влади, забезпечували ведення розвідки на стратегічну глибину. Диверсії партизан на важливих транспортних магістралях ворога (“рельсова” та “шляхова” війна) сковували та послаблювали німецькі війська, збільшували напруження та безлад у фашистському тилу.
Е фективною формою партизанських дій були рейди у тилу противника, які відволікали великі сили гітлерівців, що було суттєвою допомогою військам. Найбільш результативні рейди здійснили формування відомих партизанських командирів С. Ковпака, О. Федорова та О. Сабурова.
Слід зазначити, що в ході війни форми і методи партизанської боротьби суттєво змінювалися і вдосконалювалися. Так, у 1943 році партизанські загони розпочали практику рейдів зі своїх “партизанських домівок”, зокрема, був здійснений “Карпатський рейд” партизанського з’єднання під командуванням С. Ковпака.
Велику роль в розвитку партизанського руху на Україні відіграли рейди партизанських з’єднань Ковпака, Сабурова, Федорова, Наумова, оскільки ці рейди дали можливість активізувати населення сіл, поширити партизанський рух в різних областях України.
Силу партизан змушені були визнати і самі фашисти. Гітлерівський генерал Ноймар в донесенні від 28 квітня 1943 року в штаб групи армій “Південь” писав: “…діяльність партизан в усіх районах активізувалася, вони добре озброєні. На відстані 5-7 км від залізниці партизани – господарі ситуації. За останні дні були здійснені вибухи залізничного шляху на очах у німецьких солдатів, і не дивлячись на те, що патрулі проходять один за одним кожні 18 хвилин, вони встигають закладати міни під рейки”.
Проводячи глибоку розвідку в тилу ворога та добуваючи відомості про розміщення складів боєприпасів ворога, безцінні дані про ворожі укріплення тощо, партизани стали незамінними помічниками для військових розвідників.
Ми повині шанувати пам’ять тих, хто подарував нам свободу і безхмарне небо над головою. Тому щорічно 22 вересня згідно з Указом Президента України від 30 жовтня 2001 року №1020 в Україні відзначається День партизанської слави.
Використані джерела
1. Бойко О.Д. Історія України: Посібник. – Київ, 2003 р.
2. Верстюк В.Ф., Дзюба О.М., Непринцев В.Ф. Україна від найдавніших часів до сьогодення: Хронологічний довідник. – Київ, 2001 р.
3. Смолій В.А. Історія України: Нове бачення (в двох томах). – Київ, 1996 р.
4. Остафійчук В.Ф. Історія України: Сучасне бачення. Навчальний посібник. – Київ, 2006.
5. Інтернет ресурси: http://gur.mil.gov.ua/content/partisan-day.html;
http://ru.wikipedia.org/wiki/Руднев,_Семён_Васильевич;
http://uk.wikipedia.org/wiki/Строкач_Тимофій_Амвросійович;
http://uk.wikipedia.org/wiki/Ковпак_Сидір_Артемович.
Зміст
1.
|
Вступ
|
3 - 4
|
2.
|
Перегляд художнього фільму «Партизани в степах України»
|
5 - 7
|
3.
|
Година спілкування «Ми пам’ятаємо їх живими»
|
7 - 9
|
4.
|
Конференція «Партизани та підпільники нашого краю»
|
10
|
5.
|
Перегляд періодичної преси
|
11
|
6.
|
Театралізована вистава на тему: «В тилу ворога»
|
12 - 15
|
7.
|
Висновок
|
16 - 17
|
8.
|
Використані джерела
|
18
|
2012 р.
|