|
|
Скачати 281.99 Kb.
|
| Case History LH30 Anonymous female narrator, b. December 19, 1917, in Velyka Bahachka district, Poltava region. An orphan, she was raised by her older brother, who was forced to be a secretary of the village Soviet. During collectivization, this brother ordered his younger siblings to sleep fully clothed in case they were arrested. People were desperate at the prospect of losing their lands, some committing suicide and others going insane. Various pressure tactics were used to force thenrto join. Severe punishments were meted out to relatives for minor run-ins with activists, including exclusion from the collective farm and dekulakization. In late 1931 the entire family joined the collective farm. In 1932 the family went hungry even before the harvest. By the beginning of 1933 there was no bread at all, and when something was edible in the garden, the family ate it very quickly. In 1932 it was stiff possible to go to look for food in Belorussia or the North Caucasus, but "in 1933 they didn't let anyone go anywhere. They had to stay, and they died at home like flies. Already in 1933 it was terrible. People just fell down, swollen and shrivelled up. I was so shrivelled up, nothing but skin and bones, but I was not swollen because I worked where they brought in... and I ate raw grain." She also describes how she and others smuggled grain out of the granary in which she worked, as well as of grain rotting at depots. When people were first given food after starving, many died from the shock to their systems. During the famine, the situation was very difficult, but my family survived" except for the family of a paternal uncle. Narrator blames "Moscow" for deliberately causing the famine in order to break people's resistance and reduce them to a state in which all they could think about was survival. Питання: Свідок зізнає анонімно. Будь ласка, скажіть коли Ви народилися? Відповідь: Я з 17-го року, 18-го грудня. То я ще була молода в той час. Пит.: З яких сторін Ви походите? Від.: З Полтавщини, з Великобагачанського району. Пит.: Чим займалася Ваша родина? Від.: Родина моя хлібороби були. А це, що найстарший брат у мене був і батько, що нас виховав – ми сироти лишилися, без батьків – то він як опікун, і прийшла радянська влада, вже його вибрали, як секретарем сільради силоміць, бо він цього б ніколи не хотів. Але як вибрали, він мусить іти, бо його б зараз покарали за це. І він пішов, працював в сільраді секретарем у ту колективізацію цілу, як вони починали нас зганяти, то все. І так він все доносив до хати, що нас – нас не розкуркулили – але скільки разів він приходив і казав до жінки, щоб дітей повіддавала, ось кілька сорочок, бо можуть прийти вночі й вигнати з хати в чому діти спали. Так що то така трагедія, що її не можна все за порядком розказати, бо не годен, вже роки перейшли. Але, в 31-му році вже нас заставили всіх іти в колгосп, не лише брата – поперше самий брат був – а тоді в 31-му році ми записалися вже під кінець року, брат записав нас уже всіх. І вони пішли до праці, в 32-му році. Вони так багато хлібу нам дали – зерна, збіжжя – так багато дали, що ми його не мали де засипати. Засипали – засіки такі були – на горищі, на стріху, там поперегороджувано – ще дідова хата була – там понасипали. До Різдва, вони забрали до зернятка, що ми не мали вже в хаті однієї зернини хлібу. Вони назад це все забрали. І вже сказати, що лишилося десь по-трошечку, то ми на Великдень останній раз пробували хліб, по малесенькому кусочку – це, що було. І ми не мали хлібу – це в 32-му – ми не мали хлібу аж ожили. Як вони взяли трохи, зачали жнива, вони нам дали по трошечку хлібу. В 33-му році не було ніякого хлібу, доки ми мали там якийсь огородець трошки, то ми то з'їли дуже скоро. Вони дали лише в той час, як жнива були, але що в 32-му році ще випускали з села людей, що могли поїхати на Кубань, на Білорусію. Повивозили які лахи мали, що мали в себе, то—то все повивозили. Набере мішок, мішок сорочок —як то колись було, дівчата, як одружувалися, виходили заміж, вони мали багато полотна, багато сорочок, багато рушників, хустки, спідниці – то все повивозили. Набере мішок, завезе, а привезе торбинку кукурудзи якоїсь, квасолі. І так витримали, значе, дожили тим 32-ий рік. А в 33-му, вони не випустили нікого нікуди. Мусили так сидіти, і гинути на місці люди як ті мухи. Вже 33-ий рік то був дуже страшний. Люди просто падали, пухлі, сухі. Я була така суха, шкірочка й кістки, але я не була спухла тому, що я працювала в тих, де зсипали те збіжжя – ті, вони називали амбари – то я їла те зерно сире. Приходило родина – те, що коноплі сіют – часами макухи ми там ото товкли їх і ці, ці макухи, то давали свиням більше, як людям. Хліб давали тільки тим, 200 грам, то з тієї макухи, то-то був такий кусочок на два рази вкусити. Це дуже тяжко було. І хто працював лише давали. Раз на день давали тих 200 грам хлібу. Отже ж, то було в нас 10 душ родини, то я цю родину лише з голоду втримала, хоч я була малолітка, я мала 15 років. І приносила то додому, ту пайочку того хлібу, що не було по крихотці дати, лише тим дітям, що вони міцно просили хлібу. Пухлі були! У брата було п'ятеро дітей, і було троє братів моїх, я, і братова – то нас десятеро. То я вже вдома ніколи нічого не їла, бо вже мені не належалося. Але я там собі з'їла того, і була дуже марна, дуже суха, але пухла не була. Брат найстарший, який секретарем працював, мав якусь там кухню, що вони їм також дали їсти. Йому дали їсти, але він додому не міг нічого, ні крихотки дітям принести. Ну, оце так знаєте, дотягнули то ми від Різдва вже не бачили хлібу в 33-му. Не бачили, щоб хліб у хаті якийсь пляцок був, або хлібу. Виключно жили половою гречаною. Товкли, мішали, й варили її. Як я принесла, того украла того зернятка ту шкляночку, то вмішали туди гречаної полови, тоді з кукурудзи, з бадилля вибирали осердя – те, знаєте, всередині воно таке, як sponge – то його брали й мішали, і тим жили аж до жнив. Багато людей, які не стрималися ще з їдженням, як їм дали їсти в жнива вже, то вони померли багато. Ну, а хтось і стримався, то ті залишилися. І так робили, що вже, знаєте, людина голодна не могла витримати, вона скоро того гарячого хлібу наїлася і вона вже готово. А які стрималися, то лишилися живі. Були такі, скажімо, в нас хутір був близько. Там було хат якихсь з 30, докладно не скажу, з 30. То там ні однієї душі не лишилося живої. І це були самі, самі найбагатші люди. Бо хуторяни в нас, Ви розумієте – село, а хутір – це різниця. У нас селяни бідніше жили, бо вони були густіше поселені, вони менше землі мали, а ті хуторяни, вони кожний був, як тут фармер. Там один, там один. І то його поле було все навколо. Вони жили дуже багато. То їх деяких повивозили. Деякі полишалися, бо пішли в колгосп, вже не упиралися. А тих, що вони були, скажімо, найбагатші, то тих забрали то з самого початку тільки, як поміщиків, як таких багатих, що там мав 200 десятин землі. То це в нас був дуже багатий, бо десятин це було багато більше як гектар, чи там акер, чи як. Отже ж, а які лишилися, то вони всі згинули десь. Ну, кістки їхні валялися по буряках, бо щури повиїдали на них шкіру. Ну й так ото скажімо, що ДУЖЕ тяжка була ситуація, але моя родина витримала. Мій один дядько по татові, він з голоду помер. У нього двоє дітей з голоду вмерло, донька й син. У моєї тітки по мамі, шестеро дітей з голоду вмерло. Вони їх навіть ніхто їх не поховав – бо це було друге село, не в моїм селі – то я тільки знаю як во... (захлиснулася). Вибачте. Як вже прийшли німці до нас, то вони хотіли їх запечатати, бо церкви всі були закриті. Церков не було. Церкви з самого... Я от тільки пам'ятаю останнє як хотіла іти по ту свячену воду, і положила свої чоботи сушити й ті чоботи згоріли й братова мене не пустила, то я не знаю, яка я тоді була. Це було десь в 30-му році, я не скажу докладно, не можу сказати докладно. То церква як уже стояла порожня, то насипали, колгосп насипав зерно там. А потім за пару років її розвалили і зробили клюб. Забрали цеглу й перенесли її в друге місце і зробили клюб так, що там і сліду не лишився, де церква стояла. Так що діти вже нехрещені були багато, які родилися, як церкви не було, священика нема, куди підете хрестити? І, те значить так що, що не можу все за порядком розказати, бо це вже дуже давно, і я не було повнолітня, щоби я могла все запам'ятати. До школи не ходила, бо так само, сиротою виросла, то я лише дітей бавила то там, то там, щоби я прожила. А поза тим я нічого не знала, не можу, не було можливості. Такий час якраз переходив, що не було, А як піднялася вже трошки більша, прийшли ті колгоспи, то я від рання до заріка цілий день була б праці в колгоспі. По 12, по 14 годин працювала і так жила. Пит.: А коли Ви в амбарі працювали, чи Вас обшукували дуже? Від.: Так! Пит.: Чи можете це описати? Від.: Так. Був дуже добрий той цілий, як вони називали його – уже забула. О, бачите, вже забула! Дуже добрий чоловік наш був. Він нас не обшукував доки його не при... Він замикав нас, як десь, знаєте, бо то б лізли, голодні б лізли. То ми були завжди замкнені. Як ми виходили додому, то він відмикав, але він ніколи нас не шукав. Навіть одного разу було так, що ми собі в рукава, знаєте, всипали трошечки зерна якогось там, чи кукурудзи – найбільше кукурудзи, бо це було найлегше його притовкти у ступі й зварити. То я сама одного разу взяла і всипала собі в рукав тутка, знаєте зав'язала, щоб воно не висипалося, а він нам якраз давав той приділ наш, що ми мали діставати хліб – 200 грам. А тоді щось то було, що вони не дали нам, то він нам важив по трошечку тієї муки; та мука така з остюками, бо це було з ячмінню, з макухи, що було найгірше. То самі остюки! І він нам торбинки цю важив тієї муки. Там тої муки може шкляночка була, а може не було, бо то макуха, то що? І я як простягнула руку брати ту торбиночку з тим, мені посипалася та кукурудза з рукава. А він нічого, тільки ТАК почервонів і каже: – Уже набрала. Але він був такий чоловік, що він ніколи не видав. Він дуже добра людина була. Отже, потім приїхали якісь чужі, росіяни. Чи вони комсомольці, чи вони партійні, чи хто і вони були? Я їх не знаю. Але досить того, що як ми мали виходити додому, то приходили й нас шукали. Нас шукали. Казали нам скидати чоботи, роздіватисл з плащів тільки так бути як є, і вони нас пошукали так, чи по кишенях десь немає. Але ніколи не шукали, як ми коси пустили під блюзку, і зав'язали в спідній, хустинки крайочок тієї зерна шклянку, то це була, як коса вроді ту лежала. То вони то ніколи не додумалися, і потом ми брали ще так крали –нас лише чотири там працювало. Ми одна другій помагали. Ми макухи ті привозили з заводу, ми їх товкли сокирками такими, товкли їх, а о собі витисували, щоб це було тоненьке, щоб воно пристало то до спини, до крижів, і ми запихали собі за пояс, добре притягали щоб він не випав. Вона була дуже міцна, ця макуха, вона як доска була, бо це з заводу вона дуже с..., стиснута. І ми приносили також то як. Це, це не було завше, бо тих макух завше не було. І то ми приносили додому, і дітям як я принесла тієї макухи, то так як шоколядки по кусочку братова розломила, то вони трусилися, як вони його ухватили в уста й з'їли. Бо ручки пухлі, ножки пухлі, й воно без кінця “хлібу хочу” і “хлібу хочу”, “хліба хочу”. Заливається сльозами і: – Мамо, хлібу хочу. А як були такі дні, що я нічого не принесла, то вони дуже плакали. ДУЖЕ плакали... Вони мене зустрічали, ті діти, то так, якого, яких чверть кілометру зустрічали ж, чекали доки я буду йти, щоби я щось принесла. І оце таке, таке радянське життя було. Пит.: Чи Вам відомо, що робили з тим хлібом, що в амбарі збирали? Від.: Вони вивезли. Це лише було виключно на насіння, щоб посіяти. А те все, вони, як машина молотила, вони забирали, забирали, хліб вивезли, вивезли на станції, де потяги вивозили кудись той хліб. Куди вони вивозили, ніхто не знав. А були такі вже й чула пізніше, що були такі випадки, що то не було його де дівати, то висипали на скирти й цей хліб погнив. Але охорона велика була дуже, що ніхто не вмів підступити туди. Що вони не дали зернятка. Як то йшло в 33-му прийшли жнива, то ви не сміли. Ви робили коло того хлібу, але ви не сміли колосочка взяти. Жінки виміняли й їли, то боялися, щоб хтось не побачив такий, що донесе. Якийсь бригадир, або хтось такий. Так що а як уже зібрали, а дитина пішла колосочки збирати, то вони заставляли колоски збирати. Дітей зі школи – школи були позакривані. Не було кому до школи йти, бо діти пухлі були. А як уже трошки то, діти самі лізли на те поле, щоб колосочок знайти, то судили батьків, що діти не пильнують і діти хлібу грабують колгоспний. Пит.: Чи хтось із Ваших їздив у Росію чи в Білорусію? Від.: В Білорусію, це в 32-му, братова їздила в Білорусію, ото, що я кажу. Вивозила які де лахи були, батьківські ще, кожухи, такі були добрі, то валянки, то то все вивозили за ту кукурудзу, за ту квасольку міняли. Возили на Кубань. Брат їздив на Кубань. То й він набрав два мішки лахів, а привіз пуд кукурудзи. То що тої кукурудзи було на той пуд? Шістнадцять кіло! Привіз кукурудзи за те все, що два мішки навалив лахів і завіз. Дуже було тяжко! Позбулися всього й лахів, і худоби, й землі, і каже, лишилися тільки з душами. Люди, які витримали, витримали, а які згинули, то згинули. Пит.: А так, чи Ваш брат брав участі ще в чомусь крім сільради? Від.: Ні. Пит.: Раніше, ще щось згадували про комнезами? Від.: О, то комнезами. Я навіть не розумію, що то було. Пит.: Це, так звані, „комітети незаможних селян." Від.: От, вони його заставляли силою це. Він не це дуже добре зробив. Він дуже багато випустив людей з села отих, що вони розкуркулювали. І йому такі вдячні були, що він – я це пам'ятаю як він наніч казав замикати собаки – ще як ми не були в колгоспі – замикали собаки в стайню, а люди приходили й він як виписував їм пропустки, що вони могли виїхати десь, а голова відвернувся десь трошки, він печатку прибив, і вони вільно собі виїжджали, втікали. То в нас, у нас зимою то я ще молода була, заснула часом, а часами чула, як люди приходили серед ночі, щоб ніхто не бачив як він то видавав ці документи їм, щоб вони виїжджали. Він ніде не був. Його тисли в партію, а він казав, що він немає школи і він конституцію не може ту зучити їхню, перейти. І на тому, вони його, він, він не був партійний. Пит.: А скільки років було Вашому братові скажім в 33-му? Від.: У 33-му, то він був з четвертого року, то 29 років мав. Пит.: Молодий ще! Від.: Ще молодий був. В Комсомолі він не був, бо його не чіпали до комсомолу. Чіпали моїх братів молодших, але ні один не був мій брат у тому. Один брат оженився – це вже був, він четвертий був, бо був брат найстарший, тоді сестри дві, тоді цей же брат – то він лише оженився, і в 35-му році він полаяв комсомольця – поганим словом назвав – то його як забрали, його по сьогодні нема! Засудили його. Так що в партії з моєї родини ніхто не був ніколи. Навіть не тільки з близьких, але з дальших навіть не було. Пит.: А совєти хотіли? Від.: Хотіли; вени тисли! Власне наймолодший брат мій вчився, то його дуже тисли в Комсомол. Він не хотів, він не пішов. Брат йому вже казав: – Та йди, Василю, хоч школу може якусь дістанеш. Але він не хотів, і як скінчив вісім кляс, то він виїхав у Полтаву й там уступив в школу, й він не міг витримати, бо вони давали, совєти давали, безплатно школу. Давали йому якусь там стипендію, як вони казали, щоб він міг прожити, але це було дуже скупо – це вже було по голоді, це вже був 3б-ий, 37-ий роки – то він не міг ту школу утримати, не було йому допомоги з дому, не було кому помагати – брат хворий, як захворів, цей найстарший наш, на сухоти, і він працював трохи, більше, більше хворий був, як працював – а ці всі розлізлися, порозходилися, вже поженилися, лише один він лишився і я, що ми ще були нежонаті. Ну й треба йому допомоги з дому хоч трошки, то як поїхала братова в Полтаву його побачити, а він – брат – злий, як пухлий. Бо йому як дадуть тих кілька рублів, я вже навіть не пам'ятаю скільки йому давали, але досить того, що він тільки й з'їв кусочок хлібу на день і цукру ложечку там купив двіста грам, то він його ділив собі на цілий тиждень, щоб йому в воду трошки посолодити, з тим хлібом з'їсти. Він більше нічого не їв. І моя сестра була вже виїхала – замужня була тоже – це була, третя. Вона виїхала в Донбас з чоловіком. І він туди поїхав до сестри, щоб уже якусь працю дістати, працювати собі на кусок хлібу. А потім, написав листа до Ворошилова, що він хоче йти в армію, добровільно, щоб піти в школу, бо він хотів учитися. Він і йому відписав, це вже близько було, його заберуть – це він написав десь, щоби я не збрехала, десь не було року перед тим, як він мав іти до призову, до війська. І він йому підписав, що ти чекай до своєї (?). Але він змінив, змінив наше прізвище, сказати, він змінив цілковито, бо його б не взяли, бо вже був брат суджений. А він лише хотів тому в військо піти, щоб дістати, щоб дістати школу. Бо як він би був у школі, то він би міг військову брати міг, по війську вже дістати, в якусь школу другу піти, але йому так написав, то він змінив цілком прізвище, щоби не було – оце було вільно, як він не хоче, але вони не дошукували в той час. А якби вони взяли його по його батьківському прізвищі, то вони б його не взяли, бо як був хтось суджений політичне – це вони йому притулили політику тільки тому, що він поганим словом назвав комсомольця. Отже ж, і де прийшов, то його забрали вже, аж у 39-му році він пішов до призову, його забрали в армію, і він, пішов. І він дуже хворів шлунком на язву. Язва – це є улькус. Вони його положили в шпиталь, вилікували, на шість тижнів він у госпіталі був. Тоді вилікувався – його забрали зараз в школу, і він був в воєнній школі. Як війна вибухла, то він уже був якимсь там уділеним. І то так він опинився забитим. Він неживий, в війну згинув. Бо де я вже переписувалася, то мені написали, що він згинув. |
| Anonymous female narrator, b. 1920 in Velyka Bahachka district, Poltava... Від.: Ми не мали так землі, бо він увесь час службовець був, мали звичайно, але скільки я не знаю, їх називали дворяни, ну, й більше... |
Anonymous female narrator, b. May 7, 1904, one of five children,... |
| Anonymous female narrator, b. January 2, 1907, in Lokhvytsia, a district... Пит.: Цей свідок зізнає анонімно. Будь ласка, скажіть в якому році Ви народилися |
Anonymous female narrator, b. July 10, 1910, in Sakhnovshchyna, a... Питання: Цей свідок зізнає анонімно. Будь ласка, скажіть, в якому році Ви народилися |
| Anonymous female narrator, b. 1908 in Chorbivka, a village of 300... Від.: Я не скажу вам; я знаю, що 300 дворів було. А ось людей, я не скажу Вам, не знаю |
Anonymous female narrator, b. 1923 in Lokhvytsia district, Poltava... Були фабрики, де виробляли цукор, і той жом, називався, що відпадки були від того цукру, від тих буряків видавлених, що вони зсипали... |
| Anonymous female narrator, b. 1926 in the village of Novi Stupky,... Уже від їжі померли, бо то вже було запізно давати. Я пам'ятаю, що після голоду багато людей потім довго лежало, бо не було кому... |
Anonymous female narrator, wife of SW22, b. 1906 in kalynivka, a... Пит.: Чи в Вас до революції були українські книжки, чи Ви діставали українські книжки? |
| Anonymous female narrator, b. 1916, Korchivka, Cherniakhiv district,... Від.: Мав 13 дітей, вісім десятин. Це такий був фармер. Але мій тато наймав в других |
Anonymous male narrator, b. 1910, on the outskirts of the town of... Від.: Отже, родина мого батька, включаючи батька й матір, складалася з 10-ти осіб. У мене було троє братів, я четвертий, і четверо... |