|
|
Скачати 202.4 Kb.
|
|
Творчий звіт «Стежками героїв 2008» Команда «Кальцифер» Кожна хороша історія повинна мати свою передісторію і своїх героїв: Отож кальциференята:
Передмова: Приміський вокзал: купа народу, знайомі тут, знайомі там… Електрина №1 Згідно розрахунків (к-сть команд поділити на к-сть вагонів) наш вагон ми поділяли з 3ма командами - ПланЄтою, Сварщиками і Рівненськими пластунами. Трошка собі гнали, а так – сиділи обклеювали карту і слухали лекцію від викладача)))) Електрина №2. Пересадка в Сянках, зміна супроводжуючих нас команд в вагоні))) а ми як завжди в своєму куточку і як завжди собі гонимо. У кожному тунелі ми затамовували подих, і за повірям трималися за кишені сусідів)))) Проїжджаючи гарні місця – прилипали обличчям до вікон, а не маючи чим зайнятись – стояли в тамбурі на одній нозі))) Розпочали дегустацію пляцочків)))) Заблукали: У Кострино ми вирішили не чекати на всіх і не йти гуртом а так самі по собі. Ну шо ж як виділятись то виділятись. Після мосту ми звернули на право… (ну хто ж би читав описи на сайті))))) і вийшли на галявинки: дуже милі, гарні і затишні, але не на ті на які требі було)))) От так ми почали наші Стежки. Дзвінок до ресурсів Інтернету «Алло, тато!)))» і приходимо на старт, де вже як гриби після дощу з’являються намети. На місці старту: Нам весело пояснили де можна ставати наметом і ми пішли шукати місце, так шоб десь по далі. Побачили єдиний намет на острові, ше й вгледіли що то Байдики і зрозуміли шо нам туди))) З кооперувались з ними (нагло нав’язались) щодо вогника. І сіли собі спільно гнати приколи. Бавилась в слона, пробували в сороко ніжку, інші різні забавки без назв, тобто собі продовжували гаївки. Біля нашої резиденції ми підняли свій прапор)))) Відмазитись від представлення на ватру не вдалось, навіть більше – ми знову виділились – представлялись двічі)))) Другого разу відмазуватись довелось двом Оксанам, але після такого стресу, їх чекав вогник і чайок з пляцочками (а їх в нас було БАГАТО!!!). Було смачно)))) І вже троха сонно – на разі Добраніч! День перший – Книга перша «Бобер, Ромашка і загублена Панама» Цей ранок починався доволі ліниво і дуже повільно. Мабуть тому, що всі прекрасно розуміли, що офіціози ніколи не відбуваються вчасно і тим паче не проходять швидко – можна ще добряче собі похалявити. Деяке різноманіття до цього пробудження вніс ритмічний стукіт печатки по грамотах і посвідках. От яка доля команд в складі яких члени оргкомітету, навіть не поспиш собі довго))). На приготування сніданку – знову на вогник до Байдиків (за що їм і спасибі). Збирання речей… і «построєніє»* в команді здебільшого не пластуни, тож слово «збірка» явно не прижилось. Далі жеребкування. Надії на те щоб стартувати десь наприкінці втілились в життя – то ми були 21 - пердостанні, Байдики 19, а 20-ми команда КВТ.ru також нам добре знайома команда. Тож товариство, для того щоб годину сорок хвилин прогайнувати ми мали, залишки «лєвої» їжі - також і поділивши апельсинку на 6 частинок зі словами «Ваше здоров’я» ми проводжали попередні нам команди в «довгу путь». При перевірці спорядження рятувальниками зуміли нажити собі майже антикварний бинт 1974 року, який нажаль не вдалось цілим і не ушкодженим трофеєм привести домів – пригодився. Вже на першому КП умудрились зробити дурнувате фото. І в 12:41 розпочали свій шлях. Дорога до Станицького моста виявилась швидкою, АЛЕ!!! Ми встигли: 1. не повірити позначеному на офіційній карті місцю старту і зрозуміти, що тре було повірити. 2. сфотографувати гарні ромашки, які непомітно полонили панамку Бобра і він змушений був повертатись до них і відповідно день для нього почався з бігання, а для решти приводом для гонів. 3. Кількаразово згадати правила техніки безпеки «повільно і обережно» долаючи круті спуски)))) 4. Обігнати декілька команд так що навіть не встигли розрізнити кого саме. (КВТ.ру кажись теж залишилось позаду). Міст Станицький – (дякуємо Юрку Гвоздовичу за то що нас сфоткав всіх разом). Гарний міст, ніц не скажеш, і місця навколо гарні, затишні, потенційно 5-зіркові, мабуть вони й заманили кілька команд зупинитись там на привальчик (зокрема «Тури», «Пласт - Рівне»). Але оскільки в нас навіть приблизно не виникла така думка, то ми й пішли собі далі - до КП2 гори Рогатець Спершу - по дорозі, далі гарною стежкою, яка собі хвилькою туди-сюди повертала і … дійшли… до її плавного завершення. Саме в цих місцях почали перетинатись з різними командами, де ми і деякі інші вирішили взяти хребтик в лоб, інші вибрали більш плавний шлях. (навіть не відомо хто з того більше виграв бо не так багато часу пройшло, як ми знов перетнулись). Йшли собі по хребту, по камінцях і поміж дерев, погода гарна, КП вже близько. Все чудово… от тільки в капітана добряче почало боліти коліно. Хм… Зупинок, хоч і коротких, але стало трохи більше. Рогатець. Той відрізок часу, як вже казалось, постійно терлись із всякими командами, тож маркування вершини пропустити було б важко. Коли ми туди прийшли звідти здається рушали тернопільські Шузери. Фото типу «Ой, ми такі втомлені, спимо…» і звільнили декорації для фото іншим командам – конвеєр))) Лишень трохи відійшли від вершини і згадали що є така штука як обід. Маленький привальчик, для зміни праці мязів ніг, на працю жувальних мязів. … Маркіяна болить коліно… Липа каже шо в неї теж таке було – десь тривало 5 днів, не весело… Але звичайно йдемо далі. Спершу дорога йшла далі по хребту, але порядних траверсів проміжних вершин не було то ми й вирішили не ризикувати, надто багато скельок і несподіваних обривів там було (як ми потім зрозуміли, ми зробили правильно). Дорога чітка - не зблудиш, але йшлось якось довго: зрозуміли, що 3 КП потрібно залишити на 2 день. Проминули першу потенційну для ночівлі галявину, а от на другій вирішили зупинитись. Там же ж зустріли команду «ХЗМ» і «Тімос» дві двійки і потішились собі, що йдемо ми не зле. Тож з майже спокійною душею збирались до сну. Разом із нами розтаборувались «Пласт-Рівне»(рівні пластуни)))) згодом ще й «Мармулядки», «Спартанки» і «Природа». Спортивний інтерес штовхнув подзвонити Філіну (Байдики) почули що вони теж ночують на галявині біля Голиці, ймовірно що навіть позаду нас, то вже з зовсім спокійною душею пішли чистити зуби і лягати спати))) День другий – Книга друга «Бобер в тумані» Ще звечора ми назначили бути на ранок злими Тараса і Бобра і вони справились зі своєю нелюдською місією всіх збудити в 5 ранку. Не поганий сніданок і в 6.27 ми вже рушали далі, вслід за Рівними пластунами і боковим поглядом бачили що інші саме починають ворушитись в наметах. Перша мета – вершина яка планувалась на попередній день тож йшлось швидко. По дорозі проходили ще одну галявину, там ще стояли Тури і, як виявилось, саме там ночували Байдики. Маркіяна за ніч перестала боліти нога!!!!!!!!!!!! Разом із підйомом на висоту занурювались в туман. Сергій зупинився одягнути бахіли - і …. Але ніц гуртом покричали і все в нормі, всі в складі. Поблизу вершини зустріли Байдиків, які вже сфоткались, ми ж пішли шукати маркування. І з іншого боку гори піднялись. Хто? Як завше Рівні пластуни. КП 3 Мала Голиця Нас знову хтось сфоткав в повному складі і ми собі пішли далі. Вибрали напрямок – йдемо. Звідтіль власне вертаються ті ж Байдики і ми разом з ними дещо змінюємо наш напрямок . До Лаутанської Голиці ми йшли перетинаючись, розходячись і знову зустрічаючись. Гарно впали до потічка-перемички, а далі й стежка гарна була і багато-багато минулорічних ґоґодз. Далі було трохи снігу, туман а чи й хмара, а вершина зявилась не так близько, як би хотілось. КП 4 Лаутанська Голиця. Було мокро і зимно. Але всі дуже тішились цьому КП. Фото. Й бігом геть. То був ще ранок і ми явно переоцінили свій темп і … звернули направо… як виявилось в «просто чудовий яр». Вперше так явно собі пригадали неофіційну і першопочаткову назву нашої команди: «Всяко-срако ходи» і зрозуміли що напророчили. Спуск був веселий. Величезне каміння з купою листя на ньому, а поруч внизу весняний потік. Але після чогось не дуже хорошого має завжди статись щось добре: і ця галявинка, залита сонцем і запахом наших сухарів із салом то було щось. М-м-м-м… Настрій додався, одяг висох і ми пішли виправляти помилки орієнтування. Перейшли той же ж потік і вийшли на дорогу, побачили двійку «Передових», яка собі спокійно йшла на свою точку, зовсім поблизу того де ми вийшли, от тільки що нам туда не тре було. Дойшли до місця, де їм було далі по дорозі направо, а ми по вже не дуже існуючому мостику пішли наліво. В такі моменти розумієш, що окрім свідомого орієнтування по карті, нас веде ще щось зверху. То просто не опишеш, яка краса була там де ми йшли. Втілення спокою, рівноваги і гармонії. Ах. Йшли гарною дорогою, добряче набираючи висоту, аж до того як зустріли «Турів» які прийшли по тій ж дорозі але з протилежного боку й сказали що далі йти нічого, зрештою по часу саме мала зявитись дорога вправо (для них вліво)))) але як нема то нема, звернули попри них і почали підніматись. Перейшли по трьох відрогах, аж доки не дійшли до істинного виходу на гору. Хоча Оксана, мабуть цього не пам’ятає. Вона умудрялась засинати на кожнісінькому привалі – сидячи лежати чи стоячи. Перед самим підйомом Тарас ледве вмовив її прокинутись. Підйом був цікавим. З хребта бачили як на одному з відрогів спускались два лижники. І то було мабуть останнє, що ми бачили. Горизонтальний град і туман і дощ – чарівне поєднання. КП 5 Полонина Руна. А ще бетонна дорога. Це ж смерть для ніг особливо після підйому. В темпі до недобудов Трішки сховались від вітру і граду. Поїли і поспівали (на жаль запис не зберігся(((. Вийшли назовні і далі туман і град – «Ні Пікуя не видно» З-зимно згадувати. Сфоткались. І гарно втрафили на чиїсь сліди. І бігли. Справді бігли, майже до наступного КП. По слідах щось вирішили, що було команд 5 не більше (на КП з інструктором ми прийшли 6-ми)))) КП 6 Водоспад Воєводин. Водоспади весною то просто супер, шкода що тією ж весною, на Стежках ними довго не потішишся. Вирішили йти до 7ого КП, розраховували що прийдем в 8ій і технічний етап доведеться проходити вже вранці, але все ж ночувати поблизу КП то додає якоїсь моральної певності, до того ж «а раптом…» Гарним серпантинчиком зрізаючи всюди де тільки то можна було попри Шипіт ми дійшли аж до позначки з камінці «СГ 9 131» Ми подумали шо то метри і ледве не почали рахувати кроки. Але, як нас потім просвітила «ПланЄта» то був їх гон. КП 7 Переправа в «брєд» на річці Шипіт. І от. Переправа все ще діє. Майже тернопільська двійка «ХЗМ», взувалася на протилежному березі, а ми з класичними питаннями мучили інструктора: які ми? хто до нас? які новини? Дізнались що ми 6ті і добряче з того раді. Сфотографувались з інструктором, прив’язали одяг і взуття до наплічника і перші 5 майже разом перейшли без проблем на інший берег. Сергій ще запаковував фотоапарат то він трохи затримався. І тут вже з нашого берега Маркіян каже «Ой, то ж Бобер він може поплисти.» Як Сергій не втримує опору течії і черпає наплічником Шипітської водички. Що ж, слово Капітана - Закон)))) Босі, як хоббіти пішли шукати місце для ночівлі. Вибрали не зіркове, але непогане. Тільки з’явився намет Оксана і Тарас просто вимкнулись, решта сушили речі і їли супчики. Трохи згодом, вже як темніло прийшла «Природа» і розташувалась не дуже далеко від нас. Перекрикуючи шум річки спитались в нас, де тут вода і як до неї дійти. Гнались ми з того ще довго і на такій веселій ноті завершили 2 день мандрування. День третій – Книга третя «Боброві капці і Липині рожеві шкари» «Народ, котра то година, бо щось світло надворі?» Прокинулися під от таку фразу Сергія і зрозуміли що трохи проспали. Але мобілізували сили і незабаром аромат кукурудзянки із смачнючою засмажкою, почав надихати всіх на новий день)) Тож вийшли ми о 8ій. Гарна дорога серпантинчиком вела майже від нашого намета і до самої вершини Косяк. КП 8 гора Косяк. То була, як ранкова прогулянка і ми навіть не встигли помітити як дійшли до КП, так само, як не могли повірити що маркування на КП може виглядати саме так. Зубна паста – орігєнальнєнько. Разів зо два звіряли побачене із зображеним. І зрозуміли шо ми таки потрапили туди, куди потрібно. Веселий Роджер потішився разом з нами. Файно бути в горах!!! Файно собі просто йти. Але просто супер, коли знаєш куди потрібно йти… «Оксана, стій, а ви впевнені, що ви правильно йдете? А ви азимут кидали?» (копірайт Юрко Юзич «ХЗМ»)))) З такого благословення нам ще дового не вдавалося втрафити на путь істинний. Як і їм мабуть теж))) Почали траверсувати Косяк (у команди, що в душі зветься «Всяко-срако ходи» зявилася ідея класифікувати і розрізняти різні види, як би то так сказат ср… , ой тобто стежок, може колись така ґрунтовна розробка вийде післямовою і уточненням, до цієї історії)))). З Юзичем перетинались 3чі. Між тим собі теж довгенько гуляли. При останній зустрічі вони врешті пішли кудись дуже дивно, а ми пішли в наступ на якийсь странний хребтик. Хоча ні, то що він странний ми ше тоді не знали, то проявилось тоді, коли з галявин на вершині ми побачили ЛЕП… на іншому хребті. Мабуть не варто описувати стан наших думок . Обламались… З того всього з невідомих причин ми погуляли туди-сюди по тій вершині. І пішли в наступ на ЛЕП. Іноді здавалось шо то вони від нас тікають, а ми всього лиш бавимось в лови. І шалено втішились, коли вже зблизька побачили що вони стоять на місці. А ше на той час якраз припав цей «чарівний момент» коли всіх і кожного почали турбувати всілякі натерті ноги і все що з ними пов’язане. І тоді, 3-ого дня, 2 травня, перед 9им КП відбувся переломний момент для нашої команди, відлік часу почався заново, а сонце почало світити по-іншому – Бобер взув кеди! Така важлива для історії подія мусила супроводжуватись маленькими катастрофами, тож Липа для пристойності загубила свою бандану. Нє, ну подивіться на ці щасливі обличчя на фотографії!!! А за кілька хвилин і довгоочікувані ЛЕП. КП 9 гора Корна. Світлина втілює майже всі наші думки про це КП. Естетики в стовпах мало, особливо в горах, коли хочеться від них втекти, але бажання потрапити на найкращу дорогу, змусило нас уважно і від того трішки довго пошукати правильний напрямок і нормальну стежку. І це дало свої результати. Просто вниз. Чому? «Бо корови прийшли знизу!» От такі залізні аргументи ми практикуємо в орієнтуванні))) І так аж до села. А там класика: морозиво і сочок у першому ж магазині. Тільки от нефарт: переходячи поріг (!) Данило умудрився розтягнути ногу. Але шо нам, Бобер ж взув кеди, всьо буде добре))) КП 10 Моральна вадічка. Ще трошки по дорозі, назустріч інші команди з оперативною інформацією, хто, де, як і які ми йдемо на точку. Тож до того, що нам скажуть, що ми 8мі ми були вже морально готові. Мали трохи часу простою. Трапеза з магазинних запасів (мабуть як день почнеш, так він і пройде, а ми його почали смачно)))) і щастя бути босим (майже у всіх виявилась додаткова пара мозгів на ногах). То гарно коли на КП зустрічаєш якісь команди, є кому про своє по свіжій памяті розказати і приколи інших послухати. Тож ми вислухали бувальщини від Юри (єдиного вцілілого на той час представника «Нахтігалю»), а хто його знає (хоча, хто його не знає?!))))) той уявляє яка то купа гонів, то ми добряче виснажили свої і так спрацьовані мязи сміху. Екзамен здали на 7 з половиною балів. А оцінка добре нас цілком влаштовувала. Десь тут прийшли КВТшники і ми зрозуміли що досить з нас побачених команд і взагалі що це вже непорядок і треба йти. Дорога на Дунауку. Якщо б потрібно було зняти сюжет про рахіт шоу, то дорога від вадічки до основної дороги села б була ідеальним зразком. До дороги дійшли. Далі якось простіше. Архітектори споглядають гарні сільські будиночки, Сергій спілкується з місцевим населенням, а Липа з Тарасом зиркають за магазинами, де б могло продаватись взуття. «Товари повсякденного побуту» на самому краю села. І звідтіля Липа виходить із яскраво рожевими кросівочками (30 грн.). То було шось. Нє, ну уявіть собі: яскраво-яскраво рожеві, ех)))) Зустріли старих знайомих «Борислав сміється» і пішли далі. Мета - заночувати перед Дунаукою. Я здається ще не казала, що окрім гарної архітектури це село відзначилось шалено привітними і добрими людьми. Дітиська на велосипедах, просто суперові, з їх гарної поради КП 11 ми брали не влоб, по заваленій дорозі, а зайшовши на хребет із правої сторони. Нє, ну як ті діти ходять, якби вони йшли на Стежках, то би всіх порвали. І то дурниці якби вони просто йшли, а з велосипедом!!! І знову вибравши дивний шлях, начебто роблячи великий гак, ми натрапили на неймовірну красу., а помаранчевий захід сонця на зеленому листі то було просто як з казки. Ще й лісом йшов якийсь дядечко з рушницею, такий про яких тіки в казках і пишуть: мовчазний і такий, який начебто нічого в цьому світі не боїться. А далі просто неймовірна 7-зіркова галявина. (Про неї багато або нічого, тому хіба іншим разом))) і мега вечеря, вогник і сон. В епіцентрі гармонії і спокою. День четвертий – Книга четверта «Природа, фундамент і кінський череп» Природній будильник із рінгтоном: «peredsvitankovuj spiv ptawok». І ми починаємо збиратись. Тут не можна забути факт групового чищення зубів. Як покидали то ідеальне місце, то бориславці (які розділяли з нами цей номер люкс) починали вовтузитись в наметі, ми ж крикнули «Щасти!» і почимчикували. Поблизу скельок (схожих до Чортових, або до вдосконаленої версії Лисої гори), вже під самим хребтом побачили намет і Передових. По карті було видно, що хребет плоский, і широкий, але щоб аж так. Він радше схожий на парк, та й темп в нас був явно прогулянковий. Періодично траплялися «вікові смереки» і всі оглядалися в пошуках фундаменту. КП 11 фундамент на горі Дунаука. Поблизу чергових скельок, чергових вікових смерек і прямісінько на фундаменті стояла команда «Природа». Ми ж теж підійшли, скинули наплічники і на трохи собі всілись. Замітили на наплічнику одного із них (здебільшого біологи ЛНУ ім. І.Франка) великий череп. Липа в враженнях спиталась «Вав, а чий то?». Вони ж обурено: «Хм. Коня!». Тоді хтось із них «Блін, а де ж той фундамент?» Ми (здебільшого архітектори НУ «ЛП») ж «Хм, та оно під нами!» Вибравши напрямок за яким іти до села Солочино, ми з «Природою» розійшлись десь приблизно на 180о Ніяких з позначених доріг ми не знайшли і схильні вважати що їх там і не було, тож ми йшли дуже обережно і й далі надмірно повільно (мабуть востаннє). Ой, згадалось: там таки був шмат дороги. Навіть дуже гарної, як з анімешних мультиків, коли ти біжиш, а насінинки кульбаб розлітаються і відбиваються в калюжах поруч із стежкою. Десь там ми впровадили перше правило Кальцифера: «Не обганяй Сергія»)))) Іноді спрацьовувало, а ми вже вийшли на дорогу в село закидались горішками і дивувались скільки в одному селі може бути тракторів. Стихійно виникло і друге правило Кальцифера: «Рухен зі булкен, шнеля»)))) КП 12 церква в селі Солочин. Але перед нею іще один магазин, іще одне морозиво і іще один сочок (і не тільки))) Фото біля церковці і одразу далі. Дорога на Ясенівку була майже одразу при виході з села, і мабуть тут можна сказати що ніц особливого не траплялось. Жували Жовківське печиво))) гнались з того що дорога, як на дачу десь за Львовом. Йшли. Десь за Крихою але ще при підйомі на Ясенівку побачили Боржаву, чи то пак краще сказати, що побачили що на Боржаві ніц побачити не можливо. Морально настроїлись, що на наступний день нас чекає веселуха. І взяли вершину. КП 13 гора Велика Ясенівка Вперше за всі дні ми обідали в обідній час. Але як завше смачно і ситно. Про то що з вершини вказаного краєвиду не видно було, вже, мабуть, банально згадувати. Дорога в напрямку на Вовчий. А всяко срако-ходів як завжди тягне в якусь ср… згідно класифікації то була ср. класична: повна халепа між двома потоками. Взяли лівіше і далі спускались по лісовозній дорозі до Латориці. Нє, ну скажіть, хіба розумні люди будуть дивитися чи є десь поблизу перехід через річку? Ми не взялись. Пішли в «брєд». Вже ні іншому березі річки зрозуміли, що наша карта зі всіма позначками залишилась там де ми роззувались. Шкода, але що ж зробиш. Латорянська весняна водичка добряче всіх збадьорила, особливо тих в кого з’явився мокрий одяг). Всі однозначно сказали: буде шо згадати. Пройшли пару метрів в потрібному нам напрямку і натрапили на дорогу таку гарну, нову, якісну, яка явно вела через річку)))) цікаво чи в цієї дороги був якийсь логічний початок, бо кінець ми знайшли, але логіки в ньому не було жодної. Просто кінець і все в всі сторони окрім як іти назад був жосткий підйом. Довго не думаючи в схожому на потрібний напрямок ми пішли в лоб. Виглядало на те що, якщо так і йтимемо, то візьмемо не дуже нам потрібну вершинку, але йти по іншому не випадало. Майже під самою вершиною намалювався дивний траверс. Бачиш що це дорога, але розумієш, що це вже дуже давно так не є, бо на ній дерева вже такі ж як і ті що просто на схилі. Але водночас то дорога і нею йти спокійніше, навіть якщо ти перший за останні 10 років хто нею йде. Ми навіть не припускали що ми не єдині хто попав на цей шлях. Вийшли на перемичку, з якої по азимуту спуск на Вовчий. Маркіяну подзвонила сестра і доповнила наші припущення про стан справ на Боржаві, і здається в розмові кількоразово прозвучало: «Ви там обережно!» Спуск це була чергова ср… Цю можна класифікувати, як таку яка поросла тоненькими деревами. Напрямок тримати легко, бо всюди однаково і нічого не зіб’є з пантелику щоб кудись звернути. Почали мріяти про звуки стукоту потяга, тоді про голос із гучномовця станції «посадка на поїзд сполученням «Вовче – Стій» відбувається на першому пероні. Вартість квитка передбачає нічне перебування, відвідини вагону ресторану, перегляд телерепортажу про місце знаходження і стан інших команд» і так далі. І то так буває тільки в горах: десь тільки ми про то всьо поговорили, як внизу стало видно маленький шматочок залізничних колій. Ще й якась дивна стежка виникла, правда вона під таким кутом вела вниз, що було зрозуміло: до колій ми потрапимо швидко, але не факт чи безболісно. Колії вже під нами і ми бачимо, що ми не просто вийшли на хороший орієнтир - ми прямим попаданням вцілили в Вовчий, до станції було метрів 100 і то ми можемо перебільшувати. КП 14 станція Вовчий. Там ми точно зрозуміли що хочемо йти далі. Щоправда варіант іти прямим шляхом на Стій нас не дуже влаштовував, в зв’язку з питанням води на місці ночівлі. Того вже другий день поспіль ми взяли вправо. І вже другий день поспіль мали щастя говорити з толковими людьми. День четвертий – Книга четверта «Природа, фундамент і кінський череп» Природній будильник із рінгтоном: «peredsvitankovuj spiv ptawok». І ми починаємо збиратись. Тут не можна забути факт групового чищення зубів. Як покидали то ідеальне місце, то бориславці (які розділяли з нами цей номер люкс) починали вовтузитись в наметі, ми ж крикнули «Щасти!» і почимчикували. Поблизу скельок (схожих до Чортових, або до вдосконаленої версії Лисої гори), вже під самим хребтом побачили намет і Передових. По карті було видно, що хребет плоский, і широкий, але щоб аж так. Він радше схожий на парк, та й темп в нас був явно прогулянковий. Періодично траплялися «вікові смереки» і всі оглядалися в пошуках фундаменту. КП 11 фундамент на горі Дунаука. Поблизу чергових скельок, чергових вікових смерек і прямісінько на фундаменті стояла команда «Природа». Ми ж теж підійшли, скинули наплічники і на трохи собі всілись. Замітили на наплічнику одного із них (здебільшого біологи ЛНУ ім. І.Франка) великий череп. Липа в враженнях спиталась «Вав, а чий то?». Вони ж обурено: «Хм. Коня!». Тоді хтось із них «Блін, а де ж той фундамент?» Ми (здебільшого архітектори НУ «ЛП») ж «Хм, та оно під нами!» Вибравши напрямок за яким іти до села Солочино, ми з «Природою» розійшлись десь приблизно на 180о Ніяких з позначених доріг ми не знайшли і схильні вважати що їх там і не було, тож ми йшли дуже обережно і й далі надмірно повільно (мабуть востаннє). Ой, згадалось: там таки був шмат дороги. Навіть дуже гарної, як з анімешних мультиків, коли ти біжиш, а насінинки кульбаб розлітаються і відбиваються в калюжах поруч із стежкою. Десь там ми впровадили перше правило Кальцифера: «Не обганяй Бобра (Сергія»)))) Іноді спрацьовувало, а ми вже вийшли на дорогу в село закидались горішками і дивувались скільки в одному селі може бути тракторів. Стихійно виникло і друге правило Кальцифера: «Рухен зі булкен, шнеля»)))) КП 12 церква в селі Солочин. Але перед нею іще один магазин, іще одне морозиво і іще один сочок (і не тільки))) Фото біля церковці і одразу далі. Дорога на Ясенівку була майже одразу при виході з села, і мабуть тут можна сказати що ніц особливого не траплялось. Жували Жовківське печиво))) гнались з того що дорога, як на дачу десь за Львовом. Йшли. Десь за Крихою але ще при підйомі на Ясенівку побачили Боржаву, чи то пак краще сказати, що побачили що на Боржаві ніц побачити не можливо. Морально настроїлись, що на наступний день нас чекає веселуха. І взяли вершину. КП 13 гора Велика Ясенівка Вперше за всі дні ми обідали в обідній час. Але як завше смачно і ситно. Про то що з вершини вказаного краєвиду не видно було, вже, мабуть, банально згадувати. Дорога в напрямку на Вовчий. А всяко срако-ходів як завжди тягне в якусь ср… згідно класифікації то була ср. класична: повна халепа між двома потоками. Взяли лівіше і далі спускались по лісовозній дорозі до Латориці. Нє, ну скажіть, хіба розумні люди будуть дивитися чи є десь поблизу перехід через річку? Ми не взялись. Пішли в «брєд». Вже ні іншому березі річки зрозуміли, що наша карта зі всіма позначками залишилась там де ми роззувались. Шкода, але що ж зробиш. Латорянська весняна водичка добряче всіх збадьорила, особливо тих в кого з’явився мокрий одяг). Всі однозначно сказали: буде шо згадати. Пройшли пару метрів в потрібному нам напрямку і натрапили на дорогу таку гарну, нову, якісну, яка явно вела через річку)))) цікаво чи в цієї дороги був якийсь логічний початок, бо кінець ми знайшли, але логіки в ньому не було жодної. Просто кінець і все в всі сторони окрім як іти назад був жосткий підйом. Довго не думаючи в схожому на потрібний напрямок ми пішли в лоб. Виглядало на те що, якщо так і йтимемо, то візьмемо не дуже нам потрібну вершинку, але йти по іншому не випадало. Майже під самою вершиною намалювався дивний траверс. Бачиш що це дорога, але розумієш, що це вже дуже давно так не є, бо на ній дерева вже такі ж як і ті що просто на схилі. Але водночас то дорога і нею йти спокійніше, навіть якщо ти перший за останні 10 років хто нею йде. Ми навіть не припускали що ми не єдині хто попав на цей шлях. Вийшли на перемичку, з якої по азимуту спуск на Вовчий. Маркіяну подзвонила сестра і доповнила наші припущення про стан справ на Боржаві, і здається в розмові кількоразово прозвучало: «Ви там обережно!» Спуск це була чергова ср… Цю можна класифікувати, як таку яка поросла тоненькими деревами. Напрямок тримати легко, бо всюди однаково і нічого не зіб’є з пантелику щоб кудись звернути. Почали мріяти про звуки стукоту потяга, тоді про голос із гучномовця станції «посадка на поїзд сполученням «Вовче – Стій» відбувається на першому пероні. Вартість квитка передбачає нічне перебування, відвідини вагону ресторану, перегляд телерепортажу про місце знаходження і стан інших команд» і так далі. І то так буває тільки в горах: десь тільки ми про то всьо поговорили, як внизу стало видно маленький шматочок залізничних колій. Ще й якась дивна стежка виникла, правда вона під таким кутом вела вниз, що було зрозуміло: до колій ми потрапимо швидко, але не факт чи безболісно. Колії вже під нами і ми бачимо, що ми не просто вийшли на хороший орієнтир - ми прямим попаданням вцілили в Вовчий, до станції було метрів 100 і то ми можемо перебільшувати. КП 14 станція Вовчий. Там ми точно зрозуміли що хочемо йти далі. Щоправда варіант іти прямим шляхом на Стій нас не дуже влаштовував, в зв’язку з питанням води на місці ночівлі. Того вже другий день поспіль ми взяли вправо. І вже другий день поспіль мали щастя говорити з толковими людьми. Нам розповіли про хатку. Дерев’яну колибку перед самим підйомом на Боржаву. Розповіли що йти туди просто. Годину до моста і за ним пів години вліво вгору. Запевнили що нам туди варто дійти і ми цілком ще встигаємо це зробити. То була десь 9та вечора . Уява малювала ту хатку. Домальовувала біля неї криницю. І з віконечка вид на Стій, який зовсім близько.)))) Очка загорілись ідеєю, і ми пішли. Потрібно було тримати темп, бо окрім часу хороших орієнтирів у нас не було, а година ходьби, то було явно сказано про добру швидкість. Але на розтягуватись нам вже не виходило. І взагалі Сергію ми пообіцяли пам’ятник звести за той вечір. Респект +100. Він троха був злий на нас за цю ідею фікс з колибою і його можна зрозуміти. Але йшов і добре йшов. Почало вечоріти. Над головами іноді злітали з дерев птахи і було навіть трішки моторошно. А Бобра вже іноді не було видно. І в такі моменти стають в пригоді якісь безглузді речі, які маєш з собою. До наплічника Маркіяна ми причепили червону мигалку до ровера, яку згубити з поля зору просто неможливо. Міст і поворот на ліво з’явився рівно за годину, так що сумнівів не було. А далі – бачили б мої очі ту дорогу якою ми йшли, то привалів було б більше (ввечері в на їх просто не було) і йшлося б довго і важко. Ми так добряче набрали висоту серпантинчиком звертаючи вліво і вправо. То було відчутно навіть в повітрі. Часом відчувалося що сил мінімум, і що йти впевнено стає важко і часом послизьгались, шпортались, але йшли всі разом. Вже зовсім разом. Десь за хвилин сорок був обіцяний поворот на право на галявину. І були руїни спаленої колиби, за розповідями, якщо її пройти мала бути іще одна, але… вона теж виявилась спаленою. Розклали поруч намет (чесно кажучи всі були трохи нервові, навіть ті кому це по життю зовсім не притаманно). Стало дуже цікаво де які команди, скільки вже фінішувало, як хто? Де і як «Тури», якими фінішували «Байдики», коли прибігли на фініш «Ядрьоні черепахи», де є «Природа» відносно на і т.д.. То так завжди коли йдеш весь день сам. І ми вперше з метою щось взнати дались чути організаторам і рятувальникам. Поїли гарячого (підчас приготування якого примус примерз до нашого деревяного столика) А на дворі починав накрапати дощик. Після такого паркого дня то зовсім не було несподіванкою. Але з наївною впевненістю, що дощик стане сильнішим вночі, і припиниться вдень ми миттєво заснули. День п’ятий – Книга п’ята «Бобер повертається» То так завжди є коли дозволиш собі поспати довше, то прокинешся виспанним ще зісрання. Будильник з рінгтоном «dow4uk po namety» і ми випихаєм Тараса на пошуки води. То був час коли ти вже зовсім не залежиш від часу і час звісно не залежить від тебе. То відчуття мабуть від висоти залежить))) Бо ми не намаглись щось швидко робити, вийти в котрійсь певній годині, ми просто робили то чого хотілося, а воно співпадало з тим, що варто робити і час тут зайвий. Не можемо не пом’янути вівсянку яка здійснила свій останній політ там поблизу хатки, зі всіма своїми родзинками горішками і курагою, ех, а команди потім розказували як на одній чоколяді день жили, аж соромно… Покидали галявину тоді коли сонце пробивалось крізь туман. І тут ми побачили дорогу якою йшли ввечері,тобто навіть більше ми продовжували нею йти далі. Ввечері було легше… В голові іноді виникали думки про то що то скоро фініш а потім і Мукачівська електричка і домів. Вийшли до підйому на хребет Дорога чудова, на погоду теж не пожалієшся. Ще й по широкоформатному телеекрану почали показувати неймовірні краєвиди, Боржава то Боржава, ніц не скажеш! Дойшли до снігу і з залишків льодяників робили багато морозивка, а вода з лимоном смакувала як ніколи до того. КП 15 гора Стій Черговий горбик, за ним іще один, ще так пару і буде Стій, але ОПА, якісь великі металеві штуки. То що їх хтось переніс з вершини. Та ні, ми таки прийшли. Запаси їжі тре було вичерпувати. Тож фото на вершині з перекусом. А хребет іноді затягує хмарками, тож треба далі йти. Боржава! А з голови виганяєш думки і про то шо то скоро фініш і про електричку і про дім! Не хочу!!! Добре!!! Маленькі вершинки і траверси, сніг і трава і чорничними і поодинокі минулорічні ґоґодзи і ГОРИ навколо всюди!!!!. І так до Великого Верху, який просто хотілося взяти, хоч то й не було потрібно. Звідтіля ми мали втрафити на не дуже відомий швидкий спуск до Шипоту. Бавилися в лижників і бобслейджистів - ішвидко і емоцій купа. Десь коли ми вже подолали смуги снігу задзвонив Бігус і ми взнали що потенційно фінішуватимемо 4-ми. Нє, ну про таке ми і не думали. Вав. Що ж скоро фініш. Але до того ми мусили відпрацювати головний закон «Всяко-срако ходів» - «Ні дня без ср…и». То ж останні провтики: ср. Класична і ср. Завершальна. Кількоразові переходи потоку по деревах, камінцях і в «брєд». І фініш. Фініш: перший шок: «ПланЄта» ще не фінішували (дізнаємося що в них стались якісь неприємності і розуміємо, що не принципово якими там фінішувати, але за друзів троха страшно, краще коли все добре) Другий шок: кажуть що ми не просто 4-ті, що «Пацанчики» фінішували в неповному складі і місце в нас 3-тє. Третій шок: Мандрівка завершилась. Все( Відзначки для декого стали першими в житті значками (погнались з того що ми тепер «гру») Дорога до дороги домів. По дорозі ще потрібно було навідатись власне на водоспад Шипіт до знимки. Саме там зустріли ПланЄту, ніц розповідати вони не хотіли (зрештою вони спішили на фініш), то ж ми пішли далі. Чекання під дощем, згодом спільне з ПланЄтою таксі до Воловця. Пацанчики, які були вже на вокзалі. А далі – велика ярмарка вражень!!! П.С.: Особливі подяки: ГОРАМ – за те що вони Є!!! |
| Конспект лекцій з міжнародного приватного права. Лекція 1 Ще відомий римський юрист Ульпіан стверджував, що право поділяється на публічне і приватне, які в свою чергу мають поділ за предметом... |
Всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності та правах Кожна людина повинна мати всі права і всі свободи, проголошені цією Декларацією, незалежно від будь-яких відмінностей |
| Рідна Мати, Мати Божа Мати Україна Вся моя родина. Перша мати то рідненька Що на світ зродила Що пестила, доглядала Добра правди вчила. Друга мати Україна Рідная землиця.... |
Кожна праця вимагає відповідної оплати, бо кожна людина повинна одягатися,... Для нарахування заробітної існують різні системи нарахування заробітної плати. Системи заробітної плати поділяються на декілька видів,... |
| Української Радикально-Демократичної Партії України, сприяє формуванню і вираженню їхньої політичної волі та проводить свою діяльність відповідно до Конституції України, чинного... |
Методика «Сходинки» Кожна сходинка має, тим самим, певну змістову характеристику. Дитина повинна поставити себе на одну зі сходинок і обґрунтувати свій... |
| Урок другий Тема. Якою повинна бути справжня людина Методи, прийоми: бесіда, інсценізація, проблемний виклад, технології «Мікрофон», «Перехрестя думок», «Незакінчене речення», «метод... |
Західноєвропейська політична думка Середньовіччя Відповідно, однією з центральних проблем політичної думки стало питання про те, яка влада — духовна (церква) чи світська (держава)... |
| Профілактика правопорушень серед неповнолітніх Що сьогодні робиться в цьому плані? Небагато. Не все можливе робить і школа, хоч саме вона повинна нести моральну відповідальність... |
Профілактика правопорушень серед неповнолітніх Що сьогодні робиться в цьому плані? Небагато. Не все можливе робить і школа, хоч саме вона повинна нести моральну відповідальність... |