КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНИ Науково-практичний коментар Харків «Право» 2003 Київ Видавничий Дім «Ін Юре» 2003 2003
|
|
Скачати 11.42 Mb.
|
|
47 Конституція України Розділ І. Стаття 8 го (нормативно-правового) акта, гарантувати дієвість, реальністі її норм. У зв'язку з цим слід роз'яснити, що означає вираз «дЬ юридичної норми» і, зокрема, дія «пряма». Дія нормативно-правового акта – це забезпечувана державою формальна можливісті використання або формальна необхідність виконання (дотримання) юридичної норми, шо закріплена в ньому. Поняття прямої дії норм Конституції не слід ототожнюваї з поняттям прямої дії закону в часі. Пряма дія закону в часі є одним із «напрямків» темпоральної (часової) дії закону. Вона поля-І гає в тому, що дія закону поширюється на ті відносини, які виник -І нуть після набрання ним чинності, а також на ті відносини, котрії існували ще до цього моменту, проте тривають і надалі (причому дія закону поширюється на них лише з моменту набрання ним| чинності). Краще зрозуміти сутність прямої дії конституційних норм можна, співставляючи її з їхньою непрямою, тобто опосередкованою, дією. Опосередкована дія таких норм здійснюється за допомогою їх конкретизації, деталізації чи «процедуризації» в інших, під конституційних юридичних нормах. Ті положення Основного Закону, котрі без згаданих підконституційних норм взагалі не можуть бути реалізовані, якраз і є нормами непрямої дії. Пряма дія конституційних норм вимагає, щоб навіть за наявності і при застосуванні поточних підконституційних законів та інших нормативно-правових актів правозастосовчий орган посилався не тільки на них, а спочатку на ту норму Конституції, на розвиток якої або ж на основі якої вони прийняті і діють. Такий висновок знаходить своє підтвердження й у наведеній вище постанові Пленуму Верховного Суду України: у ній підкреслено, зокрема, що «суди при розгляді конкретних справ повинні керуватись насамперед нормами Конституції України». Слід звернути увагу й на те, шо коментований припис щодо прямої дії стосується саме норм Конституції, а не якихось інших її положень, які не є власне правилами фізичної поведінки, діяльності (скажімо, положень щодо констатації історичних фактів, намірів і прагнень законодавця, його цілей). Ненормативні положення Конституції можуть і використовуватись лише як аргументи при певному тлумаченні , її норм (насамперед тлумаченні історичному та цільовому). У цьо-. му проявляється їх важлива функція в конституційно-правовому . регулюванні. . 48 Постанова Пленуму Верховного Суду України «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» вперше визначила, в яких саме випадках суд зобов'язаний безпосередньо застосовувати норми Конституції. Це повинно відбуватись тоді, коли:
49 Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Це положення є яскравим прикладом прямої дії конституційних норм щодо судового захисту прав і свобод людини і громадянина (частини 1, 2 ст. 55 Конституції України). Тут, крім поняття прав і свобод людини (див. коментар до ст. 3), уперше зустрічається поняття прав і свобод громадянина. Права і свободи громадянина стосуються лише тих осіб, на котрих поширюється українське громадянство, тобто особливий юридичний зв'язок між людиною і державою. Він полягає в залежності і відповідальності між ними, що проявляється у специфічних взаємних правах і обов'язках: держава зобов'язана піклуватись про своїх громадян, де б вони не перебували, забезпечувати здійснення, охорону та захист їхніх прав і свобод, а громадяни мають дотримуватись приписів, встановлених державою в інтересах усього суспільства. Здійснення прав і свобод людини значною мірою визначається їх юридичною забезпеченістю з боку держави. І саме громадянство є тим «каналом», через який відбувається найбільш повне здійснення прав людини. В ідеалі права громадянина мали б повністю співпадати із правами людини. Однак сьогодні така ситуація в Україні (як і в багатьох інших державах) ще не є реальністю. У тих статтях другого розділу Конституції України, де вживаються слова «усі люди», «кожна людина», «усі», «кожен», «кожному», «особа», «ніхто», йдеться про права і свободи людини (незалежно від її громадянства). Ті ж статті Конституції, в яких 4 2-171 Конституція України Розділ І. Стаття 9 використовуються терміни «громадянин», «громадяни», встановлюють права (або обов'язки), вочевидь, тільки для українських громадян. Відносини, пов"язані з набуттям і втратою громадянства України, детально регламентуються Законом України від 18 січня 2000 р. «Про громадянство України». У коментованому приписі йдеться про судовий захист саме конституційних прав і свобод, тобто лише тих, які безпосередньо закріплені в Основному Законі. Отже, йдеться так чи інакше лише про частину (хоча й найважливішу) прав і свобод людини та громадянина. Роз'яснення щодо того, які ж права та свободи людини і громадянина існують або можуть існувати поза межами Конституції, подається в коментарі до ч. 1 ст. 22. Оскільки, як уже зазначалось, норми Конституції є нормами прямої дії, то безпосередньо на їх підставі можна звертатись за захистом своїх конституційних прав і свобод не тільки до суду, а й до інших передбачених законодавством органів. Та й не тільки для захисту, але й для сприяння здійсненню та для охорони конституційних прав. Стаття 9. Чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України. У коментованій статті закріплено надзвичайно важливу норму про співвідношення норм міжнародних договорів України та норм внутрішнього законодавства. Разом з ст. 8 Конституції України коментована стаття визначає склад та ієрархію норм законодавства Української держави. Термін «чинні міжнародні договори України» належить виключно до міжнародних публічно-правових договорів. Це випливає із змісту коментованої статті, яка пов'язує поняття міжнародного договору з процедурою надання Верховною Радою України згоди на його обов'язковість, яку застосовують лише до публічно-правових міжнародних договорів. Тому для даного комента-ря слід застосовувати міжнародно-правові звичаї та акти, що ре- 50 гулюють право міжнародних публічних договорів, а також внутрішнє законодавство України, що стосується таких договорів (Закон України «Про міжнародні договори України»). Міжнародні договори може бути укладено між державами та за участю інших суб'єктів міжнародного права. Міжнародний договір як форма закріплення міжнародно-правових зобов'язань може мати різні найменування: «конвенція», «пакт», «угода» та ін. Від міжнародно-правових договорів необхідно відрізняти інші міжнародні акти, що можуть мати правове значення: резолюції міжнародних організацій, декларації, заяви, заключні акти тощо. Хоча такі документи за певних умов можуть бути юридично зобов'язуючими, вони не набувають якості міжнародного договору. Термін «міжнародні договори України» слід розуміти як міжнародні договори, укладені Україною. Порядок укладення, виконання та припинення саме таких договорів регулюється Законом України «Про міжнародні договори України». Адміністративно-територіальні одиниці України не мають самостійної компетенції укладати міжнародні договори, але українське законодавство не заперечує, що таке делеговане повноваження може бути надано. В такому разі договір має розглядатися як міжнародний договір України. 51 У коментованій статті згадуються лише чинні міжнародні договори. Питання про чинність міжнародного договору – це питання міжнародного, а не внутрішнього права. В царині внутрішнього права це питання постає лише тому, що виникає питання про застосування норм такого договору у внутрішньому правопорядку відповідно до національно-правових процедур. Визнання міжнародного договору не чинним у внутрішньому праві не може породжувати міжнародно-правової нечинності. Але питання про Дію міжнародного договору у внутрішньому правопорядку не може виникати, якщо договір є нечинним у міжнародному праві. Тому, якщо міжнародний договір ще не набрав чинності, для дії його норм у внутрішньому правопорядку згідно із коментованою статтею може бути недостатньо надання згоди на його обов'язковість Верховною Радою України. Внаслідок цього застосування норм міжнародних договорів України в порядку, передбаченому коментованою статтею, обов'язково має бути пов'язане із з'ясуван- 44-472 Конституція України Розділ !. Стаття 9 ням питання про міжнародно-правову чинність відповідного міжнародного договору. Необхідно також з'ясовувати питання про набранням міжнародним договором чинності для України. Дата надання згоди Верховною Радою України на обов'язковість міжнародного договору не збігається з датою набрання чинності міжнародним договором для України. Так, Верховна Рада України 14 червня 1997 р. ратифікувала Конвенцію про захист прав людини та основних свобод, а для України вона набрала чинності 11 вересня 1997 р. На жаль, оприлюднення текстів міжнародних договорів в офіційних виданнях України не супроводжується відомостями про набрання ними чинності. Питання про дію міжнародних договорів України, а також про дію міжнародних договорів СРСР неодноразово поставало перед українськими судами. Враховуючи те, що «юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі» (ч. 1 ст. 124 Конституції України), суди можуть вирішувати це питання. Такий підхід збігається з доктриною та іноземною судовою практикою, яка визнає за національними судами право звертатися до з'ясування питання про чинність та дію міжнародних договорів. Зокрема, у зв'язку з правонаступництвом щодо міжнародних договорів перед судами може постати питання про дію в Україні міжнародних договорів СРСР. Відповідно до ст. 7 Закону України «Про правонаступництво» Україна є «правонаступником прав і обов'язків за міжнародними договорами Союзу РСР, які не суперечать Конституції України та інтересам республіки». Таким чином, визнання міжнародного договору СРСР нечинним може бути встановлене Конституційним Судом України в разі суперечності норм договору Конституції України або судом загальної юрисдикції - в разі суперечності норм договору інтересам України. Норми чинного міжнародного договору можуть мати практику їх застосування міжнародними органами. Така практика може впливати на зміст зобов'язань за договором, якщо вона є офіційним тлумаченням цього договору. Так, юрисдикція Європейського суду з прав людини відповідно до ч. 1 ст. 32 Конвенції про захист прав людини та основних свобод «поширюється на всі питання, які стосуються тлумачення та застосування конвенції». З огляду на це врахування тлумачень є частиною виконання зобов'язань за міжнародним договором. 52 Тлумачення слів ст. 9 Конституції України «...згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України...» пов'язане із з'ясуванням декількох понять. Перш за все як слід розуміти слова „згода на обов'язковість»? У п. 32 ст. 85 Конституції України визначена компетенція Верховної Ради України – надання згоди на обов'язковість міжнародних договорів України. Термін «ратифікація» в Конституції не застосовано. В той же час у ст. 7 Закону України «Про міжнародні договори України» це повноваження Верховної Ради України визначене як «ратифікація». Але надання згоди на обов'язковість міжнародного договору можливе не тільки шляхом ратифікації. Відповідно до ст. 2 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. надання згоди можливе також шляхом «прийняття», «затвердження», «приєднання». Саме так слід розуміти слова Конституції про повноваження давати згоду на обов'язковість міжнародного договору. На практиці Верховна Рада України використовує в повному обсязі це своє право не тільки шляхом ратифікації міжнародних договорів, що цілком природно, оскільки питання про форму надання згоди на обов'язковість договору звичайно вирішується в самому договорі. Відсутність згадки в ч. 1 ст. 7 Закону України «Про міжнародні договори України» про інші форми надання згоди на обов'язковість міжнародного договору суперечить Конституції України. Тому як частину внутрішнього законодавства слід розглядати не тільки ратифіковані міжнародні договори України, а і ті міжнародні договори, згоду на обов'язковість яких було надано Верховною Радою України в інший формі. У той же час норму ч. 2 ст. 7 Закону України «Про міжнародні договори України» слід розуміти в контексті компетенції Верховної Ради згідно з п. 32 ст. 85 Конституції України та вважати частиною внутрішнього законодавства не тільки ратифіковані, а і ті договори, згоду на обов'язковість яких було надано в іншій формі. Відповідно до ч. 2 ст. 7 Закону України «Про міжнародні договори України» ратифікації підлягають міжнародні договори України: а) політичні (про дружбу, взаємну допомогу і співпрацю, нейтралітет), загальноекономічні (про економічну та науково-технічну співпрацю), із загальних фінансових питань, з питань позики та кредиту, територіальні, мирні; б) що стосуються прав і свобод людини і громадянина; в) про громадянство; г) про участь У міждержавних союзах та інших міждержавних об'єднаннях 53  Конституція України (  організаціях), системах колективної безпеки; д) про військову допомогу та стосовно направлення контингенту Збройних Сил України до іншої країни чи допуску збройних сил іноземних держав на територію України; є) про історичне та культурне надбання народу України; є) виконання яких обумовлює зміну чинних чи ухвалення нових законів України; ж) інші міжнародні договори, ратифікація яких передбачена законом чи самим міжнародним договором.Міжнародні договори, згоду на обов'язковість яких Верховною Радою України не надано, не застосовуються як частина національного законодавства. Таких міжнародних договорів України переважна більшість, серед них в основному договори, укладені центральними органами виконавчої влади України. В українському праві відсутнє легальне визначення поняття «національне законодавство». Цей термін без визначення його змісту використовує і Конституція України (статті 9, 19, 118, п. 12 Перехідних положень). Але з'ясування саме цього поняття має принципове значення для розуміння місця міжнародних договорів у ієрархії українського законодавства. Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 9 липня 1998 р. під терміном «законодавство» потрібно розуміти прийняті в межах повноважень та відповідно до Конституції України і законів України: закони України; чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України; постанови Верховної Ради України; укази Президента України; декрети і постанови Кабінету Міністрів України. В інших випадках Конституційний Суд України в своїх рішеннях взагалі згадував міжнародні договори окремо від актів національного законодавства. В той же час Закон України «Про міжнародні договори України» у ч. 2 ст. 17 передбачає: «Якщо міжнародним договором України, укладення якого відбулось у формі закону, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України, то застосовуються правила міжнародного договору України». До цього слід додати, що ст. 12 згаданого Закону поширює на національне законодавство міжнародно-правовий принцип сумлінного виконання міжнародних договорів - «міжнародні договори України підлягають неухильному дотриманню Україною відповідно до норм міжнародного права», а також вимагає застосування цього принципу на основі взаємності. При цьому «Президент 54 Розділ І. Стаття 9 України і Уряд України вживають заходів щодо забезпечення виконання міжнародних договорів України» (ст. 13 Закону). Отже, згідно з українським законодавством виконання міжнародного договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, передбачає його пріоритет перед національним законом та іншими актами законодавства, крім Конституції України. Якщо міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України, то застосовуються правила міжнародного договору України. Відповідно державні органи або органи місцевого самоврядування не мають права виключати своїми актами зобов'язання, що містяться в таких договорах. З дати набуття для України чинності міжнародним договором не повинні застосовуватися норми внутрішньодержавного законодавства, що йому суперечать. У деяких випадках міжнародним договором, згоду на обов'язковість якого надано Верховною Радою України, санкціонується застосування державою-стороною інших міжнародних актів. Наприклад, Договором про відносини добросусідства і співробітництва між Україною та Румунією від 2 липня 1997 р. встановлено зобов'язання сторін «застосовувати міжнародні норми і стандарти ... які містяться ... в: документі Зустрічі Копенгагенської Конференції щодо людського виміру Організації з безпеки та співробітництва в Європі від 29 червня 1990 року, Декларації Генеральної Асамблеї ООН щодо прав осіб, які належать до національних або етнічних, релігійних і мовних меншин (Резолюція 47/135) від 18 грудня 1992 року...» В такому випадку договірна норма вступає в колізію з ч. 1 ст. 9 Конституції України і тому не може бути застосована. Застосування у внутрішньому правопорядку норм міжнародних договорів не може ні суперечити Конституції України, ні доповнювати її (за винятком випадків, коли Конституція надає таку можливість, наприклад, у ч. 1 ст. 22), ні виключати будь-які положення (в Рішенні у справі Устименка Конституційний Суд України зазначив: «...винятки з конституційних норм встановлюються самою Конституцією, а не іншими нормативними актами»). В ч. 2 ст. 9 Конституції України зазначено, що «укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції 55 Конституція України Розділ І. Стаття І О України...» Таким чином, норма цієї статті спрямована у майбутнє і виключає можливість укладення міжнародних договорів, що суперечать Конституції України. Відповідно до п. 2 ст. 1 Закону України «Про міжнародні договори України» поняття «укладення міжнародного договору України» охоплює ведення переговорів з метою підготовки тексту міжнародного договору, прийняття тексту міжнародного договору чи встановлення його автентичності та висловлення згоди на обов'язковість міжнародного договору для України. Це створює юридичний обов'язок для органів Української держави, уповноважених вести переговори, підписувати договори, давати згоду на обов'язковість договору, не укладати міжнародні договори, що суперечать Конституції України. Але це не виключає можливості появи міжнародних договорів, що суперечать Конституції України. На цей випадок Конституція не дає прямої відповіді, оскільки ця проблема є міжнародно-правовою і її вирішення міститься в ч. 1 ст. 46 Віденської конвенції про право міжнародних договорів: «Держава не має права посилатися на ту обставину, що її згоду на обов'язковість для неї міжнародного договору було виражено з порушенням того чи іншого положення її внутрішнього права, що стосується компетенції укладати договори, як на підставу недійсності її згоди, якщо тільки таке порушення не було явним і не стосувалося норми її внутрішнього права особливо важливого значення». При цьому порушення норми внутрішнього права особливо важливого значення має бути надзвичайно серйозним і ставити під сумнів сам факт належного волевиявлення. В іншому випадку договір буде визнано чинним і виникне питання про його виконання. Конституція не вирішує питання про можливість застосування норм міжнародних договорів, норми яких суперечать Конституції, але за своїм духом Конституція безумовно не сприймає такої колізії. На такій позиції стоїть і Конституційний Суд України, надаючи перевагу нормам Конституції перед нормами міжнародних договорів України. Відповідно до ст. 87 Закону України «Про Конституційний Суд України» Конституційний Суд може розглядати питання щодо конституційності чинного міжнародного договору і у разі дачі висновків про невідповідність міжнародного договору Конституції України Конституційний Суд України у цьому ж провадженні вирішує також питання щодо неконституційності цього договору чи його окремих частин. 56 Стаття 10. Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України. Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування. Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом. Мова відіграє визначальну роль у процесі формування особистості людини, здобуття нею освіти, є для неї засобом повсякденного спілкування, інструментом накопичення знань, прилучення її до надбань культури, національної самоідентифікації людини, а також, як правило, одним з головних чинників формування сучасної нації тощо. З огляду на складну історію становлення української державності та розвитку української мови, а також на те, що українську мову вважає рідною переважна більшість населення України (67,5% населення України заданими перепису 2001 р.) Конституція визнає державною саме українську мову. Причому зазначене положення міститься у розділі І Конституції України, який закріплює основи конституційного ладу в Україні як фундаментальні принципи, що складають засади громадянського суспільства та правової державності. Державна (офіційна) мова – це мова, якій державою надано статус обов'язкового засобу спілкування у публічних сферах суспільного життя. Публічними сферами, в яких застосовується державна мова, вважаються насамперед сфери здійснення повноважень органами законодавчої, виконавчої та судової влади, іншими державними органами та органами місцевого самоврядування (мова роботи, актів, діловодства і документації, мова взаємовідносин цих органів тощо). Положення Конституції України зобов'язують застосовувати державну – українську мову як мову офіційного спілкування посадових і службових осіб при виконанні ними службових обов'язків, у роботі і в діловодстві органів державної влади, представницького та інших органів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, а також у навчальному процесі в державних і комунальних навчальних зак- 57 Конституція України Розділ /. Стаття 10 ладах України (Рішення Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 р. (справа про застосування української мови)). Порядок застосування мов відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 92 Конституції України має визначатися виключно законами України. Зараз зазначений порядок визначається Законом України від 28 жовтня 1989 р. «Про мови в Українській РСР», відповідно до ст. 11 якого мовою роботи, діловодства і документації, а також взаємовідносин державних та інших органів, підприємств, установ є українська мова. Закон визначає мову технічної і проектної документації (ст. 14), з'їздів, конференцій та інших форумів (ст. 15), документів про вибори (ст. 16), у сфері обслуговування (ст. 17), судочинства (ст. 18), провадження у справах про адміністративні правопорушення (ст. 19), нотаріального діловодства (ст. 20), арбітражного провадження (ст. 21), прокурорського нагляду (ст. 22), юридичної допомоги (ст. 23), міжнародних договорів та угод (ст. 24), виховання та освіти (статті 25-29), у сфері науки (ст. 30), інформатики (ст. 31), у сфері культури (ст. 32) тощо. У статті 37 Закону України «Про мови в Українській РСР» встановлено, що «офіційні назви державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ і організацій утворюються і подаються українською мовою. З правого боку (або внизу) ці назви можуть подаватися в перекладі іншою мовою». Державною мовою зобов'язані володіти Президент України (ст. 103 Конституції України), професійні судді (ст. 127 Конституції України, ст. 59 Закону «Про судоустрій»), судді Конституційного Суду України (ст. 148 Конституції України), члени Вишої ради юстиції (ст. 6 Закону «Про Вищу раду юстиції»), Уповноважений Верховної Ради України з прав людини (ст. 5 Закону «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини»). Відповідно до ст. 6 Закону України «Про мови в Українській РСР» службові особи повинні володіти як державною – українською, так і російською мовами. Зазначене положення було вміщено з огляду на реальну мовну ситуацію в Україні. Н езнання громадянином української або російської мови не є підставою для відмови йому у прийнятті на роботу. Після прийняття на роботу службова особа повинна оволодіти мовою роботи органу чи організації в обсязі, необхідному для виконання службових обов'язків. Громадяни мають право звертатися до органів державної влади, місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, об'єднань громадян, посадових 58 осіб українською чи Іншою мовою, прийнятною для сторін (ст. 6 Закону від 2 жовтня 1996 р. «Про звернення громадян»). Відповідно до п. 5 ч. 2 ст. 9 Закону України від 18 січня 2001 р. «Про громадянство України» однією з умов прийняття до українського громадянства визнається «володіння державною мовою або ЇЇ розуміння в обсязі, достатньому для спілкування», що є свідченням зваженого, поміркованого і толерантного підходу. 27 березня 2001 р. Президент України своїм Указом № 215/2001 затвердив «Порядок провадження за заявами і поданнями з питань фомадянства України та виконання прийнятих рішень», яким встановлено, що особа може виконати зазначену вимогу шляхом подання одного з таких документів: 1) документа про володіння державною мовою або її розуміння в обсязі, достатньому для спілкування, який видається в Україні керівником навчального закладу, місцевим органом виконавчої влади України або виконавчим органом місцевого самоврядування; 2) копії атестата чи витягу із залікової відомості диплома - для особи, яка має документ про закінчення навчального закладу з вивченням української мови (підпункт «є» п. 39). В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України. Це означає, що держава, по-перше, бере на себе зобов'язання не перешкоджати вільному розвитку, використанню у спілкуванні, застосуванні мов національних меншин, по-друге, сприяти їх розвитку та використанню (шляхом державної підтримки видання друкованих засобів масової інформації, підручників, навчальних посібників, художньої літератури, набуття освіти мовами меншин тощо), по-третє, захищати мови меншин як духовно-культурну цінність з метою не допустити їх занепаду і втрати. 15 травня 2003 р. Верховна Рада України ухвалила Закон «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин», відповідно до якого положення зазначеної Хартії застосовуються до мов таких національних меншин України, як білоруська, болгарська, гагаузька, грецька, єврейська, кримськотатарська, молдавська, німецька, польська, російська, румунська, словацька та угорська. Відповідно до цього закону визначено ті заходи, які застосовуються стосовно кожної з вказаних мов. Зокрема, відповідно до підпункту (ііі) п. 1 ст. 8 Хартії передбачається забезпечити надання дошкільної освіти (або суттєвої частини такої освіти) відповідними мовами меншин «принаймні до дітей з тих сімей, які цьо- 59 Розділ і. Стаття І 1 ся перш за все офіційні мови ООН (англійська, російська, іспансь ка, китайська, французька) та робочі мови ООН (англійська, ро Конституція України го бажають і кількість яких вважається для цього достатньою». Відповідно до п «Ь» ст. 14 Хартії держава зобов'язується «в інтересах регіональних мов або мов меншин сприяти транскордонному співробітництву, зокрема між органами регіонального або місцевого самоврядування, на території яких аналогічна мова використовується у такій самій або схожій формі, та розвивати таке співробітництво». При цьому, як зазначається у п. 5 цього Закону, «при застосуванні положень Хартії заходи, спрямовані на утвердження української мови як державної, її розвиток і функціонування в усіх сферах суспільного життя на всій території України, не вважаються такими, що перешкоджають чи створюють загрозу збереженню або розвитку мов, на які відповідно до статті 2 цього Закону поширюються положення Хартії». Певні можливості для використання мов меншин передбачено в Законі «Про мови в Українській РСР». Так, наприклад, у роботі державних та інших органів, підприємств, установ, організацій, розташованих у місцях компактного проживання громадян нетитульної націонал ьно-етнічної спільноти можуть використовуватися поряд з українською і їхні національні мови (ч. 2 ст. 3). У статті ЗО передбачається, що «результати науково-дослідних робіт оформляються українською або російською мовою», а виконавці таких робіт «можуть вибирати мову публікацій наукових результатів». Відповідно до ст. 33 мовою офіційних засобів масової інформації є українська мова, але «можуть також бути мови інших національностей». З огляду на реальну мовну ситуацію, що склалася в Україні, та оскільки за даними Всеукраїнського перепису населення 2001 р. російську мову визначили як рідну 29,6% населення, у нормі, що коментується, виокремлено російську мову. В Європейській хартії регіональних мов або мов меншин російська мова віднесена до переліку тих мов, на які поширюється застосування спеціальних пільгових заходів. У Законі «Про мови в Українській РСР» на службових осіб покладається обов'язок володіти не лише державною, а й російською мовою (ст. 6). Необхідністю інтеграції України в Європу та залучення її до надбань світової культури обумовлена турбота держави про розвиток мов міжнародного спілкування. Такими мовами вважають-60 сійська, іспанська, французька). Стаття 11. Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а та-кожрозвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України. Положення статті, що коментується, спрямоване на забезпечення толерантності в міжетнічних відносинах та їх демократичного розвитку, досягнення міжнаціональної злагоди в українському суспільстві. Вперше на конституційному рівні визнано існування в Україні трьох видів національно-етнічних спільнот: української нації, корінних народів і національних меншин, а також визначено два головні вектори державної політики у сфері міжнаціональних відносин: 1) сприяння консолідації та розвиткові титульної – української нації; 2) сприяння розвиткові самобутності корінних народів і національних меншин України. Необхідність забезпечення розвитку української нації обумовлена значними втратами, яких вона зазнала у сфері національно-етнічного буття протягом понад трьох останніх століть. Розрізняється українська нація як сукупність осіб, які відносять себе до титульної української нації і вважають за необхідне збереження її самобутності (саме в такому значенні вона розглядається у статті, що коментується), та українська політична на-Ція, до якої входять усі громадяни України незалежно від національно-етнічного походження. Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, u історичної свідомості, традицій і культури шляхом законодавчого регулювання, здійснення державних програм, наукових пошуків, видання відповідної літератури, проведення конференцій, конкурсів, фестивалів та інших заходів. З метою реалізації Закону України від 28 жовтня 1989 р. «Про мови в Українській РСР» |Дою Міністрів УРСР була ухвалена постанова від 7 грудня уо9 р. «Про першочергові заходи щодо організації виконання •Закону УРСР «Про мови в Українській РСР». 12 лютого 1991 р. 61 Конституція України постановою Ради Міністрів УРСР № 4 і була затверджена жавна програма розвитку української мови та інших національних мов в УРСР на період до 2000 р. 8 вересня 1997 р. Кабінет Міністрів України своєю постановою № 998 затвердив Комплексні заходи щодо всебічного розвитку і функціонування української мови. Постановою Кабінету Міністрів України 6 листопада 1997 р. № 1235 було затверджено Програму розвитку і підтримки української культури у м. Севастополі, забезпечення функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя міста. Постановою Кабінету Міністрів України від 19 вересня 2002 р. була затверджена Державна програма підтримки національних творчих спілок на 2003-2005 роки. Українська держава піклується про розвиток етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України. До національних меншин належать «групи громадян України, які не є українцями за національністю, виявляють почуття національного самоусвідомлення та спільності між собою» (ст. З Закону України від 25 червня 1992 р. «Про національні меншини в Україні»). Визначення поняття корінних народів подається в Конвенції Міжнародної організації праці № 169 від 27 червня 1989 p., яка відносить до корінних ті «народи, які ведуть племінний спосіб життя в незалежних країнах, соціальні, культурні й економічні умови яких відрізняють їх від інших груп національного співтовариства і становище яких регулюється повністю чи частково їх власними звичаями чи традиціями або спеціальним законодавством», а також «народи в незалежних країнах, які розглядаються як корінні в зв'язку з тим, що вони є нащадками тих, хто населяли країну або географічну область, частиною якої є ця країна, в період її завоювання або колонізації або в період встановлення існуючих державних кордонів, і які, незалежно від їх правового статусу, зберігають деякі або всі свої соціальні, економічні, культурні й політичні інститути». Причому в п. 2 ст. 1 Конвенції міститься застереження про те, що «основоположним критерієм» для визначення груп, на які вона поширюється (тобто головним критерієм визнання корінним народом), є «вказівка самих народів на їх приналежність до числа корінних народів або таких, що ведуть племінний спосіб життя». Фактично це єдине нормативне визначення ко- 62 Розділ І. Стаття і 1 пінних народів, яке досить складно застосувати в умовах сучасної України. ... Визначальним серед прав особи у сфері національно-культурного розвитку є право на вибір національної належності, адже для кожної людини є природним ототожнення себе з певною етнічною спільнотою. Відповідно до ст. 11 Закону «Про національні меншини в Україні» громадяни України, які належать до національних меншин, мають право вільно обирати та відновлювати національність. Такий вибір не повинен тягти за собою будь-яких негативних наслідків. При здійсненні цього права не допускається примушення громадян у будь-якій формі до відмови від своєї національності. Зазначене право знайшло своє закріплення в українському законодавстві з огляду на нашу історію, коли сотні тисяч громадян з різних причин змушені були приховувати свою національну належність або ж зовсім відмовлятися від неї. Безпосередньо з цього права випливає право на збереження етнічної самобутності, яке знайшло своє законодавче закріплення у ст. 300 нового Цивільного кодексу України. На відміну від Закону України «Про національні меншини в Україні», в якому зазначене право не знайшло прямого закріплення і про нього згадується лише опосередковано, у Цивільному кодексі України воно юридично визнається за будь-якими фізичними особами, а не лише за громадянами, які належать до національних меншин. Аналіз ст. 300 нового Цивільного кодексу України дає достатні підстави для висновку про те, що «право на збереження своєї національної, культурної, релігійної, мовної самобутності» становить головний зміст більш широкого права особи – права на індивідуальність, якому, власне, й присвячена ст. 300, хоча й не вичерпує його. Іншою складовою частиною права на індивідуальність визнається «право на вільний вибір форм та способів прояву своєї індивідуальності, якщо вони не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства». Д  ержава підтримує здійснення заходів, спрямованих на вивчення та розвиток мови, культури, традицій корінних народів і національних меншин, формування в них знань та уявлень про Історію, основні пам'ятки, заклади і діячів національної культу-Ри, розуміння і цінування національних духовних надбань, залучення представників корінних народів і національних меншин до |
Схожі:
|
В. Я. Тація Доктора юридичних наук, професора В. Д. Гончаренко. А. Й. Рогожин,ІО. Д. Святоцький та ін., 2003 © Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2003 |
До Закону України Варфоломеєва Т. В., Гончаренко С. В. В18 Науково-практичний коментар до Закону України «Про адвокатуру». Законодавство про адвокатуру... |
|
Цвітоське навчально-виховне об’єднання На виконання п. 2 Державної програми запобігання дитячій бездоглядності на 2003—2005 роки, затвердженої Указом Президента України... |
України КРИМІНІЛЬНИЙ ПРОЦЕСУАЛЬНИЙ КОДЕКС УКРАЇНИ Науково-практичний... Національний університет «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого» Національна академія правових наук України |
|
За редакцією доктора юридичних наук, професора М. І. Мельника, доктора... За підсумками V Всеукраїнського конкурсу на краще юридичне видання (2002—2003 pp.) цей Коментар відзначено другою премією у номінації... |
ФІЗИКО-МАТЕМАТИЧНІ НАУКИ На ступінь доктора наук Бартіш М. Я. Методи типу Ньютона для розв’язування нелінійних операторних рівнянь і задач на екстремум: (01. 05. 02) / Київ нац ун-т... |
|
Протокол №10 від 26 травня 2003 року) Рекомендовано Міністерством... Нетрадиційні релігійні та містичні культи України: Навчальний посібник / В. М. Петрик, С. В. Сьомін та ін. За заг ред. В. В. Остроухова... |
Книга, 2003 Базовий підручник Програма для загальноосвітніх навчальних закладів. Навчальні програми для профільного навчання. Програми факультативів, спецкурсів,... |
|
Література на допомогу вчителю Про затвердження Концепції профільного навчання в старшій школі. Рішення колегії Міністерства освіти і науки України №10/13 від 25.... |
ВИКОНАВЧА ВЛАДА Виконавча влада і адміністративне право /За заг ред. В. Б. Авер'яно- • ва. — К.: Видавничий Дім "Ін-Юре", 2002. — 668 с |
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua