|
|
Скачати 400.95 Kb.
|
Особливості процесу європеїзації України в XІV – XVIІІ ст. У XІV – першій половині XVIІ ст. відбувається друга хвиля європеїзації України, пов’язана з її входженням до складу Польщі і Великого князівства Литовського, коли Україна в економічному, політичному та культурному відношенні ставала складовою європейського світу. Це розширювало можливості для синтезу давньоруської спадщини та надбань Західної Європи. В українських землях активно впроваджуються західні моделі та принципи суспільно-політичного життя, розпочинається процес еволюції до індивідуалізму, приватної власності та правового суспільства. Зокрема, формується станове представництво – ознака зрілого феодального устрою. Територіальна децентралізація Великого князівства Литовського багато в чому гарантувала збереження традиційного місцевого укладу українських земель, їх вільний розвиток на європейський зразок. Ця широка автономія земель базувалася на договірних відносинах, закріплених так званими уставними земськими грамотами, в яких визначалися умови, на яких населення приєднуваних областей визнавало владу великого князя литовського. Подальший розвиток отримала давньоруська традиція відносин васалітету, яка на відміну від підданства, що утверджувалося в Московській державі, включала поняття свободи, передбачала певну автономію суспільства (особи) від влади. Соціальні відносини розвиваються у напрямі творення станової організації суспільства на підставі юридично визнаних прав, привілеїв та обов’язків. Станова організація, невідома в Київській Русі, проникає в Україну із заходу, через Польщу. Проте корпоративна структура тут поступово руйнується. У Польщі різниця між ступенями шляхетства була ліквідована ще наприкінці ХІV – на початку ХV ст., а у Великому князівстві Литовському на століття пізніше. Наприкінці ХV – на початку ХVІ ст. в ньому не простежується наявність родових корпорацій знаті, а в середині століття створюється організоване представництво шляхти на загальнодержавних сеймах. Станова організація являла собою важливий етап на шляху утвердження класової структури суспільства. Основним правовим інститутом у Великому князівстві Литовському залишається право власності, що почало утверджуватися в Київській Русі ще в домонгольський період. Привілеї 1413, 1434 і 1447 рр. встановили межі великокняжої влади щодо особистого майна, державних повинностей, а також влади над князями, панами, боярами, духовенством та міщанами. Проте вже на початку ХVІ ст. стало ясно, що форма правової регуляції зіперта на привілеї себе вичерпала. Юридичним кодексом, який унормував як засади державного устрою, так і положення цивільного та карного права став Литовський статут 1529 р. Литовські статути 1529, 1566, 1588 рр., в яких органічно поєдналися норми «Руської правди», римського права, привілеїв великого князя, звичаєвого права, ряду чеських, польських та німецьких судебників, радикально зреформували усю систему влади й управління і перетворили Велике князівство Литовське в цілому і Україну зокрема, на складову європейського правового простору. Статут 1529 р. складався з 13 розділів, поділених на 264 артикули, що містили норми державного, адміністративного, цивільного, сімейного, кримінального та інших галузей права. Унікальність цього кодексу полягає в тому, що його кодифікаторам вдалося розробити таку систему права, яка стала однаково прийнятною в усіх кутках величезної держави. Слід відзначити, що Статут містив ряд ренесансних політико-правових ідей щодо рівної відповідальності перед законом як підданих, так і володаря та уряду; введення інституту присяги усіх без винятку службових осіб, починаючи від великого князя; законодавчої регламентації охорони інтересів приватної особи через запровадження інституту адвокатури, у тому числі безкоштовної – для неімущих; принципу персональної відповідальності перед законом, коли провина порушника не поширювалася на членів його родини; детальне випрацювання майнових і особистих прав жінок; недиференційоване ставлення до представників різних конфесій та етнічних груп тощо. Литовський статут де в чому перевершував тогочасні кодекси законів у західноєвропейських країнах. Пізніше його було використано при складанні «Соборного уложення» в Росії (1649 р.), його ж нормами керувалися в Гетманщині в середині ХVІІ – ХVІІІ ст. Падіння Константинополя у 1453 р. і наступне завоювання турками Єгипту викликали переорієнтацію торговельних шляхів, Великі географічні відкриття. Одним з важливих наслідків цього став величезний приплив дешевого золота й срібла до Європи, який викликав так звану «революцію цін», коли протягом короткого часу більше ніж у десять разів зросла кількість грошей. Це суттєво активізувало процеси первісного накопичення капіталу в Західній Європі, під впливом яких відбувається посилення товарно-грошових відносин, піднесення економічного розвитку міст, активізація їх торговельних зв’язків. Українські землі знову потрапляють на орбіту активних торговельних відносин і стають учасником великої транзитної торгівлі. Чимало просякнутих духом Відродження освічених, енергійних людей налагоджувало тісні стосунки з місцевою елітою, активно інтегрувались у місцеве життя і переносило на новий грунт тенденції розвитку світської науки і культури, європейської заповзятливості. Початок становлення капіталістичних відносин у Західній Європі обумовив складування дуже вигідної кон’юнктури для продукції сільського господарства. Цьому сприяла як переорієнтація після 1453 р. традиційних споживачів візантійського зерна (Італія, Франція та ін.) на його імпорт з країн Східної Європи, так і зростання попиту на продукцію сільського господарства внаслідок урбанізації. Все це безпосередньо позначилося на розвитку українських земель у ХV – ХVІ ст.: прогресує розвиток товарно-грошових відносин, бурхливо зростає ринок сільськогосподарської продукції, поглиблюється суспільний поділ праці. Починаючи з перших десятиліть XVI ст. розпочинається якісно новий етап і в розвитку українських міст. Під впливом розвитку товарно-грошових відносин бурхливо зростають міські поселення. До кінця 60-х рр. XVI ст. тільки в українських землях Великого князівства Литовського виникли десятки нових міст і містечок, а загальна їх кількість в Україні наблизилась до тисячі. Хоча серед них переважали дрібні, агро-ремісничі приватновласницькі поселення, але було і чимало міст з 5 – 10 тис. жителів з високорозвинутим ремеслом та жвавою торгівлею. В них відбуваються значні зрушення: поглиблюється спеціалізація ремісництва (майже утричі зросла кількість ремісничих спеціальностей порівняно з давньоруським періодом), набувають поширення ярмарки (як ознака формування внутрішнього ринку), виникають фахові ремісничі об’єднання – цехи, з’являються перші зародки мануфактурного виробництва. Наприкінці ХV – на початку ХVІ ст. поширюється практика надання містам магдебурзького права, яке звільняло їх від суду і адміністративної влади великокнязівських урядників. На початку ХVІІ ст. ним користувалася вже більшість значних міст України, отримуючи право на самоуправління, вироблення власних правових норм, податковий і судовий імунітет, право власності на землю, пільги в занятті ремеслом і торгівлею, право на організацію ремісничих цехів і проведення ярмарків. Запровадження магдебургії дало можливість певною мірою «європеїзувати» міське життя, ввести його в чіткі правові норми. Його поширення сприяло появі нових рис ментальності населення, формуванню засад громадянського суспільства. Цей період став часом зародження, становлення й розвитку вітчизняних форм місцевого самоврядування, а також його європеїзації. Особливе значення мали процеси Реформації та Контрреформації, які розпочалися в першій половині XVІ ст. Кожна з цих суспільно-політичних течій по-своєму вирішувала назрілу потребу оновлення релігійного життя, а разом з ним і всього соціально-культурного буття європейських народів. Ускладнення суспільно-політичного процесу і дедалі відчутніший брак світської культури об’єктивно сприяв посиленню західних впливів. Після певної паузи в поступальному розвитку культури, своєрідного інтелектуального і культурного застою, розпочинається переорієнтація на західну цивілізацію, активне засвоєння на національному ґрунті надбань західноєвропейської культури. Тісні економічні, торговельні, культурні зв’язки із Заходом зродили попит на людей високої освіти, які були потрібні як для певних професій, так і для науки, культурного життя. Вже в ХІV ст. українці починають виїздити на навчання до університетів Італії, Франції, Німеччини, Чехії, Австрії. Тільки в Краківському університеті у XV – першій половині XVІ ст. одержало освіту не менше 1 200 вихідців з України. На початку XVІ ст. ми зустрічаємо їх на професорських посадах у багатьох західноєвропейських університетах. Серед них можна назвати Юрія Дрогобича, Павла Русина, Лукаша з Нового Міста та ін. Саме вони стали носіями нових гуманістичних ідей Відродження, збагатили своїми творами ренесансну культуру, в яких відчутне нове розуміння людини-особистості. Головними центрами культурного й наукового життя стають Львів, Острог, Луцьк, Київ, Перемишль. Тут зароджувався й міцнів, структурно оформлявся український гуманістичний рух, завдячуючи як безпосереднім контактам із гуманістами Західної Європи, так і через ознайомлення українських авторів із творами європейських мислителів. Культурний і соціально-економічний прогрес, що розпочався в Україні у XV ст., створював передумови для виникнення нового способу життя, нових суспільних відносин, пробуджував національну свідомість. Серед широкого загалу православних зростає усвідомлення, що без реформи церковного життя і оновлення форм культури, піднесення рівня своїх шкіл на основі використання досвіду як єзуїтських, так і протестантських шкіл неможливо зберегти свої позиції, в тому числі і в сфері публічного управління. Ініціативу взяли на себе православні магнати та міщанські братства, які можуть слугувати прообразом громадянського суспільства. Першим українським навчальним закладом європейського типу стала Острозька академія, створена з ініціативи князя Костянтина Острозького. Академія заклала механізм реального компромісу між східнослов’янськими просвітницькими традиціями і «латинською наукою». Поява школи слов’яно-греко-латинського типу було справжньою революцією в освітній православній традиції, уперше поєднавши на порубіжжі греко-слов’янського культурного ареалу і католицької Європи візантійський «Схід» із латинським «Заходом». Синтез «слов’яно-греко-латинських» наук став прикладом для навчальних закладів, створених міщанськими братствами, тому академію по праву можна назвати фундаментом широкого оновлення національної освіти кінця XVI – початку XVIІ ст. В більш широкому плані, перехід до вивчення семи вільних наук мав величезне значення з далекими наслідками культурологічного й світоглядного характеру, започаткувавши зрушення у всій філософській орієнтації української культури. Нові школи, за образним висловом Дмитра Чижевського, розвертали Україну-Русь «обличчям до Заходу». Особливу роль відіграла Києво-Могилянська академія, через яку до кінця XVIIІ ст. пройшло понад 25 тис. юнаків. Засвоєння ідей Контрреформації на національному грунті сприяло входженню українського православ’я у коло нових ідей, символів, мистецьких форм, пов’язаних з формуванням бароко. Взаємодія Pax Latina у польському варіанті та Pax Orthodoxa в українсько-білоруському поклали початок синтезу латинства і візантизму, а це означало виникнення загальноєвропейського процесу інтеграції у сферах культури і мистецтва, суспільної думки, права і економіки. Поворот освіти, письменності, політичної культури «обличчям до Заходу», започаткований острозьким гуртком наприкінці XVI ст. і продовжений київськими інтелектуалами 1620 – 1640-х рр. ідейно підготував Визвольну війну середини XVIІ ст., яка переросла в Українську національну революцію. Ідеї Відродження, гуманізму, Реформації й православної Контрреформації знайшли сприятливий грунт в умовах запеклої боротьби за національну державність, економічну незалежність, політичні й громадянські права. Ментальність українців піднімається на рівень національної самосвідомості, осмислення себе окремим народом із власною історією, державою, культурою. Таким чином, Українська національна революція зруйнувала старий світ і розчистила простір для остаточного утвердження нових цінностей, заклавши основу для формування модерної нації. Третя хвиля європеїзації пов’язана з існуванням Української козацької держави у другій половині XVІІ – XVIІІ ст., виникнення і розвиток якої стало результатом засвоєння українським козацтвом західних цінностей життя. Майже півторастолітнє існування автономної Гетьманщини, попри постійний наступ на її права, було часом активного розвитку процесів європеїзації у багатьох сферах, у тому числі й у сфері державного управління. Гетьманщина хоча й повільно, можливо з певним запізненням, йшла по шляху, притаманному передовим країнам Європи. Механізм функціонування політичної влади дозволяє охарактеризувати політичний режим Гетьманщини як республікансько-демократичний, що поєднував у собі елементи як прямої, так і опосередкованої демократії, і базувався на полково-сотенному адміністративному устрої. Політичний устрій Гетьманщини складався відповідно до державницьких традицій Запорізької Січі, якій були притаманні такі демократичні елементи, як: рівноправність всіх козаків, прийняття рішень більшістю, унікальний в європейській державно-управлінській практиці того часу принцип виборності усіх посадових осіб у державі, абсолютна свобода козака в поєднанні з військовою дисципліною. Українська політична думка цього періоду мала європейські орієнтири, в межах якої розроблялася концепція європейської України. На разі доречно пригадати Конституцію Пилипа Орлика 1710 р., в якій було зроблено першу спробу реформувати систему державного управління на засадах європейських принципів поділу влади, народного представництва і незалежного місцевого самоврядування. По суті це був «соціальний контракт» влади і суспільства. Михайло Драгоманов давав дуже високу оцінку цьому документу, називаючи його «Конституцією України», де проявилася ідея лібералізму та вплив західноєвропейського парламентаризму. За Конституцією вища виборна влада держави, гетьманська, обмежувалася виборною Генеральною Радою, куди мали входити Генеральна старшина та полковники (виборні на своїх рівнях) і делегати від полків – Генеральні радники. Без попереднього рішення і згоди Ради гетьман не міг на власний розсуд нічого «ні починати, ні вирішувати, ні здійснювати». У час між скликаннями Генеральних Рад всі нагальні й поточні питання державного життя гетьман мав вирішувати за порадою Генеральної старшини. Фактично пропонувався проект президентсько-парламентської республіки, якої в той час в Європі ще не існувало. У Конституції наголошувалося, що кожен зі старшини «заступаючи свій уряд, повинен скласти за публічно ухваленою формою тілесну присягу на вірність батьківщині, чесну відданість гетьману й виконання обов’язків служби». Водночас, якщо у діях гетьмана будуть помічені порушення законів або таке, що завдає шкоди «вольностям і небезпечне для батьківщини», тоді члени Генеральної Ради мають право скористатися «повною свободою голосу». Особливо підкреслювалася необхідність боротьби зі зловживанням владою, в чому гетьман мав бути «гідним наслідування прикладом». У ст. Х говорилося, що оскільки «усі тягарі і здирство нещасного простолюду беруть свій початок із підкупу за сприяння особам, що просять і домагаються судових посад, не користуючись довір’ям і не маючи заслуг, але ненаситно прагнучи до власного збагачення, розбещуючи урядовців, козаків і простолюдинів, завойовуючи прихильність гетьмана підступними дарунками, за допомогою яких намагаються без вільних виборів, всупереч праву і рівності, піднятися на вершину полкових та інших урядів і почестей», то «найсерйознішим чином постановлялося», щоб всі посади заміщувалися на основі «вільного волевиявлення і голосування», а не призначалися «на основі дружніх стосунків і особистої прихильності». За Березневими статтями 1654 р. продовжувала діяти попередня правова система, що склалася у період Визвольної війни і яка була відмінна від системи імперського права. Так, коли на початку ХІХ ст. М. Сперанський разом з головою української кодифікаційної комісії графом П. Завадовським та групами кодифікаторів права на чолі з А. Повстанським і Ф. Давидовичем уклали «Звід місцевих законів губерній і областей, приєднаних від Польщі» та «Зібрання цивільних законів, діючих у Малоросії» під назвою «Зібрання малоросійських прав», то з 1 255 статей «Зібрання малоросійських прав» 515 грунтувалися на нормах Литовського статуту, 58 – на Магдебурзькому праві, 224 – на його різновиді – Хелмінському праві й 457 – на «Саксонському зерцалі» (основному джерелі Магдебурзького і Хелмінського права). Гетьманщина мала досить розгалужений управлінський апарат, який складався з багатьох центральних та місцевих установ. Для його нормального функціонування вимагалося чимало кваліфікованих спеціалістів різного профілю, які б мали військову, адміністративну, правову, фінансову тощо підготовку. Київська академія, колегіуми надавали своїм учням ґрунтовні знання загальноосвітнього характеру, але вони не готували фахівців з окремих галузей знань. Спеціальна освіта набувалася переважно практикою. Велику роль у підготовці кадрів для адміністративно-судових і фінансових органів відігравали гетьманські канцелярії центральних та місцевих установ і особливо Генеральна військова канцелярія – вищий виконавчий орган Гетьманщини, за посередництвом якого гетьман здійснював своє адміністративне, судове, фінансове управління, а також зовнішні зносини. У 40-х рр. XVIII ст. при ній було створено спеціальний навчальний заклад напіввійськового типу – канцелярський курінь у Глухові. Він підпорядковувався генеральному писареві, безпосередньо керував ним старший канцелярист. До куреня приймали юнаків переважно із старшинських родин, які мали свідоцтво про закінчення Київської академії. Знаходились вони на утриманні Військового скарбу. Навчання складалося з теоретичної та практичної підготовки. Вивчалися юриспруденція, камеральні (фінансово-економічні) науки, військова теорія. Після закінчення канцеляристи призначалися на посади сотників, бунчукових товаришів, полкової старшини тощо. Створення Глухівського куреня фактично співпадало з аналогічними процесами у Західній Європі, спеціальні програми, орієнтовані на підготовку адміністративних кадрів для органів державної влади, починають відкриватися у провідних університетах з 20 – 30-х рр. XVIII ст. За висловом М.С. Грушевського, Україна «жила єдиним життям, одними ідеями з Заходом», її культура і мистецтво в ХVІІ – ХVІІІ ст. «до самого упадку гетьманщини» були західними. Варто згадати й думку І. Лисяка-Рудницького, який вважав Україну за етосом і естетичними світосприйманнями належною до Сходу, а за політичною і соціальною структурою – до європейського світу. Унаслідок її розташування між світами грецько-візантійської й західних культур вона була законним членом їх обох і протягом усієї своєї історії намагалася синтезувати ці обидві традиції. Тому Україна, власне, ніколи не переживала доби насильного й раптового «узахіднення», аналогічного царюванню Петра в російській історії. І в цьому, зазначає І. Лисяк-Рудницький, аж ніяк нема нічого дивного. Країна, що від своїх початків була суттєво європейською – і в цьому значенні «західною», – не потребувала асимілювання до Європи шляхом наглого революційного перевороту. Проте європейський характер України скріплювався завдяки впливам і контактам з іншими країнами. За його оцінкою до синтезу двох традицій «Україна наближалася у великі епохи своєї історії, за Київської Русі й за козаччини ХVІІ ст.». Проте, хоча ці епохи були багаті на потенційні можливості та часткові досягнення, в обох випадках остаточний синтез зазнав невдачі, й Україна впала під тягарем надмірного зовнішнього натиску, а також від внутрішніх суперечностей. |
| Виховна година (День ветеранів праці, людей похилого віку) Добрий день, наші почесні гості люди старшого покоління досвідчені, мудрі, добрі. Другий місяць осені починається з особливої дати.... |
Проект Концепція... Ради Європи, зокрема Конгресу місцевих і регіональних влад Ради Європи щодо розвитку місцевої демократії з метою визначення засад... |
| 22 січня День Соборності України Це свято відзначаємо щороку в день проголошення Акту возз’єднання Української Народної Республіки й Західно-Української Народної... |
1 Міжнародний день музики Всесвітній вегетаріанський день Міжнародний... Сиявуша Імрана оглу Мамедзаде (1935), азербайджанського письменника, перекладача творів українських письменників |
| ТВОРЧІ МАНДРИ УЧАСНИКІВ ПРОЕКТУ З МАПУВАННЯ КУЛЬТУРНИХ РЕСУРСІВ УКРАЇНИ Романюк, голова офісу Ради Європи в Україні Владімір Рістовські, Генеральний Консул Республіки Польща у Луцьку Марек Мартінек, заступник... |
Продовження роботи другої сесії Академії лідерства в рамках Ради Європи «Посилення інституційної спроможності органів місцевого самоврядування в Україні», що фінансується урядом Данії і Швейцарською... |
| Тема: Країни Західної Європи Позначте на контурній карті Європи кордони та столиці країн, які входять до «великої сімки» |
Тема: Країни Західної Європи Позначте на контурній карті Європи кордони та столиці країн, які входять до «великої сімки» |
| ДЕНЬ СВЯТОГО ВАЛЕНТИНА Федишин «Лише у нас на Україні», Н. Май «Мамина сорочка», «Пісня про тата», мелодія скрипки та гітари, мелодія Шопена, М. Скорик... |
Регіональних мов або мов меншин Держави члени Ради Європи, які підписали цю Хартію, враховуючи, що метою Ради Європи є досягнення більшого |