|
|
Скачати 400.95 Kb.
|
ДЕНЬ ЄВРОПИ в уКраїні365-А РІЧНИЦЯ ПЕРЕМОГИ КОЗАЦЬКОГО ВІЙСЬКА ПІД ПРОВОДОМ БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО НА ЖОВТИХ ВОДАХ У ВИЗВОЛЬНІЙ ВІЙНІ 1648-1654 РОКІВ 1. День Європи в УкраїніДень Європи – це символ започаткування нової успішної моделі мирної співпраці між державами, що ґрунтується на спільних цінностях та інтересах. Рішення щодо відзначення 9 травня Дня Європи в Європейському Союзі було прийнято у 1985 році на Саміті Ради ЄС у Мілані. До 1997 року це свято мало переважно культурно-мистецьку спрямованість та носило обмежений характер. У 1997-1998 роках до святкування Дня Європи залучилися держави-кандидати на вступ до ЄС. У цих країнах святкування набуло певного політичного забарвлення і було спрямоване на формування громадської думки стосовно підтримки вступу до Євросоюзу. Проводилися регіональні конференції та круглі столи; публічні дебати, виступи на телебаченні та радіо громадських діячів; широка інформаційно-роз’яснювальна кампанія; культурно-розважальні програми та спортивні змагання тощо. Україна – єдина держава не член ЄС, в якій на державному рівні відзначається День Європи (цей день святкують також у країнах-кандидатах – Македонії, Туреччині, Хорватії). Щорічне відзначення згаданого заходу в нашій державі започатковано Указом Президента України від 19 квітня 2003 р. № 339, яким встановлено третю суботу травня датою святкування в Україні Дня Європи. Традиційно, урочиста церемонія відкриття Дня Європи проходить у Києві. На центральній вулиці м. Київ – Хрещатику облаштовується так зване "Європейське містечко" за сприяння Представництва ЄС в Україні та посольств держав-членів ЄС. Таке містечко складається з павільйонів, що представляють Україну, кожну державу-члена ЄС, Європейську Комісію та міжнародні організації. У павільйонах презентується географія, культура, історія та найбільші міста держав-членів ЄС, організовуються публічні дебати з послами та представниками української влади, проводяться вікторини з європейської тематики та мовні курси, облаштовуються "куточки національних страв" держав-членів ЄС тощо. Протягом останніх років успішно апробовано практику широкомасштабного святкування Дня Європи у регіонах України. За сприяння Представництва ЄС в Україні та посольств держав-членів ЄС спільно з місцевими обласними, міськими та районними державними адміністраціями в обласних центрах та містах України щорічно проходять повномасштабні святкові заходи. Крім участі в офіційному відкритті святкування Дня Європи, відбуваються зустрічі послів держав-членів ЄС з представниками органів місцевих та обласних влад, студентами та викладачами місцевих університетів, представників неурядових та громадських організацій, засобів масової інформації. Багаторічній досвід організації Дня Європи в Україні вказує на те, що цей День поступово стає справою державного значення і відіграє непересічну роль у формуванні громадської думки в Україні про майбутнє нашої держави в європейській сім’ї народів. Історичні віхи європеїзації УкраїниВажливою складовою базових політичних змін в Україні є модернізація держави. У цьому контексті важливо розуміти, що сьогоднішні державотворчі процеси сягають своїми коріннями в далеке минуле. Аналіз політичних процесів в Україні протягом її тисячолітньої історії дозволяє виокремити декілька хвиль європеїзації України. Перша хвиля розпочалася на рубежі нашої ери і була пов’язана з розвитком різноманітних зв’язків східнослов’янської еліти з давньогрецькими містами-державами Північного Причорномор’я – центрами грецької та елліністичної культури. Завершення цієї хвилі відбулося в Х – ХІІІ ст. унаслідок цивілізаційного вибору Володимира Великого (980 – 1015), який став найважливішою компонентою для вирішення євроінтеграційного процесу східного слов’янства – його християнізації і тим самим входження Давньоруської держави як рівного і повноправного члена до християнської спільноти Європи. Друга хвиля мала місце в XІV – першій половині XVIІ ст., коли Україна після входження до складу Польщі і Великого князівства Литовського в економічному, політичному та культурному відношенні ставала складовою європейського світу. Третя хвиля охоплює період другої половини XVІІ – XVIІІ ст. – час існування Української козацької держави, виникнення і розвиток якої стало результатом засвоєння українським козацтвом західних цінностей життя. Четверта, п’ята та шоста хвилі європеїзації публічного управління були спільними з процесами російської модернізації і пов’язані відповідно з реформами Петра І та його наступників, реформами 60-х рр. ХІХ ст. Олександра ІІ та реформами 1900-х рр., зокрема П. Столипіна. У процесі нової хвилі європеїзації, яка розпочалася після проголошення у 1991 р. незалежності України, важливим завданням є конструктивне розв’язання проблем, що склалися в українському суспільстві. Як свідчить вітчизняна та зарубіжна практика, особливе значення для цього має поглиблення реформування політичної системи та системи публічного управління відповідно до європейських стандартів. Процеси європеїзації за часів Київської Русі У процесі виникнення будь-якої держави відбувається консолідація етносу, складання території, розвиток форм об’єднання суспільства та поділ його на окремі прошарки, формування владних структур і устрою держави тощо. Такий тривалий і складний шлях пройшла і Давньоруська держава, в ході якого вона постійно запозичувала досвід інших країн, зокрема і щодо організації державної влади. Певний вплив на формування державності східних слов’ян здійснили давньогрецькі міста-держави Північного Причорномор’я – форпости європейської цивілізації. Саме з розвитком різноманітних зв’язків з ними, починаючи з рубежу нашої ери, дослідники пов’язують початок першої хвилі європеїзації. Сприйняття слов’янською елітою традицій передової європейської античної державності стало зачатком євроінтеграційного процесу слов’янства. Виникнення держави в ІХ ст. знаменувало завершення еволюційного періоду і перехід до етапу її функціонування. Зміни в житті східних слов’ян, що припали на ІХ – Х ст. були співзвучні загальному рухові історії європейського континенту, де з різним темпом проходило втягнення колишніх «варварів» до орбіти середземноморської (греко-римської) цивілізації. Поява ранніх держав підштовхувала до оформлення інститутів влади, поволі усталювалися соціальні структури суспільств, почало утверджуватися поняття приватної власності, яке стане основою основ європейського життя на все наступне тисячоліття. З колиски античної культури, італійських теренів, розпочали свій тріумфальний похід по Європі міста – вже не як племінні городи, а як центри ремесла й торгівлі. Урбанізація, своєю чергою, дала стимул розвиткові товарного виробництва й обміну між різними сферами господарства та різними країнами, а з плином часу перетворила місто на осередок, де владі збройних кланів («державі») вперше протиставляється паростки громадянського суспільства у формах міського самоврядування. Нові реалії потребували суттєвого вдосконалення організації державного життя, яке перш за все пов’язане з реформами Володимира Великого. Найважливішим нововведенням стала релігійна реформа і запровадження християнства, завдяки чому Русь прилучалася до європейських держав і обрала європеїзований шлях політичного розвитку. Саме після християнізації протягом ІХ – Х ст. слов’янських держав, а також Угорщини та країн Скандинавії європеїзм набуває образ геополітичної завершеності і культурно-континентальної спільності. У підсумку, зазначає Орест Субтельний, Русь стала невід’ємною складовою процесу формування європейської цивілізації. Хрещення Русі, що пов’язало її з Європою, мало вплив на всі сфери духовного, економічного, суспільного життя. Зокрема, одним з елементів європеїзації стала рецепція (запозичення) римського права, яке збагатило місцеве звичаєве право новими нормами і поняттями. Займаючи історично важливу контактну зону між Арабським Сходом і Західною Європою, Візантією та Скандинавією слов’яни постійно збагачувалися їхнім досвідом. Причому на різних етапах історичного розвитку питома вага впливу сусідніх культур була неоднакова. Все залежало насамперед від політичної орієнтації самих східних слов’ян, які в цьому процесі не були пасивною стороною. На етапі додержавного розвитку східних слов’ян «силові поля» культурної взаємодії мали переважно регіональний характер: на сході вони визначалися арабо-хозарськими впливами, на півночі – балто-варязькими, на півдні та південному заході – візантійськими. Під час формування і розвитку Київської Русі утворилося загальне «силове поле» культури для всієї країни. Його епіцентр знаходився у Візантії, а периферія підходила практично до південно-західних рубежів розселення східних слов’ян. Це було пов’язане, по-перше, з тим, що Візантійська імперія була найбільш авторитетною, цивілізованою країною тодішнього християнського світу, яка безпосередньо успадкувала здобутки античної цивілізації. Для «варварських» народів, зазначав М.С. Грушевський, Візантія була ідеалом блиску, слави, культурності, візантійський імператор – недосяжним ідеалом могутності, впливу, престижу. За цим імператором стояла традиція «вічного Риму», ореолу високої культури, слави, могутності, недосяжної величі, від простих смертних відрізаної стіною штучної, невимовно привабної для варварської фантазії церемонії й етикету, де дивним чином сполучалися античні та східні елементи. Отже, на думку Володимира, християнська Візантія, з її високою культурою, давніми державними традиціями, блиском імператорського двору могла слугувати певним еталоном у створенні нових соціальних і політичних інституцій Давньоруської держави. При цьому немаловажна роль мала належати християнству як ідейній основі нових форм суспільного життя. Тим більше, що православ’я, яке вже з ІV ст. стало державною релігією Візантійської імперії, мало струнку церковну організацію та ієрархію, з самого початку було однодержавною інституцією, чітко проводило ідею єдиного бога в єдиній державі на чолі з єдиним правителем. Якраз останнє стало одним з вирішальних чинників запровадження на Русі християнства візантійського зразка, оскільки такі взаємовідносини держави і церкви, на відміну від універсалістських тенденцій папства, більше відповідали особливостям давньоруського суспільства і відповідно знаходили розуміння та підтримку еліти. Однак, якщо західноєвропейські і, певною мірою, південнослов’янські держави, які виникли на основі міжформаційного синтезу з давнім рабовласницьким ладом і успадкували його як матеріальну основу у вигляді форм виробництва, ремесла, державних інститутів, так і духовну – у вигляді величезних духовних надбань і традицій, Давньоруська держава виникла в результаті спонтанного розвитку союзів східнослов’янських племен. Тому, як добре розумів Володимир Великий, реально вийти на один рівень з ними вона могла лише запозичивши та освоївши через візантійське посередництво культурні досягнення античної цивілізації. Невипадково, цілий комплекс реформ, які мали докорінно трансформувати давньоруське суспільство, він розпочинає саме з реформи освіти і релігії. Слід підкреслити, що релігійна реформа була тісно пов’язана з освітньою реформою, в ході якої запроваджувались школи, в тому числі палацова школа підвищеного типу, призначена для підготовки управлінської еліти. Освіта стає важливою сферою державної політики. Зокрема, Володимир Великий, розуміючи значення підготовки управлінських кадрів для розбудови молодої держави, засновує за прикладом Константинопольського університету палацову школу в Києві, яка призначалася, перш за все, для дітей київської знаті, з яких готувались кадри для державного апарату, різних сфер церковного та культурного життя. За свідченням Хроніки М.Стрийковського (1547 – 1582), Володимир віддав на навчання «всіх названих синів своїх і біля них кілька сотен боярських дітей». Навчання базувалося на засвоєнні традиційного для Давнього Риму «тривіуму», де опановували граматику, риторику і діалектику та «квадріуму» – з арифметикою, геометрією, астрономією і музикою, іншими словами, так званих «семи вільних мистецтв» – стандарту античної освіти, що залишалися ним до ХV–ХVІ ст. Вивчали також слов’янську, руську, грецьку мови. Тобто, Володимир, а потім і Ярослав Мудрий (1019 – 1054), подібно до європейських монархів Карла Великого та імператора Оттона, виступали покровителями шкільництва, дбаючи, насамперед, про піднесення освіченості серед аристократичних верств. Причому молода держава у своєму політичному та культурному житті була тісно пов’язана як з західноєвропейським світом, так і з Візантією. Особливістю київської церкви був її універсалізм, культивування духу вселенськості, збалансоване ставлення як до східних, так і до західних християн. Східна і західна церкви сприймалися як два світи однієї вселенської християнської церкви. Тому, весь час існування власної державності – від прийняття християнства і до середини ХІV ст. – Україна вважала себе складовою європейської християнської спільноти. Вона зуміла сприйняти як візантійську релігійну і культурну традицію, так і західноєвропейські суспільно-політичні інститути, пристосовуючи їх до потреб власного життя. Тому, в цілому, давньоруське суспільство демонструвало тенденції, характерні для становлення сучасної європейської цивілізації: 1. В Київській Русі не прищепився політичний візантизм, оскільки широке розповсюдження православ’я розпочалось тоді, коли вже існувала держава і визначились певні традиції. Тому тут, як і в Західній Європі, державна і церковна влада, на відміну від Візантії і згодом Московської держави, були розділені, причому кожна з них залишалася автономною у своїй власній сфері. 2. В державному житті Русі і Західної Європи багато в чому співпадали форми суспільного ладу: дух свободи, культивування договірних відносин, пошанування прав і гідності індивідуума, обмеження монархічної влади князя боярською радою і народним вічем, територіальна децентралізація близька до федералістичних засад, самоврядування міських громад тощо. Загалом, давньоруське суспільство демонструвало тенденції, характерні для становлення сучасної європейської цивілізації. Особливо посилився синтез впливів у Галицько-Волинському князівстві, коли у вжиток увійшло безліч нових реалій політичного і соціального життя. Метафорично суть цих відмінностей науковці окреслюють як початок зближення русько-візантійського Сходу з латинським Заходом. Слід відзначити, що ХІІІ ст. стало переломним як в історії Західної Європи, так і Русі. На Заході у ХІІІ ст. розпочався процес руйнування середньовічної цивілізації і в гострій політичній боротьбі розгорталося становлення сучасної цивілізації. Йшов процес утворення національно-територіальних держав світського типу, з раціоналістичним сприйняттям, автономією особи і обмеженням влади законом. На Русі в умовах роздробленості теж визрівали передумови для єдності на новій основі – політичній, економічній, культурній. Україна в своєму розвитку у ХІІІ – на початку ХIV ст. прямувала до створення однонаціональної об’єднаної держави, про що свідчить об’єднання Данилом Галицьким (1205 – 1264) під своєю владою більшості українських земель напередодні монгольської навали. Унаслідок постійних контактів з угорськими, чеськими та польськими сусідами відбулось запозичення багатьох взірців, які ввійшли в практику різних сфер суспільного життя. У 1253 р. у Дорогичині відбулася коронація Данила Галицького на короля Русі, здійснена папським послом, яка мала зміцнити церковні та політичні зв’язки Русі з латинським Заходом і забезпечити військову допомогу в боротьбі проти Золотої Орди. Вживались і відповідні ознаки королівської влади: вінець (корона), герб, печатка, прапор. У ХІІІ ст. з’являються невідомі в інших князівствах Русі посади дворського («палатина») та печатника («канцлера»), поширені в західноєвропейських країнах. Під впливом латиномовного акта у княжих канцеляріях оформилися канони руської ділової мови. Унаслідок реорганізації війська, проведеної Данилом, його важкоозброєна кіннота вперше на Русі вдяглася у звичний для Європи рицарський обладунок. Чимало галицьких бояр, на кшталт західноєвропейських феодалів, мали власні досить сильні дружини, жили в укріплених замках. Варто згадати батька Данила Галицького – Романа Мстиславовича (1198 – 1205), який, набагато випередивши час, у 1203 р. ініціював проведення реформ так званого «доброго порядку», за яким пропонував запровадження майорату, тобто обов’язкової передачі княжого столу і всіх земель старшому синові, та обрання в разі смерті київського князя його наступника шістьма найвпливовішими на той час на Русі князями – галицько-волинським, чернігівським, володимиро-суздальським, полоцьким, смоленським та рязанським. Пізніше така практика була запроваджена в Німеччині при виборі курфюрстами імператора Священної Римської імперії. Західна цивілізація передусім є міською цивілізацією і Давня Русь розвивалася у цьому ж руслі, хоча за часів Київської Русі її міста були не стільки торговельними, ремісничими і культурними, скільки політичними центрами. Проте ситуація змінюється у ХІІ – ХІІІ ст., коли в князівстві виникає понад 80 міст. Галицько-волинські князі за прикладом західноєвропейських монархів починають активно протегувати містам і міському патриціату, серед якого було чимало іноземців. Перші згадки про появу німецької колонії у Володимирі-Волинському відносяться до правління Романа Мстиславовича. В подальшому громади іноземців з’являються у низці інших українських міст – Перемишлі, Львові, Сяноку. До часів Льва Даниловича (1264 – бл. 1301) відносяться відомості про практику застосування окремих норм магдебурзького права, занесеного німецькими купцями та ремісниками. Тут доречно підкреслити, що магдебурзьке право – один з видів права міських общин Західної Європи в середні віки – веде свій початок від «єпископської конституції» 1188 р. архієпископа Віхмана та грамоти Альберта 1294 р., що визнали самостійність м. Магдебурга. Першими письмовими пам’ятками цього права були «листи», які Магдебург направляв різним містам (перший – у 1261 р. м. Вроцлаву). Так же називався і збірник законів ХІІІ ст., що утворився з «Саксонського зерцала» (Spekulum saxonum) і міського муніципального права (jus Municipale). Магдебурзьке право в Німеччині ввібрало в себе помітний вплив права римських міст. Воно конституювало міське населення як самостійну общину і міський стан, визнавало за жителями міст особисту свободу (Stadtluft macht frei – «міське повітря робить вільним»). До ХIV ст. воно набуло майже завершеного вигляду, тоді ж почалася масова рецепція магдебурзького права іншими містами Центральної Європи, оскільки вони опинилися в соціально-економічних і політичних умовах, подібних до міст феодальної Німеччини. Тобто, перше в Україні надання магдебурзького права місту Сяноку Юрієм ІІ (1323 – 1340) у 1339 р. свідчить, що Галицько-Волинська держава в цьому плані не відставала від інших центральноєвропейських країн. Значною мірою це обумовлювалося тим, що князівство активно розвивало зовнішню торгівлю і було однією з важливих ланок загальноєвропейської торговельної системи. Зокрема, на великі галицько-волинські міста Галич, Володимир, Берестя, Дорогичин та інші припадала значна частина балтійсько-чорноморської торгівлі через таку важливу транзитну магістраль як Вісла – Західний Буг – Дністер, що замінила занепалу дніпровську артерію. Західні колонії, насамперед німецькі, відігравали роль провідників європейських впливів і посередників у торговельних і культурних зв’язках з країнами Європи. Отже, розвиток Київської Русі, особливо в Х – першій половині ХІІІ ст., характеризувався значним поступом, в ході якого відбувалися взаємодія, взаємонакладування і взаємопоєднання національної, візантійської та західноєвропейської традицій. Проте подальший розвиток подій суттєво загальмував процес європеїзації. У ХІІІ–XІV ст. східне, греко-слов’янське вогнище європейської культури зазнало жорсткого руйнування татаро-монгольською і турецькою агресією. Ці геополітичні зміни визначили подальші долі східного християнства, «греко-слов’янський світ надовго був відкинутий з орбіти й ритму загальноєвропейського розвитку». |
| Виховна година (День ветеранів праці, людей похилого віку) Добрий день, наші почесні гості люди старшого покоління досвідчені, мудрі, добрі. Другий місяць осені починається з особливої дати.... |
Проект Концепція... Ради Європи, зокрема Конгресу місцевих і регіональних влад Ради Європи щодо розвитку місцевої демократії з метою визначення засад... |
| 22 січня День Соборності України Це свято відзначаємо щороку в день проголошення Акту возз’єднання Української Народної Республіки й Західно-Української Народної... |
1 Міжнародний день музики Всесвітній вегетаріанський день Міжнародний... Сиявуша Імрана оглу Мамедзаде (1935), азербайджанського письменника, перекладача творів українських письменників |
| ТВОРЧІ МАНДРИ УЧАСНИКІВ ПРОЕКТУ З МАПУВАННЯ КУЛЬТУРНИХ РЕСУРСІВ УКРАЇНИ Романюк, голова офісу Ради Європи в Україні Владімір Рістовські, Генеральний Консул Республіки Польща у Луцьку Марек Мартінек, заступник... |
Продовження роботи другої сесії Академії лідерства в рамках Ради Європи «Посилення інституційної спроможності органів місцевого самоврядування в Україні», що фінансується урядом Данії і Швейцарською... |
| Тема: Країни Західної Європи Позначте на контурній карті Європи кордони та столиці країн, які входять до «великої сімки» |
Тема: Країни Західної Європи Позначте на контурній карті Європи кордони та столиці країн, які входять до «великої сімки» |
| ДЕНЬ СВЯТОГО ВАЛЕНТИНА Федишин «Лише у нас на Україні», Н. Май «Мамина сорочка», «Пісня про тата», мелодія скрипки та гітари, мелодія Шопена, М. Скорик... |
Регіональних мов або мов меншин Держави члени Ради Європи, які підписали цю Хартію, враховуючи, що метою Ради Європи є досягнення більшого |