Тема 5
ІНСТИТУТ ТЕРИТОРІЇ У МІЖНАРОДНОМУ ПРАВІ
Структура теми:
Загальна характеристика інституту території
Державна територія і державний кордон
Території з міжнародним правовим режимом
Території зі змішаним правовим режимом
1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ІНСТИТУТУ ТЕРИТОРІЇ
Як зазначалося в попередній лекції, для держави, як суверенного суб’єкта міжнародного права територія є одним з основних її атрибутів – джерелом влади і добробуту. Слід розрізняти поняття «територія» у фізичному, економічному й юридичному сенсі.
З фізичної точки зору у вузькому сенсі територія – це реальна природна твердь (від лат. «terra» – суходіл), а більш широко – це все природне середовище – вмістилище надр, ґрунтів, джерел, водойм, лісів, земної фауни і флори.
В економічному сенсі територія є джерелом ресурсів, матеріальною основою місцевих громад, держав в межах їхніх територій, зрештою – Людства з його світовою економікою.
В юридичному сенсі територією є будь-який з просторів, врегульованих правом, в яких здійснюється людська діяльність: суходіл, надра, світовий океан (гідросфера) і його дно, повітряний простір (атмосфера), космічний простір, Місяць та інші небесні тіла.
Правовий статус і режими території
У доктрині міжнародного права для характеристики тих чи інших територій використовують характеристики «правового статусу» і «правового режиму» території. Поняття «правовий статус» – статичне, оскільки норми права закріплюють безпосередньо правовий стан певної території. «Правовий статус» території визначається виключно міжнародним правом, яке розрізняє «державну» й «міжнародну територію».
Державна територія – це частина поверхні землі, що знаходиться під суверенітетом (територіальною юрисдикцією) держави.
Міжнародна територія – це простори за межами поширення суверенітету держав, тобто простори, що не належать жодній державі.
З певними застереженнями можна визнати, що правовий статус території лежить в основі правового режиму. Поняття «правовий режим» – динамічне, оскільки відображає динаміку діяльності людини (і правове визначення належного, дозволеного й забороненого в цій діяльності) – в межах відповідної території. Правовий режим території визначається як міжнародним, так і національним правом.
У міжнародному праві інститут території має загальні правові режими, а також низку спеціальних режимів.
Загальні правові режими – це доктринальне розмежування всієї сукупності відомих людству територій на найбільші її складові, виходячи з класичного1 поділу всієї сукупності правових систем на дві найбільш усталені і чітко відмінні: систему національного права (представлену системами близько 200-х сучасних держав) і систему міжнародного права, представлену єдиною універсальною системою. В залежності від того, під якою (національною чи міжнародною) юрисдикцією буде здійснюватися людська діяльність в тому чи іншому просторі, теоретично можна виділити три загальних режими: «національний», «міжнародний» і «змішаний».
При цьому на практиці, якщо національний і міжнародний режими мають цілком усталені відмінні між собою ознаки, то «змішаний режим» є різноманіттям компромісів між національними і міжнародним режимами, і найбільш повно (і кодифіковано) він представлений тільки у міжнародному морському праві, тобто в сфері спеціальних питань.
Але в силу того, що феномен «змішаного правового режиму» є досить відомим в історії, а, теоретично, і перспективним для міжнародного співробітництва, також в силу того, що ідея «змішаного правового режиму» теоретично має загальне значення, тому його зазначено як один з трьох загальних режимів.
Отже три зазначені режими в сукупності покривають всю планетарну поверхню і космос, охоплюючи:
-
Території з національним правовим режимом – під юрисдикцією держав, які в сукупності (в планетарному масштабі) складають суму державних територій.
Території з міжнародним режимом, на які (за звичаєм чи в силу міжнародних договорів) не поширюється і не може бути поширена національна юрисдикція жодної з держав.
Території зі змішаним режимом – на сьогодні змішані правові режими системно представлені лише водними територіями (див. спеціальні режими), в межах яких діє компроміс національної юрисдикції прибережних держав і міжнародного права. Але ad hoc цей режим застосовано і в інших сферах міжнародного співробітництва (Медвежі острови, Арктика, наукові станції в Антарктиці, космічне співробітництво тощо).
Спеціальні режими. Міжнародне право, крім зазначених вище трьох загальних режимів територій виділяє категорії спеціальних режимів, що можуть діяти як в межах територій з міжнародним, так і в межах територій з національним чи змішаним режимом. Серед спеціальних режимів, що встановлюються на рівні міжнародного права, зокрема в міжнародних угодах, найбільш поширеними є два: режими морських просторів і режими, встановлені з метою забезпечення миру й безпеки (далі режими міжнародної безпеки).
А. Режими морських просторів (в сучасному вигляді їх вісім) визначені в Конвенції ООН з морського права від 10.12.1982 р. (далі – Конвенція), їх перелік включає:
Внутрішні й територіальні води (частина ІІ Конвенції)
Протоки, що використовуються для міжнар. судноплавства (ч. ІІІ)
Архіпелажні води (ч. ІV)
Виключна морська економічна зона (ч. V)
Континентальний шельф (ч. VІ)
Відкрите море ((ч. VІІ)
Замкнені чи напівзамкнені моря (ч. ІХ)
Глибоководний район морського дна (ч. ХІ)
(Детальніше про ці режими йтиметься далі).
Б. Режими міжнародної безпеки поширюються на демілітаризовані, нейтральні й без’ядерні території.
Режим демілітаризованої і нейтральної території мають досить давню історію. Їх основна різниця в тому, що демілітаризація – це режим, що стосується мирного часу, а нейтральність території підтримується під час війни, або встановлюється з врахуванням можливих військових дій.
Демілітаризована територія – це територія, на якій забороняються чи обмежуються будь-які види і форми військової діяльності: розміщення збройних сил, розміщення та зберігання зброї, проведення військових навчань та маневрів, побудова військових укріплень, баз тощо.
Правовий режим демілітаризованої території (зони) ґрунтується на міжнародних угодах і означає, що на цій території не можуть знаходитися військові формування і будуватися військові об’єкти, а постійні мешканці звільняються від військового обов’язку.
Демілітарізація може бути повною та частковою.
Повна демілітаризація включає знищення старих та заборону будівництва нових військових укріплень та споруд; забороняється утримувати збройні сили, крім незначних загонів поліцейських, необхідних для підтримання внутрішнього порядку; військовим літакам забороняється пролітати над демілітаризованою зоною; забороняється виробляти та ввозити військові матеріали, проводити військові навчання та набір в армію.
Часткова демілітаризація передбачає ліквідацію певних військових об’єктів, заборону будівництва нових військових споруд та укріплень, обмеження чисельності збройних сил та потужності деяких видів зброї тощо.
В історії міжнародного права акти демілітаризації часто стосувалися наслідків війни і супроводжувалися актами роззброєння. В таких випадках вони відрізнялися від роззброєння тим, що стосувалися певної території (зазвичай спірної), тоді як роззброєння – стосувалося переможеної держави в цілому. Прикладом демілітаризованої зони може слугувати Рейнська демілітаризована зона, утворена згідно Версальського мирного договору 1919 р. При збереженні над територією демілітаризованої зони німецького суверенітету, Німеччині було заборонено там утримувати чи будувати військові укріплення, утримувати чи зосереджувати (тимчасово чи постійно) збройні сили, проводити маневри та зберігати будь-які матеріальні засоби, необхідні для мобілізації. 7 березня 1936 р. Німеччина в односторонньому порядку відмовилась від дотримання відповідних статей Версальського договору, ввела в Рейнську демілітаризовану зону війська і стала поширювати на усю територію зони свою військову інфраструктуру.
Іншим прикладом демілітаризованої території можуть бути Аландські острови (біля 6,5 тис. гранітних островів в Балтійському морі). До 1809 р. острови були частиною території Швеції, потім (до грудня 1917 р.) – Росії. Після Кримської війни Паризький конгрес 1856 р. прийняв демілітаризований статус островів, яким він залишається і донині. З 1917 р. Фінляндія претендує на острови. В 1921 р. Ліга Націй визнала автономію Аланських островів і суверенітет над ними Фінляндії. Статус демілітаризованої території був визнаний за Аландами Радянським Союзом в Московській угоді 1940 р., а в 1947 р. рішення про їх демілітаризацію підтвердив Паризький мирний договір.
Демілітаризації та нейтралізації після військових конфліктів підлягають зони уздовж державних кордонів. Часто такі зони створюються по обом сторонам тимчасових демаркаційних ліній, що встановлюються при укладенні перемир’я (наприклад, при укладенні перемир’я в Кореї в 1953 р.).
Нейтральна територія – це встановлений міжнародним договором правовий режим, згідно з яким забороняється ведення військових дій на певній території чи використання її як театру військових дій. Нейтралізовані території (зони) беруть свій початок з інституту нейтралітету як неучасті певної самоврядної територіальної громади чи держави у війні. Пізніше вони переросли в міжнародно-правову заборону перетворювати будь-яку територію, в тому числі частину державної території, в арену військових дій. Слід відрізняти правові режими нейтралізованої території і території постійного нейтралітету. Постійний нейтралітет – це правовий статус держави. Нейтралізація –і це процес, який може стосуватися всієї держави частини державної території, а також територій зі змішаним і ї.
Серед сучасних нейтралізованих територій особливо важливе значення мають Антарктика, Шпіцберген, космічний простір (Місяць та інші небесні тіла). З метою забезпечення свободи та безпеки судноплавства демілітаризації підлягають деякі міжнародні водні шляхи. Наприклад, Магеланова протока, Панамський та Суецький канали.
Домовленості про нейтралізацію і демілітаризацію певних територій можуть прийматися в одному міжнародно-правовому акті. Зокрема Константинопольський договір 1888 р. по Суецькому каналу закріпив водночас нейтралізований (вилучення з театру воєнних дій) і демілітаризований (в межах трьох морських миль по обом берегам каналу заборонено зводити укріплення, які б могли завадити свободі судноплавства) його статус. За угодою між СРСР та Фінляндією від 11 жовтня 1940 р. остання брала на себе зобов’язання демілітаризувати Аландські острови та не надавати їх для збройних сил інших держав (ст. 1). Після Другої світової війни в мирному договорі з Фінляндією 1947 р. це положення було підтверджено (ст. 5). Демілітаризованим та нейтралізованим є архіпелаг Шпіцберген відповідно до відповідного Договору від 9 лютого 1920 р. Стаття 9 зазначеного Договору зобов’язує Норвегію «не створювати і не допускати встановлення на Шпіцбергені жодної морської бази і не будувати в цих районах жодних укріплень, причому цими районами ніколи не можна буде користуватися у військових цілях».
Істотним внеском в процес демілітаризації й нейтралізації та зміцнення міжнародної безпеки є створення без’ядерних зон, тобто таких територій, де на підставі міжнародного договору заборонено розміщувати, виробляти, випробовувати та застосовувати ядерну зброю. Без’ядерна зона є частково демілітаризованою, оскільки в межах цієї зони не повинна розміщуватися ядерна зброя, а також частково нейтралізованою, оскільки вона вилучається зі сфери застосування ядерної зброї у випадку виникнення збройного конфлікту. Але деякі угоди забороняють на певних територіях ядерну зброю в комплексі з демілітаризацією цієї території (Договір про Антарктику 1959 р.).
Спеціальними універсальними договорами в цих питаннях є:
Договір про заборону випробовувань ядерної зброї в атмосфері, в космічному просторі і під водою від 5 серпня 1963 року;
Договір про заборону розміщення на дні морів та океанів та в їх надрах ядерної зброї та інших видів зброї масового знищення від 11 лютого 1971 р.;
Договір про всеосяжну заборону ядерних випробовувань від 24 вересня 1996 року.
Важливу роль відіграли також угоди між СРСР і США: Угода про попередження ядерної війни 22 червня 1973 р.; договір про обмеження підземних випробовувань ядерної зброї від 3 червня 1974 р. та інші.
У Договорі про принципи діяльності держав з дослідження та використання космічного простору, включаючи Місяць та інші небесні тіла 1967 р. без’ядерний статус цих просторів включено до принципів діяльності.
Важливу роль відіграють міжнародні угоди про створення без’ядерних зон в окремих регіонах планети. Так, згідно положень Договору про Антарктику 1959 р., вона оголошена без’ядерною і демілітаризованою.
Спеціально для створення без’ядерних зон в окремих регіонах прийнято: Договір Тлателолько від 14 лютого 1967 р. /чинний з 1968 р. Про створення без’ядерної зони в Латинській Америці і Карибському басейні (в 1978 р. СРСР приєднався до нього).
Договір Раротонга від 6 серпня 1985 р. Про оголошення району південної частини Тихого океану зоною, вільною від ядерної зброї (чинний з 1991 р.). 13 держав південної частини Тихого океану підписали цей договір, оголосивши про заборону тут розробки, застосування та випробовування будь-яких ядерних вибухових пристроїв. Вони також заборонили придбання та ввезення на свою територію ядерної зброї; здійснення будь-яких ядерних вибухів, а також скидання та захоронення в цьому районі радіоактивних відходів. В доданому до Договору протоколі міститься заклик до ядерних держав поважати положення Договору.
Банкгокський договір від 15 грудня 1995 року (Про без’ядерну зону в південно-східній Азії і непоширення тут всіх видів зброї масового знищення. Чинний з 28 березня 1997 року). Підписаний 10 державами південно-Східної Азії, жодна з ядерних держав не підписала протокол до договору, де вони б зобов’язалися не поширювати в південно-східній Азії збрїх масового знищення. Але стратегія АСЕАН виходить з того що принаймні до 2020 року жодна з держав не порушить умови протоколу.
Договір Пеліндаба від 24 серпня 1996 року Про створення в Африці зони вільної від ядерної зброї.
Семипалатинський договір від 8 серпня 2006 року Про створення зони, вільної від ядерної зброї в Центральній Азії, підписаний Казахстаном, Киргизією, Таджикістаном, Туркменістаном і Узбекистаном (чинний з 2007 р.). Договір на сьогодні обмежений лише п’ятьма учасниками. Інші держави (принаймні в сучасний період) не можуть до нього приєднатися, в зв’язку з вимогами США стосовно Ірану. Навіть Монголія яка оголосила себе без’ядерною державою, не може приєднатися до нього.
|