 Hero without mask
Авжеж, мені потрібно щось розповісти про себе. Ну… (не люблю розповідати про себе) мені 13 років. Я трохи помішана на відмінному навчанні. Тому у мене не багато друзів. Мені дуже хочеться змінити своє життя. А як? Мені часто говорять що я не така як інші, і що ще знайду своє «покликання». Та коли воно прийде? …
Люблю фантастику, та пригоди. Тільки цього ніхто не помічає. Мрію про більш цікаве життя.
Зовнішньо я не дуже гарна: трохи повновата та не дуже висока. Очі сині, ніс великий, губи маленькі. А бровима я вдалась у свого діда – дуже широкі та чорні. Волосся коричневе. Я натуральна шатенка. По характеру також!
По гороскопу козеріг та водолій. А чому так? А тому, що я народилася якраз у момент коли козеріг переходить у водолій. Тому і кажуть всі, що я трохи не така яка маю бути по гороскопу.
А ще я Криса (по гороскопу). З цим у мене все у порядку!
Я ще не дуже доросла щоб визначитись у стилі хлопців які мені подобаються. Тому про це завчасно не запитувати.
Був звичайний день. Сонячний та на вигляд веселий. Та я була сама.
Мені так скучно!
Я пішла в гості до подруги Насті. Сказала батькам що буду довго.
- Будь скільки хочеш! – сказав тато.
Ну я і пішла. І не підозрювала що сьогодні розпочнеться МОЄ справжнє життя…
Нарешті дійшла. Але Насті не було в дома. Жаль, а я так хотіла з нею поговорити та погуляти. Ну добре, прогуляюсь сама.
Пішла по улиці. Йшла і не звертала увагу ні на що. І я спотикнулася через якийсь жовтий камінь та впала. Коли встала я була уже в іншому місті… де я опинилася?...
Я була у якомусь дивному місті. Але я не звернула увагу на те, що камінь був жовтим! І що це могло означати?
На вулиці того міста їздили автомобілі. Були страшні багатоповерхівки. Переді мною стояла жінка, дивлячись на мене, щось хотіла сказати, але вагалась.
Чорноволоса, з карими очима. Вдягнута не так я звикла бачити людей. Вона була у такому одязі,як… американці (бачила у фільмах).
Я Сурма. Мені тобі потрібно дещо передати, - нарешті заговорила вона. – тримай.
І дала мені якусь річ, амулет, чи що…
Це допоможе тобі… отримати все, що ти захочеш. За це ти маєш чимось пожертвувати, але пізніше… і не думай мені це повернути! Це дасть тобі надзвичайну силу, а яку, взнаєш сама.
Сурма зникла. А у мене залишився цей амулет. Ай! Яке воно гостре! Не думала що з цього виймаються ножі! О, тепер зрозуміла, вони засовуються коли на нього натиснути.
Так я пішла по місту. Все таке дивне. Люди розмовляють іншою мовою, але я їх розумію.
Вділа амулет. І… у вітрині магазину я побачила вже іншу себе… Від мене залишилось лише колір очей та волосся.
Так гуляючи містом, скоро настала ніч. Я йшла сама і дуже хотіла повернутися до дому.
Невже це я так сильно вдарилася головою, що мені все це мариться. Чи це насправді? Що це за місце?
Ти звала на допомогу?
Ну я точно ударилася! – перед мною стояв «Бетмен»? Точно такий як у фільмі. – цього не може бути!
Чого? Того що в мене вперше не спрацював маяк?
Тебе не може бути! – я себе не впізнавала. Я могла говорити з незнайомцем, а не стояти і мовчати, як завжди. – Ти ж вигаданий.
Помиляєшся. Я справжній. – і він підійшов до мене.
Я його пхнула. Але я не хотіла. Що зі мною!? Він відлетів далеко і вдарився об стіну будинку. Невже це ця надзвичайна сила?
Вибач я не хотіла!
Я зрозумів… ти хто така?
Я не знала що сказати. Хто я така тут?
Мене звати Таня. Я не знаю як сюди потрапила. Я була зовсім в іншому місті… мені якась жінка віддала ось це… - і я показала амулет.
І де ти набралася такої сили? І взагалі тобі потрібна допомога, чи ти дуриш мене?...
Я тебе від початку знайомства ще ні разу не обдурила!
Тоді що з тобою робити?
Допоможеш…
Ой, вибач, мені треба вже бігти. Хтось чекає…
Зачекай! Не кидай мене тут саму!!!
Бетмен побіг. Мене залишив одну в цьому незнайомому місті! Ще й «супергероєм» зветься… Але, якщо є він, то мабуть є й інші? Супермен, Блискавка… а , може це й справді лише сон… В мене таке відчуття, що це змінить моє життя. Як мені ж повернутися до дому?
Мені дуже боліла голова. Я йшла містом та ні на що не звертала увагу. Та й не побачила як опинилася по серед дороги…
Дивись куди йдеш! Що з тобою…
Нормальний деньок вийшов у мене… Проснулася я уже в когось у дома (але точно не у себе). Мені вперше за цей час, чомусь, не хотілося до дому…
Але де я?
Не довго мені довелося так на самоті лежати, до мене підійшов якийсь хлопець і… почалося:
З тобою все нормально? Вибач я не хотів на тебе наїхати…
Робе, ти де подівся?! Я знову із-за тебе його упустив! Я тобі цього точно не прощу!!! Та виходь уже, де ти подівся! – почувся знайомий голос з коридору.
Не бійся, це Брюс. Він зазвичай нормальний, тільки зараз не в настрої… Я Робін, а ти?
Ну ось, де ти. Отакої… - він (Брюс) на мене так подивився, я вже думала що у мене щось на обличчі.
Брюс, вибач я не зміг приїхати, я дівчину збив по дорозі. Познайомся, це…
Я Таня. Звідки і хто я мене краще не питати…
Постараємося… я Брюс. Робе, нам потрібно поговорити… Ходімо.
Жах, але я влипла. Що за день сьогодні, чи це я головою так ударилася. Ой! Знову порізалася цим амулетом. І яку силу мені це може дати. Покіщо, тільки можливість діставати проблеми.
Я себе до цих пір не пізнавала, ніби, це не я, а хтось інший в мені! Я навіть у своїх снах не була такою: зовнішність, думки, дій і ця самовпевненість… де вона в мені взялася?
І навіщо ти її до мане до дому привів?- голосно розпочав розмову Брюс через декілька хвилин. - Ти здурів, чи що? Вона ж могла дізнатися про все, що тут коїться! І взнати хто миє насправді! Дурень!
Та що вона зможе взнати. Ти сидиш у своєму підвалі цілими днями, і навіть ні з ким не поговориш!
Та міг би…
А що я міг зробити: залишити її по серед вулиці – отакі «супер-герої»! Браво, Брюсе!
Якщо ви продовжите розмову в такому тоні, то напевне, панове, міс про все дізнається…
А цього голосу я ще не чула, цікаво, хто це?
Знову!!! А цей амулет якось розкривається, а як? Може потрібно нажати на ось це. Леза! Нічого собі подаруночок! Та… я ще ніколи такого не бачила… рани від лез самі, так швидко, заживають і я не відчуваю болі. Може це і є ця сила, яку я маю отримати? Дивно, а до чого мені ця зустріч з Бетменом, Брюсом та Робіном? Якраз до кімнати зайшов Робін:
Вибач, але Брюс наполягає на тому, щоб тебе перевезти в гостинницю. Може тобі щось потрібно, не бійся, кажи.
Та ні, нічого. Не треба в гостинницю, я сама піду. І… я сама не дивилася на дорогу. Виведеш мене з відси.
Роб нічого не сказав. Але погляд у нього, такий пронизливий. Ніколи ще таких не зустрічала… А будиночок нічого собі, напевно, класно у ньому проживати. Ну на це потрібно немаленькі гроші. Такі високі сходи, великі кімнати, а гостинна заповнена багатьма дорогими речами: вазами, картинами, завісами, килимами. Двері нам відкрив дворецький, напевно це його я чула під час розмови Робіна та Брюса.
Точно нічого не потрібно? – перепитав мене Робін. – а то я собі ніколи не пробачу того що сьогодні було. Вибач, що тебе збив… І за гостинність Брюса – також, будь ласка, вибач… не знаю що на нього сьогодні найшло. І що за муха його вкусила! На держи візитку, якщо щось буде потрібно, подзвониш. Ну, тоді все, бувай.
Бувай. Передай Бетмену від мене вибачення, напевно це я та муха яка його вкусила.:)
Робін закрив за мною браму, як тільки я договорила. Який позор, ще плюс до того, що я під колеса кинулася і їм плани перебила, так ще Брюса Бетменом ненароком назвала! Зараз я справжне посміховисько, але я не відчувала такого відчаю, який зажди зявлявся в мене після будь-яких провалів.
Ну, і що далі мені робити, куди іти? Я справжня невдаха, так вляпатися… І як мені знайти Сурму, щоб мені додому повернутися? Піду до того місця де я тут опинилася. Може поталанить її зустріти, та про що я говорю, мені і щоб поталанило! :) - J.
Зачекай! – за мною біг Робін. – Будь ласка, зачекай!
Що ти з мене ще хочеш?
Звідки ти знаєш?
Не зрозуміла, про що ти? Я зовсім не з цього міста, точно не з цієї країни. І у мене є сумнів, чи я у теперішньому часі, чи у минуле, чи у майбутнє потрапила!
Звідки ти знаєш, … що Брюс це Бетмен? – таке враження, ніби Робін мене зовсім не слухав. Він був таким стривоженим, і хотів дізнатися лише про те, за чим мене догнав. Ну тепер мені точно буде непереливки, ну треба було так «помилитися».
Я нічого про це не знала, ну, при наймі, до цього моменту…
Як це? А те «передай вибачення Бетмену»?
У мене був дуже поганий день. Мало того що мене звалив з ніг Бетмен, потім я попала під машину, а ще випадково сказала замість Брюса, Бетмен! А те що це правда, а не просто моя сьогоднішня дурість, ти щойно мені сам сказав!
Мене Брюс приб’є! Вибач, прийдеться тебе знешкодити…
Що?...
А що він мені зробив я уже не пам’ятаю. Та я опинилася у себе, у дома. Посеред вулиці, якою я йшла від подруги. І що це було: сон чи реальність. Реальність – у мене на шиї красувався амулет, який дасть мені якусь силу…
Цілу дорогу до дому я йшла і розглядала новий амулет. Дивний він якийсь: звичайний восьмикутник, з країв якого завжди так несподівано виринали ножі, по середині – вичавлена зірка – саме та кнопка, за командою якої могли мене порізати ножі. А моя рука? Я точно бачила ці порізи від лез, вони так швидко зникли, і ніякого сліду… Хіба може таке бути?
А дома як завжди тихо спокійно. Уже вечоріло, а мене мучило питання: а що далі? Лягла спати.
Лягла спати, а проснулася уже знову на знайомому ліжку тільки уже з запертими дверима, закритими вікнами. І потрібно мені тоді сказати замість Брюса, Бетмен? На поличці біля ліжка лежала записка: «Постукай у двері, коли проснешся.» І що мені тепер вони зроблять? Але, якщо подумати, якби хотіли то б уже зробили. Я підійшла до дверей та постукала…
Відразу відчинилися двері, і у них зайшов знайомий дворецький. Він приніс мені щось поїсти. Після його погляду, мені стало якось страшно:
Мені не хочеться їсти…
Ви впевнені, міс? Ну тоді ходімо за мною.
І він мене повів коридором до великих старовинних часів. Відкрив часи:
Заходьте, будь ласка, не бійтеся ви туди поміститеся разом зі мною.
Дворецький якось по своєму шуткував, а мені якось було не до розваг. Я зайшла в дуже великі часи, і дворецький разом зі мною. Якщо він зайшов зі мною, то мене карати, або, як казав Робін – «знешкоджувати», будуть не зараз. У цьому будинку часи грали роль ліфта у якесь підземелля. Нарешті вони відкрилися, час так довго йшов, а стук часів діяв мені на нерви…
У підвалі перед величезним комп’ютером сидів Брюс у костюмі Бетмена, а поряд з ним стояв Робін у масці. Цікаво, а хто я в цій компанії?
Панове, я привів до її вас як ви і просили. – мовив дворецький.
Спасибі, приготуй нам чаю.
Зрозумів…
Це його «зрозумів» було для мене таким дивним, та мої думки перервав Бетмен:
Ну і що прикажеш з тобою робити, Таню. А може підкинеш ідейку мені, що робити з цим Робіном, бо я ще не придумав.
Робіна – казнити, а я подивлюся. А мене любити і шанувати, також розказати де я опинилася. – швидко, але не звично для мене відповіла я.
Сміла ти. Ну розпочнемо…
Казнити Робіна?
Ну точно зараз не мене! – посміхнувся Роб.
А ти краще мовчи, і так уже завинив по самі вуха. Не можу пояснити як ти сюди потрапила, бо їздити по часу може тільки сам Час. Ти у 1992 році, у Готемі – місті де потрібно завжди дивитися на всі сторони. Ким ти будеш у цьому місті, вирішувати тобі. Тому задаю вперше і останній раз ти за що, за добро та справедливість, чи за помсту та злобу?
Вибираю перше…
Тоді будеш у нашій команді, тільки спочатку тебе ніхто не пустить на якусь справу. Ти мені казала ще у місті, що маєш якусь силу?
Здається… та я не знаю яку, і як нею користуватися…
Тоді ми тебе научимо і не тільки цього. Ти колись з кимось билася?
Було один раз…
Ну і що?
Я билася з хлопцем, старшим за себе, і він не схотів зі мною битися, сказав, що я ще мала з такими як він битися, і для нього це позор – битися з дівчиною.
Тоді ми тебе научимо як перемагати навіть і у таких ситуаціях. у нашій команді є три правила:…
А чому ви мене не спитали чи я хочу бути у вашій команді?
А в тебе немає вибору. Перше правило: я тут головний, друге: не зраджувати даної обіцянки, а ти її щойно дала…
Яка обіцянка?
І Третє: не виказувати хто ми є такі, навіть під битками.
Тобі треба придумати якийсь костюм! – нарешті заговорив Робін.
Ну і який мені придумаєте?
А навіщо придумувати – ти й сама вибереш собі костюмчик. Чи не так?
Ну досить розмов пора взнати на що ти спроможна, Таня.
Не думала, що мене нічого не научивши зразу пустять у бій, авжеж не реальний. У Брюса була така кімната. Де можна було займатися в нереальному світі. А таке враження що я й справді знаходилася там!
Авжеж почалося не дуже весело. Не вспіла я ще зайти в кімнату, як на мене зразу накинулися. Боляче б’ють! Може спробувати використати свої сили? Але як їх використовувати? Попробую з ними побитися… дивно, у мене виходить! Виявляється у мене є можливість літати та пришвидшувати свої рухи. Круто!
Не люблю супер-героїв, які користуються своїми над можливостями… але це щось інше. Ми так і не знаємо хто вона. – тихо сказав Брюс до Робіна.
Думаю досить з тебе на сьогодні! – промовив до мене Брюс коли я уже закінчила. – Молодець, справилася, і без синяків хоча я дав тобі важкий рівень випробувань…
Ніколи не думала, що колись зі мною будуть так поводитися. Мене поважають, зі мною нормально розмовляють… не так як у дома. Я навчуся використовувати свої можливості.
Клянуся самій собі.
Робін вивів мене з того підвалу і повів до великої зали, де уже був Брюс і пив чай.
Надіюсь, від чаю ти не відкажися? – запитав мене він.
Ще й питаєш! – і сіла навпроти пити чай, а біля мене присів Роб.
Вони пили чай мовчки, і дивилися на мене, це було трохи неприємно… Раптом, лампа над столом засвітилася червоним кольором. Брюс та Робін схопилися і побігли.
Щось сталося? – запитала я у дворецького
Нічого особливого, буденні справи.
А…
Мабуть , так. Ніколи не бачив Брюса таким зацікавленим у чомусь, відтоді як ви появились…
Я не те хотіла запитати, але спасибі. Ну а мені що зараз робити? – перервала я.
Попробуйте навчитися керувати своїми силами, міс.
Гаразд, - і вирішила попробувати очима переставити вазу (а раптом у мене є такі можливості! Як виявилося є!!!) я змогла її поворухнути.
Міс, обережніше, будь ласка! – закричав дворецький і рвонув до вази. – Спробуйте тренувати свої можливості чимось іншим, не улюбленою вазою містера Брюса!
Вибачте, я не хотіла… - вперше я так злякалася чийогось крику.
Ой, ЦЕ ВИ МЕНЕ вибачте, я не хотів на вас так надавити… - одразу перемінився дворецький.
Навіщо ви так вибачаєтесь?
Міс, ви перша в цьому домі хто мене величає на «ви», дуже прошу звертайтеся до мене на «ти», мені це більш звичніше…
Постараюсь, містере… - з усмішкою сказала і пішла шукати в домі щось менш цінніше за вазу, але здається я такого тут не найду.
Я пройшлася великою залою призначеною для вітальні. З зали був прохід до бібліотеки, що знаходилася під сходами на другий поверх. Я зайшла туди. Розкішне ліжко стояло посеред кімнати, а навкруги були полиці з книгами. Цю на перший погляд, сумну та моторошну бібліотеку прикрашав якийсь в’ющий вазон, який звивався над полицями та шафами. Під однією полицею були розкидані книги, лише одна акуратно була розложена на столі, позначена багатьма закладками. Я підійшла підняти книги, і помітила що вони всі про подорожі в часі, а між тими книгами лежали роздруківки про подорожі у часі. Для чого це Брюсу? Я поклала ці книги на стіл, і поглянула на ту розгорнуту книгу у ній лежали фото знайомого мені хлопця. Я бачила його тоді на вітрині магазину, коли вперше побачила себе нову. Він дивився прямо на мене тоді, але коли я обернулася – він зник. Я не звернула тоді уваги на нього, адже я була в щоці від побаченого. А тепер це навіть стає дивним.
Саме з такими роздумами я стояла над тією книгою, коли несподівано зайшов дворецький.
Я б і сам усе прибрав, міс. – перервав він мої роздуми.
Ну не називайте, називай, мене МІС! – не видержала я, - а як тебе звати?
Моє ім’я Карим. І прошу вас, не нагадуйте Брюсу про ці подорожі у часі, і про цього Часа. Він сам не свій коли споминає про це.
А чому?
Це людина яка може подорожувати часом. Брюс уже 3 роки намагається розшукати його, але це даремно. Завжди коли Брюс підбирається до нього, то він зникає.
А що цей Час зробив Брюсові таке, що він за ним ганяється?
Я сам точно не знаю, він ніколи не розповідає про свої думки та обіди.
Цікаво, а до чого ж тут я?... – тихо запитала я сама про себе.
Думаю, тому й Брюс зацікавився вами. Ви ж з іншого часу?
Так, я ще навіть не народилася, мене просто не повинно бути у цьому світі! От, якби взнати що з мене хочуть!
Я думаю, що нічого не буває напрасна.
Подивимось… - з’явився Брюс.
Він весь цей час підслуховував цю розмову. Карим аж злякався, напевно, Брюс аж настільки «Сам не свій» під час цих досліджень часу…
Те що Брюс сам не свій я не помічала, такий же мовчазний як і був. Лише частіше поглядає на мене.
Після обіду Брюс покликав мене до бібліотеки.
Ти мене звав? – запитала я.
Звав…
Ну і що ти від мене хочеш?
З якого ти року?
З 2009 року, а що таке?
Тримай!
Брюс кинув мені маску. Вона була чорною, і дуже схожа на Робіну маску. Але в мене не було ще імені та костюму.
Сьогодні ти підеш стерегти місто разом з нами.
Ти щось задумав. – сказала я, обернулася та пішла в кімнату.
Не встигла я зайти до кімнати, як туди ввірвався Робін:
Що поробляєш? Я тобі не заважаю?
Ні, не заважаєш.
О, Брюс вирішив тебе взяти сьогодні. Щось швидко він тебе на щось бере. Мене півроку перевіряв, чи годжуся я йому в напарники.
Ну і що в мені такого особливого, що він мене так швидко провірив?
Не знаю. Я коли щось спитаю про тебе, то він навіть нічого сказати не хоче.
Брюс щось задумав, і здається я догадуюся, що саме…
Ну і про що ти догадуєшся? Не сприймай це так, побачиш він ще до вечора передумає!
Якщо передумає то я сама піду.
Ти що це небезпечно!
Буде небезпечніше коли я тут залишусь! Для тебе також…
Ще одна… і чому я завжди про все довідуюсь останнім?
Чому це останнім? Брюс ще не знає.
Одна радість…
І Робін смутно вибіг з кімнати і, подивившись назад, чи я не дивлюся або не йду за ним, побіг до бібліотеки, де зараз перебував Брюс, але уже повністю готовий до вечора.
Я добре знала, що Робін не втримається і побіжить до вечора ще Брюса.
Брюс, чому я завжди не знаю що діється? Ти вирішив Таню взяти сьогодні, але це не схоже на тебе!
Якщо так хочеш можеш не йти…
Що? Ти добре знаєш, що сьогодні там буде Джокер!
Знаю, і тому вирішив її взяти саме сьогодні.
Ти щось задумав…
Я просто хочу дещо перевірити. Що в цьому поганого?
Погане те, що Таня також щось задумала.
Ти просто завидуєш!
Ні, вона сама мені це сказала, що буде небезпечно, і ти ще сам не знаєш про це.
Вона просто хотіла, щоб ти від неї відчепився. Зрозумій, оце твоє: « Я завжди про все дізнаюся останнім» - трохи набридає.
Трохи набридає! Та ти ще зовсім не знаєш її, вона новенька навіть і у Готемі.
Хороша можливість познайомити її з містом…
Вибач, але я у цьому не братиму участі!
Робін вибіг з бібліотеки та гримнув дверима.
Я б точно не почула цю розмову якби не інші мої можливості – я могла подумки бути присутньою в інших місцях, також я могла робитися невидимою, саме тому Робін не замітив мене коли виходив з бібліотеки.
Брюс покликав мене до себе:
Ну і що ти задумала?
Просто хотіла, щоб Робін відчепився. Ти трохи не правий з Робіном, він також хоче мати свою таємницю…
Ну і що ти пропонуєш. Він завжди спішить, цим завжди все руйнує – тому я не говорю йому про свої плани. Мені здається ти не така…
Ти ж мене зовсім не знаєш!
Сьогодні ми про це довідаємося…
День пройшов на диво швидко, ввечері я уже була готова. На мені був чорний костюм, в якому мені було дуже зручно., і чорна маска, яка мені не дуже подобалася. Але на моєму «геройському» костюмі не було зброї – це одна частина задуму Бетмена. Зате я добре знала: сьогодні я познайомлюсь зі своїм так званим покровителем – Часом…
Таня, ти готова!
Готова!
Тоді просимо вас у бет-мобіль. – Карим провів мене до машини.
Може тебе називатимемо Бетgirl?
Ні! Не хочу тебе позорити!
Ти з мене смієшся? – суворо запитав Бетмен.
Та чому зразу сміюся? Просто не хочу бути схожою на когось, а особливо в імені… Tana – думаю підходить.
А я не думаю… ти працюєш у мене в групі – маєш відповідати моїм стандартам!
І де ти тут бачиш групу? Ми один одного майже не знаємо, а Робіна ти прогнав.
Я не прогнав!.. я не винен. Що він так відноситься до роботи.
Може це ти?...
Я не встигла сісти в машину, як Бетмен закрив двері переді мною. Я була в шоці. Карим також:
Він на вас будував великі плани на сьогодні… видно, його мрія сьогодні не збудиться.
Яка ще «мрія» щодо мене?
По-перше, він був у неземній радості, коли побачив у вас цінного помічника. І ще одне, він хотів сьогодні за допомогою вас зустрітися з Часом – адже він вам допоміг потрапити сюди?
Не знаю… він хотів мене залишити – не вийде!
Міс, не залишайте мене оди на один з зауваженням Брюса, за те, що я відпустив вас!
Він вам ще подякує, Кариме. Я говорила, що мене ще не зовсім добре він знає. Це що ви бачили – це ще не все на що я спроможна!
І я здійнялася у повітря. Я літала…
Так я можу літати! І це чудово, Готем з висоти не такий, яким він мені здався з низу. А я колись замислювалася: чому це герої завжди сидять на криші найвищої будівлі в місті?
Я швидко дісталася до міського банку, де мав був з’явитися Джокер. Я дісталася туди настільки швидко, що Бетмен навіть на своєму бет-мобілі не був ще там. Я думала, що краще герою з’явитися раніше до скоєної біди, тим більше Бетмен про все знав заздалегідь. Краще все попередити, ніж потім виправляти, це набагато важче.
Навіть з такими настроями я не встигла – Джокер разом зі своєю командою уже виносили гроші. Я пробралася непоміченою до банку. О жуть! Що вони зробили з охороною? Вони лежали зовсім бліді, немов мертві, але з відкритими очима і жахливою «усмішкою»… якщо це можна так назвати.
Ну ж що ти тут забула, дівчинко – хтось підійшов ззаду і приклав до моєї голови пістолет. Я обернулася.
Правда, це вони прекрасні! - захоплено продовжував Джокер, - вони були такими суворими, а завдяки мені вони тепер завжди будуть посміхатися! Хіба ж це не прекрасно? Відповідай тільки чесно! – і Джокер знову підняв пістолета до моєї голови.
Ну, якщо чесно, то почну з того, що мені не подобається ваш пістолет, направлений на мене… - і що я говорю, він ж мене може одразу пристрелити!
Я ще не зустрічав таких… ти мені уже подобаєшся, але вибач, якщо я приберу цей пістолет, то ти дістанеш свого.
У мене нічого немає! – я підняла руки догори.
Стій там де стоїш!
Але… я ж стою…
Але це було вже не до мене. Джокер дивився в іншу сторону на Бетмена. Який позор, я зіпсувала план Бетмена! В цей момент я стала невидимою.
Де… де вона поділася? – вже не своїм голосом заговорив Джокер.
Я тут! – він обернувся, і я вдарила його шокером, який витягла з його карману.
Залишилися лише його спільники, та Бетмен про це подумав раніше за мене.
Забираймося з відси! – сердито закричав до мене Бетмен.
І ми їх так залишимо?
З ними розбереться поліція. Звикай вчасно втікати з місця події.
І ми втекли «вчасно». Тільки ми від’їхали на бет-мобілі, як одразу під’їхала поліція. Як завжди вчасно – це було як у фільмах!
(упс… я її забула… але я знаю як відповісти) якби я була в масці – за твоїми розрахунками з’явився б Час. А так все пройшло добре.
Ти вважаєш це добрим! Ти розумієш що тебе тепер зможуть швидко знайти!
Не знайдуть не бійся. Якби я була в масці, Джокер не був би таким довірливим!
З Робіном було все набагато простіше… ти мене розчарувала…
Спасибі, мені також дуже сподобалася твоя робота! А про Робіна треба було раніше думати. Ти хотів за допомогою мене зустрітися з Часом, чи не так?
Хотів, та тільки ти не така проста, як здаєшся на перший погляд… як ти вийшла з дому я поставив хорошу сигналізацію та блокаду в будинку?
Значить, погано поставив!
Поки ми так мило балакали, швидко опинилися в будинку.
Ну і як пройшов вечір, міс? – якось з насмішкою запитав в першу чергу Карим.
Для мене нормально, та тільки наш Бетмен як завжди від усього не в захваті. Кариме, не знаєте чим його можна розвеселити?
Тобі… точно не вийде розвеселити! – вліз у розмову Брюс.
Може розкриєш секрет?
І не подумаю!
Якби ж він сам знав чого хоче, то може і був веселішим.
Точно, Кариме! Робін, ти де так загуляв?
Робін зайшов до кімнати, де ми вечеряли.
Вечір, я бачу, вдався на славу.
Не для всіх.
Брюс, ти на мене ще сердишся? Скільки вже можна!
От до тебе в мене немає питань та ненависті.
У нього нова біда – це я…
Кариме, будь добрим, …
А от цього не потрібно говорити! – перебила я Брюса. – я сама піду!
Ти куди? – викрикнув Робін.
Я вийшла зі столу і побігла до дверей. Мене ніхто не наздоганяв, те було для мене добре.
Думаєте, що хотів сказати Брюс? Він хотів, щоб Карим переселив мене в готель, бо не міг зі мною бути під однією кришею. Брюс аж надто голосно думає…
І так… я посеред нічного великого міста, де багато бандитів, і де мене , напевно, розшукує Джокер. І треба було так невдало забутись маску! Але з іншої сторони, що б було якби я її взяла? Як багато чого можна змінити лише за допомогою маленького шматка чорної тканини! Ну зрозуміло, Брюсу вона потрібна, він же тут відома людина – власник великих компаній. А мені вона навіщо? Мене тут ніхто не знає, я тут ніхто. Ненавиджу ходити одною, завжди переповнюють жахливі думки мені голову, хоч я завжди, коли мені сумно, заспокоюю себе: «я вже до цього звикла», а до чого – до самотності? «До болю не звикають.» - як багато говорять кілька слів які на уроці сказала вчителька з біології.
Мабуть, я надто швидко перескакую з теми на тему; як я хочу цього позбутися – я завжди нікому не можу сказати того, що хотіла доповісти.
А місто дуже красиве в ночі: різнокольорові вогні, музика з клубів, закохані пари на вулицях і… бійка біля нічного кафе… - романтика! Але, якось холодніше, ніж у дома. Дома зараз літо, тут також, напевно…
Як би це смішно не звучало, але я залетіла! Залетіла аж у самий Готем – це ж Америка, здається? Але зірок на небі ну дуже багато – все по нулям. А, ні, щось сіяє! Та це просто літак… в моєму місті на небо дивитися приємніше, а так хочеться зараз зловити падаючу зірку і загадати якесь бажання!
Іду по місту, а куди? В готель – грошей у мене немає. Де я їх зараз візьму? Мучить питання, куди мені піти, і куди я зараз іду? І залишитись у Брюса то краще мені не було б. Мені зажди здавалося, що я забара беру від людей, не віддячуючи належно. Завжди говорять: «Ти що надумала? Не потрібно!» - а мені якось ніяково навіть в когось спитати навіть котра зараз година! Ну зараз мені не потрібно когось це питати!
Ще ніколи я не гуляла по місту в ніч! Ну і куди йти мені зараз? Але я не жалію про те, що пішла…
Я просто йшла по вулиці і побачила амулет… хтось згубив, напевно? Цікавий амулет: на ньому був меч, чимось обплетений навкруги і зірка на ручці меча. Така ж зірка як на моєму амулеті!
Хтось звернувся до мене. Як я перелякалася!
Я Час. Ти чула про мене, от я перед тобою!
Переді мною стояв молодий хлопець років 16-17. Сам чорнявий і вдягнутий був у дивне темне вбрання.
Це тебе розшукував Бетмен?
Так, мене розшукував, але як бачиш не знайшов!
А що ти від мене хочеш?
Я хочу взнати, як ти сюди потрапила, я тебе сюди не переносив.
Я йшла до дому, спотикнулася, впала і… опинилася тут. Потім переді мною з’явилася якась жінка – Сурма здається – і дала мені ось це. – і я дістала амулет.
Дивно… вона все-таки мене обійшла!
В чому?
Не завидую я тобі… Мене звати Коля, а тебе?
Таня.
Я також сюди так потрапив. Готуйся скоро і ти станеш Часом.
А мене за що? Може поясниш!
Навіщо тобі пояснювати – ти і сама все взнаєш.
А що ти Бетмену зробив, що він так хоче з тобою зустрітися?
Просто кілька разів зірвав його плани! Спочатку я не знав, що він так на це зреагує, та він виявився не таким, яким його описували в коміксах.
Я це вже помітила.
Він ненавидить тих героїв, які мають над-можливості. – якось серйозно промовив Коля.
В тому числі і мене! Зрозумів, що я йому нічим не допоможу, то… як я ненавиджу коли мене використовують!
Ну добре уже пізно… ходімо зі мною я знайду де ти зможеш переночувати!
Дякую.
Я думала, що Час трошки страшніший, ніж насправді!
Коля мене повів по місту. Коли не стало людей, він мене попросив, щоб я закрила очі. Я не боялася. Зате, коли я відкрила очі, була вже в іншому місці.
Я привів її… - якось, як мені здалося, боячись сказав Коля.
Кого привів?
Ну наступну… надіюсь це саме те що ви шукали? Нарешті я можу бути вільним від вас!
Надійся…
Я стояла і нічого не розуміла. Про що йдеться. Три чоловіки в пишних вбраннях сиділи переді мною, ніби якась перевірка на екзаменах. Мене це не лякало, я навіть хотіла побачити що буде потім, і не здогадувалася, що зараз говориться про те, ЩО я наступна, тобто стану Часом – мені дадуть можливість подорожі в часі, та змінювати події. Це було схоже на якийсь фантастичний фільм, які я так обожнювала.
Ти готова? – запитав мене Головний.
До чого?
До бою, удачі.
Троє зникли. Вийшов Коля.
Не бійся, ти обов’язково переможеш мене.
Навіщо?
Ти маєш бути Часом, а не я! це життя не для мене.
То чому ти вважаєш, що я справлюся? Може це і не моє Життя?
Твоє… ти не така, як всі попередні Часи, ти, якщо мене переможеш, а ти точно переможеш мене, отримаєш ці сили до тих пір, допоки тебе не переможе хтось інший. Але це мало можливо, з твоїми силами!
Бій розпочався. Коля накинувся на мене, а я скористалася пришвидшенням і зникла з містя де стояла. Я не хотіла битися, а особливо з Колею.
Чому ти не нападаєш? – сердито кричав до мене Коля.
Я не хочу битися!
Але бій уже розпочався, ти нічого назад не повернеш.
Ну прийдеться битися. А які в Колі можливості? А зрозуміла: він кидає вогняні кулі. Я їх можу ловити, і одну все ж таки зловила і кинула в напрямку Колі. Він упав.
Коля, з тобою все нормально?
Молодець!
З’явилися «журі» знову загорілися факели на стінах.
Вітаємо вас! – вони вклонилися до мене.
Таня, ходімо вже звідси, - піднявшись, сказав Коля.
І все? Ти піддавався…
Я ж казав тобі, ти настільки сильна, що я для тебе ніщо! Я не піддавався… Ходімо, я виведу тебе звідси.
Ходімо…
Він повів мене якимось коридором, що був ліворуч від трьох чоловіків.
А хто вони?
Часики. Головного звати Адольф, і ті двоє його аміни, вірні головному. Саме вони й під портять тобі настрій на завданнях.
Завданнях?... але я не хочу…
Ти нікому не будеш служити. Ти сама будеш змінювати історію – для того Часи й потрібні!
Я знову сама у місті – у великому Готемі. Та це вже була не ніч. Ранок. А сьогодні в дома День Молоді. Ненавиджу такі празники. Всі нормальні люди ідуть веселитися, а я сиджу дома… і лише себе піддержувала: «я не нормальна, я – пара-нормальна!»
Та мені якось було «фіолетово» що коїться там – дома. Зате добре знала, що Брюс буде в шоці, коли за планом з’явлюсь я, а не Коля. Я тепер Час, і маю відповідати всім вимогам. Але я не хочу весь час сидіти в дивакуватому кріслі, таємно з’являтися нізвідки, і зникати нікуди. Руйнувати комусь усі плани (як Бетмену), змінювати історію. Її і без мене щодня змінюють, адже історія – це лише перекази, і лише одиничні факти підтверджені документами. А якщо й підтверджені, то книгах ніколи не напишуть того, що можуть розказати очевидці.
Я не знала що одразу приступлю до завдання…
Я опинилася в якомусь офісі. Тут якась правоохоронна служба, бо всі ходили в формі, тільки дехто був в костюмах – так як часні розслідувачі. Я також була в костюмі: темно-сірий жакет, такого ж кольору спідниця, яка була мені до колін і трішки звуженою в кінці, та біла блузка з дуже красивим ворітником, який мені сподобався.
- Міс, ми уже їдемо. – звернувся до мене якийсь чоловік у формі.
Він ніс чемодани, один з яких був мій.
Вся інформація про це завдання було мені відоме. Я ніби вже була тут і в курсі всіх подій. Мене назначили розслідувати справу втечі з психлікарні однієї злочинки, яка вбила чоловіка та своїх двох дітей. Її звали Мірабея Дестер. Ми мали переправитися на острів, де знаходилася лікарня «не осуджених». У мене буди напарники. Одного звали Джоном, а іншого – Боссом (цікаве ім’я, саме він і був головним у нашій команді).
Човнем прибули на острів. Він мені видавався дивним та моторошним. Острів був високим, спригнувши з нього, можна було розбитися. На скелях плелася отруйна рослина, тож неушкодженим залишитися втікачці було важко.
Нас місцевий лікар.
Ви з приводу Мірабеї Дестер? Ходімо! – непривітавшись розпочав він.
Йшли ми через цвинтар.
Та тут навіть нормальному можна з’їхати з глузду!!!
Темна кімната, поділена на три відділи, на столі лежали папери по справі. (Не розумію, це звичайне завдання для правоохоронців. І до чого тут я?)
Це все що в нас є по втечі. Більше інформації в нас немає… - нарешті обізвався лікар.
Нічого, ми ще про все дізнаємося! – усміхнувся Босс.
Я ще подивлюся…
Лікар вийшов з кімнати.
Нам уже добре дали зрозуміти, що нам тут не раді. Надіюсь ми швидко з цим розберемося, не хочеться приєднатися до цих «хворих»!
Згоден з тобою, Джоне. Міс…
Я Таня.
Таня, познаходьте архіви, карту острова, плани будинків. З завтрашнього дня розпочнемо роботу, а зараз відпочивати.
Мої речі занесли в кімнату, а мої «колеги» пішли в інші відділи.
Чомусь зовсім не хочеться спати! Я дістала ноутбук, який знайшла в речах. Тут не ловить Інтернет, але… я пам’ятаю, що мій телефон приймав дзвінки з того, мого світу. Подивимось… на телефоні Інтернет є. Попробую найти щось про острів Несуджених. Так… «острів-печера», «Таємниче зникнення розвідника» … Печера? Виявляється на острові міститься печера, «вхід до якої невідомий… група шукачів пригод вирішила знайти вхід та безслідно зникла… востаннє їх бачив Рево Ульрих…» Здається так звати цього лікаря, який нас зустрічав?
Ще також міститься легенда, що «в лікарні був хворий на голову лікар, який робив експерименти на людях, в більшості випадків на нормально мислячих, яких через зв’язки зі владою, засуджували на вічне ув’язнення в лікарні. Всі приладдя та книги божевільного лікаря до цих пір знаходяться в одній з печер острова. Він (тобто його дух) і зараз ловить цікавістю туристів і проводить над ними свої дослідження. Цим можна пояснити часті зникнення, а якщо людину знаходять, то вона вже ніколи не може прийти в себе, повернутися в реальність…»
Також я знайшла старі плани цього місця, і на них є також плани підземелля.
Так я просиділа до самого ранку.
В шість годин проснувся Босс, я побачила чого через вікно. Він сидів на лаві біля цвинтаря та ознайомлювався з тими паперами, що вчора лежали на столі.
Я вирішила зібрати піти виконати те завдання що мені вчора дали. Роздрукувавши старі плани, я вийшла з кімнати. Босс мене не помітив.
В бібліотеці де мені дали вс плани та карти острова, я помітила, що на планах лікарні немає підвалів, а на старих планах з Інтернету є. То ж в яких документах помилка? Чи може це не помилка, а чиясь забаганка? Не можуть підземелля безслідно зникнути, і до того ж ремонтних робіт тут не проводили майже пів століття.
Щось знайшли? – несподівано появився Босс.
|