|
|
Скачати 362.3 Kb.
|
| Case History LH37 Semen Klochko, b. 1902 in the village of Myt'ky, Irkliiv district, Poltava region (now village of Novoukrainka, Chornobaivs'kyi disrtict, Cherkasy region, transferred because original site was inundated by the Kiev Reservoir). Narrator's father was dekulakized and sent to the Ural region, while narrator faced discrimination as a “kulak's son”. Narrator went back and forth between Ukraine and the North Caucasus, the Urals, to Kazakhstan, to Gor'kii. Narrator considers life to have been good under the tsar because people were not bothered by the authorities and equates the revolution with theft: “They stole, they took, they ate, they drank: that's what the revolution was and all it was”. Life was also good under NEP. The church in his village remained open until 1935. on the famine, narrator states: “And about the people, about those whom I saw, how they died from hunger, how they suffered, how they begged for something to drink because they had no strength. A child asked for soda water and there wasn't any. They went to the house and tool everything, leaving nothing. They even took little pieces of bread, not leaving anything for the child. Everything was dug up in the house, in the yard, everything. They searched, perhaps some vegetables had been buried, and they seized them. They left nothing. Nothing remained, neither chickens, nor dogs, nor cats, absolutely nothing – nothing remained… The people ate (inedible substances), and then they themselves died”. Narrator himself became swollen. As to who did it, narrator states: “The order came from the center, from Moscow. But ours (i.e., Ukrainians) did it. A neighbor! How he took what I owned and threw me out of the house over the fence, what was left of it. He threw out the children, threw out everything, my house, my garden, get out and don't come back here! And he was ours! Ours, not a foreigner! Oh, there were a couple of foreign agents, who sat quietly around the table giving orders, and that's all. But our own did it, they themselves were the murderers”. Narrator indicates direct knowledge of cannibalism. Out of a population of 800, only 300 were left after the famine. Narrator expresses belief that there was little famine in Russia, although Cossacks died in the North Caucasus. He heard about famine in Kazakhstan but had no direct knowledge of it; however, he states that anti-Russian resistance there was very long-lasting. Narrator gives a vivid description of Soviet methods of forcing people into collective farms: blandishments, blackmail, coercion, and even torture. He describes survival strategies, including his own work outside of the collective farm, his trips to villages near Moscow, and of his wife's efforts at barter. In the Kuban, people survived by digging up grain and corn that mice and grophers had taken to their burrows (a similar case is reported in Danylo Shumuk, Life Sentence). Narrator gives a vivid impression of the antagonisms created within the village by Soviet policy and conveys the hatred felt for activists, leading in one case to a revenge killing. Narrator describes guards around the field and how he himself was almost arrested for gleaning. He also describes the falsification of passports and other documents. Пит.: Будь ласка, подайте Ваше ім'я і прізвище. Від.: Семен Ключко. Пит.: Коли Ви народилися? Від.: В 1902-му році. Пит.: А в якій місцевості Ви народилися? Від.: СелоМитьки. Пит.: Якого це району? Від.: Іркліїський район, Вотумирський(?) повіт, а область Полтавська. Пит.: Чим займалися Ваші батьки? Від.: Хліборобством займалися. Мій батько звався так, як куркуль. То його вивезли, все продали й його вивезли на Урал. Ну, а я вже був окремо. Вже я женився то в мене вже не було нічого, таке: коровчина була, конячина була й чотири гектари землі, ото мов господарство було. То я ще держався трохи, а потім уже при кінці додумалися, що це куркульський син. Ось то кинулися і до мене! О, приходять цілою бурсою, аж бурсою ходили, бурсою. Все забирають, складають, от що й хату запирають, дітей викидають геть, як собачат і ось що. Ну, а я змився. Я в руки не дався. Мене б не було на світі, як би не та жінка з дітьми була —трос дітей. Ото те. То я пішов по лісу, по болоті ходив, поки я виїхав на Північний Кавказ. А на Північному Кавказі я забрав тоді жінку, дітей. Там я не міг жити, де діватися? Куди їхати, що таке? То я вернувся назад. Тільки сам не являвся до села, жінку, дітей упхнув. А в моїй хаті жила комуністка. І ще мого товариша жінка. А його коло Чорного моря там, Осип, приїхала до батьків до нього. То вони їх поселили в мою хату. А як я упхнув жінку, привіз, а сам я не показався, то вона дуже добра жінка. А мою жінку звуть Настя. Каже: —Настино, чого ти будеш ходити? Я тобі віддаю хату, іди й живи й що на городі —те все твоє. А я піду до батьків.Так вона й зробила. А я пішов по світу й по сьогодні ходю. Поїхав на Північний Кавказ, з Північного Кавказу на Уралі був, в Казахстані був, в Караганді був, ось як. І ото по тих країнах таких що ні води, ні дерева, нічого немав, хоч печися. На працю, бо там уже не займали, бо туди нікого не заженеш. І там я був в Казахстані яких років 20. На земляних роботах, нову дорогу проводили: Караганда-Балґаш і Кандаш — Гуріїв, от по 900 кілометрів. На кінець, на кінець вийшло так: під той рік, що почалася війна, то ще не почалася, а тільки, а тільки в той рік почалася, мої товариші не приїхали туди, поїхали десь за Москву. І взялися працю робити шосейну дорогу де колгоспна земля. Кожний колгосп повинен зробити собі дорогу. І наймають робочих. То я переїхав. То мов щастя. То ми поробили пару місяців —почалася війна. Робота закрилася, праці нема. Ось що. Додому не пускають. — Чого ти сюди приїхав?— На працю. — То роби! Так роботи ж нема. Ось і оправку нам дали. Нарешті ті всі, не той, нас два із одного села погодилися просто їхати таки додому, до свого села, проти війни, о. Пішли на станцію. Там, лихо, такого мотається воєнного. А він молодиший за мене, каже: — Ідіть ви, бо я боюся.Оставив я йому валізочку, пішов я. Правда, що станція була закрита, а потім відкрилася станція і там черги було може душ, душ яких 20. Перевали надвоє. І попав я перший до каси. І подаю оправку і кажу: —Дайте мені квиток до Кременчука.А вона: —Нащо вам до Кременчука? —Додому. —А чого ти додому їдеш? —Того, що праці нема. —Приїхав на працю робити, то праці нема. Ось оправка, кажу, є. Подаю оправку свою і оправку свого товариша. Мою оправку прийняли, а товариша не хоче, ось що. Я, ну що ж тут робити? Стоїть із боку каси щось за хлопець, такий може, як ви, а може трохи старший, каже: —Кажіть, кажіть, дасть!Ото я зачав просити —вона видала квиток. То виїхати пішли на станцію. Потяги уже ходили —ні розгасання не було, нічого не було, ось що. Коли він буде, що й як, то каже, що дивися коли буде, то тоді сідайте. То ми, правда, там сіли. Приїхали ми до Горького. Там самі ті фабрики воєнні. Всіх сімей евакуюють, тільки оставляють самих працівників. Глухої ночі, без світла, без нічого, зробили штучний алярм. Боже, скільки там тих дітей витоптали! То так на гірку трошки, вночі нічого не бачиш. Ну нічого. Нарешті пішла моя товаришка, найшлася така на дорозі, також українка. Чоловік був якимсь командиром, то каже — схватили, я й не знаю, де він. Так, ну пішла вона. Ходила, ходила й каже: —Нема нікуди, нема нікуди потяга. Ну, що робити? Посиділи, посиділи, роздався день. Вона пішла. Походила, походила —вже веселіша, каже: —Потяг є з Полтави й до Кременчука. Стрічний, так сказать, пригородній, той звідтіля приходить сюди, а той (приходить сюди й тут вони зустрічаються. Той вертається назад і той назад. Так пощастило, що ми пересіли й переїхали до Полтави поночі, не світла, нічого. Пішла знову моя товаришка (ще ж і товариші в мене услідком ходив). Ходила, ходила і каже: —Нема ніякого потяга. Хоч пішки йди. Пішла другий раз. Ходила, ходила —прийшла, каже: - Є також так само від Полтави до Кременчука. То кинулися. З Харкова це вже. І пішли, повно скрізь позабивано й ніхто не знав коли той потяг, а то тільки воєнними позабиваний і воєнні й цивільні й різні. І моя товаришка стала перед вікном і плаче. А крізь вікно говорив якийсь воєнний до якоїсь крізь вікно, може якась товаришка, чи жінка, чи хто там, не знаю. Питав цю мою товаришку: —Чого ти плачиш? Каже що: —Я не можу сісти на потяг. Ось вона там щось там шепнула, щось то в, приходить провідник. Каже: — Посадіть цю жінку! Він побіг аж у хвіст. Прибігав, за руку її веде, а ми слідочком удвох за ним. То він одімкнув двері, а від хвоста упустив її. А мене не пускав. А вона каже: —Це мій отець. Мене пустили, а мого товариша не пустили, і не знаю по сьогодні його долю. І ми вдвох поїхали. То ми приїхали до Кременчука, то в Кременчузі вже був міст перерваний. То вона поїхала через воду пароплавом, а я лишився там, бо я мушу поїхати по Дніпру! Оце до станції. І таким побутом я добрався аж до свого села. В нашім селі ще мобілізації ніякої не було навіть. Я таки почекав до вечора, думаю, що б ніхто не побачив, і залазять у вовчу нору, отже вже знав що німці прийдуть. Коли питаю людей і так далі, кажуть, що в нас усі дома. То я просто там де, я знав дороги через болото й до своєї хати, де жінка з дітьми й садок у мене й попід садком колодізь. Сів завернув цигарку і запалив. Чую, що вона гомонить коло хати. Вона побачила й йде. Прийшла, розпитав, каже: —Всі вдома. Ну, як же мені залазити в нору, як усі дома? Так я й лишився. А в мене пацанок був такий чотири роки. То вже мав товариство. То як побачив, то чуть світ подався до свого товариша й каже: —Ти думаєш, що твій батько вдома?! І мій вдома! — Ото таке. Ну, то я був місяць вдома, до мобілізації. А як мобілізували, то всіх поголовно, чи то кривий, чи то сліпий, чи то без ноги, то ну всіх —поголовно. І я тоді туди попав. І загнали до району, площа така величезна, величезна. Полягали кругом того дому, то він —на таке то село можуть іти на комісію хто хворий. Ну, а я думаю, в мене хвороба така, в мене хвороба була —грижа. Думаю, запишуся, я думаю що то... І так мені якраз повезло. То я записався і стояв коло дверей. Як я ходжу—мені байдуже, як постою на місці, то в мене оце все робиться на низу. Ось в, доктор була жінка. Положила мене на ліжко, обмацала мене —це все таке тверде. Вона мене погонила по залі, погонила, і знову положила —думала, що може я надувся. Те саме й каже вовнкомату, що 31-ша стаття —30 днів на поправку. І то таким я способом урятувався від війни й я на війні не був. Приїхали з жінкою разом додому. І ото сидів поки аж прийшли німці. А при німцях, уже як наступали більшовики, то я вже не схотів оставатися і пішов з німцями до Німеччини. А з Німеччини вже попав до Африки, де відбувати на працю. З Африки до Франції, а з Франції аж попав до Америки в 58-му році й з донькою. В мене, при мені була донька одна, а одна донька й син малий був і жінка, дома лишилися. О, ну це я свою історію розказав таку. І так я в Німеччині був, у Франції був до виїзду до Америки. А що про людей, про тих, що я бачив як вони вмирали з голоду, як вони страдали, як вони просили папи, то нема сили... Просе дитина папи, а її нема. Заходять до хати, забирають все що не в. Такий кусочок хліба й той забирають, не оставляють, задля децка. Все перекопають у хаті, в дворі, всечисто. Шукають, може заховав яку зеленинку й ту як найдуть то заберуть. нічого не оставляли. Нічого не осталося, й ні курки, ні собаки, ні кошки, нічого абсолютно —нічого не осталося, все люди поїли й самі мерли. Ото таке. Ото те, що я бачив. А вже в по зимі, то вже ж боявся далі, бо вже доторкнулося і до мене. То я з дому зайшов в Казахстан і там був аж ото до останього часу поки війна не почалася. То те. А що людьми робили, то я то все бачив, бо я мав конячку таку поганеньку й на ній їздив. Бо я ходити не міг. Такі ноги були пухлі, такий сам пухлий, то скотюся на ту грабарочку, то конячка везе. То їдеш дорогою —хропить. Дивлюся, лежить — мертвий. Проїхав далі — хропить, лежить, проїхав далі, там сидить уже доходить і так далі. Ой, Боже. То ж страхіття, страхіття, знаєте яке страхіття! Такого не було, мабуть його й не буде. Пит.: Хто це хліб забирав? Від.: О, забирав хто! Давався приказ це з центру, Москви. А наші робили. Сусід! Як у мене забирав уже й з хати викидав сусід через тин, так як ще! Викидав дітей, викидав усе чисто, каже хата моя, садок мій, не ходи й годі, і кришка! І так кожна. Свої! Свої, не чужі! Чужих не було. Там було пару чужих агентів, ті тишечком сиділи коло столу, здавали приказ, та й годі. А наші робили, самі своїх мордували. Пит.: Багато в Вас було комуністів? Від.: Ну то що. В селі то їх було не так то багато, бо там голова, секретар та ще якихось пару, от що. То їх не було в селі за дуже. Ну, а в районі, то певно що уже тамжечко було більше. Здавали прикази, а люди робили. І ті ж люди, не остався ніхто. Ті ж люди всі, що це робили, що тебе заганяли на смерть, померли ж тоже з голоду. Бо він забирав, він хотів вислужитися, ось як і тяг з тебе останню зернину в горнятку, а він скрізь вишукував і так далі, а на кінці й сам помер з голоду, бо й собі не оставив, ото таке. Пит.: То Ви таке бачили? Від.: Ото я бачив на свої очі. А що без мене, що там було, то там було! То там траву, як травинка вилізла то копали корінець й його варили в воді й їли. Той качан, із того, з кукурудзи, то зерно облущене, а сам тільки качан голий —товкли його, товкли його, сіяли там, і водою наливали й готували —воно ж не береться до ніщо, бо то ж дерево й те все їли люди (плач). Що не було десь, десь як появилося, вже на весні появилася якась травинка, то вона зірвана й то її їли, бо їсти хочеться. Пит.: А кажете, що Ви знали про таке, що люди людей їли в Вас? Від.: Ну так. Як наприклад так. Була в нас учителька, що вчила дітей. Дівчина молода ще. То вона чогось то пішла до міста, то почала й не ходить. Схопили з-за рогу й готова. Дитину не випускай і на хвилину біля хати, якщо є дитина, за ріг, бо схоплять й уже немає. Ото так. Бо то люди, голодний люд, то той же звір злий! Він з нічим не рахується. Ото таке. Пит.: А приблизно, яка частина Вашого села згинула під час голоду? Від.: Ну в нас майже пів села пропало, бо було 800, а осталось 300. Пит.: Це в селі, чи в місті? Від.: В селі, в селі Митьках, от що, на половину. Позабирали все. Позагонили. Дехто як зміг утекти з чоловіків, то втік —то залишився. А те все, те все з голоду померло, хати порозкидали, все позабирали й сліду немає, от робили! Пит.: Чи Ваш батько вернувся з заслання? Від.: Батько вернувся, батько вернувся тоді. Був приказ будьто би, я чув, бо мене вдома не було, я чув що будьто би Молотов ще був, то Молотов здав приказ, що старші люди, більше як 80 років, отже можуть вертатися на свою територію. Ото значить до свого села. То мій батько вернувся з бабою, був удвох там тільки, то він вернувся. Тільки ж йому ж хати не дали, а тільки вернувся до села, та й годі. То один бідний, він бідного вигнав з хати, а сам пішов до хати, а свою покинув. То як батько приїхав, то ту хату купив І в ту хату як уліз, то він там дожив аж до своєї смерті, або до своєї смерті не дожив, матка дожила до своєї смерті, а батько не дожив, бо згоріла й що то. Мені писали, що згоріла та хата, а як згоріла, не писали. Ото те. То матка померла в селі Митьках, а батько помер на Кубані. Пит.: Скільки землі було в Вашого батька? Від.: Ну, якихсь 20 десятин було усього. Пит.: Пам'ятаєте, як жилося при цареві? Від.: Ну,то я пам'ятаю, ще пам'ятаю, бо це як я зараз маю 82 роки, то вже я пам'ятаю, що жилося при цареві дуже добре. Дуже добре. Ніхто тебе не займав, ніхто тебе не трогав, ніхто тебе з хати не гонив, ніхто тебе не провіряв, що в тебе є, скільки в тебе е і так далі. Пит.: Революцію пам'ятаєте? Від.: Пам'ятаю, чого я не пам'ятаю! Пит.: Ну, а як це в Вас було, як виглядало? Від.: Ну, радили, ходили, радили, воно таке, як банда. Грабили, забирали, їли, пили —ото така революція була, й все. |
|
Anonymous female narrator, b. 1925 in Kharkiv region. Narrator's... Може й забрали все, але корову, й в хаті то ми б сиділи, а батьки винні, бо не пішли до колгоспу. Бо тоді боялися йти до колгоспу.... |
Anonymous male narrator, b. 1922 in Stavyshche, a district seat with... Від.: Мій батько в банку працював, а мати працювала так як продавчиця в магазані |
|
Barbara Dohan, b. December 25, 1915, Protasivka (?), Smile district,... Від.: Я свого тата не знаю, бо я мала шість місяців як тато помер, але він займався столярством, а мама звичайна селянка і так працювала... |
Anonymous female narrator, b. 1923 in Lokhvytsia district, Poltava... Були фабрики, де виробляли цукор, і той жом, називався, що відпадки були від того цукру, від тих буряків видавлених, що вони зсипали... |
|
Anonymous female narrator, b. January 2, 1907, in Lokhvytsia, a district... Пит.: Цей свідок зізнає анонімно. Будь ласка, скажіть в якому році Ви народилися |
Anonymous female narrator, b. 1914 in the village of Pachapyntsi,... Я народилася 1914-го року. А мій тато й одна сестра — в нас тоді був великий тиф — знаєте, що таке тиф? То, тато мав 45 років тільки.... |
|
Anonymous female narrator, b. 1926 in the village of Novi Stupky,... Уже від їжі померли, бо то вже було запізно давати. Я пам'ятаю, що після голоду багато людей потім довго лежало, бо не було кому... |
Anonymous male narrator, b. 1915, in a village of 1000 households... Від.: До революції батько мав вісім десятин і після революції мав неповних п'ять |
|
Anonymous male narrator, b ca. 1921 in Donets'ke, son of an intellectual.... Від.: Я хочу маленький епізод розповісти, це про ту добу, коли недалеко від міста Краснодар на Кубані почалися організовуватися колгоспи... |
Narrator's father fled to the Donbas to escape dekulakization and... Від.: На скрипці грав. Там то як то весілля було в селі, в другому селі, було покличуть, і мама, я пам'ятаю, як вони їздили, часом... |