|
|
Скачати 2.69 Mb.
|
3.2. Українська культура і європейське Відродження Перебуваючи у складі Литовсько-польської держави, Україна сприйняла вплив європейських ренесансних тенденцій. Понад усе ідеї Ренесансу (Відродження) позначилися в освіті, літературі, філософії, художньому сприйнятті. Ренесансний гуманізм, відмічений особливим інтересом до земних, людських цінностей, виразно проявив себе в українсько-польській поезії і літературі другої половини ХV–XVI ст., що створювалася на латинській мові. Видатними ново-латинськими поетами і письменниками України були Юрій Дрогобич, Павло Русин із Кросна і Станіслав Оріховський-Роксолан. Помітну роль у становленні ренесансної течії зіграли також польсько-українські поети Григорій Русин із Самбора, Себастьян Кленович, Симон Пекалід та інші. Культура Ренесансу елітарна і орієнтована на античні греко-римські зразки, що припускає погляд на державу не як на власність володаря, а як на співтовариство громадян, "республіку" (геspublica – "загальна справа"), звідси – увага до своєї Вітчизни, діянь предків, вимога гідного продовження їх слави. І тут була вельми до речі історія старої княжо-дружинної Русі – наскрізь елітарної. В українській літературі XVII ст. цілком в ренесансному дусі окреслюється коло "культурних героїв нації" – зразків "ідеальних громадян", гідного наслідування і преклоніння. Для їх опису використовувалася система штампів, яка успадкувала візантійські першоджерела – риторичні канони прославляння імператорів, що говорить про переплетіння старих і нових тенденцій в культурі України. Володимир Великий – це Першохреститель, Костянтин Острозький – Відновник і Захисник благочестя, Петро Могила – Оборонець Русі.1 В історичній літературі постійно підкреслюється культурно-політичний зв’язок з Київською Руссю, що була нібито зразковим християнсько-монархічним співтовариством. Пояснення історичних подій в новому літописанні спирається вже не тільки на провіденціалізм, коли будь-яке явище розуміється як прояв Божої волі, провидіння, а також на прагматизм, відповідно до якого причинно-наслідкові зв’язки подій криються в людських інтересах, бажаннях і пристрастях, пороках і чеснотах, розумі і безумстві, тобто в земних причинах. Так, у Густинському літописі (імовірний автор Захарія Копистенський, 1620-ті рр.) викладена історія України-Русі з княжих часів до 1597 р. Текст містить посилання на давньоруські, староукраїнські, візантійські, литовсько-руські хроніки, що додає літопису науковий характер. Цікавою інформацією насичений Львівський літопис (1498–1649 рр.), а також Острозький літописець (1500–1636 рр.). У літературі разом із церковнослов’янською мовою все частіше використовувалася мова, насичена українськими розмовними словами і зворотами, що робило книги доступнішими. Її називали "проста руська мова", яка прийшла в літературу з актової документації ХІV-ХV ст. Вона не була розмовною, вона відносилася до так званого "середнього стилю" (між "високою" церковнослов’янською та "низькою" просторозмовною). За словами Я.Ісаєвича, "ті, що писали "простою мовою", наближували її до розмовної настільки, щоб зробити зрозумілішою, і, в той же час, прагнули збрегти різницю, яка засвідчила, що це все ж не просторіччя, а своєрідний "середній стиль" писемної мови. По суті, вони свідомо робили цю мову штучною, насичуючи її нерозмовними словами і формами. Інколи полонізмів настільки багато, що це майже польська мова, лише з іншою фонетичною системою і записана іншою графікою". Отже, у лексичному плані це була мова, що поєднувала українські, церковнослов’янські, польські, латинські слова. У 1556–1561 рр. в перекладі цією "простою мовою" з’являється Пересопницьке Євангеліє. Деякі дослідники пов’язують Пересопницьке Євангеліє з впливом протестантизму, оскільки протестанти особливий акцент робили на перекладі латиномовного писання мовами європейських народів. Однак навряд чи можна проводити такий прямолінійний зв’язок. На думку видатного мовознавця А.Кримського, це не більше ніж історіографічний стереотип: "потрібно поставити знак запитання над тезою, ніби народна мова в священних книгах є лише плід тільки протестантської пропаганди: вона систематично проникає в писемність з самого її початку, сама по собі, завдяки природному чиннику – національності переписувачів". До того ж, православна церква, на відміну від римо-католицької, ніколи не мала жодних догматичних чи канонічних заперечень щодо перекладу Св. Писання мовами тих народів, які приймали християнство візантійського зразка. Позиція римської церкви, яка сакралізувала латину, давньогрецьку та давньоєврейську, критикувалася православними богословами як "триязична єресь". Одночасно виявляється протилежна тенденція: вдосконалення літературної та офіційної мови на церковнослов’янській основі, освяченій авторитетом християнських святих. І якщо Пересопницке Євангеліє виходить "простою мовою" (її ще називають "староукраїнською"), то перша вітчизняна друкована Біблія − Острозька − вже церковнослов’янською. Зароджується національний епос у формі історичних пісень і дум. Він базувався на місцевому східнослов’янському корінні, хоча і відчув дію епічних традицій степових народів. Головним персонажем народної героїчної поезії, на відміну від княжо-дружинних часів, стає козак – воїн, патріот, гуляка, майже чаклун (укр. "характерник"), непереможний ні в бою, ні в полоні, як, наприклад, – козак Байда (князь Дмитро Вишневецький), Мамай, Самійло Кішка, Федір Безрідний. Проте у друці поширення дістала так звана "монастирська поезія". Це поетичні твори ченців різних українських монастирів, де провідними темами, що надихали поетів на творчіть були прихід антихриста, боротьба з єресями, боротьба з язичництвом, осуд різних гріхів, осуд римо-католиків та папи і т.п. ("Доколі ж, о папо, висишся на Христа, будет бо от него на грешники помста, достоїн ти святий крест честію почитати, пред которим біси звикли трепетати…") Активно розповсюджується книгодрук. Першу друкарню відкрив у Львові Іван Федоров (1573 р.). Пізніше друкарні з’являються в Острозі, Стрятині, Києві і інших містах. У 1574–1648 рр. налічувалося понад 20 приватних, монастирських, братських; стаціонарних і пересувних друкарень. У другій половині XVI ст. в Острозькій і Львівській школах уперше на українських землях з’являється театр. Пізніше такі театри починають працювати і в інших навчальних закладах, досягаючи вершин у Києво-Могилянському колегіумі. І якщо шкільний театр елітарний, то інший театр – вертеп – цілком демократичний. Він виник у вигляді лялькових спектаклів у вертепній скриньці у другій половині XVI ст. На Різдво спектаклі вертепів у виконанні міщан і селян продовжувалися в незмінному вигляді до 30-х років XX ст. З другої половини XVI ст. починається новий етап в розвитку української музики. Розповсюджується музична освіта, з’являються цехи з виготовлення музичних інструментів, складається багатоголосий (партесний) спів по нотах без супроводу, а також різновид нотно-лінійного запису – "київські прапори". Українські наспіви і танці стають модними по всій Європі. При дворах, на весіллях королів і вельмож звучать гопаки і козачки, як екзотичний символ простонародної ідилії, пасторалі. Наведені приклади зародження нової української культури свідчать, що вона живо сприймала окремі елементи європейського ренесансу, знаходячись, проте, на його периферії і навряд чи вносячи щось своє – нове. 3.3. Релігійне життя в Україні XIV-XVII століть: православні, католицькі і протестантські впливи Прологом до українського "культурно-національного відродження" другої половини XVI – першої половини XVII ст. послужив другий південнослов’янський вплив XIV–XVI ст. Якщо перший вплив, пов’язаний зі св. Кирилом і св. Мефодієм, мав мовно-літературну спрямованість, то другий відрізнявся загальнокультурною і богословською орієнтацією, будучи злиттям літературних, етико-релійних ідей і реформаційних рухів.1 Поштовхом до нього стала діяльність болгарської Тирновської школи патріарха Євфимія Тирновського. В Україні її ідеї розповсюджувалися митрополитами Кипріяном і Григорієм Цамблаком. Набуває впливу містична теорія греко-візантійського аскетизму – ісихазм (засновник афонський чернець Григорій Палама), а також єретичні ідеї заперечення Святої Трійці, молитов святим і Божій Матері, сумніву в божественності Христа2. На думку низки дослідників, у ці часи в результаті синтезу народної і книжної культури закріплюється самобутній стиль мислення українців. На відміну від західноєвропейської традиції, переважає пошук не істини, а правди, збагнення драми життя. Духовна енергія виливається не у формі філософських трактатів, спекулятивного теоретизування, а насичує глибинним філософським сенсом будь-яке творіння духу – релігійну проповідь, політичний трактат, літературний твір, витвір мистецтва.3 У XIV–XVIІ ст. виконання християнськими церквами своїх душпастирських завдань відбувалося на тлі конфлікту, що загострюється, між католицькою (державною) і православною (традиційною) церквами. У XVI ст. до цього додався новий чинник – розкол католицтва, протестантський рух – Реформація. Вона широко розповсюджується у верхах, імпонуючи ініціативним шляхтичам пропагандою підприємництва, орієнтацією на земні успіхи, як знак божественного обрання до спасіння. Шляхтичі популяризували нові ідеї в своїх маєтках, що проте не викликало відгуку в селянському середовищі. У 1530–1540-ві рр. в Україні з’являються осередки протестантизму переважно кальвіністської віри (лютеранство було поширене менше), а також антихристиянська єресь социніанства, яка заперечувала практично всю християнську догматику (в тому числі засадничий догмат, без віри в який християнство не може існувати – боговтілення та воскресіння). В літературі часто помилково зараховують социніан (антитринітаріїв) до протестантів тільки на тій підставі, що антитринітарний рух активізувався в епоху Реформації. Однак вони не були протестантами, з християнством їх також нічого не пов’язує. "В 1573 році, коли в Сенаті у кальвіністів була переважна більшість, польський сейм провів рішення про вічну та всеохоплюючу віротерпимість, з якої виключалися лише социніани", – пише Норман Девіс.1 Социніани-антитринітарії, зауважує Юліаш Бардах, не брали також участі в антикатолицьких конфедераціях протестантів (кальвіністів, лютеран) та православних, були виключені зі сфери чинності Варшавської конфедерації.2 У відповідь на Реформацію католицький світ Європи розпочинає Контрреформацію, складовою частиною якої стає розповсюдження католицизму на Схід. Східне християнство, на думку католиків, не відповідало статусу "істинного". У XVI ст. православ’я переживає занепад: з переходом в католицтво князів і магнатів церква бідніє, гинуть старі школи, бідніють господарства монастирів, згортається їх літературна, літописна, художня діяльність. Не рідко на церковних кафедрах з’являються випадкові люди, які заплатили за свою посаду королю – верховному покровителю всіх християн держави, розпоряднику "хлібами духовними" (право патронату). Ці персони збагачувалися за рахунок церковної казни, роками не приймали духовного сану, вели аморальний спосіб життя (тут і псове полювання, і багатоженство, і содомський гріх). Позиції православної церкви послаблювалися конфліктами в її середовищі, наприклад, протистояння єпископа Гедеона Балабана з Успенським львівським братством (1598–1602 рр.). У результаті авторитет православ’я занепадав. Утім те явище, яке називають "кризою православної церкви", не було властиве лише цій церковній спільноті у Речі Посполитій. Моральною, інституційною, інтелектуальною кризою була охоплена і римо-католицька церква, де спостерігаються ті самі негативні явища (ці явища якраз і викривали протестанти). Крім того, варто порушити питання про джерела наших уявлень про "кризу православ’я". Переважна більшість фактів, які наводяться як доказ цієї кризи, це факти з католицької полемічної літератури, котра, власне, ставила за мету викриття вад православ’я. За словами історика церкви Леоніда Тимошенка, саме "Петро Скарга заклав уявлення про духовну кризу Руської церкви: її недоліки були оголошені великим гріхом, головне ж, вони перешкоджали "правдивому" християнському спасінню. Так чи інакше, але католицьким проповідникам таки вдалося не тільки виразно сформулювати, але й нав’язати концепцію глибокої інституційної та духовної кризи церкви". Згодом ідею "криза – реформа", яка обгрунтовувала Берестейську унію 1596 р., розвивали Іпатій Потій, Мелетій Смотрицький та інші діячі унії.1 У 1580-х рр. зав’язалася теологічна дискусія, ініційована католиками (Петро Скарга) про зміст православ’я, його язичницькі рудименти (двовірство, обрядовість). Єдиним виходом православ’я з кризи уявлявся союз із римським папським престолом. Із зустрічною критикою католицизму виступили і захисники православ’я, і прихильники Реформації. Виникла релігійна полеміка, що породила в Україні особливий вид літератури – полемічну. Яскравими авторами-полемістами були: Христофор Філалет, Іван Вишенський, Герасим і Мелетій Смотрицькі, Василь Суразький, Йов Борецький, Стефан і Лаврентій Зизанії, Захарія Копистенський, Йоаникій Галятовський та багато інших. Не менш яскравими були постаті римо-католицьких та уніатських полемістів: Петро Скарга, Бенедикт Гербест, Федір Тишкевич-Скуминович, Павло Бойм, Теофіл Рутка, Ян Кулєша, Міколай Ціховський, Лев Кревза, Ян Дубович, Йосафат Кунцевич, Іпатій Потій та ін. Головними питаннями, які порушувалися в ході полеміки були традиційні спірні питання греко-римських дебатів: старшинство папи над іншими єпископами, роль апостола Петра в соборі апостолів, філіокве (ісходження Св. Духа і від Сина), якого дотримувалася католицька церква, чистилище, заступництво святих, спосіб випікання просфор, целібат тощо. Новим у полеміці католицьких та православних богословів було питання: якою була церква у Давній Русі – православною чи католицькою? Кому належить честь називати себе Руською Церквою – уніатам чи православним? У 1596 р. була підписана Берестейська унія, згідно з якою за рахунок православної створювалася нова церква – уніатська. Нею зберігався православний обряд, а догмати приймалися католицькі, визнавалося верховенство Римського папи. Єдиною "східною", "грецькою" церквою польська держава проголосила церкву уніатську, таким чином православна митрополія в Україні заборонялася. Незабаром православ’я втратило свою верхівку. Ініціатори церковної унії мали намір усунути кризу православ’я на українських землях. Проте їх "благі наміри" привели лише до розколу українців за конфесійною (віросповідною) ознакою. До уніатської церкви народні маси спочатку відносилося як до чужої, народженої в результаті зради вірі батьків. Приходським священикам не важко було підняти паству на захист храмів від посягань уніатів, що деколи доходило до озброєних сутичок: усе йшло до війни "Русі з Руссю". Через українську націю проходить лінія цивілізаційного розлому між католицтвом і православ’ям. У консервативному русинському світі уніати виявилися революційною, найбільш динамічною в культурно-духовному плані силою. Саме вони з’явилися першими передвісниками модернізації і вестернізації українського суспільства. Радикалізм прихильників унії сколихнув могутню православну фундаменталістську реакцію, що виплеснулася в козацьких бунтах, а пізніше в національно-визвольній війні середини XVII ст. У 1621 р. за сприяння запорожців відроджується ієрархія: єрусалимський патріарх Феофан під захистом "козачої шаблі" висвятив нового київського митрополита Іова Борецького і декількох єпископів. Його гідним продовжувачем став Петро Могила, що добився від королівської влади визнання православної ієрархії (1632 р.). Він зумів відновити церковне життя, надати авторитету і стабільності православ’ю. Істотні труднощі випали і на долю уніатів: обіцяного королем і папою зрівняння з католиками на практиці не відбулося. З часом уніатська церква укріпила свої позиції. Митрополит Йосип Рутський сприяв підвищенню освіти духівництва, упорядковував церковне життя, закладав нові монастирі, запроваджував в чернецтві сувору дисципліну, добивався створення уніатської семінарії. На заході України в Новий час вже не православ’я, а унія протистоїть католицизму, пробуджує національну свідомість українців Галичини. Складне становище українських церков – православної і греко-католицької – примушувало їх керівників шукати вихід з кризової ситуації. Значну роль мало відіграти створення незалежної української християнської церкви, тобто об’єднання церков під владою свого патріарха. У обговоренні ідеї брали участь Костянтин Острозький, Мелетій Смотрицький, Іов Борецький, Петро Могила і Йосип Рутський. Протягом першої половини XVII ст. не раз робилися спроби скликати всеукраїнський церковний собор. Жодна з них не здійснилася. Головна причина полягала в тому, що створення сильної української церкви не відповідало інтересам ані Речі Посполитої, ані Ватикану; позиції ж константинопольського патріархату, в світському плані підвладного мусульманському турецькому султану, були занадто слабкими. Таким чином, боротьба з Контрреформацією визначила найважливішу особливість культурного життя України другої половини XVI – першої половини XVII ст.: православна церква стала втіленням української самобутності. |
| ПОЛІТИЧНА КУЛЬТУРА особистості У сучасній психологічній науці спостерігається велика кількість думок про те, що являє собою політична культура. У статті представлена... |
ПОЛІТИЧНА КУЛЬТУРА особистості У сучасній психологічній науці спостерігається велика кількість думок про те, що являє собою політична культура. У статті представлена... |
| ЗАВДАННЯ Охарактеризуйте поняття: «культура», «матеріальна культура», «духовна культура». Назвіть види духовної культури |
Перелік питань до іспиту Об”єкт економічної теорії та її предмет. Різні методологічні підходи до предмета економічної теорії |
| Періодизація історії української культури Поняття культура. Українська народна та національна культура: їх основний зміст і взаємозв’язок |
Economic growth, cyclical fluctuations, the theory of economic growth,... У роботі розглянуто трансформацію ідей С. Кузнеця в сучасній теорії економічного зростання. Проаналізовано Виділені підходи до теорії... |
| 2. Сутність поняття культура. Культура і цивілізація Перший. Традиційна історична культурологічна школа. Вона займається виявленням та описом фактів, подій і досягнень світової, національної... |
ЛЕКЦІЯ 2-3 Отже, культура мовлення — це й культура мислення та культура суспільних (соціальних) і духовних стосунків людини |
| 1. Поняття, терміни, категорії як концептуальні об’єкти суспільної географії У ньому виділяються прості і складні елементи. До простих належать терміни, поняття, категорії,до складних наукові гіпотези,концепції... |
Проблеми розуміння поняття «культура» Культу́ра (лат. Culture — «обробіток», «обробляти») — сукупність матеріальних та духовних цінностей, створених людством протягом... |