Гончарство
Гончарство — обробка глини та виготовлення різноманітного кухонного посуду, а також цегли, кахлів та іншої кераміки. Гончарні вироби на території України, що належали до трипільської культури, вже визначалися вишуканістю форм, цікавою озлобленістю. На ручному гончарному крузі, що з'явився тут у II ст. н.е., з використанням спеціальної обпалювальної печі — горна — виготовлялася основна маса керамічного посуду в Київській Русі, де гончарне ремесло досягло високого рівня. У XIV—XV ст. на Україні почали застосовувати досконаліший та продуктивніший ножний круг.
Українські гончарі виробляли різноманітний посуд для приготування, зберігання й подачі на стіл тих чи інших страв (горшки, миски й полумиски, глечики, макітри, ринки, гладишки, тикви, барильця, довжанки, баньки, куманці), а також декоративний посуд, кахлі, черепицю, цеглу, дитячі іграшки тощо. Розквіту Г. на Україні сприяла наявність в її надрах покладів високоякісних червоних, червоно-бурих та світло-сірих глин. Це зумовило виникнення значних осередків керамічного виробництва. На Київщині — це Дибинці, Васильків, Канів, Нові Петрівці, Моринці, Гнилець; на Полтавщині — Опішня, Хомутець. Комишня; на Чернігівщині — Ічня, Городня, Короп, Ніжин, Олешня, Кролевець, Шатрищі; на Поділлі — Бубнівка, Бар; на Західній Україні — Косів, Коломия, Ужгород, Хуст, Ольхівка, Дубовинка; на Харківщині — Ізюм, Просяне, Нова Водолага; на Волині — Рокита, Дубровиця та ін. Вироби цих гончарських центрів мали спільні риси, але водночас і локальні особливості. Так, славнозвісний опішнянський посуд вирізнявся тонкостінністю, дво-трикольоровим розписом у вигляді кривулин, рисочок, крапочок тощо. Опішня славилася також декоративною скульптурою та дитячою іграшкою. Для Волині є характерною кераміка сірого, чорного, синьо-чорного кольорів — сиваки. Їхній декор складався з різноманітних ліній, що утворювали своєрідні візерунки — сосонки, стовбики, ялинки, клітини. Подільська кераміка відзначалася вогнево-червоним тлом та оригінальною орнаментикою — пишні квіти, гілки з плодами, грона винограду. Посуд деяких чернігівських майстрів оздоблювався специфічною технікою бризок і патьоків. Майстри Косова створили високохудожню техніку гравірованого розпису, оригінальної формі кахлі, світильники, розписні миски і багато інших неповторних виробів.
Процесу виготовлення керамічних виробів передувала заготівля глини, яку копали у місцях її залягання — глинищах. Привезену глину гончарі зсипали звичайно або на подвір'ї у спеціально відгороджене місце, або у кутку хати і залишали на певний час "дозрівати", перемішуючи час від часу лопатою та поливаючи водою. Потім глину збивали спеціальним молотом (довбнею або веслом), стругали стругом або дротом, щоб зробити її мілкою й вилучити домішки. Для одержання матеріалу необхідного кольору, вогнетривкості тощо майстри змішували різні сорти глин. Через один-два дні глину місили руками або ногами і формували у балабухи, кожен з яких був розрахований на виготовлення окремої посудини.
Після виготовлення виробу його ставили на спеціально влаштовані у хаті попід стелею дошки для підсихання. Потім його розписували та наносили емаль — поливу. Після цього посуд для міцності обпалювали у горні (див. далі).
Реалізація гончарних виробів здійснювалася звичайно самими майстрами, які роз'їжджали по селах і вигуками "По горшки!" запрошували селян до торгівлі. Вартість тієї чи іншої посудини найчастіше визначалася кілі кістю зерна, яку вона могла вмістити. Гончарі вивозили свій товар і на ярмарки та базари: розташовані у гончарному ряді просто на землі різноманітні керамічні вироби — одна з характерних рис українських ярмарків.
Насьогодні Г., як і інші кустарні промисли, суттєво занепало, більшість його центрів припинили своє існування. Керамічні підприємства у Косові, Опішні та деякі інші здебільшого спеціалізуються на виготовленні декоративного посуду і скульптури.
Гончарний круг - основне знаряддя для виготовлення гончарних виробів. Відоме з IV тисячоліття до н.е. Спочатку було простішим, рунним, згодом — досконалішим, ножним. З другої половини XIX ст. на Україні побутувала так звана шльонська модель ножного Г. к. з нерухомою віссю. Пізніше поширився волоський, або німецький, тип з рухомою віссю. Крім осі (веретена) Г. к. мав два дерев'яних круги: більший нижній (спідняк) і менший верхній (верхняк). На останньому гончар вручну формував виріб, а за допомогою нижнього ногами обертав знаряддя. Пальцями, а також дерев'яним ножем (стеком) посудині надавали необхідної, форми, а її стінкам — певної товщини та гладкості. Рельєфне орнаментування робили спеціальними паличками. Розписували за допомогою курячого пір'ячка або так званого ріжка при повільному обертанні Г. к. Після закінчення роботи гончар тонким дротом зрізав виготовлену річ з круга — саме тому всі такі вироби мають рівне пласке дно.
Горно: 1.У гончарному виробництв і — споруда для обпалювання керамічних виробів з метою їх зміцнення. Являє собою цегляну або кам'яну куполоподібну напівземлянку, що складається із вхідного приміщення (пригребища, погребиці), та основного, де знаходиться піч. На Україні відомо два типи гончарного Г.: прямокутний і круглий (грушоподібний). Г. будували одноярусними, коли піч сполучалася з обпалювальною камерою, і двоярусними, коли піч і камера були розділені. У двоярусних прямокутних Г. обпалювальна камера робилася закритою або відкритою. Між нею та піччю існувала горизонтальна перегородка з отворами (прогонами, душниками) для проходження гарячого повітря. Зверху або збоку обпалювальної камери влаштовувався отвір, через який її заповнювали посудом. Звичайно за один раз обпалювали від 150 до 500 речей. Обпалювання тривало звичайно п'ять-сім годин і робилося у два етапи. Під час першого кераміка остаточно висушувалася, а на другому етапі при температурі до 900° уже безпосередньо обпалювалася. Полив'яний посуд обпалювали двічі: спочатку у сирому вигляді, а потім — після поливу; 2. У ковальстві — відкрите вогнище, влаштоване в кузні у вигляді квадратної споруди з цегли або каменю 80-100 см заввишки. Через отвір (сопло) з ним з'єднувалися ковальські міхи — пристрій із сиром'ятної шкіри, натягнутої на обручі, за допомогою яких у Г. швидко роздмухувалося полум'я й досягалася висока температура, необхідна для пом'якшення металу.
Горщик
Роль горщика в житті українців підтверджують численні прислів'я ("Не святі горшки ліплять", "Хоч горщиком назви, тільки в піч не став", "І на дірявий горнець знайдеться покупець" та ін.), загадки ("Всіх годує, а саме голодує", "Без матері родився, без попа хрестився, без смерті вмер", "Вогню не страшусь, води не боюсь" та ін.), прикмети (горщик як символ родинного достатку, злагоди: "Сімейний горщик веселіше кипить"; як магічний посуд: "Робись, робись, горщику, зварю в тобі борщику. Дам поснідать дощику з глиняного горщика" та ін.).
Виплекана численними поколіннями гончарів, форма горщика ідеально відповідає всім практичним вимогам. Висота класичного горщика дорівнює ширині його в найширшому місці. Інакше кажучи, горщик вписується в квадрат, зрештою - і в коло. Обтічна форма сприяє максимальному прогріванню всього об'єму у вогні. Задля цього звужено й нижню частину, за яку горщик беруть рогачем, щоб поставити в піч. Поперечник отвору горщика також обумовлений практичною доцільністю - щоб до нього можна було покласти великий шмат м'яса, а великою ложкою дістати його, а крім того, щоб посудину легко було мити зсередини рукою. Але - не більший, інакше страва швидко вихолоджуватиметься. Покришку, якою накривали горщик, готуючи страву, потім знімали, перевертали і використовували вже як миску.
У мами є великий горщик
Мама в ньому варить борщик
І такий смачний той борщик,
Що ми ладні з’їсти горщик.
Є. Гуцало
Загадки
Годун-годунець
Під припічком ночував,
Усю сім’ю годував,
Упав – пропав, розсипався –
Ніхто не зібрав.
Ми побували у печі,
хоч ми й не з маком калачі,
а як із печі нас дістали,
То ще й боки розмалювали
Б. Трохимчук
Словник
глечик
|
барило
|
полумисок
|
дзбан
|
горщик
|
кухоль
|
цеберко
|
куманець
|
макітра
|
|