|
|
Скачати 1.99 Mb.
|
|
47. Політика російського самодержавства в царині національно-культурного життя України. Однак навіть легальна культурно-просвітницька діяльність українських громад викликала невдоволення російських урядових кіл. З України до Петербурга постійно надходили повідомлення царської охранки, у яких наголошувалося, що громадівці прагнуть звільнення України і, навчаючи простий народ грамоти, водночас намагаються «прищепити йому думку про колишню славу Малоросії і переваги свободи». Комісія в справі громадівського руху дійшла висновку, що його мета — «під виглядом поширення грамоти сіяти в народі антиурядові ідеї». Щоб запобігти зростанню українського національного руху, міністр внутрішніх справ Росії П. Валуев своїм циркуляром (липень 1863 року) заборонив видання українською мовою наукових, релігійних та освітніх праць, а також діяльність недільних шкіл. Відразу після появи цього урядового акта, що був названий Валуєвським циркуляром, громади розпустили, а бага-тьох їх членів заслали в різні регіони Російської імперії. Унаслідок незначного послаблення імперської цензури на початку 70-х pp. громадівці почали відновлювати свою діяльність. З ініціативи В. Антоновича в Києві була утворена так звана «Стара громада», до якої увійшли такі відомі представники наукової і творчої інтелігенції, як М. Зібер, М. Драгоманов, П. Житецький, П. Чубинський, М. Старицький та ін. У «Старій громаді» переважали високоосвічені фахівці, які мали значний життєвий та організаційний досвід. Вона фактично згуртувала навколо себе тогочасну українську інтелектуальну еліту, що у своїй практичній роботі утримувалася від політичної діяльності й віддавала перевагу культурницьким та освітнім заходам. Діяльність українофілів помітно активізувалася із заснуванням у 1873 році в Києві Південно-Західного відділу Російського географічного товариства, яке плідно працювало над вивченням історії, економіки й фольклору. Громадівці придбали газету «Киевский телеграф», перетворивши її на свій напівофіційний орган, який висвітлював події українського життя та його можливі перспективи в умовах Російської імперії. Щоб уникнути офіційної заборони на українські видання, члени «Старої громади» Пантелеймон Куліш, Михайло Драгоманов, Олександр Кониський налагодили міцні зв'язки з українцями в Галичині, активно поширюючи там серед своїх однодумців ідеї та погляди, заборонені російським царизмом. Активізація українського національно-визвольного руху була не до вподоби царському самодержавству. Воно розпочало черговий наступ проти всього українського. 1876 року Олександр II своїм так званим Емським указом заборонив не тільки видання, а й увезення в Україну україномовної літератури. Крім того, заборонялося користуватися українською мовою на сцені, викладати в початкових школах будь-які навчальні дисципліни. 48.Національно-культурне та громадсько-політичне життя на західноукраїнських землях в 19ст. Перемишельський культурно-освітній гурток (20-30 роки заснований єпископом М.Левицьким. Його учасники цікавилися історією, мовою, фольклором. “Руська трійця” - гурток студентів Львівської семінарії на чолі з М.Шашкевичем (І.Вагилевич, Я.Головацький) створений у 1833р головною метою вважалося формування патріотичного національного руху на Галичині за допомогою просвітництва. Гутківці складали альманахи української літератури, “Русалка Дністрова”(1873р). 2травня 1848р — створення першої політичної української організації — Головної Руської Ради. Очолили ГРР: Григорій Якимович і М.Куземський. Головною метою цієї організації був поділ Галичини на Західну і Східну; менша частина учасників прагнула створення слов'янської федерації або незалежної України. ГРР була розпущена у 1851р. Програмні вимоги:
Діяльність ГРР:
Течії суспільно-політичного руху. Москвофіли. Керівники: Я.Головацький, І.Гуталевич. Програма: не визнавали існування українського народу та його мови; вірили у провідну роль росії серед слов'янських народів; виступвли за приєднання західноукраїнських земель до росії. У 1870р заснували політичну організацію Руську Раду. Народовці (українофіли) — національна українська течія, що зародилася в 60-х рр 19ст; доводили самостійність українського народу та його мови. Керівники: К.Климкович, Є.Згарський. Пропагували твори І.Котляревського, Т.Шавченка, Г.Квітки-Ослов'яненка; видавали журнали, були ініціаторами створення у Львові першого професійного українського театру 1864р. “Просвіта”(1868р) — культурно-освітницьке товариство, проводило літературні вечори та лекції, фінансувало діяльність кооперативів. Першим головою був Анатоль Вахнянін. 1873 — літературне товариство імені Т.Г.Шевченка, видавала журнали “Правда”,”Зоря”. 1892 - літературне товариство імені Т.Г.Шевченка було перейменоване на наукове товариство імені Т.Г.Шевченка. Радикали — представники молодої інтелегенції; що вели боротьбу за визволення українського народу від національного і соціального гніту. Зазнали значного впливу соціалістичних ідей. Керівники: І.Франко, М.Павлик, О.Герлецький. Зменшення .... церкви в суспільному житті; воз'єднання українських земель в одній державі; прагнули політизації українського руху. Створили перші українські партії. Русько-Українська радикальна партія (РУРП) 1890р — перша українська політична партія. Засновники: І.Франко, М.Павлик. 49. Феномен Т.Шевченка в українській історії. Визнаним національним пророком та ідейним натхненником нової генерації борців за Україну, її державне відродження став полум'яний патріот українського народу Тарас Шевченко. Поява наприкінці 30-х pp. XIX ст. такої постаті ознаменувала початок нового — соціально-політичного — етапу розвитку національно-визвольного руху в Україні. У радянському шевченкознавстві при характеристиці Тараса Шевченка головна увага, як правило, акцентувалася на його ставленні до кріпацтва, народу, підкреслювалися братолюбство, слов'янофільство, український патріотизм. Водночас у дослідженнях тієї епохи замовчувався важливий аспект творчості великого поета, коли він виступав як пророк самостійної України. Замовчувалося і його ставлення до Росії як держави. Українські дослідники творчості Кобзаря підкреслювали насамперед його національно-політичні погляди, що найяскравіше простежувалися в таких творах поета, як «Гайдамаки», «Гамалія», «Сон», «Великий льох», «Кавказ», «Заповіт». Саме ці вірші та поеми Т. Шевченка, де він тужить за героїчним минулим, просякнуті активним революційним романтизмом. Найбільша трагедія українського народу, на думку Тараса Шевченка, полягала не в тому, що народ потрапив у неволю, а в тому, що він змирився з нею, схилив голову перед загарбниками, забуваючи про своє героїчне минуле і навіть допомагаючи сусідові «припати» себе. З позицій цього героїчного минулого поет і закликав до боротьби за волю та визволення України. Т. Шевченко активно виступав за об'єднання слов'ян, проте він ненавидів самодержавну Росію як демократ, що вбачав у царях головних винуватців закріпачення українських селян; як федераліст, що ненавидів централізм; як політичний радикал та республіканець, що був ворогом монархії та самодержавства взагалі. Він виступав також і як український патріот, який бачив, що не лише російський уряд, а й російська суспільність допускає знищення української національної самостійності, державності, культури. Поезія Т. Шевченка мала для українського народу, безперечно, епохальне значення. Вона сприяла: формуванню нації з темної етнографічної маси;розбила назавжди можливість існування українського руху як «южнорусского» провінціоналізму. 50. Політизація українського громадського руху на рубежі ХІХ-ХХ ст. перші українські партії У 90-х роках XIX ст. національний рух на західноукраїнських землях вступив у політичну стадію розвитку. Саме там, значно раніше ніж в підросійській Україні, на ґрунті діючих суспільно-політичних течій почалася політизація українського національного руху, створення перших політичних партій, формування їхніх програм, ідеї самостійної України. Національна ідея виходить за межі інтелігентського середовища і проникає в широкі маси. Це створює умови для формування масового політичного руху з сильним національним забарвленням. Першою такою партією стала заснована 1890 р. в Галичині Русько-українська радикальна партія (РУРП) на чолі з І. Франком та М. Павликом. У своїй діяльності радикали прагнули поєднати соціалізм з українськими національними проблемами, захистом інтересів селян та національних інтересів українців Галичини. Уперше в історії українського руху вони висунули й аргументували постулат політичної самостійності України. Згодом було створено нові партії: Українську національно-демократичну партію — УНДП (1899 p.), — наймогутнішу і найвпливовішу в краї, Українську соціал-демократичну партію — УСДП (1899 р.) і Католицький русько-народний союз (1896 р), перетворений у 1911 р. на Християнсько-суспільну партію. Діяльність цих партій сприяла пожвавленню суспільно-політичного життя галицьких українців, впливала на подальший розвиток національного руху. Москвофільство втрачає зрештою свої колишні позиції. Остаточно стає на шлях національного руху греко-католицьке духовенство на чолі з митрополитом Андрієм Шептицьким (1865— 1944). Початок XX ст. розпочався для галицьких і буковинських українців, одностайних у своїх національних змаганнях, посиленням боротьби за політичну незалежність. У 1900 р. в Галичині й на Буковині відбулися багатолюдні віча з вимогою об'єднання Східної (української) Галичини з Буковиною і створення із цих земель єдиного українського краю. Активну участь у вічах взяла студентська молодь, яка підтримала необхідність державної самостійності українського народу. Створення політичних організацій та перших українських партій на східноукраїнських землях розпочалося значно пізніше. Влітку 1891 р. на могилі Т. Шевченка в Каневі група національно свідомих студентів утворила таємне товариство "Братство тарасівців", ідеологами якого були Іван Липа, Борис Грінченко та Михайло Коцюбинський, Члени товариства вимагали широкої автономії України, захисту соціальних та культурних прав її народу, критикували старше покоління українофілів за аполітичність і культурну обмеженість. У 1900 р. в Харкові виникає перша політична партія в Наддніпров'ї — Революційна українська партія (РУП). Згодом появляється низка партій, частина з яких утворилася з груп, які вийшли з РУП. Це Українська народна партія (1902 p.) на чолі з М. Міхновським, Українська соціал-демократична спілка (1905 р.) на чолі з Меленевським. У тому ж 1905 р. основна частина РУП на чолі з М. Поршем, В. Винниченком, С. Петлюрою перетворюється на Українську соціал-демократичну робітничу партію. Вона мала вплив переважно в інтелігентських колах і серед робітників дрібних підприємств Правобережжя. У 1904 р. виникають партії демократично-ліберального спрямування, зокрема Українська демократична партія на чолі з Є. Чикаленком. Восени цього ж року окремі члени УДП, які вийшли з неї, поклали початок новій — Українській радикальній партії (УРП). її лідерами стали Б. Грінченко і С. Єфремов. Восени 1905 р. обидві партії об'єднуються в Українську радикально-демократичну партію (УРДП). У 1907 р. появляються групи українських соціал-революціонерів (есерів). 51.Україна та українці в роки Першої світової війни. Перша світова війна, в якій Росія і Австро-Угорщина виступали в протилежних військово-політичних коаліціях, була справжньою трагедією для українського народу. Протягом цієї війни Східна Галичина, Північна Буковина і частково Закарпаття стали ареною військових дій, унаслідок чого зазнали страшних збитків від руйнувань і спустошень. Чимало районів було зруйновано дотла, населення евакуйоване, а їхнє господарство та майно втрачено. У запеклій Галицькій битві, яка тривала з 19 серпня до 4 жовтня 1914 р., австро-угорську армію було розгромлено, вона втратила більш як 336 тис. солдатів. Галичину й Буковину окупувала царська Росія. Однак у квітні 1915 р. австро-німецькі війська змусили російську армію відступити з Галичини. За сім місяців окупації царська адміністрація робила все, щоб придушити національно-визвольний рух галичан. Правлячі кола Росії вважали приєднання західноукраїнських земель одним із завдань війни .Окупанти нищили все, що було українським: гімназії, культурно-освітні установи, господарські й спортивні організації, які створювалися десятиріччями. Натомість почала здійснюватися насильницька русифікація регіону. Тисячі борців за національне відродження було депортовано до Сибіру. Почалося переслідування греко-католицької церкви. Одним із перших ув'язнили митрополита Андрія Шептицького, який з 1900 р. очолював греко-католицьку церкву Галичини. У цій національній трагедії українського народу ганебну роль відіграло галицьке москвофільство. Воно допомагало царській адміністрації вишукувати і арештовувати діячів українського національного руху, руйнувати осередки культури. Зійшовши до ролі нікчемних перевертнів, москвофіли втратили будь-який вплив на галичан. Шовіністична політика царської окупаційної адміністрації в Галичині так шокувала демократичну громадськість Росії, що відомий політичний діяч П. Мілюков назвав її у Державній думі "Європейським скандалом". 27 липня 1914 р. українські партії утворили у Львові єдиний об'єднаний представницький орган — Головну українську раду в складі національно-демократичної, радикальної і соціал-демократичної партій. Головою ради обрали К. Лівицького. Рада закликала всіх українців стати проти царської імперії . Згодом Головна українська рада створила Центральну бойову раду, яка звернулася до австрійського уряду з проханням дозволити сформувати національну військову організацію — легіон Українських січових стрільців (УСС). Протягом двох тижнів на звернення відгукнулося більш як 28 тис. національно-свідомих юнаків, багато з яких належали до організацій "Січ", "Пласт" і "Сокіл". Це надзвичайно занепокоїло насамперед впливові польські кола. Під тиском польських політиків австрійський уряд обмежив чисельність легіону двома тисячами. Це було перше українське військове формування того часу, яке в складі австро-угорської армії брало активну участь в бойових діях. Українські січові стрільці вели успішні бойові дії в Карпатах. Група діячів українського визвольного руху, які змушені були в різні часи емігрувати з Російської імперії, утворили також у Львові позапартійну організацію — "Союз визволення України" (СВУ). На чолі її стояли Д. Донців, В. Дорошенко, А. Жук, М. Залізняк та інші. 1 вересня 1914 р. було надруковано платформу Союзу, якою передбачалося з допомогою австрійських властей утворення на території Російської імперії самостійної української держави з демократичним ладом і повною свободою для всіх національностей, із самостійною українською церквою. Серед західних українців програма і діяльність СВУ, як украй політизованої організації, не знайшли широкої підтримки. У часи окупації Львова Союз діяв у Відні, де наприкінці 1918 р. припинив свою діяльність. 1916 р. австрійські власті, намагаючись заручитися підтримкою після тяжких поразок, пообіцяли галицьким полякам широку автономію після закінчення війни. Певні послаблення одержали й українські організації, зокрема СВУ дістав дозвіл працювати з українськими солдатами царської армії в таборах військовополонених в Австро-Угорщині та Німеччині. Появилася можливість утворювати з полонених національні збройні формування на зразок легіону Українських січових стрільців, які поповнили б вичерпані військові резерви Центральних держав. Це привело до створення так званих Сірожупанної та Синьожупанної дивізій, які згодом взяли участь у боротьбі за захист української держави. |
|
1 Історія як наука. Періодизація історії України. Історичні джерела... Сторія вивчає події,явища,які допускають науковіобгрунтовані уявлення про головні тенденції розвитку людини,суспільства |
ХАРАКТЕРИСТИКА ЕЛЕКТРИЧНОЇ ДУГИ І ОСНАЩЕННЯ ДЛЯ ЗВАРЮВАННЯ НЕПЛАВКИМ... Мета роботи: ознайомитися з сутністю процесу аргонодугового зварювання W-електродом; установити особливості газового захисту металу... |
|
УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ М.І. Козюбра (Конституційний суд України); д-р іст наук, проф. О. В. Кузьминець (Національна академія внутрішніх справ України);... |
1 Предмет і завдання курсу "Історія економічних учень" Предмет іст ек вчень – це процес виникнення розвитку боротьби і зміни системи ек. Поглядів на шляху розвитку сучасного сус-ва. Це... |
|
Історія України як наука. Періодизація історії України. Історичні джерела Методологія історії України. Основоположні принципи історичного пізнання. Етнополітичний контекст української історії |
Митрополит Мирослав Любачівський // Стрийщина : іст мемор зб. Нью-Йорк, 1990. Т. С. 95 96 Митрополит Мирослав Любачівський // Стрийщина : іст мемор зб. – Нью-Йорк, 1990. – Т. – С. 95 – 96 |
|
ISBN 966 – 610 – 060 – 6 ББК 63. 3(4УКР)я73 Рецензенти: д-р іст наук, проф. М. Ф. Дмитроченко; д-р юрид наук, проф. В. О. Румянцев |
Зм іст програмового матеріалу Зображення природи різними поетами: спільне та відмінне в описах. Взаємозв’язок стану людської душі та опису природи. «Олюднення»... |
|
Навчальна програма дисципліни для студентів спеціальності 030401... Призначення курсу «Загальна історія держави та права». Предмет історії держави і права зарубіжних країн. Методологія науки та курсу.... |
Питання до іспиту з курсу «Історія зарубіжної літератури ХІХ ст.» Західноєвропейська література XIX ст.: періодизація, основні художні напрями і тенденції розвитку |