|
|
Скачати 4.6 Mb.
|
Синдром «перевернутого світу» Другою важливою проблемою, опрацювання якої, на мою думку, може суттєво скориґувати наші погляди на «велику війну», є «дешифрування» властивих часові стереотипів сприйняття воєн і взагалі соціальних катаклізмів. Вони відлунюють поміж рядків більшості джерел XVII ст., але ми їх «не чуємо», бо наше вухо «безнадійно зіпсоване» кількома хвилями пізніших світоглядних модернізацій — від Просвітництва аж до епохи інтернету. Тимчасом, схоже, саме вони, ці досі не проаналізовані нами натяки й обмовки, здатні підвести набагато ближче до нездійсненної мрії історика — історії «як вона була насправді», бо дають шанс зрозуміти, нехай і з величезною дозою гіпотетичності, найголовніше: чим керувалися люди XVII століття, коли робили те, що робили? А що ця розвідка має пілотний характер, то дозволю собі «вихопити» з багатьох можливих сюжетів, дотичних окресленої проблеми, лише один — я дала йому умовну назву «синдром перевернутого світу». Мова піде про сприйняття подій тогочасними людьми й про відповідну модель їхньої аиормативної — аґресивної чи захисної — поведінки, спричиненої тим, що звичний порядок речей «перевернувся» у головах цих людей, коли запалала велика війна. I Почати варто з того, що війна розламала усталений плин життя ударом гострим і неочікуваним. Із-поміж багатьох доказів її несподіваності для мирного обивателя (навіть київського, який за логікою територіальної близькості мав би бути поінформований — бодай із чуток — про назрівання вибуху в Запорожжі) згадаю такий курйозний факт: Києво-Могилянський колеґіум, готуючись у 1648 р. до візиту високого гостя — кн. Яреми Вишневецького, видав у Лаврській друкарні текст віршованої вистави-декламації, датований наперед — 1-м травня69, тобто днем, коли, очевидно, мали вітати князя. Тимчасом уже 20 лютого коронний гетьман перемістив військо до Корсуня, тобто ознаки наближення війни були в поінформованому середовищі очевидними70. Не менш характерно, що сам князь — людина, на відміну від київських професорів, військова, отримав звістку про те, що «Chmielnicki jakiś zebrawszy trochę hultajstwa z Zaporoża spędził pułk korsuński», ще 15 лютого, але не надав їй жодного значення: у березні-квітні він безвиїздно мешкав у себе в Лубнах, і саме звідси аж наприкінці квітня вислав слугу, Богуслава Маскевича, до ставки коронного гетьмана на правий берег Дніпра, аби дізнатися, що ж там діється71. 69 Назва цього тексту: Maiores illustńssimorum principium Korybut Wiszniewiecciorum in suo nepote Principe Ieremia Korybut Wiszniewiecki... redivivi. Ab auditoribus eloquentiae in Collegio Mohilaeano Kioviensi ... celebrati. Унікат зберігається: РДАДА, ф. 381, № 1767. Фраґменти опубліковано: Radyszewśkyj R. Roksolański Parnas. Polskojęzyczna poezja ukraińska od końca XVI do początku XVIII wieku. — Kraków, 1998. — S. 215-230. 70 Детальний огляд перших повідомлень за лютий-березень 1648 р. про початок козацького повстання див.: Грушевський М. Історія України-Руси. Т. 8, ч. 2. — С. 165-181. 71 Pamiętniki Samuela i Bogusława Kazimierza Maskiewiczów... — S. 237-239. Показово теж, що інформація про початок козацького повстання, яка дійшла до Вільна наприкінці травня 1648 р., тобто вже після розгрому й полону обох коронних гетьманів, не справила належного враження на литовського польного гетьмана Януша Радзивила72. Тож не дивно, що ця війна — для обивателя несподівана, а з огляду на участь у ній татар іще й безбожна — бачилася в категоріях доти небувалої, замалим не апокаліптичної. Саме з цього акценту, вплетеного в урочистий парафраз Верґілієвої «Енеїди», розпочинає свою поему «Wojna domowa» (1660 р.) Самуель Твардовський: «Wojnę powiem okrutną, sroższej której ani krwawszej nigdy nie było»73. Такій війні, звичайно ж, мусили передувати знамення, тож у джерелах не бракує описів дивних явищ, комет тощо, як і посиленої уваги до старозагювітиих пророцтв, де шукалося провіщення цих страшних часів. Наприклад, описуючи одне з таких чудес — явлення 10 XI 1648 в небі над Любліном хреста, що перемінився на меч, далі на вогненну стрілу, батіг і, врешті, покров над містом, і це нібито врятувало Люблін від захоплення козаками й татарами, — домініканець Павел Рушель не забуває нагадати застереження пророка Осії: «Venerunt dies visitationis, venerunt dies retributionis. Prszyszły dni nawiedzenia, pszyszły dni nagrodzenia, jako niekiedy mówił Ozeasz prorok do ludu Izraelskiego (cap. 9), kiedy ich Bóg miał karać. Przyszedł też czas, aby Bóg nawiedził karaniem swym i Koronę Polską...»74. Один із найяскравіших зразків погляду на війну як передвизначену Богом саме на 1648 рік подає хроніка заславського єврея Натана Ганновера, кабаліста й містика, «Yeven Metzula»75 (як і в інших випадках — це пророцтво post hoc, бо хроніку, судячи зі згадок про ті чи ті події, написано не раніше 1652 р.; видано у Венеції в 1653 р.). Авторська передмова до хроніки присвячена саме цьому: «Я тот муж, глаза которого узрели жезл гнева, каким разил господь народ израильский... Об этом бедствии предостерегал царь Давид в 32-м псалме, в котором сказано: "За то помолится тебе каждый праведник в то время, когда тебя можно будет найти", дабы избежать бедствия. Сумма числовых значений букв, входящих в слова "время, когда тебя можпо будет найти", равняется числовому значенню такой фразы: "православний u татарин соединились вместе (пес й кот), чтобы в этом 5408 [1648] году уничтожить народ израильский, который уподобился заблудшей овце»76. 72 Wisner H. Janusz Radziwiłł wobec wybuchu powstania 1648 roku od śmierci Władysława IV do elikcji Jana Kazimierza / / Україна в Центрально-Східній Європі... — С. 182. 73 Twarclowski S. Woyna domowa z Kozaki y Talary, Moskwą potym Szwedami y z Węgry... — W Krakowie, W druk. u wdowy Łukasza Kupisza, 1660. — S. 1. 74 Цит. за фраґментами з брошури Рушеля, наведеними у статті: Sysyn F. A Curse on Both Their Houses: Catholic Attitudes toward the Jews and Eastern Orthodox during the Khmel'nyts'kyi Uprising in Father Paweł Ruszel's «Fawor niebieski» // Izrael and the Nations. Essays Presented in Honor of Shmuel Ettinger. — Jerusalem, 1987. — P. XXI. Брошуру видано в Любліні 1649 p.; вірш із «Книги пророка Осії», який цитує о. Рушель, в українському канонічному перекладі звучить так: «Прийшли дні відвідин, прийшли дні заплати» (Ос. 9, 7). 75 Назва хроніки «Явен метнула» запозичена з Біблії (Пс. 69, 3); в українському канонічному перекладі це словосполучення передається як «глибоке багно» (лат. caenum profundissimum — найглибший бруд). За коментарем Саула Борового, тут присутня гра слів: jawein (yeven) у гебрайській писемності, крім значення «багно», «пучина», означало також «грек», а в XVI-XVII ст. — взагалі християнин грецького віровизнання (Еврейские хропики XVII столетия (Эпоха «хмельпичины») // Исследование, перевод и комментарии С.Я. Борового. — Москва-Иерусалим, 1997. — С. 138). Хроніка неодноразово перевидавалася різними мовами, причому й сама її назва перекладалася по-різному (пор. в американському виданні 1950 p. «Abyss of Despair»; інший англомовний варіант — «Deep mire»: Nadav M. The Jewish Community of Nemyriv in 1648: Their Massacre and Loyalty Oath to the Cossacks // HUS. — 1984, vol. VIII, nr 3/4. — P. 376). Тут і далі я цитуватиму Ганновера в перекладі Борового «Пучина бездонная». Щодо наукового огляду єврейських хронік часів Хмельниччини, то найдокладнішим є: Weinryb B.D. The Hebrew Chronicles on Bohdan Khmel'nyts'kyj and the Cossack-Polish War // HUS. — 1977, vol. l, nr 2. — P. 153-177. 70 Еврейские хроники... — C. 83 (коментар до кабалістичних підрахунків Натана Ганновера на с. 138-139). Докладніші цифрові підрахунки див. теж у перекладі Маєра Балабана «Jawein Mecula t.j. Bagno głębokie» (Sprawy i rzeczy ukraińskie..., s. 10-11). Неймовірність подій передано в рефлексіях сучасників як відчуття переміни звичного порядку речей на свою протилежність — «перевертання світу». Це зафіксовано на кількох рівнях — соціальному, символічному, містичному. Наприклад, соціальна драбина бачилася перевернутою в буквальному, тілесному сенсі: Богдан Хмельницький каже королівським комісарам на переговорах у Переяславі в лютому 1649 р.: «Nauczu was wsiech Lachów dohory nogami, i podepczu tak, że będziecie pod mojemi nohami»77; до того самого образу вдаються козаки, говорячи випадковому співрозмовникові-шляхтичу: «Pierwiej języki ludzkie w tył się obrócą, niżeli Lachowie nad nami będą panować»78. Через тілесний образ перевороту звичної соціальної структури передає перебіг подій і львівський городянин і поет Бартломей Зиморович: «Nasi właśni najmyci, smrodliwi gnojkowie, / Nam panom swym dziedzicznym usiedli na głowie»79 (втім, антропоморфна метафора такого змісту звичайна для барокової поезії; пор. в анонімному вірші на розгром козацького повстання Тараса Трясила 1630 p.: «Na karki nam nastąpili, / Pod nogami którzy byli»80). «Перевертання світу» в знакових, символічних діях фіксується через ширшу палітру варіацій, хоча без спеціального дослідження неможливо з певністю сказати, чи такі випадки траплялися насправді, чи про них розповідали тому, що так мало би бути згідно з сакральним прецедентом, описаним у Святому Письмі. Це, наприклад, стосується переміни семіотики коштовних речей, які нібито втратили звичну вартість. Два такі епізоди, зокрема, є в хроніці Натана Ганновера, і то перший із них безпосередньо відсилає читача до пророцтв Єзекіїля: «В поле было набросано золото, серебро, одежда, по не нашлось пи одного єврея, который подбирал бы это. Так в этот час исполнилось над ними проклятие: "Свое серебро и золото вы побросаете на улицах и перекрестках"»81. Ледь не дослівно те саме повторене у хроніці Меєра зі Щебжешина «Tsok Haittim», уперше виданій у Кракові 1649/1650 р. — але вже не стосовно євреїв, а стосовно втікачів-поляків: «По дорогам бродит множество лошадей, валяется золото и серебро, которое никто не подбирает»82. 77Jakuba Michałowskiego ... księga pamiętnicza- S. 374. 78 Ibidem. — C. 389 (інформація з листа Лукаша Мясковського від 23 IV 1649). 79 Zimorowic B. Sielanki nowe ruskie różnym stanom dla zabawy / Wyd. KJ. Turowski. — Przemyśl, 1857. — S. 73. 80 Цит. за: Nowak-Dłużewski J. Okolicznościowa poezja polityczna w Pobce. Dwaj młodsi Wazowie. — Warszawa, 1972. — S. 9. 81 Еврейские хроники... — C. 108. Прокляття — це парафраз з Єз. 7,19: «Вони повикидають на вулицю і срібло своє, за ніщо їхнє золото стане». У коментарі Саула Борового тут є, очевидно, друкарська помилка: цитату віднесено до Єз. 7, 15 (с. 146, прим. 93). 82 Там само. — С. 167. У перекладі Борового ця хроніка носить назву «Тяготы врсмеп» (у давнішому російському виданні — «Бедствия времен»; в англомовному обігу — «Stress of the times»: Nadav M. The Jewish Community..., p. 376). На той факт, що біблійний топос абсолютного знецінення коштовностей використовувався у текстах учених людей як метафора граничної фази нещасть, вказує його присутність і в інших пам'ятках, не пов'язаних із нашою війною. У хроніці лютеранського пастора Мартіна Бера, де, серед іншого, змальовано перебування коронних жовнірів у Москві в 1611-1612 рр. (звичайно, за чутками, бо самого пастора на той час не було в Москві), картина бешкетів і грабунків у фіналі всієї епопеї набуває згаданих вище есхатологічних ознак: «Своевольные солдаты стреляли в русских жемчужинами величиною в добрый боб и проигрывали в карты детей, отнятых у бояр и купцов именитых»83 . А тепер порівняймо схожий за підтекстом епізод з «Анналів» краківського ксьондза Станіслава Темберського, де описано панічну втечу коронного війська з-під Пилявців восени 1648р. — подію в очах сучасників нечувану: «В одного була делія [vestis], підшита соболиним хутром і оторочена по краях діамантами, що коштувала 80 тис. флоренів; натрапивши на неї, татарський пахолок [calo] накрив нею спину коня з наміром приховати [для себе] здобич»84. Утім, можливість «есхатологічного» типу поведінки не лише в уяві людей книжної культури, але й у реальному житті, підтверджують документально засвідчені епізоди ірраціональних руйнувань з боку обох протиборчих сторін. У фіскальних присягах згадується, що козаки, захопивши Кременець, викидали майно городян із будинків на вулиці й спалювали, а переходячи села, розкопували греблі й палили млини85; 83 [Мартин Бер]. Летописъ московская c 1584 г. по 1612 // Сказания современников о Дмитрии Самозванце. Ч. 1. Изд. 3-е. — СПб, 1859. — С. 142. 84 Temberski S. Annales 1647-1656 / Ed. Wiktor Czermak. — Cracoviae, 1897 (Scriptores Rerum Polonicarum, t. 16). — P. 89 (Переклад з лат. мій — Н.Я.). 85 НБУ. — Ф. 83, № 53. — Арк. 32, 43 й далі. порівняймо схожий тип поведінки коронних жовнірів, зафіксований у щоденнику білоцерківської кампанії 1651 р. Анджея Мясковського, де описується взяття Паволочі, супроводжуване ірраціональним випаленням міста й околиць: «...Do ostatka wszystko miasteczko z gruntu, tak jak zamek z folwarkami, w proch spalone ... Nawet i dęby, któremi zamek i miasteczko otoczone było, mało co cieńsze od beczek piwnych wareckich i te wypalone, owo zgoła wszystko ogniem i mieczem wygubione»86. Можна припускати, що йшлося про тотальне знищення всього, що асоціювалося з образом ворога. На той факт, що рядовий польський обиватель міг саме так сприймати мету війни, вказують панічні чутки про нібито сказану Богданом Хмельницьким фразу: «...Ja chcę wszystkich wygubić, iżby ani jednego Lacha na świecie nie byto»87. Мартирологічна стилістика єврейських хронік підсилює цей мотив есхатологічною безвихіддю: козацьке військо ототожнюється з «брамою смерті», що нею відає Бог (Пс. 68, 21)88, і це надає йому магічної, невідворотної сили, яка досягає жертву скрізь і руйнує все дощенту: «Не защищаясь, они шли на заклание. Если в дом, где были сотни евреев, входил даже один православный — они не сопротивлялись ему, и один убивал их всех»89. [...] Враг подстерегал по всем углам, и стража стояла со всех четырех сторон [в англійському перекладі точніше: east and west, north and south], дабы ни один єврей не мог спастись... [...] Кто может счесть ... мученически погибших в городах округи Немирова, в степи и в лесах, на перекрестках дорог, в пещерах и в горах. [...] Бунтовщики подошли со всех сторон, c востока и севера, запада и юга... [...] Весь город был разрушен до основания; окна и печи в домах были разломаны все до одной»90. 86 Relacje wojenne z pierwszych lat walk polsko-kozackich... — S. 280. Атрибутація авторства даного діаріуша — у передмові видавця Мирослава Наґельського, с. 43. 87 Jakuba Michałowskiego... księga pamiętnicza. — S. 389 (з листа Лукаша Мясковського від 23 IV 1649, якому про це оповідав якийсь Лозинський). Про panicus terror [панічний страх] серед мешканців Варшави див. там само, с. 268, 279. 88 Тяготы времен... — С. 182 (коментар щодо «брами смерті», але псалом тут указано помилково як 67-й). 89 Пучина бездонная... — С. 105; цей самий мотив: Тяготы времен... — С. 169. 90 Тяготы времеи... — С. 159, 169, 172. Англійський ритмізований переклад: Nadav M. The Jewish Community of Nemyriv... — P. 388-393. З українського боку сприйняття конфлікту як такого, що тягне за собою тотальне знищення ворога, відлунює у містичній метафорі «очищеної землі». Вперше ми зустрічаємося з нею у вірші, який, імовірно, декламували студенти Києво-Могилянського колеґіуму, вітаючи урочистий в'їзд Богдана Хмельницького до Києва наприкінці 1648 р.: Честь Богу, хвала, навіки слава Войську Дніпровому, Же з Божей ласки загнали ляшки ку порту Вісляному. А род проклятий жидовський стятий, чиста Україна...91 Через кілька років про «очищення благословенної країни» згадає і архідиякон Павло з Алеппо, який у почті антіохійського патріарха Макарія переїжджав 1654 р. через Україну, прямуючи до Москви92: «Но сколько ляхов перебили казаки! сотни тысяч с женами и детьми, не оставляя из них ни единого. ... Что касается породы жидов и армян93, то их вконец истребили.... Хмель (да будет долга его жизнь!), завладев этими многочисленными городами, истребил в них целиком все чужие народы, и теперь эта страна занята чисто-православными казаками. [...] О, какой это благословенный народ! И какая это благословенная страна! Великое достоинство ее в том, что нет в ней совершенно ни одного чужого иной веры, а только чисто-православные, верные и набожные». 91 Українська поезія. Середина XVII ст. // Упор. В.І. Крекотень, М.М. Сулима. — К., 1992. — С. 100; припущення про місце декламації — с. 592. 92 Записки архідиякона Павла далі цитуватимуться за відомим перекладом Г. Муркоса, перевиданим як вибірка українських епізодів під назвою: Путешествие антиохийского патриарха Макария в Украину в половине XVII века, описанное его сином, архидиаконом Павлом Алеппским. — К., 1997. — С. 33, 40. 93 Це характерна деталь, яка добре ілюструє умовний характер «літературного» наративу: вірмени серед жертв війни насправді не згадуються, тож цей та кілька інших антивірмепських випадів є насправді екстраполяцією православно-вірменських суперечностей на Сході. Коментар до цього нюансу записок архідиякона Павла див. теж: Плохій С. Хмельниччина та євреї: причинки до ідеології повстання // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. Історичні та філологічні розвідки, присвячені 60-річчю академіка Ярослава Ісаєвича. — Львів, 1998- С.484. Наступна за цим похвала «вірних і набожних», що населяють «благословенну» країну, дозволяє розгледіти той сакральний першовзірець, на який орієнтується Павло з Алеппо і про який «не договорюють» київські спудеї. За текстом Павла, люди цього «благословенного народу», «быв в плену и рабстве, теперь живут в радости, веселье и свободе»; вони «громогласно исповедуют свою веру c новым рвением»; їм властиві «чрезвычайная набожность, богобоязненность и смиренне»; вони «живут, довольствуясь весьма малым»; врешті, «нет у них ни воров, ни грабителей», а сама їхня земля сповнена «всяких благ» — дітей, дарів природи, свійської худоби й птиці і т.д.94. Коротше кажучи, цю ідилію описано в категоріях «нового неба й нової землі», обіцяних Богом після покарання та очищення людей від гріхів95. Однак, як і в сюжеті про символічне знецінення коштовностей, книжний канон має перегуки з реальними подіями — звісно, не в ідилії «чистої землі», а речах набагато жорстокіших, а саме — способах фізичного знищення чужих, тобто «очищення» землі в буквальному сенсі. Під цим кутом зору варта уваги різниця у каральних практиках коронного та козацького військ. Жовніри, як правило, садять полонених на палю: цей вид страти фіксується у військовому побуті Речі Посполитої з другої половини XVI ст. (ймовірно, як орієнтальна репліка), традиційно служачи покаранням за зраду під час бойових дій або шпигунство; схоже, саме такий зміст вкладався у цю страту й під час нашої війни, бо немає випадків посадження на палю жінок та євреїв, які не могли вважатися ні учасниками війни, ні військовими зрадниками. Козаки натомість доволі часто топлять полонених, ясно — тих, кого татари не прихопили за живий товар. Характерно, проте, що потопленням знищується не так збройний противник, як католицьке духівництво та євреї, тобто знакові постаті носіїв іншої віри. Саме на таке знакове навантаження цього різновиду терору вказують численні випадки, коли жертву було би, з дозволу сказати, «простіше» вбити на місці, а проте її переміщують до води й топлять, як наприклад у Києві в березневому погромі 1649 р., що його описав очевидець Йоахим Єрлич: «Księży człowieka 113 dusz zebrawszy, na Dniepr z czółen w wodę wpychali»96. Варто нагадати також довоєнні випадки, коли 1618 р. козаки «под льод подсадили води пити» унійного митрополичого намісника Антонія Грековича чи коли 1632 р. погрожували київським професорам, підозрюваним у прокатолицьких симпатіях, що нагодують ними шлунки дніпровських осетрів. Найімовірніше, за такою стратою стояло уявлення про «нечисту» смерть97, яка прокладає жертві пряму дорогу до пекла, внаслідок чого земля «очищається». На таку думку наштовхує дещо пізніша репліка — з часу чигиринських воєн 1670-х, де натрапляємо на схожу символіку «скверної» крові, відправляти яку до пекла очищаючи землю — «праведно»: Дождь идет частый, скверна кров поганских башей Дождем да истєкаєт скоро c земли нашей! Недостойна тых псов кров, дабы нам свЂтила, Праведно єст, бы псов кров дождем во ад снисходила...98 На підставі порівняння згаданих вище репресивних практик ніби напрошується висновок, що коронні жовніри вели війну за неписаними «правилами» насильства, а козаки — пливучи за стихією терору. Однак такому прямолінійному висновкові суперечить той очевидний факт, що козацьке військо, на відміну від коронного, у подіях середини XVII ст. не було суто вояцькою спільнотою, бо вже з літа 1648 р. втягнуло в себе велику масу непрофесійного елементу — міщан і селян, для котрих згадані на початку цієї розвідки «правила війни» не становили органічної норми поведінки (за винятком гонитви за здобиччю, але для цього навряд чи потрібні були спеціальні навички, і саме прагненням легкої здобичі недоброзичливий до «посполитих людей» козацький хроніст пояснить 94 Путешествие антиохийского патриарха... — С. 35, 41, 44 та ін. 95 Пор у Св. Письмі: Іс. 65.17; Єр. 33, 8; Єз. 36.25, 33; 43.8; Об. 21.1. 96 Jerlicz J. Latopisiec albo kroniczka / Wyd. K.Wł. Wojcicki. T. 1. — Warszawa, 1853. — S. 97. 97 Про воду як місце «нечистої» смерті в уявленнях людей того часу ширше див. мою статтю: «"Чоловік добрий" і "чоловік злий": з історії ментальних установок в Україні-Русі кінця XVI — середини XVII ст.» // Mediaevalia Ucrainica: ментальність та історія ідей. Т. 1. — К., 1993 (у переробленій версії цієї статті, вміщеній до даної книжки, цей сюжет скорочено). 98 Українська поезія. Середина XVII ст. — C. 118. 99 Літопис Самовидця / Підготував Я.І. Дзира. — К., 1971. — С. 57. їх наплив до війська: «Так усе, що живо, поднялося в козацтво, же заледво знайшол в яком селі такого человіка, жеби не міл албо сам, албо син до войска ити... А то усе діялося задля того, же ирошлого року [ 1648. — Н.Я.] збагатилися шарпаниною добр шляхецких і жидовских и иных людей...»99). Як відомо, бойові сили Хмельницького в окремих кампаніях складалися більш як наполовину з некозацького елементу100, а тимчасом стан джерел є таким, що в багатьох випадках годі встановити, кому належать ті чи ті вчинки й репліки — щойно покозаченим, не виключено — всього на один похід, селянам і міщанам чи професійним воякам (і «добрим», і «черні»: історики найчастіше ототожнюють її з некозацьким простолюдом, хоча насправді синонімом останнього є слово «плебс», а під «черню» можуть ховатися, судячи з паралельної військової термінології коронного війська, шерегові козаки й пахолки). Для випадкового, «одноразового» континґенту козацької армії війна була життєвим катаклізмом, а не тією буденною козацькою «роботою», де сьогодні виграють — завтра програють, сьогодні б'ються — завтра присягають на побратимство. Гадаю, власне до цього, невояцького середовища знаходили найпрямішу дорогу і релігійні мотивації війни101, і її провіденціалістські топоси, запропоновані людьми книжної культури (наприклад, порівняння Богдана Хмельницького з Мойсеєм, що вивів свій народ «з неволі лядської», чи згадане вище сприйняття тотальних спустошень як милого Богові «очищення землі»). 100 Див. з-поміж останніх спеціальних робіт підрахунки Івана Стороженка за першим збором війська в липні 1648 р. на Масловому Стані та в окремих кампаніях: Стороженко І.С. Богдан Хмельницький і воєнне мистецтво у Визвольній війні українського народу середини XVII ст. — Дніпропетровськ, 1996. — С. 191-192 і далі. 101 Про спрощену картину релігійної свідомості українського простолюду див. ширше: Флоря Б.Н. Отражение религиозных конфликтов между противниками u приверженцами унии в «массовом сознаиии» простого населения Украины u Белоруссии в первой половине XVII в. // Брестская уния 1596 г. u общественно-политическая борьба на Украине u в Белоруссии в конце XVI — первой половине XVII в. Ч. 2. — Москва, 1996. — С. 151-174. Окреме дослідницьке питання, на якому тут немає змоги спинитися детально: за якими ознаками можна відрізнити професійного вояка — козака чи шляхтича — від людини, що пристала до війська, не маючи відповідного досвіду. Як приклад, пов'язаний зі сказаним вище, згадаю своєрідний «провідеіщійний оптимізм», тобто певність того, що Бог постійно й незмінно опікає лише «нашу» сторону — «правильних» християн. Ось характерний епізод: один із бранців, переказуючи на допиті в липні 1648 р. чутки, що Владислав IV не помер, а втік до козацького війська, говорить: у нашому таборі постійно стоять три намети — один для Бога, другий для короля, третій для гетьмана102. Таку заяву неможливо уявити з уст професійного вояка: хоча він теж раз по раз згадує про Божу поміч, але, марновірно остерігаючись прогнівити Бога «пихою», сприймає кожний окремий бій, ба — кожну вдалу мить бою за одиничну, спеціально явлену ласку, бо кому Бог допоможе завтра — невідомо. Можна навести безліч прикладів на доказ такої специфіки «обережних» жовнірських апеляцій до вищої сили; обмежуся фраґментом напівприватної розмови козацького посла Богдана Пешти з членом московського посольства у Варшаві Григорієм Богдановим 9 V 1650 про плани Богдана Хмельницького: «...И как де мы до гетмана приЂдем, и гетман де и Войско Запорожское того терпЂти не будет и учнет помышлять ныне вскоре, как ему гетману и Войску Запорожскому Бог помощи подаст... А как де Господь Бог то дЂло приведет в совершенье [etc., etc.]»103. 102 З листа Войтеха Мясковського від 4 VIII 1648: Szajnocha K. Dwa lata dziejów naszych, 1646, 1648. Opowiadanie i żródła. T. 2. — Kraków, 1900, nr 35. 103 Цит. за: Грушевський M. Історія України-Руси. T. 9. — C. 44 (прим. 3). Цілком очевидно, що розбіжності світоглядного порядку на зразок пунктирно зазначених вище, які відрізняли професійних козаків від щойно покозаченого простолюду, мусили проявлятися і в інших колізіях, опосередковано впливаючи на поведінку в бою, ставлення до старшини, противника чи мирного населення, сприйняття самої мети війни тощо. Очевидним також є і те, що аналогічного «розсортування» потребують свідчення про війну ворожої сторони. Адже, як відомо, — це не лише жовнірські та шляхетські (тобто, теж свого роду «рицерські») репліки, а й наратив осіб духовного стану та міщан, у тому числі євреїв, які особливо потерпіли від повстання. Тут, проте, справа ускладнюється тим, що за багатьма наративами височіє літературний канон, зіпертий на прецедент Св. Письма чи на мандрівний топос, внаслідок чого достовірність описаного стає, м'яко кажучи, сумнівною. Далі я спробую навести кілька таких шаблонів, аби показати, які «підводні мілини» можуть чекати на історика, який надто буквально довіряє джерелу. 2 Світові, де нормативний порядок обернувся на свою протилежність, мали відповідати прикмети «кінця часів» — нелюдські злочини, святотатство, моторошні візії повальної загибелі, незвичайні кари, нечувані пропорції «наших» і ворогів тощо. Тобто людина тих часів була внутрішньо готова вірити будь-яким чуткам про такі речі, а також — що не менш важливо — мала в запасі достатньо розлогий арсенал мандрівних топосів, аби дуже барвисто описувати ці «страшилки» чи переповідати їх як нібито достовірні новини (до речі, вельми показово, що в щоденниках, які фіксують перипетії козацьких воєн очима професійних вояків — Станіслава Освєнціма, Богуша Маскевича, Якуба Міхаловського, Якуба Лося, Миколая Ємьоловського та ін., таких «страшилок», за поодинокими винятками, немає). Коли згадані есхатологічні топоси спираються на прецедент Св. Письма, то визначити їх першовзірсць не надто складно. Натомість коли в підставі лежить якась репліка античної чи житійної традиції, зокрема — засвоєна через вторинне переломлення у проповідях, то проблема для дослідника виглядає набагато заплутанішою. За взірець віртуозного розшифрування «біографії» однієї з леґенд-страшилок такого роду може правити стаття Івана Франка «Наливайко в мідянім биці»104; тут-таки є і напрочуд влучне окреслення феномену мандрівних сюжетів і топосів, які, за словами Франка, «мов мікроскопійний грибок, літають у повітрі; осідають та розростаються в місцях та часах далеко віддалених, прилягають до осіб, розділених від себе сотками миль і тисячоліттями часу, хоча, без сумніву, завдяки якійсь далекій покревності ситуацій та обставин, які для дослідника не всі й видні виразно»105. Нескладним прикладом такого «летючого грибка» є приписана одним із перших істориків війни, вармінським каноніком Лаврентієм Рудавським кн. Яремі Вишневецькому фраза, нібито сказана під час екзекуцій у Немирові: «Мучте їх так, аби чули, що вмирають!»106 (її повторить, щоправда — не посилаючись на Рудавського, і Михайло Грушевський107). Тимчасом слова, вкладені в уста кн. Яреми, свідчать лише про те, що канонік, навчаючись замолоду в Бранівському єзуїтському колеґіумі, добре засвоїв уроки античних історіографів, бо дослівно таку саму фразу любив повторювати, за Светонієм, жорстокий римський імператор Каліґула (Suet. De vita Caes. IV, 29). Отже, тут залишається загадкою хіба те, чому Рудавський, загалом прихильний до Вишневецького108, підказує читачеві паралель між ним та одним із найбільших «монстрів» античної традиції, але то вже загадка інакшого порядку. А для нашої розмови найбільший інтерес може скласти та матриця-прецедент, що служить Рудавському за основу його оповіді про козацькі злодіяння на самому початку війни, влітку 1648 року109, бо саме ці — вступні — епізоди мають переконати читача, хто в цій війні злочинець, а хто — праведний месник. 104 Франко І. Наливайко в мідянім биці. Причинок до історії легенди // Франко І. Зібрання творів. У 50-ти т. — К., 1982. — Т. 36. — С. 376-390. 105 Там само. — С. 376. 106 Rudawski W.J. Historia polska od śmierci Władysława IV aż do pokoju oliwskiego, czyli dzieje panowania Jana Kazimierza od 1648 do 1660 r. / Przełożył z łacińskiego Włodzimierz Spasowicz. — T. 1-2. — Petersburg i Mohylew, 1855. — S. 37. Латиномовний ориґінал «Historiarum Poloniae...»: Warszawa, 1755. За життя автора (нар. 1617 — † бл. 1690) праця друком не виходила. 107 Грушевський М. Історія України-Руси. Т. 8, ч. 3. — С. 45. 108 Пор. опис тріумфального в'їзду князя до Варшави восени 1648 р., де його, за словами автора, паче «Królajakicgo wyglądano» (Historia polska, s. 100-101). У преамбулі до опису взяття Кривоносом Полонного автор сам відсилає нас до першовзірця: «tak że sprawdziło się na nim, co Tacyt o Kremonie powiada». Просто за цим іде розлогий текст, котрий варто процитувати повністю, бо тут є всі ті елементи «злодіянь», до літературної основи яких ми далі будемо повертатися: «Wdarło się do niego 60.000 chłopstwa, bez rodu, bez nazwiska, motłoch z brudu żołdactwa złożony, do okrucieństwa i wszetecznych chuci pochopny. Nie przepuszczano ani wiekowi, ani godności, wleczono starców i poważne niewiasty do niewoli, pastwiono się nad niemi rospustnie, gwałcono groby, wyrzucano trupy; nie dość na tem — odważono się podnieść rękę na ołtarze i sług Bożych, a kosztowności, klasztory i relikwiarze, skrzynie w złoto i kamienie oprawne dostały się w ręce łupieżców. Obnażano, biczowano, a potem duszono mnichów, gwałcono czystość mniszek, na stajnie obracano miejsca, na których codziennie mocą sakramentu ofiarowano krew Boga-człowieka, a konie pożywały owies w przenajświętszym Przybytku, z arki przymierza, kędy chowała się manna niebieska. Do tego nakoniec doszło, że Bóg upostaciowany w hostji, zdeptany został stopami ludzkiemi, a chleb, którym się karmią Anieli, na pastwę bydlętom porzucony. Co tylko można sobie pomyśleć okrucieństwa i bezbożności, wszystko to popełniali Kozacy...»110 Цитований фраґмент є таким собі компілятивним «бутербродом». Його перша частина (до нещасть монахів і монахинь) — це скорочений переказ хрестоматійного тексту Тацита про сплюндрування Кремони під час громадянської війни 69 р. (Hist. III, 33). Така «щільна» прив'язка до Тацита на самому початку опису козацької війни, припускаю, мала за мету не лише імітувати досконалий літературний взірець, але й подати пересічно освіченому читачеві сиґнал аналогії: Тацит у своїх «Історіях» теж описував свого роду «кінець часів» — «добу, цілком позбавлену доброчестя» [virtutum sterile saeculum], чиї похмурі ознаки перераховані у вступних розділах (Hist. I, 2-3). Що стосується другої частини — збезчещення священнослужителів і плюндрування святощів, то тут роль прецедентного тексту виконує Св. Письмо: пророцтва Єремії про збезчещення і зруйнування Єрусалимського храму (Єр. 7. 11; 7. 30; 52.17-23); «Плач Єремії» над храмом, до якого увіходять погани, веселячись у ньому «немовби святкового дня» і вбиваючи священиків (Плач. 1.10; 2.7; 2.20); пророцтва Єзекіїля про ту мить, коли до храму увірвуться «насильники та й побезчестять його» (Єз. 7. 22) тощо. На криптоцитати й алюзії до старозаповітних текстів цього змісту можна натрапити чи не в більшості тогочасних згадок про плюндрування католицьких і єврейських святинь, і то прикметним є мало не дослівний збіг формулювань мандрівних топосів, що їх запозичували як зі старого, так і з новочасного письменства, витворюючи пересічно знайомий образ блюзнірств, якими вони мали бути. Ось, приміром, типовий набір тривіальностей такого роду в описі «злочинів» мешканців Праги, складеному францисканцем Войтехом Демболенцьким, котрий у 1621-1622 рр. як капелан полку лісовчиків на службі імператора Фердинанда нібито бачив це на власні очі: «...Mniemanych panów sobie naobierawszy, pod ochroną ich kościoły katolikom gwałtem brali, ciała wiernych z grobów dobywali, relikwie świętych bożych palili, na ołtarzach bluźnierstwy swemi gniew boży na naród ludzki wzbudzali, obrazy świętych, a naostatek i krucyfixy deptali, kielichy, krzyże i insze srebra kościelne wiecznemi czasy na chwałę bożą oddane, na pieniądze przerabiali, dzwony na działa przelewali, kapłany i zakonniki męczyli, panienki zakonne Bogu poślubione gwałcili, i wszelkie katoliki według różnych inwencyj szatańskich trapili i prześladowali»111 . 109 Це, зокрема, два шкіци на початку 1-го тому: «Okrucieństwo i rzezie sprawiane przez Kozaków» та «Zniszczenie Połonnego» (Historia polska, s. 38-39). 110 Там само. 111 Pamiętniki o Lissowczykach czyli przewagi Elearów polskich (r. 1619-1623) przez ks. Wojciecha Dembołęckiego / Wyd. K.J. Turowski. — Kraków, 1859. — S. 8. 112 Jakuba Michalowskiego ... księga pamiętnicza. — S. 112-113 (зі щоденника конвокаційного сейму під 20 VII 1648). Ба, навіть коли загальна схема доповнюється тими чи тими деталями, то й за цим варто пошукати біблійний прецедент. Скажімо, кн. Домінік Заславський у листі, зверненому до сенату, так описує святотатські ексцеси, що нібито стались у Вінниці влітку 1648 p.: «...Jako w kościołach wielkie nieusznowanie samego Boga, a osobliwie w kościele jezuickim w Winnicy, gdzie wyrzuciwszy Najświętszy Sakrament nogami deptali, a kielichami do siebie, poubierawszy się w aparamenty kościelne gorzałkę pili; kapłanów okrutnie pomordowali, nawet i trupów z grobów dobywając, a rozsiekawszy je w sztuki, psom rozciskali»112. Як бачимо, збезчещення святині й священиків та «веселощі» в ній «поганих» доповнені, як і в Демболенцького, викиданням тіл із гробів, тобто ще однією алюзією до пророцтв Єремії: «Того часу, — говорить Господь, — повитягують ... кості священиків, і кості пророків, і кості мешканців Єрусалиму з їхніх гробів, і порозкладають їх перед сонцем, і перед місяцем...» (Єр. 8. 1-2). Що ж до згаданого князем поїдання непохованих тіл нечистими тваринами — собаками та свинями, то цей біблійний топос взагалі належить до найпоширенішого концепту катастрофи; у текстах, дотичних козацької війни, ним, зокрема, часто послуговуються єврейські автори, чиї твори носять виразну мартирологічну спрямованість113. З іншого боку, профанація і храмів, і трупів справді могла мати місце — на доведення сакрального безсилля «чужих» святощів114. Але без прискіпливого порівняльного зіставлення відповідних свідчень було б надто ризиковано, як на мене, ототожнювати елементарне пограбування храмів і поховань із фанатичним блюзнірством, а надто сприймати буквально нібито виголошувані насильниками «мотивації» як-от: «С обнаженными саблями и пиками окружили православные co всех сторон евреев, и они сказали: "Почему вы еще верите в Бога, который не спасет вас от смерти, в грозный час не внемлет вашим молитвам, который отвернулся от своего осужденного народа?.."»115 (пор. той самий мотив у католицькому виконанні: козаки «obrazy tłuką i depcą nogami, / zowąc na wzgardę łąckimi bogami. / Żaden Bóg, mówią, Lachom nie pomoże»116). 113 Пор.: Еврейские хроники... — С. 118, 164, 171, 172, 175. Про стереотипи, присутні в хроніках, див.: Weinryb B.D. The Hebrew Chronicles on Bohdan Khmel'nyts'kyj... — P. 164-166, 176-177. 114 Пор. аналіз цього явища: Crouzet D. Les guerries de Dieu. La violence au temps des troubles de religion (vers 1525 — vers 1610). T. 1-2. — Paris, 1990. 115 Еврейские хроники... — C. 163 («Тяготы времен»). 116 Trąba koronna przeciwko swejwoli ruskiej napisana anno 1648 // Nowak-Dłużcwski J. Okolicznościowa poezja polityczna w Polsce. Dwaj młodsi Wazowie. — Warszawa, 1972. — S. 96. Зупинюся на ще одному топосі старозаповітного походження, на який часто натрапляємо в описах козацьких «злодіянь», а саме: винищення невинних і беззбройних «усіма видами смертей». Основу топоса, найімовірніше, складають Мойсеєві закони про чотири види страти (це до них відсилають єврейські хроніки: «Не существует на свете способа мучительного убийства, которого бы они не применили; использовали все четыре вида казни: побивание камнями, сжигание, убиение и удушение»117). Достатню поживу для розширеного тлумачення незвичих «видів смерті» надавали також пророцькі книги та житія ранньохристиянських святомучеників, а також, припускаю, ікони та фрески із зображенням Страшного суду. Саме вони можуть бути джерелом вочевидь фантастичних оповідей про пиляння (а не рубання) голів, свердлення очей, здирання шкіри, варіння дітей у казанах тощо. Складніше розібратися зі згадками про цілеспрямоване винищення немовлят, оскільки тут, як і в сюжетах із плюндруванням святощів, важко провести межу між літературним шаблоном і реальною подією. Адже, з одного боку, цей образ — у схвальному контексті! — використовувався, щоб підкреслити успішність дій «нашого» війська, спрямованих на спустошення «землі ворога», а з другого боку — такі самі дії противника на «нашій землі» служили доказом його безбожності. Врешті, остаточно заплутує справу інформація, схожа на достовірну, про реальні випадки такого роду, коли цілеспрямоване дітовбивство таки могло траплятися — очевидно, як архаїчний акт згладження противника з землі «до кореня». Наведу три приклади — для ілюстрації усіх трьох значеннєвих варіантів оповідей про дітовбивство: • Леонард Ґорецький, один із перших істориків козаччини, описуючи похід кн. Богдана Ружинського та запорожців за Дністер як «помсту» за жовтневий 1575 р. татарський набіг, як героїчний епізод подає таке: «...Wpadli do ziemi Tatarów, mieczem i ogniem wszystko pustosząc; niewiastom odrzynali piersi, innym wydzierano oczy, druzgotano dzieci, a dawnych jeńców uwalniano»118. 117 Еврейские хроники... — C. 94; те саме: c. 102, 105, 116, та ін. 118 Górecki L. Opisanie wojny Iwona, Hospodara wołoskiego, z Selimom II, Cesarzem tureckim, toczonej w roku 1574 / Przełożył z łacińskiego Władysław Syrokomla. — Petersburg i Mohylew, 1855. — S. 44. Латиномовний ориґінал «Descriptio belli Ivoniae...» вперше видано у Франкфурті 1578 p. • Павло з Алеппо епізод аналогічного змісту пов'язує з точніше не датованим нападом «ляхів», який нібито стався вночі перед великодньою суботою, тобто був а) блюзнірським, б) підступним (бо нічним): «...они пришли и напали неожиданно на 70-80 базаров [містечок. — Н.Я.] в стране казаков, зная, что жители их (в эти дни) заняты молитвами в своих церквах... При этом нападении они избили мечом всех, кого застигли, даже грудных младенцев, распарывали животы у беременных женщин и убежали»119. Натомість аналогічні дії козаків у Тульчині стосовно євреїв архідиякон оцінює схвально, бо йдеться, за його ж висловом, про «очищення землі»: «...вошли в крепость и избили не мечами, а палками и поленьями всех там находившихся, коих было около 20 тыс. душ; даже младенцев казаки вытаскивали копьями из живота беременных женщин и убивали; таким образом, уничтожили их всех и захватили в добычу их сокровища»120. Врешті, такі самі епізоди дітовбивства в єврейських хроніках наділені інфернальними ознаками: козаки приходять «під чорними знаменами»; обличчя дітовбивці «диявольське»; немовлят смажать на списах; над їхніми тілами нечувано глумляться121. • А тепер послухаймо нібито живе свідчення учасника такої дикої на сьогоднішній погляд розправи, анонімного коронного жовніра, який 1612 р. брав участь у боях із російськими загонами під Москвою: «...Nie tylkośmy bojar, chłopów, niewiast wysiekali, ale nawet niemowlątka u piersi matek wpół przecinali, i tak być musiało, a inaczej nielza było nadętego nieprzyjaciela znosić»122. 119 Путешествие антиохийского патриарха... — С. 24. 120 Там само. — С. 55. 121 Еврейские хроники... — C. 118, 160,162 та iii. 122 Цит. за публікацією: Koprejewa T.N. Listy polskie spod Smoleńska // OiRP. T.21. — 1976. — S. 194. 123 Dzieje Marsa krwawego i sprawy odważne rycerskie przez ...Jana Piotra Sapiehę... sławnie odprawowane // Polska a Moskwa w pierwszej połowie wieku XVII. Zbiór materjałów do historii stosunków polsko-rosyjskich za Zygmunta III / Wyd. Alexander Hirschberg. — Lwów, 1901. — S. 209. 124 Пор. хрестоматійну добірку прикладів: Łoziński W. Prawem і lewem. Obyczaję na Czerwonej Rusi w pierwszej połarne XVII wieku. T. 1-2. — Kraków, 1960; див. теж свого роду «типологію» жорстокості: Tazbir J. Okrucieństwo w nowożytnej Europie. 2 wyd. — Warszawa, 1999; про страх і жорстокість: Kuchowicz Z. Człowiek polskiego Baroku. — Łódź, 1992. — S. 186-228; і т. ін. Про схожі дії російської сторони у стратах прибічників Дмитрія Самозванця оповідає під 1608 р. ротмистр Ян Сапєга — добре поінформований учасник обох Дмитріад, шукач пригод і, додам, людина далека від моральних упереджень, тобто навряд чи схильна переповідати «страшилки»: люди Василя Шуйського в Костромі «pobili ludu carskiego [Самозванця] do 200 synów bojarskich, żony i dzieci ich potopili, okrutnie pomordowawszy, z brzemiennych białych głów dzieci wyparali, obciąwszy ręce i nogi w gębę matce kładli i w wodę rzucali, a samych bojar któregokolwiek żywcem pojmają — w pasy rzeza i w kotlech smażą»123. Ці приклади достатньо переконливо показують, наскільки складними для інтерпретації є так звані «свідчення» тогочасних джерел — і в щойно наведеному сюжеті дітовбивства, і в згаданих вище сюжетах з описами профанацій та жорстокостей. Адже, з одного боку, текстовий канон, що стояв за ними й зобов'язував будь-яку частковість укладати в рамки авторитетно описаного прецеденту, денонсує достовірність інформації як такої. Але, з другого боку, залишається відкритим питання, чи людина XVII ст., для якої «жорстокість» асоціювалася з цілком інакшими рамками поведінки, ніж сьогодні124, не копіювала за певних обставин той-таки «нормативний» прецедент? Скажімо, грабуючи храм своєї конфесії — просто грабувала, а грабуючи чужий храм — ще й «пригадувала», як саме, згідно з прецедентом, профанується його магічна сила, тобто гріх обертається на подвиг віри? * * * Підсумовуючи, наголошу, що ця розвідка не ставила за мету розв'язати увесь вузол проблем, пов'язаних із застарілістю інтерпретаційних методик, які до сьогодні застосовують у досліджуванні козацьких воєн. Моє завдання було набагато скромніше: показати на конкретних прикладах, якою оманливою може бути наративна основа наших знань про XVII ст., коли вірити джерелам буквально, і яким здеформованим постає тодішній світ, коли історик вириває його з контексту передмодерного часу й описує в новітніх звичках думання чи, тим більше, оцінкових категоріях систематизації. Мені хотілося також звернути увагу на потребу переосмислити модернізаторські інтерпретаційні ухили, що їх свого часу запропонувала українська класична історіографія з позицій новітнього розуміння «духу й завдань нації» — абсолютно чужих добі, про яку йдеться. Ця інтерпретація, зосереджена на доказах існування певного «національного» (мовного, релігійного, культурного) моноліту, проминула увагою не лише гетерогенність річпосполитського культурного простору, а й безсумнівний факт побутування — у його рамках — функціонально спеціалізованих субкультур, що мали надетнічний, надмовний і надконфесійний характер. Як нині вже достатньо вивчений приклад тут можна згадати політичну культура «народу-шляхти» чи, скажімо, «шкільну» культуру, об'єднану спільним ключем освітньої комунікації — мовою навчання, базовими підручниками й текстами для вивчення тощо. Аналогічний феномен, досі під цим кутом зору ще не досліджуваний, становила субкультура професійних людей зброї — жовнірів і козаків, докази чого я наводила у цій розвідці, хоча проблема, звісно ж, є далеко ширшою за побіжно згадані тут епізоди, і зокрема — в такому вкрай складному питанні, якою була неписана грань між нормативним (на погляд самої групи) насильством і його «контркультурними» девіаціями. Погодьмося, що простеження цього явища — хоч і туманію, але засвідченого джерелами — дозволить поставити цілком інакші наголоси в інтерпретації козацьких воєн. Отже, вкотре — ad fontes, але цього разу не по «факти» (бо навряд чи залишився бодай один «факт» Хмельниччини, не зафіксований нашими сумлінними попередниками), а по питомий зміст джерела. Коли вдасться його видобути... |
| Розвиток гендерної ідентичності Колберга та її феміністська критика в роботі Гілліган, а також теорії Еріксона і Марсіа про стадії розвитку ідентичності і статуси... |
Плани семінарських занять Лосев А. Ф. Критика платонизма у Аристотеля // Лосев А. Ф. Миф. Число. Сущность. М., 1993 |
| 4 лютого140 років від дня народження Михайла Михайловича Пришвіна... Віктора Борисовича Шкловського (1893–1984), російського письменника, літературознавця, критика |
- Список можна продовжувати нескінченно Вся критика була справедлива, і тому багато пасіонарії потягнулося до ідеології БТО. Адже не... |
| Дзюба І. М. Тарас Шевченко / Іван Дзюба. К. Альтернативи, 2005. 704... Антиколоніальний аспект феномена Т. Шевченка в критичному наративі М. Шкандрія: а) «Протест проти колоніальної війни: «Кавказ» (1845)... |