|
|
Скачати 0.91 Mb.
|
4.5. Проблема смерті, безсмертя та сенсу життя в аспекті людського життєвого самоутвердження Сенс життя – це активний пошук змісту свого існування, усвідомлення вищої мети та способів їх реалізації, пошук того, що для людини найвагоміше, що вона визначає як належне, і через яке визначає, якою вона сама повинна бути в орієнтирах власного вдосконалення. Визначальною ознакою усвідомленого сенсу життя буде те, що він сам становить начало і причину активності людини як особистості. Він становить основу буття для самої людини. Сенсом життя є те, за що людина може віддати своє життя. Це запитання про існування таких цінностей, ідеалів, принципів, під які підводяться життєві ситуації та прийняття рішень світоглядного плану. Прагнення реалізувати сенс життя є основним мотивом людської поведінки, який не виводиться з інших потреб, а навпаки, визначає їх. У європейській традиції вирізняються три альтернативні підходи до визначення сенсу життя, як три способи осмислення людського буття. Людина претендує на те: 1) щоб самій відшукати сенс власного життя; 2) віднайти його ззовні вже сформованим; 3) виявляє готовність невпинного пошуку у діалозі з усім оточуючим світом та іншими людьми, не лякаючись, відкрито зустрічаючись з новими, невідомими, а може й несподіваними можливостями. – Життя як продукування сенсів. Це тлумачення сенсу життя ґрунтується на тезі про відсутність сенсу у позалюдській діяльності та визначає окрему людину як її єдиного творця (Й.Г. Фіхте, А. Камю, Ж.-П. Сартр). Відповідно значущість та ефективність його формулювання залежить від активності самої людини, її ініціативності, розвиненості самосвідомості, високого рівня людської діяльності – уміння визначати мету, шляхи її досягнення, концентрувати зусилля волі для її досягнення. Негативними наслідками такої позиції неминуче постає індивідуалістично-егоїстичне відношення до оточуючого світу екзистенційна віддаленість від близького оточення. Людина розглядає навколишній світ як арсенал засобів для своєї діяльності. Зрештою і власне існування вона осмислює як засіб для здійснення вищої соціальної ідеї. Тому для позиції пошуку сенсу життя варто зосереджувати увагу на таких цінностях, які б поєднували людину з іншими оточуючими її особистісними світами. – Життя як втілення сенсу. Цей шлях осмислення людиною власного буття передбачає пошук у зовнішньому світі або у духовній сфері певних готових ідеалів, планів, схем, проектів, які б мали заздалегідь виправдати людське життя. Відповідно діяльність власної волі, оцінки та вибору тут звужується лише до здійснення єдиного вибору, прийняття такого сенсу, який наперед визнається вищим смислом і надає життю людини надсуб’єктивної цінності, підносить її над буденними, емпіричними потребами, виводить мету життя людини у загальнолюдську площину. Людина свідомо підпорядковує своє життя реалізації вищих настанов, здобуваючи завдяки цьому певне екзистенційне “полегшення”, зменшуючи тягар свободи вибору. Зворотним боком постає зменшення радості від напруженого особистісного існування, втрата разом з отриманою відповіддю на запитання про сенс життя, переживання загадковості власного життя. Людина стає залежною від певних “провідників істини”, “провісників правди”, благодійників людства, що несуть різноманітні проекти налагодження як особистого, так і громадського життя. З поширенням масової культури це явище ще більше поширилось завдяки засобам масової пропаганди. У релігійній інтерпретації сенс життя не може належати земному світу гріховності. Він належить вищому трансцендентному світу. – Здобування життєвого смислу у спілкуванні. Дві попередні інтерпретації сенсу життя в своїй основі є монологічними. Тобто вони передбачають лише одне єдине джерело осмислення – або діяльність самої людини, або зовнішні для неї ідеали чи взірці, відкидаючи можливість іншого сенсоутворювального впливу. Реальною альтернативою їм може бути лише перехід до діалогічної концепції осмислення людського буття. Тут береться до уваги сутнісна відкритість людини зовнішньому світу, її зацікавленість та готовність сприймати цей світ. Саме за умов такого відкритого контакту з буттям смисложиттєвий пошук постає як процес, що ґрунтується на вільному й відповідальному самовизначенні. Усвідомлення цього може дати можливість людині на кожному з етапів свого життєвого шляху по-новому сприймати своє місце у світі, свої можливості, і навіть своє призначення. Людина в такий спосіб відкриває потенційну глибину буття, його смислову “наповненість”, і завдяки цьому набуває повноти людського досвіду. Принципова довіра та спрямованість на спілкування з іншими привчають бачити у цьому невичерпне джерело потенційного, ще не реалізованого сенсу. Творче осмислення буття інших людей та необмежене поширення сфери безпосереднього контакту з ним – два взаємопов’язані аспекти цього відношення. Рівною мірою воно вбирає в себе прагнення до розумної впорядкованості свого життя і нестримне поривання вдалину, до нових обріїв людського досвіду. Але насправді, навіть за наймудрішого способу життя людині реально не надається можливість безмежного просування вперед у своєму індивідуальному бутті, оскільки існує невблаганна скінченність останнього. Скільки б ми не спілкувались з навколишнім світом, як глибоко не сягали у його таємниці, перед кожним з нас в його останній самотності постає запитання: навіщо мені все це? Для чого взагалі живе людина, якщо її чекає невблаганна смерть? Проблема смертності та скінченності людського життя неодмінно постає перед кожною людиною, бо надто тісно переплітаються життя та смерть, сенс життя і сенс смерті. Пошуки сенсу життя, чогось вищого, вічного, непроминаючого вже є подоланням у певному аспекті скінченності людського буття. Пошуки сенсу, спроби його реалізації – це вже реальна спроба подолати смертність, неминучу приреченість до кінцевості буття людини. Від самого свого початку філософія була націлена на розкриття таємниці смерті. Так, Піфагор, наприклад, був прихильником запозиченої зі Сходу віри у переселення душ. Платон, вбачаючи у посмертному існуванні душі запоруку її причетності до істинного світу ідей, висловлює думку про те, що справжні філософи взагалі “зайняті, по суті, одним – вмиранням і смертю”. Епікур формулює альтернативну, не менш радикальну концепцію, згідно з якою “найстрашніше із нещасть – смерть, не має до нас жодного стосунку, оскільки поки ми існуємо, смерть ще не присутня; а коли смерть присутня, тоді вже нас нема”. Факт смерті перетворює життя людини у щось завершене і остаточне. Тому що є смерть, життя є таким, в якому “пізніше” нічого не можна змінити. Смерть перетворює життя у щось завершене і ставить в такий спосіб запитання про його внутрішню змістовність. Вона перетворює життя як процес у те, що вічно залишиться незмінним. Життя людини самим фактом смерті перетворюється у те, чому підводиться підсумок. Смерть цей підсумок фіксує, тому істотним є відповідальне відношення до життя. Смерть – це не лише кінець, але і завершеність, тобто життя є тим, що повинно не лише закінчитись, але і завершитись, отримати у моєму житті своє завершення. Людина – єдина істота, яка знає про свою минущість, і в той самий час єдина істота, яка бореться за вічність, за продовження свого життя, прагне залишити по собі добру пам’ять у свідомості наступних поколінь. Людина так будує своє життя, щоб частково залишитись безсмертною – у власних дітях, у результатах власної діяльності, у причетності до історії власного народу, людства загалом. Але найближчою для людини постає проблема продовження не просто тривалості власного життя, а продовження часу власної інтенсивної, продуктивної життєспроможності. Продовженню активного життя людини сприяють перед усім гуманні соціально-економічні перетворення, розвиток наук, удосконалення медицини, боротьба із забрудненням довкілля. Отже, для людини постає істотним розуміння того, що фізична смерть ще не означає духовної смерті її унікальної та неповторної особистості. У сучасному філософському, науковому й релігійному осмисленні проблеми “смерть-безсмертя” формулюється ціла низка теорій, які стверджують існування різних типів безсмертя, тобто пожиттєвої причетності до людського роду, його духовно-історичної культури. Уявлення про вічність душі та її перевтілення з одного тіла в інше були характерними для східних філософсько-релігійних теорій. Для християнства властивим є розрізнення душі та духу: дух визнається часткою божественної сутності, яка дарується при народженні, і тому є принципово безсмертною. Душа виражає індивідуальність людини, створену Богом, яка потребує особистого спасіння. Увічнення індивідуальної особистості є можливим завдяки збереженню результатів її духовного розвитку та творчості. Завдяки цьому людина виходить за межі свого індивідуального та конкретно-історичного існування та має можливість включатися у спілкування як із сучасниками, так і з нащадками. Досягнення такого роду безсмертя передбачає непересічну творчу діяльність людини за її життя. Науково-філософські інтерпретації цієї проблеми формулюють поняття “генетичного” та “інформаційного” безсмертя. Людина може частково зберігатися у генетичних програмах власних нащадків, або ж нескінченно довго зберігати завдяки сучасним інформаційним технологіям інформаційний еквівалент власної особистості. У той самий час спроби клонування людини – створення генетичного двійника людини наштовхуються на морально-етичні проблеми про виправданість такого свідомого використання індивідуальних властивостей людини після її смерті, про штучне формування людства, його генетичної та психологічної природи. 5. Свідомість 5.1. Свідомість як пізнавальне і духовно-практичне відношення до дійсності. Свідомість в широкому значенні цього слова є сферою людської духовності, яка включає в себе світ думок, світ почуттів і волю. Людина є єдиною істотою на Землі, якій притаманна свідомість, духовне життя. Джерело свідомості коріниться в особливостях людського буття у світі. Пізнавальна діяльність, і зокрема мислення, спрямовані на нейтральне, суто об'єктивне зображення світу і людини (людина так само може розглядатися по аналогії з об'єктом зовнішньої дійсності). Проте людська духовна активність не обмежується лише спрямованістю на об'єкт, на реальність «поза себе». Є й інша форма ідеальної діяльності, яка спрямована саме на перебудову людської душі. Це — духовно-практична діяльність, ціннісна форма свідомості. Людську свідомість не можна ототожнювати тільки зі знанням, з пізнанням, мисленням. За своєю сутністю свідомість є здатністю людини не лише пізнавати світ, але й усвідомлювати його, наповнювати його сенсом і суб'єктивним значенням, співставляти свої знання з цілями власного існування. Оцінювати світ не лише в його об'єктивних характеристиках, а як світ Свого життя. Свідомість є усвідомленням своїх вчинків, їх наслідків, Юна нерозривно пов'язана з совістю, з відповідальністю людини за свої стосунки зі світом природи і світом людей. Отже, свідомість, з одного боку, є формою об'єктивного іідображення, формою пізнання дійсності як незалежної від людських Прагнень та інтересів. Результатом і метою свідомості як пізнавальної діяльності є отримання знань, об'єктивної істини. З другого боку, Свідомість містить в собі прояв суб'єктивного відношення людини до дійсності як до світу свого життя, його оцінку, усвідомлення свого акання і себе. Результатом і метою духовно-практичного, ціннісного відношення до світу є осягнення сенсу існуючого, міри відповідності Світу та його проявів людським інтересам та потребам, сенсу власного Життя. Якщо мислення, пізнавальна діяльність потребує здебільшого Тільки ясного вираження знання, дотримання логічних схем Оперування ними, то духовне ставлення до світу і його усвідомлення „"Вимагає особистих зусиль, власних роздумів і переживання істини. Духовний світ людини — "це не лише її розум, мислення, але й і почуття, емоційні стани, віра, воля, світогляд, самосвідомість, що Спирається на сукупність ціннісних орієнтирів і духовних смислів. Свідомість не дорівнює мисленню та знанням, вона є одночасно і Переживанням, усвідомленням, оцінкою дійсності. Будь-який прояв духовності відбиває в собі (з різною мірою вираження) обидві форми Ідеального відношення до світу — і пізнавальну, і ціннісну (духовно-практичну). 5.2. Суспільно-практичний і культурно-історичний характер свідомості. Якщо розглядати свідомість з суто психологічної точки зору, то в складі свідомості можна виділити такі форми психічного відображення: підсвідоме, форми чуттєвого споглядання, емоції, почуття, волю, мислення, самосвідомість. Сфера підсвідомого включає в себе сукупність психічних явищ і процесів, прихованих від самоспостереження, не представлених в явній, увсідомленій формі. Вона охоплює широке коло явищ — від елементарних (інстинктів, навичок, автоматизмів, типових емоційних станів) до найскладніших процесів, що впливають на художню творчість, на інтуїтивні акти пізнання тощо. Формами безпосереднього чуттєвого споглядання виступають відчуття, сприйняття і уявлення. Більш складним елементом психічного відображення дійсності є емоції і почуття. Вони обумовлюють вольові процеси людської психіки. Вищою формою психічного відображення дійсності є логічне мислення як засіб понятійного осягнення сутності речей і розкриття закономірностей оточуючого світу. Мислення як вища форма пізнавальної діяльності має свої рівні, від елементарної діяльності розсудку, яка притаманна і тваринам (процеси аналізу і синтезу, індуктивні і дедуктивні способи міркування, експеримантальна діяльність) до вищих форм понятійного пізнання дійсності, творчого мислення. Суб'єктивно-психологічні особливості індивіда впливають і на таку складову свідомості, як самосвідомість, або рефлексія (вона має свої рівні і форми — самопочуття, самопізнання, самооцінка самоконтроль). Але свідомість не є лише суб'єктивно-психологічною здатністю індивіда, не є проявом лише психічної сфери життя. З позиції специфіки психічної організації і суб'єктивно-психологічних особливостей внутрішнього світу людини неможливо розкрити сутність свідомості. Проблема полягає в тому, що витоки духовності людини не зосереджені в самому індивіді, вони мають зовнішні щодо нього джерела. Людина в своєму розвитку спирається на певні форми духовності, .які існують незалежно від її індивідуальної свідомості. Філософські системи по-різному визначали факт об'єктивного існування духовних формоутворень. Релігійні концепції апелюють до Бога, що наділив людину духовністю. Системи об'єктивного ідеалізму (Платон, Гегель та ін.), констатуючи об'єктивність форм духовності, факт їх існування в просторі людської культури, пояснюють це наявністю поза- і надлюдської духовної субстанції — абсолютного духу, світу ідей, духовної космічної енергії тощо. Сучасний матеріалізм, на відміну від релігійних і ідеалістичних концепцій, основи духовності вбачає саме в людському суспільстві, в особливостях Соціально-практичного і культурно-історичного буття людини у світі. Згідно з матеріалістичною концепцією, свідомість породжується всім розвитком матеріального світу, його еволюцією. Але людська духовність виникає не шляхом стихійного розвитку матерії взагалі, а внаслідок розвитку такої форми матеріальності, як людська практична діяльність, що відбувається за певних соціальних умов. Духовний світ людини сформувався у процесі антропосоціогенезу на основі суспільної праці і спілкування індивідів. Особливість людського способу буття полягає в тому, що людина діє не за біологічною програмою, інстинктивною схемою поведінки, вона не пристосовується до навколишнього середовища, а активно перетворює його в процесі суспільної практики, предметної діяльності. Причому перетворення, зміна зовнішньої діяльності можливі лише у відповідності з власними закономірностями природи. Тому в процесі суспільної практики людина відображає ці закономірності, сутності речей і явищ. На цьому грунтується здатність людського мислення до об'єктивності відображення. До того ж людська діяльність не обмежується відтворенням, реконструкцією наявного стану речей. Вона є активною, творчою діяльністю. Людина здатна створювати щось нове, змінювати природні речі (але дотримуватись законів природи), продукувати нові форми, відсутні в природі. Тому практиці притаманна і така риса, як універсальність, тобто потенційна можливість діяти за логікою нескінченної природи. Активність, творчість, універсальність притаманні і свідомості як ідеальному аналогу, відображення практичної діяльності. Людина потенційно, в принципі здатна пізнати і відтворити будь-який предмет природи, бо відноситься до існуючого з точки зору всього людського суспільства. В процесі суспільної життєдіяльності формується соціальний тип спадковості. Суспільний досвід акумулюється не лише у формах спілкування, в суспільних відносинах, не лише у засобах і знаряддях праці, але також і в мові. Мова виступає зовнішньою оболонкою думки, засобом пізнання, спілкування, збереження і передачі суспільного досвіду та інформації. Незважаючи на те, що не всі елементи духовного життя можуть мати мовний вираз (наприклад, потреби, емоції, переживання, підсвідомі явища), свідомість як продукт суспільного життя нерозривно пов'язана з мовою, опосередкована нею. Джерело людської духовності міститься " (всупереч примітивно-матеріалістичної точки зору) не в нервовій системі, не в генній організації і не в структурах головного мозку. Щоб зрозуміти акт народження свідомості, потрібно вийти за межі людської голови і тіла взагалі. Людина не народжується з готовою соціальною програмою, з готовою здатністю до мислення, до свідомості. Все це вона отримує завдяки включенню в суспільно-практичну діяльність, в певна суспільне середовище, в історію людської культури. Особливість суто людської форми відображення дійсності, яким є мислення, полягає саме в тих соціальних умовах, які змушують мозок людини в одну епоху сприймати так, а в іншу — інакше. Таким чином, будучи функцією мозку, свідомість знаходиться поза сферою біологічних закономірностей, вона є суто соціальною за своїм походженням і змістом. Більш того, вищі прояви людської духовності — безкорисливий пошук істини і сенсу, моральність, свобода, самосвідомість, релігійно-духовний досвід, переживання краси, творчість — не можуть бути пояснені лише необхідністю функціонального забезпечення суспільного життя, вони не є утилітарними засобами суспільно-практичної життєдіяльності. У цьому розумінні духовність має надсоціальну природу. Саме ця обставина — наявність духовних абсолютів, вищих цінностей в свідомості людини — є найважливішою в розумінні сутності свідомості Поряд з релігійно-філософськими та ідеалістичними версіями, які не можна ігнорувати, існує і матеріалістична позиція щодо цього феномену. Вона полягає в розумінні обумовленості людини та її свідомості не лише конкретним суспільством, соціально-економічними обставинами, приватними цілями та інтересами, а всією історією людства, що втілена у світ культури. Людська культура постає як складний і суперечливий процес історичного «олюднення» самої людини, як процес самостворення нею своєї сутності. Саме в культурі концентруються історично сформовані загальнолюдські цінності. Людина, будучи культурно-історичним суб'єктом, виходить а межі будь-якої даної соціальності. ЇЇ свідомість виявляється ширшою і багатшою за будь-яку історично-обмежену форму відображення дійсності. Саме в цьому виявляється надсоціальний, культурно-історичний характер свідомості. Як культурно-історична істота, людина у своїй свідомості дивиться на світ очима суспільного цілого, намагаючись побачити в ньому те, що має загальнолюдське значення і цінність. Безумовно, свідомість визначається конкретно-історичною формою суспільного буття, вона є відображенням суспільно-практичних умов життєдіяльності людей, але вона є й відносно незалежною від цих умов. Навіть — точніше буде сказати — наскільки людина здатна підноситися над безпосередніми умовами свого життя, виходити за межі конкретного соціуму, визначати своє життя не готовими Стереотипами і пануючими в суспільстві уявленнями, а духовними цінностями людської культури, настільки вона є вільною особистістю, Настільки її життя має дійсно усвідомлений характер. Прилучення людини до світу людської культури та його сенсів не є автоматичним. Воно обумовлено не лише суспільним середовищем, Пбвною епохою, даним суспільством, етносом, соціальною спільнотою, до якої належить індивід, але й його особистими зусиллям, внутрішньою роботою, власними уподобаннями та моральною Позицією. В такій площині проблема суспільного характеру свідомості постає як проблема співвідношення індивідуальної і суспільної свідомості. |
|
P-n перехід та його застосування в техніці” Виконав Студент ІІ-го... Польові транзистори (із затвором у вигляді p-n переходу). Статичні характеристики |
1. Загальна характеристика Якщо студент постійно відвідував заняття, успішно виконав усі контрольні завдання впродовж семестру, має позитивну атестацію на підставі... |
|
1. Загальна характеристика Якщо студент постійно відвідував занаття, успішно виконав усі контрольні завдання впродовж семестру, має позитивну атестацію на підставі... |
Методические указания по развитию навыков чтения и устной речи по... Якщо студент постійно відвідував заняття, успішно виконав усі контрольні завдання впродовж семестру, має позитивну атестацію на підставі... |
|
Тема: "Раціоналізм або емпіризм" Виконав студент 12ПМ Шрамко Євген... Введення |
Курсової роботи обирається за порядковим номером із переліку робіт... Цивільного та сімейного права України або пов’язана з його професійною діяльності. Самовільна зміна теми курсової роботи без дозволу... |
|
Екзаменаційні питання з навчальної дисципліни ” Основи філософських знань” для групи КС 21 Філософія в системі духовної культури: взаємовідношення філософії, науки та релігії |
Становлення китайської філософії Греції. То було п'яте сторіччя до н е., яке увійшло в історію китайської філософії як «золоте сторіччя китайської філософії». Як... |
|
Закони діалектики Світогляд як центральне поняття філософії. Його різновиди і типи. Предмет філософії |
Бeзпaлько K. С Прошу надати дозвiл на знаходження групи туристів в прикордонній зоні Закарпатської області з 12. 2011 по 17. 2011, яка проходитиме... |