|
|
Скачати 0.91 Mb.
|
4. Проблематичність людського буття 4.1. Проблематичність людського буття. Співвідношення понять існування людини, буття та життя людини Засновник філософського вчення про людину (філософської антропології) М. Шелер писав: “Наша епоха виявилась за приблизно десятитисячолітну історію першою, коли людина стала цілком і повністю “проблематичною”, коли вона більше не знає, що вона таке, одночасно вона також знає, що не знає цього”. Таке загострення уваги людини до запитання пізнання власного місця в оточуючому світі та власної сутності породжує нагальну необхідність осмислення провідних аспектів людського буття. Якою є та міра людяності в людині як унікальній істоті? – на це запитання кожна людина шукає власну відповідь, за яку вона сама й несе відповідальність. І навіть більше, лише проблематизуючи основи власного життя, людина стає людиною. Сократівське “пізнай самого себе” – це установка на постійне утримання цього питання у полі зору власного життя, що неминуче постає перед кожною людиною. М. Шелер виділив п’ять історичних спроб визначення людини, п’ять “ідей людини”: 1) ідея, що ґрунтується на релігійній вірі, – людина є образом і подобою Божою; 2) ідея “людини розумної”, наділеної розумом, якого не має природа, та який є божественним началом у людині; 3) ідея “людини творящої”, що відрізняється від тварин не розумом, а здатністю створювати знаряддя праці; 4) людина як “дезертир життя”, що створює для подолання свого біологічного безсилля цивілізацію, яка знецінює життя як таке; 5) людина – вільна істота, що творить світ завдяки повноті власної сутності, причому розуміння божественної могутності необхідно перенести на особистість, яка має розум, волю та відповідальність. В історії філософської та суспільно-політичної думки була здійснена велика кількість спроб визначення людини, що розкривають окремі істотні властивості та прояви чотирьох вимірів людини: біологічного, психічного, соціального та духовного. Але уся багатоманітність спроб визначити людину через виділення її окремих властивостей не дає можливості побачити, власне, універсальний зміст людського буття – його цілісність, повноту, субстанційність та потенційну невичерпність виявлення нового у творчості. Тому необхідно сформулювати такі фундаментальні характеристики людини, в яких виявляється проблематичність буття людини, тобто неможливість повного попереднього визначення усіх дійсних сутнісних проявів людини як такої та вичерпного пізнання окремо взятої людини: Людина не може бути жорстко визначена ні законами свого біологічного виду, ні законами культурної еволюції: людська істота є неспеціалізованою, такою, що втратила більшість інстинктивних адаптаційних програм; у соціокультурному розвитку традиція взаємодіє з новаціями, постійними змінами. Людина не має жорстко визначеної програми своєї життєдіяльності від народження, і наперед не призначена для певної професії, життєвого стилю, морально-етичної позиції чи світоглядної орієнтації. Людина є нескінченно відкритою потенційністю, з найбільшим ступенем свободи порівняно з іншими живими істотами, з невичерпними можливостями самовдосконалення та розвитку. Сутність людини не збігається ні з власною тілесністю, ні з власними психічними можливостями, жодна із форм людської життєдіяльності не дає можливості повністю втілити гнучкість та неоднозначність людської природи. Людина ніколи не зможе повністю виразити себе у діяльності, вчинках, залишаючись завжди незавершеною, у чомусь непроявленою. Людина здатна до трансцендування, тобто постійного виходу за межі досягнутого втілення, за межі означених раніше можливостей, цілей. Людина володіє характеристикою відкритості свого внутрішнього світу до вищих субстанційних засад світу, до матеріального світу речей і процесів, до світу цінностей і світу міжособистісного спілкування, які постають джерелами наповнення внутрішнього світу, спонуканням розкриття внутрішніх можливостей. Певною мірою людина є істотою надприродною, оскільки найважливіші цінності її існування: любов, сумління, гідність, розум, свобода коріняться не у природній необхідності, а пов’язують людину з вищими цінностями, які можуть перевищувати цінність життя як такого. М. Шелер стверджував, що саме завдяки проблематичному становищу людини у світі стає неможливим остаточне, повне та цілісне визначення сутності людини. Тому головною метою дослідження людини повинен стати пошук способів, форм подолання людиною своєї проблематичності, та осмислення актуальних конкретно-історичних виявлень потенційних можливостей людського буття. Сам М. Шелер визнавав, що людина стає людиною, визначається у своєму бутті завдяки поєднанню життєвого, інстинктивного “пориву” та “духу”, який є формотворчою силою, що “олюднює” природну, хаотичну і стихійну основу людини. “Дух” людини – це діяльність розуму, здатність до “споглядання сутності”, різноманітні емоційні та вольові акти, серед яких найважливішими є любов, свобода, здатність до формування ієрархії цінностей. Здатність до ціннісного ставлення характеризує, за М. Шелером, формування людської особистості, яка засвідчує існування в людині певного центра усіх духовних актів, які характеризують людську свідомість, власне людяне в людині. Тому М. Шелер вважає визначальною ознакою людини її духовність. Саме духовність лежить в основі вирішення людиною проблем свого життя, визначає людські способи орієнтування у світі і допомагає виробляти засоби компенсування проблематичності людського буття. Найістотніші риси людської духовності проявляються у такому: людська свідомість включає в себе здатність до вільного волевиявлення та цілеспрямованої діяльності, націленість людини на самовизначення та самоутвердження у зовнішньому світі; здатність до усвідомлення своєї історичності, прагнення формувати власне відношення як до минулого, так і до майбутнього завдяки діяльності пам’яті, уяви та фантазії; здатність до створення людських форм спілкування, які постають основою формування соціального світу, процесів персоналізації та індивідуалізації; здатність людини бути особистістю – уміти відповідально зосереджувати усі духовні, тілесні та психічні здатності людини навколо єдиного центра самоформування і саморозвитку; здатність до оцінкового ставлення щодо оточуючого світу, інших людей та самої себе, здатність до наділення їх смислом і відповідно до морально-етичної, естетичної діяльності, формування особистого світогляду. здатність до творчості в усіх сферах пізнавальної, ціннісної та практичної діяльності, у самоактуалізації власних здібностей, ціннісних орієнтацій, у спілкуванні з іншими людьми та світом загалом. Ці особливості людини не виявляються автоматично від народження, не є функціональними виявленнями людського природного організму. Тому існує своєрідна система ієрархічно вибудуваних сходинок послідовного залучення людини до людського способу життя як реалізації зазначених здатностей людини бути людиною: включення людини від народження у соціокультурні процеси під час виховання та спілкування з іншими людьми в різних формах соціального життя та міжособистого спілкування; опанування людськими способами діяльності у процесі навчання, виховання та самовиховання, здійснення самостійної творчості; оволодіння вмінням самостійного осмислення та оцінювання життєвих ситуацій, подій, процесів, довколишніх речей та самої себе. Уміння засвоювати змістовне значення існуючих у суспільстві вартостей, уміти порівнювати, обирати найприйнятніше та особисто значуще, надавати перевагу, приймати оптимальні рішення та критично ставитись до власних оцінок та оцінок інших; виведення людського мислення на рівень творення духовного універсуму передбачає здатність осмислення тих норм, принципів, вартостей, ідеалів, сенсів, що функціонують у суспільстві. Уміти створювати духовний універсум означає надавати цілісність та повноту ієрархії відповідально прийнятих особистісних цінностей, які акумулюють в собі як особистісні орієнтації, так і загальнолюдські цінності. Цей шлях залучення людини до людського способу буття можна охарактеризувати поняттями “існування”, “життя” та “буття”. Вони позначають суто людську потребу постійного виходу за певні межі завдяки тому, що людина як така не може зупинятися на задоволенні будь-яких потреб та цілей. “Існування” людини – це її перебування в колі переважно фізіологічних потреб як природної істоти, або задоволення певним станом адаптації до соціокультурного оточення. Людина повинна забезпечувати собі фізіологічний, психологічний і подекуди соціальний стан стабільності, який є основою самозбереження. Але включеність людини у життя суспільства, долучення до культури розкриває їй можливості для реалізації особистісного аспекту свого існування. Завдяки цьому людина наповнює своє “життя” активною творчою діяльністю – може реалізовувати свої особисті задатки, визначати вартісні цілі, реалізовувати прагнення та ідеали. Тим самим її життя набуває визначеності в особистих досягненнях, значущих подіях, реалізаціях власних задумів, бажань, мрій. Повнота власне “буття” людини – це рівень та спосіб творчого відношення до власного життя та оточуючого світу. Людська особа стає суспільно значущою особистістю та унікально вартісною індивідуальністю, вона надає особливого сенсу своєму життю завдяки максимально можливій повноті самореалізації, постійному і напруженому втіленню усіх своїх можливостей. Отже, власне людська “одиниця життя” перетворюється на унікальний “універсум свободи”, який розкриває граничні можливості усього людського роду. 4.2. Проблема походження людини в її сучасному звучанні На ґрунті спроб філософського узагальнення наукових даних і гіпотез про походження людини з’являється реальна можливість створити цілісну теорію, яка б визначила особливості та унікальність людини у Всесвіті, її місце та призначення в ієрархічній будові природи та Всесвіту. Основні концепції походження людини визначають її як космо-біо-психо-соціо-культурну істоту або як мікрокосм, який уособлює універсальний характер людської природи, що відтворює ієрархічну будову Космосу не лише на рівні власної біологічної будови, але і у свідомості – пізнанні, переживанні та творчості. Кожна із зазначених нижче концепцій дає пояснення певних фактів влаштування людського організму або особливостей діяльності людини у світі. Разом з тим кожна концепція виявляє свою обмеженість, оскільки залишаються факти, принципово не пояснювальні в їх межах. Також можна виділити більш актуальні та менш актуальні концепції залежно від використання ними досягнень сучасної наукової думки. Версія антропного принципу в будові Всесвіту, який пояснює становище людини у Всесвіті. Цей принцип, введений у 1974 р. Б. Картером, висвітлює факт залежності біологічної структури від універсальної космологічної ситуації: як природна структура космічних об’єктів, так і виникнення життя залежить від незмінної комбінації фізичних констант (швидкість світла, рівновага сил гравітації, заряд електрона і маса протона). Зміна у величині цих фундаментальних констант унеможливила б виникнення життя на Землі, його еволюцію та появу людини. Усі ці дані не можуть не викликати подиву: такий збіг наводить на думку про ймовірний телеологічний проект, тобто космічна еволюція мала за мету виникнення життя, а життя – виникнення людини. “Слабкий антропний принцип” визначає місце людини в ієрархії Всесвіту. Це особливе привілейоване місце якраз посередині відомих меж макро- і мікросвіту, у центрі світобудови. У цих версіях людина як спостерігач та співучасник Всесвіту виступає не лише мірою усіх речей, але й творцем усіх речей світу. “Те, що ми очікуємо спостерігати, з необхідністю обмежено умовами, які необхідні для нашого існування як спостерігачів” (Б. Картер). “Сильний варіант” формулювання є сміливішим та набуває філософського характеру. Згідно з ним людина, яка спостерігає цей світ, є кінцевою метою комбінації названих елементів та констант. Якщо саме людина надає сенс еволюції як спостерігач, це означає, що присутність людини не є випадковою, а є бажаною метою усієї еволюції. Всесвіт породжує на певному відтинку часу свого існування спостерігачів-співучасників, спостереження яких надають Всесвіту відчутність, помітність та реальність. Цей принцип “участі” стверджує, що Всесвіт “створюється” завдяки сукупності спостережень усіх людей у минулому, сучасному і майбутньому. Ні одне явище не стане явищем, поки не стане спостережуваним явищем. – Людина – це космобіологічна істота, в якій втілений смисл космічної та біологічної еволюції, або людина як космоантроп (В. Вернадський, К. Ціолковський). – Інопланетна версія про можливість занесення людини (життя) на Землю з інших світів або планет. Класична ідея панспермії – це ідея спонтанного або випадкового занесення бактерій або спор з космосу за допомогою комет, які складаються з космічного пилу (включає спори та бактерії). Теорія виникла як заперечення хімічної еволюції живого з неживого шляхом випадкових комбінацій: прораховано, що для отримання лише 100 ферментів (усього 2000) необхідна така кількість комбінацій, яка перебільшує кількість усіх атомів, які вміщує увесь існуючий Всесвіт. Комети, своєю чергою, вміщають і елементарні органічні речовини, і воду, які за сприятливих умов, можуть стати основою життя. – Ідея спонтанної панспермії відстоюється англійським біологом Ф. Криком, який розшифрував код ДНК та отримав Нобелівську премію. “Якщо це не фантазія, то Мисляча істота (Homo sapiens) слугує лише знаряддям, пакуванням, якимсь космобусом для розповсюдження Істинного розуму, що приховується в розумній та переможній крихті рибонуклеїнової кислоти. Це ДНК творить цивілізацію! Наше тіло і розум разом з їхніми фізичними та духовними “підсилювачами” – це лише знаряддя того (занесеного, вочевидь, декілька мільйонів років тому на нашу Землю) Зародка, який має на меті оволодіння нашою Галактикою або частиною нашого Всесвіту. А у далекому майбутньому – зустріч з Тими, які занесли його на нашу Землю”. Аргументом на користь формулювання її розглядається факт наявності молібдену в білку у непропорційно великій кількості порівняно з його вмістом у неорганічних формах природи. – Концепція еволюціонізму. Найрозробленіша у теоретичному плані, включає в себе близько 30 теорій, які розглядають людину як результат еволюції біосфери та антропосоціогенезу – виникнення людини сучасного типу. Доведено, що понад 5 мільйонів років тому з’явились істоти нової породи – людиноподібні мавпи (австралопітеки). Два мільйони років назад одна з гілок австралопітеків перетворилась на “людину вправну”, що мала розвиненіший мозок та вміла користуватися знаряддями праці. Найважливішими чинниками такого перетворення гомінідів на людей були: орудійна діяльність, розвиток мови, регулювання шлюбних відносин, виникнення первісно-родової общини, формування моральних норм, соціокультурне об’єднання людей на основі матеріального виробництва. Усі еволюціоністські концепції поділяють на версії визнання випадковості виникнення людини та версії цілеспрямованої еволюції живої природи у напрямку до виникнення складної будови людського мозку та появи свідомості як основи подальшої антропосоціальної еволюції. Шлях розвитку теорій еволюціонізму вміщає непересічні здобутки: відкриття законів генетики, відкриття генів, або спадкових факторів, які локалізовані у хромосомах, палеонтологічні дослідження, порівняльну анатомію тощо. І сьогодні теорія еволюції вважається необхідною умовою осмислення людини в її психофізичному та соціальному вимірах, але втратила свою актуальність порівняно з дослідженнями феноменів людської культури, духовності, непередбачуваності моральної поведінки людини. Пояснення для цих останніх феноменів еволюціонізм не може дати. Концепція виникнення людини як “помилкової” гілки еволюції. Такий підхід у розумінні природи, сутності та призначення людини виправдовується як суто природничо-науковими фактами, так і філософсько-психологічними позиціями. Поширеним є бачення людини як незавершеної, недосконалої природної істоти, яка діє ірраціонально, здатна до самознищення та руйнування природи та природних основ власного життя. Вона може ігнорувати закони природної необхідності, прагне створювати штучне життєзабезпечення, нехтуючи і руйнуючи природні можливості. Подібні міркування приводять до висновку, що людина – результат певної мутації, прикрої помилки у механізмах природнодоцільної інстинктивної поведінки. Відповідно неможливо достатньо мотивовано охарактеризувати призначення людини у світі, але можливо передбачити, що спроби формулювання та реального втілення смислу людської цивілізації – є лише шляхом до самознищення. – Ідея креаціонізму (творення) людини Вищим розумом – або природним, або надприродним. Перша концепція природного розуму відповідає концепції “ієрархічного Всесвіту” (А. Ейнштейн): Всесвіт складається з багатьох ширших систем певної щільності, кожна із яких заповнена “молекулами”, тобто попередніми системами (зірками, галактиками, скупченнями галактик тощо). Вищий космічний розум виникає в природний спосіб, створюючи нижчі за себе розуми, тому можливою є також і “ієрархія розумів”, що відповідає “ієрархічному Всесвіту”. Друга концепція творення визнає існування Вищого Розуму, який знаходиться поза Всесвітом. Ця концепція ґрунтується на запереченні можливості пояснити генезу життя природними причинами і скерована проти концепції хімічної, передбіологічної еволюції: матерія сама по собі не здатна породити відкриті живі та мислячі системи. Людина створена або Богом, або світовим розумом, або світовим духом, і відповідно втілює певні їх характеристики, властивості та здатності. Саме в межах філософсько-теологічних концепцій виникнення людини з’являється можливість пояснити переважну більшість власне людських здатностей не лише до продуктивного мислення, але й переживання вищих духовних станів, уміння оцінювати відповідно до вищих критеріїв здатність до віри, любові, надії, пізнання істини. У цих концепціях знайшли втілення два базові, основоположні принципи розуміння людини залежно від пояснення її походження. Принцип еволюціонізму визначає розуміння людини як мікрокосму, тобто єдності з усією живою та неживою природою, розкриває визначальну роль розвитку в існуванні як окремої людини, так і людства загалом. Принцип творення (креаціонізму) акцентує увагу на осмисленні духовних та екзистенціальних способів буття людини у світі, підкреслює особливу вартість самопізнання, ціннісного відношення, дає пояснення процесам самореалізації та самоутвердження людини як особистості у світі. |
|
P-n перехід та його застосування в техніці” Виконав Студент ІІ-го... Польові транзистори (із затвором у вигляді p-n переходу). Статичні характеристики |
1. Загальна характеристика Якщо студент постійно відвідував заняття, успішно виконав усі контрольні завдання впродовж семестру, має позитивну атестацію на підставі... |
|
1. Загальна характеристика Якщо студент постійно відвідував занаття, успішно виконав усі контрольні завдання впродовж семестру, має позитивну атестацію на підставі... |
Методические указания по развитию навыков чтения и устной речи по... Якщо студент постійно відвідував заняття, успішно виконав усі контрольні завдання впродовж семестру, має позитивну атестацію на підставі... |
|
Тема: "Раціоналізм або емпіризм" Виконав студент 12ПМ Шрамко Євген... Введення |
Курсової роботи обирається за порядковим номером із переліку робіт... Цивільного та сімейного права України або пов’язана з його професійною діяльності. Самовільна зміна теми курсової роботи без дозволу... |
|
Екзаменаційні питання з навчальної дисципліни ” Основи філософських знань” для групи КС 21 Філософія в системі духовної культури: взаємовідношення філософії, науки та релігії |
Становлення китайської філософії Греції. То було п'яте сторіччя до н е., яке увійшло в історію китайської філософії як «золоте сторіччя китайської філософії». Як... |
|
Закони діалектики Світогляд як центральне поняття філософії. Його різновиди і типи. Предмет філософії |
Бeзпaлько K. С Прошу надати дозвiл на знаходження групи туристів в прикордонній зоні Закарпатської області з 12. 2011 по 17. 2011, яка проходитиме... |