|
|
Скачати 0.91 Mb.
|
4.3. Співвідношення понять “людина – індивід – особа – особистість – індивідуальність” як сходинки конкретизації провідних характеристик людини Поняття “людина – індивід – особа – особистість – індивідуальність” – це поняття, за допомогою яких розкриваються найістотніші виміри людини, її якісні прояви. Поняття ЛЮДИНИ означає вищий рівень розвитку живих організмів на Землі, унікальний біологічний вид – біосоціальних істот, у яких біологічні структури та функції під впливом соціальних чинників значною мірою модифікувалися та досягли якісно вищого рівня розвитку порівняно з тваринами. Тому, визначаючи сходинки якісних проявів людини, необхідно виявити не лише взаємодію біологічного та соціального в людині, але й розкрити особливість прояву власне людського в людині – процеси соціалізації та персоналізації. Поняття індивід, або індивідум (від лат. individuum – неподільне) позначає окремо взятого представника людського роду, окрему людину – на відміну від окремої групи або суспільства загалом. Може вживатися стосовно будь-яких живих істот. З одного боку, індивід є представником людського роду загалом та певної соціальної групи зокрема. З іншого, – завдяки своїй одиничності індивід виділяється як неповторний та своєрідний, як одиничне виявлення загальнородових характеристик. Тому його специфіку становить певна сукупність соціально значущих психологічних ознак, які становлять самобутній характер. Подальший розвиток окремого індивіда здійснюється через процеси соціалізації – поглиблення родових психосоціобіологічних властивостей та індивідуалізації – розвиток його специфічних особливостей, що не зводяться до загальних родових. Поняття “ОСОБА” характеризує особливості соціалізації індивіда у суспільстві, тобто конкретну соціальну реалізацію різних задатків індивіда. Це поняття виражає цілісність стійких властивостей індивіда, які формуються не лише на основі біопсихічних задатків, але й залежні від соціальних зв’язків. Поняття особи фіксує властиві окремому індивіду способи включення у соціальні умови, спрямованість соціальної поведінки у певних сферах діяльності, спрямованість вчинків у типових ситуаціях. Приклади: непересічна особа (реалізує різноманітні орієнтації), видатна особа (досягла найвищих досягнень у певній сфері), моральна, принципова особа, примітивна, інтелектуально заглиблена. Соціальні характеристики особи відображають її соціальну позицію у системі суспільних або ж міжособистісних стосунків. Особа у цьому аспекті розглядається і як суб’єкт соціальної діяльності, соціальних стосунків, і як їх об’єкт, для якого у кожному конкретному суспільстві формуються певні вимоги правового, морального, соціального, професійного порядку. Отже, особа постає соціопсихологічною та культурною якістю людського індивіда, який формує і розвиває свої особливості шляхом включення у певні соціальні та міжособистісні стосунки, через набування соціального досвіду. Для особи найважливішою постає потреба здобування певної особистої компетенції, щоб в належний спосіб відповідати власному місцю у соціальній структурі (П. Бурдьє). Компетенція характеризується достатнім рівнем оволодіння загальними та специфічними знаннями, які повинні відповідати професійному й соціальному статусу (реальному чи бажаному). Разом з тим актуалізується проблема збереження власної унікальності та неповторності для забезпечення особистої творчої позиції. Тому вибір власної соціальної реалізації повинен визначатися потребами особи у саморозвитку, самореалізації та самоутвердженні. Поняття особистості на відміну від поняття особи акцентує увагу на здатності людини до певної автономності, до свободи у своїх діях і поведінці та на власній відповідальності за свої вчинки. У складному та багаторівневому феномені людського буття виділяють ядро, найперший носій людських якостей – особистість, яка одночасно концентрує їх та сприяє їх реальному виявленню. Осмислити в належний спосіб особистість як атрибутивну ознаку людини означає синтезувати усі знання про людину в єдиному фокусі – розумінні того, що метою розвитку усього людського роду постає формування унікальної індивідуальності людини, яка здатна виявити творчі можливості усього людства. З цим поняттям пов’язана відповідь на запитання про джерела формування життєвої позиції та дієздатності людини по відношенню як до соціального, культурного, природного оточення, так і до самої себе. Філософське визначення особистості виходить з подолання дуалізму душі та тіла, протиставлення Я і не-Я, свідомого та несвідомого. Особистість є втіленням самостійної субстанційності людини, тобто здатність не лише до соціалізації, але й формування стійкої ієрархії особистісних цінностей. Визначальною її характеристикою постає самодетермінація – здатність особистості бути вихідним джерелом власної активності у поведінці та діяльності через формування мотиваційних структур, пов’язаних з виявленням особистісних установок та ціннісних орієнтацій. Установки та ціннісні орієнтації проявляються через оцінки, визначення значущості чогось для діяльності особистості. Граничною основою існування особистості постає самість або самототожність. Це духовне ядро людини, яке визначає здатність людини бути причетною до світу вищих духовних вартостей, тобто здатність надавати перевагу ціннісним мотиваціям перед практичними мотивами індивідуального самозбереження чи соціального статусу тощо. Через самість особистість формує самодостатнє становище серед собі подібних, подане в унікальному та своєрідному вигляді. Збереження власної самості може поставати граничною метою людини, поступаючись навіть перед проблемою збереження соціального становища або фізичного самозбереження. Через самість як духовно-діяльнісний стрижень особистості, активізуються цінності, ідеали, принципи, переконання, вірування особистості. Вона також сприяє втіленню їх через такі процеси самодетермінації як самосвідомість, самооцінка, самоусвідомлення, самовизначення, самодостатність, наділення сенсом себе та інших. Окрім того, досягнення самототожності особистості неможливе без персоналізації власної тілесності, без формування власного життєвого стилю в усіх його проявах: манер поведінки, стилю діяльності, спілкування, особливостей власної зовнішності тощо. Через поняття індивідуальності здійснюється осмислення, з одного боку, проблема збереження цілісності в єдності індивідуальних, особливих та суспільно-родових проявів в особистості, а з іншого, – запитання про усвідомлення самототожності, тобто власного Я. Питання про розвиток індивідуальності людини – здатності до повноти та цілісності виявлення самості в різноманітних видах діяльності, поведінки, спілкування та здатності до самоідентифікації Я постає особливо актуальним для сучасної цивілізованої людини. Людська індивідуальність проявляється на рівні усвідомлення повноти самовиявлення особистості (самості) завдяки виходу за власні особистісні межі у сферу міжособистісних стосунків. Лише у міжособистісних зв’язках людина відкривається як самоцінна і неповторна індивідуальність через співвіднесення з іншою особистістю, в її особливому відношенні до неї, в осмисленні власного віддзеркалення в іншій людині, у взаємовпливові особистостей. Неможливо ідентифікувати особистість поза межами її самої, також неможливо самоідентифікуватися, оцінити власні можливості без з’ясування ставлення до себе інших людей. Усвідомлення неповторності власного Я постає можливим через особливе рефлексивне осмислення складності власного особистісного світу, який формується у міжособистісних стосунках. У них формується структура “множинного Я”, виділяються різноманітні “центри Я” залежно від особливих відносин “суб’єктивного Я” – уявлень особистості про свою справжню внутрішню сутність, про свою виокремленість та протиставленість іншим Я. “Суб’єктивне Я” зіставляється з образом свого “дзеркального Я”, яке складається з оцінок його іншими людьми, та “рольового Я”, що формується на уявленнях про реально виконувані соціальні та комунікативні функції. Складні структури індивідуалізації особистості виявляються у відносинах “Я і Ти”, “Я і Ми”, “Я і Інший”. Вони передбачають уміння людини стати на позицію іншої людини, спільноти, здатності до відвертості, співпереживання, співчуття, уміння сприймати Іншого та, врешті решт, вирізняти у своєму внутрішньому світі образ “Іншого Я” – нерозпізнаних власних можливостей. Е. Муньє, засновник персоналізму підкреслював зв’язок між особистістю та індивідуальністю. “Особистість – це цілісний об’єм людини, узгодженість її довжини, ширини, глибини, напруження, що існує між трьома духовними вимірами: тим, що піднімається знизу і втілюється у тілі; тим, що направляється вверх і піднімається до рівня універсальності; тим, що йде вшир і приводить до співпричетності. Призначення, втілення, співпричетність – ось три виміри особистості... Отже, трьома головними видами діяльності під час становлення особистості є: розмірковування (пошуки призначення); залучення (визнання своєї втілюваності); саморозкриття (готовність до самопожертви та життя в іншому). Коли особистість втрачає одну з цих якостей, вона занепадає... Моя особистість – це існуюча в мені присутність та цілісність позачасового призначення, яке кличе мене до безперервного самоподолання... Першочергова місія кожної людини полягає у тому, щоб послідовно розкрити той унікальний шифр, яким позначається її місце та її обов’язки в універсальній спільноті... Нарешті, моя особистість здобуває себе лише постільки, поскільки присвячує себе вищій спільноті...”. 4.4. Основні цінності людського буття. Свобода як цінність, її характеристики та прояви Поняття цінності, або вартості широко використовується у філософсько-гуманітарних та соціально-психологічних науках для акцентації уваги на власне людському, гуманістичному значенні певних явищ, людських прагнень, потреб, оцінок, вчинків. Теорія цінностей, або аксіологія – це філософське учення про природу цінностей, про їх зв’язок між собою, з іншими культурними чинниками та самою людиною. Поняття “цінність” та “істина” відображають особливості сприйняття навколишнього світу. Якщо істина – це відповідність між уявленнями людини та дійсністю, то цінність – це відношення між уявленням про те, яким повинен бути об’єкт, і самим об’єктом. Коли об’єкт відповідає поставленим вимогам, він вважається позитивно цінним, не відповідає – негативно цінним. Разом з тим цінність є невід’ємним елементом будь-якої діяльності людини. Будь-яка діяльність невіддільна від постановки мети, наслідування норм і правил, систематизації та підведення вчинків під зразки, відділення важливого та фундаментального від менш істотного та другорядного. Тобто поняття “мета”, “норма”, “правило”, “система”, “ієрархія”, “зразок”, “фундаментальне”, “другорядне” мають, окрім суто пізнавального змісту, важливе оцінкове значення. Тому істина та цінність взаємодоповнюють одне одного, і ні одне з них не може бути замінене іншим. Цінності також розглядають як механізми змістовного утримання та вкорінення людини у світі. Вони виконують такі важливі функці: 1) пов’язують між собою часові виміри життя людини, формують уявлення про майбутнє як світ нових можливостей; 2) виділяють у просторі життя людини значущі елементи не лише реального, але і належного; 3) задають граничні рамки соціокультурної активності людини через системи пріоритетів, оцінок, сенсів; 4) будують складні та багаторівневі системи ціннісних орієнтацій або відношень; 5) вносять метафізичний вимір у життя людини, дають можливість оцінити, побачити себе з точки зору вічності. Отже, цінність – це багатозначне поняття, і точніше зміст його конкретизується у багатоманітній типології вартостей. Цінністю може бути названий кожний із трьох елементів, з яких складається ситуація оцінювання: оцінюваний об’єкт; взірець, який становить основу оцінки; власне ситуація визначення відповідності оцінюваного об’єкта уявленню про те, яким він повинен бути. Відповідно до оцінюваного об’єкта виділяють “предметні цінності”. Уся багатоманітність предметів людської діяльності, різноманітних соціальних відносин, окремих людей та міжособистісного спілкування може виступати як “предметні цінності”, тобто оцінюватись у плані добра і зла, красивого та відразливого, допустимого та забороненого, справедливого та несправедливого тощо. Таке розуміння вартостей є більше властивим для буденної свідомості. Друге поняття цінностей позначає способи і критерії – “суб’єктні цінності” – це ідеали, взірці та оцінки, імперативи та заборони, цілі і проекти, які виражені у формі нормативних понять. Вони широко використовуються в аксіології, соціології та теоретичному мисленні. Відповідно виділяють природні цінності (природа жива і нежива, природні копалини) та культурні вартості (свобода, творчість, любов, спілкування, діяльність). Відповідно до структури особистості виділяють біопсихічні цінності (збереження здоров’я) та духовні цінності, які структурують за формами духовної культури: моральні (сенс життя та щастя, добро, обов’язок, відповідальність, сумління, честь, гідність), естетичні (прекрасне, піднесене, відразливе), релігійні (віра), наукові (істина), політичні (мир, справедливість, демократія), правові (закон і правопорядок). Ці цінності мають загальнолюдське значення, є умовами людського цілепокладання у певній сфері діяльності. Таке розуміння цінностей отримує своє завершення у понятті “загальнолюдських вартостей” та уявленні про існування окремого “світу цінностей”. “Загальнолюдські цінності” утворюють пріоритети соціокультурного розвитку націй, народів, особистостей, закріплені соціальною практикою та життєвим досвідом людини. Вони є універсальними формами вироблення соціальних зразків, ідеалів для кожної історичної та культурної епохи. Наповнюючись в кожній соціокультурній традиції власним змістом, вони виступають у будь-якому типові культури в ролі вартості. Основоположною загальнолюдською цінністю постає саме життя та проблема його збереження і розвитку у природній, соціальній та індивідуальній формах. Подальша ієрархія вартостей визначається найважливішими сферами самоутвердження людини: сім’я, освіта, праця, суспільна діяльність, творчість тощо. Цінності добра, краси, істини, віри та свободи характеризують ще як абсолютні цінності в тому розумінні, що вони є найважливішими орієнтирами світоглядних, моральних, ідейних пошуків людства загалом, сприяють збереженню людськості у суперечливих і парадоксальних історичних колізіях. У сучасну епоху глобальних змін вони є фундаментальними основами культури, забезпечують гармонію, міру, рівновагу цілісного світу людини. У загальнолюдській моралі зберігаються цінності мирного співіснування, ідеали гуманізму, справедливості, гідності особистості. Величезне значення зберігають Біблійні моральні заповіді. Третій аспект розуміння цінностей зосереджує увагу на зв’язку цінностей та безпосередньої людської діяльності. Ціннісні орієнтації – найважливіші елементи внутрішньої структури особистості, які закріплені життєвим досвідом, усією сукупністю її переживань, – відмежовують значуще, істотне для цієї людини від незначного, неістотного. Вони забезпечують цілісність особистості, стійкість поведінки та діяльності, виступають найважливішими чинниками, які регулюють мотивацію особистості. Основний зміст ціннісних орієнтацій – світоглядні, моральні переконання людини, естетичні погляди, глибинні та стійкі прив’язаності, принципи поведінки. Вони задають загальну спрямованість інтересам та прагненням особистості; ієрархію індивідуальних переваг та зразків; цільові та мотиваційні програми; рівень домагань та престижних переваг; уявлення про належне і механізми вибору за критеріями значущості; спрямованість вольових зусиль, уваги, інтелекту, міру готовності та рішучості волі до реалізації власного “проекту” життя. Система ціннісних орієнтацій розглядається як показник стійкості та автономності особистості, як ознака її зрілості, як призма, крізь яку сприймається не тільки зовнішній, але й власний внутрішній світ. Це фокус для вирішення в індивідуальному плані запитання про сенс життя, що інтегрує ціннісні орієнтації в гармонійну особистісну цілісність. Людське буття неможливе без вибору як “фундаментальних” найважливіших цінностей її життєвого світу, так і ситуативних. Відповідно особистість постійно стоїть перед проблемою випробування власних цінностей. Тому гранично важливою постає проблема чинників людської діяльності та загальної визначеності (детермінованості) людського мислення та волевиявлення: наскільки вільною може бути людина у виборі мети та засобів діяльності, щоб реалізувати власні бажання, прагнення, ціннісні орієнтації. Людина володіє психологічною здатністю вибирати і тому здійснювати вчинки. Разом з тим людська діяльність є обумовленою, з одного боку, зовнішнім світом та об’єктивними умовами життя як соціобіологічної істоти (генетична спадковість, стан здоров’я, інстинктивними та підсвідомими потягами, психічним станом), з іншого, – внутрішні умови – це необхідність здійснення вибору із сукупності особистісних цінностей, бажань і потреб, яка залежить від міри усвідомлення обов’язку та відповідальності, повноти інтелектуального осмислення, інтенсивності переживань та емоційного відношення до оточення та самої себе. Свобода як соціокультурна цінність фіксує можливість діяльності та поведінки в умовах відсутності зовнішнього цілепокладання. Вона постає умовою для функціонування та реалізації цінностей у цілеспрямованій діяльності людини. Свобода – це потреба та здатність людини діяти відповідно до своїх інтересів, цілей, можливість здійснювати вибір. Це здатність, завдяки якій людина, навіть усвідомлюючи усі попередні умови, фактично може обирати спосіб діяльності або бездіяльності, який підпорядковується лише особистим цінностям, і не визначається повністю умовами існування. “Бути – це означає бути приреченим до буття вільним”, – наголошував Ж.-П. Сартр. Істотною є відсутність не просто спонукальних причин, але відсутність саме змушувальних, приневолювальних до певної дії причин. Останнім мотивом вільного вибору – є сама свобода вільного самовизначення по відношенню до цінностей. Але свобода не може бути ототожнена з просто цільовою діяльністю. У вільній дії людина реалізує себе як особистість, оскільки тут реалізується моральний та ціннісний зміст особистості. Саме в активному досягненні цілей якнайповніше розкривається та реалізується особистість. Свобода реалізується як результат інтелектуального осмислення в умовах повної самовладності над власною волею. Складові здійснення вольового акту: 1) усвідомлення уявлення про об’єкт, умови, обставини певної ситуації, яке здійснюється через раціональне осмислення; 2) цільова мотивація, яка визначається через систему цінностей, пріоритетів, надання переваг; 3) вольове рішення, через яке людина призначається до реалізації цієї цінності, інтересу, потреби; 4) вольове прагнення до певної мети. Розуміння свободи залежить від аналізу значення усіх її складових, особливо впливу зовнішніх чинників на можливість вільного волевиявлення. Крайньою позицією є переконання, що свобода – це можливість робити усе, що забажається, або повне заперечення можливості свободи як такої. Детермінізм наголошує на зумовленості людської діяльності певною необхідністю. Діяльність людини залежить від природної, психологічної, моральної, прагматичної необхідності, яка повинна враховуватися під час оцінювання, вибору та мотивації людини. При цьому сам вибір як такий в принципі не залежить від певної необхідності. Необхідним залишається сам факт вибору між різними формами необхідності. Позиція фаталізму перебільшує значення необхідності. Вона ґрунтується на переконанні в існуванні надприродної і незбагненної напередвизначеності подій і навіть власних вчинків, що заперечує саму сутність свободи, її реальність як свободи дій або свободи волі. Волюнтаризм – це протилежна позиція, що наполягає на необмежених можливостях здійснення будь-яких людських дій, які можуть залежати лише від особистого бажання, вибору та волі. Оказіоналізм пом’якшує вищезгадані позиції інтерпретації вольового акту і визнає випадковими зв’язки нашої свободи волі з обставинами життя, оскільки дійсною причиною для діяння є лише Бог. Залежно від прийняття суттєвості усіх складових вольового акту та характеристики визначальнішого впливу однієї із його складових виділяють певні види свободи: – свобода волі – найважливіший вид свободи, який розкриває ціннісно-діяльний аспект свободи. Воля – це духовний акт, який підтверджує або заперечує певну цінність, визнає цінність дійсно вартою того, щоб у певній ситуації прагнути до її здійснення, реалізації. Отже, воля може бути скерованою лише на суб’єктивно цінне бажання. У вольовому акті розкривається здатність людини приймати рішення зі знанням справи, уміння панувати над власними бажаннями. Поняття “свободи волі” визначає конкретну обумовленість волі переважно особистим виваженим рішенням із врахуванням зовнішніх обставин та умов, або через самовизначення людини через відношення до Бога; – свобода дій – вид свободи, який фіксує існування реальних, об’єктивних можливостей здійснювати бажану діяльність. Свобода дій реалізовується на основі врахування того, що існують ситуації фізичного заблокування, неможливості практичної реалізації свободи вибору. Цей вид свободи виявляє значення аналізу зовнішніх можливостей для здійснення вибраного способу діяльності та досягнення бажаної мети: не варто вибирати те, що є фізично неможливим; – зовнішня свобода та внутрішня свобода як види свободи характеризують ті ситуації, в яких людина стає хазяїном, виявляє і утверджує себе як особистість: або націленість на здійснення реально-практичних дій, або ж зосередження на внутрішній інтелектуальній діяльності, мисленні, переживанні, оцінюванні. Важливість наголошення на істотності внутрішньої свободи визначається тим, що справді існують ситуації, коли ускладнюється можливість реальної дії, і в цьому випадку свобода внутрішнього відношення завжди залишається реальною і плідною альтернативою практичній дії. З іншого боку, внутрішня свобода за своїм змістом пов’язана з необхідністю розрізнення власних цінностей та власних інстинктивних потягів. Внутрішньо вільна людина повинна усвідомлювати, що вона керується власним розумом, а не йде за неусвідомленими бажаннями. Аналіз цільової мети, тобто того, що ж саме є об’єктом вільного вибору та вольового прагнення, дає можливість визначити конкретний характер прояву свободи у певній ситуації; – негативний характер свободи, або негативна свобода характеризує таку ситуацію, коли особистісний прояв свободи націлений передусім на досягнення звільнення від обмежувальних умов, обмежень, скерувань, примусу переважно соціального плану. У цій ситуації може передбачатися відкриття майбутніх можливостей для здійснення бажаних проектів власної життєдіяльності. Хоч можливі ситуації, коли власне негативна свобода залишається особистісною самоціллю, свободою заради свободи; – позитивно-творчий характер свободи, або позитивна свобода проявляється у ситуації чітко усвідомленого цілепокладання, так званої цілераціональної діяльності, коли стає можливою реалізація усіх складових вольового акту завдяки умінню оцінити ситуацію, усвідомити її внутрішню необхідність, визначити можливості використання її для досягнення поставленої мети. Людина є вільною не внаслідок негативної сили ухилятись від перешкод, а внаслідок позитивної сили “свободи для” – самоутвердження, прояву власної індивідуальності. Вірогідний характер свободи характеризує ситуацію, в якій проявляється уміння здійснити особистісний вибір за умов вибору з різних можливостей, уміння оптимізувати свій вибір на дійсне осягнення визначеної мети, повноцінну реалізацію особистісних цінностей. Підсумовуючи, варто сказати, що за будь-яких умов людина обирає не просто мету для здійснення певної цінності, але в кожному акті вибору вона обирає саму себе як цілісну особистість. Тому найістотнішою постає міра усвідомленої відповідальності за власне рішення. Причому Ж.-П. Сартр наголошував, що “...людина, яка здійснює самовизначення, завдяки цьому з’ясовує для себе, що вона є не лише тією, яку вибирає собі для себе, але і законодавцем, який одночасно із самим собою вибирає усе людство, – тому людина не повинна уникати своєї повної глибинної відповідальності”. |
|
P-n перехід та його застосування в техніці” Виконав Студент ІІ-го... Польові транзистори (із затвором у вигляді p-n переходу). Статичні характеристики |
1. Загальна характеристика Якщо студент постійно відвідував заняття, успішно виконав усі контрольні завдання впродовж семестру, має позитивну атестацію на підставі... |
|
1. Загальна характеристика Якщо студент постійно відвідував занаття, успішно виконав усі контрольні завдання впродовж семестру, має позитивну атестацію на підставі... |
Методические указания по развитию навыков чтения и устной речи по... Якщо студент постійно відвідував заняття, успішно виконав усі контрольні завдання впродовж семестру, має позитивну атестацію на підставі... |
|
Тема: "Раціоналізм або емпіризм" Виконав студент 12ПМ Шрамко Євген... Введення |
Курсової роботи обирається за порядковим номером із переліку робіт... Цивільного та сімейного права України або пов’язана з його професійною діяльності. Самовільна зміна теми курсової роботи без дозволу... |
|
Екзаменаційні питання з навчальної дисципліни ” Основи філософських знань” для групи КС 21 Філософія в системі духовної культури: взаємовідношення філософії, науки та релігії |
Становлення китайської філософії Греції. То було п'яте сторіччя до н е., яке увійшло в історію китайської філософії як «золоте сторіччя китайської філософії». Як... |
|
Закони діалектики Світогляд як центральне поняття філософії. Його різновиди і типи. Предмет філософії |
Бeзпaлько K. С Прошу надати дозвiл на знаходження групи туристів в прикордонній зоні Закарпатської області з 12. 2011 по 17. 2011, яка проходитиме... |