Баранівський В. Ф., Бабенко М. С. та ін.: Навчальний посібник // За загальною редакцією В. В. Ягупова
|
|
Скачати 3.74 Mb.
|
|
2.3. Закони виховання, закономірності та принципи організації виховної роботи в підрозділі Збройних Сил України Як будь-якому соціальному процесові виховній роботі в підрозділах ЗС України притаманні свої закони, закономірності, принципи, організаційні форми, методи тощо. В.В. Ягупов специфічними, притаманними військовому вихованню визначає закони: соціальної обумовленості цілей, змісту, принципів і методів виховання персоналу ЗСУ; виховуючого та розвиваючого навчання; закон обумовленості виховання особового складу ЗС України характером їх діяльності; цілісності та єдності процесу виховання. Закон соціальної обумовленості цілей, змісту, принципів і методів виховання військовослужбовців. Він виявляє об’єктивний процес визначального впливу суспільних відносин, соціального устрою на формування основних компонентів процесу виховання військовослужбовців. Закон виховуючого та розвиваючого навчання. Він розкриває співвідношення між опануванням знаннями, навичками, уміннями і всебічним розвитком особистості військовослужбовця, тобто передбачає наявність міцного виховного впливу будь-якого навчального заходу і навпаки. Наприклад, організуючи виховні заходи, командир (заступник) має пам’ятати про їх освітні задачі: сприяти загальному розумовому розвитку військовослужбовців і формуванню високого інтелектуального потенціалу держави; сприяти формуванню наукового уявлення військовослужбовця як про місце і роль Збройних сил України у житті держави взагалі, так й про місце і роль кожного окремого військовослужбовця у зміцненні обороноздатності України та її Збройних сил – зокрема; сприяти військово-професійному розвитку військовослужбовців; формувати навички та уміння високої культури як загального міжособистісного спілкування, так і військового етикету тощо. Тільки поєднуючи ці два надзвичайно важливих процеси, пам’ятаючи про необхідність виховання всебічної та гармонійно розвинутої особистості військовослужбовця, можна дійсно виховувати таку особистість, формувати для української держави свідомих та активних громадян. Закон обумовленості виховання військовослужбовців характером їх діяльності. Він з’ясовує співвідношення між педагогічним керуванням і розвитком власної активності військовослужбовців, як об’єктів виховання, між способами організації виховного процесу та його результатами, тобто власне характер виховної та бойової діяльності військовослужбовців має формувати гармонійно розвинутих військовослужбовців з менталітетом народу України, здатних ефективно виконувати завдання по захисту територіальної цілісності та недоторканості України шляхом постійного підвищення бойової майстерності, підтримання високої бойової та мобілізаційної готовності – взагалі та обґрунтувати зміст їх виховання і визначати основні напрямки їх військово-професійного формування, розвитку і вдосконалення – зокрема. Закон цілісності та єдності процесу виховання. Він виявляє співвідношення частини та цілого у виховному процесі, необхідність гармонійної єдності всіх його компонентів. Наприклад, бойова і мобілізаційна готовність будь-якого військового підрозділу і військової частини – зокрема та Збройних сил України – взагалі. Характер дій військовослужбовців на сучасному полі бою передбачає наявність у військовослужбовців комплексних військово-професійних знань, навичок, умінь і високих морально-бойових та духовних якостей. Через це процес виховання у Збройних силах України має організуватися у комплексі, складати як у теоретичному, так і прикладному аспекті суцільну єдність і служити основному призначенню Збройних сил України - бути в постійній бойовій та мобілізаційної готовності та забезпечувати державний суверенітет і недоторканість нашої Батьківщини. Закон єдності і взаємозв’язку теорії та практики виховання військовослужбовців. Він розкриває співвідношення між змістом і методами виховання та майбутньою діяльністю військовослужбовців, залежністю теорії військового виховання від сучасної військової практики. Зміст діяльності військовослужбовців у сучасних умовах, переважно, має екстремальний характер, накладає на їх свідомість і психіку надзвичайно великі навантаження. У зв’язку з цим переважна більшість виховних заходів повинна мати військово-професійну та національну спрямованість і ґрунтуватися на загальнолюдських цінностях. Вони, безперечно, мають здійснюватися шляхом активної участі військовослужбовців у різноманітних виховних заходах. Тому в змісті виховання військовослужбовців Збройних сил України мають своєчасно відбиватися останні досягнення військової науки, зміни у стратегії та тактики дій вірогідного противника, досвід сучасних воєнних конфліктів, національні та загальнолюдські цінності. Під закономірностями виховного процесу розуміються конкретні прояви вище зазначених законів, які мають об’єктивні, суттєві, стійкі та повторювальні зв’язки між компонентами виховної роботи. Охарактеризуємо ті закономірності, що впливають на визначене завдання формування гармонійно розвиненої особистості в сприятливому виховному середовище. До таких закономірностей сучасні військові науковці (В.В. Ягупов, Є.Ю. Литвиновський) відносять дві групи: перша група стосується власне особистості особового складу ЗС України; друга група – військових колективів (середовища) де ця особистість самовдосконалюється. Ніж розкрити ці закономірності треба звернути увагу на два суттєвих момента. 1.В процесі виховної взаємодії повинен відбуватися інтерактивний процес, тобто формуватися особистість всіх учасників виховання (і особового складу, і командирів). Відмінність полягає лише в тому, що на тих у кого формують якості проводиться прямий вплив, а на тих хто проводить цей вплив – опосередкований, через партнера по взаємодії. Тобто “вказана взаємодія може розглядатися у двох аспектах, як зміна особистості під впливом контакту з “суспільним наповненням” і як флуктуація соціального середовища, яка викликана контактом з особистісним потенціалом”. 2. Про військовий колектив можна вести мову там, де є тісна комунікативна взаємодія – підрозділ, батальйон, у частинах вищого рівня доречно вести мову про організаційне середовище, так як навіть окремі підрозділи виконують різні завдання, і рівень комунікативної взаємодії між їх особовим складом дуже низький. Тобто на рівні підрозділу ведеться мова про міжособистісні взаємовідносини, а на рівні військової частині міжгрупові. З урахуванням цих двох моментів до першої групи належать такі закономірності:
До другої групи відносяться:
Окрім законів, закономірностей організації виховної роботи, її вихідними положеннями є принципи. До принципів організації виховної роботи відносяться загальні принципи виховання, принципи військового виховання як специфічні принципи військового середовища та власне принципи організації виховної роботи, які викладені в її Концепції. Основними принципами національного виховання є:
До числа головних факторів відносяться: образ життя, що склався; умови життя (традиції, нрави, норми найближчого середовища); рівень розвитку та умови життєдіяльності колективу; засоби масової інформації; норми взаємовідносин у первинних колективах; індивідуальні та особистісні властивості суб’єктів виховної роботи.
Принципи військового виховання розподіляються на: 1. Принципи, що обслуговують усі компоненти виховного процесу:
2. Принципи, що стосується вихователя (командирів, заступника з гуманітарних питань) та методики виховної роботи:
3. Принципи, що стосуються діяльності власне особового складу підрозділу: -свідомість, самодіяльність та активність. Принципами організації виховної роботи в підрозділі є такі: 1. Державна і патріотична спрямованість виховної роботи. Цей принцип вимагає чіткого розуміння всім військово-педагогічним колективом мети та завдань виховання, його обумовленості національно-державницькою ідеологією формування у військовослужбовців комплексу морально-психологічних, фізичних та розумових якостей, глибокого розуміння ними належності до українського народу, своєї Батьківщини – України, внутрішньої потреби та готовності відстоювати та захищати її інтереси, реалізовувати свій особистий потенціал на благо зміцнення обороноздатності Української держави. Тому кожен виховний акт, метод, засіб, прийом виховного впливу має відповідати меті виховання. З урахуванням цієї вимоги всі виховні заходи повинні плануватися і проводитися так, щоб “працювали” на формування та розвиток у військовослужбовців необхідних морально-бойових якостей, забезпечували державницьку і патріотичну спрямованість виховного процесу. 2. Взаємозалежність змісту, форм і методів виховної роботи. Розвиток особистості військовослужбовця – це певна послідовність зміни її властивостей, якостей з притаманними їм структурою та психологічними закономірностями. Тому цей принцип має забезпечити наукове обґрунтування, приведення в певну систему всіх наявних на сьогодні форм і методів виховної роботи відповідно до її змісту, до індивідуальних особливостей військовослужбовців. Він вимагає необхідності відслідкування змін у мотиваційній, емоційно-вольовій, пізнавальній, операційно-діяльнісній сферах особистості, її ставлення до виконання службових обов’язків і відповідного корегування змісту виховної роботи, вибору оптимальних, адекватних йому форм і методів виховного впливу. Крім того, даний принцип вимагає відповідності вибраної форми чи методу виховної роботи організаційним, морально-психологічним, інформаційним, педагогічним, культурно-просвітницьким заходам, з урахуванням ланки її проведення (підрозділ, частина, з’єднання, об’єднання, оперативного командування, виду ЗС). 3. Повага до особистості, конституційних прав і свобод військовослужбовців, орієнтація на ідеали демократії та гуманізму, загальнолюдські моральні цінності. Цей принцип підходу до людей сприяє створенню турботливого ставлення до людини, вимогливості до себе і до інших, довіри. Головне полягає в тому, що необхідно роботу організувати таким чином, щоб довести до свідомості військовослужбовців того, що людина – найвища цінність, яку необхідно захищати. Виховна робота має відповідати основним вимогам, проголошеним у Декларації прав людини, Конституції України, створювати всім умови для найповнішого розвитку особистості. 4. Безперервність і спадкоємність у виховній роботі, органічне поєднання у виховному процесі національних, історичних і культурних традицій з почуттям нового. Головною метою виховної роботи має бути формування військовослужбовця, як громадянина, патріота своєї держави, який на основі набуття соціального військового досвіду, фізичного удосконалення, успадкування духовних надбань українського народу, достатнього рівня розвитку правової, військової, моральної, естетичної культури здатний відстояти національні інтереси України. Принцип вимагає оцінювати готовність до виконання службових обов’язків за рівнем розвитку особистості військовослужбовця: її мотиваційної, емоційно-вольової сфер, пізнавальних процесів, знань, умінь, навичок, які необхідні воїну. Крім того, даний принцип передбачає спадкоємність в роботі, суть якої полягає, перш за все, в тому, щоб йти вперед, опираючись на все досягнуте раніше, творчо збагачуючи його. Формування особистості військовослужбовця має будуватися на національних засадах, на суспільно-історичному досвіді України, на невіддільності його від національного ґрунту, на врахуванні історичного досвіду, народних традицій у виховній роботі; на розвитку національно-патріотичної свідомості кожного військовослужбовця незалежно від його національності, віросповідання, соціального стану. Дотримання цього принципу вимагає докорінного перегляду форм та методів військово-патріотичного виховання військовослужбовців, творчого підходу до впровадження народних, національних звичаїв, форм роботи. 5. Конкретність та узгодженість змісту, форм і методів виховної роботи. Використання на практиці цього принципу означає, що у виховній роботі необхідно виходити із завдань, які стоять перед військами (силами) на даному етапі; враховувати воєнно-політичну обстановку в світі і навколо України та висновки з неї; приймати до уваги особливості сучасного етапу реформування та розвитку ЗС України, зміни, що проходять в структурі, оснащенні військ (сил) сучасними зразками озброєння та військової техніки, в системі комплектування ЗС України особовим складом; враховувати зміни в самому особовому складі, в системі навчання, виховання, та психологічної підготовки; добиватися відповідності її змісту цілям і завданням бойової та мобілізаційної підготовки, підтримання високої бойової готовності військ (сил). Принцип конкретності та узгодженості вимагає узгодженості і координації за цілями, завданнями, місцем, часом, формами і методами виховної роботи всіх категорій вихователів; забезпечення єдності всіх складових та напрямів виховної роботи; здійснення диференційованого підходу до військовослужбовців, врахування загальних та індивідуально-психічних особливостей і характеристик всіх категорій особового складу, їх вікові, сімейні та інші особливості, загальноосвітню та технічну підготовку, культурний рівень; творче використання арсеналу форм, методів, засобів і прийомів виховної роботи, врахування всіх факторів, що впливають на формування і розвиток моральної свідомості, високих морально-бойових якостей. 6. Науковий підхід до планування, здійснення та оцінювання результатів виховної роботи. Цей принцип вимагає чіткого визначення напрямів, шляхів, змісту, засобів, методів щодо реалізації цілей виховної роботи, прийняття конкретних заходів виховної роботи, їх термінів та виконавців. Планування виховної роботи має бути погоджено з заходами бойової підготовки, завданнями підрозділу, військової частини, їх повсякденною життєдіяльністю та органічно їх доповнювати. Воно повинно об’єктивно прогнозувати розвиток соціально-психологічних процесів в підрозділі, військовій частині та оптимально моделювати виховні заходи, спрямовані на зміцнення морально-психологічного стану особового складу та успішне вирішення завдань військової частини, підрозділу. Науковий підхід до планування та здійснення виховної роботи вимагає опори на сучасні наукові теорії в організації управління соціально-психологічними процесами у військових колективах, новітніх знань в області військової соціології, педагогіки та психології. Даний принцип вимагає об’єктивного оцінювання і вимірювання результатів виховної роботи, змін в об’єктів виховної роботи внаслідок виховних впливів. Проблема діагностики виховної роботи, визначення критеріїв і ступенів її результативності є вкрай актуальною проблемою, яка на сьогодні залишається слабо вивченою і методично не обґрунтованою. Діагностика виховної роботи спрямована на глибоке вивчення умов перебігу виховного процесу, визначення шляхів його вдосконалення на основі знання про способи й умови взаємодії його компонентів, своєчасної корекції виховної роботи. Отже, сукупність всіх зазначених принципів (виховання, національного виховання, військового виховання та виховної роботи) забезпечує успішне визначення завдань та змісту, підбір методів, засобів і форм виховної роботи. Форми та методи організації виховної роботи розглянемо при розкриті окремих проблем організації виховної роботи в підрозділі. Зазначимо, що всі існуючи методи і форми можна розподілити за групами: методи і форми виховання під час навчально-бойової діяльності, методи і форми виховання під час службової діяльності і методи і форми виховання під час позаслужбової діяльності особового складу ЗС України. Таким чином, виховна робота в підрозділах ЗС України – динамічний процес, складова системи загальнонаціонального виховання, метою організації якого з одного боку є формування достатнього для дій за призначенням рівня морально-психологічного стану особового складу, з іншого, створення сприятливого виховного середовища для його самовдосконалення та саморозвитку. Результатом організації виховної роботи в підрозділі повинен стати Військовослужбовець – не носій рафінованих військово-технічних знань, умінь та навичок (військовий “гвинтик” суспільної машини), а високоосвічена, інтелігентна, високо статусна особистість у суспільстві, яку поважають за чесність, вихованість і почуття обов’язку, високу громадську свідомість, патріотизм, високу професійну компетентність, відповідальність за втілення в життя вимог Конституції України, Законів України, наказів командирів (начальників), відповідальність за підтримання на належному рівні бойової готовності військ, зміцнення військової дисципліни та правопорядку. Р  озділ 3. ЄДИНОНАЧАЛЬНІСТЬ У ЗБРОЙНИХ СИЛАХ УКРАЇНИ – ОСНОВНИЙ ПРИНЦИП УПРАВЛІННЯ ВІЙСЬКОВИМИ ПІДРОЗДІЛАМИБудь-яка соціальна діяльність здійснються на основі певних принципів. Закон України “Про Збройні Сили України” (редакція 2000 р. зі змінами щодо переходу на тривидову структуру, внесеними законом України від 3 червня 2004 р.) визначив основні принципи, на основі яких будуються та здійснюють свою діяльність ЗС України. Це такі принципи: – демократія і гуманізм; – верховенство закону; –підзвітність конституційним органам законодавчої і виконавчої влади; – єдиноначальність і колегіальність вироблення рішень; – загальний військовий обов’язок громадян України; – добровільність вступу на кадрову військову службу; – дотримання військової дисципліни; – гласність діяльності та збереження військової таємниці; – позапартійність; – гарантія соціально-правового захисту військовослужбовців. Всі ці принципи тісно пов’язані між собою, доповнюють та збагачують один одного. Але одним з найважливіших серед них є принцип єдиноначальності. Цей принцип полягає в особливих повноваженнях командира підрозділу, які полягають у: наділені всією повнотою розпорядчої влади стосовно підлеглих; персональної відповідальності перед державою за всі сторони життя та діяльності підрозділу і кожного військовослужбовця; наданні права одноособово приймати рішення, віддавати накази; забезпеченні виконання зазначених рішень, виходячи із всебічної оцінки обстановки та керуючись вимогами статутів ЗС України. 3.1. Сутність і зміст єдиноначальності в Збройних Силах України Сутність єдиноначальності полягає в єдино-особовій відповідальності командира за підпорядкований підрозділ, у наданні йому прав для управління ним. Вона базується на безпосередньому підпорядкуванні підлеглого начальникові, точному та своєчасному виконанні підлеглим наказів та розпоряджень. Єдиноначальність в ЗС України забезпечує максимальну гнучкість й оперативність управління підрозділами, дозволяє командиру діяти сміливо, рішуче, ініціативно. Відповідно до принципу єдиначальності командир повинен координувати дії всіх структур військового механізму, своєчасно і ефективно використовувати матеріально-технічні засоби і людські сили для успішного вирішення навчально-бойових завдань в мирний час і досягнення перемоги у воєнний час. Принцип єдиноначальності передбачає певні взаємовідносини між командиром і підлеглим. Сутність їх полягає в тому, що командир має право: – віддавати підлеглому накази; – вимагати у підлеглих дотримання військової дисципліни, вимог Конституції та законів України. Реалізуючи свої права командир повинен виявляти повагу до підлеглих. Згідно статутного розподілу повноважень командир підрозділу відповідає за: – бойову готовність, бойову підготовку, внутрішній розпорядок; – збереження військової техніки та озброєння; – дотримання принципів соціальної справедливості; – забезпечення охорони державної таємниці; – за бойову підготовку, виховання, військову дисципліну, морально-психологічний стан особового складу; – внутрішній порядок в підрозділі; – за всебічне забезпечення особового складу. Підлеглий, в свою чергу, повинен: – виконувати накази командира (начальника) – неухильно виконувати положення статуту; – виявляти повагу до командира; – неухильно виконувати положення статуту; – дотримуватися військової ввічливості та вітання; – з особистих питань звертатися до свого командира. – доповідати командиру про все, що з ним сталося; Єдиноначальність є неодмінною умовою підтримання високого рівня військової дисципліни, організації і проведення якісного навчання та виховання військовослужбовців, забезпечення високої постійної бойової і мобілізаційної готовності підрозділу. Особливістю застосування принципу єдиноначальності в управлінні підрозділами ЗС України є те, що в основу організації життєдіяльності особового складу військового підрозділу командир повинен покласти національно-державницькі інтереси, які полягають в забезпеченні як національної безпеки держави, так і консолідації громадян України, створенні умов для реалізації їх прав і свобод. Відповідно до цього командир, спільно з керівним складом підрозділу, повинен виступати провідником ідеї національної свідомості та самобутності серед підлеглих, виховувати в них якості громадян-патріотів, готових стати на захист своєї Батьківщини. Іншою особливістю принципу єдиноначальності, що підвищує ефективність управління підрозділом є поєднання його дії з дією принципу колегіальності на етапі прийняття рішення. Це дає можливість командиру підрозділа заслухати думки підлеглих на нарадах і загальних зборах, враховути їх при вирішенні питань повсякденного життя, підготовки і ведення бойових дій. Отже принцип єдиноначальності належить до загально визначених, необхідних норм військового будівництва і покликаний забезпечити гнучку керованість підрозділів. 3.2. Особливості єдиноначальності в умовах демократизації Збройних Сил України та цивільного контролю над їх діяльністю В умовах сьогодення, коли Україна заявила, що вона є суверенна, демократична, соціальна, правова держава, необхідно звернути увагу на співвідношення принципів єдиноначальності і демократії в ЗС України. Беззаперечним напрямом розвитку сучасного українського суспільства є забезпечення повноправності народу, непохитності додержання і виконання законодавчих норм всіма верствами населення, органами державного і військового управління. У цьому напрямі передбачається забезпечити перехід від армії-знаряддя адміністративно-командної системи – до армії правової держави. Отже, майбутнє українського війська – це військо демократичного типу. У чому ж полягає демократична природа ЗС України? По-перше, історичне призначення армії та інтереси її соціального складу збігаються. Тобто, армія створюється народом, складається із його представників і захищає їх інтереси. По-друге, демократизм нашої армії полягає в тому, що зміст соціально-політичних, організаційних принципів військового будівництва відображає загальний дух розбудови незалежності, правової, демократичної держави. Крім того, відповідно до ст. 13 Закону “Про Збройні Сили України”, наша армія будується і здійснює свою діяльність на основі демократії і гуманізму, верховенства Закону, загального військового обов’язку громадян України, гарантованого соціально-правового захисту військовослужбовців. По-третє, демократична природа нашої армії розкривається в повноті прав і свобод, гарантованих військовослужбовцям Конституцією та іншими законодавчими актами. По-четверте, у структурі ЗС України створені демократичні інституції, діяльність яких спрямовані на посилення соціальної активності і самодіяльності військовослужбовців. У підрозділі до таких інституцій належать: ради військовослужбовців різних категорій, спортивні, творчі та інші самодіяльні організації військових колективів, загальні збори військовослужбовців. Крім того у військових частинах створюються атестаційні комісії, офіцерські збори, суди честі, жіночі ради, житлові комісії тощо. Практика організаційної діяльності командирів свідчить, що кращих результатів досягають ті підрозділи, в яких створено умови для добрих ділових взаємостосунків між командирами і підлеглими, велика роль надається діяльності громадських організацій, радчих органів на етапі прийняття управлінського рішення. Одним із критеріїв ефективного управління військовим підрозділом є рівень розвитку вміння командира слухати підлеглий особовий склад, радитися з ними, чуйно уловлювати їх настрій, виражати їх інтереси. Переконливим свідченням цього є результати вивчення історичного досвіду запорізького війська. У запорізькому війську був своєрідний демократичний устрій. Усі важкі справи вирішувала військова рада і в ній брали участь усі козаки. Рада вибирала старшого, судила за великі провини, затверджувала плани воєнних походів. Гетьман мав необмежену владу над козаками під час війни, але після походу у всьому відповідав перед радою. Великий полководець О.В. Суворов заплакав на колінах перед генеральською радою, яка більшістю схвалила вже прийняте ним рішення – не відступати, а здійснити перехід через Альпи і раптово атакувати противника там, де він не очікує нападу. Учень О.В. Суворова – М.І. Кутузов зібрав підлеглих генералів на відому раду в Філях, щоб прийняти історичне рішення про залишення Москви заради збереження армії й держави. Всі ці приклади свідчать про те, що одноосібні рішення приймалися та оголошувалися після ради з підлеглими. Саме такі факти і свідчать про наявність дії принципу демократизму при прийнятті рішення командиром підрозділу. Розвитком реалізації принципу демократизму в управлінні армією є організація діяльності органів державного управління, громадськості щодо організації цивільного контролю над ЗС України. Необхідність організації цивільного контролю над діяльністю ЗС України обумовлена стрімким розвитком способів, форм, методів та інструментів збройної боротьби, що надає можливість армії вести самостійні, автономні політичні дії, впливати на суверенітет та територіальну цілісність країни. Отже, організація цивільного контролю за діяльністю ЗС України викликана необхідністю забезпечити національну безпеку держави, з однієї сторони. З іншої – забезпечення прав і свобод військовослужбовців як повноправних громадян України. Основні завдання цивільного контролю над ЗС України визначені в статті 2 Закону України „Про демократичний цивільний контроль над Воєнною організацією і правоохоронними органами держави” (№ 975 – IV від 19.06.2003 року). Згідно них цивільний контроль має забезпечувати: пріоритет політичних підходів до вирішення питань військового будівництва, спрямування діяльності всіх складових частин Воєнної організації та правоохоронних органів на реалізацію визначених засадами внутрішньої і зовнішньої політики завдань у сфері національної безпеки і оборони, правоохоронної діяльності з метою становлення і розвитку громадянського суспільства та зміцнення конституційного правопорядку в державі, здійснення визначених Конституцією України функцій у сфері національної безпеки, оборони та зміцнення громадського порядку; дотримання законності в діяльності всіх складових частин Воєнної організації та правоохоронних органів держави; підтримання політичної стабільності в суспільстві, створення умов, які унеможливлюють використання ЗС України та інших військових формувань, правоохоронних органів для обмеження прав і свобод громадян або з метою повалення конституційного ладу, усунення органів влади чи перешкоджання їх діяльності, а також в інтересах окремих осіб, політичних партій, громадських організацій; попередження та недопущення порушень конституційних прав і свобод, захист законних інтересів громадян України, які перебувають на службі у ЗС України, інших військових формуваннях, утворюваних відповідно до законів України, та у правоохоронних органах, осіб, звільнених з військової служби, а також членів їхніх сімей; урахування громадської думки, пропозицій громадян та громадських організацій при обговоренні й ухваленні рішень з питань діяльності Збройних Сил України, інших військових формувань, правоохоронних органів та посадових осіб у сфері оборони, національної безпеки, зміцнення громадського порядку і законності; виділення відповідно до законів у необхідних обсягах і раціональне використання бюджетних коштів, спрямовуваних на утримання і функціонування Воєнної організації та правоохоронних органів держави, зокрема на реформування Збройних Сил України; використання за цільовим і функціональним призначенням державного майна, переданого в управління ЗС України та іншим військовим формуванням, а також правоохоронним органам; своєчасне, повне і достовірне інформування органів державної влади та суспільства про діяльність ЗС України, інших військових формувань, правоохоронних органів, забезпечення відповідності вимогам Конституції і законів України, нормам міжнародного права, реальній військово-політичній і криміногенній обстановці, завданням забезпечення надійної оборони і безпеки держави, зміцнення громадського порядку. Завдання цивільного контролю над ЗС України реалізуються через дії відповідних органів. У найбільш загальному вигляді система демократичного цивільного контролю реалізується через керівництво і контроль за діяльністю ЗС України: - органом законодавчої влади. Парламент приймає концепцію національної воєнної політики (воєнну доктрину); призначає чи затверджує військове командування; затверджує військовий бюджет; визначає повноваження збройних сил у надзвичайних обставинах. - органом виконавчої влади. Керівництво ЗС України підпорядковується цивільному уряду; керування військовою адміністрацією здійснює один із членів уряду – також цивільна особа - органом судової влади. Здійснюється контроль за тим, щоб в армії не порушувалися основні права і свободи громадян. Крім того, вище керівництво ЗС України здійснюється політичними керівниками, що несуть відповідальність перед парламентом і виборцями за їх діяльність. Також в інтересах вирішення завдань цивільного контролю над ЗС України створюється законодавча база, яка вводить всередині збройних сил певні обмеження, що ускладнюють чи виключають використання армії в антиконституційних цілях (наприклад, заборона участі військовослужбовців у діяльності політичних партій). Важлива роль в цивільному контролі над діяльністю ЗС України відводиться діяльності громадських організацій, органів місцевої влади. Особливо велика увага з цього питання приділяється підтримці контактів військовослужбовців з населенням у місцях дислокації підрозділів. Для цього використовуються такі загальноприйняті форми, як запрошення цивільного населення на святкування історичних дат та ювілеїв, що пов’язані з боротьбою за національну незалежність, державотворенням. Традиційними стали паради військ, марші військових оркестрів, військово-спортивні свята, що проводяться за участю і цивільного населення, демонстрації різної військової техніки. Для ефективного демократичного цивільного контролю над воєнною організацією держави необхідним є чітке нормативно-правове визначення того, хто і як несе відповідальність за визначення функцій і завдань силових структур на кожному етапі їх розвитку; своєчасне нормативно-правове забезпечення їх діяльності; визначення конкретних параметрів структури і чисельності військових формувань відповідно до змін характеру та рівня безпеки, загроз, ризиків; забезпечення матеріально-технічною базою і ресурсами; розробку довготривалих та короткотривалих програм розвитку та їх реалізацію; соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей. Таким чином, аналізуючи проблему демократичного і цивільного контролю над оборонною сферою та практику реалізації деяких основоположних принципів в Україні, можна дістати деяких висновків. Цивільний контроль у демократичній правовій державі виступає, свого роду, регулятором військово-цивільних відносин, при якому основні принципи демократичного суспільства займають головне місце стосовно принципів військової справи. Здорові військово-цивільні відносини детерміновані, по-перше, привнесенням твердих обмежень на політичну діяльність військових професіоналів і по-друге, чітким розмежуванням юрисдикції між інститутами, котрим суспільство надає право на застосування сили, серед яких роль армії обмежується обороною від зовнішнього ворога. Система цивільного контролю в демократичних державах, при всій своїй подібності, має національні особливості. В Україні, як молодій державі, важливо враховувати, що міцний фундамент цивільного контролю створюється саме в період розбудови державності. В період формування правової бази військово-цивільних відносин Україні важливо використовувати світовий досвід їх нормативного регулювання. Норми виступають важливим засобом унеможливлення втручання військових у політику. Крім того, активне впровадження нормативних взаємин виступає свідченням високої політичної культури суб’єктів військово-цивільних відносин, властивої лише державам з розвиненим рівнем демократії. Як орган держави, армія повинна провадити і захищати політику держави, а не окремих політичних партій чи угрупувань. Це означає, що збройні сили потрібно виховувати не в дусі відданості якій-небудь партії та її ідеям, а в дусі любові до своєї Батьківщини, до свого народу, його історії і традицій, у дусі пошани до держави, її символів і законів, у тому числі, дусі святості військового обов’язку, визнання вищої цінності загальнолюдських моральних норм. 3.3. Основні методи та форми виховної роботи щодо зміцнення єдиноначальності Виховна робота щодо підтримання та зміцнення єдиноначальності проводиться за двома напрямами: по-перше, це підвищення авторитету командування підрозділами, удосконалення його морально-бойових якостей, стилю і методів роботи з підлеглими; по-друге, зміцнення військової дисципліни та правопорядку в підрозділі, формування в особового складу беззаперечної довіри до командирів, свідомого виконання їх наказів. Важливою рисою офіцера українських збройних сил має бути його високий патріотизм, вірність українському народові й готовність йому служити й захищати. Офіцер – це взірець вірності національній ідеї, українській державності, здатності обороняти Україну, її суверенітет, територіальну цілісність і недоторканість. Деякі якості формуються системою гуманітарної підготовки. Ця система та весь арсенал суспільно-політичного та правового інформування формують у командирів глибоке розуміння свого призначення, суті єдиноначальності. Саме тут удосконалюється уміння володіти аудиторією, грамотно вести бесіди з особовим складом, відшліфовується ораторське мистецтво, а це немаловажна риса авторитету. Зміцнення єдиноначальності неможливе без подальшого удосконалення воєнно-технічної, психолого-педагогічної, професійної підготовки офіцерів. Окрім високого рівня освіченості, яку в наш час набувають офіцери у вищих військових навчальних закладах, їм необхідно постійно підвищувати свій професійний рівень самостійно. Цього вимагають швидкоплинні зміни, що відбуваються у військовій справі. Тільки всебічно підготовлені офіцери, які знають природу сучасного бою, зброю та техніку, технології роботи з особовим складом зуміють управляти підрозділами, приймати найбільш доцільні рішення. Невипадково керівництво держави вимагає від офіцерів “...завжди і скрізь, від первинних, базових ланок бути цементуючою силою і взірцем у всьому – ратній майстерності і дисциплінованості, поведінці у побуті і зовнішньому вигляді. Від офіцерів у першу чергу залежить, щоб армійська служба стала для людини не втраченим, викресленим з повноцінного життя часом, а періодом громадянського змужніння, розширення світоглядних горизонтів, формування особистісних якостей” Отже, тільки такі офіцери будуть мати високий авторитет серед підлеглих та колег, їх накази та розпорядження будуть компетентними. Одним із важливіших завдань подальшого зміцнення єдиноначальності стає удосконалення стилю керівництва підлеглими. Кожний офіцер зобов'язаний формувати у собі риси керівника. До них відноситься: – здатність бачити головний напрямок у досягненні високої бойової готовності підрозділу, безумовне виконання планів бойової та гуманітарної підготовки; – постійно впроваджувати новітні досягнення науки в практику, удосконалювати способи ведення сучасного бою, покращувати методи керівництва підрозділами; – розвивати та удосконалювати форми та методи роботи з особовим складом, вивчати його морально-психологічний стан та впливати на його покращення, вміти організувати морально-психологічне забезпечення діяльності підрозділу. |
Схожі:
|
ОСНОВИ ПРАВОЗНАВСТВА Навчальний посібник За загальною редакцією професора Пастухова В. П Кримського економічного університету КНЕУ; М. Ю. НАУМ доцент Прикарпатського державного |
ВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ ВИЩА ОСВІТА УКРАЇНИ І БОЛОНСЬКИЙ ПРОЦЕС Навчальний... В55 Вища освіта України і Болонський процес: Навчальний посібник / За редакцією В. Г Кременя. Авторський колектив: М. Ф. Степко,... |
|
Збірник наукових праць (навчальний посібник) За загальною редакцією... Рецензенти: доктор філософських наук, професор Ю. С. Вілков; доктор філософських наук, професор В. В. Остроухов; кандидат філософських... |
Ботаніка Водорості та гриби Навчальний посібник (під редакцією І. Ю. Костікова та В. В. Джаган) Костіков І. Ю., Джаган В. В., Демченко Е. М., Бойко О. А., Бойко В. Р., Романенко П. О |
|
КОНФЛ І КТОЛОГ І Я Навчальний посібник Конфліктологія: Навчальний посібник. Авт. Зінчина О. Б. – Харків: ХНАМГ, 2007. – 164 с |
КУРС ЛЕКЦІЙ ЗА ЗАГАЛЬНОЮ ТА ГАЛУЗЕВОЮ СКЛАДОВИМИ ПІДВИЩЕННЯ КВАЛІФІКАЦІЇ... У курсі лекцій із загальної та галузевої складових у стислій формі висвітлюються питання державного управління і місцевого самоврядування,... |
|
Кодекс України Науково-практичний коментар За загальною редакцією... Кудінов С. О. гл. 41; Легких К. В. гл. 32; Лобойко Л. М. гл. 7, 8, 37,38; Міщенко |
НАВЧАЛЬНИЙ ПОСІБНИК Сергієнко В. В. Філософські проблеми наукового пізнання : навчальний посібник. / В. В. Сергієнко − Кременчук : Кременчуцький національний... |
|
УДК 37. 03. 6-057. 36: 355 (477) М За загальною редакцією помічника Міністра оборони України, старшого наукового співробітника, кандидата військових наук, генерал-майора... |
Яцківський Л. Ю., Зеркалов Д. В. З57 Транспортне забезпечення виробництва. Навчальний посібник Рекомендовано Міністерством освіти і науки України як навчальний посібник для студентів напряму “Транспортні технології” вищих навчальних... |
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua