РОЗДІЛ IV
ІНКВІЗИЦІЯ:
ЗНИЩЕННЯ НАУКИ, КУЛЬТУРИ, ОСВІТИ
Галина Лозко
Філософія, ототожнена з “відьомством”
задовго до появи інквізиції
Це сталося у березні 415 року. Гипатія (Hypatia) – грецька жінка-математик, астроном і філософ-неоплатонік, була по-звірячому розтерзана фанатичними християнами. Про її життя й смерть пишуть вкрай мало, вочевидь, церква й зовсім воліла б не згадувати про цей жахливий злочин своїх адептів. Деякі автори подають факт вбивства Іпатії як звичайні християнські “репресії проти язичників”. Сучасні ж грецькі рідновіри з громади “Справжні елліни” вшановують героїчну жінку-філософа як останню язичницю, після страти якої занепала антична філософія і сам еллінізм.
Її батько Феон (Theon), геометр, був останнім хранителем Музею в Александрії. За однією з версій, Гипатія (Іпатія) була дівою і ніколи не виходила заміж, за іншою – вона була дружиною філософа Ісідоруса, а її діяльність процвітала під час правління імператора Аркадіуса (Arcadius). Вона читала публічні лекції з філософії Платона, Арістотеля та інших античних мислителів. Гипатія – автор коментарів на “Diophantus” та “Conics Apollonius”. Вона досліджувала астрономічний язичницький календар і мала в цьому значні здобутки, описані в її праці “Астрономічний Канон”.
Мешканці міста Александрії любили й шанували Гипатію за її чудовий шлях, мудрість і надзвичайну красу, порівнюючи її з Богинею Афіною, але християнські пастирі міста заздрили їй, що нерідко трапляється й нині. Під час передпасхального посту, коли юдеї святкували свій Пурім, ситуація досягла трагедійного завершення.
...Того дня архієрей опозиційної секти [тобто християнства – ред.] Кирило, проходив повз будинок Гипатії, і побачив великий натовп людей та скупчення колісниць перед її дверима. Хтось прибував, деякі від‘їздили, а інші стояли навколо. Коли він запитав, чому тут натовп і що тут за суєта, її послідовники йому відповіли, що це будинок Гипатії, жінки-філософа, що вона приймала вчених людей, щоб вітати їх і вести філософські розмови. Коли Кирило дізнався про це, його охопила така заздрість, що він негайно почав складати план її вбивства, винайшовши найогиднішу форму страти. Незадовго до цього Кирила призначили архієреєм християн міста Александрії. Між ним і префектом Орестом (другом і однодумцем Гипатії) виник конфлікт. Кирило спровокував чутки, що нібито Гипатія намовляла Ореста до конфлікту.
Провину Гипатії все ж акцентували на тому, що вона була філософ-жінка, до того ж язичниця у все зростаючому оточенні християн. Її звинуватили в “чорній магії”, відьомстві, чарах. Християнські фанатики відстежили, коли Гипатія виїхала з дому на чергову лекцію, вони стягнули її з колісниці, роздерли одяг, і її голу поволочили вулицями міста до церкви Caesareum. В храмі ці “раби божі” здерли з неї шкіру, гострими мушлями відриваючи м’ясо від кісток, і ще трепетні кінцівки кидали у полум’я...
Християнські автори виправдовують дії диякона Петра і архієрея Кирила, мотивуючи свою думку тим, що їхні дії нібито відповідають християнським нормам (!!!) покарання за чари, що предписані імператором Костянтином ІІ, за якими чарівник має бути “розірваним від його кісток залізними гаками”.
Імператор Аркадіус хотів було вчинити суд над християнськими фанатиками за цей злочин, однак, задобрений великими дарунками, залишив справу без покарання. Патріарх Кирило, богослов, звинувачений всією історією у вбивстві язичницького філософа Гипатії, був після смерті канонізований церквою як християнський “святий”.
Пам‘ятаймо про це!
Джерела:
The Catholic Encyclopedia; Bertrand Russell. History of Western Philosophy;
Dictionary of Greek and Roman Biography and Mythology; Byzantine Encyclopedia Suda
Див.: Сварог. – 2008. – № 21.
Запитання і завдання:
1. За що було страчено Гипатію?
2. Як поєднується в християнстві заповідь “не убий” з реальною практикою церкви?
3. Знайдіть зображення Гипатії в античному та сучасному мистецтві.
4. Чому Гипатія стала знаковою постаттю у грецьких рідновірів?
5. Знайдіть у “Релігієзнавчому словнику” пояснення терміну релігійний фанатизм. Чи існують такі явища в наш час? Наведіть приклади.
Домінік Гусман – засновник інквізиції
Майкл Беджент і Річард Лі пишуть про римську інквізицію: “Створена на початку ХІІІ ст., вона випередила іспанську інквізицію приблизно на 250 років. Вона проіснувала довше, ніж її аналоги з Іберійського півострова. Якщо інквізицію в Іспанії й Португалії було скасовано до третього десятиліття ХІХ ст., то папська – або римська – інквізиція вижила. Вона існує і продовжує активно функціонувати навіть сьогодні. Щоправда, діє вона під новою, не такою ганебною й компрометуючою назвою. Під сучасною благопристойнішою назвою – Конгрегація доктрини віри – вона й досі відіграє помітну роль у житті мільйонів католиків [і не тільки їх! – Ред.] на всій земній кулі” [с.9].
Засновник інквізиції – син багатого іспанського міщанина Домінік Гусман з Кастилії (1170–1221). Протягом 10 років він учився у Валенсійському університеті й мав неабиякі ораторські здібності. Він боровся з “катарською єрессю”, про яку довідався 1203 року у Франції. У 1206 р., у віці 36 років почав свою кар’єру помічником настоятеля монастиря в м. Осмі.
Катари виступали проти Римської церкви, в якій вбачали втілення зла, біблійну “вавилонську блудницю”. За своїми поглядами вони були ближчі до візантійської (або грецької) ортодоксальної церкви, а деякі їхні релігійні доктрини (такі, як віра в реінкарнацію) споріднювали їх з віровченнями індуїзму, буддизму, зороастризму. Вони повністю відкидали матеріальне заради духовного (близькі також до маніхейства та богомильства), заперечували потребу в священиках. Самі ж вони вважали, що це саме те вчення, яке проповідував Христос. Вони лагідною проповіддю добивалися того, що люди слідували за ними, й на півдні Франції утворилася своєрідна альтернатива Римові. Це був виклик уже корумпованій на той час церкві.
Домінік Гусман створив собі імідж ченця-аскета. Він артистично демонстрував аскетичний спосіб життя– підходячи до корчми, він спочатку потайки наїдався та напивався, а в закладі, де ночував, показував себе як строгий чернець-аскет, не вживаючи їжі й питва: “Судячи по всьому, він ясно усвідомлював свій образ аскета і не втримувався від того, щоб укріпити його, застосовуючи деякі надто людські, не пристойні святому, хитрощі та викрутаси” (с. 31).
Ось уривок з його промови перед катарами: “Вже багато років я виспівую перед вами солодкі слова, проповідуючи, вмовляючи, плачучи. Але, як кажуть у моїй країні, де не діє паляниця, там подіє канчук. Тепер ми прикличемо на вас воїнів і прелатів, які зберуться разом проти цієї країни… і примусять багатьох людей померти від меча, перетворять на руїни ваші фортеці, повалять і зруйнують ваші стіни і обернуть вас усіх на рабів… Сила меча запанує там, де нічого не змогли вдіяти ласкаві слова” [с. 32].
Свідки діяльності Гусмана повідомляють, що він чинив суд над єретиками на місці й негайно виконував вирок. На його очах спалили сотні тисяч людей, і він досить легко примирив свою совість з їхньою смертю.
У 1213 р. він був помічником і довіреною особою кровожерного керівника христоносців Симона де Монфора, із рук якого отримував “доходи” з кожного взятого міста. Це зробило його знаменитим серед христоносців.
У 1215 р. Гусман був учасником IV Лютеранського Собору в Римі, де отримав від папи Інокентія ІІІ офіційну згоду на заснування ордену Домініканців, який був офіційно визнаний новим понтифіком Гонорієм ІІІ у грудні 1216 р. Орден був заснований у 1215 р. в Тулузі (Франція).
У перші ж роки його діяльності орден зажив такої ненависті громадян Каркассона і Тулузи, що домініканці певний час мусили ховатися на околицях від гніву людей. Ченці-домініканці шпигували, писали доноси і збирали “компрометуючі” відомості, мотивуючи цю діяльність потребами церкви. Гусман був настільки фанатичним, що повністю виснажив свої сили й помер від лихоманки в 50-річному віці в Болоньї.
Та його справа, на жаль, не загинула. Через якихось десять років у Європі вже було понад сто домініканських монастирів, цих розплідників інквізиції, що їх діяльність можна порівняти тільки з якимись кривавими культами. Вступивши до такого монастиря, людина “вмирала” для своєї родини і суспільства, перетворюючись на знаряддя жорстоких тортур і убивств. Папі було вигідно мати таких “псів христових”*, і він часто звертався до них по допомогу в “справах віри”. В 1234 році з метою ідеологічної підтримки інквізиції Гусмана було поспішно канонізовано як “святого Домініка”. Мало знайдеться святих, чиї руки були б настільки заплямовані кров’ю, як Гусманові.
Джерело: Бейджент М., Ли Р. Инквизиция. – М.: Эксмо, 2003. – 352 с., илл.
Символи інквізиції
Традиційним символом домініканського ордену був чорний із білими плямами собака, що тримає в зубах палаючий смолоскип – “вогонь істини”. Цей образ виник завдяки грі латинських слів: монахів часто називали домініканцями (ісп. Dominicanes), що означало послідовники Домініка; однак їх назву можна було перекласти і як “пси Господа” (ісп. Domini canes).
Засновника цього ордену часто зображували поруч із собакою, що тримала в пащі палаючий смолоскип. Згідно з легендою, напередодні народження Домініка до його матері прийшов ангел і мовив: “Ти народиш смолоскип, який спопелить усіх невірних”.
Досі на будівлі Львівського костелу домініканського монастиря, зведеному у ХVІІІ ст., знаходиться герб із зображенням собаки, яка лежить на “святому письмі” й тримає у пащі смолоскип.
“Жебрущий” орден та інквізиція
Домініканський орден затверджено папою римським Гонорієм III 22 грудня 1216 р. З 1220 орден домініканців оголосив себе “жебрущим”, однак обітниці жебрування ченці не дотримувались і в ХIV ст. вони відмовилися від іміджу жебраків. У 1227 домініканці отримали право на повсюдну проповідь і сповідь. Маючи монополію на освіту в усій Європі, “бідні” домініканці заснували і утримували університети в Болоньї, Кельні, Оксфорді. Під їхнім впливом перебували богословські кафедри в університетах Парижа, Падуї, Праги та інших міст Європи.
Домініканці пишаються тим, що до їхнього ордену належали видатні філософи-схоласти (Альберт Великий, Фома Аквінський) і містики (Мейстер Екхарт, Сейс, Йоганн Таулер). Щодо інквізиції, то її було офіційно передано у відання ордену з 1232 р. для боротьби з єретичними рухами, проте вона діяла задовго до офіційного дозволу.
Вже з ХІІІ ст. домініканці розгорнули широку місіонерську діяльність в багатьох країнах світу, в т.ч. й Україні. У 1233 чернець Яцек Одровонж (пол. Jacek Odrowa?, ?ат. Hyacintus, укр. Йоакинф Одровонж) заснував монастир під Києвом. Домініканські монастирі існували в Україні у ХІІІ–ХVІІ ст., а на західно-українських землях до 1939 р.
У 80-х роках ХХ століття домініканцям належали монастирі в 50 країнах світу. На чолі ордену стоїть військовий генерал, який підпорядковується папі. Домініканці обіймають важливі державні пости у Ватикані. Сьогодні домініканці – один з найвпливовіших католицьких чернечих чинів.
Джерело: ВІКІПЕДІЯ
Д. Харитонович
Про “Молот Відьом”
XV століття – часи, коли відьом переслідували з особливою жорстокістю. В роки, якими ми зазвичай завершуємо Середньовіччя, радісно спостерігаючи розквіт гуманізму, систематичне поширення безуму відьомства, цього жахливого відгалуження середньовічної думки, підтверджують такі твори, як “Malleus Maleficarum” (“Молот відьом”) і булла “Summis desiderantes” (“Усіма помислами”) (1487 и 1484). – С. 268.
Один із інквізиторів стверджує, що кожен третій християнин заплямував себе єрессю. Його довіра до Бога спонукає його зробити жахливий висновок, що кожен звинувачений у зносинах з дияволом насправді має бути винним. Адже Господь не допустить, щоб когось, хто не був причетний до занять чорною магією, звинуватили намарне. – С. 270.
1487 – вихід у світ книжки Генріха Інститоріса й Якоба Шпренгера “Malleus Maleficarum” (“Молот відьом”). – С. 411.
“Summis desiderantes affectibus” (“Всіма помислами”) – булла папи Інокентія VIII, проголошена 1484 року й присвячена боротьбі з відьомством і чарами. Безпосереднім приводом для опублікування булли був спротив, що його чинило місцеве духовенство папським інквізиторам Генріху Інститорісу і Якобу Шпренгеру (майбутнім авторам “Молоту відьом”). Основним змістом булли є підтвердження повноважень Інститоріса і Шпренгера у справі пошуку й переслідування чарівників і відьом, дії яких описано на початку булли: плотські зв’язки з демонами; наведення порчі й хвороб на людей, худобу і врожай, причому особливо виділено чари, що перешкоджають людям виконувати подружні обов’язки; нарешті, зречення віри. Таким чином, погляди на відьомство й чари, досить поширені в народі й раніше, але заперечені церквою, стають офіційною доктриною, і єрессю тепер вважається не віра в чарівників, а заперечення цієї віри– С. 496.
Джерело: Харитонович Д. Коментар до праці: Хейзинга Й. Осінь Середньовіччя. – М.: Наука, 1988.
Яків Шпренгер, Генріх Крамер
Молот Відьом
(“Malleus Maleficarum”)
“…їх спалюють тому, що ці злочинці – жінки”
“Молот відьом” – книга, вперше видана в 1486 р. – без перебільшення є найганебнішим документом, який засвідчує вкрай злочинну ідеологію християнської церкви та її інквізиції. Автори російської передмови до сучасного видання назвали її “найпохмурішою з усіх праць про демонологію”. Насправді “Молот відьом” аж ніяк не є працею про демонологію. Слід пам’ятати, що ця книга, насамперед, була не просто загальнообов’язковим кодексом для інквізиторів, але й прямим керівництвом до дії – засудження до страти мільйонів невинних людей, найчастіше жінок і навіть дітей. Щоправда, є в книзі й стародавні легенди про так звану “чорну магію”, які в поєднанні з церковними догмами про “єресь” стали потужним стимулом до нагнітання інквізиційної істерії.
На жаль, досі ніхто не звернув уваги на те, що зміст “Молоту відьом” насправді є логічним продовженням Біблії – цього канонічного твору християн і юдеїв, звідки походять всілякі “кари господні” для всіх, чий світогляд, думки і дії не узгоджуються з їхнім “святим письмом”. Адже автори книги сприяли втіленню в дію біблійних вказівок на зразок: “Чарівниці не зоставиш при житті” (Вихід, 22: 17–18), або: “чоловік чи жінка,.. що пішли б служити іншим Богам, і вклонятися їм, та Сонцеві, Місяцеві, або всім Зорям небесним, то... вкаменуєш їх камінням, і вони погинуть” (5М., 17: 2–3, 5–7); “Коли будуть вони викликати духа предків або ворожити, – будуть конче забиті, камінням закидають їх” (3М., 20: 27) і тому подібні вказівки. Отже, на наш погляд, саме Біблія була ідейним предтечею цього посібника для полювання на відьом. “Молот відьом” став джерелом натхнення для авторів усіх наступних подібних посібників.
Другим поштовхом до створення “Молоту” стала булла папи Інокентія VIII, надіслана 1484 р. пріору Генріху Крамеру з наказом придушити опозицію. Папа мав на увазі деяких священиків, які необережно заперечували чаклунство і не надавали народним забобонам особливого значення – вони переважно виступали проти полювань на відьом. Таким чином, папа Інокентій VIII своєю буллою фактично надав інквізиції офіційне юридичне право застосовувати катування єретиків і благословив церковне мракобісся, що тривало кілька століть.
Автори цієї ганебної праці домініканці Яків Шпренгер (1436–1495) – декан Кельнського університету і пріор Генріх Крамер (латинізоване Інститоріс, бл. 1430–1505). З біографії Крамера, поданій у передмові до сучасного видання, відомо, що він починав свою діяльність в м. Тиролі, де викликав до себе сильну ворожнечу з боку місцевого населення. Щоб обґрунтувати полювання на відьом, він умовив одну повію сховатися в печі, прикинувшись, що там поселився Диявол. Її голос обвинуватив багатьох людей, яких Крамер жорстоко катував. Врешті-решт єпископу Бріксенському вдалося вигнати Крамера з парафії, але він уже був нагороджений за свої старання ерцгерцогом.
У книзі подано типологію злочинів, скоюваних відьмами, а також узаконено відповідні покарання і протидії кожному з них. “Молот відьом” сповнений безлічі майже фольклорних фантастичних історій про “злі діяння відьом”, які нібито укладають договір із Дияволом. Їм приписуються такі злодіяння, як: сексуальні зносини з Дияволом, переміщення в повітрі (польоти на мітлі), перевертництво, псування врожаю й худоби через викликання дощу, граду й пошесті та інші “чародійства”.
Крамер, який мав найбільший практичний досвід боротьби з відьмами, встановив формальні правила для порушення судового позову проти відьми, забезпечення її засудження і виголошення вироку, визначив юрисдикцію інквізиційних, єпископських і світських судів. Адже відьми, які юридично не можуть бути переслідуваними інквізицією як єретики, повинні передаватися двом іншим судам. Подані зразки прийомів допиту свідків, а також арештів, висновків і тортур відьом; звертається увага на вирішення таких практичних питань, як примус до зізнання у відьомстві: фактично відьму не можна було засудити без її власного зізнання, тому для його отримання застосовувалися тортури.
Отже, книга містить також детальну розробку процедури судочинства над відьмами, “щоб як духовні, так і цивільні судді мали в своєму розпорядженні готові прийоми тортур, ведення суду і виголошення вироку”.
За цією спільною працею двох друзів-інквізиторів тягнеться ціла вервечка злочинів, у тому числі й фальсифікація, що висвітлює її з вельми несподіваного боку. Річ у тім, що книга нібито була схвалена офіційним листом богословського факультету Кельнського університету від 1487 р. Але факти свідчать, що це фальшиве “схвалення” було підшите пізніше до вже виданих раніше книжок. Цікавий і той факт, що колеги Шпренгера по університету не відслужили заупокійної меси після його смерті, що настала 6 грудня 1495 р. Це могло бути зумовлено його людською непорядністю.
Нині як апологети християнства, так і незалежні мислителі підкреслюють, що для нас було б нелогічно і неправильно засуджувати уявлення людей XVI ст. з погляду сучасних критеріїв. Звичайно, в цьому вони мають рацію, проте, гуманістичний, науковий і розумний підхід до цієї справи був властивий мислячим людям уже тоді, коли в усій Європі палали вогнища інквізиції, які відкинули розвиток культури на кілька сотень років. Папа Іоанн-Павло ІІ наприкінці свого життя знайшов у собі сили, щоб вибачитися перед людством за ті злодіяння, які скоїла інквізиція, і за мільйони невинних жертв християнського терору. Та чи інші церковні ієрархи знайдуть у собі мужність визнати це? |