|
|
Скачати 0.62 Mb.
|
Є різні рівні свободи, підкреслював Й. Фіхте. Всі вони залежать від рівня розвитку суспільства. На першому рівні свобода виявляє себе естетично, тобто як мистецтво. Далі — як світова ідея, як джерело героїзму та правового порядку. Згодом свобода постає у вигляді наукової ідеї, спрямованої на реконструкцію мислення Всесвіту, та у вигляді релігії, що підпорядковує індивідуальне буття абсолютному божеству. Художник, герой, вчений та святий послідовно виявляються суб'єктами та носіями дедалі вищого рівня свободи. Дійсна ж (абсолютна) свобода належить не їм, а світові «чистого розуму». Ідея «світового розуму» у Й. Фіхте багато в чому перегукується з ідеєю «духовної субстанції»Дж-Берклі. Незважаючи на її абсолютизацію, як і на схоластично абстрактний характер обґрунтування історичної еволюції свободи до рівня «чистої думки» (розуму), не побачити раціонального зерна у вченні Й. Фіхте про свободу неможливо. Це вчення містило глибоко раціональну думку про зростання суб'єктивного чинника в історії. Дещо в іншій площині — у парадигмі матеріалістичного розуміння історії — її повторить К. Маркс. Й. Фіхте, між тим, залишається піонером у постановці цієї проблеми, що й підносить його до рівня новаторів соціально-філософського мислення.Ідея свободи, обґрунтована Й.Фіхте, не замикається, як здавалося б мало бути, на індивідуальному «Я», а узагальнюється філософом до визнання свободи всіх суб'єктів історичної драми. Останнє потребує обмеження свободи заради власної та суспільної (громадянської) злагоди. На цьому ґрунті, згідно з Й. Фіхте, виникає право, формується механізм правової регуляції суспільних відносин. Філософ відокремлював право від моралі. Якщо моральні норми, підкреслював він, с обов'язковими для всіх, то норми правові визначаються лише тими суб'єктами, між якими існує відповідна домовленість. Як і І. Кант, Й. Фіхте обґрунтовує соціальну та громадянсько-стабілізуючу роль приватної власності. Соціальна злагода, за переконанням Й. Фіхте, можлива лише за умови, що кожен індивід є власником. Держава — це організація власників. Закон, що регулює відносини власності, є головним. Саме він визначає правовий статус громадянина, спрямовує його діяльність, встановлює межі розумної та доцільної поведінки. Й.Фіхте заперечував теорію поділу влади й водночас обґрунтовував необхідність введення у систему владних структур інституції «ефорів» — контрольної інстанції, яка стежить за практикою дотримання права всіма державними службами. Порушення закону карається «інтердиктом» — забороною, за якою слідує вилучення винуватця — чиновника із системи владних відносин, переведення його в статус приватної особи. Й. Фіхте був прихильником соціально організованого суспільства, концепції міцної та повноважної держави, яка об'єднує громадян загальною ідеєю, законами, певними визначеними обов'язками та свободами, забезпечує порядок, контролює усталений спосіб життя.У проекті «Закритої торговельної (німецької) держави» філософ скрупульозно описує норми життєдіяльності громадян у найрізноманітніших сферах суспільного та індивідуального буття, обґрунтовує оцінки, за якими ті чи інші життєві вияви мають бути визначені як громадянські або, навпаки, антигромадянські. «Закрита» у Й. Фіхте означає ніщо інше, як ізольована від інших держав світу, економічно самодостатня й така, що сама забезпечує себе, держава; «німецька» — ґрунтована на певному етнонаціональному (у Й. Фіхте — німецькому)просторі; «торговельна» - така держава, підвалиною буття якої є приватновласницькі відносини громадян.Держава Й. Фіхте багато в чому нагадує «ідеальну» державу Платона. Громадяни в ній поділяються на три відносно самостійні верстви: добувачі матеріалу; майстри — художники, що його обробляють; купці, зусиллями яких здійснюється обмін продуктами. При цьому придатність людини до тієї чи іншої сфери діяльності, згідно з Й. Фіхте, визначає держава. Вона ж контролює споживання, встановлює піни, володіє монопольним правом на зовнішні торговельні зв'язки, регламентує громадський порядок, виховує людей згідно із заздалегідь визначеними громадянськими нор мами. Така держава, вважав філософ, перетворюється на «державу розуму». Дійсним у ній є те, що відповідає розумові, праву, за конодавству. З розвитком розуму, самовідданості громадян «торговельна держава» переростає на «моральне об'єднання» людей. Зовнішні чинники регуляції суспільного життя відмирають, тобто поступаються місцем моральним регулятивам, які дедалі активніше нагадують про себе з піднесенням морального духу людини.Жорстка регламентація, засобами якої Й. Фіхте намагається вибудувати «закриту державу», дає підстави для звинувачення філософа у симпатії до тоталітарної організації суспільного життя, недооцінці ним значення індивідуально-активного самовизначення особистості, її внутрішньої свободи, прибічником і пропагандистом якої філософ був у загальнотеоретичній частині своєї соціально-філософської доктрини. Зазначене звинувачення частково знімається осягненням історичних обставин, під впливом (і на переборення) яких був створений проект «закритої держави». Йдеться про розпорошеність німецької буржуазії, необхідність економічної та політичної консолідації нації, об'єднання народу в самостійну міцну державу. Згодом до цих чинників додадуться потреби національного визволення, відродження культури й піднесення самосвідомості громадянина. Й. Фіхте був сином свого часу та свого народу. Він гостро-патріотично реагував на «злобу дня», теоретично вплітаючи її в загальну тенденцію прогресуючої свободи розуму. Попри однозначні організаційні державобудівничі мотиви, Й. Фіхте був і залишається співцем діяльного самовияву людської свободи: «Той, хто вважає себе господарем над іншими, сам е рабом. Якщо він і не завжди є таким, то у нього все ж рабська душа, і перед першим же сильнішим, хто над ним запанує, він буде ганебно повзати. Тільки той є вільним, хто бажає все навколо себе зробити вільним » (Фихте И. Г. О назначении ученого. — М-, 1935. — С. 79 -80, 252). Обґрунтоване теоретично, фіхтеанське звеличення діяльності, розуму та свободи, з одного боку, поєднує філософа з просвітниками та І. Кантом, а з іншого — «перекидає місток» до завершального акорду німецької класики — універсально-діалектичної філософії Г. Гегеля. Між Й. Фіхте та Г. Гегелем, щоправда, ще один гігант духу цієї філософської школи — Ф. Шеллінг, світле дихання думки якого стало кінцевим щаблем до діалектичної моделі соціального Г. Гегеля. 4.Фрідріх Шеллінг.Філософія тотожності. Філософія одкровення. Шеллінг народився у невеликому містечку Леонберг поблизу Штутгарта в сім'ї диякона. Під час навчання в Тюбінгенському теологічному інституті опрацьовує головні твори Платона та І. Канта, виявляє глибокий інтерес до міфології, моралі, мистецтва. У 17 років він захищає дисертацію магістра філософії, у 23 роки за протекцією Й. Гете отримує посаду професора в Йєнському університеті.Стрімкий злет молодого філософа супроводжують цілком зрілі та цікаві філософські праці. Ознайомлення з Й. Фіхте посилює їхню філософську наснаженість. Захоплення Кароліною — дружиною відомого романтика А. Шлегеля (яка згодом залишила свого першого чоловіка й стала дружиною Ф. Шеллінга) надає його філософській творчості небаченого до цього динамізму та художньо-естетичної образності. Як зазначає Ф. Енгельс, праці Ф. Шеллінга цього періоду широко відкрили двері філософствування, від них повіяло свіжим подихом природи. Проте «філософську систему» Ф. Шеллінг так і не створив. Його більш ніж шестидесятирічна творча еволюція є суперечливою. Захопленість Й. Фіхте чергувалась у Ф. Шеллінга з його критикою. Те ж саме стосується й Б. Спінози. Думки щодо філософії природи переплітаються з роздумами про пізнання, мораль, свободу, художню творчість та естетику. Звеличення розуму та свободи межує з апеляцією до Бога як кінцевої причини, Призвідника, первня всього сущого.Як соціальний філософ, Ф. Шеллінг нашому читачеві невідомий. Спеціальних розвідок, присвячених цій частині творчої спадщини великого німецького мислителя, в нашій літературі немає. Якщо про І. Канта та Й. Фіхте (як соціальних філософів) за критичною літературою ще можна скласти певне уявлення, то Ф. Шеллінг був і залишається для нашої соціальної філософії persona grata, тобто особистістю бажаною й представницькою, вченим, що користується довірою, й водночас філософом, порух думки якого нам ще належить осягнути. Ознайомлення з працями Ф. Шеллінга — «Ідеї філософії природи» (1797 рік), «Про світову душу» (1798 рік), «Перший нарис системи філософії природи» (1799 рік), «Система трансцендентального ідеалізму» (1800 рік), «Виклад моєї системи філософії» (1801 рік), «Філософські дослідження про сутність людської свободи» (1809 рік) та іншими — дає можливість не тільки констатувати факт значної уваги філософа до соціальної проблематики, а й стверджувати те, що Ф. Шеллінг розробив гармонійну та оригінальну концепцію соціально-історичного процесу (і прогресу), яка багато в чому передбачала й випереджала відповідні теоретичні побудови великого Г. Гегеля. Власне кажучи, це й не дивно. Ф. Шеллінг і Г. Гегель були друзями, практично одночасно, хоча й на різних курсах (Г. Гегель був старшим від Ф. Шеллінга майже на п'ять років), навчалися в Тюбінгенському університеті, жили в одному інтернаті, дискутували з приводу політики, захоплювалися Великою Французькою революцією. Згодом, уже після закінчення університету, друзі видавали «Критичний філософський журнал». Статті в ньому друкували без підпису, тому обмін ідеями, поглядами, оцінками та певними висновками був для філософів звичайною справою. Пізніше, щоправда, Ф. Шеллінг висловив обурення з приводу того, що Г. Гегель викрав у нього головні філософські ідеї, зокрема, принцип тотожності мислення та буття. Соціально-філософські роздуми «розпорошені» по сторінках практично кожного твору. Останнє створює враження відсутності у Ф. Шеллінга синтетичного бачення соціального. Мін; тим, це не відповідає дійсності. Філософ вибудував оригінальну концепцію соціального й, незважаючи на зміну своїх філософських симпатій, залишався вірним її головним положенням упродовж усього свого творчого життя. Сутність цієї концепції полягає в тлумаченні історичного процесу як «прозріння абсолюту» (абсолютною тотожного, тобто Бога), що втілює в соціальну дійсність свій головний задум — створення всезагально-правового устрою, досягнення царства розуму, моралі та художньої гармонії як людини з природою, так і людини з людиною. Найбільш Грунтовно й послідовно ця концепція розгорнуте. Ф. Шеллінгом у четвертому (головному, як писав про нього сам автор) розділі «Системи трансцендентального ідеалізму» та у «Філософських дослідженнях про сутність людської свободи». Шеллінгіанська соціально-філософська концепція дістала назву «філософії прозріння». Підставою для цього є інтерпретація Ф. Шеллінгом історії як поля діяльності-творчого прозріння — Абсолюту. Незалежно від спрямування еволюції своїх філософських поглядів та їх предметності (натурфілософія, трансцендентальний ідеалізм, філософія тотожності, філософія свободи, філософія прозріння), історію Ф. Шеллінг завжди розглядав як прозріння Абсолюту. При цьому поняття Абсолюту мислитель рихтував не тільки у стилі доглибинної теологічної традиції, а і з урахуванням власне філософських вчень Дж. Берклі про «єдиний духовний первень» ,І. Канта про «продуктивну силу уяви», Й. Фіхте про самодіяльність «абсолютного Я». «Абсолютне» у Ф. Шеллінга постало у вигляді єдності, абсолютної тотожності суб'єктивного (розуму) та об'єктивного (природи), свідомого та несвідомого, суб'єкта та об'єкта - неосяжного розумом діяльного первня. «Немовби споконвічне сонце, що сяє у царстві духів немеркнучим світлом, це вічне неусвідомлене, — писав про Абсолют філософ, — ніколи не стаючи об'єктом, проте накладає на всі вільні дії відбиток своєї тотожності, є одночасно одним і тим самим для всіх інтелігенцій, те невидиме коріння, стосовно якого всі інтелігенції — це лише потенції, вічний (первень. —Авт.), що опосередковує між суб'єктивним у нас, яке саме себе визначає, або споглядальним, водночас — це підґрунтя закономірності в свободі та свободи в закономірності об'єктивного» Діяльність Абсолютного, підкреслював Ф. Шеллінг, охоплює природу, людський розум та історію. При цьому в кожній сфері діяльності Абсолютне переслідує одвічно притаманну його розумові мету. У царині історії такою метою є досягнення ідеалу все загального правового устрою. «Історія, — розмірковував Ф. Шеллінг, — не здійснюється ні з абсолютною закономірністю, ні з абсолютною свободою, а є лише там, де з безконечними відхиленнями реалізує себе єдиний ідеал, причому так, що з ним збігаються якщо не окремі риси, то весь загалом» Зазначений ідеал реалізується в історії єдиною колективною волею (і діяльністю) всього людського роду. Окремому індивідові, писав Ф. Шеллінг, осягнення ідеалу не до снаги. Водночас колективні зусилля складаються з індивідуальної діяльності конкретних людей. З цього випливає, що кожен індивід повинен розпочинати з того, на чому зупинився його попередник. Для того ж, щоб в історії не було перерви, люди мають активно користуватися розумом та свободою, шанувати традицію та надбання попередніх генерацій. Історію філософ розглядав як завзяту, нічим не обмежену гру свободи й водночас як панування сліпої необхідності. У цій «грі свободи, перебіг якої с історія, панує сліпа необхідність, що об'єктивно привносить в свободу те, чого свобода сама ніколи б не змогла досягти». Саме необхідність спрямовує діяльність конкретних індивідів — гру індивідуальних свобод — в єдине історичне річище. Вона ж визначає кінцеву мету їхньої діяльності. Будь-які свавільні дії неспроможні порушити величну ходу необхідності. Сама ж ця необхідність може бути осягнута лише через абсолютний синтез усіх дій. У такому синтезі, згідно з Ф. Шеллінгом, будь-які дії знаходять для себе підґрунтя саме тому, що джерело необхідності, тобто розуму та свободи, знаходиться в Абсолютному — єдиному й кінцевому первні всього сущого.Як уже зазначалося, ідеалом історії, на думку Ф. Шеллінга, є досягнення всезагального правового устрою — побудова міжнародної інституції, своєрідної «держави держав», спроможної забезпечити гармонійні міждержавні зв'язки, міжнародну злагоду, дотримання загальних законів на всіх рівнях міжнародного спілкування. Така орієнтація, як вважав філософ, є гарантом гармонійності загальнолюдської історії й водночас гарантом безпеки окремих держав. Створенню «держави держав», писавФ. Шеллінг, передують дві необхідні умови: по-перше, все загальне поширення принципів правової держави та однакової зацікавленості у збереженні устрою всіх держав; по-друге, підпорядкованість усіх держав єдиному (спільному) законові. Для регуляції міждержавних зв'язків Ф. Шеллінг пропонував заснувати загальний ареопаг народів, що має формуватися з представників усіх культурних народів. Для уникнення зіткнень між державами та народами, на думку філософа, можна застосовував і об'єднану могутність держав, силу їхнього спільного впливу.Спрямованість всесвітньої історії до ідеалу Ф. Шеллінг розглядав у вимірах прогресу. Складність цього питання, підкреслював філософ, полягає у невизначеності критеріїв. Якщо такими критеріями будуть мораль, наука, техніка чи відповідні фази розвитку розуму, то ідею історичного прогресу довести не можливо. Історія постає як вічний коло обіг дій, що постійна повторюються. Ситуація змінюється, якщо як критерій прогресу історії розглядати міру наближення тих чи інших народів до ідеалу правової організації суспільного життя. Саме з правовій організації, на думку Ф. Шеллінга, найглибше та найефективніше реалізує себе свобода. Свобода, яка не має правових таран тій, є нестійкою. Вона вподібнюється певній паразитній рослині. За умов безправ'я індивід ніколи не може бути впевненим у реальності своєї свободи. «Свобода має бути гарантована порядком, так само явним та стійким, як закони природи». Рівень правової організації суспільства (як умова для реалізації свободи) і постає у зв'язку з цим як найхарактерніший критерій прогресу, робить висновок Ф. Шеллінг. Згідно з ним критерієм філософ періодизував загальну історію на три відносно самостійні доби. У першому періоді історії господарює лише доля, тобто сліпа сила, що холодно й несвідомо руйнує все прекрасне та велике. Цю добу Ф. Шеллінг назвав «трагічною». Впродовж неї зникають великі імперії, руйнуються культури, гинуть найшляхетніші представники людського роду, повернення яких на землю залишається для людства загальною одвічною мрією. Другий період історичної драми характеризує реалізація загального задуму природи. Він розпочинається, на думку вченого, з установлення кордонів Римської імперії, інтеграції народів та держав у ті чи інші спільноти, обмеження руйнаційних тенденцій тощо. Третій період розпочинається з приходом Бога, з прозріння людини у співвідношення свободи та необхідності. Місце сліпої долі чи веління природи заступає провидіння. Настає доба реалізації Абсолюту, тобто повної та цілковитої свободи. «Коли настане цей період, — зазначав ф. Шеллінг, — ми сказати не можемо. Проте коли він настане, тоді прийде Бог» Місце Ф. Шеллінга в історії соціальної філософії визначити важко. Ми лише заторкнули аналіз його концепції, яка ще чекає на свого ретельного дослідника. Тому висловимо кілька попередніх зауважень. Загальна шеллінгіанська ідея досягнення всезагального правового устрою із стальними представницькими керівними органами є, ідеєю геніальною та гуманістичною. Джерела походження цієї ідеї сягають філософії І. Канта, його концепції «вічного миру» та «загальної історії». І хоча Ф. Шеллінг на І. Канта у зв'язку з цим ніде не посилається, не побачити співзвучності поглядів цих двох філософів на проблему перспективи історії просто неможливо.Підкреслюючи генетичний зв'язок Ф. Шеллінга з І. Кантом, зазначимо, що в обгрунтуванні цієї проблеми перший не просто повторив другого, але й пішов значно далі. Узагальнивши політичний досвід XVIII — початку XIX сторіччя, Ф. Шеллінг чітко визначив головні шляхи та умови досягнення міжнародної зла годи в історії. Якщо у І. Канта «вічний мир» має дещо загальний (абстрактний) характер, то ідея «всезагального правового устрою» Ф. Шеллінга вимальовується як збагачена фіхтеанським вченням про право. Досягнення всіма державами (чи більшістю держав) статусу «правової держави», мабуть, і є, як писав Ф. Шеллінг, найефективнішим (якщо не єдино можливим) засобом гармонізації всесвітньої історії, забезпечення міцної міжнародної злагоди. Історія XX сторіччя загалом рухається у цьому напрямку. Що стосується шеллінгіанської тези про формування «держави держав», то зазначимо — цієї ідеї історія не підтвердила.Скажемо й про зв'язок Ф. Шеллінга з Г. Гегелем. Філософи жили в один час, були свідками одних і тих самих подій, мали спільних філософських кумирів, обмірковували однакові ідеї. У царині філософської науки Ф. Шеллінг рухався швидко й бадьоро. Його проникливий розум миттєво схоплював і висловлював ідею, проте... не доводив її до логічного завершення. Г. Гегель же просувався повільно й поважно. Він довго визрівав й мовчав, але коли вже говорив, то говорив настільки обґрунтовано й солідно, що будь-яку ідею, незалежно від того, коли та ким вона була висловлена раніше, вважали гегелівською. Великим у соціально-філософському плані Г. Гегель став, обмірковуючи ж самі сюжети, в тому ж самому напрямку, що й Ф. Шеллінг.Там, де Г. Гегель висловлював соціальне судження, протилежне шеллінгівському, він, як правило, опускав гуманістичну планку теорії. І навпаки, там, де він ішов уже второваним шляхом, вивищував її до рівня найвеличніших філософських надбань. Отже, Ф. Шеллінг, очевидно, мав право звинуватити Г. Гегеля у «злодійстві у філософії», але водночас такого права не мав. Ф. Шеллінг постає як філософ, який забезпечує спадкоємну тяглість теоретичних надбань Просвітництва та І. Канта до нового — системного — рівня філософствування. Г. Гегель увійшов, в історію соціальної філософії як його вершина: Ф. Шеллінг започаткував «будівництво системи», Г. Гегель завершив його; Ф. Шеллінг підготував увесь необхідний матеріал для створення діалектичної концепції соціального, Г. Гегель створив її. Попри те, що обидва філософи рихтували свої вчення на засадах «абсолютної ідеї», загалом їм удалося відтворити реальну архітектоніку соціального, виявити джерела соціальної динаміки, охопити таїнство соціального теоретичним розумом, відобразити його в логіці понять. Після Г. Гегеля в аналізі соціального, як і у філософії взагалі, здавалося б, робити нічого. Ця думка, між тим, виявляється хибною. Як і до Г. Гегеля, теоретики продовжують пошуки «філософського каменю» соціального, відкривають дедалі глибинніші пласти його таїнства. |
| Україні Л. В. Губерського Криза класичної філософії в середині ХІХ ст. і становлення нових філософських напрямків |
Уроки 5, 6 Тема: Літературна балада. Особливості жанру літературної... Навчальна мета: дати визначення поняття «літературна балада», розкрити особливості жанру балади, особливості «німецької системи віршування»;... |
| Конкурс віршів. II. Mein Dorf – конкурс творів про рідне село. III.... Учням старших класів пропонуються вірші класиків німецької літератури: Гете, Шіллера |
Становлення китайської філософії Греції. То було п'яте сторіччя до н е., яке увійшло в історію китайської філософії як «золоте сторіччя китайської філософії». Як... |
| Закони діалектики Світогляд як центральне поняття філософії. Його різновиди і типи. Предмет філософії |
ІНТЕРВ'Ю НІМЕЦЬКОЇ РАДІОСТАНЦІЇ В КЕЛЬНІ ЗІ СТЕПАНОМ БАНДЕРОЮ Кельні зі Степаном Бандерою”. “Шлях Перемоги” чч. 43 і 44 з 1954 р., також у: “Гомін України”, Торонто, ч. 1-2 (294-295) з 1955 р... |
| 1. Історичні типи світогляду: міф, релігія, філософія. Предмет філософії Наївний матеріалізм у філософії стародавньої Греції і Риму. Персоналізм М. О. Бердяєва |
Програма факультативного курсу «Вступ до філософії» авт. Степанова Н. М. 9 Програма для загальноосвітніх навчальних закладів "Історія філософії" авт. Огневюк В. О. та ін |
| Ессе з філософії і методології сучасного природокористування на теми:... Карпенків С. X., Підручник для вузів: Концепції сучасного природознавства. // М.: ЮНИТИ, 1997. 320 с. |
Творчі здобутки студентів напряму «Маркетинг» у 2010 році |