План: Загальна характеристика цивільного права. Право власності: поняття, зміст


Скачати 179.29 Kb.
НазваПлан: Загальна характеристика цивільного права. Право власності: поняття, зміст
Дата02.04.2013
Розмір179.29 Kb.
ТипЛекція
bibl.com.ua > Право > Лекція
Лекція 11. Цивільне право (4 год.)
План:

  1. Загальна характеристика цивільного права.

  2. Право власності: поняття, зміст.

  3. Правочин. Цивільні договори.

  4. Поняття спадкового права. Порядок спадкування.

  5. Підстави цивільно-правової відповідальності.




  1. Загальна характеристика цивільного права.


Цивільне право — це сукупність норм права, що регулюють майнові і особисті немайнові відносини, які складаються в суспільстві між фізичними та юридичними особами й іншими соціальними утвореннями на засадах юридичної рівності сторін.

Предмет цивільного права складають правові відносини, які регулюються цивільно-правовими нормами. Зокрема, це майнові відносини та особисті немайнові відносини.

Майновими відносинами є правові відносини, які пов’язані з належністю, набуттям, володінням, користуванням і розпорядження майном. При цьому вони зумовлені використанням товарно-грошової форми.

Об’єктом цивільних правовідносин є конкретні блага, з приводу яких суб’єкти вступають між собою у зазначені правові відносини.

Речі — це всі предмети матеріального світу, які здатні задовольняти певні потреби людей і щодо яких можуть виникати цивільні права та обов’язки. Вони складають матеріальну основу життєдіяльності суспільства.

Метод цивільно-правового регулювання – це сукупність способів та заходів, що впливають на формування поведінки суб´єктів відносин. Він визначає яким чином регулю­ються відповідні суспільні відносини.

Цивільно-правовий метод характеризується такими ознаками: юридичною рівністю сторін; диспозитивністю сторін, на підставі чого сторонам надається право визначати свої взаємовідносини на власний розсуд повністю або частково в межах, передбачених чинним законодавством; особливим способом вирішення майнових спорів між учасниками цивільних правовідносин (через загальний, господарський чи третейський суд); наявністю майнової відповідальності сторін.

Система цивільного права України визначає розміщення його складових у певній системі, яка зумовлена взаємозв’язком її елементів — юридичних норм та інститутів. Вона поділяється на дві частини: загальну та особливу.
Загальну частину цивільного права складають правові норми та інститути, що стосуються всіх цивільно-правових відносин, а саме: положення про суб’єкти та об’єкти цивільного права, правочини, представництво і довіреність, строки та терміни, позовну давність.

Особливу частину цивільного права складають норми права, які регулюють окремі групи спеціальних цивільно-правових відносин. Вона включає такі інститути: особисті немайнові права фізичної особи; право власності та інші речові права; зобов’язальне право; право інтелектуальної власності.

Цивільне право вивчає закономірності цивільно-правового регулювання суспільних відносин, історію його становлення i розвитку, а також розробляє шляхи його подальшого вдосконалення.
Джерела:

  • Конституція України

  • Цивільний кодекс України.


Держава покликана забезпечувати всім власникам рівні умови захисту права власності, який здійснюється в позовному порядку судом, господарським судом, третейським судом, а в випадках, передбачених законодавством, також товариськими судами, професійними спілками та іншими громадськими об’єднаннями.
Цивільні правовідносини — це майнові та особисті немайнові відносини; учасники яких відносин характеризуються майновою відокремленістю і юридичною рівністю; юридичні права та обов’язки суб’єктів цивільно-правових відносин виникають, змінюються або припиняються на підставі юридичних фактів.

Цивільно-правові відносини складаються з трьох основних елементів: суб’єктів, об’єктів і змісту.

Суб’єктами цивільних правовідносин можуть бути фізичні та юридичні особи, а також держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб’єкти публічного права.

Об’єктами цивільних правовідносин можуть бути: речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага.

Зміст суб’єктивного права знаходить своє відображення у відповідних можливостях учасника зазначених відносин: здійснювати певні дії (наприклад, купувати, продавати, дарувати речі, використовувати твори тощо); вимагати належної поведінки від зобов’язаних осіб (наприклад, виконати роботу); можливість звернутися до застосування примусової сили державного апарату для реалізації права вимоги.
Цивільна дієздатність — це здатність фізичної особи своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов’язки, самостійно їх виконувати та відповідати у разі їх невиконання. Обсяг цивільної дієздатності залежить від віку та психічного здоров’я фізичної особи.
2.Право власності: поняття, зміст.
Власність — це економічна категорія, яка є одним з проявів суспільних відносин з приводу привласнення матеріальних благ.
Право власності — це сукупність правових норм, що регулюють і закріпляють суспільні відносини, які виникають у зв’язку з присвоєнням матеріальних благ громадянами, юридичними особами і державою, які надають названим суб’єктам рівні права та обов’язки по володінню, користуванню і розпорядженню майном.
Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений в його здійсненні, крім випадків і в порядку, встановлених чинним законодавством.

Примусове відчуження об’єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, за умови поперед­нього та повного відшкодування їх вартості, а у разі відчуження об’єктів права приватної власності — лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану.
Розрізняють такі форми власності:

  • власність українського народу — земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу;

  • приватна власність — майнові та особисті немайнові блага конкретної фізичної чи юридичної особи (жилі будинки, транспортні засоби, грошові кошти, цінні папери, результати інтелектуальної творчості);

  • колективна власність — це майно, що належить певному колективу і необхідне для його функціонування (майно колективного підприємства, кооперативу, орендного чи акціонерного підприємства, господарського товариства, політичної партії чи іншої громадської організації);

  • державна власність — майно, у тому числі кошти, необхідні для виконання державою своїх функцій (єдина енергетична система, інформаційна система, системи зв’язку, транспорту загального користування, тощо).

Державна власність поділяється на загальнодержавну та власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальну).
Відповідно до чинного цивільного законодавства право власності припиняється у разі:

  • відчуження власником свого майна;

  • відмови власника від права власності;

  • знищення майна;

  • викупу безгосподарно утримуваних пам’яток історії та культури; викупу земельної ділянки з метою суспільної необхідності;

  • викупу нерухомого майна у зв’язку з викупом з метою суспільної необхідності земельної ділянки, на якій воно розміщене;

  • звернення стягнення на майно за зобов’язаннями власника; реквізиції; конфіскації.


До суб’єктів права власності в Україні належать:

1) український народ;

2) фізичні особи;

3) юридичні особи;

4) Україна як суверенна і незалежна, демократична, правова держава;

5) Автономна Республіка Крим;

6) територіальні громади;

7) іноземні держави та інші суб’єкти публічного права.
3.Правочин. Цивільні договори.
Цивільні права та обов’язки виникають в учасників правовідносин на підставі юридичних фактів — дій або подій. Найпоширенішим юридичним фактом, який породжує цивільні права та обов’язки, змінює чи припиняє їх, є правочин.
Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.

Правочину притаманні такі ознаки:

1) правомірність — правочин завжди має бути правомірною дією, не може суперечити закону, інакше він не буде дійсним; законодавець встановив презумпцію, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлено законом або якщо він не визнаний недійсним у судовому порядку;

2) він завжди спрямований на досягнення певного правового результату (перехід права власності від продавця до покупця, передача права користування);

3) він є вольовою дією — для його вчинення необхідно виявити волю (ініціативу) учасника.

Правочини відрізняються від інших юридичних фактів такими рисами:

    • правочини є вольовими актами, спрямованими на досягнення певного правового результату (на відміну від подій, що відбуваються та створюють правові наслідки незалежно від волі суб'єктів цивільного права);

    • правочини завжди є діями фізичної або юридичної особи (на відміну від адміністративних актів, що видаються органами державного управління);

    • правочини завжди є правомірними діями, що тягнуть виникнення або видозміни регулятивних цивільних правовідносин;

    • воля в правочинах завжди спрямована саме на встановлення, зміну, припинення тощо цивільних прав і обов'язків (на відміну від юридичних вчинків, де волевиявлення не спрямоване спеціально на створення наслідків);

    • правочини опосередковують динаміку цивільних правовідносин (на відміну від актів цивільного стану, котрі, по-перше,об'єднують і події, по-друге, нерозривно пов'язані з фізичною особою і не стосуються осіб юридичних, по-третє, слугують передумовою виникнення у фізичних осіб можливості бути суб'єктом цивільних прав і обов'язків).

Правочини класифікують по різному і виокремлюють такі їх види.

Відповідно до форми укладення, правочини бувають усні, прості письмові та письмові нотаріальні.

Залежно від кількості осіб, які повинні виявити свою волю в правочині для того, щоб він був дійсним, розрізняють правочини:

  • односторонні — це дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами (складання заповіту, прийняття спадщини, відмова від спадщини, видача довіреності, оголошення конкурсу);

  • двосторонні — необхідна воля (участь) хоча б двох осіб, погоджена дія двох сторін (різноманітні договори: купівлі-продажу, дарування, позички);

  • багатосторонні — необхідна участь трьох і більше сторін (різноманітні багатосторонні договори, наприклад про спільну діяльність).

ЦКУ розрізняє односторонні правочини і договори (двосторонні чи багатосторонні правочини). Одностороннім правочин визнається у разі, якщо для виникнення, припинення або іншої видозміни цивільних прав і обов'язків достатньо волевиявлення однієї сторони. Двосторонній або багатосторонній правочин є договором.

Договір — це домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (ст. 626 ЦКУ).

Класифікація правочинів можлива і за іншими критеріями:

  • правочини реальні (домовленість сторін і передача речі, наприклад, договір позики) та консесуальні (досягнення сторонами угоди з усіх істотних умов, наприклад, купівля-продаж);

  • правочини оплатні (наявність зустрічного майнового еквівалента, наприклад, договір купівлі-продажу) та безоплатні (обов'язок здійснити витрати має тільки одна зі сторін, наприклад, договір дарування);

  • правочини абстрактні (не визначено підстав їхнього здійснення, наприклад, видача векселя) та каузальні (вказана підстава їхнього укладення, більшість договорів цивільного права);

  • правочини строкові (визначено момент виникнення у сторін прав і обов'язків, тривалість їхнього існування, момент припинення тощо) та безстрокові (терміни та строки не застерігаються, наприклад, договір оренди, укладений на невизначений термін);

  • правочини легітарні (такі, що мають основою приписи закону), волюнтарні (не передбачені законом, але укладаються особами у результаті їхнього вільного волевиявлення);

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом, або якщо він не визнаний судом недійснимПрезумпція правомірності правочину є важливою гарантією реалізації цивільних прав учасниками цивільних відносин. Вона полягає у припущенні, що особа, вчиняючи правочин, діє правомірно.


  1. Поняття спадкового права. Порядок спадкування.

Спадкове право - це підгалузь цивільного права, що становить собою сукупність встановлених державою правових норм, які регламентують порядок та умови переходу майнових прав та обов'язків померлого громадянина до інших осіб.

Право спадкування тісно пов'язане з правом власності, оскільки спадкування є одним із найпоширеніших засобів набуття права власності і слугує охороні цього права.

Спадкове правонаступництво виникає після смерті особи, яку називають спадкодавцем, і встановлюється на користь спадкоємця.

Спадщина — це майно, яке переходить в порядку спадкування. Спадщина складається із сукупності майнових прав та обов'язків померлого громадянина, які згідно з чинним законодавством можуть переходити у порядку спадкування до іншої особи.

Спадкоємці — це особи, які набувають право на спадщину, тобто фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народилися після відкриття спадщини. Спадкоємцями можуть виступати юридичні особи, держава.

Спадкодавець — це громадянин, майно якого після його смерті переходить у спадщину до іншої особи чи до інших осіб.

Спадкодавцем може бути тільки громадянин. Причому він може бути спадкодавцем незалежно від віку, статі, стану здоров'я тощо.

Отже, спадкування відбувається як після смерті дієздатних, так і недієздатних громадян. Однак заповідати майно може лише дієздатна особа.

Підприємства, організації не можуть бути спадкодавцями.

Після припинення юридичних осіб спадкування не відбувається.

Спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути:

  • фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини.

  • юридичні особи та інші учасники цивільних відносин.

Спадкування становить універсальну правонаступність. Саме в спадкуванні яскраво виявляється така особливість універсального правонаступництва, як одночасність переходу до правонаступника всіх прав та обов'язків, які належали правопопереднику.

Спадкування здійснюється на певних засадах.

Серед принципів спадкового права слід назвати такі:

  • свобода волевиявлення спадкодавця і спадкоємця;

  • універсальність спадкового правонаступництва;

  • родинно-сімейний характер спадкування;

  • послідовність закликання до спадщини при спадкуванні за законом;

  • рівність спадкових часток при спадкуванні за законом;

  • державно-правовий захист непрацездатних родичів та членів сім'ї;

Право на спадкування



1. Право на спадкування мають особи, визначені у заповіті.

2. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи в черговому порядку.

  1. Спадкоємці за законом одержують право на спадкування почергово.



  1. Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття.

Черги спадкування:

  • У першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.

  • У другу чергу право на спадкування за законом мають рідні брати та сестри спадкодавця, його баба та дід як з боку батька, так і з боку матері.

  • У третю чергу право на спадкування мають рідні дядько та тітка.

  • У четверту чергу право на спадкування за законом мають особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім’єю не менш як п’ять років до часу відкриття спадщини.

  • У п’яту чергу право на спадкування за законом мають інші родичі спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно, причому родичі ближчого ступеня споріднення усувають від права спадкування родичів подальшого ступеня споріднення.

До складу спадщини не належать:

      • особисті немайнові права (честь, гідність, ділова репутація, тощо);

      • права та обов'язки, нерозривно пов'язані із особою (обов'язок підрядника виконати роботу, право на отримання аліментів);

      • права та обов'язки, спадкування яких не дозволяється законом (речі, на які поширюється особливий правовий режим, наприклад, морські кортики, які підлягають здачі в військ-комісаріати).

Спадщина складається, як правило, із права приватної власності померлого громадянина на різне майно (будинок, земельну ділянку, транспортні засоби, домашні речі).

  • Крім права приватної власності, до складу спадщини можуть належати й інші права померлого громадянина:

      • право на одержання сум заробітної плати, пенсії, стипендії, аліментів, інших соціальних виплат, які належали спадкодавцеві, але не були отримані ним за життя;

      • право на одержання страхових виплат, якщо в договорі страхування не був визначений вигодонабувач;

      • право на відшкодування збитків, завданих спадкодавцю в договірних відносинах;

      • право на стягнення неустойки та на відшкодування моральної шкоди, які були присуджені спадкодавцю за життя, та ін.

До спадкоємців переходять не лише права, а й обов'язки померлого:

  • відшкодувати шкоду, яка була завдана спадкодавцем іншій особі;

  • відшкодувати моральну шкоду, яка була присуджена за життя спадкодавця; повернути борги тощо.

Після смерті громадянина його майнові права та обов'язки, а також деякі не майнові права переходять до інших осіб. Такий перехід майна померлого до іншої особи або до інших осіб називається спадкуванням.

Умови та порядок спадкування регламентуються рядом цивільно-правових норм, що в своїй сукупності складають окремий цивільно-правовий інститут — спадкове право.

Отже, спадкове право — це сукупність цивільно-правових норм, які регулюють правовідносини, що виникають внаслідок переходу майна померлого до іншої особи чи до інших осіб.

Спадкоємцями за законом не мають права стати також:

    1. батьки після дітей, у відношенні яких вони позбавлені батьківських прав і не були поновлені в цих правах на момент відкриття спадщини;

    2. Не мають права на спадкування особи, які умисно перешкоджали спадкодавцеві скласти заповіт, внести до нього зміни або скасувати заповіт

    3. Не мають права на спадкування особи, які умисно позбавили життя спадкодавця чи будь-кого з можливих спадкоємців або вчинили замах на їхнє життя.

    4. Батьки і неповнолітні діти, що злісно ухилялися від виконання покладених на них в силу закону обов'язків по утриманню спадкодавця, якщо ці обставини підтверджені в судовому порядку. Однак ці особи можуть одержати спадщину за заповітом.

5. Підстави цивільно-правової відповідальності.

Цивільно-правова відповідальність - установлена законом негативна реакція держави на цивільне правопорушення, що виявляється в позбавленні особи певних цивільних прав чи накладенні на неї обов'язків майнового характеру.

Вона є однією з форм державного примусу, оскільки пов'язана з застосуванням санкцій майнового характеру, спрямованих на відновлення порушених прав і стимулювання нормальних ринкових відносин, і полягає у стягненні неустойки, штрафу або пені.

Юридичною підставою такої відповідальності є наявність таких умов:

    • протиправної поведінки (дії чи бездіяльності) особи;

    • шкідливого результату такої поведінки (шкоди);

    • причинного зв'язку між протиправною поведінкою і шкодою;

    • вини особи, яка заподіяла шкоду.

Перші три умови — протиправність, шкода та причинний зв'язок — є об'єктивними, а четверта — вина — є суб'єктивною підставою цивільно-правової відповідальності.

Протиправною вважається така поведінка особи, яка порушує приписи закону чи іншого нормативного акта, або виявилася у невиконанні чи неналежному виконанні договірного зобов'язання.

Шкода є другою неодмінною умовою цивільно-правової відповідальності у формі відшкодування збитків. Під шкодою розуміють зменшення або втрату певного особистого чи майнового блага. Залежно від об'єкта правопорушення розрізняють майнову або немайнову (наприклад, моральну) шкоду.

Грошовий вираз майнової шкоди називають ще збитками. Під збитками розуміються витрати, зроблені кредитором, втрата або пошкодження його майна, а також неодержані кредитором доходи, які б він одержав, якби боржник виконав зобов'язання. Проте проблема відшкодування збитків виникає не лише при невиконанні чи неналежному виконанні зобов'язань, а й при порушенні інших прав та обов'язків.

Особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.

Збитками вважаються: 1) втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки);

2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода). Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо законом або договором не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі. Якщо особа, що порушила право, одержала завдяки цьому доходи, то розмір збитків, які відшкодовуються потерпілій особі у зв'язку з неодержанням доходів, не може бути менший від доходів, що їх одержав порушник права.

Щоб стягнути зазнані збитки, потерпіла особа має довести їх наявність і розмір. Визначення розміру збитків, завданих порушенням цивільних прав, особливо неодержаних доходів, на практиці не завжди можна здійснити легко.

Контрагент - одна із сторін договору у цивільно-правових відносинах.

У сферах договірних відносин, де майнова відповідальність не обмежена, пред'явлення вимог до винних контрагентів про повне відшкодування збитків за порушення зобов'язань — рідкісне явище у господарській та арбітражній практиці.

Для того, щоб договірно-правова і претензійно-позовна робота була дієвим інструментом у взаємовідносинах підприємства з його контрагентами, необхідно налагодити у всіх підрозділах чіткий облік виконання зобов'язань як його контрагентами, так і самим підприємством.

Порушення особистих і майнових прав може спричинити виникнення у потерпілої особи моральної шкоди. Право, на відшкодування моральної шкоди, завданої порушенням договірних зобов'язань, виникає лише у випадках, передбачених законом або договором, зокрема при заподіянні моральної шкоди товаром неналежної якості, придбаним у роздрібній торговельній мережі.

Однією з необхідних умов цивільно-правової відповідальності є наявність безпосереднього причинного зв'язку між протиправною поведінкою правопорушника і збитками потерпілої сторони.

У цивільному праві діє презумпція вини особи, яка вчинила правопорушення. Особа, яка не виконала зобов'язання або виконала його неналежним чином, несе майнову відповідальність лише за наявності вини (умислу або необережності), крім випадків, передбачених законом або договором. Відсутність вини доводиться особою, яка порушила зобов'язання.

Для притягнення особи до цивільно-правової відповідальності потрібен або повний склад правопорушення, що складається з чотирьох елементів: (протиправність, шкода, причинний зв'язок, вина), або у випадках, зазначених у законі чи договорі, — неповний, усічений склад — протиправність і вина (при стягненні неустойки, втраті завдатку тощо). За відсутності хоч би одного з цих елементів цивільна відповідальність не настає.

Проте у випадках, прямо передбачених законом, навіть за наявності усіх ознак вчиненого правопорушення особа не несе відповідальності.

Підставами звільнення від цивільно-правової відповідальності є випадок і непереборна сила.

Випадок (казус) має місце тоді, коли психічний стан особи, що порушила зобов'язання, характеризується відсутністю її вини. За відсутності вини немає й відповідальності, якщо тільки законом чи договором не передбачено відповідальності і без вини.

Непереборна сила (фарс-мажорні обставини) — надзвичайна і невідворотна за даних умов подія.

Ця подія характеризується, по-перше, як зовнішня до діяльності сторін обставина. По-друге, надзвичайність події, що стає непереборною силою, означає, що це не рядова, ординарна, звичайна обставина, яка також може спричинювати певні труднощі для сторін. По-третє, непереборна сила — це подія, яку не можна було відвернути засобами, наявними у даної особи в конкретних умовах її діяльності.

Те, що в одних умовах можна легко подолати, в інших — стає неможливим. Тому при дії непереборної сили теж немає вини боржника.


Схожі:

План Вступ I Глава: Право власності Загальне поняття власності і права власності
Його регламентація визначає характер регулювання інших інститутів цивільного права. Серед численних нормативних актів в Україні щодо...
Поняття і зміст права власності на природні ресурси
Право власності на природні ресурси — це інститут екологічного права, нормами якого регулюються суспільні відносини належності природних...
Загальна характеристика права власності в Україні
Право власності в Україні регулюється Конституцією України, Законом України “Про власність”, від 7 жовтня 1991р., Цивільним кодексом...
Конспект з курсу «Цивільне право України»
Поняття, завдання цивільного процесу. Поняття цивільного процесуального права, його предмет, система
Загальне поняття власності і права власності
Його регламентація визначає характер регулювання інших інститутів цивільного права. Серед численних нормативних актів в Україні щодо...
Характеристика цивільного законодавства України. Цивільне право є...
Предметом цивільного права є майнові правовідносини, обумовлені товарно-грошовими формами та особисті немайнові правовідносини. Методом...
ПРАВО ВЛАСНОСТІ НА ЗЕМЛЮ. ЗАХИСТ ПРАВА ВЛАСНОСТІ
...
Екологічне право – комплексна галузь права: загальна характеристика
На думку В.І. Андрейцева2, предметом екологічного права три групи суспільних відносин
Конкурентне право: захист від недобросовісної конкуренції
Правова охорона об'єктів інтелектуальної власності. Інформаційна природа об'єктів інтелектуальної власності. Поняття використання,...
Загальна характеристика інтелектуальної власності
Потрібно відзначити, що раніше ідея авторського права як «найсвятішого виду власності» була втілена в законах деяких штатів США....
Додайте кнопку на своєму сайті:
Портал навчання


При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua
Головна сторінка