|
|
Скачати 4.85 Mb.
|
1.1. Категорійно-політологiчний апарат дослідження Мовна політика є складовою національної політики держави, відбиваючи її засади, принципи й розвиток. Напрямки та форми впровадження мовної політики детерміновані суспільно-політичним ладом і його етнонаціональним складом, політичним режимом, міжетнічними відносинами й геополітичними обставинами. Проблема розробки ефективної мовної політики стоїть перед Україною дуже гостро. А однією з головних передумов її ефективності буде визначення таких завдань, які б відповідали стратегічним намірам держави та будувалися на раціональній основі. Мета мовної політики, крім того, має підпорядковуватися пріоритетним національним інтересам України. Мовна політика як наукова проблема в Україні тривалий час замовчувалася з ідеологічних міркувань, бо навіть побіжна згадка про неї могла бути витлумачена як український буржуазний націоналізм. Вона довго впроваджувалася в руслі «творення» єдиного радянського народу з єдиною інтернаціональною культурою. Насправді ж проблема мови набувала в Україні особливої гостроти, навіть суто «філологічне питання мало політично-репресивне забарвлення». Методологія мовної денаціоналізації серед українців активно застосовувалася в усіх регіонах України: як на тих територіях, що були у складі Росії, Радянського Союзу, так і на тих, що опинилися під владою Польщі, Австро-Угорщини й інших країн. Історично першим було, очевидно, прагнення влади до забезпечення суспільної етномовної однорідності: мовна політика виступала як інструмент централізації, боротьби з «місцевим сепаратизмом». Натомість у багатонаціональних демократичних державах мовна політика стала засобом правового забезпечення (безконфліктного існування різномовних спільнот, а у державах із значними етнічними меншинами – засобом забезпечення культурних прав цих меншин (як-от політика «багатокультурності»). Особливої актуальності набуло використання мовної політики як інструмента культурної та ідеологічної деколонізації у країнах, які здобули державну незалежність. Поняття «мовна політика» зазвичай обмежують кількома питаннями, як-от: офіційної чи державної мови (для світової практики ці два поняття цілком тотожні), мови освіти та мовних прав національних меншин. Останні десятиліття додали до наведених вище питань ще низку проблем: мову засобів масової інформації та реклами, мовні стандарти не тільки офіційної, а й науковопсихологічної інформації тощо. У ХХ столітті мовна політика вийшла й на міжнародну арену. Скажімо, існує статус «світових мов» ООН (aнглійська, французька, китайська, російська). Питання мовної політики зафіксоване в міжнародних документах. Сутність мовної політики можна з’ясувати лише у контексті політики як соціального явища взагалі. Звернімося до визначення політики в інтерпретації проф. М. Сазонова: «Політика – це діяльність, спрямована на загальну організацію суспільства, узгодження інтересів окремих громадян і соціальних спільнот шляхом застосування влади як відносин панування і підкорення». Субстрат політичного тут становлять, по-перше, діяльність щодо керівництва та уособлення єдності матеріальної (організаційна і контрольна діяльність державних структур) і духовної (теоретична діяльність, політична свідомість та ін.) форм; по-друге, загальне організаційне начало, у центрі якого є інтереси; по-третє, влада, яка являє собою особливе вольове ставлення суб’єкта до об’єкта, в якому перший примушує, а другий – підкоряється. Влада є засобом здійснення політики й одним із фундаментальних управлінських чинників. Вона всюди, де є стійкі об’єднання людей, класів, етноспільнот, груп та колективів. Влада – це певні взаємозв’язки, що передбачають наявність суб’єкта й об’єкта за особливого вольового ставлення першого до другого. Володарювання в суспільстві різноманітне, але найбільш ефективно воно здійснюється у формі легітимних конструкцій. Легітимність влади пов’язана з наявністю в неї авторитету, підтримки з боку суспільства [248:252-253]. Центральним інститутом політичної влади виступає держава як організація і система установ, наділених верховною легальною владою на певній території. Специфіка державної влади, як зазначає П. Шляхтун, цолягає у тому, що вона, по-перше, здійснюється спеціальним апаратом, по-друге, поширюється на всю територію країни, по-третє, наділена монополією на прийняття законів та застосування примусу [316: 176]. Складовою державної політики виступає етно національна політика. Останню визначають як діяльність суб’єктів (держави, етноспільнот, партій тощо), спрямовану на досягнення стабільності поліетнічного суспільства через урахування й розв’ язання їхніх інтересів чи вимог [140:34], серед яких чільне місце посідають мовні проблеми. Англійський політолог Р.Н. Берки до важливих функцій політики відносить також створення загальнозрозумілих для суб’єктів мови вербальної і символічної, здатної забезпечити взаємодію і взаємопорозуміння між усіма учасниками мовного спілкування [175:18]. Мовна політика стосується не лише багатонаціонального суспільства. «Мала енциклопедія eтнодержавознавства» (Київ, 1996 р.) визначає мовну політику як «сукупність ідеологічних настанов, нормативних актів та практичних дій, спрямованих на регулювання мовних відносин у країні або на розвиток мови у певному напрямі» [163:533]. Лінгвістичний енциклопедичний словник мовну політику визначає як сукупність заходів, що «запроваджуються державою, партією, класом, товариством, угрупованням для зміни або збереження існуючого функціонального розподілу мов або мовних підсистем, для введення нових або збереження старих мовних норм» [154:303]. Звичайно, йдеться про мовну політику демократичних держав. Але там, де взаємодія суб’єктів етнополітики у мовних питаннях відсутня, де панує диктат одного із суб’єктів, мовна політика носить тоталітарно-панівний характер однієї з мов. Тут упроваджуються вольові дії суб’єкта лінгвополітики, влас- тиві авторитарним методам управління. Політику колишнього Радянського Союзу, наприклад, можна охарактеризувати як політику командно-адміністративної системи, спрямованої на втілення повної одноманітності не тільки в політичному, економічному та соціальному житті, але й у мовній сфері. Однією з причин розпаду багатонаціонального СРСР вбачають у тому, що він намагався побудувати не лише безкласове, але й безнаціональне й одномовне суспільство. Але цього не вдалося: ігнорування національних (у тому числі мовних) факторів виявилося одним із чинників нежиттєздатності імперії, тому що багатонаціональній державі потрібен не тільки плюралізм політичних й ідеологічних думок, але й розмаїтість національного розвитку її складових. У проекті «Закону про розвиток і застосування мов в Україні», поданому Кабінетом Міністрів до Верховної Ради (1997 р.) і не прийнятим нею до розгляду (оскільки він не влаштовував ліву та проросійську частину парламенту), мовна політика визначається як політика держави, спрямована на забезпечення належних умов для всебічного розвитку та функціонування української мови як державної в усіх сферах суспільного життя на всій території України, гарантування вільного розвитку та використання національних мов в Україні [233:3]. Л. Б. Нікольський визначає політику у галузі мови як систему заходів держави для збереження або зміцнення мовної ситуації, для стабілізації або зміни існуючих лінгвістичних форм [191:47]. Цікавим і глибоким є визначення мовної політики у словнику-енцикпопедії української мови, в якому зазначається, що мова – це сукупність ідеологічних постулатів і практичних дій, спрямованих на регулювання мовних відносин у країні або на розвиток мовної системи у певному напрямі [190:328]. У наведених визначеннях мовна політика розуміється як завдання держави у питаннях лінгвістики й етнолінгвістики, але не вказується на взаємодію суб’єктів етнополітики (етноспільнот, їх представників в особі громадсько-політичних об’єднань чи їх еліт), їх роль і участь у цих процесах, безпосередню зацікавленість у вирішенні питань своєї рідної мови. Заслуговує на увагу думка О. Трибушного, згідно з якою мовна політика має відповідати потребам населення країни – титульної нації, іншим меншинам – громадянам даної держави [286: 101]. Отже, мовну політику слід розглядати як діяльність суб’єктів етнополітики (держави, етноспільнот, політичних партій та ін.), спрямовану на виявлення, врахування і реалізацію національно- мовних інтересів, гармонізацію міжнаціональних відносин та зміцнення стабільності полетнічного суспільства. Із цього визначення випливає, що тут взаємодіють суб’єкти етнополітики як рівноправні партнери у виробленні та реалізації лінгвоетнічних проблем на засадах демократії. Але слід зауважити, що рівноправність мов не повинна заважати зміцненню єдності суспільства, держава якого покликана, окрім інших чинників, за допомогою мови спрямувати всі етноспільноти до єдиних етнополітичних цілей і завдань. Цьому має сприяти державна мова, яка виконує комунікативну інтеграційну функцію і виступає як символ даної держави. Саме завдяки цим властивостям мова може виконувати і виконує такі важливі для суспільства та державотворення функції: – комунікативно-інтегруючу – як засіб спілкування й інформації. Мова об’єднує людей, навіть поділених на стpати, клани й партії, створює у них відчуття певної близькості, спорідненості, сприяє згуртуванню і перетворенню етносів у націю – державу; – регулятивну – за допомогою мови регулюються відносини між людьми у суспільстві, узгоджуються їхні інтереси, видаються закони, нормативні акти, здійснюється однозначне їх тлумачення; завдяки цьому суспільство неухильно цивілізується; – суспільно-виховну – засобом мови утверджуються певні моральні цінності у суспільстві, виробляються поняття щодо позитивних і негативних якостей, щодо добра і зла, формується громадська думка, суспільство поступово стає більш одухотвореним, людянішим; – акумулятивну – мова дає змогу нагромаджувати й узагальнювати життєвий досвід, набутий народом як у даний час на всій його території, так і протягом усього попереднього історичного існування, і таким чином створює умови для його поступового духовного і матеріального розвитку; – вирівнювальну – завдяки мові певна інформація, знання стають здобутком широкого кола людей у межах держави, внаслідок чого дедалі зростає культурний та інтелектуальний рівень усього суспільства, його творчі можливості; – етноідентифікаційну – мова виступає як перша зовнішня ознака, за якою можна розпізнати етнонаціональну групу чи ії представника. Ця функція має могутній консолідуючий потенціал для зміцнення групової єдності [141:10]. – символічну – мова поряд із прапором, гербом і гімном є символом держави, ставлення до якої має бути шанобливим. Але ці функції мова може чітко виконувати, якщо вона єдина, спільна для всіх членів суспільства. Відомо, що мова найкраще себе реалізує у середовищі компактного проживання етнічної групи. Рідна мова є ретранслятором національної культури. Саме найважливіша інформація (життєві цінності, поняття моралі, поведінкові аспекти, звичаї, традиціі) найбільш повно передається в усній і писемній формах. Тому українська мова в Україні призначена виконувати різноманітні функції, зокрема забезпечити консолідацію, єдність і вільний культурний розвиток українського народу, стояти на сторожі збереження його ідентичності та здорового духовного і ментального розвитку. Українська мова – невід’ємний державницький атрибут, що зберігає свою історичну спадкоємність від давньокиївської доби. Як мова найчисленнішого, найстаршого, автохтонного і титульного етносy українська мова відповідно до загальноприйнятої світової практики виконує функцію єдиної державної мови в Україні. Руйнування мовного простору рівнозначне до позбавлення народу його єдності і спадщини, традицій, культури. Повноцінне функціонування мови залежить від її статусу у державі. В останній можуть функціонувати такі моделі сучасного мовного спілкування: 1. Державна мова. Вона закріплюється, як правило, нормами конституційного порядку. У поліетнічній країні мова титульного етносу переважно виступає обов’язковим засобом спілкування в установах державного рівня, офіційного державного церемоніалу, державного діловодства, а також є необхідним елементом у навчальному процесі. Вона є водночас і літературною мовою, хоча остання багатша і постійно розвивається шляхом запозичення іншомовних слів і систематизації та узагальнення власної термінології. 2. Офіційна мова. Це мова офіційних церемоній, прийомів, презентацій тощо. Якщо такі заходи проводяться на державному рівні, то вона співпадає з мовою державною, в інших випадках будь-якою, прийнятою як комунікативний засіб різними сторонами. Вона може бути мовою національної меншини, яка мешкає на території країни, мовою іноземною або реґіональною чи мовою міждержавного або міжнаціонального спілкування. 3. Мова національної меншини. Такою виступає мова не титульного етносу держави. Остання, якщо вона будує свою етнополітику на демократичних засадах, піклується про розвиток мов національних меншин, створює умови для їх розвитку, звичайно, в залежності від економічних можливостей суспільства. 4. Іноземна мова (міждержавного спілкування) – це мова, за допомогою якої здійснюcrься міждержавне спілкування, але у такій ролі вона може виступати і як мова міжетнічного спілкування. Між двома останніми часто виникає суперечність, пов’язана з проблемою розвитку мови національної меншини, яка водночас є і мовою іноземної держави. Ця дилема вже переходить у сферу політичну, виступає предметом гострого соціального і міжпартійного протистояння. 5. Регіональна мова. Являє собою своєрідний діалект, місцевий різновид, говірку, суржик (суміш декількох мов, об’єднаних штучно без дотримання літературних норм) і традиційно використовується громадянами у межах певної території держави [215:408-409; 219]. 6. Міноритарна мова. Це мова певної меншини, що є досить занедбаною, не має можливостей для свого розвитку або разом із етносом може зійти з історичної арени. В Україні це мова караїмів, кримчаків, гагаузів – корінних народів. На необхідність захисту міноритарних мов звертає увагу «Європейська хартія реґінальних мов та мов національних меншин». Кожна із вищеназваних мов неополітична за своїм змістом, але за певних обставин вона набуває політичного змісту. На думку Л. Нікольського, культурний та соціально-економічний розвиток обумовлюють в умовах багатонаціональності в одній державі необхідність обрання єдиної мови, яка б забезпечувала комунікативні потреби суспільства [191:172]. Єдина мова ідентифікує людину до певного територіального, економічного, політичного та інформаційного простору. Піднесена до рівня державної, вона стає пріоритетною в усіх сферах суспільного життя, державного управління, виконує представницьку функцію на міжнародній арені [141:11]. Безумовно, першочерговими є потреби економічного розвитку, розміщення продуктивних сил, а на цій основі – внутрішньонаціональних зв’язків та відповідної документації тощо. Значна частина країн досягла економічної ефективності завдяки тому, що вони «культурно і мовно однорідні», і це полегшує управління народним господарством. Значно складніше здійснювати управління у полікультурній і багатомовній державі [39:134]. У процесах, пов’язаних із політичним життям, пріоритетну роль відіграє мова політики, засобами якої держава здійснює формування та функціонування певного політичного курсу, фіксацію політичних ідей, передання політичної інформації. Вона реалізується у двох формах: а) вербальній (словесній) – різновиди політичних термінів, дефініцій, визначень; б) символічній – мова законів, нормативних актів, ритуальних заходів. Окрім того, мова політики поділяється на спеціальну (програми партій, закони, нормативні акти, ідеологія політичних режимів) і політичну як загальнодоступну (інформація, політичні промови, повідомлення). Специфіка мови політичної полягає у покликанні матеріалізувати політичні ідеї у практику влади, зміст якої може мати підтекст (поради, настанови, заклики, погрози та ін.). Будь-які політичні ідеали, цінності та норми формуються у межах тієї мови, якою користуються певні суб’єкти політики, соціальні верстви суспільства, що прагнуть до влади. Мова є також засобом передання у маси політичних ідей, нав’язування громадянам волі володарюючих, формування суспільної, політичної та національної свідомості. За допомогою мови пізнається духовна спадщина суспільства, нації, формуються уявлення щодо політичних інститутів і цінностей, відносини між владою та населенням. правила політичної поведінки тощо [215:408-409]. Аналіз законодавства нашої держави показує, що мовна політика здійснюється на засадах демократії, принципи якої передбачають: – державне забезпечення всебічного розвитку та функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на території України; – урахування невід’ємного права особи спілкування рідною мовою; – сприяння реалізації етносами права користування та розвитку власної мови; – принцип поєднання функціонування державної української мови і гарантій розвитку та використання мов національних груп і корінних народів [88:39-40]; – розвиток мов етноменшин не повинен перешкоджати розвитку державної мови, необхідності її знати, вивчати і використовувати у повсякденному спілкуванні; – толерантне ставлення з боку суспільства до рідної мови людини як до особливої форми почуттів і скарбу етносу, до якого вона себе відносить; – охорону і розвиток мов етноменшин, корінних народів як важливого внеску у розбудову Європи, її культурного розмаїття та впровадження традицій демократії [88, 89, 147, 77]. Слід наголосити, що на території України через різні геополітичні обставини склалася ситуація двомовності та багатомовності, що за правильного підходу може служити не тільки джерелом взаємного збагачення мов і культур, зміцнення української державності та мовної консолідації суспільства, але і за певних обставин загрозою самому існуванню нашої етоноспільноти та незалежності. Держава у мовній сфері повинна унеможливлювати перетворення України із суверенної національної держави у денаціоналізований простір, який стане легкою здобиччю тих держав, мови яких витіснять українську і стануть панів ними на всій території країни або в окремих її частинах. [108:4] Не менш складним є розуміння терміну «державна мова». Боротьба навколо державної мови та двомовності в Україні загострюється і є одним із важливих питань етнополітики. Уже сам термін «державна мова» виділяє її серед інших мов. «Словник української мови» тлумачить цей термін як такий, що «має важливе значення для держави і може впливати на стан її справ». «Мала енциклопедія етнодержавознавства» державну мову визначає як таку, що обслуговує суспільство в офіційному спілкуванні і виступає одним із символів державного і національного суверенітету [163:533]. Майже дослівно дублює це визначення і «Політологічний енциклопедичний словнию» (Київ, 1997) [217]. Енциклопедія «Українська мова» визначає, що державна мова – це мова, закріплена традицією або законодавством, вживання якої обов’язкове в органах державного управління та діловодства, громадських закладах освіти, науки, культури, у сферах зв’язку й інформатики. Термін «державна мова» з’явився у часи виникнення національних держав. У мононаціональних державах немає необхідності юридичного закріплення двомовності. У багатонаціональних країнах Конституцією (законодавством) статус державної, як правило, закріплюється за мовою більшості населення, здебільшого титульної нації. У деяких країнах відповідно до їхнього територіального й етнічного складу статус дер- жавних надано двом і більше мовам (наприклад, у Канаді – англійській і французькій). У демократичних країнах зі статусом однієї мови як державної забороняється дискримінація громадян за мовною приналежністю. Як носії інших мов вони мають право користуватися ними для задоволення своїх потреб [88:43-45]. Питання державної мови було у центрі уваги політики колишніх соціалістичних країн. Ідеологічною підставою такої політики були настанови В. Леніна та програмні положення компартій. До жовтневого заколоту 1917 р. більшовики рішуче виступали проти політики царату з мовного питання, зокрема, проти функціонування російської мови як державної. У той же час В. Ленін визнавав право народів на державність національної мови як мови, що сприяє реалізації права народу на самовизначення [149:138-139]. У роки соціалістичного будівництва деякі союзні республіки у своїх Конституціях проголосили мови корінних народів, що дали назву республіці, державними (зокрема в Туркменській РСР). У ст. 22 Конституції Білоруської РСР зазначалося, що у зв’язку зі значною питомою вагою білорусів у населенні республіки білоруська мова набуває переважного статусу у мовному спілкуванні із державними та громадськими установами й організаціями [203:17]. У Конституціях 1978 рр. у всіх трьох Закавказьких республіках (ст. 72 Конституції Вірменії, ст. 73 Конституції Азербайджану, ст. 75 Конституції Грузії) мови корінної національності були проголошені державними. Так, у Конституції Грузинської РСР зазначалося, що «державною мовою Грузинської РСР є грузинська мова» [113:304-305]. Але мовна політика комуністів була спрямована в цілому на домінування у СРСР російської мови як мови міжнаціонального спілкування й становлення нової спільноти радянського народу та розповсюдження ідей і практики комунізму у національних республіках. Питання перспектив національних мов марксизм пов’язує із подоланням класових мовних відмінностей, успіхами комуністичного будівництва та домінуванням декількох мов – англійської або російської [135:552-557]. Відомий фахівець із національного питання С. Т. Калтахчян писав, що підтримка національної мови вигідна лише буржуазії, оскільки це сприяє зміцненню її влади у державі [102:109]. Отже, національна мова гальмувала здійснення проектів комуністів, а її підтримка на деяких етапах боротьби за комунізм була лише тактичними кроками з метою залучення етноспільнот для вирішення своїх стратегічних завдань. Із виборенням незалежності нові держави, утворені на території СРСР, відмовилися від мовної політики комуністів і проголосили мову нації, що дала назву державі, державною. У частині 1 ст. 10 Конституції України визначено, що державною мовою в Україні є лише одна – українська. Важливість цієї етапі полягає у тому, що вона дає чітку орієнтацію суспільству (організаціям, установам, громадським товариствам, іншим суб’єктам) у розв’язанні мовних проблем та напряму мовного будівництва. У частині 2 цієї етапі розкривається зміст терміна «державна мова», всебічний розвиток і функціонування якої в усіх сферах суспільного життя та на всій території України забезпечується державою. Забезпечення функціонування української мови реалізується законодавчими (закони України, нормативні акти), економічними (обов’язкове державне фінансування), культурними (освітня і духовно-інформативна сфера), державно-ідеологічними (утвердження загальнолюдських цінностей) та іншими засобами. Державне забезпечення мовної політики Основний Закон покладає на органи виконавчої влади [124:5-6, 53-54]. Тaка норма об’єктивно підтверджена особливостями етнічного складу населення України. Під час розробки цієї норми законодавці виходили з того, що українці є корінним етносом України та мають кількісну перевагу на всій її території, крім Криму. Тому природно, що роль державної мови в Україні виконує одна мова – українська. (Відповідно до перепису 2001 р., в Україні проживало 37,5 млн. українців, що становить 77,8% загальної кількості населення держави) [129:11]. Частина 3 ст. 10 Конституції унормовує використання в Україні російської мови та мов національних меншин і визначає співвідношення у зобов’язаннях держави щодо забезпечення функціонування української мови як державної та російської і мов інших національних меншин, визначаючи, що Україна гарантує, тобто створює відповідні умови для реалізації мовних потреб росіян та інших національних меншин. ця ж частина статті 10 виділяє російську мову як мову найчисленнішої національної меншини. Утім, відтоді, як українська мова проголошена Конституцією України державною, певні політичні сили посилюють не без зовнішньої підтримки свої спроби домогтися закріп.пення російської мови як другої державної. Основний аргумент – майже половина населення України спілкується російською мовою. Конституційний Суд України з цього приводу ухвалив спеціальне рішення. Вищий судовий орган нашої держави, зазначаючи, що Конституцією України статус державної мови надано українській, наголосив: це повністю відповідає державотворчій ролі української нації, яка історично проживає на території України, становить абсолютну більшість її населення і дала офіційну назву державі. Положення про українську мову як державну міститься у розділі І «Загальні засади» Конституції України, який закріплює основи конституційного ладу в Україні. Поняття державної мови є складовою більш широкого за змістом та обсягом конституційного поняття «конституційний лад». Іншою його складовою є, зокрема, поняття державних символів. Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові (частина третя статті 5 Конституції України) [77:5-6]. Положення статті 10 Конституції України, як і інших статей розділу І «Загальні засади», можуть бути змінені тільки у спеціальному порядку, передбаченому її статтею 156, шляхом прийняття закону, який затверджується Всеукраїнським референдумом. Причому законопроект про внесення змін до статті 10-ї Конституції України подається до Верховної Ради України Президентом України або не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України і, за умови його прийняття, не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України, затверджується Всеукраїнським референдумом, який призначається Президентом України [123:73]. Конституційний Суд України роз’яснив також і таке поняття, як «публічна сфера», у якій застосовується державна мова. Вона охоплює насамперед сфери здійснення повноважень органами законодавчої, виконавчої та судової влади, іншими державними органами та органами місцевого самоврядування, мова роботи актів діловодства і документації, мова взаємовідносин цих органів. Із вищезазначеного випливає, що державність української мови є: а) ключовим чинником консолідації нашого суспільства на всій території України; б) умовою формування української політичної нації (народу); в) символічним уособленням української державності та національно-патріотичної легітимності влади; г) гарантією збереження і зміцнення національної ідентичності українського етносу та державної єдності народу України; д) основним комунікативним засобом України. З огляду на це по- літика має забезпечити захист і розвиток української мови, якісну розбудову україномовного простору на всій території України. Отже, справа державності української мови залежить, по-перше, від національної свідомості українців, по-друге, від волі і наполегливості політичної влади та гаранта Конституції України Президента. Чого, на жаль, поки що бракує нашим провідникам. Складним і недостатньо вивченим в етнополітичному плані є розуміння дефініції «офіційна мова». Термін «офіційний» означає, згідно зі «Словарем синонимов русского языка» [М. 1975], «формальний», «дотримання всіх формальностей». Двотомний «Словник синонімів української мови» [190:101] трактує «офіційний» як витриманий відповідно до правил, скажімо, урядовий, який ґрунтується на дотриманні формальностей (офіційний візит урядової делегації, наприклад). У нашому випадку йдеться про законодавче запровадження в Україні другої державної (офіційної) російської мови. У цьому контексті варто розглянути проблему двомовності на державному рівні і, перш за все, проблему офіційної мови. Офіційна мова в енциклопедичних словниках тлумачиться як мова, що законодавчо або традиційно закріплена як обов’язкова для використання у державному і суспільному житті країни чи її певного регіону, у роботі установ та організацій, у справочинстві, суді, армії, навчанні, освіті, науці та літературі. Окреслилися два розуміння поняття офіційної мови: звичайне для світового мовного законодавства і новіше, відоме з політикоюридичної практики колишнього СРСР та деяких пострадянських держав [154, 210, 57]. У мовному законодавстві багатьох зарубіжних країн поняття «офіційна мова» ототожнюється із поняттям «державна мова». У 201 країні світу державними мовами законодавчо проголошено 230, офіційними – 100. Більше мов (державних, офіційних) тому що в 66 державах закріплено дві і більше таких мов. Стаття 3-я ст. Конституції Іспанії проголошує: 1. Іспанська (кастильська) є офіційною державною мовою. Усі іспанці зобов’язані її знати і мають право користуватися нею. 2. Решта мов Іспанії є також офіційними в автономних утвореннях з відповідним статусом [111:372]. У Конституції Алжира записано, що «національна і офіційна мова арабська», а основний закон князівства Ліхтенштейну проголошує німецьку мову державною й офіційною [110:6]. Таблиця 1.1 |
|
ПИТАННЯ ДО ПІДСУМКОВОГО КОНТРОЛЮ З КУРСУ Державна мова – мова професійного спілкування. Мовне законодавство та мовна політика в Україні |
Інформаційна політика навчального закладу, як відображення сучасного освітнього середовища Пріоритетом в розвитку освіти, поряд з традиційним, є впровадження інформаційно-комунікаційних технологій у навчальний процес та... |
|
ДУХОВНО-ЦІННІСНИЙ АСПЕКТ Філософська творчість Г. Сковороди як передумова становлення класичної філософської думки в Україні |
Іноземні інвестиції як чинник економічного розвитку в Україні Анотація Україну. Аналізуються шляхи покращення інвестиційної діяльності в Україні. Досліджується роль іноземних інвестицій у системі фінансового... |
|
2. Політика, як діяльність виникла в умовах Яка із наведених дефініцій найбільш точно відповідає поняттю «стабільна політика» |
Сатирична комедія М. Куліша «Мина Мазайло» М. Куліша «Мина Мазайло», вчити аналізувати твір, визначати проблематику, розкрити актуальність твору в наш час: мовна проблема в... |
|
Тестові завдання для перевірки рівня навчальних досягнень учнів по... А. Перевищення доходів держави над її видатками. Б. Збільшення видатків держави |
ЕЛЕКТРОННИЙ ПІДРУЧНИК ТА ПРОБЛЕМА СИСТЕМАТИКИ КОМП'ЮТЕРНО-ОРІЄНТОВАНИХ ЗАСОБІВ НАВЧАННЯ Резюме. У роботі запропоновано аналіз поняття “електронний підручник”. Розглянуто структурний аспект підручника, що передбачає виявлення... |
|
ВИПУСКНА РОБОТА Основні проблеми впровадження дистанційної освіти в Україні |
«Про встановлення вартості проїзду пасажирів на міських маршрутах... У України «Про автомобільний транспорт» тарифна політика на автомобільному транспорті загального користування повинна задовольняти... |