|
|
Скачати 4.85 Mb.
|
1.3. Механізм упровадження й реалізації мовної політики Порівняно новим аспектом мовного статусу, що надзвичайно актуалізувався в останнє десятиліття, є технологічний, пов’язаний із застосуванням механізмів реалізації природної мови в інформаційно-комунікаційних технологіях. Ухвалений 1989 року закон «Про мови в Українській РСР» безпосередньо сприяв розвитку рідного слова. Так, уже наступного року було прийнято довгострокову, розраховану на десятиліття, урядову програму розвитку української мови. 1997 року документ конкретизували «Комплексними заходами щодо всебічного розвитку й функціонування української мови». Відтоді у сфері гуманітарної політики почали створювати й ліквідовувати різноманітні структури, зокрема Державний комітет у справах національностей і міграції, Раду з питань мовної політики при Президентові України, мовний сектор при секретаріаті Кабінету Міністрів тощо, які діяли більш-менш ефективно, але жодна із цих структур не звітувала про результати своєї роботи, чим було засвідчено абсолютну безвідповідальність влади за мовну політику. Отже, ще й досі мовна сфера нашої держави функціонує за приписами, виробленими за часів Української РСР. Розв’язанню цієї задавненої проблеми присвячено більше півтора десятка законопроектів, зареєстрованих у Верховній Раді. Їх можна поділити на дві основні групи: ті, що однозначно класифікують українську мову як державну, і ті, що передбачають запровадження двомовності чи багатомовності або ж обстоюють функціонування російської мови як офіційної. Отже, механізм реалізації мовної політики не спрацьовує. Утім, мовна політика реалізується державною владою через складний механізм управління суб’єктно-об’єктними мовними відносинами в суспільстві. Управління – це система органів і установ, призначених реалізовувати рішення політичної влади. Відомий фахівець із питань державного управління В. Тертичка зазначає, що державна політика пов’язана з виробленням стратегічного курсу, основних напрямків розвитку його й засобів досягнення цілей і завдань, які стоять перед суспільством. Механізм реалізацій державної політики включає комплекс державних повноважень, адміністративні методи управління та примусові акції, легітимні засоби взаємодії з групами та індивідами, матеріальні та соціальні ресурси, державний контроль [279:489-492]. Технологія реалізації мовної політики здійснюється через мову політики (законодавство, управлінсько-адміністративна та правова сфери), та політичну мову (діяльність суб’єктів політики), а і політичні комунікації, мова політиків тощо. Л. Нагорна, у цілому, до системи мови політики відносить мову законодавства, адміністративно-правову й управлінську сфери, дипломатичні відносини та переговори, політичну пропаганду й політичне виховання [170:72]. [182:70-72] Аналіз наукової літератури дозволяє виділити шість основних сфер використання мови політики у владних відносинах, а саме: мова законодавства, адміністративно-правова та термінологічна мова, основне завдання яких – регламентувати дії громадян, спрямувати їх шляхом заборон, приписів та вказівок до законослухняної поведінки; мова управління, призначення якої – сформулювати розпорядженнями, інструкціями й нормативними актами певні настанови для практичної діяльності членів суспільства; мова політичного спілкування та переговорів, яка має примирити сторони, що конфліктують, зблизити їх позиції і зробити словесний акцент на спільності інтересів; мова політичного виховання, яка має створити нормативну структуру та відповідні терміни (політична освіта, мас-медіа тощо) для формування громадської думки; мова дипломатії та мовнополітичного впливу на зарубіжні країни. Так, Росія одним із головних завдань мовної політики вважає збереження й поширення російської мови за межами держави, розширення програми підготовки фахівців із сусідніх країн за державний кошт Російської Федерації у навчальних закладах [215:408; 295:4]. У нашому дослідженні згідно поставленої мети проаналізуємо лише дві перші сфери мови політики – мову законодавства й сфери управління мовними процесами, у яких реалізуються основні засади мовної політики держави. Основними компонентами механізму впровадження мовної політики є такі: керована система – об’єкт управління (етномовний склад населення країни, регіону, колективи, ЗМІ, книговидання, освіта тощо); керівна система – суб’єкт управління (держава, політичні інституції, етноспільноти тощо); та його стадії, вироблення й реалізація програм, оцінка ефективності їх функціонування, комплекс важелів, зокрема матеріальних. Слід наголосити, що механізм реалізації мовної політики, окрім вищезазначених компонентів, включає також міжетнічні інституції, громадські організації, наукові установи, творчі колективи та ін. [139:21]. Механізм упровадження мовної політики в Україні потребує наукового узагальнення й вирішення. П. І. Надолішній у своїй науковій розвідці «Розбудова нової системи врядування в Україні: етнонаціональний аспект» (1999 р.) виділяє головні функції етнополітичного менеджменту, які можна екстраполювати й на управління мовними процесами: правову – розроблення та законодавче оформлення імперативних настанов (законів, указів та ін.) з урахуванням науково-теоретичних (економічних, культуриих, соціальних тощо.) розробок, які впливають на реалізацію мовної політики; контрольну – контроль за виконанням законодавчих і нормативних актів у сфері мовних відносин; організація взаємодії з регіональними структурами у сфері освіти та іншими інституціями, які реалізують мовну політику; моделювання створення моделей управлінських ситуацій, спрямованих на ефективну реалізацію мовних проблем; економічну – регулювання шляхом фінансової підтримки діяльності громадських організацій із мовної політики [183: 19]. У практиці сучасного управління мовними процесами в Україні спираються на такі нормативно-правові акти: Конститунія України, конституційні закони, загальні закони для правового регулювання мовного питання, нормативно-правові акти вищих органів державної влади (Укази Президента України, Постанови Верховної Ради та Кабінету Міністрів України тощо); нормативно-правові акти міністерств та відомств, що носять відомчий характер; розпорядження керівників місцевих органів влади й державних адміністрацій; інші нормативно-правові акти, що регулюють відповідно в колективі (статути, положення, регламенти, інструкції, правила тощо) [279:506-507], а також документи і матеріали міжнародної співдружності з мовної політики. Визначальне місце в механізмі реалізації мовної політики належить Конституції України, положення якої розглянуті в попередньому розділі. Додамо лише, що статті 10-12 проголошують основні засади мовної політики України щодо державності української мови та забезпечення її всебічного розвитку в усіх сферах суспільного життя на території країни, гарантії використання функціонування й захисту російської мови та мов етноспільнот, а також вивчення мов міжнародного спілкування. Підкреслюючи рівні конституційні права громадян України, стаття 24 наголошує, що не може бути привілеїв для будь-кого й «за мовними» ознаками, а стаття 53 гарантує право громадян інших національностей «на навчання рідною мовою чи вивчення рідної мови» у різних навчальних закладах. Конституція України надає право «застосування мов» виключно Верховній Раді (ст. 92, п. 4) [90:29], рішення ж щодо зміни державної мови в Україні парламент приймає законодавчо лише конституційною більшістю (ст. 155) [123:53-54]. Стаття 103 вимагає обов’язкового знання державної мови Президентом України [123:32], а також представниками судової влади – суддями (ст. 127) [90:44], членами Конституційного Суду України (ст. 148) [123:52]. Однак, Конституція України не вимагає знання державної мови народними депутатами та депутатами місцевих рад, що, на жаль, не сприяє реалізації статті 10-ї Основного Закону. Це одна із колізій, яка спричиняє нестабільність мовної ситуації в Україні, ускладнює міжнаціональні відносини й конфлікти. Реалізації мовної політики, окрім законодавства, сприяє владноорганізаційна структура. Із прийняттям Конституції України почала вибудовуватися певна вертикаль управління: при Президентові України була створена Рада з питань мовної політики; департамент як координаційний та організаційно-методичний центр, покликаний постійно аналізувати й узагальнювати практику законодавчих актів із мовних питань у складі Державного Комітету в справах національностей та міґрації; сектор моніторингу мовної політики при Кабінеті Міністрів України, який спільно з науковими установами та громадськими організаціями здійснював моніторинг мовної ситуації в Україні; Інститут української мови у cтpyктypi Національної академії наук; Комісія з редагування та уніфікації українського правопису тощо. Відповідно при міністерствах і відомствах були створені певні структури, що постійно займаються питаннями реалізації мовної політики. У цілому вищезазначені управлінські структyри були покликані постійно аналізувати та узагальнювати практику застосування законодавчих актів із мовних питань, здійснювати контроль за дотримуванням конституційних вимог і реалізацією відповідних державних програм. Одним із головних напрямків діяльності цих установ є вивчення мовної ситуації в peґioнax та подання на розгляд владних структур пропозицій щодо реалізації положень Конституції України в мовному питанні на засадах демократії та рівноправності громадян всіх національностей. Для вирішення мовних проблем на законодавчому рівні в липні 1997 р. Кабінет Міністрів подав на розгляд Верховної Ради України проект закону про розвиток і застосування мов в Україні. Він передбачав закріплення загальних принципів мовної політики, правових та організаційних засад розвитку та застосування державної мови і мов національних меншин, права громадян на користування рідною мовою в усіх сферах суспільного житгя. Однак, Верховна рада України знову відхилила цей проект. Із метою дотримання та реалізації положень Конституції були розроблені Комплексні заходи щодо всебічного розвитку й функціонування української мови, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 8 вересня 1997 р. № 998. В основу цих заходів покладено концептуальні засади, що випливають із сучасного стану розвитку української мови, яка характеризується, зокрема, відсутністю належного механізму її пропаґyвання в засобах масової інформації, сфері освіти. Ці заходи мали б реалізовуватися шляхом аналізу стану й тенденцій розвитку української мови в умовах ринкової економіки, а також вдосконалення системи перепідготовки спеціалістів-представників національних меншин із метою поліпшення їх знань державної мови. Окреслено першорядні завдання, які полягають у вдосконаленні відповідного законодавства та розробці правових актів, що регулювали б застосування державної мови в усіх сферах суспільного життя [І41:240-242]. У свою чергу, облдержадміністрації (1998) запропонували на розгляд сесій обласних рад питання про фінансування реалізації в області Комплексних заходів щодо всебічного розвитку й функціонування української мови. Цими заходами передбачалось провести роз’яснення проекту закону України «Про розвиток і застосування мов в Україні», семінари із правових питань функціонування української мови як державної, ряд науково-практичних конференцій, культурномистецьких фестивалів, конкурсів української пісні, етнографічних експедицій, розробити програми тестування з української мови для учнів шкіл із викладанням мовами національних меншин, розширити мережу шкіл із поглибленим вивченням української мови та літератури, організувати вивчення української мови для державних службовців, військовослужбовців, представ- ників ЗМІ, співробітників банківських установ, сфери обслуговування тощо. Планувалося відкрити пам’ятний знак, присвячений 200-м роковинам Нової української літератypи і мови та 130-м роковинам Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Т.Г. Шевченка, постійно діючу (із пересувним фондом) виставку «Українська мова: історія та її сучасність», зініціювати публікації у ЗМІ краю під спеціальною постійною рубрикою «Українська мова – мова державна». Згадувана програма «Українська мова» так і не була затверджена урядом. Замість неї у вересні 1999 року з’явився урядовий документ, значно «скромніший» за назвою і суттю: «Комплексні заходи щодо всебічного розвитку й функціонування української мови». Причиною появи цього документа став спротив значної частини депутатів Верховної Ради та проросійськи налаштованої громадськості, які виступили проти поданого вищеназваного проекту закону та звернення кількох фракцій Російської Думи до депутатів ВР України. Проект був відкликаний із Верховної Ради [125]. Водночас противниками єдиної державної мови був поданий проект постанови Верховної Ради «Про особливий порядок застосування російської мови на території України», у якому пропонувалося вважати місцем проживання росіян усю територію України, а російську мову, відповідно, обов’язковою для використання разом із українською на загальнодержавному рівні. У Верховній Раді України зареєстровано було ще декілька подібних законопроектів. Це стосується і Державної програми розвитку і функціонування української мови на 2004–2010 рр., затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 2 жовтня 2003 року. Її метою є створення належних умов для розвитку і розширення сфери функціонування української мови, виховання шанобливого ставлення до неї, формування патріотизму у громадян України. Основним завданнями програми є зміцнення статусу української мови як державної та всебічний розвиток і розширення функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя. Проте вагомих зрушень щодо реалізації програми у державі не спостеpiгається [61, с. 2105]. 2 вересня 2002 р. була схвалена й підписана міським головою м. Києва О. Омельченком «Міська комплексна Програма заходів щодо розвитку й функціонування російської мови в м. Києві на 2002–2005 роки. «Українська мова в українській столиці». Ця Програма була підготовлена на виконання ст. 10 Конституції України, рішення Конституційного Суду від 14 грудня 1999 р. у справі застосування російської мови, а також постанови Кабінету Міністрів України від 8 вересня 1997 р. «Про всебічний розвиток і функціонування української мови». Багато хто привітав появу цієї Програми, пов’язуючи з нею надії на те, що вдасться переламати вкрай несприятливу ситуацію, яка склалася у мовному питанні не лише у Києві, а й у цілому в державі. Втім, заходи щодо впровадження державної мови у публічну сферу як у столиці, так і в країні в цілому переважно залишаються на папері. Попри всі негаразди українська мова стає все більш уживаною, зокрема в установах і школах. На Луганщині, як відомо, 70% населення спілкується російською мовою. Лише 7–10% мешканців області вважають себе україномовними [6:2]. Завдяки заходам центральних органів влади України на реґіональному й місцевому рівнях вироблені програми та плани, спрямовані на втілення в життя мовної політики. Рішенням, наприклад, Стахановської міської ради Луганської області від 28.V.04 затверджено програму розвитку та функціонування української мови на 2004–2010 рр., мета якої – створення належних умов для розвитку й розширення сфери функціонування української мови, виховання шанобливого ставлення до неї, формування патріотичних почуттів у громадян України. Відповідно, в установах і навчальних закладах вироблені заходи, спрямовані на виконання рішення міськради. У планах гімназії № 7 цього міста до 2010 року намічено запровадити в усіх класах навчання українською мовою, на 2006–2007 навчальний рік в 1–9 класах було уже здійснено цей захід, відбувається прийом учнів до перших класів лише з українською мовою навчання. Проводиться активна робота з громадськістю щодо необхідності володіти й користуватися в повсякденному спілкуванні державною мовою. Якщо в молодших класах значно зменшилася кількість проблем щодо оволодіння учнями державною мовою, то у старших класах ця проблема залишається актуальною. На запитання «Чи хотіли б ви навчатися в україномовному класі?» лише 6,6 % учнів 11 класу цієї школи відповіли «Так». Але в цілому тенденція до українізації навчання в цій школі позитивна. На запитання ж «Чи вважаєте ви правильним перехід усіх ВНЗ України на українську мову викладання?» «Так» відповіло 54,5 % респондентів цього класу. Щодо твердження про поширення державної мови в українському суспільстві як явища закономірного підтримало 74,5% учнів випускного класу (потоковий архів Стахановського міського відділу освіти Луганської області за 2005 р.). Проаналізувавши особливості мовної ситуації в реґіонах східних областей, ми дійшли висновку, що на початку 90-х років в обласних центрах, містах і селищах було набагато більше українських за формою і змістом шкіл. Сьогодні, порівняно з попередніми роками, кількість українських класів суттєво збільшилася але бажання населення їх відвідувати різко зменшилося. І не тому, що батьки втратили почуття патріотизму, а тому, що вони міркують так: для чого глибоко вивчати мову, якщо вона не потрібна в коледжах і в університетах, якщо нею не користуються в жодній сфері державного й громадського життя області? З точки зору практичної доцільності вона є просто зайвою, адже у східних областях України суспільне середовище не україномовне. А куди піти вчитися тим учням, які закінчили школу (клас) з українською мовою навчання? Тільки на факультет української філології педуніверситету, або факультети мовознавства, журналістики та соціології, наприклад, Східноукраїнського національного університету ім. В. Даля м. Луганська, де для студентів спеціальності «мовознавство» і «журналістика» викладання частково ведеться українською мовою. Але де потім цим журналістам застосувати свої знання? Адже обласна преса здебільшого не україномовна [160:38-42]. Поміркована мовна політика України, яка відповідає нормам світового права, викликає опір її противників. Особливо це стосується представників лівих партій. Так, один із ідеологів двомовності в нашій країні Л. Грач вважає, що сучасний стан мовної політики набуває вигляду «албанізації» в Україні. Відомо, що свого часу в Косові населення ворогувало за мовною ознакою, доки в албанських поселеннях унаслідок кривавих сутичок не стало сербських будинків, а в сербських – албанських. Тому безконфліктне суспільство у країні, на його думку, може бути побудоване тільки на основі загальнонаціонального консенсусу й українсько-російської двомовності [46:8]. Але чи може тут бути мовна рівноправність, коли вже нині домінуючою в українському суспільстві є російська мова, а її позиції дедалі більше зміцнюються аж до повного панування російської мови в Україні. Не витримує критики й теза лівих про те, що поширення й утвердження української мови як єдиної державної призведе до розколу країни, поділу її на західну та східну частини, оскільки остання, персважно російськомовна, ніби не визнає панування мови титульної нації. Лунають також вимоги про зміни основних статей (3, 10, 21 й 32) Конституції України, щоб будь-який громадянин України, незалежно від походження, місця проживання й національності міг вільно обирати, користуватися та змінювати свою мовну належність, аж до визнання себе білінгвістом або багатомовним. За цією ніби необхідною для демократичного волевиявлення в мовному питанні вимогою знову стоїть прихована загроза утвердження в Україні єдиної державної мови – мови, завдання якої полягає у зміцненні консолідації єдності суспільства й ідентифікації громадян в єдиній державі. Сьогодні етнополітична думка зіткнулася з таким явищем як сепаратистські тенденції регіоналізації російської мови, які відзначаються скоординованістю дій прихильників двомовності. 6 березня 2006 року Харківська міська рада (тодішній міський голова В. Шумілкін) у Рішенні № 43/06 зокрема постановила: визнати російську мову в місті Харкові реґіональною – «в означенні Європейської хартії реґіональних мов або мов меншин» (пункт 1 Рішення); встановити, що Харківська міська рада та її виконавчі органи у своїй роботі й в офіційних документах, повідомленнях та оголошеннях використовують поряд з українською (державною мовою) російську мову (реґіональну) як мови роботи, діловодства й документації, тобто як робочі мови (пункт 2 Рішення); врахувати, що згідно з Законом УРСР «Про мови в Українській РСР» та Законом «Про звернення громадян» громадяни мають право звертатися до будь-яких державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ та організацій українською та російською мовами або мовою, зручною для обох сторін (пункт 3 Рішення). 25 квітня 2006 року Луганська обласна рада (голова ради В. Голенко) у Рішенні № 2/13 зокрема постановила: вважати, що російська мова в Луганській області «у визначенні Європейської хартії реґіональних мов або мов меншин» є реґіональною мовою (пункт 1 Рішення); встановити, що Луганська обласна рада та її виконавчий апарат у своїй роботі та в офіційних документах, повідомленнях й оголошеннях використовують поряд із українською (державною) і російську мову як мови роботи, діловодства та документації (пункт 2 Рішення); запропонувати органам державної виконавчої влади й органам місцевого самоврядування забезпечити право громадян зверта- тися до будь-яких державних, партійних, судових, громадських органів, підприємств, установ і організацій як державною, так і російською мовами (пункт 4 Рішення). 26 квітня 2006 року Севастопольська міська рада (голова ради В. Саратов) у Рішенні № 11 зокрема постановила: визнати, що російська мова на території міста Севастополя є регіональною, «такою, що потребує охорони й розвитку у спосіб, який не перешкоджає розвиткові державної української мови» (пункт 1 Рішення). Подібні сепаратистські рішення ухвалили й деякі інші представницькі органи місцевого самоврядування. Міністерство Юстиції зробило висновок, що жоден закон України не містить положень, на основі яких до сфери компетенції органів місцевого самоврядування – міських чи обласних рад – було б віднесено вирішення питань щодо юридичного статусу мов, які використовуються в роботі цих органів чи застосовуються в межах територій відповідних територіальних громад, отже Рішення Харківської та Севастопольської міських рад, Луганської обласної ради є такими, що не відповідають українським законам, передусім протизаконним є рішення про надання російській мові статусу реґіональної (відповідно в містах Харкові, Севастополі та в Луганській області). До того ж, рішення Севастопольської міської ради було ухвалено й оприлюднено з порушенням вимог українського законодавства, оскільки його ухвалили та опублікували (у газеті «Севастопольские известия», № 42 від 29.04.2006 р.) лише російською мовою, тоді як чинними нормами українського права визначено, що акти місцевих органів державної влади та управління ухвалюються й публікуються українською мовою (при цьому не забороняється одночасне використання кількох мов). Щодо сфери компетенції органів місцевого самоврядування в питанні мовної політики Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» визначає, що до виключної компетенції сільських, селищних та міських рад у цьому питанні (що вирішується виключно на пленарних засіданнях) віднесено, зокрема, вирішення згідно з законом питання про мову (мови), якою (якими) користуються у своїй роботі рада, її виконавчий орган та яка використовується в офіційних оголошеннях (пункт 50 частини першої статті 26). Цей закон не містить положень, відповідно до яких обласна рада наділена компетенцією вирішувати питання мовної політики в рамках саме цього акта законодавства. Жоден український закон не містить положень про те, що міська чи обласна рада має компетенцію визначати статус мов, які використовуються у роботі цих рад, чи можуть використовуватися в межах територій відповідних територіальних громад [324: 4]. Зі змісту Конституції України та положень інших чинних норм українського права (див. главу 1.1, 1.2) випливає, що порядок застосування мов в Україні, зокрема російської мови, визначається законом України; порядок застосування російської мови в Україні визначено законами України, які гарантують вільне використання російської мови в роботі органів місцевого самоврядування як мови роботи, діловодства й документації в місцях, де більшість населення становить певна національна меншина; право громадян звертатися до будь-яких державних органів, установ та організацій, а отже, й органів місцевого самоврядування, зокрема й російською мовою; право осіб, які є учасниками судових чи адміністративних процесів, користуватися рідною мовою, зокрема й російською; використання російської мови для позначення назв державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ і організацій, а також топонімів – у тих місцях, де більшість громадян (тобто більшість населення відповідних адміністративно-територіальних одиниць чи населених пунктів), становлять особи російської національності; застосування російської мови як мови роботи, діловодства та документації в органах місцевого самоврядування (відповідно до положень цих законів, а також до Рішення Конституційного Суду України має здійснюватися одночасно із застосуванням державної (української) мови, а не замість неї. Отже, процес мовної асиміляції вступив у новий етап. Пройшовши тривалий період насильницького впровадження російської мови та заборон й обмежень української мови, він вступив у ненасильницьку стадію русифікації, почав діяти механізм «самоасиміляції» (Л. Масенко). Саме тому, як і в радянські часи, деякі керівники наводили «переконливий» apґумент: «А хто вам забороняє спілкуватися українською мовою?». Так і тепер чиновники інколи виправдовують свою безвідповідальність. Уразливість позицій української мови в деформованій мовній ситуації полягає в тому, що для її зникнення з суспільного життя достатньо лише невтручання влади у процеси «природної» боротьби двох мов, яка відбувається за законами соціального дарвінізму: мова колишньої метрополії, що встигла завоювати сильні пози- ції, витискає ослаблену конкурентку. Сучасний етап – це етап регіоналізації російської мови, посилення за мовною ознакою розколу країни й послаблення ролі української мови в системі державотворчих пріоритетів. У новому законі слід дати чітку дефініцію поняттю державної мови, порядок одночасного функціонування двох, а можливо, і, трьох мов, у певних регіонах – згідно із принципом толерантності, взаємоповаги та взаєморозуміння, а також чіткіше визначити обов’язки посадових осіб, що займаються цими питаннями. Проведення державної мовної політики здійснюється, у першу чергу, забезпеченням ефективної реалізації конституційно-правових принципів регулювання мовних відносин, розробки й виконання державних, спеціальних і реґіональних програм і підтримки суспільних ініціатив в осягненні мети державної політики, а також налагодження діалогу між органами державної влади, органами місцевого самоврядування та громадськими організаціями. Здійснення основних напрямів державної мовної політики потребує розроблення механізму фінансового, правового, органічного, адміністративного, науково-методичного та інформаційного забезпечення. |
|
ПИТАННЯ ДО ПІДСУМКОВОГО КОНТРОЛЮ З КУРСУ Державна мова – мова професійного спілкування. Мовне законодавство та мовна політика в Україні |
Інформаційна політика навчального закладу, як відображення сучасного освітнього середовища Пріоритетом в розвитку освіти, поряд з традиційним, є впровадження інформаційно-комунікаційних технологій у навчальний процес та... |
|
ДУХОВНО-ЦІННІСНИЙ АСПЕКТ Філософська творчість Г. Сковороди як передумова становлення класичної філософської думки в Україні |
Іноземні інвестиції як чинник економічного розвитку в Україні Анотація Україну. Аналізуються шляхи покращення інвестиційної діяльності в Україні. Досліджується роль іноземних інвестицій у системі фінансового... |
|
2. Політика, як діяльність виникла в умовах Яка із наведених дефініцій найбільш точно відповідає поняттю «стабільна політика» |
Сатирична комедія М. Куліша «Мина Мазайло» М. Куліша «Мина Мазайло», вчити аналізувати твір, визначати проблематику, розкрити актуальність твору в наш час: мовна проблема в... |
|
Тестові завдання для перевірки рівня навчальних досягнень учнів по... А. Перевищення доходів держави над її видатками. Б. Збільшення видатків держави |
ЕЛЕКТРОННИЙ ПІДРУЧНИК ТА ПРОБЛЕМА СИСТЕМАТИКИ КОМП'ЮТЕРНО-ОРІЄНТОВАНИХ ЗАСОБІВ НАВЧАННЯ Резюме. У роботі запропоновано аналіз поняття “електронний підручник”. Розглянуто структурний аспект підручника, що передбачає виявлення... |
|
ВИПУСКНА РОБОТА Основні проблеми впровадження дистанційної освіти в Україні |
«Про встановлення вартості проїзду пасажирів на міських маршрутах... У України «Про автомобільний транспорт» тарифна політика на автомобільному транспорті загального користування повинна задовольняти... |