ДОДАТОК 2
МОРИС МЕТЕРЛИНК
Слепые
(Сцены из пьесы)
_______________________________________________________________________
Перевод Н.Минского и Л.Вилькиной.
_______________________________________________________________________
ДЕЙСТВУЮЩИЕ ЛИЦА
Священник.
Первый слепой.
Второй слепой.
Третий слепой.
Четвертый слепой.
Пятый слепой.
Шестой слепой.
Седьмая слепая.
Юная слепая.
Слепая помешанная с ребенком на руках.
(На сцене сидят слепые. Посредине сидит дряхлый священник в широком черном
плаще. Он застыл в мертвой неподвижности. Слепая помешанная в позе тихого помешательства, унывно напевает, держа на коленях спящего ребенка. Одна из слепых молода и красива. На женщинах, как и на мужчинах, широкие, мрачные и однообразные одежды. Все они чего-то ждут.
На сцене темно.
1. Он еще не вернулся?
2. Не слышно ничьих шагов.
3. Пора бы вернуться в приют.
4. Нужно узнать, где мы.
5. Кто знает, где мы?
6. Мы шли очень долго; мы, должно быть, далеко от
приюта.
7. Я хочу знать, кто сидит со мной рядом.
Ощупывают предметы вокруг себя.
8. Он велел нам ждать его молча.
1. Мне страшно, когда я молчу.
2. Не знаете, куда священник ушел?
3. Мне кажется, он нас покинул надолго.
4. Он одряхлел. Кажется, он тоже слепой. Он не хочет в этом признаться из страха, как бы кто-нибудь другой не занял его место у нас, но я подозреваю, что он почти ничего не видит. Нам бы нужно другого проводника. Я уверен, что он заблудился и теперь ищет дорогу. Куда он пошел?.. Он не смеет бросать нас...
5. В конце концов, надо будет пожаловаться.
6. Кому ты пожалуешься?
7. Но куда он ушел?
1. Ему не по себе уже несколько дней. Теперь он, должно быть, пошел за хлебом и водой для помешанной. Он сказал, что уходит далеко... Подождем.
Юная слепая. Перед уходом он долго держал мои руки. Его руки дрожали,
словно от страха. Потом он поцеловал меня. Я спросила его, что случилось. Он сказал, что ничего не знает. Сказал, что царству стариков, видимо, приходит конец...
2.Что он хотел этим сказать?
Юная слепая. Я не поняла. Сегодня он был как-то особенно грустен. Мне кажется, все эти последние дни он часто плачет. Не знаю, почему, но и я плакала, сама того не замечая.
3. Должно быть, сейчас поздно.
4. Уходя, он несколько раз повторил: "Покойной ночи!" - как будто отходил ко сну. Я чувствовал, что он глядит на меня. Голос меняется, когда говорящий смотрит в упор.
5. Сжальтесь над теми, кто не видит!
6. Кто произнес эти бессмысленные слова?
7. Молчи!.. Теперь не время для униженных просьб.
8. Он пошел по направлению к морю.
1. Разве мы близко от моря?
2. Да. Помолчите. Вы его сейчас услышите.
Близкий и очень спокойный рокот прибоя у береговых скал.
3. Напрасно он привел нас сюда. Не люблю я этого шума.
4. Напрасно он завел нас так далеко.
5. Я предпочитаю не выходить из приюта!
6. За стенами приюта не на что смотреть.
7. Мы сидим на солнце?
8. Не думаю. Кажется, уже поздно.
1. Который час?
2. Не знаю... Никто этого не знает.
3. Еще светло?
4. Я узнаю, что поздно, когда хочу есть, а сейчас я хочу есть.
5. Взгляните на небо! Может, что-нибудь увидите!
Все поднимают головы.
6. Не знаю, небо ли над нами.
7. Что-то пронеслось между небом и нами!
8. Я не понимаю, что это за шум. Мне хочется обратно, в приют.
1. Нужно узнать, где мы!
2. Мы не в силах это узнать! Должно быть, мы далеко от дома.
3. Что зря волноваться! Он скоро придет. Подождем еще немного. Но больше мы с ним никуда не пойдем.
4. Не будем совсем выходить из приюта. Я предпочитаю не выходить совсем.
5. Я никогда не видел солнца.
6. Зачем он выводит нас на солнце? Кто из нас видит солнце? Я никогда не могу сказать, гуляю я в полдень или в полночь.
7. Я хочу уйти отсюда!
8. О, как мы далеко от приюта!
1. Хочу есть и пить!
2. Давно ли мы здесь?
3. Мне кажется, я тут испокон веков!
4. Он вернется, он должен вернуться!
5. Кто помнит, как мы сюда шли? Он нам объяснял на ходу.
6. Я пропустил мимо ушей.
Юная слепая. Я - издалека. Я долго скиталась... Но я видела солнце, воду, огонь, горы, лица, необыкновенные цветы...Потом перестала видеть. Но как ясно я помню, что была зрячей!.. Я начинала различать тех, кто будет несчастен...
7. А у меня нет воспоминаний...
8. Мне кажется, что мы останемся здесь навсегда!
1. Мы живем вместе, всегда вместе проводим время, но не знаем, кто мы!..
2. Тем, кто не видит, не нужно света.
3. Для того чтобы любить, нужно видеть.
4. Помешанная не говорит с тех пор, как родила ребенка...Она как будто всего боится...
5. А вы разве не боитесь?
6. Да, да, нам страшно!
Юная слепая. Нам давно уже страшно! Я чувствую запах цветов вокруг нас...
7. Где цветы? Я пойду их нарву.
Юная слепая. Направо от тебя... Встань!
Слепой медленно поднимается, ощупью, идет по цветам, топчет их и ломает, потом собирает и отдает их юной слепой. Пытается вернуться на место, натыкается на сидящего неподвижно священника.
7. Я притронулся к чему-то очень холодному! Я чего-то коснулся! Кажется, я коснулся лица! О! Среди нас мертвец!
Все. Среди нас мертвец? Где ты? Где ты?
7. Говорят вам, среди нас мертвец! Вы сидите рядом с мертвецом! Должно быть, один из нас скоропостижно скончался! Говорите же все, чтоб я знал, кто жив! Отвечайте! Отвечайте все!
Слепые отвечают все вместе.
8. Мне думается... мне думается, это священник!..
7. Да! Да! Я узнаю его!
1. О боже! Боже! Что будет с нами!
2. Он умер, ничего нам не сказав.
3. Он должен был предупредить.
4. Боже мой! А я и не догадалась! Как он, наверно, мучился сегодня!..
Но он не жаловался... Ведь не всегда поймешь... Да нет, не то что не всегда, а никогда... Давайте за него помолимся! Станем на колени...
Все, плача, становятся на колени.
5. Я три раза видел смерть... Теперь очередь за нами.
6. Что же нам делать? Куда нам идти?
7. Возьмемтесь за руки. Идите сюда! Сюда! Сюда!
8. Может быть, кто-нибудь за нами придет...
1. Кому теперь прийти!
2. Я слышу еще какой-то непонятный шум.
3. Это ветер. Слышите?
Юная слепая. Я слышу шаги вдалеке. Я говорю вам, кто-то движется к нам.
Ради бога! Помолчите минутку! Шаги приближаются! Слышите?
Плач ребенка
Юная слепая. Это ребенок плачет? Он видит! Он один из нас видит!
Идет к помешанной, берет дитя на руки, успокаивает его. Все тянутся к ней, потом окружают ее.
Юная слепая. Что видишь ты?.. Не бойся ничего! Скажи нам, что ты видишь?
4. В какую сторону он смотрит?
Юная слепая. Туда, где слышатся шаги! Он видит! Видит! Должно быть, необычайное видит!
5.Подними его как можно выше, чтобы он мог видеть, кто там идет.
Слепая поднимает ребенка над головой, все плотно окружают ее, помогают поднять ребенка.
Юная слепая. Кто ты?
Молчание. Затем раздается отчаянный крик ребенка.
Начало формы
Конец формы
ДОДАТОК 3
В. ВИННИЧЕНКО
Чорна Пантера і Білий Медвідь
Сцена «У кав’ярні»
Сніжинка підходить до Корнія, кладе йому руку на плече й тихо говорить:
- Добрий вечір, сумний Медведю!
К о р н і й (виходячи з задуми). А, добрий вечір. Сідайте... Я, знаєте, той... трохи задумався. Ви давно прийшли?
С н і ж и н к а. Ні, зараз оце... (Сідає проти нього) Ну, як ся маєте? Цілий день вас не бачила. Що нового?
К о р н і й. Нічого.. Що ж може бути нового.
С н і ж и н к а. Як Лесику? ||
К о р н і й. Сьогодні лучче... Далеко лучче. Не плаче... Жар менше... Лучче. Що луче... та лучче, то правда. То правда...
С н і ж и н к а. А про Риту нічого не знаєте?
К о р н і й. Ні, не знаю... Не знаю нічого. Не знаю...Що ж, з Ритою кінець. Це - ясно.
С н і ж и н к а. Ви каєтесь?
К о р н і й. Я не каюсь. Ні... Що ж? Тут дві сили...стукнулись... Так мені здається... Каятись нема чого.
С н і ж и н к а. Ви ревнуєте? Ха-ха-ха!
К о р н і й. Тут, Сніжинко, мало смішного. Тут, бачите…Не вмію я вам сказати…тут…
С н і ж и н к а (гаряче-злісно). Тут тільки смішно! Ви хто: артист, творець краси чи фабрикант дітей? Хто?
К о р н і й. Е, все можна говорити. Тут, Сніжинко, не те. Тут…
С н і ж и н к а. Ні, тут тільки «те»! Артист е жрець, артист - весь краса повинен бути, весь! Пелюшки, горщечки, колиски - це не його справа! Двом богам не служать! Хто хоче бути великим артистом, той не повинен бруднити себе. Ну що з того, що помре ваш Лесик? Будемо говорити, нарешті, прямо. Що з того? Ну, не стане на світі шматочка м’яса, яке кричить, робить неестетичні штуки і... і вяже людей. А замість того ви стаєте вільним, легким, ви всі сили дасте тому, що вічно, що вище м’яса! Так-так, Медведю, гарний і бідний! Краса вічна. Ну, подумайте самі об’єктивно, холодно: не правду я кажу?
К о р н і й. А, маєш. «Подумайте». Та хіба тільки треба «подумать», щоб усе добре було? А тут (б’є себе в груди) подумаєш? Єсть тут щось, і ніякі думання нічого не поможуть…Маєш... І ті також говорять: «Подумай». Ну, і думаю, ну, і що? От і єсть, А те, що тут ніяких дум, не розуміє. От і вже. «Подумай»... А Боже, Боже! (Сильно зачісує руками волосся назад).
С н і ж и н к а (якийсь мент мовчить. З усмішкою). Так…Значить, ви - не артист. Я помилилась. Я думала, що в вас велика сила і ви дасте щось надзвичайне. А що ви дали досі? Нічого. Декілька малюнків, які зараз же й продали, бо у Лесика пелюшок не було, бо Лесику було холодно і треба було дров купить,, бо Рита заслабла, і треба було касторки купувати, бо… А! Фе! Артист з голови до ніг, од мозку до серця мусить бути красою, коли хоче не малюнки дати, а красу, велику й вічну! От що, мій Медведю! Сім’я - це дикі, темні інстинкти, це звіряче, а краса - в чисто людському. Чуєте, Медведю?
К о р н і й. А-а, все можна сказати, все… Та що з того? Може, й так. Тільки ви все-таки… не так. Що таке краса? Що таке людське? А…все можна сказати. Все, Сніжинко, можна сказати... Так-так. А що я не дав нічого, то правда, е-е, правда… Але дам. Сніжинко, дам!
С н і ж и н к а. Не дасте.
К о р н і й (стукає кулаком по столі). Дам!
С н і ж и н к а. Не дасте.
К о р н і й. Дам, Сніжинко! Мушу дати, бо розірве мене те, що от тут... (Пока-зує на груди). Мушу. От і єсть. Хочу не хочу, а мушу.
С н і ж и н к а. 0-ля! Так вам і дозволять!
К о р н і й. Хто мені не дозволить?
С н і ж и н к а. «Священний очаг сім`ї», пелюшки, Медведю!
К о р н і й. Ні, цього не буде... Це мусить якось інакше. От хай все це якось… той... І вже інакше... Так неможливо. А, ні, так уже далі неможливо! Або хай вона теж заробля, або десь Лесика дати... Я не знаю, а, Боже, я нічого не знаю ще, як там, але так неможливо далі. От і вже. (З мукою). Сніжинко, вірите, мене душить отут (показує на груди), я не можу! От не можу, та й усе. Я мушу щось дати... Я вже мушу! Я не можу дрібничок... От це полотно, я хотів дати щось таке, що мусить... що віки життя мусить пронизати одною ниткою. Розумієте, Сніжинко, провести нитку через усе життя, як бублики нанизати на неї те, що у всіх віках було й буде. От так його понизати, та й уже. Ну, і от... Дрібниця — триста-чотириста франків, і все к чорту. І вже маєш... Нема нічого... І от єсть тобі... А, Боже!
С н і ж и н к а (наспівуючи, уходить)
Сцена «Вдома»
Р и т а. Чого ти такий, Нію?
К о р н і й. Нічого, Рито, нічого… Нічого.
Р и т а. Ні, ти якийсь став інший. В чому ж річ?
К о р н і й. В чому? Ха, в чому. Щось ще єсть... А, Рито, тут ти мене не зрозумієш. Тут, я бачу, ти мене не зрозумієш. Ти мене не зрозумієш. І говорить не варто…Ні-ні… (Хоче встати).
Р и т а (не пускаючи). Та, сиди ж, Нію... Чого ж я тебе не зрозумію? Мистецтво? Так?
К о р н і й. Так, мистецтво.
Р и т а. Ну, то чом же я тебе не зрозумію? Чом? Хіба ж я тебе досі не розуміла? Хіба я не була тобі товаришем? Хіба я не боліла твоїми болями й не раділа твоїми радощами? Нію? Хіба ти можеш мені дорікнути? Хіба ж я тебе не любила, не зливала своєї душі з твоєю? Нію? Мужу мій? Навіщо ж таке говорити своїй найближчій людині? Навіщо ж так безумно мучити її й себе? А дитина? Чим же вона винна? Чим її можеш докорити? Що любиш її? Але ж вона не винна за це. Ну, не люби її, викинь на вулицю, забудь, покинь…
К о р н і й. А, якби я міг викинути!
Р и т а. А ти б хотів? І мене хотів би викинути? Хотів би? Ну, викидай… І з чим же ти зостанешся? Ти будеш порожній, бо життя тільки в цьому, це єсть найлюдське. Приймеш холодну, гарну Сніжинку? Красу? Життя, Нію, не в красі, краса в житті, в любові, ось в цьому! (Показує на Лесика). Це єсть людське… Нію, Нію, ну, що ж з тобою сталося, ти ж мій єдиний, чулий, добрий… Нію, як можеш ти нас так мучити, як можеш, за віщо? Ну, вдумайся сам, як ти нас усіх мучиш! За що? Що ми тобі зробили? Що любимо тебе, що… Ой, Нію, Медведю мій прекрасний, я ж люблю тебе так, що в той день помру, як побачу, що ти не хочеш більш мене. Скільки я перемучилась за ці дні... О, Боже! І знаєш, що рішила? Знаєш? Що я вб’ю тебе, Лесика і себе! Я не можу жити без вас…Я не знаю, кого я більше люблю, тебе чи Лесика, але знаю, що без половини серця жити не можу, Нію! Хай ці інстинкти дикі, сліпі - я не можу... От і знай це…
К о р н і й (зворушений). Рито моя. Рито моя…
Р и т о. Твоя, твоя, милий, вся твоя. Ми всі троє — одно... Пам’ятаєш у Кіплінга? Пам’ятаєш: «ми всі троє – одно». І от нас троє, і ми всі одно.
Правда?
К о р н і й. Правда...
Р и т а. Ти не хвилюйся, а от послухай, що я скажу. Це полотно ти продай… Чекай, любий, дай я скажу... Це полотно ти продай, ми на ці гроші виїдемо, і
там на новому місці ти почнеш друге... Ми будемо всі здоровіші, спокійніші, ти краще працюватимеш.
К о р н і й. Ну, от маєш! Значить, і ти не розумієш нічого. Та мені, власне, не треба спокійніше. Власне, я бачу, що помилявся! Ха! Мені не треба спокою. Моя ідея спокоєм руйнується… Саме тепер, от зараз, в цю хвилину мені потрібні ви…
Р и т а. Наші муки?
К о р н і й. А так! От маєш…Це єсть іменно те, що треба. От іменно!
Р и т а. Ти б, може, навмисне муки ці зробив би, щоб намалювати? Живі муки тобі тільки як «чудові рисочки»?
К о р н і й. А, Рито, ти, як мама…
Р и т а. А хіба не так? Та ти ж подумай: на полотні ж ми, я, твоя жінка, і син твій...
К о р н і й (раптом роздратовано)» А, для сім’ї! Все для сім`ї! А чому сім'я для мене не робить? Такої сім`ї я не хочу! От єсть! Не хочу, та й уже. Я переріс таку сім`ю. Це минулося. Минулося. Все для сім`ї: і честь для сім`ї, і власність, і талант, і держава... Та що таке? Хай сім'я служить уже чомусь більшому за неї! Годі.
Р и т а. Більшому?
К о р н і й. А щоб ти знала, що більшому. Творчості! Мистецтву, от чому. Завели собі сім`ю, і все їй давай, - священна. Поцілував другу женщину, честь
опозорив. Бо сім’ї те шкодить. А к чорту не хочеш? На, маєш! Колись вона була головна, а тепер чоловік виріс. Виріс, і вже. Годі. Сім`я мусить нову форму придбати. От. Годі од сім`ї до всього підходити... Так-так! Що це, справді, таке? Того не можна, того не можна, те їй давай, це їй давай. Та що? Хіба я якийсь крамар, що має лавку для сім'ї? Маєш! Хіба я живу для того, щоб сім`ю содержувати? Сім`я мені головне? Та з якої речі? От єсть тобі! Це колись було. А тепер сі сім’ї хай служить. От і вже. Я й досі нічого не можу зробити, нічого
більшого не можу написати... Я все продаю, все спішу. Та до якої ж пори? Маєш! Одну річ хотів зробити і от тобі — давай її сім`ї. Але вибачайте, я її не дам. А, того не буде! Хочеш сім’ю рятувати, то рятуй сама! А хочеш бути мені дійсним товаришем, то мусиш все віддати для мистецтва. От і вже. Треба, нарешті, ясно це поставити, до якої це пори буде!
Р и т а. Що ж я тобі ще не дала? Що ти не взяв ще у мене? Говори, я дам.
К о р н і й. А, що! Чого ради я повинен для сім'ї давати своє... все найдорогше, чому сім`я мені не дасть свого найдорогшого... «святого»? А, маєш...
Р и т а. Говори ж, що? Говори, що сім`я тобі ще не дала, твоєму мистецтву, що?
К о р н і й. Нічого не дала, а ще взяла. Мені треба грошей на Салон, на роботу, на фарби. Де я візьму? Де? А, маєш... Де я можу зараз дістати, коли я скінчив роботу? Продать цю, а потім знов почати, не скінчить, продати і знов? І так все життя? Та що таке? За якої речі?
Р и т а (тихо). Чого ж ти хочеш? Щоб ми пішли од тебе?
К о р н і й. Ні, я цього не хочу…
Р и т а. Ага, ти мусиш кінчати роботу. Ну, так чого ж тобі треба?
К о р н і й. Мені треба грошей. От і вже.
Р и т а. І мені треба. Ну?
К о р н і й (зупиняючись, чудно дивиться на неї). «Ну»? Ну, так от що я тобі скажу. Ти говориш, що ти все можеш зробить, що ти товариш мій?
Р и т а. Говорю. Ну?
К о р н і й. Ну, так от: ти мусиш піти до Мулена, продатись йому і взяти для сім`ї й для мене грошей. І вже.
Р и т а (пронизана жахом). Корнію, що ти говориш?!!
К о р н і й. Я говорю те, що говорю. Дай свою честь для сім`ї, для мистецтва, для мене.
Р и т а . Корнію! Господи! Ти свідомо це говориш? Ти розумієш, що ти говориш?
К о р н і й. Я говорю те, що я говорю. От і вже.
Р и т а. О Боже! Мені сниться чи... Господи!.. Ти на це йдеш? На це?
К о р н і й. Я мушу мати гроші. Я давав їх за твою честь, сім’ю, дай мені за мою честь. Я не можу так далі!
Р и т а. Ти безчестям сім’ї хочеш купити собі артизм свій?
К о р н і й. Безчестя нема ніякого... Ніякого… Безчестя тоді, коли сім’я вище цього. Тоді женщина не сміє нарушати її наказів, бо сім’я руйнується. От. А коли сім'я средство, тоді безчестя нема.
Р и т а. О Боже!.. Щоб я своє тіло продавала для твого полотна? Для твого мертвого - свої живі муки, сором?
К о р н і й. Так! Щоб ти тіло продала... Я продавав для вас свій мозок, свої нерви, тіло й душу, а ти продай тільки тіло. От і вже. От і вже. А ти тіло продай. А полотна я не продам. Іди до Мулена. Ідеш?
Р и т а. Куди?
К о р н і й. До Мулена!
Р и т а. Ти справді?!
К о р н і й. Справді.
Р и т а (якийсь мент пильно дивиться на нього, вся дрижить). Щоб я пішла… для того полотна?!
К о р н і й. Для того полотна.
Р и т а (раптом стрибаючи до столу, хапає ніж і біжить до картини). О, коли так, то...
К о р н і й (несамовито кричить). Рито! Куди?! Рито?! Зупинись!
Р и т а (біля картини, зупиняючись. Люто), Смерть твоєму полотну!
К о р н і й. Рито! Не смій! Чуєш?! Клянуся, я в ту ж мить своїми руками задушу Лесика, як поріжеш! Одійди!
Р и т а. Лесика? Ти?!
К о р н і й (грізно). Даю тобі слово! Даю тобі клятву, що в ту ж мить задушу. Хай буде, що буде! Одійди от полотна! Я тобі кажу, одійди лучче! (Несамовитий і рішучий).
Рита пильно вдивляється в його. Вірить. Помалу одходить. Сідає коло столу й падає головою на руки.
К о р н і й (оглядається, підходить до неї). Я тебе питаю: підеш? Рито, підеш до Мулена? Одповідай!
Рита (схоплюючись, голосно плює йому в лице). От тобі моя одповідь!
К о р н і й (витираючись. Глухо). А-а, так? Ну, хай буде, що буде! (Хутко виходить).
Рита, дрижачи вся, падає знов на стіл і гірко ридає.
Завіса
|